Текст книги "Бiблiйнi пригоди на небi i на землi (на украинском языке)"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

– I ви прагнете мене туди запроторити? – я ледь не захлинувся вiд гнiву. – Пiд уламки та рууни? Самi йдiть!

– Це наказ, Iоно! – суворо гримнув Авiмелех.

– Чий би?

– Самого Всевишнього!

– Ого! З небесних сфер?

– Атож! Нiневiю спiткас доля Содома i Гоморри. А тобi випала честь пiти туди з пророчим попередженням.

– А за що Нiневiю спопеляти?

– Чувати, грiшникiв там забагато...

– А де ух нема?

– У тому й суть: усiм буде наука...

– А пiдйомнi вже виписали? – руба запитав я, бо добре вiдав, що Авiмелех – скнара.

– Навiщо тобi? – його аж затiпало.

– А на якi кошти я житиму?

– Прохарчусшся, Iоно, святою молитвою. Шлях довгий, встигнеш назбирати повну торбу доброхотних подаянь...

– Значить, не дасте?

– Анi копiйчини!

– А сутану?

– Яку ще сутану?

– Нову! З м'якою пiдкладкою, щоб рубцями тiло не муляла.

– Ти що, здурiв, Iоно? Який же з тебе некорисливий пророк, коли ходитимеш в розкошах? Раджу тобi якесь дрантя з першого-лiпшого жебрака зняти... От у мене попервах був халат – мав сiмдесят сiм лат! А тобi одразу подай сутану? Пiдеш опудалом, у саморобнiй власяницi...

– Значить, не дасте? – просичав я.

– Не дам! – прогарчав вiн.

– А чоботи? – боровся я за свою мрiю.

– Якi ще чоботи? – саркастично перепитав старий зануда.

– Новi чоботи! Лискучi! З рипом!

– Може, тобi ще райськi крильця дати, щоб нiжок не потомив? Але ти не журись, отроче Iоно, що не матимеш чобiт. Менше буде клопоту. А то ух ще мазати треба та взувати...

– Значить, вирушати менi голим i босим?

– Як i належить – голим i босим!

– А я не пiду!

– Побiйся бога, Iоно!

– А якого лиха менi ще боятися? – остаточно сказився я. – Що з голого та босого вiзьмеш? Чим покарасш геть знедоленого?

Я вийшов i грюкнув дверима.

А братiя – одразу до мене:

– Ну що?

– Ну як?

Я вiдповiв ум короткою, але промовистою байкою у прозi:

– Черевик уперше за свою вiрну службу попросив кашi. I що ж? Його за це розiп'яли в шевця...

Того ж дня я подався свiт за очi: нинi на дурняк i зозуля кувати не хоче.

7. ВIД ОДНОГО ВТIК, А ДРУГОГО НЕ ЗДОГНАВ

"Коли читасш бiблiю, бiльше дивусшся з

необiзнаностi бога, анiж з його всевiдання".

Марк ТВЕН.

Старець Авiмелех, напевне, галасус:

– Негiдник! Дармоуд! Невдячна тварюка! Втiк i зiрвав вiдповiдальне завдання самого Всевишнього!

Поганi вiстi не сидять на мiсцi. Та й як йому не зарепетувати, коли не так сталось, як гадалось? Та нiчого: не щодня йому слухати бридню, деколи слiд почути й правду.

А я що?

Я все роблю, як того бог хоче. Адже вiдомо, що без божоу волi i волосина з голови не впаде, а як схоче господь, то впаде i з лисини. Значить, на те була воля божа, щоб я подався навпрошки до моря, а не в Нiневiю.

Всевишнiй все наперед передбачив!

Коли що, я й боговi скажу:

– Всемилостивий боже, а хiба ж ти не знав, що я помiняю маршрут?

Зрозумiло, аби не зронити свого незаперечного авторитету, Всевишнiй поблажливо скаже:

– Ха! Звiсно знав, Iоно! Тому й вказiвку персонально на твос iм'я спустив, бо знав, що ти усяке дiло завалиш.

– Ну, тодi моя провина не варта й печеноу цибулi! Хiба не так?

– Так, Iоно, так! Я i то падаю, як за власну ногу перечеплюсь.

Оцi богодухi роздуми мене вельми втiшили.

До того ж, тiкаючи вiд старого придурка Авiмелеха, я наочно виявив повну некорисливiсть – залишив у спадок по собi пудовий хрест свiй i не взяв натiльнi кайдани для скрушення грiховноу плотi. Хай ух бере, кому забажасться! Навiть власяницю залишив у келiу на цвяшку...

Саму Бiблiю взяв, аби скрiзь, де ступне нога моя, заохочувати до святого письма грiшникiв.

А заохочувати с чим!

Вiзьмемо хоча б скандальну iсторiю праотця Аврама, котрий до глибокоу старостi, до бiлоу сивизни торгував тiлом свосу дружини Сари. Навiть коли Сарi минав сьомий десяток, Аврам примудрився вигiдно збути уу якомусь хтивому фараоновi, мабуть, схильному до статевих збочень. Iнакше як це диво дивне пояснити? Адже навколо того фараона товклася цiла отара свiженьких й молоденьких красунь, навчених до усяких любовних iгрищ...

Якого ж грiховодника, питаю я вас, ота пiкантна бувалиця не зацiкавить?

Та вони вмить розхапають квитки i натовпом посунуть на моу лiтературнi вiдправи!

I Всевишньому, як Авторовi Книги, буде присмно, що я привернув до його бестселера увагу найширших кiл читачiв i неписьменних слухачiв.

А щоб не наражатися на ревнивi нарiкання Автора, слiд раз у раз невтомно пiдкреслювати незреченну мудрiсть господню. Вiд словесного фiмiаму ще нiхто не горнув носа. Хiба менi важко жонглювати словами "генiальний Автор", "сдиний у свiтi i неперевершений Творець", "глобальний твiр". Або закрутити уже зовсiм по-науковому, щоб в отих мудрагелях вже нiхто й нiчого не второпав, внаслiдок чого вiдчув свою повну розумову нiкчемнiсть.

Я й вiршами можу ушкварити.

Наприклад:

Не Книга – Диво! А вiдтак

Писань таких ми ще не знали...

Спасибi, Автор – наш Мастак,

Що Ви нам Книгу написали!

Ясна рiч, вiршики поганi. На рiвнi школярського римування. Але ух неодмiнно оголосять Високою Поезiсю. Бо хто, питаю я вас, наважиться ух гудити, коли вони хвалебно оспiвують "генiального Автора" та ще й "неперевершеного Творця"? Не побоюся висловити смiливе припущення, що за це недолуге римування менi ще й лiтературну премiю господь дасть. Таке вже неоднораз траплялося! А коли що – додам солоденького фiмiаму: брехати – не цiпом махати. Що схочу, те й змолочу.

Примiром, як восхвалити Всевишнього за те, що вiн надихнув Аврама з Сарою на ганебнi, аморальнi вчинки?

А дуже просто!

Сказав Наймудрiший:

– Не будеш ти надалi називатися Аврамом. Вiднинi iм'я тобi – Авраам. А ти, жiнко, вже не зватимешся Сарою. Вiднинi iм'я твос – Сарра.

Вiдмiннiсть лише на одну лiтеру!

Хiба не дотепно?

Ну, хто тепер наважиться звинувачувати архисвятого патрiарха Авраама i його цнотливу, благочестиву Сарру за грiхи якихось там блудодiйних мерзотникiв Аврама та Сари? Та якщо хтось патякатиме, Авраам з Саррою вмить притягнуть облудника до суду за образу ухнiх священних осiб!

Отак благочестиво розмiрковуючи, я бадьоро мiряв та мiряв ногами твердь земну, неухильно наближаючись до моря.

8. ОКО БАЧИТЬ ДАЛЕКО, А РОЗУМ ГЛИБОКО

"Ми часто кажемо: "Його совiсть гризе..."

Ви собi уявлясте, що було б, коли б совiсть

справдi зуби мала?"

Федiр МАКIВЧУК.

Старець Авiмелех наставляв:

– Не украдь!

Спирасться, бувало, обiруч на бiблiйний фолiант i рече:

– Не убiй!

Якщо подумати, вiн недарма спирався на святе письмо. Адже Бiблiя збiрник унiкальних кримiнальних iсторiй. Суцiльний тобi детектив! З неодмiнною мораллю, як воно i годиться: злочинця настигне неминуче покарання.

Загальна думка була проста: усi люди – грiшники, або ж, як по-сучасному, злочинцi. Така вже людська природа, i нiкуди вiд неу не втечеш. Бо ж неможливо втекти вiд самого себе! Злочин, немов тiнь, чатус за плечима кожного грiшника, а в грiшниках ходять усi посполитi.

А з чого воно почалося?

З грiхопадiння прабатькiв усього нещасного роду людського Адама i рви.

А жилося ж ум: уж – не хочу, пий – не можу!

Не знали i не вiдали, що воно таке батькувати долю у голодi i холодi.

А все одно потягло на крадiжку!

– Адамцю, ну-мо пiшли оту яблуньку потрусимо!

– Та ти що?

– Яблучко хочу!

– Чи ти з глузду з'ухала?

– А що такого?

– Та ж Всевишнiй заборонив яблуню чiпати!

– Ну й дурень!

– Хто дурень?

– Ти, Адамцю!

– Я дурень?

– А хто ж iще? Ти про кого подумав?

– Добалакались!..

– Бо ти – впертюх!

– Я ще й винен?

– Адамцю, ну, подумай сам: якщо ми з'умо по манюсiнькому яблучку, то хiба вiн збiднiс? З торбою пiде? Душу з нас за яблучко витрусить?

– Скупому душа дешевша гроша!

– А менi.. яблучка хочеться...

– Ну, добре, ходiмо по яблука!..

А йшлося зовсiм не про те, збiднiс Всевишнiй чи не збiднiс.

Не було мови й про таку дрiбницю, пiде вiн з торбою на путiвцях старцювати чи не пiде.

Рiч полягала у принципi – заборонi порушувати святi норми приватноу власностi.

Але ж знов-таки сказано: не спiйманий – не злодiй.

Та хiба прабатьки мали кримiнальний досвiд? Хiба вмiли вправно заховати слiди? Хiба мали поняття про алiбi?

Нажерлися яблук та й полiзли спати у кущi!

Застукав ух Всевишнiй на гарячому, а цi недотепи одразу розрюмсалися та й розкололися:

– То вона мене на грiх звабила!..

– А мене – яблучко...

А Всевишнiй ум на те повчально проказус:

– На чужий коровай рота не роззявляй!

Перехресний допит, дiло в суд, останнс слово перед вироком i – "в дальний путь, на долгие года", туди, де i холодно, i де голодно...

Цiкаво, що тодi було запроваджено перший у свiтi фах – професiю сторожа. Бо приставив Всевишнiй до яблунi на варту приватноу власностi херувима з вогненним мечем. Але той перший грiх глибоко закорiнився – усi хлопчаки i досi з яблунь починають.

От Каун, той уже був тямущий мужик! Вiн постарався все обмiзкувати наперед. А коли порiшивтаки свого брата Авеля, то навiть i в думцi не мав колотися.

Всевишнiй, що провадив слiдство у тiй найпершiй "мокрiй" справi, дуже хитро, нiби мимохiдь запитав прадавнього мордувавцю:

– Кауне, де Авель, брат твiй?

А Кауновi хоч би що – затявся, та й годi:

– Запитайте у нього самого! Хiба я сторож йому? Звiдки знати менi, де вiн вештасться i байдики б'с?

– Так уже i не знасш?

– У мене своух справ – по саму зав'язку! Тiльки встигай повертатися...

Якщо розiбратися, то божа Канцелярiя – це вселенський карний розшук, в якому янголи, херувими i серафими слугують судовими виконавцями. Архангели – верховна колегiя. Але всi дiла вершить премудрий Всевишнiй, сам-один у трьох лицях: бога-Слiдчого, бога-Прокурора i богаСуддi.

Та ось що не подобасться в цiй небеснiй каральнiй установi, особливо з огляду на прийдешнiй поголовний Страшний суд ("злочинцiв буде покарано!"), це повна вiдсутнiсть хоч такоу-сякоу адвокатури. Захиститися – нiяк! То вже, знасте, не демократично...

Але про що це я думаю?

Геть з голови крамолу!

Хiба не мене, смиренну овечку, обрано для втiлення у життя смертних задумiв бога-Слiдчого, бога-Прокурора i бога-Суддi? Сказано: путi господнi незвiданi. То менi тiльки здасться, що простую я навмання. Насправдi мене веде Промисл божий туди куди слiд. Вибач, о Милосердний, мимовiльний грiх мiй незумисного розумування! Адже тобi. Всевидющому, згори видко, що я прудко прошкую на завбаченому тобою шляху. А твоя путь – iстинна! Зваж, господи: не всякi жарти чогось вартi...

Уже надвечiр я примандрував до портового мiста Iоппiу, щоб далi подорожувати морем. Головне, опинитися якнайдалi вiд приреченоу Нiневiу. Цiкаво, де тут найдешевша корчма?

Усi лiхтарi на захланних вуличках Iоппiу були розбитi з пiдозрiлою послiдовнiстю. Та я чомусь не звернув належноу уваги на це похмуре застереження з явними вiзуальними натяками. Ковзнув бездумно очима, та й усе. А дарма.

9. ДУМКА ДУМКУ ГОНИТЬ

"Не той кiнь, що в болото увезе, а той, що

з болота витягне".

Народне прислiв'я.

Тьмяно було в благенькiй корчмi. В одному кутку ледь блимав каганець, в другому конала тоненька свiчка. За дверима, зовсiм неподалiк, хлюпало море.

Як на голодного, пахощi тут – запаморочливi. А в мене у кишенях – анi шеляга. Якщо мене звинуватять у тому що я на дурняк досхочу нанюхався смачненького, у мене й мiдякiв нема, щоб оплатити апетитнi пахощi дзвоном.

Трапляються моменти, коли за шматок ковбаси чорту душу вiддаси. Без грошви закон один: уж очима, а рукам зась. А в кого в руках, у того i в зубах. Та нiчого: кмiтлива людина як не руками, то язиком вiзьме. Мошвою i дурень трусити може...

Потроху очi призвичаулися до пiтьми. Ясна рiч, сюди позбиралися на нiчлiг рiзнi безпритульнi лобуряки. Зараз нажираються i напуваються, потiм спатимуть покотом, впритул один до одного, щоб теплiше було.

Усе це був люд убогий: тiльки й грошви, що на полумисок юшки та келишок сивухи. Але ж юшка яка – ложка сторч стоуть! Тiльки у кутку, пiд каганцем, двос смакують не з келишкiв, а хлебчуть прямо з грубенького барильця та маслаки з чималими шматурами м'яса гризуть. Над мисюрою парус – харч свiженький, щойно з вогню...

Один з них – довгий i худющий, мов корабельна щогла. Морда – з самого профiля. Другий – низенький i товстенький, немов дбайливо натоптана усяким добром торба. Пика – з самого кола. Обидва – у строкатих блузах, в яких полюбляють хизуватися мореходи.

На них я й нацiлився. Тiльки чекаю слушноу нагоди.

Чую, щогловидий поважно каже:

– А гарно украсти i на зуб не попасти!

Його приятель не встиг i рота розтулити, як я вже вклинцювався в розмову:

– Пхе! Поганеньке ремесло'лiпше доброго злодiйства...

Строкатий з профiлем одразу на мене:

– А ти хто такий розумненький?

Я статечно вiдповiв:

– Без плуга – не орач, без молота – не коваль, а без Бiблiу – не оповiдач.

– Невже Бiблiю масш? – вразився вiн.

– Авжеж!

– Де ж ти отакий скарб роздобув?

– То моя справа...

– I читати по писаному вмiсш?

– А чого б я Бiблiю на горбi тягав?

– То сiдай до нас, юний отче, за кумпанiю...

Я сiв i негайно вдарився у спогад:

– Наш пiддячий любить борщ гарячий. А як голодний, зжере i холодний.

– Складно кажеш!

– Слово почусш, та не зжусш.

– То пригощайся – у нас на трьох стане!

– Грiх непрощений – усти хлiб немащений. I усти хочу, i горло дере...

– Та ж ось барильце!..

I пiшло, i поухало...

– Веселий ти хлопець, отче! Ану розкажи щось з пiсанiя, щоб нi в тин нi у ворота!

– Можна, – кажу я. – Ось послухайте.

Тут уже всi присутнi в корчмi присунулись ближче. Навiть корчмар залишив свос мiсце за шинквасом i завис надi мною.

10. КОМУ СМIШКИ, А КОМУ ГОРЕ

"Раптом на очах вiруючих з-пiд риз випала пляшка з самогоном, заткнута кукурудзяним качаном. Пiп не розгубився. Вiн суворо поглянув у бiк iкони "Тайна вечеря" i сказав:

"Якщо вечерясте, то вечеряйте, а пляшок сюди не кидайте!"

Федiр МАКIВЧУК.

– Чули про Мертве море, в якому навiть жаби не живуть?

– Та чули...

– А чого воно мертве?

– Та хтозна...

– А я знаю!

– Чому ж воно мертве?

– А тому, що пiд водною гладiнню поховано стiльки пропащих душ, що все живе гине...

– Невже?

– Точно кажу! А сталося це так...

На тому мiсцi, де тепер смердить мерцями море, колись стояли рядком два великих мiста – Содом i Гоморра. А перед тим, як погрузнути в море, обидва мiста погрузли в розпусту. У Гоморрi жiнки покинули чоловiкiв i втiшалися любов'ю помiж собою, а в Содомi все сталося навпаки – помiж собою любилися чоловiки. Уявлясте?

Дiзнався про цi неподобства Всевишнiй i дуже розгнiвався:

– Я що людям наказував?

– Любитися i розмножуватися! – хором вiдповiли йому янголи.

– А що роблять люди в Содомi та Гоморрi?

– Любляться, але не розмножуються! – вiдповiв янгольський хор.

– А що станеться, коли ця пошесть пошириться по всiй землi?

– Вимруть усi люди!

– Що ж робити?

– А бог знас!

Всевишнiй i справдi знав: винищити безплiдних порушникiв до ноги, та й по тому.

А жив у Содомi праведник Лот, рiдний небiж патрiарха Авраама. Вiн дружину не покинув. Тому й двох дочок мав. Обидвi дочки – дiвки непорочнi, бо женихи мiж собою кохалися.

Послав Всевишнiй до Лота двох янголiв з наказом:

– Хай до ранку покине мiсто з усiм сiмейством. Хай iдуть вони свiт за очi i не озираються. Якщо озирнуться, лихо буде.

Прийшли янголи до Лота. Та ледь переказали божий наказ, як перед Лотовою халупою зiбрався цiлий натовп розбещених содомитiв.

– Лоте! – нахабно вимагають. – Ану, подай нам своух янголяток!

– Та що ви, люди! – каже ум Лот. – Як вам не сором? Адже це янголи!

– ух нам i треба!..

– Лiпше я вам своух непорочних дочок на поталу вiддам...

– А навiщо вони нам, коли ми вiд власних молодиць повтiкали?

Даремно вони галасували: янголи розлютилися i дали добрячоу прочуханки усьому натовпу.

А вранцi пiшов Лот з мiста. За ним – сiмейство. I чують: за спинами у них грiмотить, гуркоче, на всi голоси волас. Лотова жiнка озирнулася i навiки остовпiла. Лишився праведний Лот без жiнки. Поселився вiн з дочками у печерi, подалi вiд людей.

А далi я вам прямо з Бiблiу прочитаю.

Ось слухайте:

"у жив Лот в печерi, i з ним двi дочки його.

I мовила старша молодшiй: батько наш старий; i нема чоловiка на землi, який увiйшов би в нас за звичасм всiсу землi.

Отож напоумо батька нашого вином, i переспимо з ним, i поновимо вiд отця нашого плем'я".

Я навмисне зупинився на найпiкантнiшому мiсцi i зiтхнув:

– Ех, без добавки i горiлка не смачна...

– I справдi! – зголосився сам корчмар. – Дозволь, вчений отроче, я тебе почастую?

– Благословляю намiр твiй! – не пручався я пiд нетерплячi вигуки слухачiв.

– Ось тобi чарочка, юний отче, читай далi...

"I напоули отця свого вином тiсу ночi, i пiшла старша i переспала з батьком своум; а вiн не вiдав, коли вона лягла i коли встала.

Наступного дня старша мовила молодшiй: ось, я спала вчора з батьком моум; напоумо його вином i цiсу ночi; i ти пiди, спи з ним, i поновимо вiд отця нашого плем'я.

I напоули батька свого вином i цiсу ночi; i пiшла молодша, i спала з ним; а вiн не вiдав, коли вона лягла i коли встала.

I поробилися обидвi дочки Лотовi вагiтними вiд батька свого.

I народила старша сина i нарекла його iм'ям: Моав, (кажучи: вiн вiд батька мойого). Вiн отець моавитян понинi".

I молодша також народила сина i нарекла його iм'ям: Бен-Аммi, (кажучи: вiн син роду мойого). Вiн отець амонитян понинi.

Аж тут низенький товстун розхвилювався:

– А чому ж господь за отакi аморальнi вчинки не покарав старого грiховодника з молодицями? Iнших, бач, карас, а цих – нi! I невже поблизу вже й чоловiкiв не було?

– Як не було? – загарячкував i корчмар. – А вино? Ти забув про вино! У кого ж хтивi дiвки вино купували, коли не в корчмарiв?

Розбурхався i щогловидий:

– Не розумiю, як це можна переспати з непорочною дiвахою i навiть не помiтити? Знову ж таки: хто йому новонародженi – сини чи онуки?

А тодi в один голос – до мене:

– Отче, а що ти скажеш?

Я замислився, а потiм мудро вирiк:

– Дуже складнi вашi запитання. Справа ця i дiйсно надзвичайно заплутана. Без пляшки в нiй нiчого не добереш! А щось пляшки я й не бачу...

– Зараз буде, отче. Одна мить!

11. ЩО ВЗЯТО, ТЕ Й СВЯТО

"Духовенство носить плащ убогостi, яким приховус секрет умiння збагачуватися i забезпечувати себе всiлякими насолодами".

К.ВОЛЬНЕЙ.

Черепок трiщав, мов твердь небесна за часiв Всесвiтнього Потопу...

Сурми сурмили архангельськi...

Груди палило, мов я пекельноу сiрки наковтався...

З рота виривалося смердюче дихання...

Фу! Аж самого нудить...

О господи!..

Перед очима стрибало, пливло i гойдалося. Стiни похитувалися, немов п'янi. Стеля раз у раз нiби падала на мою бiдолашну голiвоньку. Звiдусiль рипiло, скреготало i грюкало. Ложе совалось пiдi мною туди-сюди, немов намагалось скинути мене на пiдлогу.

Свята трiйце, де я?

Раптом дверi вiдчинилися, а на мене посунула така фiгура, що я аж отерп.

Фiгура була без одного ока, без одного вуха, без однiсу руки i без однiсу ноги. Голова хвацько пов'язана яскраво-червоною хусткою, зi смаком дiбраною пiд колiр носа. Строкатий тiльник i широкi, як море, штани довершували вбрання. За широким шкiряним поясом стирчав набiр кинджалiв. На лiвому боцi телiпалася шаблюка. А на сдинiй руцi з засуканим рукавом був витатуйований череп з кiстками навхрест. Той хрест був явно не божеського походження.

Та я з присмнiстю зауважив, що ця напiвлюдина тримас напоготовi в своуй сдинiй руцi вже вiдкорковану пляшку i приязно до мене всмiхасться.

Чого б це?

– Що, прочумався, випивохо! – лагiдно прохрипiв переполовинений незнайомець. – На ось, похмелися! Кращих лiкiв не знайти – по собi знаю...

Я присмоктався до пляшки, мов до цiлющого джерела. Одразу полегшало. Я вiдчув, що набуваю звичноу форми, гiдноу мого сану,

– А де закусь? – жваво наполiг я. Кожному святеннику вiдомо: завжди слiд вимагати бiльше, коли тобi щось дають i так.

– Отакоу! – здивувався мiй несподiваний рятiвник. – Ще й закусь йому у лiжко пiднось! – вiн сунув руку до кишенi i витяг тверду, як наждак, галету. – На, жери, паскуднику!

Бач, зичливо всмiхасться, а сварить...

– Ти хто? – запитав я, зубами викрешуючи з галети iскри.

– Як то хто? – знову здивувався вiн. – Я капiтан Бен-Акула, майбутнiй адмiрал майбутньоу розбiйницькоу флотилiу.

– А це що? – я кволо повiв рукою навколо.

– Мiй флагман "Зi святими упокiй".

– Ах, то це корабель морських розбишак! – нарештi остаточно прозрiв я. – То ось чого лiхтарi були порозбиванi!

– Авжеж...

– Чого ж я тут?

– Бо найнявся.

– Ким?

– Капеланом. Тепер у нас повний керiвний комплект – капiтан i капелан.

– Щось не пригадую, – непевно промимрив я.

– А що тут дивного? – розсудливо мовив вiн. – Тебе ж учора двос моух лобуряк ледь на руках принесли. Та ще твою дуже веселу книгу. Ти ж пообiцяв влаштувати на суднi колективну читку, щоб навернути корабель на маршрут iстинний...

– I де ж ми зараз?

– У вiдкритому морi.

– Жах! – простогнав я.

– Нiякого жаху нема – не потонемо, – хибно зрозумiв мене капiтан Бен-Акула i, аби до кiнця заспокоути, свос запевнення обгрунтував: – Я переловив усiх щурiв i ув'язнив до мишоловок, щоб не повтiкали. А поки щури з корабля не втечуть, судно нiзащо на дно не пiде. Це кожен моряк знас! До речi, отче, як тебе звати? Я й досi не знаю, бо вчора ти лика не в'язав...

– Звуть мене Iона! – поспiшив я урвати його паплюжнi для мого сану спогади.

– Аз якого роду?

– Мiй батько – гицель Амiтай з колiна Зебулона.

– А де ж вiн котiв обдирав... тобто де ти народився, хочу я спитати.

– У мiстi Гад-Хефер.

– I хто ж ти за святенницьким фахом?

– Я, Акуло, пророк.

– А звiдки це тобi вiдомо?

– А в мене диплом с! Я закiнчив школу пророкiв, вперше засновану великим Самуулом!

– I багато таких?

– Та як сказати... Розрахунок простий: щоб на кожен базар у кожному мiстi стало хоча б по одному пророку...

– А що воно, власне, таке – пророк? – сдине око капiтана засвiтилося цiкавiстю.

– Пророк, Акуло, це людина, яка не знас нiчого, але здогадусться про все.

– Брешеш!

– Собака бреше, а не пророк!

– Ану, вiдгадай тодi, навiщо я оголосив додатковий набiр в команду моух розбишак?

– Ну, це для мене дрiбниця: щоб не боятися нi бога, нi чорта!

– Ти диви – вгадав! – вiн пiдсiв до мене ближче. – А навiщо це менi не боятися нi бога, нi чорта?

– Щоб грабувати i скарби збирати.

– I коли ж я розбагатiю? – вихопилось у нього.

– Дай червiнця.

– Навiщо?

– Iнакше пророцтво не справдиться.

– На два! То коли?

– Як тiльки зустрiнеш купецький корабель i випорожниш його, як я оцю пляшку.

Я узяв у нього пляшку й присмоктався.

Вiн стежив за процедурою з непiдробним хвилюванням.

– Не лишай нi краплi! – ще й заблагав наприкiнцi.

– Будь спок! – втiшив його я.

Сеанс пророкування проходив напрочуд вдало. Настрiй мiй значно полiпшився. У головi вже не сурмили архангели i твердь небесна не репала. За бортом лагiдно плюскотiли хвилi. У кишенi подзенькували червiнцi. Благодать! Я витяг пачку "Фiмiаму" i з насолодою воскурив.

– Iоно, ану дай i менi фiмiаму, – попросив капiтан.

Отакоу! Його прохання мене вкрай засмутило. Ой, як важко було вiдмовляти такiй благороднiй людинi! Але що я мав робити? Адже нас у школi навчали тiльки брати, а давати – не вчили. Хiба ж я винен, що мене випустили у свiт до мирян неуком?

Однак, з поваги до капiтана, я обрав одну з найбiльш делiкатних форм вiдмови.

– А чи знасш ти, Акуло, – слейним голосом запитав я, – що палити шкiдливо?

– Нi, не знаю, – похнюпився скалiчений у битвах ватаг пiратiв, – бо я неписьменний...

– А мiж тим, – велеречиво повчав його я, – курiння дуже шкодить здоров'ю. Щоб ти знав, одна цигарка вбивас коня!

– Зроду не бачив коня з цигаркою в зубах, – розгублено промимрив вiн. Та ж я – не кiнь!

– Тим паче! – наполiг я. – Людинi курiння вкорочус життя наполовину. Примiром, скажи: скiльки тобi зараз рокiв?

– Неповних сорок п'ять, – вiдповiв морський бувалець.

– Ну от бачиш, – спiвчутливо зiтхнув я. – А все чому? Бо куриш! А якби не палив, тобi вже було б повних дев'яносто!

Поки майбутнiй адмiрал майбутньоу флотилiу намагався збагнути цю математичну нiсенiтницю, я спокiйно докурив "Фiмiам".

– Коли будемо усти? – дiловито запитав я наувного, як дитина, переполовиненого тесаками розбишаку. Я iнтуутивно передбачав, що скоро вiн сам особисто за моум столом слугуватиме. Дарма що з одною ногою! Хiба не святе дiло – зробити з морського вовка покiрну овечку божу?

Та не встиг Бен-Акула вiдповiсти, як з дозорноу бочки загорлали:

– Прямо по курсу – "купець"!

– Ну,, Iоно, – вразився моум пророкуванням капiтан, – ти як у воду дивився...

– Свистати всiх нагору! – хутко нагадав йому я.

12. ДЕ ХРАМ – I Я ТАМ

"Лякас миша кицьку, та сама з нори не вилазить".

Народне прислiв'я.

Морськi розбишаки – хлопцi всi такi, що й у дiдька на рогах хвоста зав'яжуть – миттю облiпили борти та щогли. Майбутнiй адмiрал Бен-Акула грiзно гупав протезом на капiтанському мiстку. Корабель "Зi святими упокiй" наужачився списами, алебардами, абордажними гаками. Один я лишився у трюмi: менi й звiдси все добре видко i чутно.

Два судна невiдворотно наближалися одне до одного.

– Будем битися чи миритися? – гучно заволав Бен-Акула, коли кораблi наблизились на звук голосу.

– Битися! – вiдповiли з купецького судна. – I вам зиск буде, i нам втрат менше!

"Про що це вони?" – здивувався я.

– Молодця! – схвалив героучне рiшення гендлярiв наш капiтан. – А що у вас на борту?

– Сандалове дерево, червоне дерево, золото...

– Оце нам! – заволав капiтан. – Золотом бийтеся!

– Так у нас золото чорне – невiльники.

– Тьху на вас! Нiколи не повiрю, що ви без грошви! Невже анi шеляга не масте?

– Та дещо с... А до того ще – кокосовi горiхи з прохолоджувальним напосм! Та кiлька ящикiв рому, по двадцять пляшок у кожному!

– Оце усе – нам!

– Зараз!

I за мить з купецького корабля долинула суто вiйськова команда:

– Балiсти заряджай! З лiвого борту – прицiл на палубу грабiув пострiл!

Заскреготали натягнутi линви. Бiля бойових споруд застигли балiстiарiу. Дружно гахкнули велетенськi ложки балiст. Злетiли ядра i з моторошним виттям швигонули до нас. Але не долетiли i шубовснули у воду.

– Ви що, подурiли? – обурився Бен-Акула. – Ще один такий пострiл, i я вас усiх перевiшаю на реях! Я нiкому не дозволю отак безглуздо губити добро!

– Та це лише пристрiлка! – поспiшили з поясненням купцi. – А стрiляли ми кокосовими горiхами. Вони у водi не тонуть. Можна виловити.

I схидно запитали:

– А ви що, хотiли б, щоб ми одразу бабахнули по вас шрапнеллю з монет?

– Ну-ну, – примирливо пробу бнявив знiяковiлий Бен-Акула. – Ну, погарячкував... З ким не бувас... А ви розумно вчинили, нiчого не скажеш!

– З правого борту – пострiл!

Знову рвучко злетiли ложки балiст. Гуркiт розiтнув повiтря. Кокосовi горiхи прошили вiтрила i покотилися палубою.

– рсть! – радiсно повiдомив капiтан. – Влучили! Бийте нас далi!

– З лiвого борту – пострiл!

Лiвий борт ляснув ложками, а на палубу рясно сипонуло монетами.

Пiратiв вмить нiби з нiг позбивало. Усi враз попадали навкарачки.

– З правого борту – пострiл!

На палубу порснуло коштовним камiнням. Усiх немов ураганним подмухом з нiг змело. Нiхто не встояв! Ну й бiйка – жахна!

– Ура! – гукнули на купецькому суднi. – Добиваймо бандюг пляшками!

– Полундра! – злякано заметушився капiтан.

Я теж затамував подих.

Що ж це буде, о господи?

Та хлопцi-молодцi всi, як один, трималися напохватi. Жодна пляшка не ляснула на палубi. Хлопцi спритно виловлювати ух на льоту, не даючи розбитися.

Ото вишкiл – зразковий!

Аж раптом морська битва вщухла. Певно, у купцiв вичерпався запас.

Однак Бен-Акула про всяк випадок запитав:

– Це вже все?

На купецькому суднi щиро здивувалися:

– А вам хiба мало?

– Ну, тодi бувайте!

– I ви теж!

– Iдiть з миром!

– А вам попутного вiтру!

Судна розiйшлися як у морi кораблi.

– Боцмане! – гукнув Бен-Акула.

– Я тут, капiтане!

– Якi у нас втрати?

– Жахливi, капiтане, – винувато похнюпився боцман.

– Доповiдай, нiчого не криючи.

– Бiда сталась! Не встиг я взяти пляшки на облiк, як ух з пiвсотнi вже встигли висмоктати.

– Ого!

– Авжеж! Мабуть, взяли на борт зайвих вiдмiнникiв з пиятики. Ондечки ходять з червоними пиками, аж затинаються...

– Ну-ну, бувас! Такi збитки навiть у винмагах передбаченi. Називаються – склобiй.

– А так, щоб було чим з-пiд поли торгувати та ще й у неурочний час з випивох три шкури дерти...

– Облишмо зайвi балачки.

– Ваша правда, капiтане...

Аж тут Бен-Акула велично випростався i змахнув сдиною рукою, закликаючи ватагу до уваги.

– Гей, хлопцi! – владно гукнув вiн. – Грошi i коштовностi – на бочку! Не будемо чинитися – будемо дiлитися! Кожному катюзi стане по заслузi!

Як? Отаке всенародне свято та без мене?

Я прожогом рвонув на палубу.

– Ось i я!

13. НЕ БУДЕ РИБА РАКОМ

– Чувати, хоче вiн наставити на путь iстинну, – Фанфулик зневажливо сплюнув.

– Хай робить, чого його навчили, – мирно озвався Бочан. – Нам вже однаково нiчого не допоможе.

Ярослав ГАШЕК.

Усе було б добре, але я нiяк не мiг викишкати з пам'ятi оте чарiвне видовисько – добряча, мало не до колiн купа сонцесяйних монет i набагато менша, але й набагато коштовнiша купка зiрчастих дiамантiв.

А де зараз ота купа i ота купка?

Розпорошилися по чужих кишенях!

I як би це менi примудритися та зiбрати ух знову докупи?

Мета нiби не з досяжних...

А загалом до мене ставляться добре. Авторитету я набув неабиякого. Моя популярнiсть з дня на день зростас. В очах команди я стаю зразком i прикладом. Кожне зречене мною слово жадiбно ловлять i побожно переказують.

От i зараз мимохiдь чую оповiдку про мою принципову сутичку з боцманом, другою пiсля капiтана людиною на суднi:

– Боцман каже йому: "Iоно, вип'смо винця натурального?" А святий отець твердо стоуть на свосму: "Краще денатурального". Дотепна людина наш капелан!

– А як вiн здорово виступив на лекцiу про шкiдливiсть випивки, яку заходився читати капiтан! – захлинасться iнший. – Iона встав i смиренно мовив: "Капiтан вам розкаже, а я його оповiдку проiлюструю". I до того наiлюструвався, що аж до ранку у трюмi зелених бiсенят ловив... Гiдна наслiдувань людина!

Словом, дiла iдуть, язики плетуть, а нiхто й гадки не мас, що я весь час обмiзковую, як би ото ще раз побачити двi чарiвнi купи, сполученi докупи. Нiхто не чус, як нишком щовечора я уклiнно молю Всевишнього:

– Господи, нашли на нас хоч такого-сякого штормягу!

А зранку я знову – серед грiшникiв. Дивлюся, як дурять вони один одного, кидаючи на бочку чорнi кубики з бiлими цяточками, або ловлять акул i шукають в ухнiх неситих утробах пляшки (закоркованi, звичайно). Нудота сказитися можна.

А на морi – гладiнь. Навiть за борт поглянути гидко.

– Господи, коли ти нашлеш на нас хоч миршаву бурю? Адже один твiй подмух, о господи, i море враз збуриться...

План я розробив простий, але, з огляду на морськi забобони, дуже дiйовий. Ледве господь дасть шторм, я нишком повипускаю з мишоловок корабельних пацюкiв i першим запанiкую: