Текст книги "Таємниця. Замість роману"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Зачекай, одне принагідне запитання. Ти думаєш, він справді міг його вбити?

Саме про це – у другій частині нашого телевізійного серіалу. О п’ятій ранку я провів чергову зміну вартових на постах. Хоч о п’ятій ранку я переважно вже не виходив. О п’ятій мене зазвичай ламало і я в міру чутливо засинав при своєму столі у вартівні, про всяк випадок безпосередньо перед комутатором. У цей час мої джиґіти якось і без мене вибиралися на свої пости. Але того разу – з огляду на непростий перебіг подій – я все-таки повів їх. Спершу я пішов з Алишевим на його третій пост. Дорогою ми мовчали, при цьому, здається, мовчали зле. Він спробував похвалятися, що вб’є сучого синка, але я не підтримав теми. Будь-які мої заперечення могли тільки розпалювати його. Я вирішив удавати, що все позаду і мене це вже не гребе, забути. На зворотному шляху я поміняв на першому посту Керімова. Він скрипів за мною по снігу – крок у крок. Уявляєш собі скрип снігу о п’ятій ранку і мертвий ліс навколо нас двох? Він зупинився – я це почув. Я озирнувся. Він мало не плакав. Тоді він сказав: «Ти, чого ти повів його, чого ти йшов з ним?». Я мовчав і він мусив пояснити. «Я б його вбив. Якби не ти, я стріляв би». Він по-салабонськи шморгнув носом. «Його щастя, що ти ішов з ним. Я боявся попасти в тебе». Отак. І знаєш, це в мене ще з того часу – коли хтось мені каже зле про чеченців, я можу порвати. Він відмовився від найсвятішого, що в них є – від помсти! Заради мене. Це при тому, що він завжди і всюди тільки влучав. Але мною він не хотів ризикувати навіть настілечки. Все.

З усього випливає, що то були не цілком безпечні забави: конфлікти – міжгрупові й на додачу міжнаціональні, кримінальні порушення, зброя. До речі, зброя, згідно із законами не тільки театру, повинна хоча б одного разу вистрелити.

Колись я пустився у підрахунок і в мене вийшло таке. Від середини січня до середини жовтня маємо 9 місяців, себто, заокруглюємо, 270 днів і ночей. З них відкидаємо половину, бо ми ж ходили на варту через день. Маємо 135. Відкинемо ще близько двох тижнів, коли мене тимчасово зняли з начкара і посадили телефоністом на комутаторі. З усіма заокругленнями отримуємо 120. У лісі під Гайсином я 120 разів виходив зі зброєю на варту. Що означає передусім одне: 120 разів я міг залетіти до в’язниці, бути пораненим, убитим, 120 разів я міг убити іншого. Наші стосунки з командирами були насправді жахливою війною. Вони понад усе прагнули піймати нас на порушеннях, а ми все одно порушували. Ні, теоретично ми могли служити чесно і не порушувати нічого. Але, як виявилося, ми не могли. Вони це знали. І ми знали, що вони знали. А вони знали, що ми знали, що вони знали. Ти знаєш такий день – 23 лютого?

Ні.

Це військове свято, день радянської армії. Удень 23 лютого ми стояли на варті і до нас у вартівню приїхав Полкач, аби нас привітати з нашим спільним святом. Знаєш, якими словами він нас привітав?

Якими?

Поздравляю, прєступнікі! Служитє, сукі, чєсно, а нє то всєх посажу ілі сам застрєлю! Таким був текст його святкового привітання. Як казав потім Киргиз, «поздравляю – посажу, поздравляю – застрєлю». Час до часу ми справді залітали. Тобто хтось із перевірки виявлявся хитрішим за нас і накривав нас на гарячому. Наприклад, на повальному і безпробудному сні усієї вартівні. Добре, хоч вартові стояли на постах. Раз на місяць кожному з нас виплачували солдатські сім рублів. Ми скидалися по рублеві й таємно висилали когось із молодих до Тарасівки. З гумовою грілкою під мундиром. Гумова грілка має з два літри місткості. Часом до Михайлівки. Але переважно до Тарасівки, там самогонка була дешевша, хоч і жахлива, бо її гнали з карбіду.

З чого?

Карбід – це карбід кальцію. За ступенем дії на організм належить до речовин 1-го класу небезпеки. Але про це тоді не йшлося. Одного разу ми все подопивали, і я повів на третій пост Молдавана. Його насправді звали Валера Карп, але у війську це траплялося, коли замість імен уживалися національності. Через дві години я прийшов його поміняти і ніяк не можу знайти. Вартового на посту немає! Де Молдаван, курва мать?! Спершу мені трапився автомат. Просто так, на доріжці, заряджений і всі патрони на місці, бери хто хоче. Ясно, що я вмить протверезів. Автомат є, а бійця немає. Аж тоді почувся храп – Молдаван з кущів. Ми його розштурхали і хотіли полякати його ж автоматом. На щастя, він і того разу не вистрелив.

Але одного разу вистрелив?

Так. Хоч по-іншому. Я зараз хотів би ще згадати нашого Шерлока Голмса – прапорщика Кочержука. Це була бестія! Це був Кочер-жук! З усіх командирів розумівся на нас найтонше, вистежував нас по-всякому, читав сліди на снігу, зламані гілки, за кольором сечі визначав, хто де посцяв – справжній тобі індіанець. І майстерно брав на понт. Робив нам очні ставки, давив нас, як бліх. І все на світі умів зробити своїми руками. От якщо уявити собі такого питомого внутрішнього українця, того, що російською називається хітрий хахол, то це був він. А часом, коли ми залишалися сам на сам, він мені цілі кавалки з Шевченка – напам’ять. На той час вони вивідали, що я, гм, що я поет.

Яким чином?

По-перше, я пропустив два місяці, поки лежав у шпиталі з жовтухою. А тим часом мені ішли грубезні листи від Миколи Рябчука. Вони зацікавилися: що за хуйня? Чому листи такі грубезні? Там був такий прапорщик, шеф секретної частини. Вельми симпатичний тип, ми з ним полюбляли разом слухати музику, бо він теж волочився від гард-року. А ще був наш улюблений Ен-Ша, підполковник Ґордєєв. Це був справжній офіцер, бойовий. Він безпробудно пив і завжди заступався за солдатів. Атєц радной. От ці два типи подумали, почухали голови і – повідкривали мої листи. Себто листи до мене. А там нічого іншого, крім якихось моїх публікацій по всяких часописах. Уявляєш, цей Ґордєєв був настільки порядний, що коли я нарешті повернувся зі шпиталю, він віддав мені всі ті листи з вибаченням. І сказав так: «Знаешь, браток, я и сам по любви когда-то стихи писал. В далекой юности. Только я не как ты – я как Есенин». Ґордєєв був класний.

А по-друге?

А по-друге, я з певного моменту – як наслідок одного зальоту у вартівні, був тимчасово знятий з начкара і переведений телефоністом на комутатор. Довго це не потривало, бо у вартівні без мене почався ще більший бардак і мене знову туди повернули, але якісь два тижні передиху я мав. На комутаторі я почав з нудьги писати оповідання. Ті самі, що згодом вийшли у «Прапорі», через п’ять років якихось. Сім оповідань, так званих армійських. Ні, трохи не так: одне з них я написав ще у шпиталі, «Свято активного споглядання». А кілька нових – на комутаторі. Спершу написалися два коротші – «Як ми вбили Пятраса» і «Невеличка пригода з демобілізованим». Це мені так сподобалося, що я взявся за третє – «Окей, Саламандра!». З великим кайфом написав перші дві сторінки, при цьому зшаржував як міг усе, що бачив навколо. І – необачно залишив під столом після зміни. А потім уже не зміг відшукати. Було прикро: так добре писалося, такий текст виходив! Куди я їх, курва, міг подіти, ті дві сторінки? Минуло з місяць і той самий секретний прапорщик чомусь на розводі ні сіло ні впало каже до всіх: «Поводьте себе пристойно. Серед нас тут є один Антон Чехов – про всіх нас сатиру написав. Колись це надрукують, і хтось навіть себе впізнає. Буде вельми незручно перед нащадками». Так я зрозумів, чому не можу ніде знайти ті дві сторінки. Але я не подав вигляду. Він також. «Окей, Саламандра!» я потім написав ще раз. Тобто відновив з пам’яті початок і продовжив.

У твоїх розповідях уже не вперше виникає Микола Рябчук.

І не востаннє, сподіваюся.

Можеш про це більше?

Не тільки можу, але й мушу. Микола Рябчук став для мене моїм другим життям. Я щохвилини пам’ятав про два зв’язки, заради яких повинен вижити. Перший – Ніна з Софійкою. Другий – він. Цей хлопець, напевно, й посьогодні не здогадується, яка місія на нього впала у ті роки! Жартую. Ні, коли серйозно, він сильно рятував мене своїми листами ще в учебці. Я цього ніколи йому не забуду – уяви собі, всі ці, курва, знущання, кошмар дійсності, дурна біганина, ненависть, приниження їдлом, смородом, інстинктами. І на цьому тлі ти отримуєш докладні й довгі листи про життя, яке все-таки десь існує. Приміром, як вони в Києві, на повитому виноградом балконі, попивають вино і читають уголос мої вірші. До того ж він завжди надсилав мені всілякі вирізки з поетичних часописів. Обов’язково з якимись найновішими публікаціями. Тобто він залучав до мого рятування ще й багатьох інших – Римарука, Геру, Наталку, Юрка Буряка. Вони всі були зі мною, навіть про те не здогадуючись – у моїх нагрудних кишенях, де я їх переховував. Абсолютною сенсацією став лист від самого Валерія Шевчука, так само переданий Миколою. Уявляєш – мій улюблений український письменник тих років! Це так, наче ти сидиш у в’язниці, а до тебе пише який-небудь Петер Гандке! І він пише, що йому так нічого, а навіть цілком може бути та моя львівська проза, отримана знову ж таки від Миколи. «Дещо Вам справді вдається, – писав він. – Але тільки дещо». Я був на сьомому небі. Миколине посередництво тривало увесь час, поки я служив. Улітку 84-го сталося чергове поштове потрясіння: мені написав Віктор Неборак власною персоною. На той час ми зналися лише з текстів, що їх нам обапільно підсовував усе той же Микола.

Передісторія Бу-Ба-Бу?

Правдива історія Бу-Ба-Бу, задокументована й переосмислена. Я пишу про цей епізод на самому початку «Аве, Крайслер!», але ти навряд чи знаєш цю річ.

Навряд чи знаю.

Так от – ми почали обмінюватися листами. З Вікторових випливало, що він викладає – увага! – українську мову на Донбасі. It was something! Також він повідомляв мене про те, що пише тексти пісень для певної львівської рок-групи. Я не міг йому не заздрити: це ж було мрією моїх мрій – писати для рок-групи. Хоч назву та група мала досить гівняну – «Жайвір». Вікторові листи – чи не єдиний спогад із того літа. Нічого іншого я фактично не пам’ятаю. Дуже дивно. Чому я не пам’ятаю того літа? Пам’ятаю пізню весну і як ми фотографувалися на тлі складів і сховищ. Або над ракетними шахтами. Ха, цілком забув згадати про те, що нашу лісову шарагу свого часу розташували на місці ракетників. Там базувалися радянські ракети середньої далечини – ті, котрі були наведені саме на Європу. Себто тактичного призначення. Але згодом їх перенесли кудись подалі, бо такі об’єкти не повинні довго засиджуватися на одному місці, щоб їх випадково не розсекретили. Ніде й ніколи більше я так не любив фотографуватися, як під час служби у війську. Це важко пояснити чимось іншим, крім зіткнення несвободи з молодістю. Я про це пишу в передмові до фотоальбому Бертієн ван Манен – ти, здається, читав.

Це досить поетично написано.

Так, бо це й була поезія. Маю на увазі наші блукання лісом, відшукування закинутих шахт, проникання всередину. Ми спускалися в їхні надра, знаходили там сліди ракетницького існування: якісь поламані пульти, електронні бебехи, безліч різнокольорового дроту, вельми придатного для дембельських еполетів, пам’ятаю теж, який захват викликали порожні пляшки з-під пива і дві пари напівзітлілих жіночих панчіх. Е, та тут у них були дєвочки, нічого ж собі ракетники!

Як узагалі стояли справи з еротикою?

Помірно. Вадя Кузін, щоправда, приводив кілька разів до себе на комутатор якихось практиканток з містечка. Так собі.

Ти на той час уже оклигав від бромової інтервенції?

Звісно. Але чому я не пам’ятаю того літа? Я ж усе літо і носа з лісу не висунув. З казарми у вартівню й назад. Це, напевно, тому, що не було подій. Аж поки не гахнуло, але то вже десь так швидше у вересні. Чи все-таки ще влітку? Пам’ятаю його в шинелі. Хоч це ні про що не свідчить – у нас багато хто і влітку шинелі не скидав, особливо вночі на посту.

Що трапилося?

Жах. Було саме пополудні, а з вечора я зі своїм відділенням повинен був заступати на варту в якийсь там 101-й раз. Навесні (чи вже влітку?) в нас відбулися карколомні зміни складу. Велика група бійців пішла на волю – обидва киргизи, Алишев, Егікян, Сізов, Іван Яворський на прізвисько Курвамама, ціле покоління затятих прєступніків. Замість них підігнали свіжак, новонабране салабонство. Чомусь так вийшло, що всі були з сусідніх країв, українці, та ще й центральні, якийсь такий подільсько-поліський континґент. Знаєш, у радянській армії солдати-українці були для начальників за щастя – слухняні, старанні, переважно неконфліктні, з нахилом до вислужування. Приблизно, як і білоруси.

А росіяни?

Тупуватіші. І значно лінивіші. Менше з тим. У зв’язку з тими змінами наш тато Кочержук зметикував переформувати піхотні відділення таким чином, щоб в одному з них – моєму – були виключно дєди, бо і я вже став дєдом з отакими-во вусищами. А в іншому – виключно салабони з молодим сержантом на чолі. Його прислали теж на початку літа і з тої самої Садгірської учебки, що й мене. От, розсудив собі хитрий психолог Кочержук, таким чином ми принаймні у вартівні уникнемо дєдовщини. Ізолюємо одних від інших – і гаплик. Ну от. Того дня наша варта, дєдівська, мала змінити їхню, салабонську. По обіді ми зі старечим кряхтінням повкладалися спати. Це було святе – година пообіднього бойового сну перед виходом на бойову варту. Освячена статутом година вільних сновидінь. Тож я саме відштовхнувся пальцями ніг від землі і запірнув у густезні зелені води якоїсь фантастично південної водойми, коли раптом десь угорі, на березі, гахнуло. Ми попрокидалися і не встаючи з ліжок, стали розважливо обмінюватися думками на тему, що б воно означало, цей одиничний автоматний постріл, хто це хуйнею мається? Хвилин через десять у казарму вбігає черговий прапорщик і командує нам падйом. А що таке, питаю з ліжка, бо ми вже й не дуже підривалися на всякі там накази – дєдам якось не випадало. Та, каже той кусок, така хуйня, блядь, що молодий на другому посту застрелився. Треба міняти варту, ти зі своїми заступаєш. Коли ми прийшли всю ту зашугану команду змінювати, їхній начкар ще трусився і нічого не міг сказати. На інших пацанів теж було шкода дивитися. Але найбільше на мертвого. Він усе ще лежав на території поста. Його ж не чіпали, поки там усякі експерти під’їдуть ітеде. За півгодини примчав Полкач – волосся дибом, скляне око так і вилазить з орбіти. Я виставив на пост бійця, то він ходив поруч з тим тілом ще дві години. Котрий це з них, питаю. Казьмук, відповідає мій вартовий. Казьмук – той, що від початку такий припижджений ходив. Той Казьмук мав якусь трохи завелику голову і невідомо, що в ній діялося. У кожному разі завжди від решти своїх відставав, у всьому відставав і стабільно ганяв депресняки. Був період, коли він з чимось там потрапив до шпиталю, потім його ще довго ніяк на варту не ставили, а все на кухню або днювальним. Це була його перша варта. Уперше з автоматом. При цьому він уже відстояв дві найтяжчі в житті зміни – дві перші нічні зміни, і третю, ранкову, відстояв. Якого хріна він пустив собі кулю під час четвертої? Минуло пару днів і хтось із салабонів зізнався, що Казьмук начебто не раз проганяв таку тєлєгу, що от він відразу ж на першій же варті і застрелиться. Хай йому тільки автомат дадуть. А вони всі з нього за це лахали. Бо вони взагалі з нього тільки й лахали. Він вистрелив знизу собі в обличчя, у свою завелику голову, отвір дула був десь на висоті підборіддя. Йому спалило півобличчя і з продірявленого черепа вихлюпнуло мозок. Пошматовану пілотку занесло на кущі за пару сот метрів. Він був майже альбіносом і лежачи міг нагадувати великого білого пса, але чомусь убитого. Така історія.

Це мусило мати якісь наслідки.

Думаю, це наш Полкач. Це він притягав до себе і до всіх нас усіляку біду. З нього на всі боки це так і перло. Є такі люди – вічно перекошені, злі. Той Литовець, котрий був його водієм і загинув на даху вартівні від нещасного випадку – це що, не було підтвердженням? Це все береться від ненависті. Є такі люди, котрі ненавидять життя, наш Полкач був одним із таких. Ясно, що після історії з Казьмуком за нас узялися по-дорослому. Наслали всяких комісій, котрі все намагалися витягнути з нас, дєдів, якісь там зізнання, що нібито це він через нас. З’явився такий собі майор Мухін – його теж звідкілясь прислали до нас надовше для укріплення дисципліни. Справді, курва, Мухін! Володар мух. Він надумав нові порядки розпочати саме з мене і доникався, щоб я зголив вуса. Це при тому, що я вже однією ногою був у дорозі до Ізяслава, на останні 45-денні збори. З дня на день я тільки й чекав, що виклику. Провести останні півтора місяця – уявляєш, останні-найостанніші! – разом з усією садгірською братією, з Болюком, Дулюком, Незнаюком, Аркашею, Цяпою і головне – Ростиком, пом’янути старі йобані часи, пекло учебки, поплювати в стелю, попиячити всмак перед тим, як розійтися на волю – от про що я увесь той час думав. А тим часом це чмо: Ну шо? Када збрєєм уси, сєржант? Хтось із моїх дєдів радив мені відповісти приблизно так, як він, майор Мухін, того й заслуговував: скоріше мої солдати будуть їбати вашу жінку, ніж я зголю ці вуса. По-військовому твердо і переконливо. Бо Мухін приїхав до нашого лісу не сам, а з дружиною, і вони отримали кімнату з телевізором в офіцерському гуртожитку.

Так ти й відповів?

Ні, що ти. Настільки ще моє джентльменське серце там не здичавіло! Але якщо серйозно, то я досі не перестаю дивуватись: яка все-таки, чорт забирай, птахорізка ця армія! Яка м’ясорубка! Ти йдеш туди 18-літнім телям, ти наївний, смішний, закоханий, самотній, ти просто Казьмук. Але якщо ти трохи сильніший, та ні – трохи грубіший за Казьмука, то через два роки ти повертаєшся настільки переформатованим, перешматованим, що мама дарагая! І на першому році ти тваринка – тремтяча, нажахана, безмовна. А на другому – тварюка, безжальна, тупа і похітлива. З товстою броньованою шкірою від усього на світі – про всяк випадок. Армія це переважно і є еволюція від тваринки до тварюки. Хоч загалом мені щастило, знаєш? Мені увесь той час тільки щастило.

Про щось іще хочеш розповісти?

Напевно, лише про наш дембельський поїзд. Як ми за шість секунд устигли запакуватися до козятинського вагону на станції Ізяслав і як усю дорогу до Тернополя ми пили й горланили, пили й горланили – десяток ветеранів війни, пошрамованих ворожими кулями й обвішаних бойовими хрестами та звіздами. І ніхто не смів стати нам на дорозі, бо ми були з гітарою.

4. НІЧНІ ПРИНАДИ ЛІНОТИПІСТОК

Її звали Ірена. Вона любила іриси.

І чим виявилася для тебе ця смерть?

Ні, в будь-якому разі вона не стала катастрофою. Це було щось інше. Переміна? Якось так це називали старі китайці. Усе цілком і повністю годилося з характером померлої. Мені здається, вона просто поступилася місцем, причому дуже вчасно. Тобто вона просто звільнила кімнату. Ми ж усе-таки очікували дитину, вона прийняла це заблизько до серця і мусила скоритися. Це сталось у серпні, 9 серпня 1982 року, у грудні їй мало б виповнитися вісімдесят. Я навіть не знаю, багато це чи мало. От як ти вважаєш?

Я теж не знаю, але мені здається, що часом цього достатньо.

Достатньо, аби стомитися. Особливо, коли тебе всього з головою й кінцівками накрило двадцятим століттям, ніби водами потопу, ніби лавиною, тобто я хочу сказати, що 1902 рік народження – це просто безвихідь, це означає, що тобі нікуди з цього ХХ століття вже не подітися, ти просто мусиш його зазнати, причому, як кажуть у нас, по повній програмі, бо тобі ще й пощастило прийти на територію цього світу десь якраз посередині між росіянами й німцями.

Ну так, добре впізнаваний мотив – страх перебування поміж. На мій погляд, ти вичерпав його у «Центрально-східній ревізії».

Боюся, що насправді його неможливо вичерпати. І зараз я зовсім не про те. Я про те, що це було радше невимовно крихке створіння, бабця Ірена – і як її таку лиш собі уявити поміж тих жорен? Назовімо їх жорнами, всіх цих росіян і німців. Така крихка і крихітна, уявляєш – метр шістдесят зросту, та й то не цілих! І при цьому завжди готова знепритомніти. Може, тільки це її й рятувало? Тобто її зімління були такими собі виходами назовні, де вона піднабиралась нової сили і рішучості? Або всі ці її падіння. Вона падала з ніг усе своє життя, тому що все своє життя вона шалено кудись не встигала і кудись бігла – поки ті ноги її ще сяк-так носили. Тобто не так уже й добре вони її носили, раз вона завжди і повсюдно падала. Вона сторчголов котилася дерев’яними сходами в Дорі, зривалась у гірські річки, послизнувшись на каменях, у дитинстві я сам бачив, як вона розбила коліно, не добігши до автобуса. Ну, чому їй так залежало на тому автобусі, на добіганні до нього? Іншого разу теж був автобус, переповнений – її дослівно виштовхали з нього якісь ґевали, і вона впала навзнак з нижньої сходинки. Відтак у привокзальному сквері її на повному ходу збив якийсь охуїлий велосипедист. Вона полетіла на асфальт обличчям уперед – з тією особливістю, що на руках вона несла кількамісячного мене. Це змусило її впасти настільки м’яко, що я навіть не злякався. Вона захистила мене своїми ліктями, розгаратавши їх об земну твердь, їй мусило жахливо боліти. Те, що вона кілька хвилин по тому знепритомніла від шоку, нікого вже навіть не здивувало. На ці випадки вона завжди мала при собі нашатирний спирт – усі знайомі були в курсі. Машини з пронизливим вищанням гальмували перед нею в останню мить. Щоправда, жодна з них так ніколи її й не зачепила – це був голівудський міліметраж. Мої перші роки минали з нею, вона була мені батьками – татом, мамою і Тарасом Шевченком укупі. Тому крикливе вищання гальмуючих авт і сльозогінний запах нашатирного є для мене сталим супроводом тих перших років, вони для мене – само дитинство, не менше! Вочевидь, її ноги просто не були створені для ходіння цією землею з усіма її тутешніми муками. Але до пори до часу вони їй сяк-так служили. У 30-ті роки вона сходила ними половину гір, святково вбираючись то гуцульською господинею, то варшавською панею.

Навіщо?

До фотографії. По неділях вона пішки, через горби, вибиралася з Яблуниці до Ворохти, там відкрилося фотоательє якогось єврея з Лодзі, здається, Баренбойма чи якось так. Фотографування стало її справжньою пасією – і зрозуміло чому. Її портрети міжвоєнних років можна вміщувати до всіх можливих альбомів та підручників, це абсолютно ідеальний типаж – це вже навіть не фото, це німе кіно, Чикаґо, Нью-Йорк і Париж разом узяті, це епоха, це ті часи. Бо в ті часи вона ще танцювала бостон і шиммі, а потім вони вийшли з моди. Їй абсолютно пасувало б одне з тодішніх жіночих імен: Клара, Лора, Дора, Нора. Але її власне – Ірена – теж їй пасувало. До речі, як танцюють шиммі, ти часом не знаєш?

Уявляю собі вельми приблизно.

Шкода. Я дуже хотів би зняти фільм про неї тодішню. Ось, наприклад, 18-й рік, вона ще майже дитина, стоїть на розі Галицької та Ринку, а в місто саме вмаршували поляки, вони побили наших французькою зброєю і тепер маширують центром Станиславова і співають своє Rozkwitały pąki białych róż – так вона мені про це розповідала багато-багато років по тому: от ідуть поляки у своїх зелено-сірих, щойно пошитих французами мундирах, от вони співають, от на переході стоїть дівчинка, майже дитина, і сльози з усіх сил котяться з неї, і вона їх навіть не витирає, бо наших побито і наші програли, і пішли з міста геть, і ця польська пісня така, курва, красива. А ще в тому фільмі вона мусила б танцювати шиммі, згодом – десятиліттям пізніше, десь наприкінці 20-х. Танцювати шиммі і курити довгі тонкі цигарки екзотичних сортів. Тому я й питаю, як танцюють шиммі.

Розумію.

Розумієш, але не все. Я знову про ті фотографії. Як вона зненавиділа їх потім, після Другої війни! Чорт забирай, це наче катаклізм – вона зненавиділа фотографування, бо раптом перестала виходити, уявляєш? Ну як це пояснити – самим тільки старінням? Ніколи! До чого тут старіння як таке? Просто коли в нас упродовж одного року помирає двоє найрідніших людей, то всередині щось ламається, і ми перестаємо виходити на фотографіях. Так що в моєму дитинстві вона як могла уникала колективних і родинних фотографувань, не кажучи про те, щоб ставати перед камерою окремо. Вона відбивалася до останнього і казала про себе ця відьма лише зіпсує вам картинку. Часом її все-таки змушували, і вона нестерпно довго зачісувалась, але потім усе одно не виходила. Останнє її фото було зроблене виключно з бюрократичної необхідності – для радянського паспорта нового зразка. Вона казала, що то паспорт Баби Яги. Їй не судилось якось особливо довго ним покористуватися. 2 серпня 82 року я вперше вийшов на роботу до друкарні, а рівно за тиждень – був також понеділок – почув уранці слово «агонія». Його вимовив батько, він залишався з нею сам на сам і сам омив її після смерті. Мама подзвонила до редакції, звідти з’єдналися з друкарнею, я почув у слухавці, що можу йти додому. Після похорону ми винесли з помешкання цілу купу мотлоху і розчистили простір для нового життя.

На цьому ми прощаємося з нею?

Не знаю, побачимо. Поки що залишімо її десь там, на гірській дорозі між горбами, хай ніколи не дійде зі своєї Яблуниці до Ворохти, празниково вбрана гуцулкою, хай так собі йде і йде вічно, хай їй нарешті буде добре.

Тоді про друкарню. Ти щойно згадав, отже, далі.

Це була нічна робота. Так мені сказали, коли приймали до редакції. Що треба бути готовим до нічної роботи. Тому що на ранок читач має отримати газету. Про газети тоді говорилося свіжі – наче про яйця. У всіх газетах друкувалося приблизно одне й те саме, але їх чомусь усе одно читали. І – що дивовижніше – масово передплачували. Зрештою, на це існував такий самий примус, як і на все інше – слід було обов’язково передплатити бодай одну радянську газету. Зразкові громадяни передплачували їх як мінімум три: одну московську, одну київську й одну місцеву. Московські вважалися найчитабельнішими, за ними йшли місцеві, бо там часом писалося про знайомих і друкувалися прізвища померлих, а найменше подобались київські – про них казали ні риба ні м’ясо. Праця в газеті вважалась особливо почесною – так наче завдяки їй тебе допускали до якихось первинних і закритих інформаційних джерел. Якоюсь мірою так воно й було. Працюючи на випуску, я міг майже без напруження відстежувати ті місця, що їх задля – як це називалося? – нерозголошення державної таємниці виловлювала і знімала цензура.

Це дуже цікаво, хочеться почути про це більше.

Звісно, що хочеться. Слухай, німецький шпигуне. Звичний номер нашої газети складався з чотирьох шпальт. За кожну з них відповідав один коректор. Тобто не тільки він, відповідали фактично всі, але коректор відповідав за остаточну версію, отже, за всі внесені під час роботи над шпальтою виправлення. Кожну шпальту після першого етапу виправлень кур’єри носили до цензора. Це був такий собі цілком заборонений кабінет доктора Калігарі, ніхто навіть не знав, де він знаходиться, і жоден з кур’єрів не видав би його місцезнаходження навіть під тортурами, бо вони всі, кур’єри, були старими фронтовими бійцями і носили при собі табельні пістолети. Так от – закритий і захований від світу кабінет. І в ньому потаємно мешкала її ясновельможність пані Державна Таємниця, пардон, за тих часів не пані, а товариш Державна Таємниця. Згідно з розповідями нечисленних підглядачів, котрим попри все вдавалося хоч краєм ока туди проникнути, її було вписано до тисячі товстелезних талмудів. Вони містили в собі таємний перелік усіх без винятку часткових державних таємниць, які в сукупності своїй і становили об’єднану Державну Таємницю. Обов’язком цензора було знаходити відповідні ризиковані місця на шпальті і перевіряти їх за талмудами – а раптом про це не можна писати.

Як наприклад?

Наприклад, назви деяких заводів. Попрацювавши з тиждень у друкарні, я вже знав, що коли в газеті пишеться «одне з підприємств нашого міста», то мається на увазі або радіозавод, або «Позитрон». На обидвох випускали якусь оборонну херню, якісь гвинтики для ракет чи тому подібні прокладки. І їх не вільно було згадувати в газеті під власними назвами. Це був цирк, абсолютний цирк – навіть не театр, а цирк абсурду! П’ять тисяч людей їбошить на «Позитроні», всі знають, що вони там їбошать і що він саме так називається і що вони там випускають прокладки для оборонки, сто тисяч інших людей щоденно мільйон разів вимовляє це слово – «Позитрон», над його головною прохідною це саме слово світиться отакими-во завбільшки неоновими літерами, що з космосу побачиш, і цілий район міста вже так називається, а в газеті його ні за що не можна цим словом назвати!

Можливо, їм здавалося, що хтось цю вашу газету щодня читає у Вашинґтоні?

Саме так їм і здавалося. Ні, найсмішніше, якщо не здавалося. Тобто якщо її і справді там читали. Так і бачу: моніторинґовий спец у нетрях ЦРУ зранку розгортає черговий, усе ще свіжий номер нашої газети, перебігає очима шпальту за шпальтою і каже до асистента за сусіднім столом – о, знову про франиківський «Позитрон». А ти звідки знаєш, піднімає зміїну голову від фоток голого Фіделя в оточенні дельфінів асистент. Бо тут написано «одне з підприємств нашого міста», пояснює моніторинґовий спец і задоволено обводить згадане місце рожевим шпигунським маркером.

Чому маркер саме рожевий?

Не знаю, чомусь так сказалося. Ага, вже знаю – це колір оптимізму! А црушники зобов’язані бути оптимістами, інакше на дідька вони потрібні? Гаразд, справа все-таки не в маркері, а в тому, що іноді цензура виходила за межі всіляких суто оборонних таємниць. Наприклад, якось ми готували статтю котрогось історика і цензор зажадав, аби слово «монголо-татари» було замінено на «ординці». Я розумію це так, що не вільно було образити ані братньої Монгольської Народної Республіки, ані її лідера товариша Юмжагійна Цеденбала особисто, ані тим більше ще братнішої Татарської АРСР. Таким чином, те, що у ХІІІ столітті на Київську Русь напали певні ординці, знати дозволялося, натомість те, що ці ординці були насправді монголо-татарами, виявилося державною таємницею. Хтось напав, але хто саме – таємниця.

Маю враження, що ти на тій нічній роботі донесхочу насміявся.

Та всього бувало, як кажуть персонажі української класики. У нас про такі випадки говорять уже навіть не насміявся, а наржався. Знаєш, у цензорах мене найбільше приваблювало те, що вони нарівні з головним редактором підписували кожен номер газети, але анонімно.

Як можна підписатись анонімно?

Шифром. Кожен цензор у кожному газетному номері мав особистий шифр із двох літер і, здається, п’яти чисел. Невтаємничені просто не могли звернути увагу на якесь там БЧ 17354 у нижньому правому кутику останньої шпальти. А для втаємничених це був особистий підпис цензора. О, в мене про це є історія. В одному з тих оповідань, які я писав під час війська – воно називається «Свято активного споглядання» – герой, щойно демобілізований з Афґаністану хлопчина, плететься вночі з цілоденних мандрів додому, п’яний і, здається, ще й побитий якимись ресторанними лабухами. Він начебто ще того самого дня намагався мати секс із жінкою одного з цих чуваків, причому в нього там з нею все одно нічого не вийшло, бо він, як випливає з декількох натяків, повернувся з Афґану імпотентом, але справа не в цьому – ті казли його все одно побили, пізнього вечора, в парку, розмазавши всього по траві. Тепер він повзе додому, ніч, порожнє місто, він п’яний, розчавлений, нікому не потрібний зі своїм пенісом і самотній. Зрозуміло, що до війни він працював у друкарні. І зараз він саме йде повз ту друкарню і бачить, що на все місто є лиш одним-однісіньке вікно, в якому ще світиться. На всьому світі – одне вікно, уявляєш? Одне вікно на всю безмежну ніч. І тоді до нього доходить, що це вікно в кабінеті цензора, який саме готується підписати у світ останню газетну шпальту. Ось він її підпише – і настане завтра. Така собі життєствердна кода. При цьому я так і написав: вікно цензора БЧ 17354. Звісно, що я навіть і думати не збирався про публікацію тих оповідань – вони ж насправді були не армійськими, а антиармійськими. Повернувшися з війська наприкінці 84-го, я любовно передрукував їх на своїй коханій машинці у двох примірниках і один з них подарував Ростикові, а другий показав Рябчукові. Останній пустив їх Києвом у вільне плавання, тож час від часу до мене доходила звістка про чергового вдячного читача. Так ці тексти проциркулювали туснею кілька років. Але кілька дуже динамічних років – пєрєстройка і все таке інше. Ну, ти знаєш. Тобто я й незчувся, як улітку 89-го їх виявилося можливим надрукувати – чомусь у харківському журналі «Прапор». Я дуже тішився тою публікацією. Тим більше, що в моїх текстах абсолютно нічого не було змінено. От як далеко ми вже на той момент зайшли у нашій демократичній вседозволеності! Цензор не втрутився, уявляєш?! За винятком єдиного разу: він зняв з тексту про цензора цензорський шифр. З чого випливає, що це була найостанніша з останніх Державна Таємниця, яку не вільно розголошувати навіть за умов найрозперезанішої гласності.