Текст книги "Листи в Україну. Вибране"

Автор книги: Юрий Андрухович

 
Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому,
ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись,
і стелимо нá ніч худу споконвічну солому,
та вікон уже не відчиниш – вони розтеклись.
 
 
Птахи ще бувають у нас, але множаться втрати.
Збираєм дощівку в роззявлені нутра горнят
і хочемо щось підлатати і підмалювати,
та – поверх за поверхом – нищиться темний фасад.
 
 
Ще ходимо тут, оминаючи шпари й завали,
і гріємо чай, і говоримо про переїзд,
а лози не сохнуть, і крила дерев дотривали,
птахи ж оминають, уже не звиваючи гнізд.
 
 
І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зону
от-от увірветься забуте волання сурми.
І ти ще стоїш на ламкій половині балкону,
а знизу вже кличуть і гупають лунко дверми.
 
 
У небі, такому старому, тісному, блідому,
легкими уламками світла розвіємось ми —
салют, вибухівко! Пора нам до вічного дому,
лишивши внизу тимчасові, мов труни, доми.
 

 
Ще о шостій ранку пітьма.
Непочатий сніг, наче луг.
І небес на небі нема,
тільки вітряні гнізда хуг.
 
 
Тільки вкутані у мішки
тьмяні ружі з-над холодів
знаменують земні стежки
на німих розпуттях садів.
 
 
Перша зміна о восьмій – час
освітити вікна і шлях.
Починається світло з нас,
ніби вічна вода в полях.
 
 
Ніби сіємо в чорну рань
перші крихти тепла зі жмень,
аж заблисне досвітня грань,
і від того довшає день.
 
 
І тому в осередді стуж,
під безоднями хмар і крон,
оживають глибини руж
і рушає рослинна кров…
 

Дня 14 липня 1826 року прийшла подія, що потрясла цілим Львовом: стара ратушева вежа пополудні зарисувалася й о годині чверть на сему вечором з великим тріскотом завалилася. Наперед вже опорожнено ринок з людей, але все-таки у звалищах погиб трубач, двох жовнірів і кількох робітників.

І. Крип’якевич. «Історичні проходи по Львові»

 
З отого дня суремного, як завалився ратуш,
усе навіки зважено і вписано в архів:
«Понесено у людності не так велику втрату:
погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників».
 
 
Маленька апокаліпса на ринковому пляці:
з розпуки позіхнуло трагічне місто Львів,
мов гер таємний радник над аркушем реляції:
один трупач,
                   тфох шофнірів,
                                      кількох ропітникіф.
 
 
Зібрали вдовам на свічки, а матерям на ліки.
Дітей забрали в інтернат на вулицю Сиріт.
На поминках буяла чернь і мандрівні каліки,
і гупав куксами о брук увесь калічий рід
(і кожен чесно їв і пив, і плакав, як умів:
погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників).
 
 
Поховані під вежею, вони ввійшли в комори,
де світло мре і твердне кров, де вже не чути з тьми,
як на майданах і в шинках реве житейське море.
Там інше світло – і воно біліє над кістьми.
 
 
Вони зійшли в підземну хлань, немовби в інше місто —
їх не любили на землі й забули серед хмар.
Ішов попереду трубач.
                            Він дув натхненно й чисто —
так, ніби не трубу тримав, а вогняний ліхтар.
 
 
Коли ж посмертні очі в них зітліли, мов одежа,
вони злягли на дно часів – плече коло плеча,
лиш не вгавав, як джерело, і виростав, як вежа,
таємний і хрипкий сигнал – відозва трубача.
 

Велике вражіння у Львові зробило те, як один із акторів відкрив домовини з людськими кістяками, – при перебудові костела на театр забуто усунути з підземелля давніх покійників…

І. Крип’якевич. «Історичні проходи по Львові»

 
Панове публіка, для трепету і млості,
для гостроти і свіжості в серцях
репрезентуєм підземельні кості.
Панове, всі ми ходим по мерцях,
 
 
як по мостах. Вони лежать під нами,
тверді, мов підмурівки у домах —
ростуть униз невидними вогнями.
Пройміться світлом ницих костомах!
 
 
Розкішно вам у ложі, мов на лоні,
на галереях – тупіт і аншлаг,
ви так бурхливо плещете в долоні,
немовби винні в смерті бідолах.
 
 
Панове, цить!
                  (Стікає воском люстра.)
Мерці мерцями, їм не в голові.
А ми – мов лишаї на тілі людства —
голодні, геніальні і живі.
 
 
Тож порятуйте нас! І лорнетуйте
худу й безкровну шкіру галатей.
Подайте хліба, рани побинтуйте —
панове, всі ми схожі на людей,
 
 
зігравши королів і принців крові,
у вицвілих плащах, мов у мішках,
підем у тьму – в мансарди вечорові
і спати полягаєм на дошках.
 

В 1885 р. Франц-Йосиф відвідав знову Замок у вечірній порі, в каварні гостила його шляхта, з балькону каварні цісар оглядав ілюмінацію Львова на його честь.

І. Крип’якевич. «Історичні проходи по Львові»

 
Мій цісарю, хвала тобі – яка щаслива нація,
що ти ступив на наш пісок вечірньої пори.
Кущем небесним зацвіла ясна ілюмінація,
остроги в тебе сріберні. Ти дивишся з гори.
 
 
І дим ракетниць очі їсть – яке палке зворушення!
У церемоніймайстра з напруги карк упрів.
Ми всі готові хоч на смерть, мов посполите рушення,
і сльози капають з очей гицлів та шандарів.
 
 
(Наш загумінок став як сад. Петардами і бомбами
обстріляно небесне дно для більшої краси.
Оркестри віддано ревли тромбонами і тромбами,
повії прали неґліже і пудрили носи.)
 
 
Ілюмінація! Оркестр! Волаємо і граємо:
цісáрська доля – наче сфінкс, і що вона пошле? —
чуму, пожежу чи війну, небіжчика в Сараєві,
тож веселися, цісарю, ти ще дитя мале!
 
 
Ще маєш білого коня і капелюха з перами,
твердиня влади, мов горіх, імперія без меж,
таємно вішаєш когось, обдурюєш паперами,
і де ще той двадцятий вік, в якому ти помреш?
 

 
серпень жарінь розпашілого глека
жовто спахнули дахи і портали
книга яку неуважно гортали
раптом сліпучо заквітла мов спека
 
 
серпень ріка невимовно солодка
плинуть будівлі старої сецесії
чиста й тонка світляна поволока
вкрила дерев полудневі процесії
с
ерпень моя невблаганна ідилія
теплого воску олійна держава
вулиця скрипка соната неділя
гостра як жала
                   тривожна
                            тужава
 

 
трава на камені вона
вночі росте у ранах дому
трава лунка немов луна
рослинне тіло в кам’яному
 
 
і ми так часто не спимо
і наслухаємо допоки
нічна трава зітхає мов
нічні озера і затоки
 
 
себе вганяючи мов клин
у ці крихкі тріскучі плити
запасти в усмішки щілин
триматись каменя і жити
 
 
хоча б між рейок і коліс
між днями виникне і снами
висока й чиста ніби ліс
трава яка прийде за нами
 

 
вітер то птах опівнічний змах
що там за вікнами в сонних домах
 
 
тьмяні жарівки свічковий сад
тихі водойми таємних кімнат
 
 
риби на стінах безгучно шепочуть
з кранів іржаві потоки хлюпочуть
 
 
отже прийшла кристалічна тверда
з чорних лісів запізніла вода
 
 
промінь метелика в люстро влетів
місячно вигнуті спини котів
 
 
чаші чарки на серветі
                            сервант
погруддя мислителя (може кант)
 
 
іноді з піни фіранки лице
визирне
         ніби чекав я на це
 

 
на цьому світі стільки ірреального
шукаємо тверду земну основу
грудневе пиво біля кафедрального
і сірий день мугиче боса-нову
 
 
відлига як сльоза над містом лине
автобуси приходять і відходять
і в наших кухлях писаної глини
колишеться гірка бурштинна подать
 
 
ми так цього тепла затято прагнули
як вимерзле сплетіння винограду
ворони ці маленькі чорні ангели
збирають на фронтоні чорну раду
 
 
і тане сніг в якому так намішано
пісок і сіль тяжкі земні мірила
а ми в холодні кухлі тепло дишемо
і дивимось як мають чорні крила
 

 
ми навіть її не бачимо і не знаємо яка вона
адже вдосвіта вибігаємо з неї і повертаємось
коли споночіє
певно вона мурована
ще й досі в ній пахне людським потом
і сіном зі стаєнь гусарського реґімента
здається має кам’яні сходи
а коли ми шкребемо її безкінечно чорну підлогу
відламками шкла і тупими бритвами
то здається шкребемо спину великого кита
вгрузлого в мілину
у листопадовій пітьмі шостої ранку
лунає сурма побудки
розлучивши кожного з його нічними дівчатами
і під хрипкі погрози капралів
друга чота зіскакує на голови першій
ми ніяк не можемо розтулити очей і руки
все ще тягнуться за дівчатами котрі відпливають
і так починається день
 

 
отут ми прагнемо сісти в потрібний поїзд
слідуючи за дороговказами поспішаємо
крізь тісні коридори між клунками й валізами
нам ніколи вгору глянути де під кулястим склепінням
повисла запорошена тьмяна
флорентійська люстра
стискаємо спітнілі мідяки як пружину
шикуємося в безладні черги
над нами гіпсовий настінний путті десятих років
дме в позолочений ріжок іноді
глянемо в бік знудженої блондинки
що притулившись до колони їсть яблуко
врешті виринаємо
на пропахлому пивом і трояндами пероні
когось цілуємо просимо не забувати сумніваємося
чи знайшли своє місце
аж поки не відірвемось від землі
і м’яко рушимо
заспокоєні дивимось з вікон як жовкнуть
перші дерева в приміських лісах
 

 
ми послуговуємось мертвими мовами
ходимо безпорадні серед астролябій реторт
черепів
з висоти земляного валу слухаємо
дзвін миколая на брукованому подвір’ї слухаємо
красномовного ритора заляпаного крейдою цицерона
на уроках медицини зазираємо в очі
мерцям
ховаємо в кишенях тютюн і нецнотливі малюнки
вранці чемно ступаємо за капеланом
жбурляємо в котів малими філософськими камінцями
опівдні втікають від нас
найдотепніші силогізми і формули адже
поруч за крутими вогкими мурами
саме розвішує щойно випрану
мокру ваговиту
білизну
медова служниця підстарости
 

 
і ось ми зібралися всі разом ціла родина
коли цвинтарні служки відітнули
непевний промінь за останнім з нас
ми знову зустрілися як за останніх часів
гри на біржах
катання на фіакрах
недільних балів у заміському клубі
лежимо на твердій підлозі
під мармуровою чашею
що від палого листя й дощівки тяжка
та все ж у пристойному товаристві
праворуч цукровий магнат
ліворуч оперний тенор
не чуємо як тече вода шумить вітер але
іноді глухої нічної пори здригаємось
коли затягне лайдацьку пісню молодь
повертаючись пізно з танців
у робітничі передмістя
 

 
ми шукаємо щонайточніших знань
драбинами сходимо на вищі поверхи книгозбірні
нишпоримо по стелажах спільно з павуками
здіймаючи крейдяні хмари під стелею
мов на вершині стрімкої вежі
почуваємося повітряними гімнастами
аж забиває дух і ледве
втримуєм рівновагу
поринаємо в найтовщі томи без надії колись
вибратися
книги поглинають нас як моря
хапаємось руками за різьблені виступи
сяк-так тримаємось на поверхні
і коли вже цілком підупадем на силі
засапані обсипані штукатуркою
здається знаходимо
в гущавині сап’янів та коленкорів
притулене до стіни
легке і тепле
гніздо
вуличної ластівки
 

 
ми стаємо щоразу легшими
о десятій ранку по закінченні процедур виходимо
всі в однакових фланелевих піжамах
в наших рухах дедалі більше невагомості
ходимо парком старої садиби
граємо в доміно біля гіпсової купальниці над водою
по обіді граємо в доміно у палатах
іноді нянька висварить когось
хто наслідив калошами на музейному килимі
граємо в доміно дивимось у вікна
часом повз оранжерею і літню альтанку
проносять когось такого
з головою вкритого твердим простирадлом
їмо яблука
в наших очах щораз більше ясності
до пізньої ночі тишком розповідаємо анекдоти
водночас прислухаємось
коли ж нарешті вирине з лісосмуги
той сліпучий експрес далекого прямування
 

 
вчимося бути далекоглядними
недільного дня тяжіємо до повчальних розваг
видовищ
розглядаємо небо зі сферичної башти
випнутої мов око циклопове
неподалік чортового колеса та літньої естради
виткими сходами прямуємо до зірок
припадаємо до телескопа мов до дерева
наводимо різкість в окулярі
ця чудодійна гармата для споглядання висот
показує нам парад планет
на цупкому картоні небесної мапи
засвічуються одне за одним електричні сузір’я
хочемо запам’ятати їхні назви
адже навколо стільки туманностей
нетерпляче питаємо коли ж буде
чумацький шлях
зійшовши знову на землю
стріпуємо з плечей місячний пил
п’ємо лимонад у павільйоні навпроти
саме тут і саме сьогодні
випадково
навіки
 

 
Ось тобі, вбога пуста голова,
перше знамення Різдва —
снігу добув ти для білих поем,
вітру черпнувши плащем.
 
 
Крила не тут, але біль від крила
на ніч прип’яв до стола —
мить, наче рибу, ловиш багром
і повертаєш в огром.
 
 
Тільки тепер вона має печать
віщих прозрінь і зачать.
Є в ній зима – цегляні димарі
теплі о білій порі.
 
 
Ось тобі й ніч, пуста голова,
напередодні Різдва.
Хочеш – придумай, як до зорі
рушили тріє царі.
 

 
Там, де нас немає і не буде,
сніг упав на вежі і сади.
В темряві жаріють без остуди
вогники у вікнах із слюди.
 
 
Сяють ночви, тесані до ладу,
і м’яка для купелі вода.
І зоря таємну має владу.
Ляда. Чоколяда. Коляда.
 

 
Такої ночі перейду місток,
ступлю на сніг і подолаю схил.
Всього мене – до мозку і кісток
пройме мороз, опівночі в сто сил.
 
 
О ніч німа, пустельна і совина!
Цей холод, ця тілесна печія…
Матерія – первинна. Це – провина.
(Як не моя й не Божа, то чия?)
 
 
Мої знання сумнівні і сумні.
Тому й жага нуртує, мов аорта, —
і я не сам: глузлива пика чорта
по-змовницьки підморгує мені.
 
 
Беріть мене, панове чортівня!
Тягніть у вир, де душу розітнуть.
А там, де народилося ягня,
про мене, ошалілого, зітхнуть…
 

Усяке місто й містечко в землі козаків багаті мешканцями, надто ж маленькими дітьми. У кожному місті безліч дітей, і всі вміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт в цій країні дуже багато, чоловіків їхніх повбивано у безперервних війнах. Але в них є гарний звичай: вони одружують своїх дітей зовсім юними, із цієї причини вони численніші від зір небесних та піску морського.

Подорожні нотатки Павла Алеппського, XVII ст.

 
З-над білих сорочок – подоба крил.
Ще зовсім юна кров. Найменші люди
зійшли у сон землі і тлін могил,
повітря сколихнувши, як прелюди.
 
 
Вони – мов мак, їх море звідусюди
іде в цей дім, в цей витоптаний діл.
З яких смертей, з якої тьми й полуди,
з яких кохань, з яких забитих тіл? —
 
 
З німих побоїщ і з гучних побід!
Сама любов повстала невтолима
в очах ночей!
                   І засвіт – у похід,
і ранні вдови з іншими очима
завмерлі, аж мовчать, аж наче схима
лягла на них. І янгольський політ
в сирітськім небі з квітами сухими.
І сто ворон, що кряче їм услід.
 
 
(до кого ви для чого ви де сто калік прочовгали
де палі наче милі у тріщинах до дна
убогими дорогами натішитесь недовго ви
ангелики волошки блудна сарана
колючки пустирні
байстрючки псалтирні
потерчата хирні
ягнята ясирні
та лучче б ви в деревах ненарождéнні спали
та лучче б ви листками на чорну глину впали.)
 
 
Але повік не вищезне трава
на згарищах!
                    Вони квітують рясно,
хоч біль і страх, і язва морова,
і сіль землі кривавить юні ясна,
і сивий попіл обмітає небо,
і рікам переламано хребти,
і згіркле світло плеще променеве —
їм тут цвісти.
                    І в землю цю лягти.
 
 
(корабель дітей вирушає річкою
у сорочках найбіліших всі ніби херувими
ця земля збатогована вміє бути вічною
навіть палі проростають саджанцями живими.)
 

 
Там верби золоті й дзеркальні ріки,
де стигнуть колихливі тіні риб,
там у криницях зорі, мов горіхи,
і скрипки перестудженої скрип.
 
 
Таке тобі життя, як медівник,
ще років тому десять або вісім,
а нині в місті тихо, наче в лісі,
і місяць понад ратушею зник,
але ж було, було – як медівник!..
 
 
Так, двадцять сім – яка премнога літа.
Ще пам’ятаєш той святочний смак,
коли любов пече, мов aqua vita,
і ще не вільно вимовити «мак»,
бо ще не вечір, таїна сповита.
 
 
Ще ходиш попідтинню в городян
і віршею віншуєш, і ночуєш
на теплій лаві, та не спиш, бо чуєш
якесь ім’я жіноче. Мов дурман,
воно не відпускає аж до ранку.
 
 
І знов мандруєш, сам собі Еней,
прославши віршу, наче вишиванку,
на зерна у снігу, на слід саней,
на попелища гульбищ і містерій,
де ювенільна кров кипить з артерій.
 
 
І лиш земля!.. Вона така ж пречиста,
як і тоді – буденна і врочиста,
вона твоя, вона в тобі, як шов.
Ти просто в неї глибше увійшов.
 

 
Десь поміж двадцятими, поміж тридцятими,
поміж дахами, балконами й вивісками,
в надвечірнім затемненні сніжного міста
снується танґо безпритульне,
вигадане студентом консерваторії на узбіччі хідника
з допомогою акордеона, романтичних уявлень і голоду.
Акордеон виливає таку аргентинську пристрасть,
аж у серцях перехожих попівен спиняється кров,
і мандрівні папіросниці гостроплечі
чорну фарбу виплакують з тихих очей,
і газетні хлопчиська в картузиках
тупочуть у такт босоногими черевиками,
і нетанучі профілі хутряних пасажирок
напівобертаються з авт і фіакрів,
а меланхолійний добряк поліцейський
відпускає, зворушений, з Богом дільничного прошака —
перші ніжні поривання
поцілунки і зітхання
і твоя тремтяча рука
 
 
І кожен музичний мідяк – це визнання,
це шанс не померти з голоду, стати генієм,
перепустка до ювілейного залу,
десь поміж п’ятдесятими й шістдесятими,
де статурне сопрано і тенор з широким ротом
(і коли він його роззявляє
на люстру летять солов’ї),
де вишивана публіка так достигає оваціями,
ніби чорна хмара гнівним дощем,
де медалі, і лаври, і сльози на бюстах хористок,
де немає зимового танґо, забутого ще у тридцяті,
а колючі, мов терня, красуні тобі несуть квіти,
і шукаєш у пустці невидимий акордеон,
але профіль тінистий напівобертається в ложі,
щоб тобі посміхнутись прихильно,
щоб закликати поночі, ніби в утрачений сад,
у прожиті міста, у стемнілий віддалений рай —
перші неспокійні ночі
перші муки снів дівочі
і найперше слово – кохай
 
 
Наче в мушлю, сповзав ти по сходах додолу,
обіймаючи акордеон, мов талію прачки,
і невже це був ти, і невже ти до танцю їм грав,
цим немитим гостям опівнічних прокурених кнайп,
цим укладачам бруку і швачкам,
вуглярам, ковалям, копачам, сажотрусам, повіям,
і невже це вони, проштовхавшись до твого плеча,
все горланили: «Білу троянду-у!».
І за першими тактами більшали очі
недорослих танечниць, що, вену вколовши,
вилітали попарно на світло, немов на поміст,
і здіймалися білі ключиці в поривній задусі…
І тоді в цьому димі, в цих випарах, там,
поміж двадцятими, поміж тридцятими,
так розмито й непевно напівобертається профіль,
і ти ладен померти, і знову це танґо, і знов —
перші клятви і моління
перші стогони й боління
і таємна перша любов
 

 
Ти прогнав пегасика, мов пасинка,
най собі летить конячка панська!
Сніг упав, як піна з вогнегасника.
Вірш запах, як пасіка чи паска.
 
 
Був, як темна грамота із титлою
чи земля під сніговим накрапом.
Він тобі зійшов стовпом зі світла
і повив тебе, як чистий прапор —
 
 
не словесний порох, не абищиця,
маєш нині світла понад міру,
може, так ніколи й не напишеться
актуальний вірш на захист миру?
 
 
Все на світі – колія й баталія.
Хтось про тебе скаже: мій предтеча.
Та й кружляє однострунна талія —
ти б її спинив, бо кровотеча.
 
 
Та й слова, намовчані і зіткані
із безсоння, шкарубкі й первинні.
Та й шукаєш правду під позлітками,
гостру, наче куля в серцевині.
 

 
На чужих наречених – пояси, мов табу.
Зостаєшся один і над глиною постиш.
Вилітає на площу нічний табун —
скільки збіглося коней до тебе на посвист!
 
 
Що ж, коли не скрипаль, то бодай конокрад.
З кольорової глини ліпи амазонок —
щось горить над чолом (а чолом як Сократ),
і ростуть монументи, мов ліси, щосезонно —
 
 
стільки плоті пром’яв, ніби грек-ворожбит,
і промацав натуру в ключиці й гомілці,
щоб украсти в природи цей тупіт копит
і спізнати тотожність у дівці і гілці,
 
 
щось міняв, кочував, покидав сам себе,
полишивши у парку ставкових купальниць
(там ще й досі одна романтично гребе) —
не дивися в той бік, будь самотній мов палець.
 
 
Будь, як небо, що пише дощами на склі,
відпусти нам борги і торги, і потреби.
Все змішалось: робота і глина, і хліб.
Мов на площу табун, вилітаєш із себе.
 

 
Чи легко упіймати застояне повітря
провулків, архаїчних, немов дагеротип,
коли твоя робітня – завалена дровітня,
і не виходять очі, а іноді роти?
 
 
І хто нарешті винен, що з нас такі моделі,
що клацає намарне пащека-апарат?
Таким, як наші, пискам – не місце у музеї,
бо ми – не те що камінь чи дикий виноград.
 
 
Та все ж фотографуєш. Ці невиразні більма
наповнити душею і зберегти в роках…
Яка уважна камера, яка чутлива фільма —
просвічують бретельки і вени на руках.
 
 
Бо ми кудись течемо й минаємо щомиті,
а з річкової твані волого світить рінь —
коли навколо тьмяно і контури розмиті,
потрібен фотоспалах, як блискавка прозрінь,
 
 
потрібно трохи солі, щоб очі проявити,
щоб нас отут зібрати, немов довкіл стола.
Ще мить – і оживемо. Не гнути й не кривити!
І сохнуть, мов полотна, послання від Павла.
 

 
…такої зелені не бачено сто років,
а може, й більше! Все вповите нею.
Ліси кущів безмовні та глибокі.
Вигадуй річку, просіку, алею,
закриті, ще не впізнані.
 
 
                                   Можливі
колона, арка й біла, мов папір,
сумирна вежа, рівня дикій сливі
(ростуть обидві з незбагненних пір).
 
 
Так зелено, що смійся або плач
між двох лісів, і невблаганний м’яч
між двох воріт, і піт, і сухо в роті,
і спів бджоли на нерухомій ноті.
 
 
А втім, воріт нема. Є дві цеглини,
затоптані в траву. І янголине
та голубине пір’я у траві.
І дві легкі кульбаби, тільки дві.
 
 
Літає м’яч! Проте його немає,
мов не було. Лише гарячий згусток
живих секунд, і він повз нас минає,
і трохи – в нас, і мчить у межі пусток.
 
 
Така вже гра: на тлі рослин і стін,
де вгадуються фрески, наче смерті,
догнати плач!.. Він котиться. І він,
мов літери, пощерблені й затерті,
незримий слід і видих.
 
 
                                       Або дух.
Або хоч м’яч, повернутий минулим
у цю траву, між двох ожинних смуг,
де під ногами схимники поснули,
де крізь гілок цупке густе письмо
побачиш річку (просіку? алею?).
 
 
І ти, і я. Так близько стоїмо
над глибиною, пусткою, землею.