Текст книги "Бiблiйнi пригоди на небi i на землi (на украинском языке)"
Автор книги: Юрий Ячейкин
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)
З ковчега несподiвано повтiкали раки, яких ми теж узяли по ресстру чистих, однак нiхто не пiддавав сумнiву ухню достеменну чистоту. Останнього рака я побачив, коли той уже зависав над бортом, щоб шубовснути у воду. Хоч вiдомо: раки у морськiй водi не живуть. Море – царина крабiв. Чого ж раки пруть за борт?
Я по-дружньому запитав втiкача:
– Куди ти пнешся, сто крабiв тобi у пельку?
– Все одно не лишуся, – ворушить вiн вусами.
– Чому ж бо?
– Та нас тут уже розкусили, – загадково вiдповiв вiн i без дальших розмов шубовснув у воду.
Сьогоднi я розв'язав цю тасмницю. Виявлясться, моу шибайголови Сiм та Iафет нишком влаштували в кормовому трюмi буфет i тепер ласують пивом з раками. Я зняв пробу – смачно!
– А в нечистий список занесли? – запитую мимохiдь для порядку.
– Га? – тупо вибалушив очi кок.
– Само собою, – запевнив мене капелан.
– Ага! – збагнув нарештi кок.
– Я ух моментально списав з числа чистих, ледве побачив, що Сiм вже кидас ракiв у казанок...
Ретельнi у мене бувальнi – нiчого не скажеш.
А вже пiд кiнець вахти побачив, що Iафет принишк пiд щоглою i щось творить, позираючи на чисте небо. Пiдiйшов тихцем до нього зi спини i на власнi очi пересвiдчуюсь – плете цей тхiр на мене письмове мереживо:
"Всемилостивий пане Всевишнiй!
Як вам добре вiдомо, вже давно не було дощу. Усi ми дуже забрудненi. Але адмiрала Ноя Бiблiйного цей кричущий факт чомусь не бентежить. Видно, йому до вподоби ходити у нечистих..."
Ах ти, гадюченя!
Але сигнал с сигнал. Сигнали для того й заснували, щоб на них реагували. Довелося негайно вжити вiдповiдних заходiв. За домовленiстю з китами я вiдкрив постiйно дiючу душову на три кабiни. Всi три кити фонтанують безвiдмовно i не потребують нi поточного, нi профiлактичного, анi капiтального ремонту...
17. "ЛЮДИНА ЗА БОРТОМ!"
"Дня божого, погожого.
Небо високе, море глибоке.
Черговий навiгатор – боцман Сiм.
Стерновий Хам, видно, давно збився з правильного курсу. Скiльки вже пливемо, а навiть острiвця не бачили. Та нехай Iафет розбереться...
Зранку вахта проходила спокiйно. Тiльки опiвднi сталася надзвичайна подiя.
– Людина за бортом! – гукнув я i щосили бабахнув у дзвiн гучного бою.
– Я не людина, а бог, – образився миршавенький дiдок, що плескався собi за бортом. – Бач, рятувати мене зiбрався! Сто гарпунiв тобi у печiнку!
– Ти – бог? – здивувався я.
– А так, морський бог Нерей!
– А що ти можеш, коли ти бог?
– Що я можу? – замислився вiн. – Ну, примiром, ходити по водi, яко по суху.
Вiн i справдi показав менi цей рiдкiсний i свосрiдний фокус. А потiм до нього пiдплив дельфiн, i старий Нерей всiвся на нього верхи, мов на морського коняку.
Аж тут прибув на мiй дзвiн адмiрал, i все почалося знову.
– Який ти в бога бог, сто кашалотiв тобi у пельку? – пiддав сумнiву заяву Нерея адмiрал Ной Бiблiйний. – Бог сидить на небi з янголами, а не полощеться у водi з жабами. Може, ти цар пуголовкiв, звiдки я знаю, щоглу тобi у пельку!
– Ах ти, сарделько порепана! – не на жарт розлютився морський дiдок. Це я – цар пуголовкiв? Ах ти, стара шкапо, брудний мiшок гною, кiстяк усохлий, сто гвинтiв тобi у печiнку!
– А ти!.. А ти!.. – загарячкував у полемiчному запалi й адмiрал. Роздутий пухир, бульбашка на водi, гнiздилище слимакiв – ось хто ти! Сто восьминогiв тобi в обiйми!
Це був наче стихiйний конкурс на звання лауреата солоного слова. I на суходолi до Потопу такi сутички по всiх крамницях траплялися. Ех, аж присмно згадати. Знасте, як весело бувало? Лаються у черзi двос, i самi не знають чого. Так i зараз вийшло.
Нерей явно переважав – лайка була з вигадкою.
А наш адмiрал хутко вичерпався в своух убогих фантазiях.
– Заховай пiд картуз свою лисину, блазню! – хрипко, але голосно кричав морський володар. – Прибережи уу для пекла! Там чорти з твосу пустопорожньоу коробочки бубон зроблять! Сто каракатиць тобi у кожну нiздрю!
– А ти... а ти... мокра курка – ось хто ти! – вже слабкувато боронився адмiрал.
А Нерей, вiдчуваючи його слабину, повiв переможний наступ:
– Слухай ти, недоумкуватий склеротику! Хочеш, я зараз покличу свого зятя бога Посейдона? Вiн як вилами-тризубом махоне – тут тобi й буря! Чи, може, покликати мого онука бога Тритона? Вiн як у раковину задудить – тут тобi й шквал! Та я й сам можу. Ось як дам зараз команду китам "Всi униз", пiдеш ти на дискусiю до тигрових акул! Плiснява ти галета, сухопутний шпак, корабельний пацюк, беззуба швабра, харч для крабiв, сто сдинорогiв тобi у печiнку!
Кити, видно, почули знайому команду i засовались. Днище затрiщало. Ковчег загрозливо захитався. Екiпаж i пасажири злякано завмерли. Адмiрал враз схаменувся.
– У мене наказ Всевишнього! – заголосив вiн. – Ось посвiдчення! Я сдиний у бога патрiарх, що врятувався!..
– рдиний ти у бога дурень! – обiрвав його розпачливi зойки Нерей. – А чи один ти отакий блаженний, це ще вилами мого зятя по водi писано. Сто холодних медуз на твою гарячу голову!
I пiд оплески присутнiх та плескiт хвиль Нерей грацiозно пiрнув пiд воду. На цьому несподiваний концерт солоного слова закiнчився. Цiкаво, на що натякав морський володар?"
18. НА ЩО НАТЯКАВ НЕРЕЙ
Боцман Сiм доповiв:
– На обрiу ковчег пiд незнайомим прапором!
– Покличу Констриктора, – лiниво пообiцяв адмiрал Ной Бiблiйний.
– Та уй-богу – ковчег! – присягався боцман. – Лише на чотири румби лiворуч вiд курсу. Хоч би поглянули...
I справдi, у вказаному боцманом квадратi рухалося якесь судно з химерним рангоутом.
Через пiвгодини доброго ходу вже можна було роздивитися окремi деталi. Новий ковчег був побудований у формi великоу, видовженоу, мов човен, скринi. Кришки уу зараз були вiдкинутi на борти. Певно, пiд час Потопу скриня була запакована наглухо.
З дивного зустрiчного судна визирали двi голови i чудернацький кiнь з крилами.
– Гей, на скринi! – гукнув адмiрал.
– Агов, на ковчезi! – весело озвався незнайомий навiгатор.
– Вiтаю вас!
– Привiт i вам!
– Звiдкiля це ви узялись?
– З околиць Олiмпа. А ви звiдки?
– З околиць раю!
– Ого!
– Отож!
– А куди прямусте?
– А бог його знас! А ви?
– Ха! А ми – протилежним курсом!
– Веселий ви чоловiк!
– А чого сумувати?
– Видно, нам виписували маршрути у рiзних вiдомствах.
– Ваша правда!
– Хто у вас верховода?
– Зевс. А у вас?
– Всевишнiй. А як вас величати?
– Девкалiон. Подорожую з дружиною Пуррою та конем Пегасом.
– А навiщо кiнь?
– Вiн знас шлях на гору поетiв Парнас. Каже, уу не затопило. А як вас звуть?
– Ной. На борту – дружина, сини, невiстки, онуки, звiрi...
– Ото було клопоту!..
– I не кажiть!
– Ну, бувайте! Попутного вам вiтерця!
– Щасливо i вам допливти!
Ковчег i скриня розiйшлися як у морi кораблi. А на обрiу вже бовванiла нова плавуча база.
За годину вiдбулася ще одна двостороння розмова :
– Гей, на ковчезi!
– Агов!
– Як вас величають?
– Адмiрал Ной. А вас?
– Шкiпер Утнапiштiм. А ви звiдки?
– З райського куточка!
– Ого!
– Отож! А ви?
– А ми з околиць Вавiлона. Хто у вас займасться питаннями Потопу?
– Всевишнiй. А у вас?
– Мардук.
– А я й не чув про такого!
– Я про вашого теж!
– Ну, бувайте!
– Попутного!
Так ось на що натякав старий Нерей. На небi, виявлясться, скупчилося доволеньки конкуруючих органiзацiй. Ну й дiла!..
А на обрiу вже бовванiла нова рятувальна посудина...
19. ОЙ НА ГОРI, НА ГОРI
– Земля! – гукнув черговий навiгатор капелан Iафет. – Хвала тобi, господи! Земля! Осанна, осанна, осанна!
Адмiрал Ной Бiблiйний вп'явся очима в тому напрямку, куди тицяв указуючим перстом Iафет. На обрiу, де купчилися легенькi бiлi хмарки, крiзь сизувату iмлу й справдi щось невиразно чорнiло, здiймаючись вище хмар.
– Справдi – земля! – аж здивувався адмiрал. – Сто галет тобi в нагороду! Цiла гора землi!
Опiвднi пробилися крiзь прибережне намисто рифiв i сiли на мiлину бiля самiсiнького берега. Багатомiсячна гойданка припинилася. Було дивно ходити по непорушнiй твердi, а не по хиткiй палубi.
Мореходiв зустрiчав схвильований натовп мiсцевих жителiв.
Це був сто п'ятдесят перший день нечуваноу навiгацiу без вiтрил.
Адмiрал дав останню команду:
– Свистати всiх нагору, сто пляшок кожному у пельку!
За хвилину почався урочистий парад врятованих. Схiдцями скакали коники i викидали коники, плазували плазуни, виробляли акробатичнi трюки мавпи, м'яко стрибали один через одного хижаки, котилися дикобрази та ужаки. Поважно сходили слони i носороги, зебри i зубри, страуси й жирафи, буйволи i кенгуру i т.д., i т.д., i т.д. (Повний список пасажирiв вмiщено у шеститомному довiднику Брема).
Екiпаж бiблiйних навiгаторiв зустрiла поважна делегацiя. Усiх новоприбулих запросили до святкового столу, виставленого просто неба. На бенкетi грав оркестр. Музиканти видзвонювали келихами, кубками, пляшками, тарiлками, глечиками i сулiями. Диригент вимахував довгим шампуром з шашликами. Це був непiдробний ансамбль пiснi i пляшки.
Вiд iменi присутнiх слово взяв тамада зустрiчi. Вiн схвильовано звернувся до бравого адмiрала:
– Гостем, дорогий, будеш! Другом, дорогий, будеш!
– А до кого ж ми допливли? – розчулено запитав адмiрал Ной Бiблiйний.
– Ви прибули до славноу гори Арарат в сонячнiй царинi виноробiв Урарту!
– Невже у вас не було Потопу?
– Ет! Хiба в горах почусш, що дiсться у свiтi? Ти розкажеш, дорогий!
– Ой, сумна буде моя оповiдка...
– А ти пий вино, дорогий, i все мине!
З словами щироу подяки виступив Iафет:
– Дорогi друзi! Ваш чудовий стiл зобов'язус, надихав i кличе! З серця линуть слова щироу подяки! Душа радiс! Ваш гостинний достаток мобiлiзув! Докладемо всiх зусиль! Знайдемо усi прихованi резерви! Всi, як один...
– Пий вино, дорогий, потiм добалакасш...
Старого Ноя швидко розiбрало. За годину вiн уже ледве ворушив язиком. Але вперто варнякав, намагаючись оповiсти свою гостропригодницьку бiографiю. Зрозумiло, виникали певнi мовнi труднощi. Тому немас нiчого дивного, що дiдуган затинався мало не на кожному словi.
Вiн оповiдав i лiз цiлувати тамаду:
– Дррруже!.. У-уя-уяви, дрруже!.. Це ж пррросто... дикий кошмаррр... дррруже!.. Д-д-давай попо-по-челомкасмося! Сам господь, дрруже, пiшов на мокррре дiло... Га? Жжжах!..
– Пий вино, дорогий, i все мине! – переконано радив мудрий тамада.
– Оте мок-ррре дiло й сп-п-ррравдi слiд замочити...
Коли адмiрала приволокли до намету, вiн вже й лика не в'язав.
– В'язать бом-бррром-брррам... на рррею! – задерикувато кричав вiн.
– Тату, дiд сильно набрався, – прибiг до Хама син. – Сiрника запалити страшно – вибухне! – доповiв Ханаан.
Сiм солодко хропiв пiд бенкетним столом. Iафет сидiв твердо. Вiн все бачив i все чув.
20. ОЙ У ПАТРIАРХА ТА ГОЛIВКА БОЛИТЬ
– Необхiдно рiшуче загострити, пiдняти на належну височiнь i поставити руба питання про виховання.
– Кого? – очманiло простогнав Ной. – Ой, голова моя, голiвонька бiдна...
– Молодоу змiни, – пояснив Iафет. – А то, примiром, вчора прибiгас до Хама його вкрай невихований синочок Ханаан i репетус: "Дiд, каже, так по-свинськи нализався, каже, що сiрника, каже, запалити страшно, бо дiд вибухне, каже, мов смердюча бочка зi спиртом..."
– Так i сказав? Ой, болить...
– Це ще не все! Каже, буцiм, ви одяг пропили i голим бiгали...
– Невже? – жахнувся Ной.
– Я ваш одяг принiс, – скромно повiдомив Iафет. – От я й питаю: де повага до старших?
– Ой, голiвонька потрiскус...
– I цьому можна було зарадити, якби не одна прикрiсть, – нiби вагаючись, тихо докинув Iафет.
– А що таке?
– Та сьогоднi з вiддiлу кадрiв прибiгли, щоб новi свiжi кадри на дегустацiю кинути...
– Ой-ой-ой!...
– I принесли вам кумасика, щоб пiдлiкувати вiд усiх хвороб...
– Ну, то де вiн – отой кумасик?
– Та Хам перехопив його...
– Що? Висмоктав моу лiки, мерзотник? Сто пробок йому у пельку!
– Не знаю, як вам i сказати...
– Та вже кажи до краю!
– Вилив Хам вашi лiки у море!..
– Ну й недолюдок!.. Хiба нi?
– Цей ганебний факт – акт безвiдповiдальностi та безгосподарностi.
– Ой, голiвонька моя розвалюсться... Що ж ти пропонусш, Iафете?
– Я ось для вас пляшечку припас...
– Ага!..
– Може загострити питання, пiдняти на височiнь та й поставити руба?
– Слушна думка. Клич, Iафете, колектив дегустаторiв на виробничi теревенi. Сто доган йому у пельку...
Чергове сiмейне обговорення проходило активно: Iафет завбачливо налив у чайник лiкiв вiд усiх хвороб. Ще до оголошення порядку денного Сiм внiс цiнну конструктивну пропозицiю:
– Щоб у ротi промовцiв не пересихало i щоб всiм вистачало, пропоную до наступноу наради замiсть чайника придбати вiдро i ковшик до нього. Це, поза всяким сумнiвом, пiднесе нашу балакучiсть на ще нечувану висоту!
21. ТРИ СВЯТI У ХАТI
На порядку денному виробничоу ради було одне питання: на кого шити робу винороба.
У короткому вступному словi бригадир дегустаторiв Ной яскраво змалював загальне становище:
– Сини моу! Легендарне ходiння пiд всi вiтри до гори Арарат успiшно завершено! Але не буду вiд вас приховувати: до неба високо, до хати далеко, а до шинку близько. З цих реальних умов ми i мусимо виходити. Перед нами поставлено почесне завдання – келихи пiднiмати та вино дегустувати. Важка ця праця й дуже шкiдлива для здоров'я. З власного досвiду знаю, що пiсля напруженоу виробничоу вахти дегустатори просто-таки падають з нiг. I навкоси – теж! Навiть несила доплентатись до лiжка без перешкод. Але коли це нас лякали тимчасовi труднощi? Нiколи! I ми знову доведемо, що успiшно подужасмо будь-який плановий обсяг! Однак нам необхiдно вирiшити ще одне виробниче питання. З нашого невеличкого, але згуртованого колективу ми мусимо висунути одного кандидата на вiдповiдальну роботу винороба, де с всi можливостi показати зразки натхненноу працi. Якi будуть думки i пропозицiу в свiтлi ганебного вчинку Хама?
Першим узяв слово Сiм, бо у нього в ротi було сухо, як у зiпсованому сифонi:
– Батьку i брати! Що я хочу сказати? Га? Ага! Я хочу сказати, що нам не слiд панiкувати. Здавна вiдомо: краще втопитися у винi, анiж у водi. (Iафете, налий скляночку... Та не бiйся за мене – душа не тiльки бога, а й мiру знас! А який бог змочив, такий i висушить... Ху!.. Добре пiшла!) То про що я хотiв сказати? Га? Ага! Я хочу нагадати, як Хам наплутав у списках худоби. Це жах i навiть кошмар: ми гризли такi тоненькi галети, що крiзь них можна було затемнення сонця спостерiгати! А злодюга Хам в цей час вiз контрабандою цiлу отару харчiв! (Iафете, хлюпни до склянки – душа мiру знас, а я розхвилювався...) То що я хотiв сказати? Га? Ага! Я мовчати не буду! Я ще говоритиму – душа мiру знас... Так от! Хiба ми гарантованi вiд того, що наш Хамло знову не наплутас i не наллс у келихи замiсть горiлки помиу? Фу, аж гидко стало! Хлюпнiть у склянку – душа горить... От Iафет просить слова. Вiн скаже як по писаному. Ху! Добре пiшла!
– Батьку i брати! – урочисто почав Iафет. – Високе звання дегустатора зобов'язус, надихас i кличе!
– Ще як! – вклинцювався невгамовний Сiм.
– У свiтлi поставлених завдань ми не можемо миритися з тим ганебним фактом, що Хам злочинно знищив цiлий кумасик цiнноу виробничоу сировини. Я рiшуче вiдкидаю недоречнi зараз родиннi почуття i з усiсю вiдвертiстю кажу: я не доручив би Хамовi навiть здавати порожнi пляшки, бо вiн не мас жодноу уяви про матерiальну вiдповiдальнiсть. А ще я хочу запитати збори: хто публiчно паплюжив генiальнi вказiвки Всевишнього i сiяв чорну зневiру в наших серцях? Хто ганьбив славних ковчегобудiвникiв на сторiнках бортiвки "З наждачком"? Хто прирiк на погибель окрасу тваринного свiту? Хто пiдмiнив списки "чистiнечистi" на списки "устiвнi-неустiвнi"?
– Атож – хто? – бадьоро озвався Сiм.
– Вiдповiдаю: Хам!
– А я що казав?
– Хам i ще раз Хам! Вiн один докладав всiх зусиль i знаходив прихованi резерви, щоб ми долали все новi й новi труднощi. Тож нехай спокутус своу грiхи на виноробнiй нивi. Хай вирощус лозу! Хай давить грона! А ми не пошкодусмо усiх наших сил, щоб дати об'сктивну оцiнку його працi.
– Ще як дамо! – радо пiдхопив Сiм.
– Батьку! – звiвся на ноги Хам, знову порушуючи порядок, бо йому ще нiхто не надавав слова. – Кого ви слухасте? Один ладен втопитися у кухлi сивухи, а другий меле неначе з бiлоу гарячки. Та ух обох'спарувати й бiсовi подарувати!
– Вiн ображас збори, – просичав, Iафет. – Позбавити його слова! Вилiз на трибуну непроханий, то й злiзе некоханий. Ач який!..
– Регламент! – загорлав Сiм. – Пiдвести риску! Вже й на дегустацiю пора!
Але головуючий Ной i так уже деренчав склянкою по чайнику, закликаючи присутнiх до порядку.
– Ставимо пропозицiю на голосування, – цiлком демократично мовив вiн. Хто за те, щоб за неетичну поведiнку на зборах позбавити Хама слова? Один, два, три... Переважною бiльшiстю голосiв пропозицiю прийнято. Ану, Хаме, геть з трибуни i затули пельку!.. Я вважаю, що ми попрацювали плiдно i нема потреби дискутувати далi: вже всi набалакались. Дозвольте оголосити проект резолюцiу, бо, як слушно пiдказав сумлiнний трудяга Сiм, вже й на змiну пора.
Збори дозволили. Iафет подав Ноевi заздалегiдь нашкрябаний проект, i той зачитав його:
"За безпiдставне критиканство, систематичне зловживання своум службовим становищем та виробничi зриви збори ухвалили кинути Хама на виноробну периферiю, щоб на низовiй роботi навчити його тримати:
1) руки по швах;
2) язик за зубами.
Амiнь!"
ЕПIЛОГ
Ой, не хотiлося так сумно кiнчати нашу допотопну iсторiю. Кинулися до першоджерела – Бiблiу: раптом ще можна щось зробити для роботящого трударя Хама? Нi, справи його – швах. Не тiльки самого Хама, а й сина його Ханаана i всiх нащадкiв його закрiпостили три святi, що й до холодноу води не бралися. А на доказ – ось наша резолюцiя в уу бiблiйнiй редакцiу:
"Ной проспався вiд вина свого, i дiзнався, що зробив над ним менший син його;
I сказав: проклят Ханаан; рабом рабiв буде вiн у братiв своух.
Потiм сказав: благословен господь Сiмiв; Ханаан же буде рабом йому.
Та поширить господь Iафета; та й поселиться вiн в наметах Сiмових; Ханаан же буде рабом йому".
Ось так.воно бувас!
Ото й уся Хамовi нагорода...
КНИГА ТРЕТЯ. МЕМУАРИ ПРОРОКА САМУтЛА
"I зрiс Самуул, i господь був з ним; i не залишилося жодного iз слiв його, щоб не виповнилися. I пiзнав весь Iзрауль, вiд Дана до Беер-Себи, що Самуул угоден бути пророком господнiм".
КНИГА ЦАРСТВ, розд. 3. ст. 19 – 20.
ЗШИТОК ПЕРШИЙ
Коли хтось хоче мене засмутити, то дошкуляс менi оповiдкою про святого духа, що зглянувся на мою матiр i зiйшов на неу. Це сталося рiвно за дев'ять мiсяцiв до мого народження – нiч у нiч, а мiж ними стiльки днiв, скiльки треба для плоду у черевi. Ви запитасте: а чим же святий дух може дошкулити благовiрнiй людинi? Адже всiм вiдомо: святий дух – iстота безтiлесна. Якщо вiн зiйде навiть на дiвицю непорочну, вона й лишиться непорочною. Хоч би й народила дитя пiсля того. То чим же дух менi дошкуляс?
Вiдповiдаю: дух духом, а без попа не обiйшлося.
Тато мiй Елкана (та чи батько вiн менi?) i мати моя Анна (кажуть, гарною замолоду була) прийшли в мiсто Сiлом до Скинiу, де стоуть у коморi чудодiйний Кiвот Заповiту. А прибули вони, щоб вимолити у Кiвота дитину, бо вже кiлька лiт були у шлюбi, а господь ум дiточок все не давав.
Тато мiй Елкана ( та хто вiн менi?) в Сiломi одразу подався на базар дещо продати вiд ланiв своух i дечого купити у ремiсникiв сiломських вiд майстерень ухнiх. А мати моя Анна смиренно ступила в Скинiю – Дiм божий, встала перед чудодiйним Кiвотом на колiна i вiд усього серця взмолилася до господа нашого:
– Милосердний пане Всевишнiй! Зглянься на скорботу раби твосу, не забувай мос горе i дай радостi, що всiм дасш. Дай рабi твоуй дитятко!
Священик, що був присутнiй тут, спiвчутливо прислухався до щирого молiння гарненькоу прочаночки:
– Якщо це буде хлопчик, я вiддам його служити в Дiм твiй, о Всемилостивий, щоб був вiн рабом твоум в усi днi життя його!
– Дщер моя! – тут озвався святенник замiсть господа. – Я почув твос молiння, горе твос пiзнав i зглянувся на твою скорботу. I от вiд жалю до тебе кажу: цю нiч я дозволяю провести тобi тут, у Скинiу, перед Кiвотом Заповiту. I взмолимося удвох, щоб зiйшов на тебе дух святий i зросив твос безплодне чрево. Хай подвигне нас на всенощну вiдправу палка любов до ближнього свого!
Це була така велика милiсть, якою мало хто мiг похвалитися. Мати моя Анна з тихою радiстю погодилася на всенощне молiння устами уу та устами доброчесного слуги божого.
А на ранок привiв святенник дуже потомлену всенощною вiдправою Анну до чоловiка уу Елкани i сказав йому:
– Зiйшов дух святий на жiнку твою i чрево уу розпечатав. Але пам'ятай: якщо господь у милосердi свосму дасть вам хлопчика, ти, Елкано, не забудь привести дитя в храм божий на служiння в усi днi його. Бути рабом у храмi – честь, бо раб цей – божий.
I справдилося пророцтво його!
Через дев'ять мiсяцiв – нiч у нiч – народився хлопчик. I нарекли його Самуулом.
Самуул – це я.
Колишнiй велелюбний святенник – теперiшнiй верховний жрець храму божого, преподобний старець Iлiй.
Я – раб його у храмi.
Важка праця в мене, неприсмна й принизлива.
Мию я пiдлоги в келiях верховного жреця Iлiу та лихих синiв його преподобних Офнi та Фiнесса, виношу помиу i стульчаки ухнi та виконую рiзну чорну роботу. А у вiльний час стовбичу аз недостойний на вартi бiля Кiвоту Заповiту.
Це така собi непоказна скриня, але мiстка й важкенька, що стоуть в окремiй коморi. З бокiв у неу – по двi ручки. Це для того, щоб зi скринею зручнiше було тiкати, якщо зненацька наскочать на Сiлом вороги нашi. Навколо неу прочани та мiсцевi богомольцi лобами своуми вибили в гранiтнiй плитi хоч i вузенький, але глибоченький рiвчачок. Вночi я спочиваю в штучному кам'яному ложi цьому, бо плоть мою дуже висушила убога i пiсна пайка моя.
У скринi (а це всi знають) мешкас нинi сам Всевишнiй з усiм сонмом безтiлесних янголiв своух. Так запевняс верховний жрець Iлiй, i всi вiрять йому. А я не знаю, бо нiколи ще не зазирав пiд дашок Кiвоту.
Навiть уявити собi моторошно й важко, яких жахливих поневiрянь зазнав господь наш, якщо вiрувати словам Iлiу. Подумати тiльки: Всевишнiй змушений був залишити престол свiй на Сьомому небi та райський масток на Третьому i переселитися в злиденну скриню. Зрештою, воно й не дивно: як богом обраний народ Ерес-Iсраелю з усiх кордонiв оточують богопротивнi й нечестивi хананеу, аморреу, хеттеу, ферезеу, свеу, гергесеу, моавитяни, аммонитяни, мадiанитяни та фiлiстимляни, так i Всевишнього нашого оточили боги нечестивi ухнi Ваал, Астарта, Молох, Мелькарт, Ормузд, Мардук, Елом, Бел, Асур, Сiн, Ану, Нергал, Адар, Мерiдах, Бiлiт разом з потворними iдолами, охочими до розбою та кривди. Виходить, виперли вони Всемогутнього з теплого i ясного неба i силою свосю примусили його самозаточитись у холоднiй i темнiй скринi.
Я думаю про це, але мовчу, нiмий, аки риба, щоб за балачками не погрузнути в багно крамоли та сресi. Бо настромлять тодi плоть мою на довгу й гостру палю або очищатимуть душу мою вiд грiхiв вогнем на привселюдному видовищi.
Верховний жрець храму божого Iлiй та преподобнi сини його Офнi та Фiнесс називають мiж собою Всевишнього просто – Сундук, а для мене не шукають у словниковому фондi свосму iнших слiв, крiм "бовдур", "чмур", "iдiот", "кретин" або ж "йолоп". Навiть "дурня" для мене шкодують.
Я дивлюся на них i думаю.
Нудний i настирливий цей нинi беззубий i хирлявий старець Iлiй з його паршивою звичкою всiм заздрити.
Побачить, як я потом вмиваюся, шкребучи пiдлогу келiу його, втупиться в мене вицвiлими, як сорочка моя, очима й сумно зiтхас, наче я потом вмиваюся не на пiдлозi, а за трапезою:
– Де б менi знайти роботу отаку?
Або несу я помиу – i знову чую за спиною його набридливий голос, нудний i заздрiсний, наче я не помиу несу, а щире золото:
– Де б менi знайти роботу отаку?
А коли я, наче невтомний каменяр, викрешую зубами iскри з твердого, як камiнь, окрайця хлiба i, затиснувши перстами носа, ковтаю отруйнi шматки iржавих та смердючих оселедцiв, вiн i тут заздро шамкотить порожнiми щелепами:
– Де б менi знайти роботу отаку?
О господи! I коли я побачу, як вiн тримас свiчку на пупi свосму?
А сини його, преподобнi Офнi та Фiнесс?
Таких лиходiув, як вони с, не знайти не тiльки в мiстi нашому Сiломi, а по всiй землi Iзраулевiй, вiд Дана до Беер-Себи!
З вигляду вони – дикi. Пиками – вельми нахабнi. Беззахисних прочан вони грабують навiть на папертi i не соромляться трусити кишенi жебракiв, забираючи у них доброхотнi подаяння. I нiхто не може врятувати вiруючих вiд буйних синiв Iлiсвих, що рискають, аки вовки, на шляху овечок божих.
Сини Iлiу, хоч i попи вони, знати не хочуть нiякого Сундука i чути не хочуть про святi обов'язки своу. Коли хто приносить смачну й поживну жертву Сундуковi та його односундучанам, Офнi та Фiнесс закачують рукави риз своух, непристойно оголяючи рудi й волохатi, як у катiв, руки, опускають довгi шпичаки i гострi виделки в казан, де вариться м'ясо, або в каструлю, або у сковороду, або в горщик i, що зачепить шпичак або настромить виделка, те й поудають. I нiякого жаху перед киплячим уством не виявляють, а тiльки неприборкану жадiбнiсть i природжену ненажерливiсть.
А мене, вбогого, Офнi та Фiнесс женуть вiд трапез своух, бо з мене волосся сиплеться як зi старого матраца, хоч за вiком я ще отрок. А волосся мос ламасться й сиплеться тому, що татусь мiй Елкана (та й чи батько вiн менi?) i мати моя Анна дали обiтницю боговi, що лезо нiколи не торкнеться чола мого i обличчя мого. I нинi вигляд я маю потворний.
Вже всi звикли до того, що я скрiзь сiю волосся свос. I коли навiть не я, а хтось iнший необережно загубить волос свiй i його знайдуть у казанi, або в каструлi, або в горщику, а то й в коритi для худоби, негайно шукають мене i бичами бичують нещадно.
Воiстину деякi батьки нерозумними й поспiшними посвятами дiтей позбавляють чад своух ухнiх радощiв i хлiба насущного i прирiкають на жалюгiдне iснування.
Я мовчки сiдаю в темний куток Скинiу, смиренно гризу суху скоринку i спостерiгаю, як Офнi та Фiнесс безсоромно обжирають Сундука i весь безтiлесний почт його. I Сундук теж мовчить, i сидить тихо, як миша, бо лютi до харчiв сини Iлiу носять кулацюри по пiвпуда кожний.
I ще негiдники цi завели сустний звичай: насмокчуться вина або перегону вiд скажених корiвок (щоб вони пекельноу смоли насмокталися!), одягаються з варварською розкiшшю у заморськi шати i йдуть до жiнок, що збираються у Скинiу. I грайливо горнуться нiкчемнi пастирi цi до гарненьких i молоденьких овечок божих...
А батько мерзотникiв, верховний жрець Iлiй, дивиться на безбожнi неподобства розбещених грiховодникiв цих крiзь персти своу i тiльки заздрiсне плямкас:
– Ех, менi б роботку отаку!
А на ранок Офнi та Фiнесс виходять перед вiвтарем у золотому вбраннi, поважнi й неприступнi, чадять кадилами перед суворими iконописними личками праведникiв i воскурюють фiмiам самi собi.
I читають баранам, що чомусь звуться чоловiками, збезчещених i занепащених перед очима господа овечок, гарненьких i молоденьких, заповiдi господнi. А потiм ревуть святих пiсень, аж у вухах закладас. I нехитрi штуки цi так захоплюють паству, що замiсть узяти киу та поламати ух на гладких спинах нахаб, барани з овечками стоять з роззявленими пельками, наче i не в храмi вони, а в балаганi ярмаркових лицедiув.
Та, якщо подумати, хiба не так було споконвiку?
Хiба не про попiв сказано: "Бреше, як пiп у церквi"?
I ще: "Пiп з богом говорить, а сам на чорта дивиться ".
А коли вiдправ нема, Офнi та Фiнесс цiлими днями тиняються без дiла i, щоб не вмерти з нудьги, кличуть для потiхи мене:
– Гей ти, йолопе, йди-но сюди! Не цурайся товариства, довгоносику!
Нiс мiй – це хрест мiй.
Всi знущаються з носа мого, навiть Офнi та Фiнесс, хоч у самих в них носи, як гаки. Але мiй нiс – найдовший з усiх вiдомих носiв, на пiвлiктя довжиною, i гострий та кривий, як кинджал халдеув.
Нахабно кличуть Офнi та Фiнесс мене, щоб поглумитися з мене:
– Вiзьми свiй нiс, бовдуре, i поголися!
– Тiльки ж обережно, кретине! Бо й без ножа зарiжеш себе!
Iржуть вони, як ситi конi, отак глузуючи. I зупиняють прочан, хапають ух за поли, i говорять ум, що носяра мiй для ратноу працi дуже зручний. I що, коли буде нова брань з нечестивими, мене, шмаркача, навмисне вiзьмуть у вiйсько, щоб носом своум я добивав повалених у прах ворогiв наших.
– Усiх воякiв заклюс!
А по вiйнi, переможнiй для мого носа, не треба буде перековувати мечi на рала, бо носом моум можна виорати всi землi вiд Дана до Беер-Себи. I велика радiсть буде в народi i свято на вулицi. I кожен прочанин на честь мого звитяжного носа поставить у храмi товсту свiчку...
Знущання цi краяли серце мос i принижували гiднiсть мою гiрше, нiж чорна робота.
I тодi звернувся я до Всевишнього з гарячим молiнням, уклiнно прохаючи, щоб вiн допомiг менi пiднятися на iсрархiчних сходах i випередити цих преподобних бузувiрiв хоч на нiс, щоб вони йшли за мною i дивилися шанобливо на мою потилицю. I господь напоумив мене.
Уночi, коли верховний жрець Iлiй почав на всi заставки висвистувати, я збудив його й смиренно повiдомив:
– Отче, ось я.
Вiн гнiвно просичав:
– Та я тебе, iдiота, i не кликав!
I вiн знову впав на пуховi подушки своу, бо понад усе по хирлявостi своуй любить солодко поспати.
Але за годину я не полiнувався знову штрикнути його межи ребра своум твердим, як цвях, перстом:
– Отче, ось я.
– Господи, де ти знайшов такого бовдура? – скинувся Iлiй i затремтiв од безсилоу лютi. – Геть iз очей моух, кретине! Не кликав я тебе!
Я слухняно вiдiйшов i лiг у кам'яне ложе свос.
Але тiльки-но Iлiй захропiв, як я ще раз пiдкрався до нього i знову штрикнув перстом своум мiж ребра його:
– Отче, ось я.
Вузенькi плечi його пiднялися над лiжком i затремтiли в нiмих риданнях, i по бiлiй бородi його заструменiли сльози.
– Самууле, я не кликав тебе, – нарештi жалiбно заскиглив Iлiй. – Ти, отроче, не мiй глас чусш...
– Тут бiльше нiкого нема.
– Кажу тобi: не я тебе кликав...
– А хто ж?
I тодi нарештi я почув бажану вiдповiдь:
– Ти, Самууле, чусш глас божий!.. Iди, хлопче, з богом до бога i слухай зречене слово його... А мене залиш, немiчного... Благаю...
Та хiба не знав я, що пiдступний i мстивий старець хитрус, аби спокiйно доспати нiч?
Бо хто i коли чув, щоб Сундук подав голос зi свосу схованки?
Але я покiрливо вiдповiв Iлiу:
– Слухаюсь, отче, i за твоум велiнням йду на глас божий. Розверз господь вуста у недостойнi вуха моу!
А ранком покликав Iлiй синiв своух Офнi та Фiнесса, бо в них кулацюри по пiвпуда.
I усю паству покликав верховний жрець – баранiв та овечечок божих, щоб привселюдно покарати мене за мос нiчне зухвальство.
I коли Офнi та Фiнесс почали кропити оцтом гнучкi рiзки, покликав Iлiй ще й мене:
– Самууле, де ти?
Я смиренно вийшов з натовпу i озвався, як уночi:
