Текст книги "Листи в Україну. Вибране"

Автор книги: Юрий Андрухович

 
він має щось від різника або від самурая
його ножі то попурі для джазових музик
вуста роззявлено до ста все до мікрона грає
важливо губи розтягти і зберегти язик
 
 
дванадцять дуже гострих страв ножі стилети фінки
гімнастика для щік зубів трахеї язика
та тільки шабля над усе дивіться українки
бо шабля це апофеоз для нього козака
 
 
вона це промінь що гряде в його жертовне тіло
ковтай ковтай ковтай її коли як не тепер
повітря геть легеням зась і серце вниз осіло
а він порожній наче дух і чуйний мов сапер
 
 
вона зникає в ньому вся наткнувшись на кишечник
ми кричимо давай давай лякай своєю грою
від наших вигуків і слів невдячних недоречних
на ньому проступає біль і він стікає кров’ю
 
 
так ми дивилися на все волали біс і браво
немов у цирку чи на з’їзді зрештою або
на кінофільмі де герой життя віддав за справу
аж ружа крові процвіла крізь горло і жабо
 

 
у нього замість голови велика халабуда
в ній мешкають його думки про себе і народ
а черево голодний храм середохрестя чуда
промов і гімнів і поем і величальних од
 
 
о черево духмяний кіш ясна столице духу
глибинний епос ворожба симфонія і міт
якщо колись він все ж помре якщо віддасть він душу
нетлінне черево внесуть у тишу пірамід
 
 
а поки що йому кричу бодай здригнися брило
ти надто довго бубонів про майбуття і про
те як навіки роздаси всім порівну на рило
а тим у кого рил нема їм гаком під ребро
 
 
а він своє ти хто такий мовляв ти хто чого ти
мовляв не дихай і мовчи якщо ти є ніхто
у нього в череві палац коханки і колготи
тривалі оплески зірки сортири і авто
 
 
а в мене тільки дві руки неб’ючі нетутешні
і як я ними продавлю могутній цей капшук
щоб висипався з нього тлін щоб здувся він нарешті
щоб він розвіявся в пітьму як непристойний звук
 

 
мій проводир нічний дивак а може просто дурень
він обіцяє в небесах розкішний балаган
там каже музика й питво з космічних винокурень
і ми покажем ворогам наган чи ятаган
 
 
там каже міріади зір закручено в сузір’я
ми власні назви їм дамо підійде будь-яка
сузір’я гречки чи пшона сузір’я вовни й пір’я
або сузір’я гопака чи навіть будяка
 
 
а ще ж до біса є планет мов хто крупи накрапав
мене тримайся мов коня якщо ти мій синаш
я кожну завоюю так щоб ми підняли прапор
і вітер буде над усім а прапор буде наш
 
 
яка там воля звідти я зчитаю людям льоси
яка рухома широчінь куди там тій землі
ну що земля вона пласка по ній гуляє йосиф
не той що в назареті жив а той що у кремлі
 
 
по ній блукають кістяки і кличуть нас до ями
там сіє промені чума а смерть усім кума
щодня гризня і пацючня безодня під ногами
і кажуть нам що нас нема і місця нам нема
 
 
та все ж дерева на землі на зло усякій владі
ростуть без дозволу царів чи санкції проноз
козацькі кості оживуть навесну в ленінграді
козацькі душі зацвітуть
                            таким є мій прогноз
 

 
палаце правосудний тріумфів арко
обскубані когути плюмажні офіри
машируючи під арков переможно шпарко
співаємо хрипко немов обозні фіри
 
 
слава нашим генералам конюхам слава
слава Богу пройшли-сьмо рим і крим і півпекла
в’ється в небі фана рвана як халява
сто фортець добуто і згага запекла
 
 
миром пахне як миртом лопочуть газетки
же конець усім войнам же канони відблискали
на ковчегах бальконів гризуться гризетки
що то йде за вояцтво з обгорілими писками
 
 
а то ми машируючи полями і битвами
пронесли свої кулі коломийки ранці
розмальовані шаблями ніби бритвами
світимося наскрізно рана на рані
 
 
а то ми серед парижу табором стали
острови плинуть річкою вальсуй версале
скінчилась війна і вина сім бочок
сеною плине яворовий листочок
 
 
пам’ять ніби сурму виносимо з бою
сім держав перейдемо вмиємось чисто
чи ж дійдемо до тебе столице нашого болю
Коломиє писанко Коломиє місто
 

Видатний графік Георгій Нарбут 1917 року в Петрограді починає створювати високомистецький варіант національної абетки

 
нема електрики і хліба і держави
якому ще вклонитися провидцеві пресвітеру
отечество лежить собі двоглаве та іржаве
а ми вчимось писати нашу першу літеру
 
 
абетка починається на А
Артерія
Ассирія
АптекА
АренА рАн глибокА мов трунА
історія кричить немов АбеткА
 
 
відкрите А мов Арф рАхмАннА грА
мов хор кАлік безкрАю ноту тягне
комусь АрАл
комусь Афон-горА
лети ж нАд нАми обгорілий Ангеле
 
 
нАш перший нАш голодний птАше нАш
зАкрите А нА шибениць глАголАх
впАде перо як тлінний АдАмАшк
нА Азію що вихололА й голА
 
 
кричуще А нАуки тА письмА
як АмбрАзури в АркАх АкАдемій
це Аполлон якого в нАс немА
Або АдАм в розтерзАнім едемі
 
 
нема лікарень борошна паперу
універсали розстріли декрети
                                плач амвонів
абетку починаєм ніби еру
вчимось писати спалахи червоні
 

 
у місті де вже забуто процес уживання апострофа
і йодом багата ріка всихається гінко
стали над урвищем валу 12 чорних апостолів
а внизу ходять мешканці повз дерево ґінкго
 
 
залізний атракціон під назвою «пушкі»
охлялі та охололі немов зужиті повії
стережуть гойдалку і невеличкого пушкіна
вогнепальні колись уламки якоїсь росії
 
 
і от
 
 
під валом довкіл розляглася чорнична губернія
де груші в садах мов ядра все гуп та гуп
збирайте на схилах сурми порослі терням
вкладайте в губи огрубле тремтіння труб
 
 
наведемо на місто черні чоренні жерла
пустим півня по мезонінах мов на гарман
але ядер нема і дула задуха сперла
і лише горобці вилітають з гармат
 

 
носаток надцять перехилено
то й замакітрилось на гамуз
а ті що з крилами і з вилами
губами бамкають bibamus
 
 
тут навіть coitus не коїться
носаток надцять перехилено
і непорушність нижче пояса
мов гузна цвяхами присилено
 
 
мов шиї зігнуто і змилено
глитай щокате і пузате
носаток надцять перехилено
допоки будеш пановати
 
 
мов дух опухлої кунпанїї
зітхаєш ревно і знесилено
ще по одній панове панії
носаток надцять перехилимо
 
 
о ганусівко чикилдихо
та прочі випиті напої
в ліси свічок сумирно тихо
відходять шльохи та герої
 

 
ставайте свічками почвари дідони сивілли свічада
паліть воячки непоборні салютами з люф
іде молодичка з косою кривою ставайте свічками
як буква і дух або блазенський бубон і буф
 
 
вогнями ставайте моргухи фіндюрки і цьохлі харцизні
джиґунство й богунство як віхті гарячі в груді
вже сказано голосно й чисто любов ік отчизні
мов камінь у річку слова і круги по воді
 
 
світися як вістря зоря нерозтлінна й ребриста
над морем і полем де в мандрах обсмалений рід
заводить у тартар крючок баламут і юриста
хоча і йому не минути вогню сковорід
 
 
то хто буде завтра й позавтрім і потім і завше
іти по слов’янську латину в папірусну хлань
крізь морок і мор голоси як вузли зав'язавши
над попелом пасік парсун і пісень і повстань
 
 
косу замашну і петлю мотузяну і блискітку кулю
стрічайте герої бурлацтва святі бахурі
вертеп не зачиниться з нього показано дулю
отчизні і жизні і смерті і ясній зорі
 

 
По той бік пристрасті народжується ніж.
Лахмітник Місьо о четвертій ранку
зарізав панну Касю, лесбіянку
(як він гадав, а втім, йому видніш).
 
 
Він пописав їй черево й горлянку,
аж весь шалів, аж весь упав у дріж.
Вона ж одно твердила: «Хоч заріж,
я присягла навіки свойму Янку».
 
 
(Той саме відбував за зґвалтування.)
Вона була любов його остання —
і так пішла, небога, ні за гріш.
 
 
Кохання – то велика дивовижність:
там, де лише народжувалась ніжність,
за хвильку може виникнути ніж.
 

 
У карти, так обшмульгані, що аж,
засіли пан різник і пан музика.
Була спокуса виграшу велика,
а за вікном був гомін і пейзаж.
 
 
І все зійшло б гаразд, якби не піка.
Вона не йшла – музика впав у раж,
сказав собі: «Ти в пику його вмаж!
Дивись, яка паскедна в нього пика!»
 
 
І різнику в чоло зацідив прасом.
Той більш не буде торгувати м’ясом,
він горілиць лежить і ні мур-мур.
 
 
У супроводі ґречних поліцаїв
музика йде навік, мов у Почаїв,
кудись далеко, певно, у тюрму.
 

 
Зиновій Блюм, король шинків і яток,
рожевих лярв улюблений кумир,
літав по крамарях, немов упир,
і, ніби кров, смоктав із них податок.
 
 
Його стрічали радісним «вей мір!».
Під усмішкою, що солодша паток,
він позбавляв їх золота й дівчаток,
але, на жаль, порушив міру мір.
 
 
З тюрми його звільнили вже совіти —
сяк-так почав по-руському триндіти
і висунув на службу сам себе.
 
 
По лікті у кишках, немов анатом,
навчився водку жрать, ругаться матом
в енкаведе, а згодом емґебе.
 

 
На розі Кармелітської та Духа
Святого двометровий зимний хлоп
лежав, зацвівши оком, як циклоп
(античний). Потекла на брук з-під вуха
 
 
його червона юха, мов сироп
(малиновий), а в центрі капелюха
прострелено діру. Літала муха
над ним, і плач дівочий із утроб
 
 
летів до неба, де злодійський рай,
де кожен сутенер або шахрай
знайде в кущах навік собі малину.
 
 
В присутності лягавих та собак
старенька мати думала: «Ось так
ти гідно шлях життя завершив, сину».
 

 
Ти заповзеш, нечутний, ніби вуж,
у золоті дзеркала установи,
поправиш ружу й посміх Казанови
і сам собі накажеш: кроком руш
 
 
до кабінету, де – вершина змови.
Тебе чекає мрець – очей не мруж,
а, вихопивши револьвер із руж,
спрямуй на нього дуло тридюймове.
 
 
Ти станеш в цю хвилину шестикрилим,
а він повільно зсунеться на килим,
потягне канделябр і каламар.
 
 
Ти скинеш рукавички (щойно з пральні)
і, розпізнавши натяки астральні,
почуєш, як видзенькує комар.
 

Сліпих було – 16, глухонімих – 7, недорозвинутих – 2, божевільних – 1.

А. Шарловський. «Станіславів і Станіславівський повіт: Статистичний довідник», 1887

 
зате у повіті повно іншого дрантя
площі лежать потоптані зранку по святах
панни стоять на панелі так ніби франція
там де лікарня і школа для француватих
крім того ніхто не злічив чи до місяця близько
прапор на маґістраті зіпрано блякне
добрі жандарми схожі на василісків
тому й місцеве населення вкрай перелякане
крім того ніхто не знає чи близько до львова
навіть поштові карети ні в сих ні в тих
плине юрба голодна сумна стоголова
скільки ж у ній насправді скупих і тупих
щоправда й таких чимало які з-під німбів
повчаннями всюди сіють роздерши міх
а ще спізнілий годинник усіх забімбав
яким є справжнє число сліпих і німих
скільки до того ж таких що могли б літати
а так сидять не вилазять з-під бідних стріх
в затхлім вертепі ласих і череватих
скільки ув’язнено білих світлих святих
тим часом в мені минає тутешня пам’ять
і ніч по якій блукаю не має дна
світиться з неї хіба що сорочки рам’я
біла крохмальна цупка тісна
                                     гамівна
 

 
Юрцьо Дрогобич, на прізвисько теж Котермак,
поночі крався у вежу, з якої все видко, —
сходи рипіли, тремтіла над оком зоря.
Все, що ти можеш – пізнати невидимий рух
війн і чуми, і вогненних коліс
на таємному атласі ночі.
Все, що ти годен – здійматись у вежу,
папі писати цидулу про недорід
і розмовляти латиною там,
де від тебе чекають самопожертви.
 
 
Пахло щурами. З вежі виднівся космос.
Юрцьо, ректор Болонського etcetera,
бачив у небі всілякі країни світу.
Все, що ти бачиш – хіба що хвіст
від комети, яка розцвіла
над чернечими снами Європи.
Все, що ти видиш – хіба що качан,
дірка від бублика, слід чумацької валки,
що споконвіку мандрує в нікуди
з пропахлих вогнем україн.
 
 
Спурхнули нетопирі. Юрцьо побачив
на небі Дрогобич: залатаний мертвими мур,
два костели, дзвіниця і церква Святого Юра.
Все, що ти годен – закрити при цьому очі.
Згусла в сорочці рана, дірка понура,
всмоктує в тебе таємні пророцтва ночі.
Все, що ти знаєш – калач, переламаний навпіл,
не зліпиш докупи. Дні твої, наче вода.
Небо запнулося чорним. Дописуєш Папі:
сього року, здається, знову рушить орда…
 

(З «Кишенькового Яворницького»)

 
чи траплялося вам
розчерепити вазу
у царициному покої
в петербурзі
та ще й на очах
у цариці
 
 
вазу преслічну
богемського кришталю
прикрашену на її
царське замовлення
всілякими купідонами
і копитатими фавнами
 
 
а я от розчерепив
ненароком звісно
коли клякав на праве коліно
аби ручку премонаршу
облобизати
 
 
прости мамо кажу
кров’ю отсю провину змию
а як не можеш
то в сибір зашли
буду тебе звідти
ще більше
любити
 
 
а вона ж на те нічого
тільки пальчиком так покивала
ще й рученьку подала
усе відразу простила
 
 
дуже вже їй полюбилось
як ми співаємо
як гопака танцюємо
 

Живуть під містом, наче у казках,

кити, дельфіни і тритони…

Б.-І. Антонич

 
Живуть кити під містом. І тритони.
А ще – дельфіни. В сутінку глибин,
в западинах, де чорний місяць тоне,
де вибрано породу з порожнин,
вони живуть – міноги і мурени,
сирени, восьминоги. І смиренне
сліпе суцвіття губок та медуз —
у вирвах шахт, у ямах наших душ.
 
 
Живуть під містом леви, жовті й сонні.
Сховала їх розпечена трава.
Летючі зебри, антилопи й коні
цвітуть на дні пасовищ і савани.
Живуть також під містом крокодили.
Заплутані в ліан солодкі жили,
тріпочуть тіні мавп або папуг.
І сотні сотень мух, мурах, ропух.
 
 
Живуть під містом зебри і буйтури,
ревуть їх сурми в ніч, мов мерзла мідь.
Сайгаки й сарни, пасерби натури,
пасуться на межі нічних угідь.
І мамонти, сумирні, мов корови,
і мастодонти. Кам’яні діброви
двигтять від них, тремтять, як тепла твань,
вони сюди втекли від полювань.
 
 
Живуть під містом люди. І прочани,
і міщухи. І крила в рукавах.
Розкручується знову копійчане
порочне коло вицвілих розваг —
усе так само. Пиво ярмаркове,
скрипки весільні, ліхтарі, підкови,
цілунки, плач, кохання і пітьма…
 
 
Під містом. Тільки міста вже нема.
 

 
У приміщенні церкви відкрито вокзал:
почекальні, лампади, ікони, кабіни.
Перелюднені хори гудуть, мов казан,
а в касирок вуста, як фальшиві рубіни.
Туалети і фрески. Колишня зоря
закотилась у тлін, мов Марія у чорнім.
Відчиняєш, як двері, врата вівтаря —
і виходиш, і ходиш по першій платформі.
 
 
А на ній – протягú, паротяги. Свічок
пересохлі світла, як пісні на бенкеті.
Облягаєм вагон. І свистить у сюрчок
пролетарський пророк у червонім кашкеті.
У приміщенні школи відкрито готель:
там завжди хтось із кимсь укладається спати.
Сталактити волого пульсують зі стель,
старшокласниці прагнуть солодкої вати
і, сплітаючи русла заламаних рук,
опановують суть природничих наук.
 
 
У приміщенні замку відкрито шпиталь:
там гуляє лицарство в потертих піжамах,
мов побите вогнем чи познімане з паль,
і діагноз готують на них, ніби замах.
Адже в кожній з нічних півосвітлених веж
їх лікують від стиду. І цвяхами теж.
У приміщенні цирку відкрито завод:
там летить над верстатами гордий народ
у блискучому гримі – від вуха до вуха.
 
 
У приміщенні неба відкрито тюрму.
У приміщенні тіла відкрито пітьму.
У приміщенні духу відкрито розруху.
 

 
Весна виникала, де тільки могла:
трава на фронтонах, дощі і сухоти,
і тепла бруківка. Весна була зла.
Заблукані танки і рештки піхоти
вертались nach Osten. Черешня цвіла,
і груди, сповиті в паси портупей,
зітхали в жаданні нових епопей.
 
 
Костел описали – від нефів до веж,
а все ж залишили стояти на площі,
забивши дошками всі двері, а все ж
виносили мармур і крила, і мощі —
все золото чаш і шовковість одеж,
всю темінь вина і кривавість корон,
і мумію графа у шапці з пером,
серця пілігримів, сідниці блудниць,
правиці рубак і синиць із очниць,
мечі, дароносиці, книги і фіги
листок з антикварного лона Ядвіги,
покривлені м’язи і німби святих —
усе це призахідне тління Європи
виносили геть. Мов у піч, мов на допит —
жбурляли в машини.
 
 
                             Ти вчасно затих,
а потім озвався, хрипучий органе,
тебе розкрутили на тисячу труб,
тебе прикладали до вуст, як до рани,
ці душі найменші, ці діти з халуп,
з підвальних яскинь, де каміння і плющ,
з низів, de profundis, ти виник пискляво.
Тебе на свистки і гудки розпиляли,
і ти засурмив з-над катуш і калюж,
з міського підпілля, де ніч і сухоти,
де квола весна зеленіла зі стін.
Ці губи, ці труби, ці дотики. Доти,
аж поки ця розкіш, ці мури, цей тлін.
 

 
Липи в час доцвітання стоять золоті,
безгомінні.
 
 
«Було тут кілька темниць», – сказав
Неборак. О відлуння колишніх льохів
з назвами, як у дівчат чи винарень —
«Доротка», «Під ангелом» і та, найлютіша —
«Татарня», де очі вмирали найперше,
і світло ховалось під пахви,
в роти без’язикі!
 
 
Ця тиша тепер ні до чого. Це навіть не
меморіал. І не річку загнано в труби.
Хоч кожен з нас міг би сказати:
«Липи в час доцвітання – зорі, що гаснуть.
Повні трамваї дівчат».
 

 
Зійшовши до річки, ми воду
торкнули руками.
 
 
У липні так любимо тіло води,
що втікає між пальців.
 
 
Сто млинів було там, сто млинових
коліс і зелені застояні плеса,
де риба ловилася в руки.
Очерет, наче царства, держави з латаття —
усе було річка.
 
 
Теплі схови в піску
залишалися наші й не наші,
хололи до ранку.
 
 
Скільки нас не збулось,
переходячи міст понад Полтвою,
скільки
перейшло через міст і назавше
пропало в гущавині правого берега?
 

 
Хтось казав: «Ми не ті.
Ми присутні в тунелях і вікнах,
але нам не дійти до старої цвяхарні
за рогом».
 
 
Зостається сідати на сходах,
співати.
 
 
Може, так подолаємо стіни, припнемо
голоси до камінних цурпалків
і витремо очі?
 
 
Може, так і почують нас ті,
що чекають за рогом?
 
 
Зостається шукати себе,
і останній сірник, що в найдальшій
кишені,
колючий, як цвях.
 

 
Ми терпляче прожили годину
липневої спеки.
Мотоцикли минулих епох і старі арбалети
лишились позаду.
 
 
Золота незасвічена Роза [1]1
  З о л о т а   Р о з а   – найбільша синагога старого Львова, зруйнована у Другу світову війну.


[Закрыть]. Й сімсот
неспокійних та спраглих атлетів
з пересохлими вусами й нервами.
 
 
Пиво, рятуй нас! Купання
для гострих твердих борлаків
чоловіцтва в загарбаній вежі.
О як ми слухняно чекали!
 
 
Кожен ковток є причастям.
Рани від стріл проступають
під сорочками.
 

 
Дозволь мені кружляти над тобою.
Я знав Йосифу Кун [2]2
  Й о с и ф а   К у н   – черниця і поетеса (XVIII ст.), авторка німецькомовної збірки «Прегарні околиці Львова».


[Закрыть], я знав ще кількох жінок.
Песій Ринок вітав мене песім гавкотом,
а черниці з вулиці Сакраменток
ховалися в нішах.
 
 
Ані разу не вигнав мене Макольондра [3]3
  М а к о л ь о н д р а   – леґендарний власник корчми на Замарстинівському передмісті Львова.


[Закрыть],
я завше мав гроші і розум.
 
 
Покажи своє місто. Я хочу
йти за отими дівчатами
в сукнях червоних.
Я хочу дзвонити
з оцих телефонних кабін.
 
 
Я хочу набрати номер Йосифи Кун
і почути,
як вона скаже:
«Дозволь мені кружляти над тобою».
 

 
Так, наче брама – то вхід.
Є міста, до яких неможливо
зайти через браму.
Є міста, до яких неможливо
зайти.
 
 
І приносять великий ключ, і шукають,
куди б устромити, але
брам немає, сторожа зітерлась
на порох. Сім вітрів розкошують
на площах і в залах.
 
 
Навсібіч передмістя відкрито, сторожа
виростає зелена й пругка.
 
 
«Замарстинів, Кульпарків, Клепарів», —
перелічуєш майже вголос,
та ніяк не згадаєш, як зветься
дерево,
до якого вона вже не ходить.
 

 
Я віддав би своє ребро
в анатомічну майстерню.
 
 
Там велетенські серця різників і коханців,
обвислі й надуті легені курців,
трубачів і склодувів,
меланхолійні пияцькі нутрощі,
татуйований орден героя (акурат над соском)
і руки останнього ката
по дванадцятім вироку.
 
 
Ані слова про інші витвори.
 
 
Я віддав би своє ребро.
Може, щось вийшло б із нього —
якась рибина,
чи жінка,
чи гілка
забутого дерева
ґінкго.
 

 
Прогулянка кіньми – велика приємність.
 
 
Та нам зостаються лиш кухні
в задвірках сецесій —
просторі прокурені гнізда,
де гори немитого посуду й чаші
з піщаними квітами, де
у кранах сухих ледь пульсує
волога зелених боліт.
 
 
Посіймо попіл на стіл
і пролиймо невипиті краплі.
 
 
Брате, намацай отам на стіні вимикач —
я не бачу тебе,
бо до ранку ще триста хвилин.
 
 
А панство і челядь поснули,
і коні поснули,
і нам не ввійти в ці кімнати.
Вонине покличуть.
 

 
Замок зіходив на землю все меншими
замками,
з одною-єдиною баштою,
де графи колишні ставали поволі
фігурами з воску, жокеями,
фотопортретами.
 
 
Здрібніння квартир і мансард,
навіть шахових партій в альтанках,
відбилось на нашому настрої —
хотілося пити.
 
 
І врешті, зійшовши по Лисенка, де
обличчя у вікнах, немов стародруки,
побачили ми,
як доми продаються, полотна, гравюри,
дівчата.
 
 
З «Татарні» світило підземне крило.
 

 
Місто немов сузір’я.
 
 
Як часто, блукаючи, йшли ми
на світло домів, від яких
не лишилося й каменя!
І хто нам повірить, що йшли ми на світло?
 
 
Як часто шукали ми гирло,
і міст, і причал
в опівнічних пустинях дворів,
та хто нам повірить, що річка була тут?
 
 
Тільки крізь нас переходять міста
у непам’ять.
Ми вимовляємо їх
і знаходимо іншими. Втім
вранці виходиш на площу і все впізнаєш:
 
 
липи в час доцвітання стоять золоті,
безгомінні.
 

Натрунний портрет міщанки Варвари Лянґиш (XVII ст.) зберігається у Львівському історичному музеї

 
Тебе – теплу, погідну, лагідну, окату —
хочу кликати з ночі, всю з шовку й брокату.
Спалює мене поїдом жадання єдине:
їхати до тебе поїздом більш як дві години.
 
 
Далі мене знищує пожадання друге:
«З темниці музейної виплинь, королево!» —
горлав би на всю губу з любові і туги
серед міста, опівночі, в товаристві лева.
 
 
(Лев зі мною рикав би.) І коли зненацька
ти виникла б на мій голос – ніби на портреті,
загриміла б мені в серці музика вар’яцька
і мене б охопило пожадання третє:
 
 
на коліна гупнути, як бугай на страті,
і благати, мов пастир, що записує в секту:
«Ходім пити повітря. Тут повно кастратів.
Я люблю твої руки, очі, корсетку,
 
 
сукню з ліфом, сорочку, кавтан, запаску,
а також панчохи і черевики.
Я люблю твого тіла великодню паску,
твої лікті і фалди – і все навіки!»
 
 
Я схилявся б низько, шептав би п’янко,
цілував би слід кроку твого, Варваро,
край мережива твого, дурна міщанко,
посмітюхо з Ринку, глуха почваро!