Текст книги "Бiблiйнi пригоди на небi i на землi (на украинском языке)"
Автор книги: Юрий Ячейкин
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)
– Щури тiкають! Рятуйся, хто може! Спасiння наше – в десницi божiй!
Безумовно, у штормовому хаосi нiхто не добере, куди голоднi тварюки тiкають: за борт чи в камбуз по недоудки. Масовою втечею щурiв з мишоловок я досягну приголомшливого морального ефекту. Це буде для них немов грiм з ясного неба. Адже завдяки мудрiй вигадцi капiтана пiрати звикли почувати себе у цiлковитiй безпецi, мов у бога за пазухою.
На цьому перший етап залякувальноу обробки грiшникiв буде завершено.
Етап другий: серед грому i блискавок (декорацiу – во!) я пророкую близький кiнець судна, по самi бильця навантаженого неспокутаними грiхами, лихом та кривдою. У зв'язку з цим я миттю засновую i очолюю житлово-кооперативне товариство для вимолювання теплого мiстечка на небi з окремим персональним райським кущем.
За готiвку – монети i нiкчемнi коштовнi камiнцi – благополучна й успiшна подорож за маршрутом "Земля – Небо" гарантована.
Примiтка: хто зажилить хоч копiйку, до самiсiнького Страшного Суду кипiтиме у пекельному казанi, з головою занурений у смолу та сiрку. Та ще дiдьки рогатi штрикатимуть в бiк iржавими вилами...
Коротко кажучи, наслiдок операцiу пiд кодовою назвою "Рятуйте вашi душi" мусить бути один – усе награбоване й накрадене опиниться в моуй торбi.
На цьому другий етап обробки буде завершено.
Третiй етап, тобто роз'яснювальний, чому не вiдбувся кiнець судна, я вирiшив не проводити. Лiпше одразу по акцiу "Рятуйте вашi душi" сяду в шлюпку (торба, звiсно, при менi) i вiддам швартовi кiнцi.
Та на превелику мою скорботу, усе це – в непевному майбуттi. Навiть благенького вiтерця катма...
Я спересердя плюнув за борт в свiчадо неозороу калюжi (хiба ж то море без хвиль з баранцями?) i вже вкотре подумки взмолився:
– О господи, подай штормягу!
14. ТОРОХ, ТОРОХ ОБ СТIНУ ГОРОХ!
"Перебила свиня "Отче наш",
нехай тепер сама молиться".
Народне прислiв'я.
Буря шаленiла.
Блискавки несамовито шматували хмари i пiрнали у чорнi хвилi, що насувалися стiною.
Оглушливо реготав грiм.
З усього було видно, що божий посланець Iллягромовержець цiсу ночi виконас тижневу норму. Бач, яку розвинув штормiвщину! То байдикував, а тепер, немов здурiлий, наддас до плану...
Корабель "Зi святими упокiй" стогнав усiма шпангоутами. Страхiтливо скрипiли щогли. Замiсть вiтрил на реях лопотiло якесь незугарне шмаття. Морськi розбишаки попадали на колiна i палко молилися своум однооким, одноруким та одноногим божкам.
Аж раптом велетенська хвиля пiдняла нашу посудину мало не до роз'ятреного Iллюшею неба, а звiдти вдарив такий грiм, нiби твердь небесна розкололася.
У цей слушний момент я й запанiкував:
– Щурi тiкають!
Ефект був надзвичайний.
У непевному освiтленнi блискавок я з присмнiстю спостерiг, що навiть боцман пополотнiв, хоч мав таку чорну шкiру, нiби одвiку коптився у пеклi i вмивався самiсiнькою смолою.
– Рятуйся, хто може! – заволав якийсь придурок. У нашiй святенницькiй справi що добре – завжди знайдеться дурень, який ладен щиро увiрувати в будь-яку нiсенiтницю. Увiрувати i гаряче пiдтримати палким галасом.
Я вже встиг вдертися на iмпровiзовану трибуну, складену з рятувальних кiл (обережнiсть нiколи не завадить!) й розвинув мудре гасло невiдомого менi придурка:
– Грiшники! Не тiло, а душi своу безсмертнi рятуйте! Божий суд ось зараз гряде!
Зрозумiло, такоу ахiнеу морськi вовки ще нiколи не чули, тому вона справила належне враження: всi голови повернулися на мiй закличний глас.
А я не вгавав:
– Iстинно кажу: щурi тiкають – настас кiнець судна. Погляньте на небо!
Усi слухняно звели очi горi.
– Що ви бачите? – запитав я.
– Хмари та блискавки! – пролунало у вiдповiдь одразу кiлька голосiв.
Отут я наполiг:
– А я хмари наскрiзь прозираю i бачу: на блискучому престолi Всевишнiй сидить, один у трьох лицях...
Усi з подивом втупились в мене.
– А вiн що – триголовий? – запитав чорношкiрий боцман, явно темний язичник.
– Це в нього пiсля перепою в очах троуться, – з усмiшкою гiсни пояснив капiтан Бен-Акула. – Не звертайте уваги, хлопцi. Зараз наш п'яничка почне у трюмi бiлих слонiв ловити. А тепер слухайте мою команду: баласт за борт!
Спокiй капiтана подiяв на пiратiв благодiйно. Вони повеселiшали, нiби й буря вже вщухла.
– Стiйте, грiшники! – у розпачi вiдчайдушне заволав я. – Не слухайте капiтана! То не ваш славний Бен каже, а сам князь пiтьми Вельзевул глаголить його безбожними вустами!
– Що? – нараз визвiрився капiтан. – Бунт у мене на борту?!
– Всевишнiй все бачить, все чус! – пiдвищив я свiй пророчий глас. – Вiн бачить, як ви погрузли в грiхи, немов у смердюче баговиння. Вiн чус, як радiсно скрегочуть зубами чорти у пеклi, весело i завзято готуючи казани для чистки ваших чорних душ.
– Ну? – запитав капiтан боцмана.
– Меле, неначе з гарячки, – висловив припущення той, виблискуючи бiлими зубами.
Та я ух заглушив громоподiбним закликом:
– Грiшники! Купуйте у мене, поки не пiзно, небесне блаженство за грошi та камiнцi, здобутi злодiйством i розбосм! Спокутуйте грiхи вашi тяжкi. А грiхiв у вас ой як багато! Господь сказав – "не убiй"! Таж хiба ви слухастесь? Господь суворо наказав – "не кради"? А ви що дiсте? Зирите неситими очима на праведно накопичене добро ближнього! Навiть один у одного намагастесь останню копiйчину видурити! Жах! Господь радить "вдарили тебе по кишенi... тьху!.. по щоцi, пiдставляй другу", а ви хiба засвоули божеську науку? Ой, буде вам непереливки, ой, буде!..
Капiтан Бен-Акула усе бiльше хмурнiв, слухаючи мою пастирську проповiдь.
– Боцмане, – нарештi зловiсне процiдив вiн, – чи не здасться тобi, що цей знахабнiлий п'яндига розхитус нашу залiзну дисциплiну?
– Так точно, капiтане!
– Морально розкладас наш бойовий колектив?
– Ваша правда, капiтане!
– Сiс у наших рядах чорну зневiру?
– Факт, капiтане!
– То що з ним робити?
– На рею його, капiтане! – кровожерно прохрипiв чорний, як iз печi, боцман.
– Нi, краще за борт – замiсть баласту. Нiчого з ним не станеться, бо п'яному море по колiна. А прочумас – знову людиною буде.
Не встиг я отямитися, як боцман зробив з професiйного пророка позапланового мученика. Схопив мене здоровезними ручиськами, пiдняв угору, мов пух-перо, та й швиргонув у морську пучину.
Хана тобi, Iоно!
Гаплик!
15. ДИВО ЯК СИТО, А ЧУДО ЯК РЕШЕТО
"Чудеса там, де в них вiрять, i чим бiльше вiрять, тим частiше вони трапляються".
Денi ДIДРО.
Аж тут сталося чудо.
Тiльки-но я шубовснув у воду, як одразу зiп'явся на ноги. Хоч i похитувало, та стояв твердо.
Неймовiрно, але факт!
Спершу я власним очам не повiрив – море було менi точнiсiнько по колiна.
До того ж i буря вщухла: певно, Iллюша вже вiдгасав тижневу норму.
За кiлька лiктiв вiд мене погойдувався на розлогих хвилях грiзний пiратський корабель "Зi святи-ми упокiй". А я стояв серед безмежного морського простору, мов у справжнiсiнькiй дощовiй калюжi!
Команда отетерiло лупала очима на мене, а я очманiло лупав очима на команду.
Капiтан Бен-Акула полiз сдиною рукою у власну чуприну.
– А таки правду старi люди кажуть, – нарештi вичавив вiн iз себе, – що п'яному море по колiна. Я ж казав, що вiн насмоктався, як лин мулу. Казав чи не казав?
– Казали, – засвiдчив боцман. – А все-таки краще було б його на рею.
Ач який!..
– Якщо на рею, – зауважив капiтан, – то вiн би засмердiв нам усю палубу.
– Але рея мас i переваги, – обстоював своу переконання боцман. Уявiть, що поряд з чорним клаптем з черепом та кiстками висить вискалений кiстяк i вистукус суглобами склянки. Та купцi вiд жаху самi споряджали б до нас кораблi з доброхотними лаяннями!..
Поки мiж капiтаном та боцманом точилася чисто теоретична дискусiя про принади й переваги умоглядних постулатiв "за борт" та "на рею", я гарячкове оцiнював ситуацiю. Згiдно випробуваних, канонiчних настанов з першооснов пророцтва серед неорганiзованого базарного натовпу.
У мене на руках було три козирi: щурячий забобон i два чуда – море по колiна i раптове припинення бурi.
Ото дав менi господь!
Не скористатися з цих виняткових умов – все одно що взяти найтяжчий грiх на душу. Та я нiзащо не припущу й натяку на грiховнi помисли! Праведник я чи нiкчемна ганчiрка?
Якби я не скористався цiсю чудовою нагодою з трьома козирними тузами на руках, а братiя дiзналася про цей вiроломний злочин, колегiя, поза усякими сумнiвами, прирекла б мене до спалення живцем як огидного вiдступника i мерзотного сретика. Та я й сам з отакого знавiснiлого запроданця вiри святоу з живого б шкiру зiдрав! Сiллю б його рани посипав! На тоненьких патичках смажив би його! Аби усвiдомив негiдник, що то значить – вчинити злочин...
Ху, аж сам розхвилювався!
Канон глаголить: будь-яке чудо – це золоте дно. Хоч би дивовижа й сталася посеред моря...
Та й справдi: якби чудо не давало прибутку, навiщо тодi були б чудеса?
16. БАГАТО р ДУРНIВ, ТА НЕ ВСI ВКУПI
"Небесний царю! Суд твiй всус,
I всус царствiс твос".
Т.Г.ШЕВЧЕНКО
Вiд усiх тих благочестивих думок я споважнiв i знову подав глас пророчий:
– Грiшники! Iстинно глаголю вам з пучини морськоу: бачите, Всевишнiй явив перед негiднi його милостi очi вашi справжнс чудодiйне диво – пiдклав пiд ноги моу серед бурхливих хвиль надiйну твердь i одним помахом припинив бурю, яка мала поглинути вас усiх без покаяння та вiдпущення страхiтливих грiхiв ваших.
Я врочисто помовчав, щоб надати словам моум ще бiльшоу ваги. А тодi спитав:
– А що це означас? А ось що: гряде божий суд! Всевишнiй на престол сяде з точними лихварськими терезами у руках. Сяде i покличе на суд, примiром, боцмана: "Чорний душогубе, де ти?"
– Ось я! – озвався з борту спантеличений моум дивовижним нахабством боцман.
– I запитас Всевишнiй, мов суворий митар: "Боцмане, чи брав ти на душу грiх убiснiя людськоу плотi без мого дозволу?"
– Брав, о господи! – скрушно простогнав боцман.
– Запитас Всемилостивий: "Чи крав ти, чи бажав добра ближнього свого?"
– Крав i бажав, пане, – похнюпився боцман.
– "Чи плюндрував ти, мов препоганий козлище, чесноти дiв непорочних? Чи стрибав ти, яко хижий тигр, на доброчесних жон ближнiх своух?
– Плюндрував, мов козлище, i стрибав, яко тигр, – зi сльозами каяття в голосi заскиглив боцман. – Нiкуди правди дiти, ваше Верховенство...
– "Ай-яй-яй! – засудливо похитас сивою головою Всевишнiй. – I як тобi не сором, боцмане?"
– Ой, сором, ваша Вельможнiсть! Ой, сором...
– "Отож, горiти тобi, боцмане, довiку в геснi вогненнiй, бо твоуй зчорнiлiй душi вже нiяка чистка не допоможе".
Нещасний боцман затремтiв, немов скрутила його люта пропасниця.
А я неухильно виспiвував свосу:
– "Але, о господи, – змолиться наш боцман, бо щиро усвiдомив свою злодiйську провину, – грошву i камiнцi, що випали на мою долю пiсля розбiйного нападу, я вiддав у храм божий на свiчки. Прошу списати цей ганебний грiх пограбування з мого вкрай обтяжливого для душi балансу".
Боцман одразу пожвавiшав i кинув на своух спiльникiв радiсний погляд.
– А далi боцман скаже: "А на тi кошти, боже мiй, слуги твоу навiть тонюсiнькоу свiчечки не купили..."
– Куди ж ви, облудники, ух подiли? – вмить збурився чорний боцман. – У шинок понесли? З дiвками на моу кревнi бестились?
– Ще чого? – обурився i я. – У головi твоуй – одне неподобство! А ще до каяття узявся... Та ми, смиреннi слуги божi, твоу кошти нишком, бо нам мирська слава нi до чого, пустили на утримання згорьованих удiв та сирiт убогих. А цi сiромахи вибiлили твою душу чистими сльозами подяки краще вiд усякоу пекельноу чистки. Збагнув?
– Ну, то це – iнша справа! – мовив боцман.
– I тодi скаже тобi Всевишнiй: "Всеньке життя свос, боцмане, ти був на землi затятим грiшником, а на небесi зробився праведником. Таке вже не раз траплялося. Бери, боцмане, крила за розмiром, бери арфу до рук i паняй в райськi кущi, якi тобi лишень любi. Там тебе чарiвнi янголицi, усi – мов з писанки, почастують нектаром з амброзiсю, пригорнуть й приголублять..."
Я знову врочисто промовчав, щоб це захоплююче небесне видовисько достеменного раювання вкорiнилося в найтупiшi голови.
А по тому – рiшуче наполiг.
– Грiшники! Берiть приклад з вашого чорного праведника! Впровадимо гiдний подиву почин святого боцмана в широкi маси розбишак! Вивертайте кишенi! Здавайте менi, рабу смиренному, все, що в гаманах подзвонюс та в пояси зашито! Я сам донесу вашу дещицю до храму божого. Донесу, будьте певнi! Бачите: море менi по колiна!
– А таки донесе, – розчулено мовив боцман, розмазуючи на своуй бруднiй пицi чи то чистi сльози каяття, чи то морськi бризки – не добереш. – " Донесе аж до першоу корчми...
На борту корабля "Зi святими упокiй" вибухнули глузливим реготом.
Виявлясться, цей негiдник весь час тiльки клеув iз себе дурня! От же гад повзучий...
– Що, не вiрите? – заволав я, вражений у саме серце нечуваним блюзнiрством цього пiдступного вiдступника. – Хiба не бачите чуда? Море менi по колiна!
– Ще пару пляшок, – лагiдно мовив боцман, – i ти, Iоно, ходитимеш по водi, яко по суху.
О господи! Якоу репутацiу я зажив! Правильно люди кажуть: з кимповедешся, з тим i наберешся. А я вочевидь весь час ще й перебирав...
Однак я ще мав надiю на щасливий кiнець: раптом станеться ще одне чудо?
– Грiшники! – загорлав я. – уй-богу, я не брешу!
– Iоно, – поблажливо озвався капiтан БенАкула, – ходь на борт. Як пить дать дамо тобi випити... А ти, боцмане, якоу думки?
– Ну що ж, вистава варта чарки...
Ото й усе за всi моу труди?
– Не пiду! – затявся я. – Не пiду, коли менi не вiрують. Бач, з пророка брехуна зробили!
А капiтан на те – миролюбно:
– Та звiдки нам знати, брешеш ти чи нi? Он уже скiльки лантухiв гречаноу вовни намолов...
I тут я зважився на вiдчайдушний крок.
Цiкавитесь який?
Почав сам на себе небесну кару накликати! Аби настановити закоренiлих у розбоях грабiжникiв на путь iстинну до справжнього багатства...
– Хай мене грiм поб'с, коли брешу! – заприсягнувся я, сам жахаючись свого вчинку.
Подивився на небо – пронесло.
– Хай мене блискавка спопелить, коли щось криве мовив! – мовив уже смiливiше.
Поглянув угору – пронесло.
– Хай хлябi воднi розверзнуться, коли хоч грiш втаю! – вже зовсiм хоробро збрехав я i на доказ тупнув ногою.
Нараз твердь пiдi мною захиталася, розверзлася чорна безодня i вмить поглинула мене.
17. У ПЕКЛI ХОЧ I ТЕПЛО, ТА ХТО ТУДИ ЗАБАЖАр
"Цього Iона не чекав. Але оскiльки зробити щось було неможливо, вiн вирiшив терпляче очiкувати наступних подiй в свосму дивному новому примiщеннi".
Лео ТАКСIЛЬ.
Я опинився в абсолютно темнiй i вогкiй камерi. Пiтьма – хоч в око стрель. Звiдкiлясь повiвало смородом, нiби я вскочив прямiсiнько в гальюн.
Я витягнув руки i сунувся навмання. Тицьнувся сюди, тицьнувся туди скрiзь були вогкi i драглистi стiни, нiби ух слимаками вимазали. Заходився було обтирати одну стiну полою, коли це вона раптом конвульсивне здригнулася, а потiм дрiбнодрiбно затрусилася.
Хтось зареготав страшним утробним басом:
– Ха-ха-ха! Ой, не лоскочи, бо я не втримаюсь, i тебе перетравлю... Хи-хи! Ой, не можу!.. Ха-ха-ха!
Волосся в мене стало сторч, а сам я з ляку задубiв, як на лютому морозi, хоч у камерi було тепло i навiть задушливо.
– Ц-ц-ц-ц-це де я? – тiльки й спромiгся, що процокотiти зубами.
– У черевi китовому, – вiдповiв той же утробний голос. – Хо-хо...
– А хто ц-ц-ц-це говорить?
– Черево.
– Яке черево?
– Мос, китове.
"Дурить, гнида, – вирiшив я. – Морочить менi голову, бо знас – тут не дуже роздивишся..."
– Значить, у черевi?
– Авжеж.
– У китовому, кажеш?
– Точно.
– А хiба ж може черево розмовляти?
– Це як у кого, – охоче пояснив утробний голос. – У мене, наприклад, може, бо я кит-черевомовець. Та й подумати: треба ж арештантовi хоч з кимось слiвцем перекинутись. Хоч би й з наглядачем.
– Так ти наглядач?
– Передусiм – в'язниця.
– Як же так?
– А просто – за сумiсництвом.
– Виходить, я – ув'язнений?
– Виходить, що так.
– I надовго?
– На п'ятнадцять дiб.
– Ото!
– Не огокай! Строк покарання вiдмiряли в самий раз, бо твою провину вирiшили вважати дрiбною. З деяких мiркувань...
– Це ж яких, цiкаво?
– Тобi краще знати.
– А тобi доля в'язня байдужа?
– Мос дiло мале: за наказом згори хапати i тримати, поки строк покарання не мине.
– I щось за це масш?
– Та не так щоб i розкiшно – за харчi.
– I добре годують?
– Найдрiбнiшим планктоном! Можна сказати, на голоднiй пайцi тримають...
– А ти що?
– Та нiчого... Славословлю i за турботи дякую! Бо коли що не так, у море одразу отруйних медуз накидають... Тьху, гидота яка!
Обидва сумовито замовкли. Невеселi думки заснували в моуй головi.
– Боже мiй! – заскиглив я. – Змилуйся над смиренним рабом твоум.
– Молодця! – похвалив мене голос. – Повiдомляю: термiн ув'язнення буде значно скорочений, якщо ти доброчесно розкасшся i невтомно вихвалятимеш Всевишнього.
– То це вiн мене сюди запроторив?
– А хто ж iще?
– Виходить, ти слугусш Всевишньому?
– Нi, богу морiв Посейдону. Однак брат Посейдона верховний олiмпiсць Зевс уклав з твоум Всевишнiм угоду про товариську взасмодопомогу. Отож, у вiдповiдь на дружнс клопотання канцелярiу Сьомого Неба про затримання у володiннях Посейдона небезпечного злочинця, що спритно втiк з терену, пiдвладному Всевишньому...
– Ясно! – урвав я його осоружну канцелярську мову. – Можеш перепочити...
Тiльки тепер я усвiдомив до кiнця власну приреченiсть. Оце влип! З корабля та в стравохiд. Сiв я просто у калюжку (певно, шлункового соку) i зажурився. Трапилось як у того невдахи: хотiв минути пень, та за колоду перечепився...
А кит-черевомовець питас:
– Як тебе, злодюжко, звати?
– Iоною, – вiдповiдаю, про всяк випадок не реагуючи на образу: зневага до в'язня – святий обов'язок наглядача. – А тебе як величати?
– Невже не знасш?
– Звiдки? Я ж уперше...
– I то правда! А звуть мене Левiафаном.
– Що ж, будьмо знайомi!
– А куди дiтися? Ти, Iоно, той – влаштовуйся. Зараз я вiдкрию вентиляцiйнi отвори, свiтлiше стане. Роздивися в черевi, що там i до чого...
I справдi, вгорi розсунулися два очка, крiзь якi кити фонтани пускають, i в черевi одразу посвiтлiшало.
18. НЕ ЛЯКАЙ В'ЯЗНЯ ТЮРМОЮ: ТО ЙОГО ХАТА
"Перший: Да, веселий разговор.
Другий (зiтхас): Що да, то да".
Федiр МАКIВЧУК.
Я озирався навсiбiч. Черево Левiафана було не таке вже й велике: три кроки вздовж, два кроки впоперек. Вузенький оберемок водоростей мав, очевидно, правити за лiжко.
Я звiв очi i аж застиг вiд захвату – над ложем було повно парсун найвродливiших нереуд, наяд та русалок, великих, як на мiй смак, спокусниць. Отакий набiр подекуди й понинi можна побачити в парубоцьких келiях. Але хто цi гарнi, мов мрiя, зображення чарiвниць сюди притаскав?
Пiд кожною парсуною був напис, що в сукупностi дещо нагадувало шлюбнi оголошення:
БЕЗ ПАРИ НЕМА КОХАННЯ.
ОЙ, ГАРНА Я, МОВ ЗАСВАТАНА.
КОМУ ЩО, А МЕНI ПАРУБОК.
НЕ ЛIЗЬ, ХОРОШИЙ, ЯКЩО ТИ БЕЗ ГРОШЕЙ.
КРАЩЕ ХВОСТАТА, НIЖ ЯЗИКАТА.
ВРОДА – ЗАВЖДИ МОДА.
ЛЮБИ, ТА НЕ ЗГУБИ.
ПОКОХАЮ ЯКОВА, ТА НЕ УСЯКОГО.
ЛЮБИ МЕНЕ, ЯК Я ТЕБЕ.
"Таж хiба я проти? – подумки мовив я. – Та я за одну живу нереудочку вiддав би усю цю картинну галерею!"
Аж тут я застерiг дещо нечемний напис, що був надряпаний на берестяному лубi:
НА ТАКI ЗАЛЬОТИ НЕ МАЮ ОХОТИ.
– Левiафане, що за нечема тут сидiв?
– Про кого ти? – озвався наглядач. – У черевi багато хто вiдбував строк.
– Я про того, хто на дiвочi слова грубо вiдписав: "На такi зальоти не маю охоти". Хто цей недолугий пiута?
– Ну, це людина дуже вiдома...
– Ти кажи прямо – хто?
– Геракл.
– Геракл? – вразився я. – Тобто Гераклес?
– Вiн самий...
– Виходить, i героя у черево ув'язнили?
– А чого ж?
– На який же строк?
– Безстрокове.
– Щось не збагну...
– Тупий ти, Iоно! Невже нiколи не чув про довiчне ув'язнення?
– А я чув, що Геракла оголосили напiвбогом i узяли живим на небо. Як же так? Невже брехня?
– Та нi, усе правда...
– Як же так сталося?
– А це – службова тасмниця, – завагався Левiафан.
– Кому ж менi отут тасмницi оповiдати? Тобi? Але ж ти й сам усi тасмницi знасш!
– Ну, добре, – неохоче промимрив Левiафан, – скажу тобi: Геракл втiк...
– Як утiк?
– Вiдсидiв три доби i втiк...
– Я не про це, я питаю, в який спосiб?
– Так я тобi й сказав! Щоб i ти втiк? Лiпше замолюй грiхи та уславлюй Всевишнього, строк i поменшас...
Однак новина була прецiкава: кмiтлива людина i з черева може вислизнути!
Я знову втупився в напис:
ЛЮБИ МЕНЕ, ЯК Я ТЕБЕ.
А що, коли це гасло зробити темою моух апеляцiйних молiнь до Всевишнього? Хоч i хвостата дiвка, а розумниця. Проте я збагнув й iнше для чого тут розвiшанi парсуни чарiвних спокусниць: щоб посилити страждання i скорботу за волею...
Та хай! Зрештою, п'ятнадцять дiб – не строк, а життсвий досвiд.; До того ж, як на черево, камера була непогано обладнана. Тепло, ложе м'яке, згори свiтло сiсться. Можна буде якось i перебитися два тижнi з води на хлорелу. Черево китове – це вам не кам'яний мiшок в пiдвалах тирана Iсровоама Другого! А коли якась наядочка змилостивиться над бiдолашним в'язнем та принесе передачу... Ух, аж подих перехопило!
I раптом серед цих iдилiчних думок майнула полохлива: а що, як мого Левiафана загарпунять китобоу?
Вони ж мене живцем тут засмажать, коли топитимуть китовий жир!
Нi! Негайно каятися! Негайно вихваляти й усiляко славословити бога! Чи в мене язика нема, щоб дурницi молоти? На брехню мене завжди стане – у школi пророкiв навчили. Вирiшено: бог з ним, з отим богом! Зроблю, як вiн хоче...
19. У БОГА ВСЕ МОГА
"Якщо розум – дар неба i якщо те ж саме можна сказати про вiру, значить, небо послало нам два дари, якi несумiснi й суперечать один одному".
Денi ДIДРО.
За своуми розмiрами Левiафан – найбiльший з усiх вiдомих людству китiв. Навiть блакитний кит-блювал значно поступасться йому в габаритах. Це з розлогоу спини Левiафана я даремно намагався навернути морських розбишак на путь iстинну. Та долю мою було вже вирiшено i вирок ухвалено. Мабуть, тому й моя пастирська мова перетворилася на суцiльну комедiю для розваги й зубоскальноу потiхи...
Вчора Левiафан з неабияким iнтересом вислухав мос самокритцчне каяття, тiльки зауважив, що воно дещо одноманiтне: там випив, а десь ще й напився. Мас рацiю чудисько! В майбутньому треба буде докласти всiх зусиль, щоб виправити цей ганебний недолiк: необхiдно буде якомога бiльше урiзноманiтнювати асортимент напоув. Хiба можна порiвняти убогу оповiдку пересiчного п'янички з професорськими розумуваннями досвiдченого дегустатора? Прийму муку, та подужаю цю науку! Будь певен, мiй любий Левiафане, виправлюсь.
А сьогоднi, аби не повертатися до вичерпаноу по саме денце теми, я заповзявся до другоу умови, накладеноу на мене епiтимiу, – на всю губу славословити Всевишнього:
– Наш небесний пан дуже розумний, наймудрiший у свiтi, що не вдiс – все генiально! Що не замислить, нiхто не те щоб слова, а й лiтери проти не скаже. Така вже у нього нелюдська вдача!
– А як про це дiзналися? – цiлком слушно запитав Левiафан. Що не кажiть, а допитлива iстота!
Я охоче вiдповiв:
– Таж вiн сам про це сказав!
– I всi одразу повiрили?
– Дивак ти! А кому було вiрувати? Адже його наймудрiша мудрiсть у всьому свiтi виявилася ще тодi, коли й бiлого свiту не було. I темного теж. Нiякого свiту тодi не було. Взагалi нiчого не iснувало. Навiть на небi, бо яке може бути небо, коли немас землi? Мiрiади вiчностей ширяв Всевишнiй у цiлковитiй самотi, мов довiку ув'язнений в одиночку.
– А де ж вiн ширяв?
– Кажуть, у цiлковитому хаосi, хоч що таке цей хаос, нiхто й понинi до пуття не вiдас. А може, й самого хаосу тодi також не iснувало.
Та не бiда! Циган з нiчого юшку зварить. А куди цигану до Всевишнього? Нiкому й на думку не спаде порiвнювати цигана з теперiшнiм Володарем Всесвiту. Так от – повторюю: тодi взагалi нiчого не було, отже, не було нi знань, нi будiвельного досвiду.
Отут i виявилася нелюдська мудрiсть Наймудрiшого. Iнший на його мiсцi, хай би навiть найлукавiший циган, нiзащо не додумався б, з чого починати. А Всевишнiй враз утямив. Вiн почав з головного: сотворив твердь небесну i твердь земну. Ти запитусш. Левiафане, як вiн ух сотворив? А просто наказом! Сказав: "Хай буде твердь небесна!" I зависла твердь, невiдомо над чим, бо уяви "горi" та "долi" тодi теж не iснувало. Бачить господь: непорядок! I наказав господь: "Хай буде твердь земна!", i твердь небесну пiдперла твердь земна. Вже й Будiвничому було на що спертися. Нульовий цикл творiння було звершено.
Тут слiд пригадати, що до сотворiння Неба i Землi Всевишнiй шугав в абсолютнiй темрявi. Але це його не лякало, бо налетiти у пiтьмi не було на що. А тепер як бути, коли вiн спорудив твердi? Знову ж таки: хiба можливо сотворити щось путнс наослiп?
Завмер Всевишнiй мiж двома твердями, щоб ненароком гулi на божому чолi не набити, та й думку гадас:
– Як тепер бути? Отак i стовбичити нерухомо довiчним стовпником? Уже й ширяти не можна... От напасть!
Що робити? Iнший би нiзащо не здогадався. А Всевишнiй знову дотямив, бо вiн – Наймудрiший. Узяв та й наказав, хоч i сам до того не вiдав, що воно таке.
– Хай буде Свiтло!
I враз засяяло Свiтло.
Подивився Най тямущий на нього i мовив:
– Це добре!
("Ну й затятий ти. Левiафане! Звiдки менi знати, хто виконував божi розпорядження? У Бiблiу про це – анi слiвця... Бог його, того виконавця, знас! Слухай лiпше далi i не патякай зайве... Ач, розбестився на водах!")
Настав третiй день творiння ("попереджую тебе, Левiафане, одразу: як Всевишнiй рахував днi, йому одному вiдомо, бо доба тодi ще не подiлялася на день та нiч, вiдтак, i самоу доби не було"). У цей день Всевишнiй захопився садiвництвом та озелененням. Вiн скрiзь, по всiй землi, посадив яблунi, грушi, сливи, кокосовi та фiнiковi пальми, масличнi та хлiбнi дерева, дуби, кипариси, баобаби, евкалiпти i ще багато-пребагато дерев – я навiть усiх назв не знаю. А ще насадовив безлiч розмаутих кущiв i посiяв рiзнi трави. Того ж дня все повиростало, а надвечiр вже й плодоносило.
Продегустував Всевишнiй фрукти та овочi i мовив, сам себе похвалюючи:
– Це добре!
А головне, в чому найбiльше виявилася його генiальнiсть, – це те, що вiн не поспiшав сотворити Критичний Розум. Адже критик одразу почав би вередувати: мовляв, i те зроблено не так, i це йому не до вподоби. Оте треба доробити, оте переробити... Навiть слова, мовленi Творцем, пiддав би сумнiву. Примiром, зауважив би, що пiсля дегустацiу плодiв слiд казати "Це смачно", а не "Це добре"... Атож, якби Наймудрiшого зрадила iнтууцiя i вiн на свою голову мав би критика, то й досi не вийшов би з початковоу стадiу творiння, лишився б на вiки вiкiв недолугим початкiвцем. А так сказав сам собi: "Це добре!" – i край.
Хiба не мудро?
А на четвертий день господь вирiшив запалити на небi свiтильники Сонце та Мiсяць. Ще й зiрки весело заяскрiли. Отак виникли день i нiч. Сонце освiтлюс земну твердь удень. Мiсяць iз зiрками – уночi.
Тут Левiафан вже вкотре не стримався i знову урвав мою святу оповiдку:
– Навiщо ж було'засвiчувати Сонце i Мiсяць, коли й так уже сяяло Свiтло? I куди воно подiлося?
Я навiть розсердився. Цей Левiафан своуми запитаннями робить з мене викiнченого дурня! А я ж оповiдаю йому точно за святим письмом, немов закоренiлий вiдмiнник. Та щось вiдповiсти цьому тюремному одоробалу таки треба. В'язневi псувати стосунки з наглядачем – нi до чого. Старець Авiмелех, бувало, ще й не так мене на iспитах катував...
– У тому-то, – хитро пояснив я, – й виявилася неперевершена кмiтливiсть Всевишнього. Якби хтось мiг тут щось второпати, то Наймудрiший не заслуговував би на звання Наймудрiшого. Яка ж це була б незреченна мудрiсть, якби кожен дурень мiг би до цього дотумкати? Утямив iстину?
– Ясно, що нiчого неясно, – погодився з моуми теологiчними доказами Левiафан. – Хвали свого бога далi.
20. УСЯКОт ТВАРI – ПО ПАРI
"Це був, найвiрогiднiше, кумедний парад. Навiть найбiльш вчений природознавець навряд чи наважився б стати в цьому випадку на мiсце Адама".
Лео ТАКСIЛЬ.
– А на п'ятий день почав Всевишнiй творити усяке боже дихання: свиней, гадюк, шакалiв, удавiв, тхорiв, павукiв, жаб, клопiв, стерв'ятникiв, вовкiв, акул, блощиць, крокодилiв, комарiв, тигрiв, гадiв повзучих, лiтаючих i плаваючих... Усякоу тварi – по парi.
Подивився потiм на своу творiння – птахiв, риб, ссавцiв та гадiв, помилувався, запишався вiд власноу, нiчим не приборканоу фантазiу та й мовив:
– Це добре!
– А планктон вiн теж сотворив? – вже вкотре вклинцювався в мою розповiдь Левiафан.
– Само собою. Вiн усе живе того п'ятого дня сотворив. Тiльки вiн i сам тодi ще не знав, чи це планктон, чи гiпопотам. А може, кенгуру... Звiдкiля було йому знати? Адже нiяких назв для всього сущого ще не iснувало.
– А як же ми дiзналися?
– Першим до назв доп'яв Адам. Вiд нього й повелося...
– Адам, хто це?
– О, тут цiла iсторiя! Усi творiння не лише не мали назв, а й були нi на що не схожi. Аж тут Всевишньому закортiло самим собою милуватися. Але як? От вiн i порiшив: сотворю собi живий автопортрет за своум образом та подобою.
– I сотворив?
– Звiсно! Iнакше звiдки взялися б люди?
– Виходить, i ти – як господь-бог?
– Ще б пак!
– Чого ж тебе ув'язнили?
– А хiба я знаю?
– Ну й дiла!..
– Атож, дiла – мов сажа бiла.
– Тодi, Iоно, оповiдай про Адама далi.
– Добре, а ти слухай i не уривай, iнакше на розповiдь й п'ятнадцяти дiб не стане.
– Мовчу, як риба! – заприсягнувся по-морському Левiафан.
– Вранцi шостого дня взяв Всевишнiй добрячий кавалок бiло-рожевоу глини i заходився лiпити свiй скульптурний автопортрет. Погляне на себе у свiчадо ставка та й лiпить, погляне та й лiпить... Весь у гливчаку вимастився, але таки злiпив фiгуру. Дмухнув на неу, i вона ожила! Вийшов хлопець – хоч куди козак. I нарiк його Митець Адамом, щоб не задавався. А це могло статися, коли б вiн заресстрував новоствореного пiд власним прiзвищем. А так – не визнав за свого...
Отут i з'ясувалося, як i яке боже дихання називати. До того боговi не було з ким розмовляти. А тепер – стало! Але як розмовляти, коли нiяких назв не iснус? Могло ж вийти, як у пiсеньцi: "Дiд каже, що пшоно, баба каже – гречка..." Того ж дня Всевишнiй органiзував Адамовi грандiознi оглядини усього сущого. Адам давав усьому назви, а Всевишнiй запам'ятовував. I хто з них був вчитель, а хто учень, й понинi не добрати...
Адам дивився на нескiнченну череду рiзноу звiрини та птаства i вилущував слiвця, мов зернята з насiння:
– Пава, лев, пума, ара, вепр, орангутанг, коза, тур, диплодок, археоптерикс, горобець, лисиця, ворона, кицька, воша, носорог, собацюра...
Того дня Адам залюбки мiг зробити з мухи слона, а iз слона – муху. Усе залежало тiльки вiд того, як вiн назве.
А вiн тiльки витирав пiт з чола i невтомно шкварив добiрними назвами:
– Снiгур, дикобраз, шимпанзе, морж, iгуанодон, тиранозавр-рекс, боа-констрiктор, лiнивець...
