Текст книги "Мої Дікамерони"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Третій – «золотар»

Крізь липучий сон Нікіта чув, як його звали, торсали за плечі, лоскотали. Але прокинутись він ніяк не міг. Він спав до тієї миті, коли засмерділо смаженою камбалою. З усіх риб вона йому смерділа найсильніше. Він сів на ліжку і, поглянувши на свої ноги, побачив, що вони в штанях та в черевиках. І зовсім він не на ліжку сидить, а на старому подертому дивані. Ще раз обдивився всього себе й побачив – і байкова бобочка на ньому, і червона картата ковбойка. Почав усвідомлювати, що таки добре нажерся вчора, бо отако в повному прикиді спати?.. Але дивне диво – голова не боліла й настрій був тобі веселий. То що це вони пили? Та пам’ять наче відбило, а голова зовсім не болить. Вирішив закурити сигаретку. Поліз до кишені й витяг зім’яту пачку, але порожню. І зразу все згадав.

Та вони ж квасили грузинське вино! До Машки приїхав вірменин і притяг цілу валізу пляшок… Але от чого він потрапив до Машки в гості? Проте пригадати не дала сусідка, що, відхиливши двері, ураз засмерділа всю кімнату своєю камбалою.

– Прочуняв? Швандя двічі прибігав. Лаявся страшенно. Йому з вулиці весь час сигналили!

І тут Нікіта все згадав. Усе. Учора Швандя й Лозунько мали поділити башлі та дати його частку.

А сьогодні рано-вранці мали поїхати на халтуру!..

Сусідка ще щось торочила, але Нікіта так розхвилювався, що нічого не розумів…

Просто схопив свою кепку-лондонку з шафи і притьмом на подвір’я.

Надворі камбалою не смерділо, а все заливав запах розквітлого бузку. Коли топав прохідним двором, відчув, що конче треба відлити. Нужник смердів карболкою і нищив запах бузку.

Отут раптом відчув – треба дати по банці. Та знав, що в кишені не вистачить монет, щоб пляшку «біоміцину» взяти. І що Нікіта залізно знав – на самоті п’ють лише алкаші. Ніколи, як би не кортіло й крутило, наодинці не пив. Жодного разу не відступився.

Прискорив ходу, просто побіг до Швандиного будинку.

Ще не піднявся на веранду другого поверху, як і тут його огорнув сморід смаженої камбали. Отут Нікіта пригадав, що вчора у дворі гастроному викинули камбалу. Черга закрутилась у кілька рядів, що й хвіст черги виліз із двору й у садочок протягся.

Нікіта проскочив через веранду, де біля газової плити клопотались дві тітки, і зразу до Швандиної кімнати. Двері в манюсінький коридорчик відчинені. Швандина бабуля щось там перебирала на вішалці. Не встиг. Нікіта хотів із нею привітатись, як стара сказала:

– Хто пізно ходить, сам собі шкодить. Поїхали без тебе. Приїхав той піп, і його і Лозунька ще похмільних забрав.

– А чого вони квасили?

– На радощах! Привезли під вечір мішок грошей…

– Який мішок?!!

– З-під цукру! Повний мішок. По рубчику, по трьошці й трохи по п’ятьорці. Сиділи й розкладали на купки. Потім почали ділити. Видно, вже піддаті були, ще до того, як я повернулась. Я прийшла якраз тоді, коли вони геть показились. Почали гроші хапати жменями й підкидати. Усю хату засипали грошима. Я на них лаюсь, а вони, сучі діти, сміються і гроші жбурляють. Та ще накурили так, що хоч сокиру вішай! Цигарки якісь заграничні, то в мене аж задуха почалась. Ну вони, як побачили таке, то почали збирати гроші… А я вийшла надвір продихатись…

Нікіта уздрів межи тумбочкою й купою взуття пачку «Winston» а. Нахилився, щоб підняти. Узяв її і відчув, що під нею папірець. Підчепив його мізинцем і затис між долонею та двома пальцями. А двома прихопив пачку сигарет. Розігнувшись, подав сигарети старій.

– Оці?

– Ага! Добра б їм не було! Де він тільки їх дістав? Мало мені тих конструкторів? Сидять у бюро й цілими днями тільки чадять та в отой пін-понґ на столі клацають. Зайдеш прибиратись, так хоч сокиру вішай!

– Бабулю! Можна я цю пачку візьму?

– Та бери! Бачу, що ти якийсь не якийсь… З похмілля голова лускає?

– Тріщить! – збрехав Нікіта.

– То подивись отамо, за диваном. Наче туди сховали, як я почала їх сварити.

Нікіта ступив у невеличку кімнату й запхав руку за спинку старого, оббитого шкірою дивана.

Намацав три горла. Одне «горло» не відкорковане.

– Знайшов? – спитала з коридорчика стара, щось там шарудячи в тумбочці. – Фужер візьми в комоді.

– Бабулю, не перехилите, за компанію, зі мною?

– Ні, ні! У будній день? Ні, ні!

– Ну тоді я візьму з собою. Почастуємось із хлопцями. То наодинці тільки алкоголіки п’ють. Сам чув від одного професора медичних наук.

– Ну як хочеш.

– То я піду.

– То йди.

– Ой, спасибі, бабулю! Ви мене поправили.

– А то я не знаю? Як чоловікові голова розвалюється й муторно на душі, то треба похмелитись, і все як рукою зніме.

Нікіта вислизнув із коридору, на ходу засовуючи пачку «Winston’»а до лівої кишені, а пляшку до правої.

Чимскоріш подався до свого двору. Там, під кущами бузку при столику, збиралася компанія перекинутись картішками чи постукати костяшками доміно. Але там було порожньо. Прикриваючи горло пляшки полою бобочки, підійшов до двірничихи.

– Здрасьтє, тьоть Машо! А де пацани?..

– Толян збив команду й поїхав грати кудись чи в Бучу, чи в Біличі. А Колька з пацанами поперся рибалити на Довбичку…

Далі Нікіта не став слухати – бажання заковтати животворну вологу все сильніше охоплювало його думки.

Тому подався через прохідняки на кудрявецькі схили. Там або пацани в карти ріжуться, або на гітарі бацають.

Та враз спинився й вирішив засмалити дефіцитну сигаретку. Витяг пачку, відкрив – майже повна! Витяг одненьку, затис варгами. А останні вийняв усі і, перевернувши фільтром униз, знов запхав до пачки.

І раптом просто над вухом пролунало:

– Де це ти дістав?! Такий дефіцит!

– Га? – Шарпонувся Нікіта й побачив біля себе Віруню.

Його давненько спокушало підвалити до Віруні та зафалувати її. Але боявся дістати доброго відкоша. Віруня вирізнялася поміж дівчат із їхнього кутка. Фігуриста, соковита й, до всього, язиката.

Коли Нікіта тільки голубів ганяв та верховодку на причалі смикав, Вірунька вже з дівками гуртувалася. І її водили в кіно приблатнені пацани, морозивом пригощали. Чи вже й тоді її хтось шворив, Нікіта не знав. Але коли її стали проводжати старші корефани, а бувало й на таксі до двору підвозили, зрозумів – із цими Вірунька не могла «динамо крутонути». Не те було братство. Отоді Нікіта й вирішив, що йому немає на що сподіватись, бо як вона не відшиє його, то її фраєри можуть… Ні, краще про це й не думати! Нікіта був пацан мирний і ні втикаловок, ні кіпішу не любив…

А от зараз Віруня стояла перед ним і нахабно вирячила свої чорні, з поволокою, очі.

– Що робиш, Нікіто? Куди це ти подався?

– Та… розумієш… хотів із пацанами засмоктати. Після вчорашнього поправитись. Та всі в розгоні. Хто куди – хто на пляж, хто грати у волейбол. А я один ніколи не п’ю, то тільки алкоголіки наодинці п’ють.

– Звідки знаєш?

– Один професор медичних наук казав. Сам чув!

– Овва! А в тебе є щось? Бо бакалія ще зачинена.

Нікіта відхилив полу бобочки й показав запечатане горло пляшки.

– Ухти! І сигарети шикарні, і «Мадера». Добре живеш! Кажуть, що ти із Швандею й Лозуньком халтуриш? Правда?

– Ми не халтуримо. Швандя розробляє картон, а ми з Лазуньком утілюємо задум.

– Якось ти закручуєш… Ти куди йдеш?

– Та сам я не п’ю, хочу хоч когось із наших знайти, щоб за компанію. Я ж не алкоголік, щоб самому пити…

– Хочеш я тобі складу компанію? Якби горілка, то й не подивилася б. Ну а вино – інша річ…

– Та я з радістю! Просто не наважувався тебе запросити… У тебе така компанія…

– Ой, перестань! Я їх усіх подалі послала!..

– Ну так пішли до тебе.

– Розігнався! Рідня приперлась у гості. Жлоби. Пішли краще в Павлівський садок.

– Так там увесь час лягаві патрулюють. Навпроти садка райком… Забула?..

– Отож-бо! Там із боку Гоголівської такий закуточок є – клас! І пеньочок, і стара лавочка. Поруч пройдеш – ні чорта не побачиш. А як не базлатимеш, то ніхто й не почує…

Ну й пішли по Обсерваторній, по Павлівській, а тоді – щоб завернути на Гоголівську та з неї вже між старосвітськими будинками дістатись у тихий закапелок.

А по дорозі треба ще й добре роздивитись, чи лягаві на своїх місцях стовбичать, чи по садочку нишпорять. Ну з лягавими все було гаразд – усі стояли, як у почесному караулі, на своїх місцях.

Та коли прослизнули з Гоголівської в той райський закуточок, виявилося, що він окупований іншими.

І дуже авторитетними пацанами. Один, як тільки Нікіту і Віруню побачив, зразу рвонувся з лавочки в їхній бік.

Та той, що здавав карти, гаркнув на нього: «Ти що, здурів?! Гру ламати?!»

Тож Нікіта й Вірунька потихеньку, потихеньку порачкували за здоровенний кущ квітучої бузини. А далі по Гоголівській прямо на Артема.

– Слухай, – вирішила Віруня, – поїхали на кладовище. Там є один закуток. Туди ніхто не полізе. Дивись – уже відчинився магазин. Купимо по сирку.

І вони купили два плавлених сирки «Дружба» і сто грамів ірисок. Ну іриски вони зразу почали жувати. Тут і тролейбус підкотив.

Нікіта хотів попертись уперед. Але Віруня прихопила його за руку й усадовила поруч себе на заднє сидіння.

– Ти чого? Тут так гоцає! Якби були сидіння дерев’яні, то всю дупу повідбивав би.

– А мені подобається, як гоцає.

Пасажирів було небагато.

Нікіта й Вірунька не поспішали брати квитки.

І кондукторка сама підійшла до них.

Упізнала Віруньку, хоч та була не з тролейбусного, а з трамвайного:

– А це ти, Вірунько? Куди ти з хлопцем так рано?

– Та треба до слюсарів, а він їх не знає…

– Послухай, Вірунько, бери квитки, бо он бачиш: отой лисий здоровило контроль тут править…

Довелось узяти квитки.

Кондукторка, вдоволено усміхаючись, пішла від них до кабіни.

Потім зайшли кілька хлопців, квитків вони не брали. А лисий і не рипнувся зі свого місця. Тільки провів їх поглядом.

Коли вони вийшли, Вірунька зле лайнулася:

– От сучка! На понт мене взяла із-за двох сраних квитків.

– А я ще хотів її сигаретою пригостити. Така привітна баба.

– Сука вона недовбана!..

Тепер у них лишився м’ятий рубчик і ціла жменя мідяків.

Коли вони чимчикували через Лук’янівський базар, Віруня наказала:

– Гони 30 коп.!

– Для чого?

– Букет купимо на могилку. Якщо підемо з порожніми руками, то…

– Зрозумів! – І Нікіта виділив Віруньці тридцять копійок.

У старенької купили здоровенний букет уже прив’ялого бузку. Та запах від нього плив приголомшливий.

– Нікіто, ти любиш бузок?

– Не знаю. Гарно пахне.

– А я ой як люблю! – Вірунька запхала обличчя в букет і цмокнула, ніби цілуючи квіти.

Людей на цвинтарі здибали зовсім мало. Усе літні жіночки та древні бабусі щось там порядкували біля надгробків. Нікіта та Вірунька попиляли проходами між могилками, поки Віруня вивела його в якийсь закапелок цвинтаря.

Там густою стіною росли кущі якоїсь тернини й жасміну, ще добрий кущ квітуючого білого бузку.

– На ‘кий біс цей бузок купувала, як його тут цілий ліс?

– Помовч. Уже прийшли.

Віруня низько нахилилася й відхилила пагони бузку. Нікіта за нею.

Через вузький і низький прохід опинилися вони на клаптику, зарослому шовковистою травичкою. З одного боку – цегляна стіна старовинного склепу. А з трьох боків – непролазні кущі. Травичка вже підсохла від роси й нагрілась. Вони присіли, і Нікіта заходився відкорковувати пляшку «Мадери».

– З горла питимемо? – спитав Нікіта, не відводячи очей від корку, що поволі виповзав із пляшки.

– Не переймайся! – звідкілясь із-за спини прощебетала Віруня.

– Що ти там робиш?

– Святкові бокали дістаю…

Нікіта обернувся і побачив: Віруня із стіни склепу витягає цеглину. Засовує руку в дірку й дістає дві гранчасті склянки.

– Ов-ва! – Тільки й виголосив Нікіта й повернувся до свого делікатного діла.

Коли Віруня сідала поруч, вона погладила себе всю від наливних цицьок, по животу, по стегнах і далі до колін, так що суконка ніби прилипла до тіла.

Хоч Нікіта тільки краєм ока те бачив, та йому більше закортіло пізнати Віруню, ніж засосати склянку «Мадери».

Зрештою Нікіта здолав корок і затис його зубами. Націдив одну повну склянку вина. А коли другу налив наполовину, Віруня схопила його за руку.

– Мені досить! Я свою дозу знаю.

– Так це ж усього лишень вино! Ти що?!

– Мені й від цього буде добре!

– Як знаєш… – розчаровано протяг Нікіта й ось що подумав: «Ну хіба після половини склянки дівка дасть? От якби цілий гранчак засмоктала! От тоді б я її на раз-два відшворив!»

А Віруня поволі-волі смоктала солодке пахуче вино й насмішкувато позирала на Нікіту своїми чорними, ледь вирлатими очима.

Нікіта, навпаки, засмоктав свою дозу одним духом. І зразу ж відчув такий «приход» радості й упевненості, що обійняв дівку за тугі плечі. Поставив склянку в траву і ковзнув другою рукою під поділ сукні до тугого, гарячого підкоління.

– Нікіто! Зачекай! – гостро остудила хлопця Віруня. – Дай посмакувати. Не поспішай!..

– Посмакувала? – спитав Нікіта, коли в неї не лишилося й на денці.

– Ще й як! Класне вино! Націди ще стільки.

– Так ти ж казала, що твоя доза отака! – і Нікіта показав пальцем на склянці.

– То моя перша доза.

– А скільки тобі тих доз треба?

– Побачиш… Не поспішай!

– Та я не поспішаю. Просто…

– Ну, якщо просто, то посидь і почекай.

Після кількох маленьких ковтків, Віруня поставила склянку межи колін і попрохала:

– Дай сигаретку. І запальничку.

Припалила сигарету. Затяглася з усієї сили. Жар просто з’їв шмат сигарети, перетворивши його на сизий попіл.

За тим одним ковтком допила мадеру.

– Слухай, де ти подів сирок? Я закусити хочу. А ти?

Нікіта поколупався в своїй бездонній кишені й витяг плавлені сирки.

Один подав Віруні.

Вона вмить розколупала фольгу й впорала сирок.

– А ти чого? Не хочеш?

– Я не сирка хочу! – по слову вичавив із себе Нікіта, бо втрапив всякий терпець. І почав боятись, що прутень упаде й буде повна дурня та глум.

Більше Нікіта не говорив, а мовчки поліз до Вірунькиної пазухи. Як стис її голу цицю, то заспокоївся. Відчув, що, якби й годину Віруня мазькала те вино, у нього б нічого не впало.

Віруня ж поволі-волі допила вино, допалила сигарету й опустилась на спину. Спадаючим голоском проказала:

– От тепер я готова… Тільки не поспішай…

Нікіта полишив у спокої її пазуху та розстібнув важку, з напаяним оловом, пряжку флотського ременя. Штани не зняв, а тільки спустив…

Віруня заплющила очі. Щосили схопила Нікіту за плечі й без угаву, як заведена, повторювала:

– Не поспішай, не поспішай, не поспішай…

А сама стегнами потроху підбивала. І так у них те діло добре пішло, що Нікіті здалося, що він так собі гойдається чи то на хвилях, чи на гойдалці.

Далі Віруня перестала повторювати те своє: «Тільки не поспішай».

Тільки шепотіла пересохлими губами: «Ой ти мій зайчику, ой ти мій котику, ой ти мій солоденький, ой ти мій тверденький, ой ти мій гаряченький… Ой як ти гарно мене… ой як гарно…»

Потім вона замовкла й наче завмерла.

– Що тобі не так? – спитав Нікіта, продовжуючи неквапно, але глибоко її пізнавати.

– Солоденький, помовч… Я прислухаюсь – як ти мене…

Ну Нікіта заспокоївся й продовжував те солодке для обох дійство.

Ураз Віруня прошелестіла:

– Рибонько, зайчику, давай швидше… Я зараз, зараз…

І саме тоді Нікіта відчув, що вона грається з його мошонкою. Так ніжно, обережно перебирає його тестікули. Водночас вона обома руками обхопила його за шию.

Нікіта шарпонувся й видер свою шию з її обіймів. І озирнувся.

Та й побачив таке, що його мов окропом плюснули в обличчя.

До них, поки вони піддавали один одному наснаги, підповз собі чолов’яга. Та й «пестив» Нікіту.

Нікіта зором ухопив усе. І шкіряний фартук, що як панцир захищав його груди, черево й стегна.

Зав’язки від цього фартука на шиї, на попереку й на обох підколіннях.

Виходило, що він, як на полозах посувається по землі, не розриваючи одягу й не здираючи руки. Нікіта підхопився. Та через спущені штани перечепився та гепнувся на землю. Та встав навкарачки й поповз за тим паскудою-«золотарем». Намагався вжучити його по морді, в шию. Та це погано виходило в Нікіти. Бо «золотар» мовчки, на диво швидко, повзком рачкував і ухилявся від ударів із якоюсь звірячою спритністю. Якось вже Нікіта підвівся, підтяг штани й тільки один раз вжучив «золотаря» носаком черевика під ребро.

Поки Нікіта замахувався вдруге, той встиг заднім ходом прослизнути в непомітний прохід під кущем жасміну.

Що було далі, я не знаю. А оскільки всі мої оповідки реальні «малюнки» реальних подій, то вигадувати фінал я не можу й не бажаю. Хотів спитати в самого Нікіти, що було далі біля покинутого склепу.

Телефонував кілька разів. Але телефон мовчить. А от Швандя точно помер кілька років тому.

Мальовані горщики

Хвалилася кобила, що вози горшків побила

Перший курс проходив літню практику в Каневі, у присілку Бессарабії. Туди ми й прибули на колісному пароплаві «Іван Котляревський». Просто над дебаркадером на високій кручі серед буйної зелені сховалася наша база. До бази можна було піднятись крутою стежкою праворуч і похилою дорогою ліворуч. Наше невелике кодло, звичайно ж, поперло до крутої стежки.

На початку стежки довелось перелізати через здорову купу соснових стовбурів. Без сумніву, їх сюди привезли, щоб полагодити місток через яр. Той яр невеликий перетинав дорогу від Канева до Могили. А від старого містка стирчали лише товсті палі з намулу.

На тому боці рову стояла дебела жінка з возиком. На возику повні лантухи, закаляні червоною глиною. І блискуча лопата згори.

Ми зі своїми лахами, етюдниками та підрамниками подерлися вгору глинистим схилом гори. А попереду нас теж дряпався чоловік із лантухом. Ноша була така важенна, що чоловіка аж пригинало до землі. Здавалося – ще трохи і він стане навкарачки!..

Коли я обминав чоловіка, він закректав і вправно перекинув лантух з одного плеча на друге. З-під подертого солом’яного капелюха було видно лише важку нижню щелепу в рудуватій щетині. Уважніше я не роздивився чоловіка, бо не час було озиратись.

Треба було зайняти хороше місце, і ми свого не проґавили. Та ще й сачконули від важкої праці. Не ми першого дня тягали воду для кухні з глибокого провалля. Тільки я кинув на ліжко свої лахи, то вхопив ковдру й гукнув хлопців. І ми побігли до найрясніших лип. Та й зачали дерти з тонкого гілля медові пахучі квіти.

Тож коли Ілля Ніссонович Штільман, керівник практики, почав роздавати завдання, то пересвідчився, що ми вже давно працюємо для загального добра. Того чудового липового чаю вистачило до самого несподіваного фіналу моєї першої практики. Але хоч наша кімната була десь у кінці списку, та черга є черга. І одного дня довелось і нам працювати на кухні.

Коли я спускався по воду в провалля, то зауважив – смолисті соснові болонки щезли й по них і трісочки не лишилось.

Автобуси по піску і бакаїнах об’їздили зруйнований місток.

Згори мені назустріч ішов той чоловік у солом’яному подертому капелюсі. Він спинився, щоб не переходити мені дорогу з порожніми відрами. З його засмаглих, аж червоних плечей звисала бита майка, а шелесткі від засохлої глини штани замітали холошами пилюку. Як годиться в селі, привітався з чоловіком. Він відповів і здійняв руку до капелюха.

Пообіді ми з Гомом мили посуд. Тут до нас із новиною підкотились Генка й Сашко та сповістили, що підчепили на пляжі розкішних дівчат. Дачниці з Ленінграда. На цілий місяць. Треба ще когось із хлопців, бо дівчат семеро. У мене були гроші, більше ніж зараз. Тому я не жмотився. Сказав трьом нашим, що треба купити, і дав їм гроші. Та й вони свої рубчики доклали. Але головне було, щоб зразу після вечері чкурнути з кухні. Тому ми всі крутились на кухні, як скажені! І за півгодини все попорали! Навіть на ранок натягали води. Каламутної, зате повний бак.

Ми зустрілися з дівчатами на вигоні за присілком. Хлопці при повному параді, виголені, сорочечки свіжі. Хтось навіть чуприну бріоліном намастив. Лише я в подертих штанцях-дудочках. На сідницях латки. На правій – біла, на лівій – чорна.

Славко потихеньку видзвонював на гітарі «Полюшко-поле». І так ми дісталися до затишного гаю. Під низьким навислим гіллям пройшли на галявину. Та галявина просто буяла запашними квітами. Ось тут наше галантне товариство розстелило «скатертину», тобто чисте простирадло. На «скатертину» виставили щедрі дари. Кожен із хлопців приніс щось своє і поклав на «стіл». А в дівчат велику чорну торбу притягла одна непримітна дівчина.

Коли ми розсілися навколо скатертини, то вийшла справжня жива картина «Вечеря на траві». Тільки не Едуарда Мане. І не 1863 року в Парижі. А 1960 року в нашому славному Каневі. Ну а жодної голої дівчини в нашому товаристві не було.

Усе відбувалося дуже пристойно й дуже традиційно, як і все в ті далекі часи. Виголосили «за знайомство», випили й закусили. Виголосили «за дружбу», випили й закусили. Після третьої почали всі виставлятись. Але як на теперішні часи, це виглядало, наче чаювання в англійському аристократичному клубі. Спочатку всі залицялися до найвродливішої – Інги. Але вона сказала, щоб хлопчики даремно не напружувались – вона за кілька тижнів розписується.

Ну, після цього була певна пауза, якісь там тости. Після тостів усіх потягло до Оленьки. Її батько був директором «Пасажу», якогось там…

Що Гом п’яний, я зрозумів, коли він підвівся «з-за столу» й почав жонглювати двома пляшками з-під «Советского» шампанського. Підкидав їх так високо, що, якби кому попало по голові…

Певно, і я був не зовсім тверезий, бо не кинувся спиняти Гома, а чекав, чи не впустить кому-небудь на голову ті пляшки.

Славко обривав струни гітари. А тендітна Оленька схилила біляву голівку йому на плече. І щось подібне почало творитись і з іншими персонажами цієї живої картини «Вечеря на траві». Тут і мене підняло на ноги й повело до тієї, найдальшої від мене, дівчини. Поки я виголошував тости, горлав пісні та витанцьовував з однією чорнявкою, я чомусь приглядався до тихої дівчини. Так, краєм ока. За весь час вона менше за всіх розкривала рота. І це мені дуже сподобалось.

Я схопив її за туге плече та звів на ноги.

– Ходімо! Я покажу тобі, як сходить місяць!

Ми попхалися навпростець крізь густу ліщину, під низьким липовим віттям. Нарешті вийшли на випас. І тут, справді, з-за найвищої гори з’явився край яскравого золотого місяця. Здоровенного, «як млиновеє колесо».

Я здивувався більше, ніж дівчина, бо вона таки чекала обіцяного. Я ж не думав ні про що, а бовкнув навмання.

Місяць виплив увесь із-за гори. І наче завис на гіллі засохлого дерева.

Тут ми повернулись один до одного. І почали цілуватись, як у поганих голлівудських фільмах. Але нам було дуже весело.

Ми цілувалися й тоді, коли збирали посуд і згортали «скатертину», адже всі наші були такі веселі, що чхати хотіли на всяке там начиння.

Уже біля їхньої хати я спитав:

– Поїдеш зі мною на острів порибалити? Так, на всю ніч?

Тут від сіней її почали гукати на всі голоси. Просто хором! І вона, ніби всім їм на зло, відказала:

– Поїду! – І, повернувшись на одній нозі, побігла до хати, до подруг…

…По набіжному сну мене підняв один із наших гуляк:

– Молю і благаю! Побудь за мене на кухні до сніданку!..

А що я не мішав знаменитої канівської самогонки з «хересом» (урожаю 1947 року) та напівсолодким «Советским» шампанським, то й голова була в мене свіжа й ніякої втоми.

І, як і вчора, я заходився патрати здоровенних щук, яких хлопці й чергові принесли дві повних сапетки з рибстану. А з хлопцями чогось прийшов рибалка на ім’я Толік, та й на прізвище – Рибалка. Цей білявий велетень із зовнішністю голлівудського вікінга подивився-подивився, як я патраю рибу. А тоді взяв ножа й показав, як по-рибальському роблять надріз коло грудних плавців і одним порухом видирають геть усі нутрощі.

Отак я і познайомився із Толіком Рибалкою.

По сніданку був живопис. Писали портрет дівчини на пленері. Графіків навчав Сергій Миколайович Єржиківський. У двадцяті роки справжній авангардист. А в мій час соцреаліст третьої категорії. Він ось так навчав нас живопису: «Вы постепенно усиливайте тон. Ну… как бы проявляя фотографию… А потом затягивайте, затягивайте!..»

Ілля Ніссонович Штільман, якщо не помиляюсь, ніколи не був авангардистом. І метода в нього була інша. Він простягав драматичним жестом слабу, випещену ручку й виголошував: «Если я пишу баржу, то это таки баржа получается! А вот как у вас из баржи получается не баржа – не пойму! Вот когда я делаю натурщицу, так это таки получается натурщица. А вот когда вы делаете натурщицу, так я не понимаю, что у вас такое получается. Для меня это секрет, как у вас такое получается?!»

Постановку на пленері я закінчив раніше за всіх. Єржиківський зазирнув на роботу й… так і так… Зітхнув з глибокою розпукою і махнув рукою.

– Ну хорошо, хорошо… Ну закончили… Идите куда-нибудь и делайте свои наброски… и ради всего святого, не мутите воду!..

I я зразу ж подався на кухню баламутити воду. Тобто домовитися з хлопцями, щоб вони притирили на вечірній забалдон трохи хліба й риби. І звідсіля, з підвищення, побачив, що внизу на сусідньому подвір’ї ходять оті чоловік і жінка. Виставляють на сонце сірі горщики й глеки. Я ще раз нагадав хлопцям про вечір і зістрибнув униз на межу.

– Добрий день! До вас можна? Подивитись…

– Здоров, якщо не жартуєш! А чого ні?.. Заходь, чуєш…

Господаря звали Василем Гордійовичем, а господиню тітонькою Катериною. Ще з хати, із сіней, виглядала їхня мала донька на милицях. Об її слабі ноги терлося смугасте сіре кошеня.

Господар показав на виставлений посуд:

– Це, чуєш, сирець. У хаті добре висох. Ніде й не похватався.

– Що «не похватався»?

– Чуєш, то так кажуть – «хватає сирець»… Коли від протягу тріскається глина.

Ми зайшли до майстерні. Господар умостився за гончарний круг на товстій лаві. Вибрав з купи глиняних грудок одну й кинув її на кружалко.

– Ну що, закуримо? – чи то спитав, чи то ствердив Василь Гордійович. Я витяг коробку албанського «Люксу», білу із золотою смужкою. Добрі були сигарети – товсті й духмяні.

– Для мене слабі… Ми свого ручкового тютюнцю, щоб аж у тімені заграло!

Василь Гордійович завів правицю за спину, обтер вогкі, у глині, пальці. А тоді видобув із макітерки добру пучку рубленого тютюну. Насипав тютюн на шмат районної газети. Обслинив край газети до скляної прозорості і зліпив по всій довжині. Я вже закурив свій «Люкс» і підніс Василю Гордійовичу сірника. Він затягся щосили їдким сивим димом. Відклав цигарку на лаву й бадьоро зачовгав по важкому спідняку. Розганяв щосили, поки круг не пішов рівно й плавно. Тут Василь Гордійович умочив руку у великій мисці. Струсив зайву воду рясними бризками на долівку. І почав зводити глину.

Спідняк обертався велетенською дзиґою. А на кружалку межи пальцями гончаря виростав глиняний конус. Кружалко вертілось швидко й рівно, а пальці Василя Гордійовича вже почали «осаджувати» – надавлювати на конус. І він перетворювався наче на якусь подобу чаші. Потім він «проколов» грудку – видавив великими пальцями в глині заглибину.

А далі почалося взагалі якесь чародійство. По спідняку ритмічно вдаряли босі ноги гончаря. Круг обертався із такою швидкістю, що видавався нерухомим. На верхняку з-під пальців гончаря, теж наче нерухомих, глина витягалася вгору. Потім розширювалася, опускалась. Опуклювалася крутими боками й закладалась притовщеним вінцем готового горщика.

Тоді Василь Гордійович відрізав мідною дротинкою горщик від кружалка. І обережно поставив його на полицю.

Що всі рухи за кожним горщиком повторювались, то я накнопив на свою дошку кілька листків паперу зразу. Починав на одному листку одну схему рухів. Коли рухи переходили в іншу фазу, починав другий начерк і по фазах змальовував увесь процес.

Захопився новим сюжетом, що й не помітив, як по рейці вдарили на обід.

– Чуєш, ти що – на обід не заробив? Чи Мотря погано куховарить?

– Хіба вже били? – схаменувся я.

Але малюнки все ж показав господарю. Василь Гордійович примружив важкі повіки зі світлими віями, покрутив головою, придивляючись, схвально закивав:

– Чуєш? Приходь увечері. Сьогодні горно зарядимо. Палитиму горщики і глечики.

Зразу по вечері не вийшло, бо нашим дівчатам закортіло покататись на човні. Я й подався мерщій до рибстану в затоці під Лисою горою. Там знайшов свого нового знайомого Толіка Рибалку. І таки вмовив покатати нашу компанію при місячному сяйві.

Місяць уже добре пощербився, проте заливав потужним блакитним сяйвом і Дніпрове плесо, і урвисті кручі, і білі хатинки на горах. Хатки крізь темну зелень садків мигали золотими вогниками віконець. Наші дипломовані «дами» тільки «охали» та «ахали» при кожному звороті човна, коли краєвид відкривався з іншої точки… У прозорому повітрі навіть із фарватеру було видно, як на деревах гончарової садиби мерехтять червоні відблиски вогню.

Після катання всім кодлом добре поплавали в затоці. А тоді з піснями й придибенціями на всю Бессарабію провели дівчат додому…

І знову подружки не дали моїй Мурі (у неї була лише одна прикмета – дрібненьке ластовиння) досхочу націлуватися. Я не пішов спати, а подався до Василя Гордійовича.

У пічці гоготіло полум’я. А з отвору горна виривався гарячий дим і вилітали червоні сяючі іскри. Дівчинка стояла поруч, зіпершись на милиці. Дивилась, як батько метушиться в пригребиці й закладає поліняки в челюсті печі.

– А, це ти? Чуєш, думав, що не прийдеш… А як там ленінградки? Кажуть, що ти при всіх на вулиці з рудою цілувався?..

– Я на тій вулиці вночі нікого не бачив…

– Та то я так, чуєш, для жарту! А якщо, по правді, то магніт є?..

– Та наче є…

– Ото й добре! Бо як межи дівкою і хлопцем магніту немає, а гуляють – то паскудство!.. Ну, закуримо!..

Він виліз із пригребиці й сів на окоренок. Обтер чоло й змахнув піт рукою. І на попіл впали темні краплі. Я вмостився навкіс від господаря на гарячій землі. І малював напів усліпу, напів при спалахах вогню в жерлі. Було в мене два кольори: чорний – туш, та акварельна цинобра – яскраво-червоний.

Полум’я фуркотіло в горні, облизувало довжелезними, зміїстими язиками горщики й череп’я. Поступово почало зоріти в горні. Темні, обкурені горщики й череп’я ставали все червонішими. Сажа на них поволі почала зникати. Чи то згорати в струменях полум’я, чи то вилітати з димом.

Зоріло, зоріло в горні, поволі-волі насичувалося. А тоді враз глиняні горщики й глеки стали золотаво-рожеві. Наче прозорі, наче із золотого матового скла!..

За одну ніч я зробив не менше двох десятків начерків. Куди вони поділись – ті неоковирні, але такі виразні малюнки?..

Тепер кожного дня я забігав до Гордійовича. З великої самовпевненості кинувся ліпити горщики. Але спідняк у мене не йшов, а рипався, як старий трамвай на Євбазі. І глина вилазила крізь пальці, як погане тісто.

Василь Гордійович вирік:

– Чуєш, ти хлопець запальний! Але до гончарства в тебе магніту немає…

Тоді я заходився ліпити всякі фігурки. Та ще Гордійович виліпив мені кілька глеків, горщиків та дві тикви. Ну і я їх прикрасив малюнками. А Гордійович випалив, і тепер вони стояли в майстерні на полиці. У кімнату я посуд не взяв, щоб часом хто не побив мої горщики. Отож мої мальовані горщики й стояли в майстерні Василя Гордійовича до того дня, коли трапилась велика халепа. Але як же було весело перед тим!