Текст книги "Листи в Україну. Вибране"

Автор книги: Юрий Андрухович

Юрій Андрухович
Листи в Україну. Вибране

небо і площі

 
В реторті вариться коктейль —
твоя й моя першооснова,
якої давній менестрель
шукав із музики і слова.
В реторті вариться коктейль
(oh, yes, my baby!).
Я – Фауст, Гамлет, Вільгельм Телль.
Я сплю на небі!
 
 
Та будні стомлено шиплять
в розпечених побитих тиглях,
і в суміші отій киплять
сполуки спогадів застиглих.
Коли крізь будні ти пройдéш,
чи ж повернешся без поранень?
Коли надії подаєш,
мов діаманти неогранені,
та от впадеш з високих веж
(oh, yes, my baby!),
побачиш – на землі живеш,
а зірка в небі!
 
 
Але всі рани заживуть,
смарагдами всі сльози стануть,
коли цілунки проженуть
слова неправд поза вустами.
І павутинки наших душ
полинуть над першооснову,
немов пелюстки наших руж —
розкриються в єднанні знову:
«Це ти?» – «Це я, твій сум і щем»
(oh, yes, my baby!) —
я загорну тебе плащем,
немов на небі.
 

 
Я стужився. Я, мов кінь, погриз вудила —
відступи, бідо гірка й мороко:
десь любов моя на Ринку заблудила,
десь отам,
           між ренесансом і бароко.
 
 
Я стужився. О, подайте катеринку!
Про гризоту вам заграю і про втому:
десь любов моя пропала серед Ринку,
між перекупками, три століття тому.
 
 
Може, знову кокетує з різниками,
що, ножі об фартухи повитиравши,
височіють, наче брили, над лотками,
мружать очі, мов коти, на неї завше?
 
 
Може, спритний зеленяр за свіжі вишні
вже отримав грішну ягоду цілунку?
Чи хитрун-купець в єдваби пишні
окрутив мою зрадливу юнку?
 
 
Там, на Ринку – всі спокуси світу.
Там таке побачиш – не насниться!
Може, мою діву чисту й світлу
заманили в Чорну Кам’яницю?
 
 
Чи й сама вона закам’яніла
і тепер стоїть собі – Діана?
І ночами шле камінні стріли
в мої вікна, втрачена й незнана.
 

 
Братове, до вогню мене прийміть,
подайте хліба чесний почастунок —
я йду давно, а клич нічних вістунок
вбиває й воскрешає водномить.
 
 
Я виміняв на вітер срібло й мідь,
я став недоторканний, мов цілунок.
Я йду, і на плечі моєму клунок,
і ви мене, братове, обійміть!..
 
 
Я не навчу вас жити на землі,
збирати мед і стригти череду,
додаючи рублі та мозолі.
 
 
По гострому шляху, мов по мечу,
до ваших жител радісно прийду
і невблаганну зірку засвічу.
 

 
Коли мандрівник повернувся додому,
ступив за ворота, зійшов на поріг,
здійнявши на плечі дорогу і втому,
всі радощі світу вляглися до ніг.
 
 
Його не забули, його зустрічали:
вечеря з вином – на широкім столі.
Чомусь не казав про далекі причали,
замкнувши в устах невідомі жалі.
 
 
І всім було дивно, і жінка до ранку
зітхала в даремній гонитві за сном.
А він все дивився туди, за фіранку,
де зірка по небу пливла над вікном.
 

 
Фарбування хреста на весняному цвинтарі,
де кульбаби з могил, де в тюльпанах – джмелі,
де камінний божок тихо грає на цитрі
над зеленим вогнем, що постав із землі,
 
 
де над нами – літак, і синичка гойднула
пружну павіть бузку, що пахка і тремка.
Це – солодкі міста поховань. Це минуле,
що квітує з глибин. Це підземна ріка,
 
 
що виходить на світ млосним запахом стебел
(запах лаку й роси пряно лине з хреста).
Отже, ті, що пішли, нам догідливо стелять
посейбічні шляхи. Глибина? Висота?
 
 
І зеленим горить їх свіча семафорна,
а маленький літак п’є густі небеса.
Ані слова про смерть – це всього тільки форма
з вічним змістом: життя
                             і джмелі,
                                        і роса.
 

 
А це така любовна гра:
кружіння, дзеркало і промінь.
Ти все одно підеш за грань,
у чистий спомин, чистий спомин.
 
 
Кружіння! Ніби й неспроста
миттєвий дотик (диво стику!) —
на луг життя і живота
покласти б руку, теплу й тиху…
 
 
Ми надто близько – марний знак,
той запах Єви – не інакше!
Ми двоє в дзеркалі, однак
усе не так і все не наше.
 
 
Бо вийду із дзеркальних меж —
розвалиться хистка будова.
Ти в чистий спомин перейдеш:
слонова кість, роса медова.
 

 
Як ми ходимо обоє
нетрями старого дому!..
Гобелени і гобої
славлять пару невідому,
 
 
ніби бачать
нашу змову:
кожен дотик —
теплий спалах.
І тоді ми знову й знову
переходимо
в дзеркалах.
 
 
На годиннику з гербами,
як завжди, година друга,
крадеться услід за нами,
може, туга, може, фуга.
 
 
Повз портрети
і портшези
з нами йде
луна від кроків.
Ми кудись надовго щезли
(двісті років?
Триста років?).
 
 
І, коли вже стане темно,
з неопалених покоїв
(я, здається, вівся чемно,
я нічого не накоїв),
у жаркі вогні неонні
повертаємось навіки.
Я несу тебе в долоні,
і життя таке велике…
 

 
Ті роки віддаляються помалу.
 
 
Будинок наш був близько від вокзалу,
а там – надсадні чорні роботяги —
вночі гули незримі паротяги.
 
 
Проз ґанок мандрували пішоходи,
залежні від любові та погоди,
несли свої плащі, печалі й плечі,
плащі та шпаги теж були, до речі,
бо всі ми зберігаємо надію
на головну і трепетну подію.
 
 
Акація (та, що зрубали згодом)
була у згоді з віковічним ходом
дощів і сонць і, як живе знамено,
у шибах відбивалася зелено.
 
 
А ще там був бузок – худе створіння,
що чахло від листків і до коріння.
Та раз на рік він терпнув ошаліло
і квітнув, хоч воно йому боліло.
 
 
(Доцільно ще згадати бузину —
густезну, запашну і осяйну,
і те, як затремтівши на кущі,
веселка проступала крізь дощі.)
 
 
Зима також у тих краях бувала —
різдвяна і зухвала, мов навала,
і віхола влітала всепроникна
в холодні двері і намерзлі вікна.
 
 
І в ліхтарях палали помаранчі,
коли, громохкі відра взявши вранці,
протоптували сніг після хуртечі,
а по хатах ревли брунатні печі…
 
 
Ті роки даленіють ніби притчі,
та хто солодші спогади нам витче?..
 

 
Немов із тьми, із мороку, з нічого —
цю мить крізь нас прошито, наче нить, —
з-над наших пліч – із прасвіту нічного —
ріка, що сяє. Світло, що летить.
 
 
На тло екрана, в надто білий спокій,
на полотно, на ґрунт площинних піль
воно летить по темряві безокій,
воно містке, як сім’я або сіль.
 
 
І в цьому залі, звідки світло гнали,
де вуличний промінчик геть зачах,
вібрують інші світляні канали
і відсвіти блукають по очах.
 
 
Екран розкрився – він розкрилля брами.
Він погляди і душі так змістив,
що ми, немов засмоктані вітрами,
впадаємо в цю зміну перспектив,
у зміну барв, пейзажів і покоїв,
торкаємось вогню, землі, води…
 
 
Але – не так! не тих! і не такої!
Тут є стіна, екран – стіна завжди.
 
 
Тому, коли в кінці розсунуть штори
і крізь проходи в зал поллється день,
йдемо, немов з підземних коридорів,
по цигарки сягаєм до кишень.
Виходимо, як повінь, як затока,
і знову розмовляємо про щось…
О дійсносте сліпуча і висока!
 
 
Вчимось любити. Бачити вчимось.
 

 
Любов к отчизні де героїть, —
поет повчає земляків,
але сирітства не загоїть
рядок, що з неба їм злетів.
 
 
Бо де вона, твоя вітчизна?
Пече питання, мов трутизна:
чи ця садиба многоцінна,
чи ця Полтава провінційна?
 
 
Ці вітряки і винокурні,
ці килими левад медвяних,
чи ці пухкі й вельможні дурні
у тарантасах і ридванах?
 
 
Чи ця імперія Російська,
що під шпіцрутени лягла?
А тюрм! а кріпостей! а війська!
їм таки й справді несть числа.
 
 
Чи ту якусь підземну Трою
побачив, біль її та скін:
Зробили з неї скирту гною, —
він ще й жартує, чортів син!
 
 
Це чорт глузує й помикає
чи Божий смуток напосів?
Тут Котляревський замовкає
і пише оди до князів.
 

 
До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.
Між землею і небом зависли плантації квітів,
у червоних кульбабах електроосвітлення вулиць
дві самотні душі – рука в руку – вгорнулись.
 
 
Між землею і небом ходили поет і блудниця.
Був на ньому позичений фрак, а на ній —
                                      з реп’яхами спідниця.
І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,
і були вони досить смішні, але й досить прекрасні.
 
 
Їх невтолене так і боліло невтоленим —
у безлюдні піски повтікати б їм лісом оголеним.
Тільки в тому ж і сенс, щоб у ночі туманні та хмарні
заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні,
 
 
і довіку ходити удвох по високій плантації,
де кульбаби горять і наспівані сни повертаються.
 

 
гей дерев’яна церкво царице
тьмяна паньматко в хрестатій намітці
що тобі світ сей гульбище нице
в небо ходімо там будеш на місці
 
 
там тебе стрінуть блискітки ясні
в шибах заскачуть сягнуть аж на хори
де голоси затріпочуть невчасні
де требники зжовклі як мертві птахове
 
 
на мальовидлах запахнуть убрання
льоном дихнуть олійні парсуни
апостоли вип’ють всю брагу до рання
жени їх на небо хай мури розсуне
 
 
тільки ж не можеш коріння ґудзате
в землю пустила до чорних поточищ
прахом і пилом тобі припадати
тут пропадати а в небо не хочеш
 
 
бо в небі не буде стражденного хлопа
дурної хвигури він там не цвістиме
того ідіота чи то филозопа
заквітлого бджолами золотими
 

 
замку пташе кам’яний вельможний пане
завойовнику скурвителю приблудо
у гробницях як скарбницях панство п’яне
але з того більше зиску не прибуде
 
 
за подушне і подашне й повіконне
поцерковне покриничне почортівське
нині платиш подукатне посуконне
лянцкоронське конецпольське чарторийське
 
 
лопушиння маширує схилом яру
просто в браму пруть полки його ребелій
селюки женуть корову з будуару
бо обжерла з гобеленів цвіт камелій
 
 
досі в мурі світить рана від тарана
заростає чимось дуже кольоровим
ще й з герба фамільна папороть як фана
смарагдова короговка для корови
 
 
розікрали всю тебе безсила брило
розтягнули всі підкови і підводи
восени дощило нудило і снило
черепиця черепи і жовті води
 
 
черепам таки сиру землицю їсти
що з весни тобі насниться лопушане
щось весняне щось бездонне і нечисте
наче небо з гайдамацькими ножами
 

 
гов мамуню кривобока перехняблена
на дрантивій вивісці чарка й книш
глиняна помазаниця порохнява
ще на вітрі мов кульбаба облетиш
 
 
вічна зваба для сердеги подорожника
скільки спраглих і голодних прихистиш
перебендю курву жовніра острожника
з ними вкупі аж на місяць відлетиш
 
 
а покú що гопаки і гольтіпаки
гоп і гоцки гоп зі смиком і гіп-гоп
над боклагами суліями і паки
йолоп вилупок залупник остолоп
 
 
оселедці як дельфіни здоровенні
плавниками і хвостами по столах
і злітаєш ти на всі свої легені
по небесне молоко в чумацький шлях
 

 
сервус вілло що вповилася плющем
як плащем старезна пані під дощем
нині в башті зимно мешкати самій
башта повна скорпіонів жаб і змій
 
 
перелюбний перелесник сірий стид
по гранітних животах каріатид
лізе в душу на веранді в нього схов
там кубло для сласних спогадів альков
 
 
там зі стосів жовтих карток і газет
сексапільний привид човгає в клозет
двері шкряб знадвору протяг двері скрип
а зі стелі проростає цвіллю гриб
 
 
вітер в’ється по утробах порцелян
вітер нині тут хазяїн каштелян
вітер торгає колодки сторінки
повні вітром сорочки дощовики
мідні била застудили дзиґарі
ти минаєш в зимній башті нагорі
 
 
та живим плющем оплетений фасад
під вікном живі іриси потім сад
і в саду бузок увесь із синіх сліз
потім вечір ніч паркан а потім ліс
 

 
агов почваро з вицвілої цегли
чавунна бабо смертний сон і мир вам
і час погас однак на зло полеглим
ще гупає в котлах судомна прірва
 
 
ми не прощали милостей природі
ми сполучили руки і машини
нам неуцтво ставало у пригоді
як жили ми тягли з живої глини
 
 
ми в пуп землі вбивали чорні жерла
ми сажею вгатили в херувимів
тут металева казочка померла
бо з шахти гномів наш компресор вимів
 
 
ми динаміт заклали в лоно міту
ми чорні від утоми й антрациту
нас їсть іржа нас п’є смердюче море
і ртуть і мруть зупинені мотори
хиткі каркаси загнані колеса
роззявлені в ніщо цистерни й печі
і очисних басейнів сірі плеса
 
 
та в битих шклах востаннє блисне вечір
і в мить коли заскреготять підойми
усі на світі пролетарські трупи
полізуть з люків вилізуть на купи
червоних жаб запустять у водойми
 

 
Дерево
         хмару
гіллям
продерло —
дерево в хмарі?
хмара на дереві?
 
 
Хмара
на дерево
квіткою
сіла —
хмара зелена?
дерево біле?
 
 
І так вони разом
навіки застигли:
хмара
зелена,
          дерево
          біле
 
 
зелені пташата —
гніздо собі звили
а білі пташата —
у світ полетіли
 

середмістя

 
В кімнаті з вікнами на вéсну
цвітіння вечорове в’яне.
Я у теплі твоєму скресну,
зерно, просвітлене і тьмяне,
найзолотіша із піщинок!
 
 
Я над тобою. Твій спочинок —
немов рівнина. Ось ти спиш,
і ми удвох в оселі тиш.
Не сколихну тебе, мій сину.
Ця сутінь кольору ожин.
Тобі з густих і частих жил
вигойдую галузку синю.
 
 
І так чатую, дерев’яне
своє крило відклавши вбік.
До тебе плинуть версти рік,
ідуть ліси, мов каравани
(і вчасні проліски зійшли
з підвалин снігу та золи).
 
 
А ми укриті, мов корою.
Повиті присмерком повіки.
Як ти шумів моєю кров'ю!
Ти народив мене навіки,
мій сину,
            смерте і надіє!
Мій березневий, на вустах
твоїх —
мій подих. Ти ще трохи птах.
Впізнай мене, коли стемніє.
 

 
Що хочуть наші спогади від нас?
Як жити нам без погляду назад?
 
 
Цей перехід, мов по воді убрід,
ці сходи, кам’яні широкі марші
в будинку сірім, де вгніздився гніт.
Обличчя, що течуть, молодші й старші —
живий потік очей, гнучкий уклін
за Грицеву науку і мороку!
 
 
Повільна мука сьомого уроку,
каштан вікна,
                   ясний ліхтар колін
джульєтки, що закохана в Ріккардо
(у Фольї), – завше фото при собі,
чернича одіж, голуба кокарда,
напіврозквітла спрага на губі,
і невідомо, жінка чи дитина
застигла, непорушна і картинна,
понад полями зошитів і книг,
уваги не звертаючи на них.
 
 
Чорнильні піктограми всохлих парт —
немов реклама, змінна й загумінна,
не сад пісень, авжеж, не панна Інна,
а ліс шарад і навіть гіт-парад,
і навіть географія пахка
настінних карт – зогиджених екзотик —
стає цілком буденною на дотик,
тому, нудьго, й чекаємо дзвінка
або підказки, наче на спектаклі!..
 
 
Вазонки вкляклі, патронеси бляклі
(усім за сорок, жодної нема,
в яку б не закрадалася зима).
Але історик! Мудр і сивобрив,
на кафедрі вознісся, мов на скирті.
Лиш черепи і пуголовки в спирті
заслухалися, що ж він говорив.
 
 
І все ж обов’язковим є фінал:
згори впаде дзвінка верховний голос
на коридори, де так тихо й голо,
і кожен коридор – немов пенал.
І двері! І крізь них – бігцем у світ,
і десять років квапляться услід,
а ми – такі нові на цьому світі,
як прозелень у вітряному вітті.
 
 
Що можуть наші спогади змінити?
Як жити нам без погляду… куди?
 

 
Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади, мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано знову камінню,
світла – цим вікнам, підземного тління – траві?
 
 
Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів?
Травня несем на собі неспокійну відзнаку:
тут, між великістю каменя й малістю злаку,
чи не обернеться милість природи на гнів?
 
 
Скільки на наших очах облетіло кульбаб?
Що залишається – стебел пусте безголів'я?
Мислячих стебел розкішно-густе пустослівя?
Стежмо за вітром, і промінь – мов поданий трап.
 
 
Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине.
Ми поспішаємо жити, немов після мору.
Може, у тім і спасіння – пізнати цю пору,
ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.
 

 
Літо пахло м’ячем, бузиною, порічкою,
в надвечірніх кущах цілувалися пари,
і коли надвечір’я осідало за річкою,
пахли теплим дощем кам’яні тротуари.
 
 
М’яч летів до небес над антенами й липами,
шкіряне і космічне було його тіло.
З виноградних альтан пубертатними схлипами
розтікався у світ вундеркінд Робертіно.
 
 
Ніч густішала вмить, отже, танув у темряві
м’яч, різкішали лампи в садах і на ґанках,
потаємна глибінь відкривалась у дереві,
озивалися тіні на бляклих фіранках.
 
 
М’яч уже не вертався:
                             пропав на дистанції.
З водограїв занедбаних кумкали жаби
у просяклому парку, де щовечора танці,
де хрипів саксофон, де ходили з ножами.
 
 
М’яч лишався вгорі, а роки розгорталися,
мов піщані моря, мов солоні пустелі,
і до ранку для нас, мов у сні, оберталися
і скрипіли примарні й жахні каруселі.
 

 
Пані Гошовська дивилася вічно з вікна,
схожа в цілому на грушку Луї-Філіппа,
як сіявся дощ, і як вогко тьмяніла стіна —
пані Гошовська походила з відеокліпа.
Її чоловік біловусий, у літньому френчі
(за Польщі служив ревізором на залізниці)
стирчав з-над паркану й очі втикав старечі,
як назавше зникали в дощах сукні-спідниці,
 
 
і минали літа, і надходила осінь, і сльоти,
і на ринвах узимку іскріли бурульки сосальні,
і ховали Ісаю, що виніс і ґетто, й сухоти,
і сухі були очі в молодшої доньки Сусанни,
а родина Шевців тарабанила звідкись вінка,
що, занадто барвистий, блищав урочисто,
і старого спровадили в землю за місто
(а пані Гошовська дивилась на все це з вікна).
 
 
Потім – знов було літо, пилюка, і сірі м’ячі
залітали в городи і бризки збивали зі скла,
і з’являлася тітка, нервова, як вогник свічі,
і сварила босоту, що знов їй квітник потовкла,
бо тюльпанні грядки, як незмінна остання сорочка,
стали сенсом життя, як найвища екстрема —
тьотя Дуся, вдова, ветеранка й ворожка,
що казала не хризантема, а резантирема.
 
 
Повертайтесь до мене усі – неписьменні і вчені,
лиш торкну вас рукою – й ви оживаєте знов:
Чорна Манька, що крала вугілля в бездонні кишені,
Доктор Дутка, що знав дев’ятнадцять мов,
малярі, грубники, гробарі, підозрілі медсестри,
квартиранти довічних веранд і тісних прибудов,
аноніми, занесені службами в пильні реєстри, —
оживаєте, знову готові до чвар і обмов.
Як вощані ляльки, як фігурки ламкі з пластиліну —
пожильці привокзальних льохів у таємних садах,
в середину століття, в єдину і слушну хвилину,
ви під дерево щільно набилися, ніби під дах.
 
 
Що за дерево?
                   Величезний волоський горіх.
Восени він себе роздавав до останнього дна,
розсипаючись нам, як достатку горіховий ріг
(а пані Гошовська дивилась на все це з вікна.)
 
 
Ми збирали горіхи у глеки,
                                     у відра,
                                               в мішки,
ми живу гіркоту у долоні втирали.
 
 
…виїздили, міняли квартири, вмирали.
А життя все одно споришем обсипало стежки.
(Так пошерхлі вуста обсипає гарячка вночі).
 
 
Ці прожиті міста – як пробиті ножами м’ячі.
 

 
Щойно червень, а пахне від лип, ніби в липні —
переповнена дійством напружена мить.
Передчасні світанки, мов сурми невсипні,
понад нами ревуть, аж у грудях шумить.
 
 
Ще вокзали, мов нефи – порожні і чисті,
ще на шпалах роса і прозорий перон,
але перші прожилки пожовкли у листі,
ніби торкнуті легко іржавим пером.
 
 
Ми приходимо вчасно, як світло в кімнати,
нас несе і відносить, виток по витку,
але як наздогнати, ну як наздогнати
цю втікачку, цю зелень, солодку й терпку?
 

 
Її пальтéчко радісне й червоне.
Вона так добре знає шлях додому,
що в надвечір’ї, сніжному й блідому,
біжить мені назустріч.
 
 
                             Перепони
минають нас, лише гойдлива гілка
зітхне ламкою тінню під ногами
й затихне, мов пробачення негайне.
 
 
З ім’ям її римуються «сопілка»
і «свічечка» – мов геральдичні знаки.
І стільки того світу по дорозі
розсипано й забуто на морозі,
аж солодко торкнути і впізнати:
пробитий м’яч, і слід санчат, і мідь
замерзлого листка, й перо пташине,
що невагомо послане з вершини,
з-поміж густих і гострих верховіть,
і це смеркання – лагідне й глибоке…
 
 
Вона біжить, і їй чотири роки.
І їй услід я тягнуся рукою,
і чим я заслоню, і як загою?
 

 
авжеж не райський сад не світять помаранчі
загублено стежки і втрачено сліди
а все що є у нас ліхтарик на підзамчі
і треба нам туди
 
 
збігати у пітьму яка непевна втіха
чи виросте вогонь
коли позолотить найменша іскра тиха
розсипаний пісок розрив поміж долонь
 
 
і тісно між дерев і темно в сьому граді
і тягнуться до нас обуджені гілки
та крізь нічне зело що пнеться на заваді
злітаємо з гори злітаємо таки
 
 
і жодної зорі лиш доторки тернові
і де ще той ліхтар чи світиться йому
подряпини легкі падіння варте крові
і навіть без надій
і навіть у пітьму
 
 
бо хто на світі ми
за сімома шляхами
шукаємо любов як золото в ріці
закрито всі доми
спідниця з реп’яхами
і скалка
на щоці
 
 
і скалка
на щоці
 

 
…і хоча все золото світу не варте твого мізинця
і тільки для тебе жовто горять сьогодні сади
губи твої холодні наче прозорі вінця
яких ніхто не торкався прагнучи світла й води
 
 
губи твої неспиті а все ж таємниця квітки
сповита в них і забута допоки живеш сама
вона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідки
солодко й дивно пахне тліном і тілом пітьма
 
 
несеш отак мов клейноди а може клеймо дівоцтво
ось його зимне плесо між двох берегів як між пут
поки з лози постанеш уже не вином а оцтом
скільки ключів назавше квітку в тобі відімкнуть
 
 
і так прочуваєш того хто з милості чи з наруги
злетить на тебе й розтане в чадні долини безсонь
ввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдруге
і лишить губам болючий незнаний новий вогонь…
 

 
Пропадаєш, вічна вулице, в безодні праархівні,
мов папери старозжовклі, на пустирищі згориш,
розбирають по цеглині продувні твої шпаківні,
поперечні зрізи кухонь, пристановища горищ.
 
 
І тяжку тужаву тайну приблукалого Кавказу,
чорнокнижжя заговору і безмежжя ремесла
виживають у непам’ять, ніби віспу чи проказу,
ніби листя з тротуару, ніби воду із русла.
 
 
Ці вологі тьмяні кубла, наскрізних років підкопи —
все розвіється за вітром без вогню і катастроф:
заростають павуками грамофони й телескопи,
і марніє, наче фреска, араратський Саваоф.
 
 
Ще живе тісна голярня, ще бринить музична школа,
ще літають луни шевських і ковальських причандаль,
та пора звільнити простір, увійти в первинні кола,
і згортаються перила, ніби спалена спіраль.
 
 
І це немов евакуація. Зійде настінна вохра —
стане вулицею менше на феєрію людську.
Пропадаєш, вічна вулице, ніби річка пересохла.
Мов дорога караванна у мінливому піску.