Текст книги "Таємниця. Замість роману"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Окей, після цього вас було якось покарано.

Та в тому-то й цимес, що нібито й ні, попервах. Навіть Сєрьоґу випустили з каталажки. У жовтні ми повернулися до Львова – і нічого. І щойно в листопаді, коли випали всі ті перші сніги, нас трьох було репресовано. У нас відібрали житло. При переїзді зі старого гуртожитка на Майорівці у новий на Підголоску з’ясувалося, що нас у списках немає. Ми розбрелися хто куди. Тобто хто куди мав. У Львові робилося все темніше й зимніше, слід було пересидіти зиму в якомусь закамарку, де принаймні вода б не замерзала у трубах. Сєрьоґа, дорога душа, запросив мене жити з ним у його батьків – провина ж передусім лежала на ньому. Але там я зміг витримати лише один вечір. Загалом цей час бездомності виявився несподівано гарним часом. Мої речі спочивали у вокзальній камері схову, а я щовечора напружено змагав інтриґу, куди сьогодні піти. Це як Мармеладов у Достоєвського, пам’ятаєш? Ого, знову Достоєвський, вдруге поспіль – чи не зачасто? Можливо, ти пам’ятаєш: «Ведь надо же человеку иметь куда пойти»! Чи якось так.

І куди?

О, це було щовечора по-іншому. Іноді я лазив через вікна, іноді пхався у чорні двері. Кілька ночей я просто ходив вулицями і площами древнього, але вічно юного Міста Лева. Найгірше стояли справи зі взуттям. Слід було заробити грошей і винайняти собі помешкання. У не цілих дев’ятнадцять я опинився викинутим на вулицю в чужому місті студентом. Тоді ж Длинний порадив мені звернутися до морґу, де завжди є потреба в санітарах. За його словами, цим синякам ще й непогано платять, а спирт вони дудлять літрами. Спирт – це єдине, що тримає їх при здоровому глузді. Містом ходили чутки про неофіційного художника на прізвисько Сюр, який начебто заробляв собі на життя власне працею в морзі. Він гримував померлих перед їхнім останнім party. Звичайно, йди, казали мені найкращі друзі слідом за Длинним. Уявляєш, як ти після цього почнеш писати, налаштовував мене найвимогливіший з них. Ані він, ані я не знали тоді, що на світі вже був один такий поет і звали його Ґотфрід Бенн. Певного дня я таки дійшов до тих дверей.

До дверей морґу?

До дверей Таємниці. А потім я вирішив їхати геть. Насувалася зима, я не мав де жити, навчання летіло утрихуя, моя кохана набила себе по обличчі, ніщо не затримувало мене у Львові. Я захотів утекти до Москви і вступити там до Літературного інституту. Цікаво, зарахували б мене тоді, якби я подав їм свої тодішні тексти? Однієї суботи я приїхав додому і заявив, що мене викинуто на вулицю. Я врешті сидів у теплі і в хатніх пантофлях. Я їв якусь велетенську яєшню з кашею, потім канапки з ковбасою й сиром, десятки канапок і якісь розігріті субпродукти, знову з кашею, я все це їв і їв, і їв, на очах перетворюючись у Пантаґрюеля, а Пантаґрюелева мама все щось докладала мені на тарілку і все щось говорила, говорила й говорила, а потім я пив чай з малиною і в мене злипались очі від ситості, спокою і тепла, тож я, западаючи під пуховики сну, пообіцяв, що повернуся до Львова і піду жити до її давніх знайомих, і буду вчитися далі. Наприкінці місяця грудня нас із Майором було помилувано і ми отримали кімнату на двох у новій гуртязі на Підголоску.

А твоя майбутня дружина?

Її, здається, помилували дещо раніше. Я досі не знаю, що їй інкримінувалося. Нам з Майором – пиятика, наслідком якої Сєрьоґа мало не загримів на зону. А їй? Було трохи дивно чути деканову відповідь «Вона сама знає, за що». Ні, насправді вони нас вистежували. Ми ж бо все-таки читали не те, слухали інше, розпускали язики на слизькі теми. Наприклад, ми любили встрявати в суперечки з приводу комунізму. Я доводив, що його ніколи не настане, бо має рацію Фройд. А вона – що його ніколи не настане, бо мають рацію індійські йоґи. Вона сідала в лотос, коли ми слухали вірші Тувіма й Ружевича. Ми зачитувалися Е. Т. А. Гофманом і знаходили в кожній його казці абсолютно прозору індуїстсько-брахманічну модель Світу. У Гофмана справді страшенно багато реінкарнації. А також цілком віртуозної гри між зовнішніми і внутрішніми сенсами. Згодом ми годинами, цілими вечорами читали вголос Булгакова – це була навіть не ксерокопія «Майстра і Маргарити», журнального, сильно цензурованого, але все одно забороненого. Тоді ще не існувало ксероксів, зате існувала копіювальна машина «Ера». Тож невідомі відчайдухи в невідомих науково-дослідних установах з нев’їбенним кримінальним ризиком для себе відерювали до послуг невідомих споживачів усілякі таємні тексти. Як, приміром, «Основи світогляду індійських йоґів» Рамачараки. Ця штука, простудійована мною цілком доглибно, спричинилася до суттєвого впорядкування моєї картини світу. Я зненацька побачив Сенс Усього. Найголовніше було усвідомити Свідомість. І відкрити для себе, що все на світі – Структура, де одне неодмінно виростає з іншого, а менше неодмінно належить більшому. Мої тогочасні вірші перенасичені містичними алюзіями: Брахман, Атман, Океан, Крапля, Дерево, Листок, Ціле, Часткове. Ігор Поломаний – свята душа, де він зараз? – вислухавши з десяток тих опусів (я писав тоді чомусь переважно вінками сонетів), одного разу сказав: «Нє, старий, ти, напевно, таки станеш верховним проповідником у баптистів».

Кого ще ти читав? Ні, може так: чиї ще книги ти вивчив би напам’ять, якби їх почали спалювати?

Достоєвського. Курва, вже втретє! Але з цим усе зрозуміло. Гессе. Гессе був для мене всім. Кілька років тому, до котрогось його ювілею, я написав такий есей – «Півжиття плюс мінус Гессе». Я називаю його вчителем рятівного ескапізму. Завдяки йому мені і нам вдавалося втікати значно далі, глибше, послідовніше.

Тобі і вам?

Так, нас було мало, переважно п’ятеро: Ніна, Дара, Оксана, Садовий і я. Час до часу за участю Майора і Вєрки Братчик. Довший час ми трималися разом – у різних комбінаціях, часом доволі болісних. Здуріти – Оксани і Вєрки вже немає! Можливо, та п’ятірка склалася від могили Антонича. Я вже казав, як ми її знайшли на Янівському цвинтарі? Ми рухалися за логікою цвинтарної книги 1937 року. У цвинтарній книзі від липня 37 року було абсолютно точно зазначено сектор із похованням Антонича, Богдана-Ігоря. Залишалося прочесати сектор, продертися крізь його по-осінньому захаращений декадентський терен. Ми тоді ще не знали, що нами знайдена могила не була автентичною, що її відновили інші молоді люди два десятиліття тому. Тодішні молоді люди.

Як це виглядало – дружба, любов?

Часом це виглядало дивно. Тобто всередині п’ятикутника, іноді семикутника, час до часу формувались інші фігури. Ми з Ніною були в парі, Садовий мав якісь поривання в бік Оксани, але вони з Дарою любили його дратувати. Вони теж були в парі – Дара й Оксана. Коли влітку 80-го ми потрапили на практику до Ужгорода, то спершу не мали де жити і винайняли якийсь велетенський номер на всіх п’ятьох. Цей готель «Верховина» такого типу, що поза сумнівами мусив колись називатися «Габсбурґ» або «Савой» – такий, курва, цілком занедбаний цісарсько-королівський готель. Отож ми спали всі в одному величезному номері з вікнами на Центральну площу і пішохідний міст над Ужем, а готельні тьотки були переконані, ніби ми там тільки й робимо, що злягаємося вп’ятьох. Одна з таких казала мені вранці «Ой, рєбята, от вас так пратівна нєсьот віном». Хоч уранці ми пили тільки каву – розчинну. У нашій країні досьогодні зберігся цей тип совєтскіх женщин – це якісь переважно офіцерські дружини, колишні покоївки, буфетниці і таємні аґентки. Щодо останнього, то ще невідомо, чи колишні. Вони гидкі, тлусті, російськомовні, ну гаразд – здебільшого російськомовні, і всім на світі невдоволені. Вони патологічно розпусні й тому вважають, що всі на світі лише трахаються – але, курва, без їхньої участі! Тому вони такі жахливі – вони заздрять. Ми сяк-так купували їх коробками львівського шоколаду «Світоч». Менше з тим. Я зараз не про них, а про нас. Ми були молодими й веселими. І за кожної нагоди подорожували разом.

«Одного дощового літа багато-багато років тому ми з приятелями мандрували певними виноградними передгір’ями, намагаючись віднаходити старі поруйновані замки. Ми були студентами й тому нам хотілося всього на світі: вражень, дружби, сексу, вина, музики». «Центрально-східна ревізія».

Вона. І воно. Закарпаття. О п’ятій ранку ми зійшли з потяга на вокзалі в Ужгороді – і потрапили до раю. Нас було в ньому лише п’ятеро, поміж усіх тих каменів і трояндових кущів. За винятком безсонного діда з небагатьма зубами, котрий запитав «Звідкіля ви?», але в нього це вийшло як «Звідсіля би!» – ми сприйняли це як погрозу і лишили його самого у власній пісочниці. Того літа справді випало до біса дощів. Аби не вмерти з голоду за майже цілковитої відсутності грошей, ми з Садовим трюхикали приміським потягом до Цегловки, де перестрибуючи над калюжами від хати до хати, скуповували дешеві старі крумплі. Двох наплечників нам вистачало на кілька днів. Але місцеві не дуже хотіли нам їх продавати. Вони щось відповідали угорською, ми не розуміли нічого за винятком слова хуйово.

А вино? Червоне і біле вино, домашнє, куплене в селян? І потім змішане докупи – червоне з білим?

О ні, це сталося вже в Середньому. Таке село – справді Середнє, бо посередині старої дороги між Ужгородом і Мукачевим. Саме в ньому можна побачити ті недоруйновані рештки рицарського замку. Кажуть, ніби тамплієрів. Звісно, 25 років тому їх ще можна було побачити. Тобто руїни, не тамплієрів.

А зараз?

Не знаю. Я там ніколи не був удруге.

Якісь іще пригоди?

Звичайно. Ми випромінювали щось таке, що до нас тягнулися діти, божевільні і зеки. Тобто ми привертали до себе увагу, це ясно. З нами обов’язково щось траплялося. Наступну практику – восени 81-го – ми відбували в Ленінграді. Ми нелеґально мешкали в якійсь гуртязі на Васильєвському острові, там усім заправляла така дещо сексапільна комендантка, і вона легко велася на ті самі шоколадки «Світоч». Це була безвідмовна львівська валюта тих днів – шоколадки «Світоч». До того ж ми купували їй коньяк, і вона його розпивала з Валєрою, офіцером контррозвідки. Ми навіть не здогадувалися, що сам Бродський на той час уже хотів би там помирати. Того разу ми так само мешкали всі в одному номері – але значно меншому, розрахованому швидше за все на двох. Садовий спав самотньо у відокремленому вузькому ліжку, а я в одному широкому ліжку з трьома дівчатами.

О, справді?

Так. Тобто я лежав скраю, за мною Ніна, за нею Дара, потім Оксана. Або навпаки – Оксана, потім Дара. Не пригадую хто саме, бо між нами була Ніна. Уночі нам з нею здавалося, що ми робимо це нечутно. Не думаю, що так було насправді. Нечутно могли б тільки ангели, але вони не кохаються. Ми, як завжди, потерпали від голоду і браку грошей. Одного разу дорогою до Петергофу дівчата з вікна електрички зауважили якісь неозорі капустяні поля. Така безмежно-сіра російська рівнина, що переходить у безмежно-сіре небо – і зелені голови в землі аж до горизонту. Цілком сюрреалістично. Сотні верст капустяного поля! Ми запам’ятали станцію і на зворотному шляху вистрибнули там. Капустини були жахливо мокрі й важкі, але ми натирили їх з великий мішок. Ха! Чи не тоді в моє підсвідоме закрався той рядок з майбутнього «Гаспида»: дівчата смараґдові, мов капуста? Цікаве припущення.

Мішок ви вже мали з собою?

Ми непомітно зняли його в Петергофі з однієї садово-паркової скульптури, здається, з Лаокоона.

Тоді це мусив бути справді великий мішок.

Якщо в Петергофі є Лаокоон. Цілий тиждень ми тільки й жили капустою. Капустою і поезією. Тобто капустою – тиждень, а поезією завжди. Ми тоді читали передрукованих на машинці Ахматову, Пастернака і елегію Цвєтаєвої до Рільке. Точніше, на його смерть.

Російська література, як бачимо, домінувала.

Це трохи так, а трохи й не так. Ні, це абсолютно не так. Усі ці імена щойно спали мені на думку виключно в контексті Ленінграду. Протягом п’яти студентських років я прочитав тисячі сторінок. Не думаю, що російська частка в цьому сягає більше двадцяти відсотків. Іноді я ставив перед собою цілком наївні професійні завдання і вирішував: цього літа я читаю виключно французьку класику. Після чого обкладався десятком томів і пускався в подорож, від роману до роману – Меріме, Флобер, Мопассан, Франс. Чи, скажімо, з головою залазив у всілякі старезні блокбастери типу Еразма, Сервантеса і Рабле. Або Ґоцці, увесь цей покручений театр, уявляєш? Гофманового «Кота Мура» я перечитував тричі. І написав щось на зразок поеми під назвою «Справжня історія загадкової смертельної хвороби Е. Т. А. Гофмана, сновидного капельмейстера». Що стосується росіян, то мені йшлося передусім про заборонених. Під час останньої практики, переддипломної, задля якої я знову подався до Ужгорода, мій тодішній ґуру Петро Іванович завантажив мене Соловйовим. Філософом Соловйовим. Петро Іванович володів його повним зібранням, звичайно, передреволюційним. Я екстатично долав цю феноменальну прозу з усіма її ятями, твердими знаками і тут-таки переписував до блокнота, на мій погляд, найбомбовіші цитати, як наприклад про те, що саме у формах жіночого тіла, у всіх його заокругленнях, опуклостях та вигинах, досягнуто абсолютне поєднання найвищих проявів природної краси в рослинному і тваринному світі. Якось так, приблизно так це звучало. Моя релігійність була вкрай еротичною. Я не витримав, зробив раптову перерву у своїй так званій практиці (тобто насправді у соловйовських студіях) і примчав на вихідні до Львова. Був лютий, приблизно середина лютого, зима, темінь і цілком порожня гуртяга на засніжених пагорбах коло лісу. Ми захоплено накинулись одне на одного і не вилазили з ліжка кілька днів і ночей поспіль. Щоразу, нестерпно довго і солодко кінчаючи просто в неї, я не міг позбутися враження, що це неминуче на дитину. У березні все підтвердилося.

І як ти зреаґував?

Криком радості. Це відчуття я міг би порівняти хіба що з тим найпершим разом, коли все вдалося. Або навіть з тим найпершим моментом, коли вдається. Це все одно, що відчути себе причетним до всіх радостей світу. Але бути причетним до появи ще одного життя – це абсолютна радість. Нам залишалось одружитися і якось дати собі раду з майбутнім. Життя вмить зробилося дорослим. Слід було думати про тисячу обов’язкових речей, кожна з яких могла стати катастрофою. Понад усе хотілося жити у Львові, всі інші міста уявлялися купою гівна, всі інші, крім Ужгорода, але для Ужгорода ми не годилися, бо не були закарпатцями, а Львів не приймав. Ми спазматично шукали роботу, щоб зачепитися. З раннього ранку ми виходили на лови. Як пишуть у вчених книжках, ми збилися з ніг. Варіантів існувало два: знайти роботу хоча б для одного з нас і нікуди вони не дінуться. Або знайти житло, купити к бісовій мамі півособняка з божевільною старушенцією де-небудь на Збоїщах і носити воду відрами від добрих людей з сусіднього подвір’я. Мовчу про нічні горщики з-під божевільної старушенції. Ми навіть не здогадувалися, скільки таке добро могло б коштувати. Усе одно в нас не було грошей, тож і цікавитися не було сенсу. З другої половини березня Ніну почав ламати жахливий токсикоз. Вона блювала і худла, блювала і худла. Наш плід натякав на те, що збирається себе прикінчити. Якась моралізуюча потвора сказала б, що це покарання за невпорядковані позашлюбні зносини. Хтось цинічніший – що за секс без презерватива. У кожному разі говорили б, що це покарання. Але насправді це була винагорода. Не знаю, чи ти зауважив певне відлуння тих днів у «Перверзії». Ти читав «Перверзію», правда ж?

Наскільки зміг.

Менше з тим. Там є цей стан – «…якась дурнувата гонитва і вічне невстигання, якесь перескакування з автобусів у тролейбуси, забігання у брами, шукання безпечного подвір’я, притулку під деревом чи просто – у темряві. Якісь осудливі погляди перехожих, мовляв, що вони тут роблять удвох. Пси, які рвуться з ланцюгів, забачивши нас, чужих і двоногих, у пильнованій зоні, викликання міліції якимось незримим спостерігачем, що прикипівши до вікна, відстежує кожен крок підозрілої пари внизу. Переховування від патрулів – за стовбуром дерева, за рогом прибудови, за розвішаними простирадлами, за сміттєвими баками». І трохи далі: «Її постійно нудило, Вона непритомніла в переповнених (як і в порожніх, але порожніх не бувало) автобусах, іноді для Неї звільняли місце коло вікна, але це не рятувало, я тримав її за руку, хоч повільна сіризна вже накочувалась на її обличчя, ми ледве вискакували на зупинці і летіли в першу-ліпшу браму, де Вона врешті вибухала своїм давно стримуваним блювотинням, бліда, бездомна і бідна, а я кружляв навколо Неї, ніби сторож, ніби крук, ніби охоронець, ніби раб, ніби власник, ніби рабовласник». Так, сама ця історія з «Перверзії» – це, звісно, щось цілком інше, але ті мотиви – бездомність і блювотиння – це очевидне відлуння.

Чому тобі і вам так залежало саме на Львові?

Тому що Львів – магічне місто. Окей, без жартів. Це було наше місто – в жодному іншому ми ще не жили. Можливо, більшою мірою це була моя заморочка: мати щодня цей дотик до старих європейських каменів. Ха, страшенно цікаво зазирнути в себе тодішнього і побачити, як я тодішній уявляв собі майбутнє. Передусім існувала система, тобто навіть не система, а ціла тобі Система, яка навесні 1982-го здавалася вічною. Отже, я мусив прийняти як сувору даність те, що на поверхні мене не буде. Я не зможу публікувати своїх текстів, тому що вони абсолютно не влаштують Систему. Звісно, я можу почати писання під Систему, але це неприпустимо. Я ненавидів офіційну українську літературу тих днів і за жодних обставин не хотів ставати її черговою інтеґральною частинкою. У своїх листах з Ужгорода мій ґуру висловлювався приблизно так, що бажання побачити свої тексти надрукованими ніколи не повинно перевищувати іншого бажання – писати. Ця думка сподобалася мені тим, що в ній виразно розмежовувалося зовнішнє та внутрішнє – на користь внутрішнього. Таким чином, я вже бачив, як усе життя свідомо писатиму до шухляди і для кола незрадливих найближчих, як житиму вельми інтенсивним внутрішнім і цілком іґноруватиму зовнішнє, для відводу ворожих очей і шматка хліба повсякдень виконуючи яку-небудь непомітну працю на кшталт сумлінного редаґування аптечних рецептів. Як казав принц данський Гамлет, «Господи, та мені достатньо й горіхової шкаралупи, щоб почутися власником безмежного простору – аби лиш погані сни не снилися». Звісно, що такий шлях вимагав би емоційних компенсацій. Однією з них – і найголовнішою – мало стати Місто, себто його середовище, себто життя у такому ландшафті, який був би невичерпним, здатним безмежно довго стимулювати й оновлювати. Але Система розкусила цей мій таємний план і владно сказала своє «зась», перекривши шляхи до одного з таких Міст.

Аж так?

Аж так. Виявилося, що вибрати собі місце для ціложиттєвої схованки фактично неможливо. Як узагалі і принципово неможливо будь-що вибрати. Ну так, у цьому й полягав сенс тодішньої Совдепії – максимально звузити можливості твого вибору. Змусити тебе приймати те, що дають, не вибираючи. Нас – і Ніну, й мене – звідусіль просто виставляли за двері. Система диспонувала цілим набором пасток і пасточок на нас: прописка, стаж, військова повинність, тисяча й один облік, перший відділ, другий відділ, третій шмідділ. Скидалося на те, що методи боротьби за власне Я мусять бути ще більш партизанськими, ніж це уявлялося спочатку. Тобто окопатися проти Системи можна не у заздалегідь вибраному тобою місці, а винятково там, куди вона сама тебе пожбурить. Так ми і погодилися з думкою, що будемо жити у Франику. Ми взагалі погодилися. Ми погодилися з думкою, що відтепер доведеться все частіше погоджуватися з думкою. Головне було народити. А також відслужити у війську, щоб вони врешті від’їбалися зі своїми обов’язковими повинностями і можна було б урешті закритись у власній ніші.

І як воно виглядало – твоє прощання зі Львовом?

Можливо, як наше весілля. Це сталося наприкінці квітня, здається, в четвер. Ми вистояли свою чергу до палацу Потоцьких і розписалися в книзі. Наші мами, звісно, пускали сльозу, а я чомусь увесь час під ті фольклористичні співанки жахливо горбився – протягом усієї церемонії. Можливо, від усвідомлення невимовної екзистеційної ваги всього, що з нами відбувається. Немає нічого дурнуватішого від цієї ролі – молодих на власному весіллі! Ти знаєш, з яким лютим кайфом я багато років по тому перекладав «Mariage» Ґреґорі Корсо? До того ж ми справді були молодими і навіть дуже. Ми викручувались як могли. Наприклад, ми тихо запротестували в той спосіб, що не схотіли одягатися традиційно: Ніна була не в білому і не мала вельону, а я був увесь на коричнево, ніби жук-скарабей. Крім того, ми насцяли на вічний вогонь, себто не поїхали до нього з квітами. Чомусь вважалося, що всі молоді пари повинні після розписки покласти квіти до жахливого патріотичного монумента на початку Стрийської. Ми натомість поїхали до зовсім тісної і вельми підозрілої кнайпи на Краківському передмісті, де й пустилися в танці з невеличкою зграєю друзів та родичів. Тамтешній адміністратор виглядав кінченим синяком і пройдохою, він безконечно розігрував якісь темні і лише йому зрозумілі комбінації. Наприклад, запропонував моєму батькові почергувати годинки з дві коло вхідних дверей, називаючись усім, хто спробує в них ломитися, підполковником міліції. Батькові ідея не сподобалась і він його послав. Тобто батько послав. Батькові нерви й без того були не на жарт розхитані. Адміністратор чомусь образився і страшенно нажлуктився, а потім напустив півкнайпи якихось лише йому знайомих типів і тьоток, які не змигнувши оком, почали змітати все, що бачили, зі столів і – що гірше – танцювати в нашому колі. Було абсолютно весело – без іронії. Першу ніч ми провели у готельному люксі, що його заздалегідь винайняв мій тепер уже тесть. З огляду на плід і його безпеку священне таїнство відбулося виключно на оральному рівні. Ми обійнялися на всю широту по-королівському неосяжного ліжка, на якому свого часу спочивав льотчик-космонавт Валерій Биковський, і, легко відбившися від землі, полетіли в космос. Наші схлипи були дитячими, а мова ночі солов’їною. У цьому номері ми прожили ще дві наступні доби, поки всі від нас не роз’їхалися. Відтоді ми залишались у Львові ще два місяці.

На сьогодні більше історій немає?

Ще тільки одна. Власне кажучи, це ніяка не історія, а щось більше. Я думаю, це трапилося зі мною на самому кінці, скажімо, за тиждень або за два перед остаточним від’їздом. Вийшло так, що я прокинувся серед ночі. У нашій з Майором кімнаті на вікні не було нічого, жодної штори чи завіси. Отже, я прокинувся і побачив за вікном небо. На ньому висипали зірки, це було, гм, зоряне небо наді мною. Те, що сталося пізніше, не має до цього зоряного неба жодного стосунку. Або навпаки – тільки до нього й має.

І що саме сталося?

Мене всього – уперше в житті – стиснув жах проминання часу. Причому так безжально, такими – як це називають у романах? – льодяними лещатами, що не знаю, як я тільки не крикнув. Мені згадалося, що мій вік – аж двадцять два роки. І що за кілька місяців, уже восени, мене загребуть до армії, де в мене разом з душею витягнуть цілих півтора року мого життя. І коли я знову вийду на волю, мені буде майже двадцять п’ять, уявляєш? Двадцять п’ять років! Абсолютна старість, кінець усьому, фініто.