Текст книги "Таємниця. Замість роману"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

3. ПІСЕНЬКА ПРО НЕЗНИЩЕННІСТЬ МАТЕРІЇ

Сьогодні я спробую вивідати від тебе цілу купу військових таємниць. Гаслом розмови буде you are in army now. Ти мусиш пам’ятати цю пісеньку у виконанні…

Status Quo.

Jawohl. Тебе забрали до війська через кілька місяців після закінчення студій, тобто восени 1982 року…

Ні, не так. За всіма законами я справді мав би почати служити вже восени, але у військових бюрократів з’явилися певні перешкоди…

Перешкоди у військових бюрократів? Перешкоди в тому, щоб забрати тебе до війська?

Першою з них стало те, що ми очікували дитину. Там був якийсь такий підпараграф, що призовники, в яких саме в період призову має народитися дитина, можуть отримати відстрочку до наступного призову, тобто ще на півроку. Так вийшло і зі мною. До війська мене забрали щойно наступної весни, на початку травня 1983-го.

Ясно. Тоді спитаю про інше. З усього, що ти вже розповів дотепер, складається враження про доволі послідовне і цілком свідоме неприйняття тобою Системи фактично з усіма її складниками. Армія – це один із найбрутальніших складників тієї брутальної Системи. Зараз мені бракує точної цитати, але хтось із відомих анархістів минулого, здається, Камю, писав про особливу мужність – бути на війні дезертиром. Начебто немає насправді нічого героїчного в тому, щоб організованим стадом атакувати ворожі шанці, бо так тобі скомандували твої зверхники. Шлях дезертира натомість – це шлях зреченого самітника, проти якого всі: власне командування, товариші по зброї, ворожа армія, мирне населення. Вибір дезертира – це вибір персональний, це бунт особи. Справді, якщо б усі чоловіки стали дезертирами, на світі виявилося б одним різновидом насильства – військового – менше. Чому ти не став дезертиром?

Я не став дезертиром, але мені снилися дезертирські сни. Протягом перших тижнів служби я кілька разів бачив у снах, як, загнаний у пастку і звідусіль оточений, я збираюся відстрілюватися до останнього. Звісно, я мав при собі автомат. Моєю першою жертвою падав командир четвертого взводу капітан Ряднов. Чомусь він. Чомусь він першим вилазив з укриття і давав відмах до атаки. Його я і вбивав першим.

Але чому ти не став дезертиром наяву?

Тому що армія була меншим злом, ніж в’язниця. До речі, доля дезертирів у радянських в’язницях виглядала приблизно так само, як доля тих, що сиділи за зґвалтування – їх підарасили. Тобто з точки зору кримінальників дезертирство опускало особу на саме дно навіть в’язничних стосунків і ставило її поза будь-якими законами чи правилами. Це, зрештою, ще одне підтвердження того, що в есесері кримінальний світ був елементом Системи і діяв з нею заодно. Спершу чесно віддай свій солдатський борг родінє, а потім сідай на зону – приблизно так це формулювалося. Коли Анджей Стасюк у «Як я став письменником» розповідає про хвилі співчуття і симпатії, що ними він як дезертир був огорнутий у польській тюрмі тамтешніми кримінальниками, то нам залишається тільки заздрити. Це означає, що кримінальний світ Польщі був так само опозиційний до режиму, як і поляки загалом. Натомість радянські блатні були патріотами Системи, вони татуювали собі на грудях двоголові портрети Леніна-Сталіна і свідомо виконували найбрудніші доручення влади.

Про це дуже цікаво дізнаватись, але я не мав на увазі аж настільки радикальний шлях. Я не мав на увазі вибору поміж армією і в’язницею. Мусило бути щось іще.

Менш радикальним варіантом було б якесь, наприклад, медичне фальшування. Дехто з нас і справді вдавався до лікарів, але це були жахливо марудні й небезпечні історії. Останнє слово все одно лишалося за військовою медичною комісією, а вона, як правило, визнавала годними навіть по-справжньому хворих новобранців, не кажучи про всіляких симулянтів. Можна було б, звісно, зіграти психіатричну партію, однак це обернулось би ще більшим злом, ніж армія чи навіть в’язниця – психушкою. І пожиттєвою статтею, з якої випливало б, що ти придатний виключно до зішкрябування з тротуарів собачого гівна. Мені така перспектива вартою уваги не здавалася. Непогано було б також як-небудь відчикрижити собі половину пальців на правій руці, але це потягло б за собою абсолютно жорстке розслідування, наслідком якого могла бути знову ж таки тюремна віповідальність – за членоушкодження. І навіть у випадку, якби цю половину пальців ти втратив по-чесному, себто через нещасний випадок. Бо у радянській ситуації ти був підозрюваним а пріорі, в ній панувала презумпція винності. Обманювати Систему на такому рівні було не те що складно і невдячно, а фактично неможливо і вельми ризиковано, хоч вельми ризиковано – занадто м’який вислів.

У такому разі мусимо констатувати безвихідь.

Ха, уяви собі – все одно варіант був, один-єдиний, дуже прийнятний і в очах Системи цілком леґітимний. Слід було мати двоє дітей. Якби 17 листопада 1982 року Ніна раптом народила двійню, то мене вже ніхто й нікуди не забрав би. Ми цілком допускали таку можливість з огляду на генетику. Ніна сама походить із двійні, в їхній жіночій лінії це траплялося неодноразово. Але кажуть, ніби ці штуки спрацьовують через покоління. І все ж коли пізнього вечора 17 листопада якась практикантка подзвонила з лікарні і сказала мені у вас дівчинка, я майже автоматично випалив скільки. І почув у відповідь одна. Тоді ще не існувало таких приладів, які дають змогу побачити все наперед, інтриґа зберігалася до останнього моменту. Ні, насправді, коли я запитував скільки, то мав на увазі, звичайно, вагу. Проте студентка медицини, що того вечора сповістила мене про моє батьківство, здається, емоційно долучилася до мого і нашого підсвідомого.

Таким чином, ти перезимував удома і…

…і навесні переконався, що все-таки нікуди мені не подітися. Зрештою, хотілося пройти цей етап якомога швидше. У нас існує така тюремна приповідка раньше сядєш – раньше вийдєш. Окей, думав я, півтора року геть з життя. Але півтора року – не два. Могло бути гірше. Мій батько, як я вже казав, дивним чином зберіг про червону армію світлі спогади. Він служив ще за Сталіна, то був початок 50-х. Він тисячу разів розповідав, як зустрічав новий 1952 рік у радіорубці зенітного полку в білоруських лісах і які тріскучі морози стояли, і як вони з дружбанами припасли на цей випадок спирту, як поналивали його до олов’яних бойових кухлів і одностайно бахнули під куранти о дванадцятій ночі, а перед тим послухали радіопривітання самого Молотова. Усе це звучало досить симпатично: мінус двадцять за вікном, тепле потріскування дрівець у буржуйці, шипіння ефіру – так само тепле – у приймачі, вдосталь макаронів по-флотськи, фляга зі спиртом, молода чоловіча дружба і напутні слова леґендарного міністра. Шкода тільки, що його партнер Ріббентропп уже нічого не міг до цього привітання додати.

Чи можна припускати, що ваша армія робила людей лояльнішими?

У ті часи – так. Якщо вже батько з його таємною ненавистю до режиму так захоплено описував свою військову службу… Можливо, вся справа лише в голоді? Можливо, саме в армії він уперше за багато років отримав удосталь їжі? Зрештою, не він один. Перш ніж мене забрали, я чимало всякого на цю тему наслухався від старших. Усе зводилося загалом до того, що це прекрасно, бо армія – чудова школа життя. І там про тебе дбають. Зате від інших, дещо молодших попередників, доводилося чути, що не стільки дбають, скільки їбуть. Різниця між дбають і їбуть – це загалом колосальна різниця. Мені здається, десь мусила існувати лінія поділу, можливо, часова. Можу припускати, що це трапилось якось протягом 70-х, може, трохи раніше: позитивне а пріорі ставлення до солдата змінилося на негативне, школа перетворилася на тюрму, а вишкіл на знущання. При цьому знущання зробилося самоціллю, знущання заради знущання. І ще одне: колосальна деґрадація офіцерства. Уявляєш, мій батько не хотів мені вірити, коли я згодом розповідав йому, що наші офіцери відкрито забирали собі сигарети і навіть печиво з солдатських посилок. Згідно зі статутом вони повинні були перевірити вміст кожної посилки, яку солдат отримував з дому – а раптом там самогонка, анаша чи цианістий калій. Це було зрозуміло, окей. Але коли вони демонстративно забирали собі при цьому сигарети чи солодощі або якісь цілком дозволені речі, як наприклад, ремінець для годинника чи авторучку, то це видавало з головою всю Систему. Те, що вона пускається берега. У відповідь на ці мої історії батько стверджував, що таких офіцерів не буває, і супився. Йому залишалося прийняти другий варіант – що його єдиний син затято оббріхує його ж таки улюблену армію. Це була драма. Нічим добрим ці наші розмови не кінчалися.

Попереднього разу ми з тобою досить густо згадували радянську аґресію в Чехо-Словаччині. Час, коли ти йшов до війська – це час Афґаністану. Як це сприймалося?

Трохи раніше була ще Польща. Могла бути Польща. У грудні 81-го, коли Ярузельський узяв на себе наведення ладу, я був ще студентом останнього курсу. Кажуть, ніби радянські частини у той час влаштували показовий марш зі Львова до Мостисьок, себто до самого польського кордону. Кажуть, ніби від бойової техніки в очах випадкових подорожніх аж рябіло захисним кольором. У Львові стояла т. зв. Залізна дивізія, Желєзка – напевно, тоді у грудні підняли саме її. Але швидше за все Ярузель переконав Москву, що в нього вистачить і власної народної армії. Не дивлячись на присутність у її лавах рядового Стасюка. Афґаністан?

Так, Афґаністан.

Це було надто далеко, щоб розуміти як слід, про що там ідеться. Зрештою, в нас і щодо сусідньої Польщі не надто добре все розумілося. Мені було двадцять, коли це в них почалося – і я не мав жодного стосунку до дисидентського чи будь-якого опозиційного руху. Усе, що я міг – це писати вірші до таємного блокнота. Вони були стовідсотково аполітичними і в них не було місця такому слову, як солідарність. Я не любив цього слова – воно асоціювалося з міжнародним днем солідарності трудящих, тобто здавалося мені занадто офіційним і червоним. Після серпня 1980 року я звикав крадькома його любити, бо виявилося, що воно може містити в собі щось цілком протилежне до безпросвітної комуністичної нудьги. Пам’ятаю, як намагався виловити в кіосках останні допущені до нас номери «Шпільок» і слухав музику Нємена з віршами Норвіда. І ще пам’ятаю, як усе це начебто закінчилося, а мій дід, мамин батько, що майже не відходив від свого антирадянського радіоприймача у пивниці, заспокоїв усіх нас словами «Нічого, нічого. З весною там почнеться партизанка». Він розумівся на цьому краще за свого зятя.

І все ж – Афґаністан.

Відомо було, що наші солдати повертаються звідти мертвими. Точніше, деякі з них поверталися звідти мертвими. А тим, котрі поверталися живими, досить часто лишалося заздрити мертвим. Це я цитую. Ясно, що народ потихеньку ремствував. Це виявляло себе швидше на рівні фольклору. Наприклад, літаки, що ними час до часу доставляли чергову партію запаяних цинкових трун, усі вирішили називати чорними тюльпанами. Але, звісно, жодного організованого спротиву не існувало. Не було в природі таких батьків, які стояли б у пікетах з вимогою повернути їхніх синів додому. Відсилання до Афґану саме такого й такого-то конкретного хлопця сприймалося в його родині як фатальність – випала така доля і все. Тепер мусиш вижити. З іншого боку, цієї похоронної теми було всюди страшенно багато, людність без перебільшення просто жила нею. Здавалося, що там воює принаймні половина всіх наших хлопців. Мені досьогодні дивно, коли я де-небудь натрапляю на цифру в тринадцять з чимось тисяч. Саме стільки людських жертв начебто поніс есесер упродовж нецілих десяти років інвазії. Мені дивно, бо – я страшенно перепрошую за таку собі статистичність мислення в цьому випадку – це небагато. Це небагато як на ті виміри чи, скажімо, як на ті настрої зі щоденним очікуванням з неба чорних тюльпанів. Тобто коли називати речі своїми іменами, то я сильно сумніваюся в істинності тих тринадцяти з гаком тисяч.

У день, коли ти йшов до війська, на… як це називається…

Збірний пункт.

…на збірний пункт, ти вже знав, що не потрапиш до Афґаністану?

Ні. Як я міг це знати? Це вже потім, у чернівецькій учебці, я почув таку підпільну думку, що мої шанси туди потрапити були фактично нульовими. Через те, що я все-таки мав за собою студії. Тобто за п’ять років держава все-таки вклала в мою освіту до біса грошви і цілком слушно не збиралася відразу-таки прикінчити мене випадковою моджахедською кулею. Але з іншого боку фактично жоден новобранець не знав, куди його сьогодні відтранспортують. Якщо це не був літак, а потяг – а переважно то були все-таки потяги – то, скажімо, з нашого Франика їх відходило декілька. Київський, московський, одеський, козятинський і два львівські. Але військові маршрути виявлялися такими ускладнено-пойобаними, зумовленими тисячею невідомих внутрішньо-армійських обставин, що само по собі потрапляння саме до такого-то потягу абсолютно нічого не означало. Тебе могли запакувати на Львів – Рахів, після чого разом з усією командою висадити в Надвірній, перекинути з військового аеродрому гелікоптером до якого-небудь Могильова або Овруча, звідти завезти – знову потягом – до, скажімо, Саратова, а вже звідти, наприклад, до Самарканду. І це вже означало досить високу ймовірність Афґану – солдатське м’ясо до нього переправляли найчастіше з учбових баз у Центральній Азії. Так що ніхто нічого не міг знати напевно. Їдучи в бік Центру Європи, ти міг завтра опинитися під Кандагаром чи Джелалабадом – і що?

І що?

Те, що шляхи міністерства оборони несповідимі. У мене навіть є дуже сильні підстави думати, що там, як і в цілому в армії, панував абсолютний бардак, наслідком якого всі ці пересування новобранців просторами неозорої країни були чистісінькою імпровізацією. Можливо, це був єдино виправданий метод заплутування іноземних розвідок. Те, що 8 травня 1983 року о 23-й годині з хвилинами я і ще кілька сотень стрижених молодих людей рушили саме московським потягом від франківського вокзалу, також не означало, що ми доїдемо аж до Москви. Ми зійшли з нього вже через кілька годин – у Чернівцях.

І так усе почалося?

Приблизно. На збірний пункт я прийшов близько 7-ї ранку. А з Франика нас відправили аж перед північчю. Увесь день нас тримали за бетонними мурами культурно-спортивного комплексу «Патріот». Ми почували себе як справжні інтерновані. Лазили туди-сюди асфальтованим плацом, шукали затінку, плювалися, чухали задниці, заходили до кінозалу, де без перерви крутили всякий патріотичний шайс про чекістів, чіплялися до цицькатих прапорщиць в обтислих спідницях. Офіцерня майже вся без винятку здавалася вгашеною, хоч день їхньої перемоги 9 травня мав настати щойно завтра. Час до часу якийсь предур у погонах поривався нас вишикувати і покомандувати, але з людьми, які поки що одягнуті на цивільно, це не проходить. Ми гиготіли у відповідь і вдавали імбецилів. Годині о третій по полудні на територію нашого табору завезли цистерну з теплою капустяною юшкою і вантажівку хліба. Майже всі міські зустріли таке частування свистом і пердінням. Селюки натомість зжерли все, що їм дали. Навіть ті, у кого були повні торби з дому. Я не збирався й дивитись у бік тої цистерни – мене й без неї шалено викручував мій же шлунок. Гадаю, то був невроз. Тим часом з’ясувалося, що за пару сигарет можна домовитися з черговим коло брами і, не виходячи за територію, порозмовляти зі своїми. У моєму випадку це були Ніна з дитячим візком, а також мої батьки, кілька родичів і Кубик. Останній був курдуплеватим і жорстоко поморщеним від алкоголю типом, нездійсненим поетом і здеґрадованим номенклатурним журналістом. Свого часу він служив з моїм батьком в одній частині. Йому, певно, здавалося, що сама його присутність поруч зі мною такого дня має глибоко символічне значення естафети поколінь. Він обов’язково написав би про це замітку до газети, але його заміток уже давно не приймали по редакціях. Вони з батьком саме встигли джаґнути по гранчаку за мої ратні успіхи і тепер випитували, чи в нас уже була повєрка. Я незлостиво бажав їм заткатися. Не можу сказати, що в мене на душі не шкребли жахливі коти. Ніна вдавала, що все гаразд, і силувано розповідала останні смішні новини про Софійку у візку. Ми розмовляли через браму і нас розділяв мур «Патріота». Я дав собі слово повернутися до них живим.

Аж так драматично?

Драматично чи ні, розсуди сам. У війську я провів нецілих 18 місяців, так? Мені дико поталанило і я не потрапив ані до Афґану, ані до будь-якої іншої гарячої країни. Я жодного разу не брав участі в бойових діях. Я відносно багато стріляв, але виключно по мішенях. За мірками тодішньої імперії я служив фактично вдома – перші півроку за якісь лише 150 кілометрів від свого міста, потім – за якісь лише 250 чи максимум 300. Повторюю: мені дико пощастило. Але в той же час я став свідком аж трьох смертей, розумієш? Протягом нецілих 18 місяців у цілком мирних, не позначених жодною екстремальністю умовах! Я хочу сказати, що сенсом цих 18 місяців стало виживання, не більше й не менше, виживання як таке.

Що стало причиною тих смертей?

Причинами. Кожна з них мала іншу. Хвороба, нещасний випадок і самогубство. Про нещасний випадок я написав одне з перших оповідань – «Як ми вбили Пятраса». Тобто не такий то був уже й випадок.

А інші?Хвороба?

Той хлопчина кілька днів нарікав на дедалі сильніший біль голови, але йому ніхто не вірив, бо всі вважали шланґом. До того ж за це його весь час призначали днювальним – чотири зміни поспіль! Цього і здоровий не витримав би. Одного ранку він таки звалився з ніг, почалися спазми, його кинулися везти до шпиталю, бо ніхто ж насправді аж так сильно його смерті не хотів. Але той менінґіт зайшов настільки далеко, що він з нього не вибрався.

Не так давно я переглядав «Кисневий голод». Цей фільм знятий за твоїм сценарієм, правда ж? Там є така сцена, в якій новобранці скидають із себе цивільний одяг і перед тим, як уперше натягнути на себе все військове, голі прямують до лазні. У цей час якісь інші солдати, з вигляду такі трохи дебільні, рубають сокирами скинутий цивільний одяг на дрібні шматочки. Ти особисто щось таке пережив?

Ні, на цій сцені наполіг Андрій Дончик, режисер. Зрештою, що значить наполіг? Кіно – це режисерське мистецтво, автор сценарію є лише допоміжним виконавцем. Андрієві цей образ – нищення цивільного одягу – був страшенно потрібний, він цю сцену називав м’ясорубкою. У ній поєднано кілька цілком драстичних сюжетів. По-перше, це наче позбавляння захисної оболонки – першого, себто зовнішнього рівня захисту. По-друге, це спалення мостів – назад дороги немає, you are in army now. По-третє, це брутальне вторгнення чужого у твій приватний світ – ці дебілуваті діди, які натхненно шматують твої особисті речі. Ну і так далі. Це дуже глибокі кадри.

А як це виглядало у твоєму випадку?

Трохи не так. Розповісти докладніше?

Наскільки зможеш.

Уночі ми зійшли на станції в Чернівцях і звідти нас підігнали вантажівкою до розташування артилерійського полку, ближче до штабу дивізії. Ні, тоді я ще на всьому цьому не знався – артполк, штаб дивізії – це мені ще зовсім нічого не казало. От потрапив до якогось місця і воно, це місце, паскудне, бо від нього сильно тхне гуталіном. Ми перекімарили пару годин у спортзалі на підлозі. Тобто на матах, кинувши під голови свої похідні бесаги. Час до часу хтось забігав знадвору і верещав, аби ми виходили строїтися. Але ми на це насвистали. Зранку ми посідали на траву, ніби такі собі цілком цивільні люди, і до нас один по одному стали підвалювати купці. Це означало, що нас розбирають по військових частинах дивізії. Купці були передусім зацікавлені у спецах.

Зачекай, хто такі купці?

Офіцери, які відбирають новобранців до своїх частин. Відповідальні за комплектування. Скажімо, комусь потрібні водії, комусь штукатури, а комусь тромбоністи. Загалом у війську завжди потрібні специ – кухарі, зубні фельдшери, акушери, полкові капелани, астрологи, екстрасенси. І зовсім нікому не потрібні представники кочових племен Закавказзя та Азії. Тому купці переважно гризлися між собою саме за слов’янський товар. Це трохи нагадувало ринок рабів у портах Середземномор’я. Якийсь майор у піхотній формі запитав, чи серед нас хто-небудь уміє друкувати на машинці. І я зголосився.

Ти справді вмів?

Як виявилося, не занадто, хоч я до того моменту вважав, ніби вмію. Машинку ми з Ніною придбали за кілька місяців перед тим на решту весільних грошей. Це була наче якась така інвестиція в мою підпільну творчість. Я навчився помаленьку щось виклацувати на ній і для початку з великим кайфом передрукував усю свою прозу – ту саму, львівську. Я передрукував її червоним, бо мені подобалося, що стрічка в машинці має дві смуги, червону й чорну. Відтоді друкування перетворилося на справжню інтимну радість. Я любив ці обриси літер, ці дотики, звуки, вдаряння по клавішах, тугий скрегіт коліщатка, подзвонювання каретки. У квітні я передрукував із сотню вибраних віршів, назвав усе це магічним, як мені здавалося, словом «Каламар» і віддав Миколі Рябчукові. Саме він, до речі, переконав мене в тому, що слід купити машинку і навчитися бачити власні тексти відсторонено. Одна річ, казав Микола, якщо ти бачиш це написаним власною рукою. Інша – надрукованим на машинці. Але про все це, напевно, згодом. У ту мить, коли майор Дєрябін запитав, чи хто-небудь серед нас друкує, я замалим не підскочив. Мені здавалося, що це моя золота рибка.

Але золота рибка виявилася піраньєю?

Майже так. Подальші півроку я справді багато і часто друкував усіляку полкову полову. Але це фактично не звільнило мене від усього іншого. Тобто вдень я так чи інакше копав рови, а друкував уночі. І все ж якоюсь дуже незначною мірою це унезалежнило мене. Той майор Дєрябін виявився цілком стерпним хлопцем, іноді своїм терміновим викликом до штабу він визволяв мене від якоїсь надто вже марудної задачі – як наприклад, перетягування старого залізяччя з однієї купи на іншу. Ще частіше від нього, але від його імені це робив Боб. Ми з ним, з цим Бобом, добре зналися ще у Поліграфі, він був художником і – в цьому черговому втіленні – полковим писарем з необмеженим маневром дій. Він умів по-мистецьки скористатися загальною військовою тупістю і, змінюючи в телефоні тембр голосу, з генеральським апломбом вимагати мого негайного видвіженія у штаб для друкування якихось термінових паперів. Але того першого дня, зголошуючись на запит майора Дєрябіна, я, звісно, ще не міг знати, чим це насправді обернеться.

І чим?

Піхотним учбовим полком у Садгорі. Тобі щось каже ця назва – Садгора?

Здається, нічого.

Колись це було окреме містечко в околиці Чернівців. Власне кажучи, штетл. Один із центрів хасидизму в його підкреслено орієнтальній, екзотично-пишній видозміні. У Садгорі містився так званий Двір – казкова резиденція нащадків цадика Вундеррабі Ізраеля дер Рушінера. Ти не можеш про це не знати.

Садаґура?

Ну так. Бачиш, ти не можеш не знати. Але це зовсім принагідно – я про це й сам дізнався багато-багато років після того, як провмирав там шість найжахніших місяців мого життя. У нашій з тобою розмові це нічого не означає. Крім автентики місця. Тобто його магії.

Що ти вкладаєш у слово «найжахніший»?

Я сказав «найжахніший»?

Ти щойно сказав «шість найжахніших місяців мого життя».

Зараз ти все зрозумієш. Дивися. От нас привозять з артилерійського полку – кілька десятків стрижених черепів. От ми в’їжджаємо у браму капепе і вистрибуємо з короба вантажівки. Ми вистрибуємо за командою. Це вперше. Нам подається команда, і ми її виконуємо. Немає жодного, хто б не виконав. У жодного з нас навіть і думки такої не виникає, навіть і тіні думки. Нас вишиковують – здається, колоною по три. Ми квапливо вишиковуємося. Нам наказують рушати з лівої ноги, нам нав’язують ритм. Усі до одного, ми рушаємо саме з лівої. Чому б не з правої, га? Нас ведуть поміж усіляких, не надто ще зрозумілих будівель. Наша поява спричинює абсолютно воронячий рейвах. Старі бійці з автороти гріють на сонці пуза. Вони зчиняють свист, галас, і ми інстинктивно щулимося. Вони горланять до нас «Вешайтесь, духи!». Ми ще не розуміємо цієї мови (чому «духи», які такі «духи»?), але вже її відчуваємо. Я не повішуся, кажу я до себе, скільки б разів ці оглойоби не повторили своє вешайся. За тиждень-другий ця їхня мова стане нашою і ми почнемо так само жбурляти один в одного їхнім вешайся. Найшвидше в добу репресій переймається мова. Менше з тим, зараз нам не до глибоких думок. Кульгавий – чомусь кульгавий – лєтьоха, що взявся нас вести, наказує нам, вочевидь, аби зловити очко у тієї шантрапи з автороти, бєгом. Ми не певні, чи він це всерйоз. Чого раптом? Ми гальмуємо, бо ми все ще напівцивільні. Що це за гра, чому цей кульгавий прищ хоче, щоб ми бігли? До нас не доходить сенс такого приниження. У нього рве дах від нашої тупості: бєгом-я-сказал-бєгом-уррррроди-синкі-ванючіє! Авторота реве від свого бидляцького кайфу. Ми все ще гальмуємо – хтось уже побіг, а хтось ні, колона рветься, духи спотикаються і штовхаються, уродами вонючими їх ще в житті не називали, за тиждень-другий до цього звикнеться, але не зараз, не зараз. Це щойно за тиждень-другий увійде у звичку. Ти хто? Я урод і дух, я синок, салабон і череп. Тим часом лєтьоха звіріє і просто всирається з люті, ми починаємо бігти, щоб його не рознесло зсередини смердючою вибухівкою, він просто психований, він розбризкує свої зелені шмарклі на асфальт, на траву, на дерева, на нас, ще трохи – і з нього полізуть отруйні афґанські змії: в-Афґан-урррроди-всєх-єбєнємєть-в-Афґан! Приблизно так це виглядало того найпершого дня, в мить, коли всі ми остаточно побігли.

Куди?

Це добре запитання. Куди-небудь. Головне – щоб ми бігали. Ми не повинні були просто ходити. Це означало б, що нам задобре ведеться. Курсант – а нас називали курсантами – мусив пересуватися лише бігцем або стройовим кроком. Того разу нас погнали до лазні. Насправді це тільки так називалося: ряд відкритих будок, усипана жорствою підлога, холодна вода, сіре мило – зварене хіба що з бездомних псів. Кожному дали п’ять хвилин. Це виявилося однією з найпопулярніших фішок, це була стратегія, це була тактика – на все давати якомога менше часу. Нереально мало часу. Три хвилини на жрачку, три хвилини на вмивання, півхвилини на дефекацію, сорок секунд на атбой. Якщо тебе на кожному кроці ставити у часовий тупик, ти сам тупієш. Ти встигаєш лише вертіти головою. Але чуєш на це: «Головою не вертіти!». Ага, ми згадували Дончикову м’ясорубку. Так от, у нас це виглядало інакше. Нам наказали зібрати свій цивільний одяг – усе включно з трусами. І закинути в піч. Ми спалили своє минуле, двері зачинилися. Через півгодини нас знову прогнали територією полку попри ту розгавкану чорнороту автороту. Вони знову свистали і дерлися – звісно, цього разу їм було ще смішніше: уродів одягли в їхні мішки, в їхні захисні незґрабні уродські мішки. Коли я вперше побачив себе таким у дзеркалі, у казармовому настінному дзеркалі, я справді ледь не завив. Так, від цього дійсно можна було повіситися. Мені перевалило за двадцять три, я дуже стежив за тим, щоб мої віддзеркалення мені подобались, щоб усе в мені мені подобалось, я намагався так жити і я цього досягав, я подобався іншим людям, у мене була чудова молода дружина і зовсім крихітна дочка, я писав вірші і читав розумні добрі книжки, а ще я слухав музику і не хотів від цього світу нічого іншого, бо навчився навіть у ньому бути щасливим. Той, кого я побачив у дзеркалі, був кимось не таким і головне – він справді був уродом. Ніби у страшній казці з раптовим перетворенням героя на чудовисько. Залишалося стискати кулаки і чекати дня, коли це закінчиться. Якщо такий день узагалі колись настане – день повернення у колишнє тіло, колишній спалений одяг. А якщо це навіки? Якщо волосся вже більше ніколи не виросте? Ще того ж вечора нам наказали прибрати з черепів його рештки. Існують такі ручні машинки, їх вигадали для овець і солдатів, вони не стільки стрижуть, скільки вискубують. Ми тортурували один одного як могли. Нам дали по шість хвилин на кожного. Після цього я довідався, що моя голова має ідеальну кулясту форму. А вуха, попри всі сподівання, все ж таки досить великі. Тобто ні, не моя голова, вже не моя голова. Вони мали рацію, що споювали нас бромом.

Бромом?

Відомо, що бром заспокоює. Хоча не тільки заспокоює – значною мірою він паралізує. Крім того, він позбавлений кольору і виразного запаху. Отже, його зручно домішувати до супів і компотів. Кожен з нас відчував цей металево-аптечний присмак у роті. Офіційного дозволу на це не існувало – бром належав до таємних методик. Ішлося начебто передусім про те, щоб нікому з нас не хотілося баби. Вважалося, що молодий солдат із притлумленим basic інстинктом суспільно надійніший. Від брому наставало тотальне збайдужіння. Ми ставали заручниками апатії. Це було щось на зразок ступору. Хотілось одного – щоб тобі дали спокій. Хотілося не рухатись і ні про що не думати. Про ерекцію ми просто забули. Пам’ятаю, як одного ранку Борис Козелецький переможно заволав на всю казарму – «Чуваки, у мене встав!». Це була подія сезону, вона вселяла сподівання.

Тобто basic instinct усе-таки повертався, якось нагадував про себе?

Напевно. Думаю, що це здатність організму поступово перелаштовуватися. Спершу йому зле, його затисли в цілком нових для нього лещатах, його пресують кепською їжею, бромідами, фізичним навантаженням, моральним знущанням, безсонням…

І безсонням теж?

О, безсонням передусім. Це також належало до виховних методик. Нам не давали спати. Не тільки встановлені статутом вісім годин, а навіть чотири – п’ять. Завжди можна було вигадати якісь нічні завдання. Приміром, чищення дощаної підлоги у спальному приміщенні уламками битих пляшок. Сержанти формулювали перспективу надзвичайно просто: чим швидше закінчимо, тим швидше відіб’ємося. Закінчим о другій – ляжем о другій, закінчим о п’ятій – відповідно о п’ятій ляжем. Ці штучки базувалися на тотальній відповідальності всіх за кожного. Не встигне хтось один – уся рота не спатиме. Хтось один не вибіжить своєчасно на построєніє – вся рота дві години повзатиме на животах під дощем. І тому подібне. Гадаю, в такий спосіб нас робили злішими до себе самих. Між нами, як між рабами, не могло виникати певної протестної єдності. Ми могли конфліктувати тільки один з одним, горизонтально. Вони розводили нас, як лохів – так це називається нині. Хоч ми вже начебто й повинні були б якось це усвідомлювати. Наша рота – шоста – була по-своєму привілейованою і на цілих дві третини складалася з тертих калачів і стріляних горобців – таких, котрі вже мали за собою студії. Нам виповнилося по 22–23 роки, дехто, як і я, вже був одружений, мав дитину. Аркаша Чайковський мав 27 і був дириґентом симфонічного оркестру. Уявляєш, дириґент симфонічного оркестру, якого змусили о третій ранку відшкрябувати з підлоги уламком битого скла налиплі на неї кров і гуталін? Серед нас було кілька директорів шкіл і навіть один директор гастроному чи то пак ресторану, а також усілякі головні бухгалтери, агрономи, ветеринари з інженерами. Олег Цяпа був зубним лікарем і його відразу ж забрали до лазарету, де він пломбував діри самому начальникові штабу. Ростик був аспірантом і міг абсолютно до речі базікати на будь-яку тему. З ним навіть каналізацію чистилося цілком залюбки, бо він увесь час цитував «Алісу в країні чудес». І, звичайно, Швейка. Такі діаманти траплялися в тому лайні! Усі вони були страшенно класні хлопці з такими до непристойності типовими українськими прізвищами – Болюк, Дулюк, Палагнюк, Незнаюк, Онуфрак. Але переважно ми все-таки давали Системі розводити себе, наш досвід кудись утікав, ми починали гризтися й давити один одного.