Текст книги "Листи в Україну. Вибране"

Автор книги: Юрий Андрухович

 
Це – спроба написати вірш про нас.
Про нашу учту, молоду і п’яну.
Яке вино, яку хмільну оману
вливав у юні горла щедрий час!
Ми так жили, немов співали джаз.
 
 
Хоча не джаз, а камерні концерти
зривали нас, і ми ішли в снігах
на гору, де ліси росли і птах
кричав про щось таємне і відверте,
і від любові можна було вмерти.
Чи хто за нами йшов по тих слідах?
 
 
Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок,
в якому всі музики триста років
шукали кайф і висновки глибокі,
а нам зостались метушня і шок,
і птах оцей, і молодий сніжок.
 
 
Але яке внизу лежало місто! —
достоту, як завершений офорт.
Наш подих цвів і рвався із аорт.
Читались вежі злагоджено й чисто,
і я старого пса покликав свистом,
так ніби то був бройґелівський хорт.
 
 
Та я забув, либонь, про головне:
йшов рік новий, те діялося в січні.
В будівлях спали мляві й анемічні
гуляки, що набралися до не-
пристойності. А ти пекла мене,
щоразу інша, не така. Ще з ночі —
ті дві руки у мене на плечах
я пам’ятав і темне щось в очах.
Але який кретин повірить в очі?
Я підбирав ключі, слова пророчі,
хоча на ранок мій поет зачах…
 
 
Ага, внизу трамвай сумирно повз —
такий порожній, мов нікому діла
вже не було. Якась душа летіла
над ним, промерзла, і дзвеніла повз
Петра й Павла в задумі чуйних поз.
 
 
…
 
 
Як тяжко повертатись на рівнину,
скотитись по гладенькій мерзлоті
чи з’їхати, як я, на животі
в ту вуличку, що вигинала спину,
під маскарона бороду цапину,
де пияки, трамваї і святі,
де, все одно недремна, мов радар,
націлений на сни, чигала зрада,
а вихудлий біблійний виноградар
на брамах був розіп’ятий, сподар.
А з радіол шипів різдвяний дар
(хоча його й забрязкала естрада).
 
 
Туди, де всюди відбувався сон —
тяжкий, похмільний, післяноворічний,
туди, де кожен п’яний був зустрічний,
а всі зустрічні – п’яні. В унісон
співали ми, забувши про фасон.
 
 
Хоч ми й були, мов мандрівні актори,
і в нас був Ігор, він сурмив, як ас.
Якась наївна віра у Парнас
чи то в Прованс – але рушала гори!
Отак ми йшли, немов сліпі у море —
і ти, і я, і всі навколо нас.
 

 
Перший поверх – володіння Цапа.
Це напівкорчма-напівтюрма,
де жага двоспальна, мов канапа,
ярмаркові ярма і юрма.
 
 
Побутове сонне солодійство,
де Охрім, Одарка і окрім
них – повсюдне дійство є блудійство
в храмі, де найвищий символ Хрін.
 
 
Тут ми бенкетуєм, бешкетуєм,
випиваєм чаші і моря і
супроти Смерті мушкетуєм,
в ус не дуєм, хрипко колядуєм
про якогось Бога і Царя.
 

 
Тут же є над ним і другий поверх.
Цвинтар для Поетів та Музик —
царство дерев’яне і лялькове,
звалений зужитий реквізит.
 
 
В’януть канти і мовчать дишканти,
і лежить пустеля нічия,
мов навік пішли Комедіанти
в рай, де не женуть утришия.
 
 
Птах не піє, Віща Книга тліє
між безносих масок та гримас.
Нас ніхто не любить, не жаліє.
Подивись, Маріє, – все маліє,
Тільки Бозя рюмсає за нас.
 

 
Тільки ж є нарешті й поверх третій:
це поля, що світяться здаля.
Кожен з нас там їздить у кареті
і співає легко: гоц-ля-ля.
 
 
Там Петро баламкає ключами,
сторож парку, вертоградний зух.
І летять Архангели з мечами —
чисто, мов комети – так, що ух!
Там почвари, гемони й ґевали
геть запали в гепу – і гаплик!
Тільки мучить видиво зухвале:
Панночки, яких ми цілували,
і Земля, що втнула з нас Музик.
 

 
Ще трохи – і ти збожеволієш
від щастя продиратися крізь оці кущі.
«Суниця, – повторюєш, – малина,
порічка, ожина, ліщина, аґрус!» —
 знову, як заклинання – спочатку.
 
 
Сполохані птиці, деякий час покружлявши,
сідають тобі на плечі.
Мурахи повзуть угору
стовбурами твоїх ніг.
Ще трохи – і ти затремтиш
від насолоди вмирати у цих кущах,
гладячи теплих лисиць,
які перебігають стежку,
ще трохи – і ти переступиш…
 
 
Межа вертограду невидна.
Її, можливо, й немає, хоча
старий Петро стоїть, мов опудало,
відганяючи від саду
всіляку потолоч, охочу поласувати
ябками.
 
 
Твоє кружіння колись виявиться
недаремним.
Залишаючи на шпичастих гілках
рештки сорочки і шкіри,
прослизнеш-таки в найгустіші чертоги
кисню і світла!..
 
 
Як і колись шепотітимеш,
мов заклинання: «Бузина,
калина, чорниця, шипшина, бузок!»
Впізнаватимеш кожен прожилок
на листках і кожну ягоду, і піщинку,
бо всьому є своя назва —
яко на землі, так і на небі.
 

вірші з приводів

З рекламного відеокліпу матримоніальної фірми «Базилевс»

 
Всемогутній Базю, боже інформації,
всі ми підлягаємо таємній реєстрації:
біле непороччя квітів конфірмації,
наші струси, пристрасті, стреси і прострації.
Всемогутній Пане! Мерехтиш зорею!
Віруємо в диво ми матримонійне.
Як здобути щастя, а не гонорею,
і гніздечко звити тепле й гармонійне.
Рефрен:   Молимось на Тебе,
              мліємо від Тебе,
              сльози осушаєш наші, мов атрáмент!
              (фізичні вади,
              духовні потреби,
              розмір черевиків, бюст і темперамент).
              Кожній собаці – рожеву кістку,
              комусь на вічність, комусь на годинку,
              стрибучому карлику – баскетболістку,
              худому брюнетові – тлусту блондинку.
 
 
Все про нас відомо й чітко занотовано,
списки й картотеки мудро застосовано.
І комусь поліпшено, а комусь попсовано,
і когось погублено, а когось врятовано.
Все для самотніх! Базьо ґварантує
райські вольєри з кропу й сельдерею,
рани заслинить, хвости перебинтує —
Ось Він Понад Нами Мерехить Зорею!
 
 
Рефрен:   Молимось на Тебе,
               мліємо під себе,
               сльози осушаєш наші, мов атрáмент!
                (духовні вади, фізичні потреби,
                вага без черевиків, обсяг, темперамент).
                Кожне подружжя – в рожеву клітку,
                цвіте родинності квітка-химера,
                доцентові-педику – неповнолітку,
                студентові-медику – вдову мільйонера.
 
 
Вінець творіння – вихід на рандку.
Зітхання в гущавині після смерку —
люби квартирантку або лаборантку,
або бригадирку, або інженерку!
Даруєш кохання небесну манку,
і ми потрапляємо в цю приманку:
кастратові-тенору – німфоманку,
глухому сатирові – меломанку,
а неврастеніку типу маніячного —
працівницю заводу коньячного.
 
 
Пане Базю! Ти гориш,
ніби прищ.
Пане Базю! Мерехтиш?
Мерехти ж!
 

 
Як відомий вам корифей карнавалів,
що спізнав міста від веж до підвалів,
я шанований вами бував повсюдно.
Але нині, в час дебілів, ґевалів,
як один з відомих вам бабовалів
прохриплю отут привселюдно:
 
 
Дорогі кияни і ви, львів’яни!
Я забув, коли напивався п’яний,
я забув, як смакує чарка.
Солов’їне горло чи олов’яне —
все одно слід мочити, оскільки я не
просто так отримав сан Патріарха!
 
 
Патріарх не може жити в неволі,
Патріарх повинен жити в Тиролі,
при дворі в короля Олелька.
Виконання в суспільстві моєї ролі
є тотожним вживанню до хліба солі —
проковтни, в кого ширша пелька!
 
 
Я багато не багну, а прошу чемно,
щоб мені не чутися під’яремно,
я для творчості мушу мати горівку.
Щоб амури не тріпалися даремно,
Патріархові мусить бути гаремно.
(До під’їзду прошу таксівку.)
 
 
Патріарх не протягне і дня без свята.
Відчуваю: зараз (а сніг – як вата)
три царі, спотикаючись, вийдуть з гаю.
Голос ангела в небі чи спів кастрата?
Обніміте ж, брати, найменшого брата —
молю вас, благаю!
 
 
Бо мені здається, що, бляха муха,
стало пусто в оселях Святого Духа —
бачу це як нащадок герба Андрухів.
Патріархові тужно, а ви, псяюха,
заліпили воском серця і вуха —
переїду в країну духів!
 
 
Я не прошу їжі, а прошу тиші.
Уночі на кухні шкребуться миші.
Три царі бредуть, як примари піші,
і сидить зоря у душі, як в ніші.
І рядком єдиним, як бовдур, марю:
Добрий вечір Тóбі, Пане Господарю!
 

Я помру в Парижі…

Сесар Вальєхо

Ми помрем не в Парижі…

Наталка Білоцерківець

 
Ми помрем не в Парижі, бо ми взагалі не помрéмо,
а якщо і помрем, то в Парижі, так само, як і
в Голлівуді, Гонконзі, Женеві, Яремчі, Сан-Ремо.
Після нас буде море порожніх пляшок під столом на суді.
 
 
Це ж яке непосильне служіння на благо поспільства!
Заганяти поезії прутень у дупу добі,
малювати свій герб на розгавканих писках дебільства,
розважати партійців, патриціїв і кей-джі-бі.
 
 
Нас народ не забуде. Нам пам’ятник буде. У Львові —
і так само на всіх постаментах і тронах земних.
«Неборак! Ірванець! І ще отой третій… А хто він?» —
запитає зненацька один із туристів дурних.
 
 
Я б йому відповів! Я йому відповім уже зараз:
ах ти, телепню, бевзю, дурило і скурвий ти син!
Нас на цоколі троє – четвертий на цоколі Фалос
(це, здається, філософ такий давньогрецький один).
 
 
І навіки застигнемо ми в божевільному Львові —
перед Оперним, в центрі. Проспект Бу-Ба-Бу – мов ріка!
І хлопчиська вночі малюватимуть хрін на Сашкові,
і небесна ворона обкрапає Неборака.
 

листи в україну

 
Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу.
Моя ніч – ніби голка у горлі вічна.
Я собі підчепив тут одну хворобу.
Нею можна пишатись. Вона психічна.
 
 
Ця психічна хвороба, тобто кохання,
всі ознаки її описав Авіценна:
не дає дихнути синдром махання
і потреба здохнути здоровенна.
 
 
Я нормально писав непогані вірші,
міркував про найтоншу тканину прози,
а тепер мої рими щоразу гірші
і до «прози» римуються в мене «сльози».
 
 
І лежу мов мішок я. Чорнію, худну
без повітря, світла, тепла, привіту.
Я розклав оцю журбу многотрудну
на півкулях мозку, мов карту світу.
 
 
Помолися ж за мене в кватирку Божу —
ліпше всохнути, впитись, нажити грижу.
Я з розпуки тут ошаліти можу —
вену вріжу, скажімо, чи всіх заріжу.
 
 
Любий друже, приїдь, порятуй і вибав!
Привези мені морфій, тютюн і тишу.
Я конаю тут, як остання риба.
А про інше все ще тобі напишу.é
 

 
Це столиця держави. Тут досить людно.
І не досить зéлено для ботанік.
Хоч насправді це ніби суднó (чи сýдно?),
не так ковчег воно, як титанік.
 
 
Досить людно, й тому нестача киснева.
Як і всюди, найбільше невдах і дурнів.
Кожен з них, не добігши до брами неба,
має право на прах і на місце в урні.
 
 
Я, здається, писав, що вдягаю робу.
Я, крім того, навчився слова «глаголю»,
пити квас, осягати душу народу
і ходити синім від алкоголю,
 
 
грати в карти, чифірити (рок до ранку),
пити спирт, розумітися на похміллі,
черевики чистити об фіранку
і тримати душу в чорному тілі,
 
 
я навчився божитися, присягати,
розрізняти на смак дукатські, явські,
я навчився нічого не досягати
і плювати в стелю цілком по-графськи,
 
 
розглядати дерево як нагоду
для висіння, втілену ще в насінні.
Я тепер як ніде близький до народу.
Покажи цей лист усім в Україні.
 

 
Про дівчат. Вони тут не стільки юні,
скільки терті – заграють і Казанову.
Розквітають пізніше – десь так в іюні,
чи то в червні (пробач, забуваю мову).
 
 
Привселюдно поводяться вкрай вульгарно,
вкрай бульварно виснуть на кожнім хлопі,
одягаються, правда, достатньо гарно:
так колись одягалися вже в Європі.
 
 
Щодо вроди їхньої. Щодо сенсу
спокушань. Зірок хоча й не зустріли ми,
їм відомо з десяток способів сексу,
які в нас вважаються застарілими.
 
 
Пересвідчишся легко – лишень приїдеш,
поведу тебе по ямах, борделях,
тільки вивчи англійську, французьку, ідиш —
співвітчизник їм, як ламаний шеляг.
 
 
Українські ж дівчата більш кольорові,
більш південні. Навіть нігті і вії
в них жагучіші. Всі вони чорноброві,
всі порядні й чисті, навіть повії.
 
 
Я без них не те щоб надто захирів,
я жену їх крізь сни, мов пастир отари.
На зап’ястях у них синці від ясирів.
Заміж їх беруть солдати й татари.
 

 
Українські дівчата музичні. Радо
віддаються в траві, особливо влітку.
Садять ружі, малюються на свічадо,
по обіді в неділю читають Квітку-
 
 
Основ’яненка, в церкві співають хором.
З них сопрано – перші, контральто – другі.
Тютюном не бавляться, мають сором,
ліпше від мулаток танцюють буґі, —
 
 
українські дівчата пластичні, здатні
відлетіти в темряву, мов комети
або ангели. Українські дівчата м’ятні,
їм властива віра в чари косметик
 
 
і в науку ночі – не скажу «грішну»,
не скажу «чаклунську» й тобі не раджу.
Вони здатні знадити навіть Крішну,
тлустого небесного магараджу.
 
 
Спогади про них – то дурне зілля,
із отрут і єлею здобуте. Дивен
смак і дух його, палений, мов Поділля, —
спів і плач літаючих сотниківен.
 
 
Я, однак, забувся, поліз у нетрі.
Ти про інше хтів би в листах читати.
А для мене – пастки на кожнім метрі,
мова розпадається на цитати.
 

 
Ця земля, чи, як кажуть англійці, Раша,
під моїми ногами вмирає глухо.
Винайдені тут петля і параша,
диба, плаха і цвях, забитий у вухо, —
 
 
ідеальний засіб дізнатись правду
з вуст бідаки, котрий нічого не скоїв,
і щасливо закрити судову справу.
Тут процеси нічим не кращі розбоїв,
 
 
навіть гірші. З нічних лісів неосяжних
долинають волання зізнань, розкаянь,
гавкіт суддів, доноси кривоприсяжних,
і немов сокирою хто розкраяв
 
 
череп мій, щоб вибити з нього зайве,
тобто мозок, усі відповідні центри.
Цей, як кажуть англійці, «крейзі дизайнер»
не помре ніяк, живе на проценти
 
 
і будує дім без дверей, в якому
слід звихнутися, перш ніж дійти до суті.
Я принаймні дзвонив би звідси додому,
та монети всі ювілейні, гнуті.
 
 
Попри все лишається все, як завше —
мрець ніяк не хоче лягти в цю землю.
Спом’яни його, цей лист прочитавши.
Але я цей край і таким приємлю.
 

 
Я ночую тут у такому домі,
де живуть прозаїки і поети.
Це не зовсім те, що жити в Содомі:
групівщина, збочення і мінети
 
 
тут не зовсім ті, суть яких пізнав ти
з італійських фільмів, книжок, де кралі
так відверто лізуть в ліжка і в авта.
Тобто тут це все на рівні моралі.
 
 
Ця оселя має ознаки пастки,
по якій гуляють сонми лунатів.
І коли не дійдеш – можеш упасти
де завгодно або в чужій кімнаті,
 
 
під чужими лампами, або в ліфті —
вгору-вниз мандруєш на кожен виклик,
поміж пеклом і раєм, фіфті-фіфті,
трохи крові пустивши, до чого звикли.
 
 
Вихід є, здається, один – ступити
в порожнечу, в ніч, але це те саме,
що з вікна ступити, як цвях забити.
Вся Москва для тебе гавкає псами,
 
 
вся пустеля з попелом всіх імперій —
ти летиш, мов камінь у воду тьмяну!
Але це, однак, лише на папері.
Я на це не зважусь навіть і сп’яну.
 

 
Є інакший вихід – іти в науки,
як вожді в народ, тасувати книги,
і якщо бракує під боком суки,
тобто дівки, з якою маєш інтриги,
 
 
і якщо твердий твій духовний стержень,
і якщо спроможний магічний корінь,
то можливим є потік спостережень,
відображень, вражень і перетворень
 
 
голови твоєї з дурної на мудру.
Все залежить від якості зосереджень.
Цю кабалу знань, як небесну пудру,
головне приймати без застережень.
 
 
Я, скажімо, дізнався, що таке вірші.
Це – не рани слів, що пахнуть волого,
і не ритми снів, як гадають інші,
і не поле битви з єдинорогом,
 
 
а молитви до Когось, Кому не віриш,
і тому вони мусять бути нудними,
але чесними. Вірші – це як офіри
для богів, котрі згордували ними.
 
 
Я також дізнався, що вчасно треба
розпізнати чорта, його гримасу.
За контакти з ним тут ламають ребра,
але від контактів немає спасу.
 

 
Розкошую тут, як фалос у лоні,
у тутешній культурі – від ахів до схлипів.
Це немов без фраку бути в салоні,
де товчеться безліч розкішних типів,
 
 
переважно з Півдня, із малоросів,
про яких тут знають із анекдотів.
Загалом їх тут мають за ескімосів,
папуасів тобто, за ідіотів.
 
 
Але є й між них фигури вагомі,
що змогли сяйнути чемно і вчено.
Феофан Прокопович, відомий гомік,
Розумовський-старший, відомий тенор,
 
 
чи, скажімо, Гоголь або Гребінка,
і якщо полізти вглиб коронацій, —
Катерина Друга, відома жінка,
тобто курва, сприяла зближенню націй.
 
 
Я дізнався тут про темні чи явні
махінації з духом. Це схоже на пляму.
І настільки тут усі православні,
що я врешті схиляюся до ісламу.
 
 
Вже обдурено тисячне покоління,
це природно й не надто великий гріх їм.
Я дізнався, що ми з одного коріння.
Себто Київ колись так само був їхнім.
 

 
Мандрувати тут у середньовіччя —
все одно, що за князем повзти обозом.
Тільки знай дивися в кожне обличчя:
ці хлопаки описані ще Ломброзом —
 
 
щось таке злочинне, таке причинне
прозирає з їхніх сумирних писків.
В них минуле каторжне, судочинне —
словом, вони схожі на василісків.
 
 
Осінь – це дорога кудись на північ:
на деревах спалах марніє, гасне.
Тут інакший час і не діє Гринвіч,
але ти мандруєш. Буття прекрасне,
 
 
хоч темніє швидше, аніж повсюди —
що чорніше небо, то ближче до хана.
Ці місцеві вбивці не зовсім паскуди:
їм важливий сам принцип – не кров, не рана.
 
 
Князя можна забити, скажімо, в лазні
чи мечем на сходах, або на ловах.
Тут ліси сприятливо непролазні —
кількість мертвих полічиш лише по вдовах,
 
 
на деревах всохлих, яких, щоправда,
значно більше – з таким гілляччям калічим,
ніби хтось крізь них невблаганно падав.
Тут усюди пахне середньовіччям.
 

 
Україна ж – це країна бароко.
Мандрувати нею – для ока втіха.
І тому западає спокуса в око:
зруйнувати все. І скільки б ти їхав,
 
 
бачиш наслідки: мури і житла хворі
ще, мабуть, від турків. І п’ятикутні
знаки. З криниць повтікали зорі,
тобто їх нема, криниці відсутні,
 
 
але є сліди, і це дозволяє
подавати прогноз у вигляді віри
в неминуче. Тому що наша земля є
чимось більшим, аніж сорочка для шкіри.
 
 
Це підпільне бароко влаштовує опір
і цвіте шалено навіть в уламках,
хоч забуто нас і мовчать в Європі.
Катувати зручно в палацах, замках,
 
 
а в каплицях тісно. Тому каплиці —
це найперший крок углиб України.
Мені видно все з чужої столиці.
Все на світі можна підняти з руїни,
 
 
крім живої крові, як ми вже знаєм.
Напиши, чи всі живі і здорові.
Чи літають ангели над Дунаєм,
чи дощі у Львові, чи досить крові.
 

 
Взагалі ж я не проти помандрувати.
Не тому, що не син землі своїй рідній,
а тому, що корисно ночувати
то в півкулі західній, то у східній,
 
 
зупинятися в лісі або в готелі,
заглядати в мапи, всілякі схеми,
визначати азимут у пустелі
(головне – завжди пам’ятати, де ми),
 
 
по найтбарах шастати, галереях,
купувати колу, жувальну гуму,
розумітись на вантах, себто на реях,
на циганах, євреях. Загальну суму
 
 
витрачати легко на квіти примам,
герцогиням, курвам і телебомбам,
і любов читати у них під гримом.
У містах, де площі півколом, ромбом,
 
 
наслухати під арками ритм елегій,
розрізняти, де тойота, ямаха,
понад Райном пити райнвайн під реґґі,
на Багамах молитись до Бахуса, Баха,
 
 
всюди слухати й Моцарта, і до Бога
промовляти з різних церков, соборів.
Мрія ця духовно убога.
Це я, певно, знову захворів.
 

 
А тим часом я мандрую Москвою,
де метро трагічне і стратегічне,
що не є такою вже і лафою
чи халвою (слово яке магічне!),
 
 
адже це всього лиш система сховищ
у сусідстві з пеклом, і вкрай сумнівно,
щоб такий собі простий Андрухович
розкусив систему. Й коли о пів на
 
 
першу ночі ходиш підземним холом
кільцевої лінії, ще в тридцяті
героїчно зданої комсомолом,
тобто зеками, згадуєш не Буццаті
 
 
і тим більш не Кафку, а щось дорожче,
як, наприклад, розстріли, наркомати,
портупеї. Вітер тебе полоще,
і стоїш роззявлено, мов Хома ти,
 
 
Брут, в якого пнеться сторчма волосся
від нічного жаху порожніх станцій,
стратегічних ліній, що досі носять
імена убивць, шахраїв, поганців.
 
 
«Це, – казав професор один зі Штатів, —
історичних праць моїх персонажі».
Я не хочу вживати імен цих татів.
На вустах лишається присмак сажі.
 

 
Я програвся в карти, а це ознака,
що святий Юрко зі мною в конфлікті.
Вічно має мухи старий рубака!
Але я не клянчу, тим більше ліктів
 
 
не кусаю, бо, друже, не ревний я учень
там, де вчать науки про вертикальне.
Мене більше цікавлять вузли сполучень,
переходи духа в матеріальне.
 
 
Надивився днями крутого порно
і спромігся заснути аж пів на п’яту,
після чого збудився; на серці чорно,
а довбешку варто віддати кату
 
 
чи якомусь модному шарлатану —
хай вилущує з неї віршів сигнали,
чим тутешній люд заведе в оману.
Моє тіло, засмагле і досконале,
 
 
особливо по пояс, а може, й нижче,
пропадає всує, хоч гідне грека.
Самота моя – це як зимне днище.
На поштамті глухо, бодай переказ.
 
 
Ти також не пишеш. Гадаю, знову
маєш бестію – серце тобі украла.
Я собі поставив таку умову:
до Різдва добути – і дати драла!
 

 
Скоро свято – вся столиця російська
закипіла так, мов повстали гнані
і голодні. Я собі нагадую псиська,
що натрапив на слід цитрин, бананів,
 
 
і, спрямований чітко, як у безмежність,
я собі здаюся майже трамваєм.
Нам, їй-богу, потрібна вкрай незалежність:
торгувати з Кореєю, Парагваєм,
 
 
Палестиною, Хиною, Барбадосом,
у портах над Понтом (Херсон, Одеса).
Каравани трюмів із кальвадосом,
коньяку і хересу буйні плеса,
 
 
і, крім того, перець, імбир, гвоздика,
чорне дерево, біла слонова кістка…
А поки що – ця біганина дика
по чужій столиці. І погляд псиська.
 
 
Та й, сказати правду, пан Єлисеїв
став не той, що був, не ті ананаси,
а на нас поклав, як кажуть в Расєї.
Анаші нема. І юрмище, ласе
 
 
до видовищ, хліба (знак метрополій!),
невтоленно жебрає крихти, фрукти.
І надходить ніч у столиці голій.
Це послання можеш віддати в друк ти.