Текст книги "Мої Дікамерони"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Юрій Логвин
Мої Дікамерони

Дипломант Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА»

© Логвин Ю. Г., 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля, видання українською мовою, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2013

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

В оформленні книги використані ілюстрації автора

© Электронная версия книги подготовлена компанией ЛитРес ( www.litres.ru)

* * *

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захоплюючу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

Щасливе поєднання

Письменник і художник Юрій Логвин здобув любов читачів і популярність ще в шістдесяті роки минулого століття. Дотепер він залишається вірним обом своїм музам: і красному письменству, і пензлю. Щоправда, не забуває водночас і ще кількох додаткових муз. Зокрема, Кліо і Ерато. Останній музі, як свідчить його новий автобіографічно-гротесковий роман «Мої Дікамерони», Юрій Логвин залишається чи не найбільш вірним і донині завдяки своєму молодечому запалу. Це щасливе поєднання талантів письменника і художника.

Дві тисячі дванадцятого року Юрій Логвин отримав диплом «Золотого письменника України». Вартий він, як на мене, і «Золотого художника». А поки в Україні не знайшлося такої номінації, його пензель убирає, без перебільшення, палітру всієї земної кулі. Бо окрім ілюстрацій своїх власних творів Юрій Логвин дає життя й патріотичним поштовим маркам, котрі відлітають від нього в різні країни мільйонними накладами, ощасливлюючи не лише адресатів, але й філателістів всього світу (серії «Гетьмани України», «Етнографічні сюжети “Давня Україна”», «Історія війська в Україні»).

Будучи членом журі «Коронації слова – 2013», я дізнався, що до числа «кращих із кращих» потрапили й чиїсь «Дікамерони». До останньої хвилини ніхто з нас не знав справжнього імені автора. Але я зрозумів: він талановитий і чимось схожий на Юрія Логвина. Той самий іронічний стиль, та сама манера письма, плюс близькі і вже начебто знайомі ілюстрації. Мотиви часу, втрачені ілюзії, ремінісценції дитинства та повоєнних років, загадка буття в його філософському сенсі, гірка минувшина і, звісно, еротика – все це виявилось логвинівським.

Оскільки жанр роману перебуває зараз у постійному розвитку й зазнає трансформацій, з одного боку, це дає письменнику повну свободу виявлення художньої волі, а з іншого, часто призводить до проблеми «прокрустового ложа» – убгати різнорідний текст у «свою», як йому здається, оригінальну форму викладу. Юрій Логвин уник жанрової розмитості, хоча має потяг до руйнації традицій, яких вимагає жанр: самостійні розділи інколи виступають як викінчені оповідки.

Починається твір багатообіцяюче, з оригінального поділу на літературний «натюрморт», «пейзаж» (краєвид), що часто переходить у «стафаж» – пейзаж із діючими особами, «портрет» та «оголену натуру». Надзвичайно колоритно написані в раблезіанському стилі «натюрморти» – особливо золота вуджена риба з блискучою банкою трофейної тушонки. Вони показують фантастичну здатність дитячої пам’яті не тьмяніти з часом. Запам’ятовуються сцена гри німців у волейбол на глухій сільській вулиці в часи окупації, розповідь «діда-ісполнітєля Клочка» про людоїдство. «Форшмак із сельодки» – картина, наче оживлена пензлем фламандських майстрів, яка трансформується через дитяче сприйняття автора, чиє дитинство минуло в українському селі.

Друга частина твору – це вже майже вертепні розповіді друзів і знайомих. Мені навіть спало на думку, що писав епігон Юрія Логвина. Але історичність як найголовніша тематична домінанта видає нам Логвина геть з усім.

Обдарований письменник і художник – це ще й ювелір, який мусить відшліфовувати дорогоцінний камінь свого хисту до викінченої довершеності діаманта. Так, щоби готовий шедевр засяяв усіма гранями свого світла й жодна штучна, надумана деталь не підривала правдивості оповіді. Саме «ювелірність» прози вирізняє Логвина з безлічі сучасних романістів.

Олег Чорногуз

От Автора

Любий Читачу!

Перш ніж Ти почнеш читати, автор має дещо пояснити. Коли ці химерні оповідки склались у єдиний рукопис, подумалось, а чи не назвати його «Сучасні Декамерони» або «Мої Декамерончики»? Та добре пригадавши «Декамерон» незрівнянного Джованні Боккаччо, автор одразу охолов. Бо йому, при всій замилуваності власними доробками, вистачало здорового глузду знизити на кілька порядків свої амбіції. І тому він пішов по лінії «приколу», анекдоту. От і замінив «е» на «і» під впливом глобальних тенденцій. Отак і з’явились «Мої Дікамерони».

А цю книжку автор присвячує всім своїм прекрасним моделям, натурницям і фрейлінам. Вони були справді прекрасні і натуральні – без силікону, без ботоксу і макіяжу. Без усього. Голий тобі реалізм.

У цьому Ти, любий читачу, зможеш переконатись, якщо прочитаєш текст і добре розглянеш малюнки.

Що пам’ятаю…

Оскільки цей текст не зовсім звичний (у супровід йому додаються картинки), то хочу дати коротке пояснення.

Починаючи з доби Ренесансу, коли монументальні зображення в храмах і палацах доповнились станковими творами, європейське світське мистецтво трималося на чотирьох стовпах: портрет, пейзаж, натюрморт і оголене тіло (звісно ж, жіноче).

Власне, автор є прихильником традиції, а тому хоче розповісти про ці чотири жанри. І про ті, що йому пощастило намалювати з натури, і також ті, які залишилися красивою мрією. Як казав один старий бушмен із південноафриканської пустелі Калахарі, «Я такий молодий, як найпрекрасніше бажання в моєму серці, і такий старий, як усі нездійсненні мрії мого життя»…

Але розповідь почну не в традиційному порядку, а з натюрмортів. Їх було чимало. І просто прекрасних. Щоправда, багатьох предметів і наїдків ви (як, зрештою, і я сам) ніколи не побачите й не скуштуєте. Вони щезли разом із минулим…

Це весна 1944 року. Мені було так добре, так добре, що й не вимовити! Бо надворі тепле сонечко, земля скрізь підсихає. І грязюка вже не загрожує моїм благеньким черевичкам.

На деревах листя ще не закуріло легеньким зеленим туманом. Тільки вилазять світло-зелені листки півників, немов гострі леза ножів. Вилазять із пречорної масної землі.

Мене нарешті випустили на вулицю. Бо і взимку, і від початку весни сидів у хаті. Не було ні доброго одягу, ні взуття.

Будинок, де ми знайшли черговий притулок, нагадував великий куб – усі чотири стіни були точнісінько однакової довжини.

Стояв він на пагорбі й дивно хилився кожною стіною, дерев’яною, обдертою, униз до долини. Але не падав, не розвалювався. У кожній стіні двері, із кожного боку на іншому рівні.

Ми, дітлахи з цього будинку, згуртувались біля південних дерев’яних сходів. Вони вели на вузьку дерев’яну галерею. Хто сміливіший, піднімався вгору сходинками. Залазили на вичовгані лискучі перила й стрімко з’їжджали вниз.

І ось, у самий розпал нашого катання, зарипіли дошки галереї.

І на яскраве сонечко вийшов найповажніший мешканець цього кубоподібного будинку. За спиною його пошепки величали «інтендант». Це перше іноземне слово, що я вивчив. На інтендантові теліпалася гімнастерка. На ногах роздувалися галіфе. Чобіт не було, натомість з-під галіфе визирали не вкриті засмагою білі ноги й кальсони, на ґудзиках, а не на шворочках, які ми бачили в поранених солдатів. Ті поранені виходили крізь дірку в паркані та стояли, простягши на долонях шматочки сірого мила. Міняли мило на хліб і тютюн. Стояли в сірих байкових халатах, із сіро-жовтими обличчями. З-попід халатів виднілися кальсони зі шворками-зав’язками.

Інтендант у правиці тримав світло-жовтий дерев’яний ящик. Його грубо розпиляні дощечки їжачились на всі боки свіжими скабками. У лівиці міцно тримав новісіньку, чистісіньку гімнастьорку.

Він постояв на першій сходинці. Повів головою на всі боки. Покліпав, покліпав очима на сонце. Ступив униз на одну сходинку й сів. Ящик поставив біля себе. Але не рівно, а під нахилом. І нам відкрилося неймовірне, казкове багатство – на дні ящика лежали копчені вобли, наче ковані з червоної міді. А зяберні кришки блищали, наче величезні золоті монети. Крім копчених риб, у ящику до похилого дна притулилася бляшанка з-під свинячої тушонки. Блискуча бляшанка, мов дзеркало, відбивала своїми опуклими боками викривлене зображення копченої вобли й такі ж викривлені, немов закручені, вільхові дощечки.

Грубо розпороте денце бляшанки відгорталось нерівними, гострими краями-лезами. І світилось ізсередини золотим дзеркальним нутром, до якого приліпились розводи білого смальцю. На дні, мов грудочки якихось золотавих самоцвітів, містилися кавалочки консервного желе. Це – що бачили наші очі. А що відчували наші носи? Та нас просто затопило дивною сумішшю запахів копченої вобли, лаврового листа, ледь кислуватого аромату свіжого смальцю.

Не знаю, може, у моїх випадкових друзів запаморочилися голови. Мене той дивний аромат просто наскрізь пробив і неймовірно напружив. Я більше не міг відвести очей від нутрощів вільхового ящика. І водночас бачив (може, у мене тоді був кращий боковий зір?), як інтендант витяг із нагрудної кишені котушку з білими нитками та голкою, застромленою в них. Виявилось, що нитка вже в голці. Мешканцеві лишилося тільки відмотати нитку, обірвати її та зав’язати вузол. І він заходився підшивати білосніжний комірець до вовняної офіцерської гімнастьорки. Шив довгенько, бо робив усе ретельно, по-бабському, але дуже повільно.

Ми всі стояли тихо й дивились на копчених риб і бляшанку. І час від часу хтось сопів носом, утягуючи в себе спокусливі запахи.

Коли служивий скінчив шити, він забрав копчених риб із ящика й повернувся в будинок.

А ящик із бляшанкою лишив на східцях.

Як ми не порізались об гострі краї, я не можу зрозуміти. Просто зараз мені це важко уявити.

Хлопці по черзі видряпували пальцями смалець. Я дуже боявся, що мені не дістануться ті золотаві кульки драглів на дні бляшанки. Моя черга пійшла саме в той час, коли від смальцю не лишилося й сліду. І окрушинки драглів дісталися мені.

Як бачите, про один зі своїх перших натюрмортів я розповів. Тепер спробую розповісти про краєвид.

Рік 1943, літо. Теплий-претеплий день. По бірюзовій бані неба купками білого диму пропливають світлі хмарки. Від них по землі пробігають такі ж легенькі тіні, тільки фіалкові. Їхній шлях проліг вохристою дорогою і стежками поміж припорошеної золотавим порохом зелені.

Хорол плине блакитним плесом і здається мені широким. І зовсім мене не дивує, що Хорол – річка велика й широка, а я бачу на тому березі людей. З усіма подробицями постави й одягу.

І міст мені видається височенним, і так страшно дивитися на воду, яка там, у глибині, під ним.

Ми перейшли мостом на лівий берег. Тоді нам треба було спуститись із насипу дороги, щоб потрапити луками на Чумацьку вулицю.

Ось ми вже йдемо з бабусею Мінною лівим берегом Хорола. Бабуся відпустила мою руку, і тепер я можу вільно стрибати по зелених мочарах.

Трава зелена-зелена, соковита й тепла. А вода між кущиками трави теж тепла, аж гаряча. І золотаво-коричневого кольору. Тхне болотом і потолоченою рогозою. І скрізь у кущиках густої, неначе емальованої, зеленої трави сяють блакитні зірочки незабудок.

Ми чимчикуємо берегом. Бабуся – теплою, вибитою, вичовганою стежкою. Я – обабіч, по теплих мочаринах. І сонце сяє, пряжить на всю силу, хоча ще на обід лише підбивається…

На правому березі рух, галас. Звуки несуться над водою по всій долині річки.

Звуки – незрозуміле ґелґотання та дзвінкі удари по м’ячу. То німці грають у волейбол. Німці в чорних трусах, а тіла мають рожеві, ніби поросячі. Там, де німці грають у волейбол, очерет скошено. Зарості очерету значно вище по течії. У тих далеких очеретах уже цієї осені ми сидітимемо три дні, ховаючись від поліцаїв. І врятуємося від «мандрівки» в Німеччину…

Наша стежка повертає праворуч, і ми виходимо на луки. У кінці стежки починаються садки, хати й височенні осокори вулиці Чумацької.

Ліворуч, на початку вулиці Чумацької, під височенним осокором стоїть добротний будинок. Ми в ньому винаймаємо куток. Господиня – Міля Василівна. У неї дочка, доросла тітонька. І в них, у Мілі Василівні й дочки, здоровенний котяра із превеликими цупкими вусами. Я йому таки підстриг вуса іржавими, але дуже гострими ножицями. Був великий рейвах. Здається, це й спричинило те, що нам довелося шукати новий притулок. Хоч то було вже пізніше.

А зараз ми повернули праворуч і йдемо прямо. Не знаю, на що я задивився, але тільки зараз я бачу, що майже в кінці стежки стоять кілька німців з автоматами на грудях. Обабіч стежки в щедрій зелені застигла німецька танкетка. Для нас із бабусею це однаково страшний танк.

Особливо жахливий вигляд німця в чорній формі. У нього і пілотка чорна, і навушники. Він наполовину, по пояс, висунувся з люка цього панцирного дива. Що було незвичного в самій танкетці, то це її колір. Не сіро-зелений із плямами та переливами, як інші німецькі машини й танки, а жовтаво-кремовий. Як тепер я розумію, камуфляж африканського походу Роммеля.

Ми стежкою йдемо на німців.

І ще було найдивніше, як я тепер мислю, що німці зійшли зі стежки й пропустили нас. Коли ми проминули їх, я почав озиратись. Та бабуся легенько шарпонула за руку, і прошелестіло над моєю головою: «Іді бистрєй!..»

А от у Сорочинцях, коли бабуся Мінна, зі мною йдучи, зустріла знайому, проти нас ішло двоє поліцаїв у чорних каскетках. На чорних піджаках білі пов’язки. Старі жінки ледь встигли відступитись у куряву й реп’яхи. Поліцаї пройшли повз нас, навіть не зиркнувши в наш бік.

Як я тепер розумію, ми з бабусею не цікавили ані німців, ані поліцаїв.

У якій справі тоді повз нас прогупали добрими чоботами поліцаї, не можу ані сказати, ані уявити.

А от що робили німці на лівому березі – зрозуміло. Вони охороняли той берег, щоб до річки не підкрались партизани й не лупонули по тих рожевих волейболістах.

От такий собі пейзаж, хоч би його варто назвати стафажем. Тобто таким видом пейзажу, де відбувається якась подія за участю людей.

А ось портрети з’явились пізніше, коли я намагався намалювати людей такими, як вони є. Хочу розповісти про портрет, що мені пощастило зробити через багато років після Миргорода. Моя остання студентська практика. Гасаю знаменитими трипільськими пагорбами. Прабатьківщина всього нашого землеробства. Адже ось у цих місцях шість тисяч (!) років тому почали засівати лани пшеницею. А в 1933-му влада забрала всю пшеницю до колоска, до зернини.

Горби, груди й пагорби тут крутими хвилями здіймаються й опадають. Земля трипільська тепла, жива, де заросла травичкою та полином, де засіяна медовою гречкою, де чагарниками закучерявилася на схилах. І я гасав цілими днями з горба на пагорб, з однієї долини в другу.

Отож, я вискочив на високу гору. На її вершку – чепурна хата. Побілена свіжо, призьба підведена рудою глиною. Стріха рівно підрізана.

Біля хати старий дід – борода сива, шовкова, із глибоких зморщок засмаглого обличчя визирають добрі сірі очі.

Я не міг пропустити таку натуру та швидко вмовив старого посидіти, поки я зроблю його портрет.

Відійшли ми трохи від хати. І посеред картопляних кущів я посадовив діда на одну табуретку, а на другій сам примостився.

Як тільки почала на папері вимальовуватися схожість, можна було трохи розслабитися. Ну ми й почали з дідом світську бесіду.

Хто я, звідкіля, для чого малюю? Тихо, благодатно. Тільки чути, як унизу під горбом гупають огірки у відро. То їх визбирує дідова донька, стара зморена жінка.

І раптом, далі там, ще нижче, за вербами наполохано закудкудакали кури й загавкотів песик.

Потім почулись і жіночі голоси. Усе гучніше та гучніше, а далі навіть скажено ревли. Обзивали одна одну брудними лайками, поки, після невеликої паузи, раптом один голос почав аж захлинатись, повторюючи: «Людоїдка, людоїдка, людоїдка, людоїдка!..» Жінка замовкла, певно, щоб хапонути повітря, перевести дух. І тут же, миттю, у відповідь високий і дзвінкий голос: «Шкода, що тебе не ззіли!!!»

Знову заревів перший голос, та все матюками, та все прокльонами. Аж захлинався голос, аж харчав…

– Я не штунда! – Дід хитає срібною бородою. – Але хіба личить отако гнути матюки?

– А чого це вони?

– Та їй курка подзьобала огірки… От вона й завелась… – відповідає дідова дочка.

Вона нечутно піднялася на пагорб із повним відром огірків. Утирає рясний піт із чола.

– Це в мене ще з Німеччини, коли на роботу погнали. Отака слабкість через ангіну. З того часу я горлом і мучаюсь… Візьміть огірочків, гарні вродились. Покуштуйте…

Та я відмовився, бо мінялось освітлення й треба було справді поспішати. Дочка старого пішла до хати. А з долини до нас, на пагорб, досі долітали хрипкі матюки.

– Чого це вона назвала її людоїдкою?

– Бо її батько й мати – людоїди. Я це діло добре знаю, бо я тоді був ісполнітілєм у сільраді. У мене, бач, руку покалічено. Я й у царську війну не служив через руку. І в гражданську війну не взяли… Тих, у кого коні були, тих хапали в їздові. І красні гнали, і денікінці гнали… Та я, бач, Бог милував, у яру переховався. З конем, возом і жінкою… Раз ото пішов подивитися, що там на кутку робиться… І якраз, як я визирнув із тернини, до мого двору під’їхав красноармієць і під стріху – пих! – вогником, а тоді – пих! – вогником під браму. Вогонь, як ласка, побіг по паркану. Я й не зчувся, як по всій вулиці полум’я зафуркотіло. Тоді вони поїхали на другу вулицю палити… Поки знову строївся, ох і важко було… У колгосп, значить, як загнали, то мене ісполнітілєм призначили. Бо в мене рука калічна. А ноги були добрі – швидше всіх дійду, куди треба. Отож мені, бо я був ісполнітілєм, довелось того недоїденого чоловіка поховати… Він був із села Долина. Був одягнений у кирею з відлогою. Із Києва ніс торбинку борошна. Чи виміняв, чи купив, я вже не знаю. Вечір його якраз у Щербанівці застав. Та ще й дощ ішов, коли він до села додибав. Йому б ще трохи пройти, хіба тут далеко? І він би був удома. А він почав проситись до людей переночувати. Його, звісно, ніхто не пустив. Тільки от людоїди й впустили. Вони його в комірчині поклали спати. Уночі чоловік узяв сокиру і вони удвох із жінкою впорали того перехожого. Хоча вони й зішкрябували і зливали кров, та не змогли скрити слідів. Бо з того кров била так, що навіть на стелі в комірчині були бризки крові.

Може, ніхто б і не взнав, якби якогось дня не прийшла з долини його жінка. Почала питати в людей, чи хто не бачив чоловіка в киреї з відлогою. Ніхто не озвався. Тільки одна жінка сказала, що до неї той чоловік просився. А того, що живе вона одна з дітьми, то вона боялася пустити його до хати. І направила до сусідів, бо в них є хазяїн… Тоді долинянська жінка побігла до сільради… І вже гуртом, і уполномочений з ними, пішли й упіймали їх на гарячому. Знайшли й кирею з відлогою, і торбинку від борошна. І поруч дерев’яні ночовки з рубленою печінкою та кришеною цибулею.

Чоловіка й жінку забрала міліція. І більше їх ніхто не бачив і ніхто в селі про них нічого не чув… Ну а їхні діти в селі лишились… Мені голова сільради наказав, бо я ж ісполнітєль, зібрати все й закопати на цвинтарі. Я взяв у них із хати велику хустку, згорнув туди і голову обсмалену, і печінку порубану, зав’язав у вузлик і поніс отуди на цвинтар…

Дід все розповідав спокійно, неквапно, але коли сказав: «Отуди на цвинтар…», – раптом підвівся й показав кривою рукою на далекі пагорби.

Здається, після дідової оповіді ми обоє мовчали. Але коли несли табуретки до хати, дід виголосив:

– Спасибі, що зайшов та поговорив по-людськи. А то цілий день сидиш і немає з ким і погомоніти. Бо тільки троє нас одногодків лишилось. Один геть здитинів і нічого не тямить. А другий – ще краще – став штундою і весь час під гітару руські пісні править. Господи, як то страшно, коли ні з ким побалакати про те життя, що було в молодості…

Як прийшов увечері додому й показав своїй господині малюнок, вона вигукнула:

– О! Дід Клочок. Дуже старий дід…

Коли потім я повернувся до Києва, то зробив з портрета діда Клочка (на свій сором, я так і не взнав його імені та прізвища) один пристойний офорт: «Дід мій, дударику». Не малювати ж мені його з обсмаленою людською головою в покалічених руках. Тоді б мені за такі малюнки голову відірвали!.. Ну а зараз?..