Текст книги "Бiблiйнi пригоди на небi i на землi (на украинском языке)"
Автор книги: Юрий Ячейкин
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)
Це була неймовiрно важка i виснажлива праця. Недарма Всевишнiй сьомий день оголосив Днем Спочинку.
Тiльки вiнцю творiння – Адамовi – було пiд силу впорати цей мовний калейдоскоп. Всевишнiй, напевне, заклав у його черепну коробку перший у свiтi електронний мозок. Звичайна людина за один день з цим вiдповiдальним завданням нiзащо б не впоралася. Нам у школi казали, що коли тiльки наземнi "божi дихання" звести докупи i щосекунди давати одну назву, то вистачило б на чотири мiсяцi безперервноу роботи. Без передиху! Без сну i спочинку! Адам же впорався за один неповний робочий день, та ще й охопив ресстрацiю численних мешканцiв пiдводного царства. Кiбер, та й годi!
В iсторiу людства це був перший свiтовий рекорд. А все чому? Бо творцем Адама був Найдосконалiший, Наймудрiший, Усевiдаючий Всезнайко, з яким Адамовi нема чого й рiвнятися. Подумати тiльки: Адам за один день лише дав назви усьому сущому, а Всевишнiй за один день усе те суще сотворив. Що важче? Було б дiло, а назва знайдеться! I рiвняти ух не можна! Досить згадати, що на його першу дитину. Кауна, пiшло аж дев'ять мiсяцiв творiння. Однак i того Кауна без Адамовоу помiчницi рви не було б...
Отак я воздав хвалу Отцю Небесному. Гадаю, Всевишньому сподобалося. Може, змилостивиться i випустить на волю достроково?
Про всяк випадок (як падати, то на м'яке!) вирiшив пiдлеститись i до мого наглядача.
– Пишайся, Левiафане! – солодко проспiвав я.
– Це б з чого? – здивувався той.
– Як з чого? Хоча б з того, що твiй родовiд давнiший вiд мого. Будь-який цар запишався б, якби дiзнався, що походить з черева твого пращура.
– Невже?
– Правду кажу. Усi вельможi рахуються помiж собою, чий родовiд давнiший.
– А хiба мiй рiд давнiший вiд твого?
– А ти що – не слухав? Адже пару твоух пращурiв Всевишнiй сотворив на п'ятий день, а моух – на шостий. Та й то – некомплектне...
21. ГОСТРЕ СЛОВЕЧКО КОЛЕ СЕРДЕЧКО
"Мужик поки ще темний, то й у бога вiрус, а навчиться – вiн i церкву забуде, а про батюшку – поминай як звали!"
Панас МИРНИЙ.
Уже настав третiй день мого ув'язнення, а про звiльнення й гадки нема. Ну, заждiть! Геракл втiк, i я – не з гiрших.
Ото пожував сухiврю з хлорели i повiв хитру мову:
– Всевишнiй i справдi мас свiтлий розум. А все чому? Бо посеред раю вiн завбачливо виростив для себе Древо Пiзнання. Плоди з нього вiн усть сам-один. Як тiльки чогось не знас, з'усть пiзнавальний плiд, i вже все йому вiдомо.
А всiм iншим пiд страхом Страшного суду мудро заборонив отi пiзнавальнi плоди жерти. Iнакше, примiром, мавпи з мавпочками вмить би оте дерево обнесли, i нинi б не люди володiли землею, а мавпи. Навiть Адамовi господь заборонив з того дерева куштувати. Щоб не вийшов з нього великий розумник. З дурнем завжди легше: вiн власноу думки не мас. Що дурневi не скажи, усьому повiрус на слово.
I жив Адам в раю у святому невiданнi. Мов викiнчений дикун. Не знав, темнота, навiть такоу дрiбницi: одягатися йому чи нi. Гасав по райських кущах голяком, як його Всевишнiй сотворив. Весь невмиваний, у синцях та подряпинах...
Одного разу покуштував Всевишнiй з Древа, i його вмить осяяла чергова iстина: усякоу тварi вiн сотворив по парi, а от Адама – некомплектне!
Явний недогляд!
От i напосiвся вiн на Адама, нiби той винен:
– Час тобi, хлопче, одружитися. А то вештасшся один, мов безпритульний. Треба, ой, треба тобi жiнку знайти!..
Адам слухас i в свосму дикому невiданнi нiчого не годен второпати. Тiльки лупас по-дурному очима.
Але на той час, певно, давно вже дощу не було. Глина, мабуть, так всохла, що порепалась. А хiба з сухоу глини щось злiпиш? Та вона у пальцях розсипасться на порох.
Але господь не розгубився, не позадкував перед тимчасовими труднощами, не зiрвав планових строкiв творiння внаслiдок несприятливих "об'сктивних причин". Вiн не з таких! Його виробниче правило тверде: сказано зроблено.
Коли Адам спав, Найспритнiший так ловко висмикнув у хлопця ребро, нiби все життя на товкучках по кишенях спецiалiзувався. Адам нiчого й не помiтив, начеб оте ребро у нього було зайвим.
А Всевишнiй дмухнув на ребро i мовив:
– Хай буде жiнка!
I стала жiнка. Гарненька! На всiх iконах уу малюють блондинкою з блакитними очима. Томуто з того часу чоловiки надають перевагу бiлявим. А жiнки, знаючи про це, волосся фарбують. Щоб ввести дурнiв у оману та спокусу! Ну, це я так – мимохiдь вiдхилився
Коли Адам прокинувся, бачить – веде до нього Всевишнiй чарiвне створiння, з пшеничним волоссям аж до колiн. Зрозумiло, голе-голiсiньке. Про одяганку, хоч би благеньку, господь зовсiм не дбав...
– Ой-ой-ой! – полохливо зойкнув у свосму невiданнi повний невiглас Адам. – Нова звiрюка! – I щоб одразу покiнчити з ресстрацiсю, тицьнув у нову звiрюку пальцем, даючи воiстину придурочну назву: – Секс-Бомба!
– Що ти мелеш? – вперше скасував назву Всевишнiй. – Це твоя подружка, а не звiрюка. Iм'я уу нiжне, мов квiтка, – рва. Гарна дiвчина, правда? Вибирай – не вибирай, а кращоу зараз все одно не знайдеш.
I суворо додав:
– I щоб поганських слiв про неу я бiльше вiд тебе не чув!
– Слухаюсь, отче, – пiдкорився Адам i запитав: – А що я маю з нею робити?
– Тобi ще розтовкмачити, бовдуре?
– А то, – промимрив Адам.
– Ну, добре – поясню. Будеш ходити з нею в парi. Куди ти, туди й вона, як нитка за голкою. Ти – пiд кущик, i вона пiд кущиком до тебе пригорнеться...
– I оце все? – зрадiв Адам.
– Е, нi! Будеш про неу турбуватися, пiклуватися, годувати, в доброму тiлi тримати. Збагнув?
– Слухаюсь, отче, – похнюпився Адам. – Хай буде так!
А коли Всевишнiй пiшов, ясно всмiхаючись, Адам запитав рву:
– Слухай, "ти вмiсш по деревах лазити?
– Таж старий казав – краще у кущi, – грайливо вiдповiла рва, гiпнотизуючи Адама димчастою млосною блакиттю. Адамовi здалося, що вiн ось зараз – втопиться в уу бездонних, як небо, очах.
Моторошно стало хлопцевi. Як вiд того блакитного потопу врятуватися? I незчувся, як вже гойдався на макiвцi найвищого дерева, де й ховався в гущавинi до ночi. А рва цiлiсiнький день просидiла пiд деревом, аки вовк, що полюс на мисливця. Що вона iще робила? Та нiчого такого – пiсеньки мугикала, з квiточок вiночок сплела...
Отак ганяла рва Адама день у день по райських хащах, аж поки не надибала на богове Древо.
– Адаме, – нiжним голосочком спитала вона, – а чому ти жодного разу не видерся на це дерево? Дивись, якi на ньому гарнi плоди...
– Ти що, очманiла? – озвався з баобаба захеканий Адам.
– А що я поганого сказала?
– Заборонено– на нього лазити! Пiд страхом Страшного суду i неминучоу кари заборонено! I плоди з нього жерти – зась!
– Чому, Адаме? – мелодiйно джеркотiла рва.
– А я звiдки знаю? Що я, бог – усе знати? I взагалi вiдчепися од мене, бо – уй-богу – урветься у мене терпець! Як дам кокосовим горiхом!
– Ой, дай, Адамцю! Менi щось i справдi пити хочеться
Заскреготав Адам зубами, мов шинкар, коли у нього люди сидять i тiльки теревенять, а горiлки не замовляють, та й подався у хащi виконувати рвину примху. Бач, з лiсового джерельця не може напитися...
Ну, тут, як воно завжди бувас, тiльки чоловiк з очей, як до рви чемний Спокусник суне:
– Дозвольте з вами познайомитися. Мене звуть Змiсм.
– А мене рвою... Але я вас щось не бачила...
– I не дивно – моу володiння розташованi окремо вiд цього чудового райського куточка. Оце завiтав познайомитися.
– I що, не жалкусте? – лукаво примружилась рва.
– Жалкувати, що познайомився iз справжньою чарiвницею? Та ви що! Ви б тiльки поглянули на себе. Кращоу статури не знайти! А якi коси! А очi! Чаклунка, боже створiння! А ця довбня – ваш Адам – тiльки й знас що по деревах гасати. Таку кралю не цiнус... Я б для вас, моя крихiтко, влаштував би воiстину райське життя!..
– З милим рай i в куренi, – як могла, пручалася беззахисна рва, зовсiм-зовсiм оголена.
– Який курiнь? Де ви бачили той курiнь? Ваш бовдур не з вами у куренi, а з мавпочками на гiлляках раюс. Ех, менi б отакий скарб! Та я б!.. Та ви б!.. Та ми б удвох!.. Дозвольте, моя чарiвнице, почастувати вас оцим прекрасним плодом...
– А менi зараз Адам кокосового горiха принесе...
– Кокосового горiха... Та ще гнилого... Та ще по дорозi сiк сам висмокче... Та ще потiм вам отим гнилим кокосом усе життя докорятиме... А цей, дивiться, який соковитий!
– Адам сказав, що з цього дерева куштувати найсуворiше заборонено...
– Адам... Сказав... Заборонено... Та чи подумали ви: раптом вiн бреше? I що вiн взагалi знас, ваш темний неук Адам? I розум його не посвiтлiшас, поки нехтуватиме цими чудодiйними плодами. Бо плоди з цього дерева солодке джерело пiзнання. От покуштуйте i дiзнастеся, брешу я чи нi... Я правду кажу: заборонене – солодке...
– Ну, хiба шматочок, щоб вивести вас на чисту воду, – завагалася рва.
Спокусник одразу вклав у ручку рви заборонений плiд i у захватi аж сплеснув у долонi:
– Боже мiй, яка краса! Хоч картинку малюй "Дiвчина з яблуком"... Ну... Ну... Смiливiше, нiчого не бiйтеся... Нарештi, розумнице моя! А тепер скажiть, володарко моух мрiй, чи брехав я, коли присягався, що ви найчарiвнiша жiнка у свiтi?
– Нахабо! – у рви прорiзалася жiноча логiка.
Спокусник отетерiв вiд несподiванки.
– А що таке? – розгублено забелькотiв вiн. – А що я такого? Я ж тiльки хвалив...
– Хвалив! – гримнула рва. – Знущався, а не хвалив! Бач, йому порiвняти мене нема з ким... Ясно, нема! I не буде, поки я лишатимусь сдиною жiнкою на свiтi! На мосму мiсцi i горбата була б кращою!
– Ну, коли так, – розiзлився Змiй-Спокусник, – то вiднинi кожна жiнка люто страждатиме вiд того, що вона – не сдина!
22. ЯКУ ХТО МАр, ТАКУ Й ОБIЙМАр
"Чи не правда, вона досить кумедна, "свята" Бiблiя, коли читасш уу уважно?"
Лео ТАКСIЛЬ.
– Адамчику, ану злазь з дерева!
– Навiщо?
– Курiнь будувати.
– Який ще курiнь?
– Ну, як не курiнь, то хату.
– Яку ще хату?
– Ну, як не хату, то садиба не завадить.
– Та я навiть слiв таких не чув!
– Нiчого – я навчу...
– Адамцю, де ти цiлий день ноги б'сш? Хоч би дров нарубав...
– А навiщо?
– Щоб розкласти багаття...
– А багаття для чого?
– Для чого, для чого... Боже мiй, коли ти зрозумiсш? Щоб рибу засмажити – ось для чого! Смажена риба смачнiша.
– А ти звiдки знасш?
– Знаю, та й усе...
– А без багаття хiба не можна?
– Звiсно, можна! Якщо ти грубку складеш...
– Адаме, i не сором тобi цiлiсiнький день на пiдсоннi вилежуватись? Роботи в хатi нема, чи що?
– А що я маю робити?
– Ну, хоч би огiркiв набрав та насолив, грибiв поназбирав на засушку... Бо ж нiяких запасiв у хатi! Гiсть прийде, почастувати нiчим...
– Який ще гiсть?
– Та хоч би отой старець Всевишнiй...
– А ти звiдки знасш, що гiсть прийде?
– Як не прийде, то й самi з'умо...
– Адамчику, ти хоч би поглянув коли на мене...
– Ха! Нiби я тебе не бачив!
– Невже у всьому роздивився?
– Та не слiпий...
– Щось не помiтно, щоб ти був зрячий...
– Адамчику, котику, мур-мур-мур...
– Чого це ти? Чи не захворiла?
– Ну, Адамцю, не будь таким... Ну, приголуб свою рвоньку...
– Знасш, нiколи – роботи по горло.
– Якоу ще роботи? Вже сонце низенько, вже вечiр близенько...
– Нiчого, ще встигну городину зiбрати. Свiжих фруктiв та овочiв принесу. Сама казала: гiсть з'явиться – почастувати нiчим.
– Ой, ти, певно, зголоднiв, мiй милий? О, яка я неуважна! На, поласуй оцим...
– Як?! З отого дерева?! Пiд страхом неминучоу кари?!
– Яка кара? Нiчого не буде... Я куштувала... I нiчого такого...
– Коли ти ула?
– Та ще позавчора... Знасш, заборонене – дуже солодке... Та ти хоч надкуси на пробу...
– Ну, хiба що надкусити...
– Отак... Молодця!.. Ще, Адамчику, ще!.. Ну, то як? А тепер, мiй любий, поглянь на мене...
I впала полуда з очей Адамових:
– Ага, бачу, одне у тебе на думцi – голою спокусницею вихилятися... Хоч би листочком затулилася!
– Адамцю, а навiщо менi вiд тебе ховатися? Хiба ми – не пара?..
Той райський випадок дуже заплутаний. Свiдкiв – катма. Кожен оповiдас в мiру власноу розбещеностi.
Одне ясно: Всевишнiй був дуже задоволений, що примудрився так хитро втiлити свiй смiливий задум у життя. Вiн навiть освятив перше у свiтi ательс мод, в якому сам обiйняв дуже вiдповiдальну посаду першорядного майстра кравецькоу справи.
У святому писанiу прямо сказано:
"I зробив господь (бог) Адамовi та дружинi його одяги шкiрянi, i одягнув ух обох".
I що б ти думав, Левiафане?
Шкiряний одяг досi не вийшов з моди!
23. ВИЙШОВ СУХИМ 13 ВОДИ
"I ось Iона знову на суходолi. Ще й зараз показують мiсце, де кит виплюнув пророка. Втiм, богослови не знають твердо, чи був Iона виригнутий, чи ж кит евакуював його з боку хвоста".
Лео ТАКСIЛЬ.
Це я тiльки тут iсторiю грiхопадiння Адама i рви так фрагментарне виклав: щоб i дiти до шiстнадцяти рокiв могли прочитати. У святому письмi iнтимнi стосунки янголiв та людей розписанi з соромiцькою вiдвертiстю, без усякого благопристойного камуфляжу. Недарма в безбожному заокеанському царствi Жовтого Диявола в подарунок молодожонам видано "Порно-Бiблiю" з "оголеним" iлюстративним "матерiалом". Хтозна, раптом молодята неписьменнi! То хоч з чудових малюнкiв доберуть, що й до чого та як... Вартiсть видання – ого-го!
Але навiщо менi було розбещувати Левiафана? Мiй наглядач – благородна й цнотлива тварюка. До того ж Левiафан виявився напрочуд уважним й допитливим слухачем. Недарма кажуть, що мозок морських ссавцiв нiчим не поступасться людському.
Наприклад, я оповiдаю, а вiн запитус:
– А який вiн на вигляд був?
– Хто? – не можу втямити я, уриваючи свою гладеньку оповiдку.
– Бiблiйний Змiй.
– рва прийняла його за людину. Змiй тодi ходив на двох ногах, а не плазував. Хвацько розмовляв, а не шипiв. А людей господь сотворив за своум образом та подобою. Вiдтак, с грунтовнi пiдстави припустити, що й Змiй-Спокусник був копiсю самого Всевишнього. Тiльки молодший... Зверни увагу. Левiафане: вiн i по раю вiльно вештався!
– А звiдки ж вiн узявся?
– Друже, вiд твоух запитань упрiти можна. Аж голова обертом йде! Звiдки узявся велемовний i премудрий Змiй, один господь знас, та нiчого про це не написав...
– А може, це вiн – Виконавець Наказiв господнiх? Сказав господь: "Хай буде Свiтло!" I стало свiтло... Як ти, Iоно, гадасш?
– Ой, краще помовч, Левiафане! А то й у тебе Всевишнiй вiдбере мову. I замовкнеш ти навiки, як нещасний бiблiйний Змiй... Кому потрiбнi зайвi теревенi?
– Так воно ж цiкаво...
– Йому, бачите, цiкаво! Ха! Та менi лише за те, що я слухав тебе, охальника дiянь господнiх, строк ув'язнення збiльшать на повну котушку! Замкни вуста – тьху! – утробу – i намотуй на вус, що чорним по бiлому писано. Ясно? Мовчки слухай!
– Та я слухаю...
Я собi далi оповiдаю, а вiн знову:
– А чому Всевишнiй одразу не вигнав з раю Адама i рву?
– Га? – тупо вигукнув я, силкуючись осмислити нове капосне запитання.
– Сам подумай, Iоно, – вперто розтовкмачус менi Левiафан, – то вiн молодят голубить i сам ум моднi строу шис, а то враз – виганяс! Навiщо було йому стiльки часу з ними воловодитись? Адже вирок ухвалено наперед! I судовоу справи порушувати нема потреби... Карай – та й усе!
Аж тут приходжу до тями i викручуюсь, як вуж на пательнi:
– А хто тобi сказав, що господь вигнав Адама з рвою за прелюбi дiяння?
– Так усi пастирi кажуть!
– Усi пастирi кажуть... Усi невiгласи брешуть! Як господь мiг виганяти ух за милi любощi? Адже вiн сам наказав: "Любiться i розмножуйтеся". Второпав? А тi пастирi байдикують на заняттях з першооснов раювання, а потiм патякають, як викiнченi неуки. Чули дзвiн, та не знають, де вiн...
– А за що ж вигнав? – повертас на свос впертюх Левiафан.
Довелося натужити пам'ять i пригадати залiковий курс з допомiжних писань – апокрифiв, що не увiйшли до бiблiйного канону.
– Бо в раю було ще одне Древо, – притишеним голосом повiдомив я.
– Яке? – мов змовник, прошепотiв i Левiафан.
– Древо Життя! – наважився я прошелестiти безбарвним голосом.
– То й що з цього?
З усього було видно, що Левiафановi мос повiдомлення про Древо Життя в новинку. Довелося пояснити докладнiше:
– Хто покуштус плодiв з цього Древа, здобувас безсмертя. А рва вже добиралася до нього... Варто уй з Адамом було з'усти хоч по одному плоду, як вони поробилися б всемогутнiми, немов сам господь-бог! Навiть янголи вже не знали б, кому коритися. З тиранiчною владою Наймудрiшого було б покiнчено назавжди! I нiякого Потопу не було б! Та й iнших лих i знищень... Ось на цю безбожну диверсiю у раю i замiрявся штовхнути несвiдомих молодят хитромудрий мерзотник Змiй. Та господь вчасно викрив цю пiдступну змову приречених. Покарав усiх трьох! Особливо було непереливки Змiсвi... Та всю цю справу Всевишнiй розумно ховас в найсуворiшiй тасмницi. Навiщо бентежити своух рабiв нездiйсненними надiями й мрiями?
Коротко кажучи, оповiдалося про Адама та рву довго.
Розповiдаю Левiафановi, а сам пильно стежу, як вiн реагус. На початку оповiдки (в уу славословнiй частинi) мiй кит байдуже жував планктон. Та потiм його зачепило. На фривольний гачок. Щодалi – гачок мiцнiше впинався. Левiафан навiть забув жувати. А потiм так заслухався, що аж пащу роззявив.
Отут я й спостерiг, що Левiафан, захоплений бiблiйними басчками, втратив усяку пильнiсть, що нiяк не личить нi в'язницi, анi наглядачевi. Вiн навiть за курсом не стежив. Потроху лiнивi хвилi прибили його аж до берега.
А я iнтригуючим гласом кажу:
– Як дiзнався про Древо господь...
Та й стрiмголов кинувся через роззявлену китову пельку на берег.
– Ти куди? – запiзнiло сполошився Левiафан. – Тiкати? Ану, гайда назад в утробу!
– Нi, друже Левiафане, не буде цього. Прощавай!
Тодi вiн почав канючити, мов жебрак нещасний:
– Повернися, Iоно, коли справдi вважасш себе моум другом... Мене ж з роботи потурять... Скажуть: роззява... А в мене на шиу китиха чудо-юдо, малi китенята...
Ех, доведеться допомогти! Хоча б корисними в цiй ситуацiу порадами...
– Який же ти роззява. Левiафане? – примирливо кажу я. – Та хто й насмiлиться отаку нiсенiтницю верзти? Ти ж сам пречудове знасш, що все – в руцi божiй. Значить, на мою втечу його воля була. Але про яку це втечу я кажу? Це було звiльнення за божим промислом! Твiй хазяун Посейдон все одно до пуття не добере, що сталося. Адже свiдкiв нема! Окрiм того, нiхто й досi не подбав про те, щоб завести у твосму черевi канцелярiю з вхiдною i вихiдною документацiсю. Отже, виходить, що ти – непiдзвiтна адмiнiстративна одиниця.
– Так-то воно так, але...
– Нiяких "але". Левiафане! Забудь про тi лихi "але" i нiколи не згадуй! Пам'ятай: за вiдсутнiстю канцелярськоу документацiу тобi мусять вiрити на слово. Що скажеш, те й вiдповiдатиме iстинi! А ще с один бюрократичний прийом, що б'с начальство наповал!
– Який це, Iоно? – схопився Левiафан на мiй натяк, мов потопаючий за соломинку.
– А ось який: коли постанеш перед грiзними очима Посейдона, наберися нахабства i одразу премiю проси!
– А за що?
– Ну, це ясно: за понаднормову трудову вахту по утриманню особливо небезпечного злочинця. Тодi Посейдон буде думати не про мене – втiк я чи не втiк, а про премiю – давати уу тобi чи не давати... Ну, бувай живий-здоровий! А менi в дорогу час!
– Бувай, арештанте! – вже веселiше вiдгукнувся Левiафан. – Ну, й хитрун же ти, Iоно! Але послухай-но i мосу поради. Iди, хлопче, в Нiневiю i не барися. Якщо, звiсно, не хочеш бути ув'язненим ще й у черевi Бегемота...
24. НЕМА ВОЛI Й НА ЗАЯЧИЙ СКIК
"Швидко йти – бiду знайдеш.
Помалу йти – бiда тебе знайде".
З народноу сатири.
Стою на високому пагорбi i милуюся згори пречудовим мiстом, яке спорудив легендарний цар Нiн, а прикрасила уславлена цариця Семирамiда. Серед пишних зелених садiв височать бiлi палаци. Вздовж його берегiв лине широка рiка Тiгр. Тихо струменiють, зблискуючи в сонячних променях, прозорi води. Човник рибалки пливе. Вдалинi вiтрило корабля пломенiс. Краса!
Отак укляк на пагорбi i милуюся.
Аж гульк – з обох бокiв бiля мене стовбичать ще двос. Один, красунчик у вишуканому хiтонi, недбало пальмовою вiттю помахус. Другий, барчистий гевал – з шиу до п'ят обвiшаний вiйськовими вiдзнаками, зловiсно мечем побрязкус.
Невже я вскочив у нову халепу?
А наувний, мов дитина. Левiафан обiцяв лише Бегемота. Та чого iншого можна чекати вiд простого морського трударя-добряги? Левiафан тiльки зовнi – чудисько. А цi двос...
– Як. ти гадасш, Михайле, – лiниво цiдить красунчик, – порозумнiшав у черевi китовому наш молоденький непослух чи й досi дурiс?
– То твос штукарство, Гавриле, тобi й знати, – знехотя бурчить обтяжений м'язами гевал. – А моя метода проста: казанком по мордi – i край! Такому – слово, вiн тобi – сто. А коли даси казанком по мордi, одразу – повне взасморозумiння.
– Це ти серйозно?
– Цiлком! Казанок, особливо чавунний, дохiдливий i переконливий аргумент, що не потребус жодних дискусiй.
– Цiкаве спостереження...
Отак балакають помiж собою, нiби мене й на спомин нема. А я мiж ними нi в сих нi в тих....
У кожного на раменах, мов генеральськi еполети, лежать маленькi золотi крильця. Чував я, нiби у небожителiв завжди так: чим вищий сан, тим менш обтяжують плечi крила. У архангелiв, примiром, це просто легесенька iсрархiчна ознака – ум небесних бриляк не тягати. А величезнi вантажнi крила – то у рядових янголiв-чорноробiв.
Хто ж цi двос?
– Казанком по мордi, кажеш? – замрiяно помахус вiттю милосердя гарненький до огиди красунчик.
– Авжеж, Гаврило. Але можна й чоботом пiд дих. А то й кулацюрами ребра полоскотати.
– Цiкавi пропозицiу, – знову лiниво мимрить потворно-гарний красень.
Боже мiй! Невже?..
Невже це перший порадник Всевишнього архангел Гавриул i верховний душогуб архистратиг Михаул? Схоже на те...
Ну, коли так, то нiякi словеса менi не допоможуть. Тiльки повна, безмежна й мовчазна покора. Iнакше цей нiжний красунчик мене двома пальчиками придушить.
Я бебехнувся на колiна, молитовне склав долонi i звiв очi до неба з нiмим благанням.
– Молодця! – янгольським голосом схвалив моу капiтуляцiйнi дiу архангел Гавриул.
– Ага! – присднався до нього архистратиг Михаул. – Тепер i чоботом йому по мордi зручно дати...
Чоботи архистратига були з мiцними чотирикутними носаками, окутими бронзою. Таким чоботам – зносу нема. Скiльки б небесний головнокомандувач не човгав ними по мордах, пиках та фiзiях.
– Чому ж ти не послухався, Iоно? – слейним голосочком запитав Гаврило. – Тобi ж випала найвища честь: пророкувати iм'ям Всевишнього.
– Дозвольте поясню! – змолився я.
– Тiльки коротко, – попередив гевал Михайло. – А то...
– Знаю: по мордi!
– Ти диви! – розчулився архистратиг. – Ну, давай, кажи, що масш збрехати.
– Вашi Свiтлостi! В усьому винен старий пень Авiмелех. Вiн сказав, щоб я пiшов пророкувати кiнець Нiневiу, та не сказав, вiд чого вона мас загинути. А це с грубим порушенням святоу iнструкцiу. Адже усяке пророцтво мусить бути конкретним, iнакше всi пророчi зусилля виявляться марними.
Я замовк i знову звiв очi до неба, не мiняючи молитовноу пози.
– Вмотивовано бреше, – оцiнив Гаврило.
– Як на дурня, то повiрить! – погодився Михайло, побрязкуючи лускою нагород.
– Що ж, Iоно, – провадив далi красунчик Гаврило, – я виправлю помилку Авiмелеха. Хоча б для того, щоб надалi ти не мав чим вiдбрiхуватись. Знай: ресстр покарань господнiх нiчим не обмежено. Кiнець мiста настане через сорок дiб з дня початку твоух пророкувань. Можливо, Нiневiю спопелять надпотужнi блискавки...
– Торох-торорох! – повiдомив кодову назву каральноу акцiу архистратиг Михайло.
– Або мiсто буде зруйновано астероудами, метеоритами, болiдами та iншими сфероудами...
– Вах-бах-бах! – пояснив головнокомандувач.
– Або його поглинуть води Тiгру купно з хлябами небесними...
– Буль-буль-буль! – уточнив стратиг.
– Може бути застосований комплексний метод покарань господнiх.
– Торох-торорох-бах-бах-бах-буль-буль-буль! – у захватi розтлумачив Михайло.
– Все уяснив,, Iоно?
– Як на духу! – гаряче запевнив я.
– Ну, тодi паняй з богом.
– А то – баняком по мордi!
25. ЯКА ПТАШКА, ТАКА Й ПIСНЯ
"Мало знайдеться людей, якi наважились би уголос висловити те, про що тасмно просять бога".
Мiшель МОНТЕНЬ.
Господи, яке розкiшне мiсто ця Нiневiя!
Скрiзь стiльки принад i спокус, що хоч очi полою затуляй. Особливо коли в тебе, як у мене, в кишенях вiтер гуляс...
Того ж дня сiв i склав звiт-молiння на iм'я самого Всевишнього (той скнара Авiмелех – канюч у нього чи не канюч – все одно й ламаного шеляга не дасть):
"Наймудрiшому, Всемилостивому, Наймогутнiшому
пановi Всевишньому,
сдиному i неподiльному в трьох лицях!
Уклiнно доповiдаю: за наказом Вашоу Високостi прибув у всеозбросннi святих настанов та не менш святих iнструкцiй на короткочасне пророкування у мiсто Нiневiю.
Тут багато такого, чого я в життi не бачив, а вiдсутнiсть вiдповiдного досвiду збивас з пантелику i заважас плiдно пророкувати.
Скажiмо, на мiсцевому базарi продають жовтi i зеленi кулi, що свосю формою й габаритами нагадують м'ячi. Якщо розрiзати жовту кулю, вона всерединi жовта. А якщо розрiзати зелену кулю, то вона чомусь всерединi яскраво-червона. Мiсцевi грiшники купують цi устiвнi кулi (i жовтi, i зеленi), рiжуть ух на скибки i привселюдно ними запихаються, аж слина та сiк з ротiв тече. Кажуть, смачно. Не знаю – не пробував. Пришлiть грошi попробую.
I ще тут у крамницях продають пляшки, на яких зiрки намальованi. Найменша кiлькiсть зiрок – три. Чим бiльше зiрок, тим пляшка дорожча. Мене аж нуртус: а що воно таке? Мiсцевi грiшники купують цей зоряний напiй i кажуть, що вiдчувають вiд нього небесне блаженство. Не знаю – не пробував. Пришлiть грошi – попробую. А ще тут на березi рiки Тiгр с так званий пляж, а точнiше – звалище оголеноу людськоу плотi. I на тому пляжi винiжують своу принади мiсцевi грiшницi (геть усi – босi i, можна смiливо казати, голi). Кажуть, дуже апетитнi. Не знаю – не пробував. Пришлiть придатнi на це дiло пiдйомнi – попробую.
Ще раз уклiнно нагадую: тiльки грунтовне вивчення життя дасть менi реальну змогу з успiхом впливати на оточення.
Ваш смиренний слуга, раб божий
пророк Iона".
Тiсу ж ночi отримав термiнову блискавку:
"Вельмишановний отче Iоно!
Масмо велику присмнiсть нагадати: Вам уже твердо обiцяю дати казанком (баняком) по мордi. Однак ми й досi вважасмо, що Вашi домагання дещо передчаснi.
Приймiть найкращi нашi побажання.
Херувим (пiдпис нерозбiрливий)".
Ну, от – масш!
Та чого дивуватись?
Так нас i в пророчiй школi навчали: бог i слуги його все беруть, та назад не вiддають.
26. УСЕ – БОЖЕ, ТIЛЬКИ ГРIХИ НАШI
"Немас такого злочину, якого не вчинила б людина на догоду боговi i заради вмилостивлення небесного владики".
Поль ГОЛЬБАХ.
Менi лишалося одне – почати пророкувати.
Чим швидше я позбудуся Нiневiу, тим швидше матиму нове, бiльш пристойне призначення.
Та от бiда – сам процес пророкування мене анiтрохи не надихав, не викликав i найменшого ентузiазму. Гнiтили спогади з дуже недавнього минулого. Звiсно, за борт мене тут не кинуть, бо нема вiдповiдних природних умов: рiчка – не море. Але мiсцевi лиходiу цiлком можуть вдатися до привселюдного побиття камiнням. Або чемно запросити:
– Просимо пана пророка до гiлляки!..
До того ж провiщати кiнець мiста доводилося всупереч настановам iнструкцiу. У Нiневiу давно вже не лютувала холера, не косила людей чума, i нiхто з грiшникiв не голодував. Один я пестився. Я так схуднув, що в моу штани влiзло б два Iони. Сили моу так пiдупали, що ух ледве вистачило на те, щоб видряпатися на бочку посеред базару.
Я глянув довкола, i з очей моух мимоволi покотилися гiркi сльози. Бо я побачив: скрiзь грiшники обжираються запашними баранячими шашликами, запивають соковитi шматури м'яса прохолодними напоями, хрумтять редискою, молодим часничком, огiрками та помiдорами, з хрускотом встромляють гострi леза в смугастi боки кавунiв.
А над базаром лунас спокуслива реклама:
– Кому моркви? Кому бурячкiв на борщ?
– Бублик – за п'ятак, дiрка – за так!
– Iдеш до куми, коли нема кума, купи у мене рахат-лукуму!
Я проковтнув сухий клубок, що захряс у мене в горлi, i вiдчайдушне возопiяв:
– Грiшники та грiшницi! Ще сорок днiв, i Нiневiю буде зруйновано!
Мертва тиша впала на гомiнкий за хвилину перед тим базар. Усi очi втупились в мене. Навiть удаванi слiпi, що завжди по риночках побираються, повернули до мене голови i розплющили повiки. У повiтрi запахло грозою.
"Зараз вiзьмуться за каменюки", – подумав я.
– Люди! – намагаючись врятувати свою плоть вiд катування, заголосив я. – Iстинно кажу: через сорок днiв бути тут пусту! – я проковтнув солонi сльози. – Я про кiнець мiста точно знаю! Ось, дивiться, у мене до вас командировочне посвiдчення, видане богом-батьком, пiдписане богом-сином i засвiдчене богом-духом святим! Термiн вiдрядження – тридцять дев'ять дiб. Бо на сороковий день вогонь небесний впаде на вашi голови! Торох-торорох!..
Усi завмерли. Забутi шашлики смердiли горiлим. Кавуни падали з онiмiлих рук i репались на брукiвцi. Нiжки каплунiв стирчали з масних ротiв.
Хвала тобi господи, злякалися!
Бiльшого ефекту я б не досяг, коли б навiть ще й грiм вдарив з ясного неба. А все чому? Бо жителi мiста, на вiдмiну од морських розбишак, добре знають лихий норов Всевишнього – у церквах ух навчають божоу бiографiу. А в нiй що не сторiнка, то кара та й кара...
Що тут сталося!
Усi обступили мене, частують, мов найдорожчого гостя, i розпитують: та як, та що, та за вiщо? Переляку мого як не бувало. Я почував себе вiдмiнником на iспитових заняттях i охоче вiдповiдав:
– Так от (хай хтось змотасться у шинок по бутерброд з iкоркою), великий грiх ви взяли на душу, бо надмiру розбагатiли. А звiдки ваше багатство? Вiд бога! Усе, що масте, – все боже. А от грiхи – вашi! (Дайте оту сулiю з бiлим – у горлi пересохло). I не знасте ви того, що у пеклi чорти давно вже на вас вила гострять, готуючись до масового прийому... Знову ж таки, не тiсю рукою усте. Треба лiвою, як у кращих домах Фiладельфiу та Александрiу, а ви – правою! Явний злочин i грiховний непорядок!
– Що ж нам робити, святий отче? – уже скиглять.
– Звiсно – рятуватися, поки с час. (У когось с пляшка з червоним?) Смиренним каяттям i доброхотними подаяннями ще можна заслужити вiчне блаженство на Сьомому Небi. Оплату вiльних мiсць приймаю наперед i тiльки готiвкою. Само собою, пiд розписку з гарантiсю. (Ще одного шашличка пiд "Перлину пустелi" з'усти, чи що?) Ух, добре пiшла!
За годину бочка з-пiд оселедцiв аж кректала вiд подаянь. Я хитався вiд утоми. Однак пiшов ще до шинку – п'яниць лякати.
– Грiшники! – грiзно повiдомив. – Ще сорок днiв, i ви пекельноу смоли нап'стеся!
Знову: та як, та що, та за вiщо? Я охоче i до ладу, з усiма подробицями ум розтлумачив, не забуваючи сумлiнно дегустувати зорянi напоу.
Аж тут згадав про бiдолашних грiшниць, що у повному невiданнi голi i босi винiжуються на березi Тiгру. Одразу ж кинувся наставляти ух на путь iстинну, залишивши пiд наглядом шинкаря бочку з-пiд пива з накиданим туди злотом та срiблом.
