Текст книги "Мої Дікамерони"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Славний рибалочка Толік, на прізвище Рибалка, узяв човна (без батькового дозволу) і відвіз нас із Мурою на острів. Ото пісня! На чорно-синій бані неба можна було роздивитися всі сузір’я, які там висипали. А під високим чорним берегом цокали копитами коні по кам’янистій стежці. Їх не було видно, але було чути, як вони порскають, п’ючи воду. З того берега було чути сюди, на острів!..

Толіку батько дав прочухана за човна. І він приїхав на острів у ясний день. Та й висадив нас навпроти колодязя перед дебаркадером. І там вся наша братія етюди писала.

Я пішов трохи поспати, бо ніч була таки гарна. Як казали ваганти на поганій латині: «Omnius animale post coitem est tristum, nullun qallum et famina». А мої сучі друзі побігли до Мури взяти інтерв’ю для газети «Ночная Бессарабия». На питания: «Чому ви віддались Л-у?» Мура відрубала: «Бо він злий і розумний». Після подорожі на острів Мура вже не тягала за всіх торбу на пляж. І не бігала рано-вранці на прибережний базарчик. Коли дівчата наладнались у Пітер, вона позабирала в них рештки грошей. І лишилася ще на тиждень: «Переб’ються! Їх усіх папаші в Пітері лишили. А я призначення в Карелію підписала, к бісовій мамі»… Зрештою, і Мура поїхала.

І тут, на диво, відремонтували той клятий місток під нашою горою.

Пішла по Бессарабії чутка, що тепер, як і раніше, на містку збиратимуться на танці.

На той час і Василь Гордійович подався з горщиками на якийсь ярмарок. І доньку вони взяли із собою.

– Канєшно! – зауважила куховарка. – Вони посадовлять її з милицями коло горщиків. Усі побачать, що каліка. І в них купуватимуть краще, ніж в інших…

Щоб не було нудно, я вирішив влаштувати дійство з містком. Як би тепер сказали: «Шоу». Хлопцям така ідея сподобалася. Ми написали й намалювали афішу й повісили її на турбазі. На місток людей приперлося чимало. Моя «офіційна» промова, чиїсь вірші та ексклюзивна пісня про манну кашу на сніданок і канівський самогон на вечерю… Почали танцювати на дзвінких дошках під патефон. Коли тут зайшов дощик. Патефон забрали, і танці скінчились… Коротше кажучи, місток відкрили…

А через день було зовсім інше кіно.

Зранку я подався вниз по течії на риболовлю. Став біля заповідника коло забори. Голованьчики скидалися, може, за якихось метрів десять від пружної піщаної рінні. Але жоден навіть коника не збив із гачка. Я плюнув на риболовлю й пішов на луки малювати спутаних коней.

Повернувся я на базу добре пополудні. Зразу відчув – сталася якась халепа. Але, що головна персона в цій пригоді я сам, мені було невтямки.

Довго патякати не варто. Справа була проста. На «відкритті містка» ошивалося одне зальотне гівно з двома кралями. За кілька днів перед тим цей фраєр із ними приперся на старовинний цвинтар на кручі. А я сидів на краєчку урвища. І малював старовинні кам’яні хрести, Лису гору, затоку під горою та рибальський стан, і чого цей непотріб приперся на покинутий цвинтар, досі не можу збагнути… І почало воно мене повчати, які сюжети треба вибирати радянському художнику. Ну а я йому без жодної лайки пояснив, що його наскоки – звичайна заздрість імпотента до чужих можливостей. Як не дивно, хоч воно було таки добре старше за мене, нічого путнього не змогло відповісти. Та й потихеньку, потихеньку подалося геть.

А після «відкриття містка» воно написало листа до райкому про пропаганду буржуазної ідеології на базі художнього інституту й навело «яскравий приклад» цього – «відкриття містка»!

За який час збірна команда райкому, міському та райвиконкому була вже на базі. Здається, хлопців викликали на веранду. Але що точно пам’ятаю – викликали по-одному. Та й випитували, що там було на містку?.. Ще дуже ретельно шукали афішу. Перешмонали всі мої альбоми й папки.

На той час старші викладачі відбули до Києва, а на заміну їм прибули молоді. Вони й визнали крамольним великий малюнок на стіні – портрет Василя Гордійовича. Може, за напис: «Святі горшки не ліплять!». Особливо збудив малюнок нашого партайнгеноссе Юліка Ятченка. Він здер малюнок зі стіни. Почали питати й моїх місцевих шанувальників. І вони показали, що я малював «развратниє рисунки» на горщиках у цього останнього одноосібника Баді. А той, певно, продавав їх на ярмарку. Почало начальство питати, хто такий цей Бадя? Поки їм витлумачували, хто такий Бадя і де він живе, Василь Гордійович встиг приготуватись. Чи хтось його попередив, чи він зразу все сам докумекав?..

З нашої бази команда поперла по огірках і помідорах тітоньки Катерини до майстерні Гордійовича. Почали питати гончаря.

«Такий і такий до вас приходив? Що робив?» – «Та заходив… Малював тут…» – «Що малював?» – «Та все мене, горно, кота…» – «А на горщиках малював?.. Ну, якусь абстракцію?» – «Та ні, наче ніяких матюків не бачив…» – «Де ті горщики?» – «Та воно ж хлопець городський, без поняття… У горні все й попукало…» – «???» – «Ну, тобто порвалося на черепки…» – «Де черепки?» – «У провалля викинув…» – «Ведіть нас туди!» – І Бадя повів гопкомпанію до смітника. Одна партійна дама заглянула в провалля: «Лізьте і дістаньте черепки». А він їй: «Як вам так треба – то ви й лізьте! А я вам драбину потримаю»… На тому діалог райкомівської дами та гончаря-одноосібника скінчився. І все керівне кодло сіло в машини й помчало до Канева через оновлений місток…

За три дні практика скінчилась і я зайшов попрощатись із Гордійовичем. Він же ганяв спідняк і виводив горло крутобокої тикви. Не відриваючи погляду від пальців і глини, покликав жінку:

– Чуєш? А принеси художнику теє…

Тітонька Катерина подала мені промаслений згорток з газети.

– Вибачай, що без хліба… На «Котляревськім» нова буфетниця. Нам хліба не лишила…

Я почав рачкувати до дверей – боявся спізнитися на пароплав.

– Чуєш! Зачекай! Хвильку!

Бадя змовницьки підморгнув і вправно зрізав мідною дротинкою бокасту тикву. Сповз зі свого сідала, метнувся до кімнати, де сохли горщики. Виніс звідтіля великий паперовий пакет, перев’язаний розпатланою конопляною шворкою.

– Це твої горщики! Я їх у рукав кухвайки сховав. Та й поклав у дрова біля горна… Ну, ходи з Богом!.. Чуєш, підожди, а ти мого тютюнчику на дорогу візьми?

І Гордійович згорнув із пожовклої газети кульок і всипав туди, може, три «гранчаки» ручкового рубленого тютюну…

А на пароплав я ледве встиг – вахтенний матрос уже починав тягти сходні. На кормі верхньої палуби сиділи тільки ми зі Славком. Їли смажених окунців, солодкі помідори й намагалися розгризти холодні качани вареної кукурудзи. І палили саморобні цигарки. І Славко виголосив те, що три дні мене ятрило: «А чи не чекають нас на пристані?»

На щастя, не чекали. Та у великій хаті вже знали про мене. І один чоловік, цікавий чоловік, який вирізняв мене серед залицяльників своєї доньки, покликав мене на тиху бесіду. Поклав переді мною лист паперу. З цього листа я взнав, з якої насправді я родини, довідався, що я «обладаю» здібностями організатора-провокатора та погано впливаю на колектив. Кінчалося: «С комуністіческім прівєтом» Такий-то… і був той «такий-то» – колишнім керівником мого батька. Колись у нього був син. Щоб не потрапити в ГУЛАГ разом із друзяками-студентами, хлопець застрелився. Здається, за два роки до смерті Коби-Сталіна-Джугашвілі…

Враховуючи обставини, які я сам собі створив і які мені створили інші, я був змушений піти на рішучі дії. Я відмовився від колективу, на який я погано впливав. І призначив себе головою комітету власної безпеки. Це дуже важка праця – слідкувати за собою. Важка й зовсім нецікава. Адже, як ви знаєте з усіх сучасних масмедіа, не те що слідкувати за кимось…

Млинок «сталінець»

В англійській книзі «The Physical Earth» написано, що хліб готують із пшеничного борошна, житнього, ячного чи вівсяного. М’який, пухкий хліб виходить завдяки особливим якостям зернового білка – клейковини. «З рису та кукурудзи виготовити хліб неможливо, бо там немає клейковини», – сказано на сторінці 178.

Я ж із цим науково-популярним поясненням аж ніяк не можу погодитися, оскільки є свідком того, що хліб можна спекти й без пшеничного, житнього, ячного чи вівсяного борошна. Що для цього треба?

Перш за все треба жити в убогому степовому колгоспі, який був колгоспом і при німцях. Різниця тільки в тому, що за трудодні німці давали окупаційні марки. Звичайно, теж пшик, але давали… І от із цього колгоспу спочатку німці забрали зерно. А потім, коли звільнили від німців, рештки вигребли наші. Може, хто що й приховав?.. А ще лишилося де-не-де кукурудзяного бадилля в полі. На поламаному, потрощеному бадиллі часом знаходились хиряві качанчики. Напівпорожні, видзьобані птаством.

Ну й біля спустошених кагатів можна було при ретельному колупанні в обмерзлій землі знайти дрібненькі почавлені й порізані картоплинки. Ще треба, щоб у вас піч топилася. І димар не курів. Для цього потрібна солома на розпал. А для жару кізяки, бо тут уже степ. А найближчий ліс за шістдесят кілометрів на північ.

Ще потрібні форми. Форми були в бабусі змайстровані з бляхи, здертої з даху якогось розбитого будинку.

Вони темні, обгорілі, прокопчені, пропечені багато разів. Є ще й дві круглі форми.

Звісно, можна й без форми спекти хліб. Хліб-загребу. Зліпити з тіста паляницю та засунути у витоплену піч на розпечений черінь. Або ще покласти тісто на капустяний лист, а тоді засунути дерев’яною лопатою на той же розпечений черінь. Такий житній хліб на капустяному листі найкраще за всіх пекла бабуся Марійка, рідна сестра бабусі Мокрини. Але такий хліб печуть із доброго житнього борошна. А сьогодні жита немає. Є мерзла картопля й вогкі дзьобані качани пшінки. Так у дідових краях називають кукурудзу.

Та бабуся Мокрина цим не переймається. Вона загадує бабусі Мінні лущити качани. Бабуся бере два качани й починає їх терти один об одного. І зернини обсипаються у дзвінке бляшане відро. Де зернини міцно сидять у качанах, там бабуся починає натискати на них великим пальцем. І кукурудзинки одна по одній вискакують у відро. Скоро зернини при падінні не дзвенять, а чути тільки легкий шерхіт.

Бабуся Мокрина натягла бурки з червоними гумовими чунями, замотала голову здоровенним сірим платком, одягла кухвайку. Прихопила плетеного з рогози кошика й вийшла з хати.

Ходила вона дуже довго, бо й «коптилку», зроблену з гільзи, запалили. І всі качанчики були обдерті. Коли прийшла, то спершу поставила на широкий ослін пузатий рогозовий кошик. А сама сіла на край ослону. Сиділа, віддихувалася, не роздягалася. Потім почала розкручувати сірий платок із китицями. Розкрутила, але не зняла. Розстібнула кухвайку. Витерла піт із чола, запустивши пальці під білу хустку, протерла кулаком очі. Коли зняла верхній одяг, тоді й кошик розкрила. Витягла звідтіля якусь дивовижну гільзу. Із товстенної гільзи стирчала крива залізна ручка. Точно така, як на м’ясорубці. М’ясорубки я вже кілька разів бачив. У місті бабуся їх якось позичала в людей. З другого кінця гільзу було розрізано на кілька смуг з дірками. Смуги загинались під прямим кутом до гільзи. А що найголовніше – вся гільза була рівнесенько побита дірочками.

Гільза товстенна й важка. Це було видно по тому, з яким зусиллям бабуся Мокрина витягала її із кошика.

Бабуся Мінна, як завжди, мовчки споглядає ту дивину. Мені теж цікаво. Але я сиджу на теплім припічку, де нагрівається, підсихає дрібненьке, але таке лискуче і яскраво-жовте, як бурштин, кукурудзяне зерня. І мені аж ніяк не кортить зістрибнути на холодну долівку.

Бабуся Мінна тримає гільзу сторчма, а бабуся Мокрина витягає за ручку коротку товстенну палицю. Палиця оббита залізом. А на тому залізі на всі боки стирчать і блищать гостряки. Геть схоже на тертушку, на якій бабусі натирають картоплю на деруни.

Бабуся Мокрина торкається пучками цих блискучих гостряків. Ніби перевіряючи, чи справді вони гострі. І задоволено киває головою.

Потім бабусі з’єднують знову в єдине ціле блискучу гільзу та її темну серцевину.

Мене переганяють на піч на старий дідів кожух…

А самі розпалюють плиту пихкаючою соломою. Кидають туди кізяковий «кирпич», ставлять у найбільшу конфорку великий чавун. Спочатку кілька тонких цівок кислуватого сивого диму пробивається в щілини між конфоркою і чавуном. Але вони швидко тануть у темних закутках хати.

Каганець щось починає блимати і хтось, чи бабуся Мокрина, чи старша сестра Майя, підтягає циганською голкою гнота в гільзі.

Я боюся каганця-«коптилки», бо хоч мене й не лякали, але я не раз чув, що чи там, чи там вибухали такі каганці, заправлені бензином. Когось ніби спалило, когось ніби поранило… Хтось із тіток казав, що навіть авіаційний бензин не вибухне, якщо в нього солі насипати. Але сіль не менша розкіш, ніж бензин.

Бабусі клопочуться біля різанки й плити. Миють дрібненьку, мов голубині яєчка, приморожену картопельку, засипають її в паруючий казан.

Гільзу прибили до ослона товстими іржавими цвяхами.

Лежати на дідовому кожусі та на теплій печі було так добре, аж млосно. То я й заснув…

Коли прокинувся й визирнув з-за комина, то побачив унизу бабусю Мінну. Вона незручно, якось боком, сиділа на ослоні й крутила криву залізну ручку.

Гільза слабко відблискувала від «коптилки». На ослінчику, під самою лавою, під самісінькою гільзою стояла велика полив’яна миска. А в миску з найбільшої дірки внизу гільзи сипалося крупчасте кукурудзяне борошно. Я не пам’ятаю, як пахне кукурудзяне свіже борошно. Як пахне свіже, з-під жорен, житнє чи пшеничне, як пахне ще тепла макуха й свіжа олія, як пахне пара від казана з вареною підмороженою картопелькою – пам’ятаю, наче оце зараз нахилився з теплої бабусиної печі. А от кукурудзяне борошно?.. Ні, не пам’ятаю…

Бабуся Мокрина набирала меншою мисочкою борошно із великої миски, сипала в решето й висівала просто на голий стіл. Рештки з решета знов засипала бабусі Мінні в гільзу.

Потім, певно, бабуся Мінна стомилася, і вони помінялися місцями.

Тепер решето кружляло в руках бабусі Мінни.

А бабуся Мокрина без упину крутила ручку млинка правицею, а лівицею спритно, щоб жодна кукурудзина не вислизнула, набирала повну жменю зернин і засипала в отвір гільзи. Так вони по черзі мінялись, поки не змололи всю налущену й висушену пшінку.

Далі вони обидві заметушилися – товкли варену картопельку в чавуні. Засипали в кисло пахнучу висівками й хмелем діжу кукурудзяне борошно, заливали його окропом з другого великого чавуна, навалювали в діжу кописткою товчену картоплю. І бабуся Мокрина все мішала кописткою, пробувала пальцями – чи не загаряче? А тоді занурювала в місиво руки аж по лікті й товкла, м’яла, давила, чавила ту кукурудзяно-картопляну суміш. Далі знову казала бабусі Мінні підсипати кілька жмень борошна й підлити кухлик води. Урешті бабуся Мокрина зішкрябала тупим широким ножем залишки тіста з рук, кинула його в діжу. Діжу притулили до теплого боку печі в кінці лежанки. Накрили згори чистим широким полотняним платом, а тоді ще рядниною.

Я не знаю, чи вміла бабуся Мінна пекти хліб. Але пиріжки, особливо «спеттєрауш» – із солониною, салом, цибулею, чорним перцем – у неї були просто казкові. Але то вже потім, коли в нас замість «керогазу» була справжня газова плита з духовкою.

Уночі я двічі прокидався, коли бабуся Мокрина вставала з полу, запалювала каганець і перевіряла, як там тісто.

Потім, ще ніч не скінчилась, знову засвітили каганець – то пісно снідала сестра Майя й збиралася до школи. Мала йти голим грудневим степом кілька, якщо не всіх шість кілометрів по морозному вітру.

Як Майю вирядили до школи, тоді почали топити піч.

Мені стало так гаряче, що я прокинувся й спустився з печі на лежанку. І примостився поруч діжі з тістом. З-під ряднини на мене йшов густий дріжджовий дух.

Бабуся Мокрина, зігнувшися в попереку – як сама вона казала: «Стала рачки до печі», – поралась біля печі. А бабуся Мінна прошкрябала й промила дошки столу та виставила на нього чорні, лискучі від змащення хлібні форми.

Бабуся Мокрина то відкривала заслінку в печі й підкидала туди новий сухий «кирпич», то підходила до лежанки й зазирала під ряднину.

Я зараз не можу сказати, як воно все те довго тривало.

Пам’ятаю тільки, що нарешті бабуся Мокрина відгребла із середини череня жар і приснула туди водою зі жмені. Обернулась до бабусі Мінни й схвально кивнула головою.

Діжа із лежанки перемістилась на широкий ослін при столі. І в чотири руки почали заправляти жовте тісто у чорні лискучі форми.

Наповнені форми одна за одною зникали в чорному гирлі розпеченої печі.

Як бабуся Мокрина закрила залізною заслінкою наповнену утробу печі, то стомлено просто впала на ослін при столі. Поправила пасмо волосся, що тільки зараз вибилося з-під хустки.

Помовчала, а тоді злегка розвела руками і проказала: «І хто його знає, як воно буде?»

Не можу сказати, як то довго випікався цей кукурудзяно-картопляний хліб. Пам’ятаю тільки, що жодного разу бабуся Мокрина не зазирала до печі.

Форми з готовим хлібом витягала до гирла печі кочергою, обхоплювала вогким рушником і несла до столу. Легким і точним ударом вибивала на стіл хлібину. Ставила хлібину на бік й зігнутим вказівним пальцем постукувала по дну хлібини. І хлібина відгукувалась, як бубон. На чистих, вискоблених дошках столу постали довгасті, як магазинні, хлібини і дві круглі, мов широкі паски. Уся хата просто попливла в гарячому хлібному духові..

Ми їли той кукурудзяно-картопляний хліб цілий тиждень. Як не більше. І хоч цей хліб кришився, а часом й шматочки не розтовченої солодкуватої картоплі траплялись, однак він не запліснявів і не загнив. Не став липким і смердючим усередині, як ото зараз стають мокрими й розлізлими всередині наші київські батони.

P. S. Отой млинок із гільзи у дідових краях називали «сталінець». Тому вважаю, що новітні назви ноу-хау «кравчучка» та «кучмовоз» не можуть претендувати на оригінальність.

Сітка

Сітка стояла за дверима стайні. Сучасний міський читач думає, що сітка може або лежати або висіти. Але ця сітка стояла тому, що була прикріплена до двох здоровенних кленових луків. Один лук зігнутий із цілої гілки. А другий лук стулений із двох гілок і міцно скручений мідним дротом. Сама ж сітка в’язана з тонких конопляних мотузок і між луками провисала великим капшуком. До тих сутінок я не бачив, щоб цю сітку, натягнуту між два луки, брали з-за дверей і щось із нею робили.

Сутінки поволі густішали.

Бабуся Мокрина озирнулася на всі боки й сказала, що час іти. Винесла зі стайні сітку й подала бабусі Мінні. Собі витягла штиль і скручену линву. Не знаю, а чи знає хто із читачів, що воно таке – штиль. Штилі бували й дерев’яні, й залізні. Але обов’язково це держаки завдовжки зі звичайні господарські вила. Один кінець гострий, щоб його було легко встромляти в копицю чи в скирту. А щоб можна було витягти добрячий жмак соломи чи сіна, нижче вістря, може на п’ядь, був хороший гак. На дерев’яних штилях це був гострий сучок. А якщо штиль залізний, то це гак, як на справжньому гарпуні. Тоді, та й не один десяток років потім, я не знав і гадки не мав, що той штиль із вичовганим, мов полірована ніжка ломберного столика, держаком та лискучо дзеркальним сталевим вістрям був доброю зброєю проти зайд – бандитів із «комсомольськіх отрядов продразвьорсткі». У селі Диківці, як повигрібали в людей останню жменю зерна, уночі їх усіх штилями до долівки попришивали!.. Чи наші родичі теж поштрикували штилями революційних грабіжників – не можу сказати. Але знаю, що з часом геть усі вони, ще до війни, щезли із Диківки. А одна з моїх тіток так навіть ім’я змінила, щоб і сліду не було, що вона із села, та ще з Диківки…

Бабуся Мінна перекинула за плечі порожню сітку, а бабуся Мокрина поклала собі на плече держак штиля та й почапали вони вниз стежкою межи яблунь до левади.

А минулого дня по обіді левадами пішла вода. Ішла десь зі степу. Чи не з Совиної балки. Шуміла каламутними потоками, а під вечір опала. І покрила трави тонким шаром. Коли ми з Майєю вранці спустились городом, то побачили – усі луки блищать, мов дзеркало. Ледь ми ступили на незаймане скло криги, як воно почало потріскувати під Майїними чунями. Мені було страшно від того потріскування. І дух водночас захоплювало, як я, присівши, подав Майї руку й вона тягла мене по ковзкій поверхні! І що було дивно – каламуть осіла й вода під склистою кригою була зовсім прозора. І ще було справжнє диво – коло куща калини між побурілими жмутками трави зависла під кригою смугаста щучка!.. Поки Майя спинилася й повернула назад до куща калини, то вдруге ми щучки не побачили. Тільки непорушні побурілі травинки вростали своїми кінчиками у першу кригу.

Нашим бабусям треба було тихо й непомітно в ранніх грудневих сутінках пройти стежкою між городами діда Якова Шевченка, по-вуличному – Губи, тітки Маньки та левадами, що дзеркалились молодою кригою ліворуч аж до городів Польки Вовчихи та тітки Уляни. Потім їм було треба обережно пройти повз здоровенну, повну води воронку від авіаційної бомби. І ще більш обережно перейти через дорогу. Та дорога петлею з’єднувала наш куток, свинарник і тирло з тим кутком і гробками. На межі гробків, просто над сивими вивітреними хрестами росли рясні й найсолодші в селі вишні. Коли мама наступного літа перебралась із Кременчука в село, то вона разом із кількома міськими жінками, яких війна закинула в село, та підлітками ходила рвати ті медові цвинтарні вишні. Так голова загадав.

Дорога була чи не найнебезпечнішим місцем бабусиних шляхів до скирти. Тут наших бабусь міг заскочити об’їжчик. Удень він на вгодованому коні, у лискучому кавалерійському сідлі, скакав по ланах. Та й то на грудах, там, де було сухо. У балки не спускався, бо в розкислому осінньому чорноземі загруз би, як у казані зі смолою!.. А от уранці рано та в надвечір’я об’їжчик крутився по околицях села – а чи не тягнуть колгоспниці (бо колгоспники добивали «хвашіського гада в їво логовє») із колгоспного лану сітку прілої соломи, чи кілька качанів кукурудзи, чи картоплин, загублених із полудрабка.

Перейшовши дорогу, бабусям нашим треба було пройти крізь лісопосадку й піднятися пагорбом межи гробками й колгоспним садом. А там уже навпростець грудом до заповітної скирти. Ту велетенську скирту вдень було добре видно аж із колгоспного саду. Вона на рівнесенькому степовому обрії підносилася, мов гора чи єгипетська піраміда з Майїного підручника історії.

Та монументальна скирта не належала колгоспу імені Енгельса. Скирту майже на межі своїх володінь виклали гороб’ївські. З балачок старших я так зрозумів, що виклали влітку сорок першого. Тільки дивно, чого ж її не спалили? Бо у війну той, хто відступає, той палить усе й виганяє худобу, жінок, дітей і дідів. І це не зараз так думаю, що я тоді так розумів. Я добре пам’ятаю, що й тоді так це розумів. Бо я Цебачив. І про ГОЛОДя дізнався тільки наступної весни, коли підсохло й бабусі взяли мене в посадку хмиз збирати. Десь ще одну сітку позичили. І бабусі Мінна та Мокрина йшли поруч, ні від кого не криючись. Я ж попереду стрибав по сухій траві й слухав, як вони стиха говорили про голод і людоїдів.

Бабуся Мінна розповідала, як вона з якимись харківськими жінками ходила в села міняти лахи на їжу. А бабуся Мокрина сказала, що якусь товсту жінку, наче родичку, яка приїхала в село, хотіли з’їсти… І от що дивно – ніхто мені не казав, щоб я мовчав про Голод. Ніхто й ніколи. І говорили мої бабусі про ті Страшні Часи геть спокійно. Але страх і обурення запали мені в голову. І ніколи вже не полишали мене… Коли я вбився в пір’ячко й почав потроху бувати в різних землях Союзу й серед різних бувалих людей, то довідався, що голод із людоїдством був тільки в Україні, на Кубані та в Казахстані. Один канівський чоловік розповів, як він поїхав пароплавом до Білорусії по харчі. Щось дістав. Та коли вертався назад, то на першій же українській пристані зайшли на пароплав солдати ГПУ й почали шмонати лахи в селян-пасажирів. Були гуманістами – нікого не били, не арештовували. Просто все їстівне висипали у воду. А торби, кошики й лантухи поскидали купою на верхній палубі… Коли і жив і бував у Москві, інтелігентні люди часом здивовано питали мене, чого на Україні такі затяті холуї та боягузи. Я їм кілька разів і в кількох домах намагався пояснити, що голодом і розстрілами так вичистили націю, що нема вже на що сподіватись. Вони зводили плечима й казали: «Но ведь мы тоже пережили террор!..», «Вы говорите голод! Не приувеличивайте! В России тоже были трудности с продовольствием… Время было такое…» Після кількох таких дискусій я зрозумів – цим хорошим людям воно ні до чого, бо вони цього і не знають, і не бажають знати… І тільки коли почався гармидер «пєрєстройкі» та стартували всілякі «плюралізми», тільки тоді одна моя добра московська знайома й рятівниця (свого часу співробітниця «Смершу») вибачилась переді мною за те, що не вірила моїм оповідям!..

Та повернімося до того прекрасного часу, коли на межі Гороб’ївського лану стояла велетенська, майже нічия, солом’яна скирта. Більш як за два роки окупації люди її чомусь не розтягли, а коли фріци тікали, то чомусь не спалили. Тепер з цієї скирти жили незліченні миші, боривітри й сичі, що полювали на тих мишей, а ще люди з нашого кутка, бо їм було найближче до скирти. Та вибиралися не часто й дуже обережно. Не тільки об’їжчика страхались. Могло так обернутись, що якби не відкупився, то міг би й строк засвітити…

Наші бабусі того разу щасливо дістались до скирти. Знайшли зручне місце, хоч було вже поночі, і з нього насмикали сталевим штилем соломи. Бабуся Мокрина казала, коли повернулась: «Ходять люди по солому потихеньку. Від нашого краю все обсмикане. Та, слава Богу, ні з ким не перетнулись». Поки бабусі ходили по солом’яну здобич, настала глуха груднева ніч.

Майя сіла готувати уроки, то запалила не каганець із зенітної гільзи, а справжню гасову лампу з пузатим, надбитим згори склом. Лампу вона поставила на стіл, а не на комин. На вікна в селі нічого не вішали, бо знадвору вони були щільно закриті віконницями. Майя щось списувала з книжки, а я їй заважав. Бо, вивернувши шию, намагався розгледіти «Паровоз Черепанова», який був до мене догори колесами. І намагався не просто розгледіти, а й перемалювати наслиненим хімічним олівцем у зошит для арифметики. Мені було так важко перемальовувати це чудо техніки, чи, може, чудо «патріотичної» міфології, що я забув про все – тільки слинив олівець і виводив на диво округлі колеса.

І не почув, як прийшли наші бабусі й тихенько постукали у вікно. Зате, коли Майя кинулась через сіни до сараю, щоб відчинити сарайні двері та впустити наших здобичниць, я швиденько підтяг до себе підручник. І не тільки встиг добре роздивитись «Паровоз Черепанова», а й покласти книгу на місце, ніби й не брав її ніколи.

Майя повернулася з сараю по лампу. Присвічувала там бабусям, щоб їм було добре видно, як заповзти з тою горою соломи й куди її висипати із сітки. Вони так натовкли соломи в сітку, що та своєю вагою зігнула бабусю Мокрину. І бабуся Мокрина якось боком заповзала до сараю. А бабуся Мінна напружено притримувала сітку ззаду, щоб бабуся Мокрина ще не перечепилася та не гепнулась.

Я стояв у сінешних дверях і споглядав з-за Майїної спини, що там відбувається в сараї. Та знадвору тягло морозом по ногах, і я швиденько втік на теплу піч – найпрекраснішу частину хати!.. Бабусі довгенько щось там метушились у сараї, гуркали засувами. Невдоволено розкудкудакались кури та важко зітхнула корова Віталка. Цього тижня вона була в нас. Наступного тижня мала бути в тітки Маньки. Віталка була наша. Дід Никін і бабуся Мокрина врятували її, коли втекли з обозу, що німці гнали на захід. Але в Добропіллі, куди вони повернулись, ще була окупація. І німці забирали собі кожну другу корову. А людям лишали одну корову на кожні два господарства. Чому забрали в тітки Маньки корову, а Віталку лишили нашим, я не знаю. Бо наша Віталка була найкраща в селі. Я зараз так думаю, що після довгої втечі степовими манівцями Віталка була добряче змучена й не мала належного вигляду. Отож, один тиждень у нас було молоко, а другий тиждень молока не було. А от як мої дідусь і бабуся вирішували з тіткою Манькою, коли й хто злучатиме Віталку з бугаєм і кому належатиме телятко, я теж не знаю… Може, і знав, та забув. А може, і не знав. А от молоко до молочарні справно носили і ми, і тітка Манька.

Коли бабусі закінчили всі справи в сараї та повернулись до хати, то принесли й кинули перед піччю оберемок соломи. Від нього потягло холодом і прілим духом.

Бабусі сиділи на широкій лавці, віддихувались. Розкручували свої плати й хустки, оббирали остюки та полову із кухвайок, витерали з облич піт і потихеньку гомоніли про вдалий похід по солому – ніхто їх не перестрів і слідів не буде, бо ще сніг не випав!.. І сітка добра, щільна, наче ніде по сліду соломки не натрусили…

А вранці, ще досвіта, я прокинувся від гуркоту рогачів. Зліз на лежанку й зазирнув під комин. Бабуся Мокрина тримала в засмаглих пальцях жмуток соломи. У кінці його коливався трикутничок яскравого вогню. Бабуся Мокрина кілька разів дмухнула на солому. Язичок затріпотів, загас і враз спалахнув яскравим оранжевим вогнем. А з другого боку соломин тонюсінькими білими цівками заколивався дим. І тоді бабуся Мокрина встромила палаючий віхоть у чорні челюсті печі. Утроба печі засвітилась яскравим світлом і по бабусиному смаглявому обличчу застрибали червоні бліки.

Бабуся Мокрина, не дивлячись, простягла лівицю в кут, узяла потрібний держак, перехопила його внизу правицею і одним невловимим порухом устромила в сяючий отвір печі.

Хоча за віконницями ще не сіріло й на столі блимав каганець із зенітної гільзи, день почався – бабуся Мокрина затопила піч.

А наступного разу бабусі ходили до заповітної скирти, коли вже настала справжня зима зі снігом та хуртелицями. Вони наче підгадали, коли пішов сніг під вечір. І йшов усю ніч. То й до ранку засипав усі вчорашні сліди.