Текст книги "Листи в Україну. Вибране"

Автор книги: Юрий Андрухович

екзотичні птахи і рослини

 
Я продаю квитки на магів і на мімів,
я коло входу став з ключами, мов Петро.
О діти передмість з устами херувимів!
Шатро – мов помаранч. Приходьте у шатро!
 
 
Ми йшли пісками міст, мов митарі за митом,
обсипані зірками й пухом із тополь,
наповнивши завулки світлом і блакитом,
скоривши Неаполь, Марсель і Леополь.
 
 
Директор цирку – йог і екстрасенс Ананда
(мов еполет, сидить на ньому скарабей).
Він – заклинач рослин, і світляна троянда,
неторкнута й німа, росте з його грудей.
 
 
Цукрова вата – харч для янголів і птаства,
мов кокони Коканду, мов паволока хмар, —
для приміських дівчат яка солодка пастка,
аж світиться із них жадання, мов ліхтар.
 
 
О діти злих часів, посіяні в огромах
пастуших пустирів, де рейвах відлунав!
Приходьте у шатро. Один-єдиний помах —
і душі заясніють, як терен із канав.
 

 
Я продаю квитки на блазнів і факірів,
на мерехтіння ламп і хихотіння мавп.
О власники грошей з обличчями вампірів,
для вас і ваших дам – парад у стилі «вамп».
 
 
От акробатки Ле липке лискуче тіло
звивається в кільце достоту, ніби вуж.
А от фіґляр Вендетто – як тонко, як уміло
протне він вас ножами під оркестровий туш!
 
 
Однак лише на мить (віват, панове смертні!):
усіх вас оживить на грані чорних тайн
приборкувач сирен, кентаврів, перевертнів,
гіпнотизер і дух Азріль де Франкенштайн.
 
 
І що почнеться тут! шизофренічні танці
банкірів і повій, графинь і різників!
0 власники життя, о павуки у шклянці —
для вас – нервовий вальс, аж піна з язиків,
 
 
піротехнічний шал! і димові завіси —
це тільки ззовні цирк, а в глибині пітьма!
І в ній немає дна! – черниці та гульвіси
влітають у тунель, затягнуті сторчма…
 

 
Я продаю квитки на коней та верблюдів
у збруї золотій пошарпані боки.
0 пильні сторожі з очима страхолюдів,
з очима без очей, з очима навпаки!
 
 
У наш духмяний хлів, де спалахи звіриних
вологих теплих тіл, де ситий дух кубла,
приходите і ви в службових пелеринах —
землисті голоси і кров, немов зола.
 
 
І звівши зимні очі на паперові зорі,
де в’є високі петлі мотоциклетний ас,
ви стежите сурму в ревкім його моторі —
яку майбутню бомбу пригріє він для вас?
 
 
Шукайте динаміт! Хай детектив залізе
в позакулісні сфери, пекельний, мов Марко.
Він витрусить намети, халати і валізи —
а звідти лише ластівки. І латані трико.
 
 
Ілюзіон! Мана! Сторожа заблукала
у цирку, мов у снах. Я прочитав ті сни:
листівки ластівок протяли стіни і дзеркала,
немов укуси кажанів – на шиях ордени.
 

 
Я продаю квитки на цитри й тамбурини.
Втікає вам із рук ця музика ламка.
О вуличні філософи і кав’ярняні прими!
Це Соломії соло. Так тече ріка.
 
 
Це вище, ніж атлет, що гне залізні штанги,
І навіть – ніж лемур, що нявкає котом.
Від неї ніжними стають руді орангутанги,
і зорі замість дір пронизують картон.
 
 
Цирк обертається. Вгорі – співає Соломія.
Трапеція тремтить, немов крило живе.
Живéмо в цьому Вавилоні – кожен як уміє,
ану ж вона зірветься вниз,
                              чи спів на смерть зірве?!
 
 
Таж ми без неї – тлінь, безлика й без’язика,
що на тісних торгах міняє імена.
О містечкові віршарі в розбитих черевиках!
Ви кожному скажіть, що є у нас вона.
 
 
Є голос! І любов!..
                              Але я замовкаю.
Це тільки ззовні цирк. А в дійсності – земля.
Я зупиняю механізм. Я касу замикаю.
Микаю-за. Ка-ю-ми-за. Бім-бом. І тра-ля-ля.
 

 
Капітанська вдова мала білих мишей
в закапелку дірявої кухні,
а ще в неї був канарок Мішель
і носовички трикутні.
 
 
Втім ніхто не знав, де ночує вона,
по яких катакомбах приносить офіру?
Шльома Фішер подеколи давав їй банан,
або інший овоч, або фіґу.
(А найстарший з-поміж Андруховичів
ще й хліба давав до овочів.)
 
 
Королева завулків у веретті одінь,
капустина в лататті хустин.
А той капітан – що він був за один,
певно, вмер молодим і пустим?
 
 
І тому вклякала пречиста вдова
перед вівтарем зимної студні,
щоб глибинна летюча священна вода
змила з неї ці свята й будні.
 
 
А тоді розгортала полотна хустин
на рослинних ребрах решіток
і привселюдно сушила ці герби самоти,
недоречна, як пережиток.
 
 
А не стало її – та й Ринок зачах,
лиш піски аравійські слід її замітали.
Відлетіла, кажуть, на білих носовичках.
А ще кажуть, поховали її санітари.
 

 
Ремонт парасольок – це водночас і розвага:
розпустиш її, мов дерево якесь кістяне чи бамбукове,
і тішишся, і не бачиш нічого довкіл, роззява,
читаєш дощів колишніх вицвілі букви.
 
 
Майстерня його – капличка в ніші замшілого муру,
туди несе парасольки все місто меланхолійне.
Засвічуються в шовках амури або лемури,
як тільки вимовлять люде його наймення олійне.
 
 
Злітають хінські дракони, всілякі інші екзоти:
магнолії, орхідеї (таке все пишне, скоромне!).
А є парасольки чорні, як провінційні гризоти,
як діри на дні галактик або ворони.
 
 
Тому він любить під кайфом читати нотацію,
таку якусь несусвітну – не склеїти, не зрозуміти,
коли з недопитим кухлем обходить усю автостанцію,
де з вікон на нього витріщились прозектори та єзуїти.
 
 
Чи ж варто на світі жити заради старих парасольок?
Питання надто дражливе для мандрівних філософів.
Та дозволу не спитавши, з діагнозом «параноїк»
він три війни пережив і царювання трьох йосифів.
 
 
Так само колись без дозволу покине замшілу нішу
і з недопитим кухлем повз нас, твердих і сумлінних,
пройде і кане за рогом у споконвічну тишу,
коли його з неба закличуть: – Пане Олійник!
 

 
Доктор Дутка, що знав дев’ятнадцять мов
(а якщо з діалектами, то двадцять чотири),
відбивав цілий світ, ніби давнє трюмо,
і судився з онуками за площу квартири.
 
 
Доктор Дутка, що мав п’ять казкових кімнат
у сусідстві із власником закладу шевського,
в тіло дому вмурований був, мов атлант,
з бородою білою, як у Грушевського.
 
 
Доктор Дутка, що жив по пахких словниках,
із балконом у сад, у бузковість і вогкість,
і солодку траву, всю в живих слимаках,
доктор Дутка, мов жінку, кохав Одинокість.
 
 
Трохи згодом, на схилі розтрачених літ,
опинився в мішку з безпорадністю птаха.
Це тоді він світіння почув на чолі
і за ширмою спав, наче ангел на цвяхах.
 
 
І тріщали креденси, крісла. І горіх
стародавніх епох усихався найдовше.
Скільки чорних панчіх, капелюшків і бліх!
Попіл сипався з книг, налипав на підошви,
 
 
вилітали в непам’ять за вітром слова,
у колодязях мови робилось діряво,
та світила, мов люстра, стара голова,
і шумів амариліс – кімнатний диявол.
 
 
Врешті судді сказали, що справа пуста.
По лікарні ще й досі літають обрізки
слів, що він вимовляв і на волю пускав —
рятівні суголосся, либонь, ассирійські…
 

 
Мав я прегарну здатність (чи то хворобу):
двійко голуб’ят у череповій коробці.
В ротову мою порожнину, від крику аж пурпурову,
зазирали медики, ворожбити та інші тямущі хлопці.
 
 
Як я вами пишався, мої крилаті кристали,
пернаті мої мучителі з давніх полотен!..
Ціле літо об мене крилами терли і туркотали,
заснувавши мені в черепі містечко Туркотин.
 
 
А восени упав з неба миршавий ілюзіоніста.
Слухав мене стетоскопом – як вони там шурхочуть,
збіглося на це подивитись ледь не півміста.
І тоді прояснів я: «Летіти хочуть».
 
 
Вилітали мені з голови крізь отвір у рані
або крізь моє третє око (ніяк його не заплющиш).
А той миршавий пес мав у кишені браунінг
та й одною кулею двох голубів розлущив…
 
 
Став я цілком сумирний, загнавсь у схови,
поводжуся без відхилень – чемно і ґречно.
Не тому, що вбиті колишні мої птахове,
а тому, що ношу в черепі тепле їхнє яєчко.
 

 
Переповнений георгіями кавалере,
вранці виходиш, ніби з вольєри,
пахкаєш люлькою на пташок Божих,
чигаєш при дорозі на перехожих.
 
 
«Гей, куди йдеш проз мою фузію?
Побалакаймо про Грузію, про дифузію».
Обсідають, мов бджоли, спогади, візії —
закотився в небо шлях дивізії.
 
 
А по ньому коні пруть, а ще танки,
і пражанки пахнуть, мов парижанки,
і лафети під мертвими аж зігнулись:
«Я – один з тих, що повернулись».
 
 
Гімнастерка блискає, вся в металі:
за кожного невбитого – по медалі.
Патериця в руці, мов жива парість:
«Гей, куди йдеш проз мою старість?»
 
 
Воячкам небесним – довічну оргію,
травень проживаємо без розкаянь.
Все тече річкою, старий Георгію,
тільки ти на березі, мертвий, мов камінь.
 

 
це хід весняних звірів це парад лемурів
мальовані роти палкіш від свіжих ран
це час коли жага струмує навіть з мурів
це марш нагрітих тіл жагучих мов коран
 
 
це танці потіпах під солодовим небом
ясновельможна кров темніє мов чифір
дівчата з медучилищ пахнуть млосно медом
прозорі наче спирт летючі мов ефір
 
 
це вихід гультіпак під шелести акацій
похід під ліхтарі лоліток і моргух
мов піонерок плин у дні шкільних вакацій
повз вигуки афіш про м’ясо і про дух
 
 
повз біржу казино мелодію міліцію
пастушки з вітражів упирки з вар’єте
дурепи осяйні вогненні янголиці
ці малпи трохи мальви кожна з них цвіте
 
 
це час дерев і змій духмяний і такий
що виростає з ніг сурма хрипка і грішна
вони ідуть а ти як той більярдний кий
не в силі проказати навіть харе крішна
 
 
або ось ти поет улюбленець планет
що бачиш то щоку то вухо або кліпсу
заряджений такий увесь мов пістолет
готовий розрядитись влучно в першу-ліпшу
 
 
або ось ви вуйки набичені буйтури
атлети з-під вітрин деталі від скульптури
або ось ти флейтист весь голубий аж синій
що трешся між купців з якихось абіссиній
 
 
або хлоп’ята ви безвусі шкуродери
зелені королі вологі від жадань
уродженки весни пантери і гетери
повз вас ідуть у сни в липку бездонну хлань
 
 
і потім розтають і недосяжні знов
втікають у гаї повітряних небес
над вулицею ніч помада туш і кров
я так я так я так
                   я так тебе тебе
 

 
Це похід зі ста тридцяти кроків.
Це вежі, яких немає. І найтонша
квітнева трава.
Заповіднику мурів і вікон,
ти, тьмяний мій пане,
певно, й досі ховаєш у надрах
великі й малі кульбабки.
Ущелино чорних котів і спізнілих
студенток, ти й досі ще пахнеш
мерцями.
А ці підозрілі майстерні
зі сходами в темінь! А ці
піврозхилені двері, з яких завжди щось
виносять: коробки з-під помаранчів,
розбиті дзеркала, мотки перфострічки.
Якою короною звалища
зяє в тобі клавесин! Крізь поламані ребра
вилітають шпаки і сонати.
І ти – мов останній рубіж оборони,
не знати від кого. І прозора
квітнева трава.
 

 
Єдина.
В лісах застає мене темна година,
як музика в місті зненацька за рогом.
Я чую: пасеться узліссям єдино-
ріг (не плутати з носорогом).
 
 
Я брав тебе, як фортечні мури,
я в себе вмістив стільки стріл, скільки зміг.
А всюди ніч, як великий мурин,
і тужно голосить єдиноріг.
 
 
Він рідкісний звір. Я галопом розсуну
пахучі кущі і галявини. Там
він пив, наче воду, кожну красуню,
та я навіть подиху з тебе не дам.
 
 
Він лагідний звір. І тонка в нього шкіра —
зламається спис назавжди, мов жердина.
Я навзнак засну біля вбитого звіра,
прохромлений рогом.
Єдина.
 

 
Це рясне гуляння вбогих при музúиці,
під мурами, де випивка і тінь.
Це триває свято поїдання птиці
при світлі відлітань і тріпотінь.
 
 
Треті птиці лунко прокричали ранок,
і ринок забуяв, як райський ліс.
Тож тяжкі тіла знекровлених коханок
закутує в пітьму пан птахоріз.
 
 
По його робітні в’ється чорне пір’я,
і руки в нього, кажуть, золоті.
Музика на ринку. Вивіска «Вампірня»
ясніє, ніби кров у темноті.
 
 
Він виймає з тіла теплу душу птичу
(його небіжчик тато – знаний кат),
а вночі приводить у закляклу тишу
крилатих і підпоєних дівчат.
 
 
Злякані амури. Під’яремні псиська
шукають у жаливі кість крила.
Це розправа з ангелами – ангелорізка,
це пісня жолобками потекла.
 
 
Ми ж, умивши пивом пересохлі мізки,
згорнувши небеса в густий рулон,
та й гостимось на паперті птахорізки
у місті, що зоветься Вавилон.
 

 
Повертаємся, всіявши зойком оази, —
кров на піхвах, засмага східна.
Та зачинено місто, мов острів прокази
або клітка, в якій єхидна.
 
 
Поки нас не було, поки нас у пустині
прошивала сурма побідна,
на стовпах і криницях, мов сіль на хустині,
проступило тавро: єхидна.
 
 
Ми згубили себе в агарянськім поході.
Перемога цілком невидна.
І до рідних дверей нам достукатись годі,
і вітчизна немов єхидна.
 
 
Рідні панни зів’яли по вежах і клітях,
пізня ласка така фригідна.
В зимних венах померло дзвінке повноліття,
а в очах ожила єхидна.
 
 
Це вона відкладає століття, мов яйця,
по торгах, де музика мідна,
де помости смертей, де живуть і бояться,
де юрба сичить, мов єхидна.
 
 
Що я можу? Хрипуча сурма наді мною.
Я півсвіту пройшов приблизно.
Можу босий піти за твоєю труною,
рідна панно, стара вітчизно.
 

 
Мій пане, який нерозумний світ!
Яка на румовище сходить журба!
Під небом, чорним, ніби графіт,
конаю в піску. І грифон з герба.
 
 
З дерев погаслих кричать граки.
Я впав з коня і програв турнір.
Тепер крізь мене ростуть гілки,
пробивши в панцирі триста дір.
 
 
Лети ж від мене, монстре знамен,
крилатий леве! Я випав з гри.
З очниці в мене цвіте ромен.
Я не мав меча. То був лютні гриф.
 
 
А ту, що чекає, що ймення мої
на грифелі пише в стотисячний раз,
крилом захисти. І, замовклу, її
у землю сховай від облуд і образ.
 
 
Чому ж не летиш? На вологім піску
танцюєш довкіл моїх тихих рук.
І п’єш з мене довгу предвічну ріку
ти, схожий на крука. Ти майже крук.
 

 
Зійшла комета, Господи прости!
Мов гурт убивць повзе повз нас етапом.
Розпущені убори і хвости,
запахло спиртом, сіркою і цапом.
 
 
Він – той, що креше рогом до камінь,
і всюди починається розпуста.
І входять назавжди в солодку тінь
дівчата, смарагдові, мов капуста.
 
 
І б’ється в бубон вогке копитó,
і замовляння світяться крізь писок
під шапкою нічного шапіто,
де акробати труться об кларисок,
де криють юнок вижовклі діди…
 
 
Це тіло, цю сполохану клепсидру
рятуй мені. Я ждав її завжди,
я сам її з вертепів ночі видру
і сам її пораню. В кожну п’ядь
ввійду, вповзу в ці брами, що розкрились.
 
 
І ярмаркові діти прилетять
з пекучими надрізами для крилець.
 

 
Заборонено ярмарки, бійки і карнавали.
Охоронці стоять непролазні, мов чагарник.
Зостається одним-єдина розвага:
привселюдне спалення чарівниць.
 
 
І повзе звідусюди понуре голяцтво —
цей маленький народ із піском у ротах.
Непристойні слова на фасадах палаццо
і судилище тлустих сутанних сутяг.
 
 
А ворожка, чи то чаклунка, чи відьма —
наче свічка, готова згаснути – лиш дихни!
(Містечковий дурень регоче ридма,
і під гавкіт собак розгоряється хмиз.)
 
 
Я обстав би за тебе, мала посвітачко в жалобі,
я твій попіл, мов пам’ять, по дрібці зберу,
але хлопці з киями взялись до наших суглобів,
і вони плюють на цей старовинний брук.
 
 
І підноситься стовп вулканічного ревного жару —
стоїмо й мовчимо, як по горло в ріці.
Просто хлопці в беретах мають вівчарок,
і вони роздерли б нас, як зайців.
 
 
Ти гориш, наче книга, в якій недописано слово,
і з густого неба такий посірілий сніг,
ти гориш, мов лялька, в якій полова,
у старих пивницях повно таких,
 
 
у глухих подвір’ях, а ще у сумних катівнях,
де минають літа, де вічна осінь – отам,
де білизни вбитої тріпотіння,
ти гориш, як свічка, понад життям.
 

Павло Мацапура – ніжинський полковий кат, страчений 1740 р. за «ядение человеческого мяса і прочия богопротивныя злодеяния».

З коментарів до «Енеїди» І. Котляревського

 
наша змора нічна ти давиш на дух як магніт
що за черево бідне носило сей капосний плід
прогорів у злобі своїй ніби отруєний ґніт
мацапура павло скверносій солодій содоміт
 
 
аж тепер йому страта мотузка амінь і гаплик
аж із вуст його темних повисне язик наче шлик
погойдаєшся чорною грушею павлику пане
кличмо з неба музик биймо в бубни тим паче в тимпани
 
 
повилазить усе навіть очі якими нас пік
а із неба комета рогата фініта і шиш
заговорена кров двадцяти і семи чоловік
перемелені кості монети серця і гашиш
 
 
чорний квіте ночей магістре залізних тортур
збур ходячий ганьба сім’ї мацапур
людоїд рукоблуд єзуїт зорекрад
продавець вінків рушників дівчат
 
 
і зійшовши павло на хиткий на досмертний поміст
і говорить павло побачивши яма яка
ніжні ніжинці оскоромлені в піст
може я тільки сумнів у Божих руках
 
 
а тепер полечу в нічний вавилон вавилон
і нікого з вас не болить не болить не скубе
що жив на світі такий павло
аби благими ви чули себе
 
 
та й поліз у петлю ніби там анаша
або херувимська музика ніжна
і хоч зашморг вийшла на світло душа
і кружляла над площею міста ніжина
 

 
єлисавет божественна
                             феміна з меду й криці
у вінку монархинь окраса бель-роз
аки змій залізши я до лігва цариці
арлекін єхидний підступний малорос
 
 
гоп-ля фортуни фаворит цур обаво згинь
голова відвалиться хіба від забав
напудрений троянець
                            (троянський кінь)
августейше серце в кишеню забрав
 
 
похукав
розтануло
так зійшов указ
гетьман у перуці гуляй лицарство славне
голови на палях і голод і сказ
пощипують фрейлін петербурзькі фавни
 
 
(а сірома босо майдани топче
голови в канавах чума і жах
голубе наш тихий гетьмане отче
чи бачиш проміння в нас на ножах)
 
 
соловій син кобзи півчий дух капели
повернув печать булаву права
козачки про що ви там по закапелках
гетьман у шляфроці вольниця жива
 
 
так орфей хохлацький в’юсь під клавікорди
лихо закаблукам так і перетак
лотри і лакеї ордени і морди
голови в темницях рококо-гопак
 

Михайло Пустай – оповідач і казкар, лемко зі Східнословацького краю. Був пастухом громадських кіз. З його вуст записано багато казок, серед них і «Баронський син в Гамерици», що дуже перегукується з «Подорожами Сіндбада».

 
а за морем першим гамерика з плюшу
а за морем другим гамерика з терну
щоб не так гостро цілили в душу
одягни їй дурня броню панцерну
 
 
а на дні гамерик золоті схрони
а ти й на різдво ходиш у дірявій куцій
реп’яхами латаний пастуший бароне
драпаєшся одвіку на стовп екзекуцій
 
 
кози повмирали пішли за обрій
пусткою пустаю віє від стада
коби впав із неба діамантик добрий
щоб не так люто судила громада
 
 
бо за морем першим гамерика з меду
а за морем другим гамерика з воску
виглядаєш із неба бодай комету
і болить світло в темницях мозку
 
 
так йому тісно між отих гамерик
бо хоч кам’яний берег але він твій берег
і росте з нього мов покруч хвора черешня
рана твоя прийдешня
луна вчорашня
 
 
в’язко мені казко
гнітко мені квітко
мілко мені гілко
гірко мені зірко
 
 
марно мені сарно
хлипко мені рибко
хрипко мені скрипко
сухо мені суко
 

 
О скільки конику-братику крутих чудасій на світі
дивився б допоки круки не вип’ють очей а мало
по сей бік багама-мама по той бік пальми гаїті
і вежі фритауна бачу як вийду вночі з бунгало
 
 
і так мені з того гризько що вицвіли всі шаровари
якого лисого чорта з яких попідземних фаун
та й зрадили нас у битві морські косарі корсари
а батько ж хотіли взяти отой блаженний фритаун
 
 
а там тринадцять костелів і вічна війна з амуром
а ще тринадцять безодень де срібло-злото коморне
дівчата немов ліани нечутно ростуть за муром
і хочеться їм любитись а їх зодягли у чорне
 
 
кружаю тепер сивуху надвоє з піратом діком
кажу йому схаменися кажу покайся паскудо
невже коли ти европа то вже не єси чоловіком
якого хріна продався за тридцять гнилих ескудо
 
 
а дік то химерна штучка плекає папугу пугу
плеще мене позаплічно заламує руки в горі
оце тобі лицар з лугу осьо тобі зелепугу
to be or not to be каже і булькає I’m sorry
 
 
невільницю каже маю зі шкірою мов какао
купи сизокрилий орле маркотно ж без господині
город засівати не конче прицмокує так лукаво
город на ній проростає тютюн ананаси дині
 
 
наплодиш каже козацтва припнеш усіх до коша
тільки ж ярму не дається шия моя душа
та вже його і не чую плюю на плюгаву супліку
конику мій невірнику апостоле мій хома
піду на зорю вечірню
зріжу цукрову сопілку
сяду над океаном
та вже мене і нема
 

 
вчора був ти герой одягався у плащ
їздив кіньми і саньми співав пияцьки
нині сівши у вежу ридай пропащ
зґвалтувавши дівча що розносило пляцки
 
 
може сп’яну а може скосив тебе шиз
де шукати причину такого лайдацтва
тож лежи в ланцюгах лунко кинутий вниз
ти що пив і гуляв і мав купу багацтва
 
 
мав півміста друзяк і півміста курвів
розважався маґнацьки цицьки мав і цяцьки
та знеславив себе і родину і львів
і дівча і курвів і вітчизну і пляцки
 
 
ти тепер найостанніший князь волоцюг
за невинне дівча що не з’їло б і муху
цокоти у пітьмі і лижи свій ланцюг
і лежи мов лантух окаянний свинтуху
 
 
недостоєн єси щоб кишки твої псам
запитає суддя та не в янка чи в яцка
а у тебе хоча ти не відаєш сам
чи дівчини хотів чи хотів її пляцка
 
 
чи кохання хотів що неторкане ще
пропливає над ринком де рила і туші
ну бо що це за світ і куди він тече
коли в ньому лиш тюрми і вежі й катуші
 
 
якось так воно все у глибокій дірі
і на Бога на чорта те личенько біле
от хіба що лишень упирі і щурі
і на цьому амінь бідолашний дебіле
 

 
це точне прочитання доль не снилося й кассандрі
на еластичній мапі рук себе малює час
твоя долоня
                   як і всяка інша
                                      полігон для мандрів
жени у світле майбуття уявний тарантас
 
 
твій тарантас вперед летить і півжиття прочовгав
за ним твій ангел віршомаз обскубаний авжеж
якась ця лінія життя у тебе з біса довга
я маю враження що ти ще трохи поживеш
 
 
звичайно лінія мистецтв алея у діброві
священні урни кістяки літають музи низом
там у фіналі премії погруддя мармурові
і твій музей і твій клозет при вході в комунізм
 
 
а ось і лінія кохань це річка в ній заплава
і там хлюпочуться жінки данаями з дунаю
їх сто і триста їх одна о дійсносте лукава
а ти щоразу бубониш
                            з кохання я конаю
 
 
агов приїхали вилазь
ці капіляри ями
подряпини мов рівчаки і зморшки роздоріж
а тут осьо тобі уже
                              туди вперед ногами
така нірвана вічний кайф достоту як париж