Текст книги "Син"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Вони вийшли з ліфта, Кнут повернув ліворуч і показав на сині металеві двері, єдині двері на поверсі. Хлопець постукав. За кілька секунд відчинився невеликий люк на рівні голови, і звідти визирнула пара налитих кров’ю очей. Так само, як того разу, коли Кнут намагався достукатись.

– Чого тобі треба?

Хлопець нахилився ближче до люка, наче намагаючись розгледіти, хто там стоїть за дверима.

– Ви взялися б організувати бронювання на концерти «Відчайдушної Молоді»? Ми одна з груп, що репетирують поверхом нижче.

– Щезни, щоб я твою пику більше не бачив. Капіше?

Хлопець, однак, тримав свою «пику» перед люком, і Кнут бачив, як бігають його очі, намагаючись щось видивитись.

– Ми класна група. Вам подобається «Depeche Mode»?

Звідкись із глибини кімнати позаду налитих кров’ю очей пролунав голос:

– Пелвісе, хто там?

– Якась група.

– Здихайся їх до дідька! І повертайся до роботи – я хочу повернутись додому до одинадцятої.

– Чув мого боса?

Люк захряснувся.

Кнут зробив кілька кроків, що відділяли його від ліфта, і натиснув на кнопку. Двері ніби спроквола відчинилися, і він увійшов. Але хлопець залишився на місці. Курт подивився на дзеркало, встановлене на замовлення агентства у верхній частині стіни праворуч, якщо дивитись від ліфта. У ньому відображались їхні броньовані двері, хтозна навіщо. Щоправда, Осло не найбезпечніше місто в світі, але, як на концертну агенцію, вони поводились дещо параноїдально. Можливо, вони збирають реально багато готівки на влаштуванні концертів? Він чув, що відомим норвезьким групам платять по півмільйона за участь у рок-фестивалях. Ще одна причина – щоб не переривати репетиції. Якби йому ще бездротову систему. І нову групу. З душею. Може б, йому об’єднати свої сили з новим хлопцем? Той, нарешті, повернувся до ліфта, але тримав руку перед сенсорами так, щоб двері не зачинялись. Тоді він прибрав руку і став пильно придивлятись до люмінесцентних світильників у стелі ліфта. Ні, якщо розібратися, ні, подумав Кнут. Він достатньо вже змарнував часу, репетируючи з психами.

Він вийшов на вулицю, щоб викурити цигарку, а хлопець тим часом повернувся в репетиційну, щоб прибирати далі. Кнут сидів на кузові однієї з двох іржавих вантажівок, коли хлопець вийшов.

– Схоже, наші запізнюються, а я не можу до них додзвонитись, бо в моєму мобільному батарея розрядилась, – сказав він, демонструючи свій стільниковий телефон, на вигляд геть новенький. – Я вирішив, сходжу поки що по цигарки.

– Я тебе пригощу. Бери, – сказав Кнут, простягаючи пачку. – На якій ударній установці ти граєш? Стривай, дай-но вгадаю! Ти, здається, барабанщик старої школи. «Людвіг»?

Хлопець всміхнувся.

– Дякую, старий. Але я курю тільки «Мальборо».

Кнут знизав плечима. Він поважав людей, що зберігають вірність своєму бренду, нехай це будуть барабани чи цигарки, не має значення. Але «Мальборо»? Все одно, що сказати: «я з машин визнаю тільки “тойоту”».

– Давай, старий! – сказав Кнут. – Побачимось!

– Дякую за прийом. Шануймось!

Він дивився, як хлопець йшов гравієм у бік воріт. Раптом той обернувся і рушив назад.

– Я щойно згадав, що код до дверей у мене на мобільному, – сказав він із трохи ніяковою усмішкою, – а…

– …а батарея сіла. 666С. Це я сам вигадав. Знаєш, що це означає?

Хлопець кивнув.

– Це код Арізонської поліції для самогубств.

Кнут закліпав очима.

– Як це?

– Точно кажу. «С» означає «суїцид». Мені батько колись казав.

Кнут дивився, як хлопець вийшов за ворота і постать його розчинилась у присмерку літнього вечора, тим часом вітерець колихав високу траву, і вона гойдалась хвилею, як публіка на концерті впродовж виконання сентиментальної балади. «Суїцид». Хай тобі грець! Безперечно, це набагато крутіше, ніж «666Сатана»!

Пелле подивився в дзеркало заднього огляду і почухав хвору ногу. Все було негаразд: кепський заробіток, кепський настрій і підозріла адреса, яку щойно назвав пасажир: Центр Іла. Тому вони наразі ще не рушили з місця, що практично було постійною стоянкою таксі Пелле у Ґамлебюен.

– Ти маєш на увазі притулок? – запитав Пелле.

– Так. Але тепер він називається… Так, притулок.

– Я нікого не вожу в притулок без попередньої оплати. Вибачай, але я мав уже сумний досвід.

– Авжеж. Я про це не подумав.

Пелле спостерігав, як його клієнт, або, точніше, потенційний клієнт, порпається в кишені. Пелле пробув за кермом тринадцять годин поспіль, але мине ще кілька годин, доки він доїде додому, в свою квартиру в Швайґаардз, припаркує машину, дошкутильгає по сходах на складних милицях, котрі він тримає під сидінням, гепнеться в ліжко і засне. І, бажано, без снів. Втім, це вже залежить від змісту снів. Бо може наснитись і рай, і пекло – ніколи не знаєш. Пасажир передав йому п’ятдесятикронову банкноту і жменю дрібних.

– Тут трохи більше ста, цього не досить.

– Сотні не досить? – цілком щиро здивувався тепер не такий уже потенційний клієнт.

– Либонь, давно таксі не брав?

– Я б сказав, що так. Це всі гроші, що я маю; але, може, ти б мене довіз до того місця, до якого їх вистачає?

– Це можна, – погодився Пелле.

Він поклав гроші в бардачок, оскільки не схоже було, щоб хлопець хотів отримати квитанцію, – і натиснув на газ.

Марта була сама в кімнаті 323.

Сидячи за віконцем адміністратора в приймальні, вона бачила, як спершу Стіґ, а потім Джоні виходили на вулицю. Стіґ був узутий у чорні черевики, які вона йому дала.

Правила Центру дозволяли адміністрації обшукувати кімнату мешканця без попередження або дозволу, якщо підозрювалося зберігання зброї. Щоправда, згідно з правилами, такі обшуки зазвичай здійснюються двома співробітниками Центру. Але як визначається «зазвичай»? Про це в правилах Центру нічого не говорилось.

Марта подивилась на комод. Потім на шафу.

Вона почала з комоду.

В ньому був одяг. Одяг самого тільки Джоні: вона знала, який на вигляд одяг Стіґа.

Вона перейшла до шафи.

Нижня білизна, яку вона видала Стіґу, лежала акуратно складена на одній з полиць. Його пальто висіло на тремпелі. На верхній полиці стояла його червона спортивна торба. Вона потяглась було до тієї торби, коли побачила сині кросівки в нижній частині шафи. Вона облишила торбу, нахилилась і взяла взуття. Глибоко вдихнула. Оглянула підошви. Вона шукала згустки крові. Потім перевернула кросівки.

Вона зітхнула з полегшенням і відчула, як серце їй тьохнуло.

Підошви були абсолютно чистими. Навіть слідів грязюки не було.

– Що ти тут робиш?

Марта рвучко обернулась, серце їй шалено калатало. Вона притисла руки до грудей.

– Андерс!

Вона нахилилась, знервовано сміючись.

– Ти налякав мене мало не на смерть!

– Я чекав тебе, – насупився він, тримаючи руки в кишенях своєї шкіряної куртки. – Вже майже пів на десяту.

– Мені дуже прикро, я не подивилась на годинник. Мені сказали, що один з наших пожильців може тримати у своїй кімнаті зброю, а наш обов’язок – перевіряти…

Марта була настільки схвильована, що збрехала без особливих зусиль.

– Обов’язок?! – пирхнув Андерс. – Час би вже тобі замислитись над тим, що насправді означає обов’язок. Більшість людей, говорячи про обов’язок, мають на думці сім’ю, домівку, а не роботу в такому місці, як оце.

Марта зітхнула.

– Андерсе, не починай, будь ласка.

Але вона вже знала, що його тепер так просто не зупинити – як завжди, йому достатньо було кількох секунд, щоб завестись на серйозну суперечку.

– У моєї матері в галереї є для тебе робота – варто тобі лише забажати. І я з нею згоден у тому, що на твоєму особистому розвитку набагато ліпше позначилось би спілкування там, у неї, з творчими людьми, ніж отут з цими покидьками.

– Андерсе!

Марта підвищила голос, але одразу відчула, що вона надто втомлена, їй бракує енергії. Тому вона підійшла до нього і поклала руку йому на плече.

– Не називай цих людей покидьками. І я вже казала тобі: твоя мати і її клієнти не мають у мені потреби.

Андерс пересмикнув плечима, скинувши її долоню.

– Ці люди теж мають потребу не в тобі, а в тому, щоб держава їх утримувала. Ці відморожені наркомани в Норвегії грають роль священних корів.

– Я не готова знову це обговорювати. Чому б тобі не поїхати без мене, а я візьму таксі, коли тут закінчу?

Андерс у відповідь притулився до одвірка, схрестивши руки на грудях.

– Марто, а що ти обговорювати готова? Я намагався умовити тебе, щоб ми визначили дату…

– Не зараз.

– Ні, саме зараз! Моя мати хоче спланувати своє літо, і…

– Я сказала: не зараз.

Вона спробувала відштовхнути його вбік, але він не зрушив з місця. Ще й виставив руку, перегороджуючи їй шлях.

– Що це за відповідь? Якщо вона сплачує за…

Марта пірнула під його руку, вислизнула в коридор і пішла геть.

– Гей!

Вона почула, як захряснулись двері кімнати, а тоді – швидкі кроки Андерса позаду. Він схопив її за руку, розвернув на сто вісімдесят і притягнув до себе. Вона упізнала запах дорогого лосьйону після гоління, який йому подарувала його мати на Різдво і який Марта терпіти не могла. У неї мало не зупинилося серце, коли вона побачила чорну прірву в його очах.

– Не смій отак кидати мене, – прогарчав він.

Вона мимовільно піднесла руку, захищаючи обличчя, і наступної миті потрясіння відбилось на його обличчі.

– Ти що?! – прошепотів він зі сталлю в голосі. – Ти думаєш, я вдарю тебе?

– Я…

– Двічі, Марто… – прошипів він, і вона відчула його гарячий подих на своєму обличчі. – Двічі за дев’ять років. І ти зі мною так, ніби я якийсь… сімейний насильник?

– Андерсе, пусти. Ти…

Вона почула кашель у себе за спиною. Андерс відпустив її руку і, дивлячись люто їй через плече, процідив:

– То ти проходиш, наркомане, чи як?

Вона обернулась. То був він. Стіґ. Він просто стояв і чекав.

Він перевів спокійний погляд з Андерса на неї. І тим поставив запитання. На яке вона відповіла кивком: усе гаразд.

Він кивнув у відповідь і пройшов повз них. Двоє чоловіків сердито зиркнули при цьому один на одного. Вони були однакові на зріст, але Андерс ширший у плечах, кремезніший.

Марта подивилася услід Стіґові, який пішов далі коридором.

Тоді знову перевела погляд на Андерса. Він нахилив голову набік і пильно дивився на неї з отим ворожим виразом, який вона помічала у нього дедалі частіше, але схильна була пов’язувати це з розчаруванням від браку визнання, на яке, як йому видавалось, він заслужив у себе на роботі.

– Що це, в біса, було? – запитав він.

Дивно: він завжди уникав лайливих слів.

– Що саме?

– Оце, що ви… Ви що оце… переглядались?!.. Хто цей тип?

Вона зітхнула. Скоріше навіть – з полегшенням. Це принаймні звичне і добре знайоме: ревнощі. Те, що не змінилося, відколи вони закохались підлітками. І вона знала, як з цим упоратись. Вона поклала руку йому на плече.

– Андерсе, не дурій. Ходімо зі мною по мою курточку, а тоді поїдемо додому. І сьогодні ввечері не станемо влаштовувати суперечки, а просто приготуємо вечерю, і…

– Марто, я…

– Тсс, – сказала вона, знаючи, що вже взяла гору. – Ти приготуєш вечерю, доки я прийматиму душ. Згода? А завтра обговоримо дату весілля. То як, усе гаразд?

Вона бачила, що він хотів заперечити, але поклала пальчик на його губи. Повні губи, на які вона колись запала. Вона провела пальцем униз, по підборіддю, по ретельно підстриженій щетині. А може, то саме його ревнощі вперше привернули її? Вона вже й не пам’ятала достеменно.

Коли вони сіли в його машину, Андерс остаточно вгамувався. У нього була BMW. Він купив цю машину всупереч бажанню Марти. Гадав, що вона їй поступово припаде до смаку, коли Марта зрештою оцінить, наскільки вона зручна, особливо для поїздок на далекі відстані. І наскільки надійна. Коли він завів мотор, Марта краєм ока знову побачила Стіґа. Він вийшов з Центру, швидко перетнув вулицю і попрямував на схід. На плечі у нього була червона спортивна торба.

Розділ 20

Проїхавши повз футбольне поле, Симон повернув на свою вулицю. У сусіда знову щось смажили на грилі. Гучні, просочені сонячним теплом і пивом вибухи сміху тільки підкреслювали літню тишу, що панувала в усій околиці. Більшість будинків стояли порожні, і лише один автомобіль був припаркований на узбіччі.

– Ось ми й вдома, – сказав Симон, зупинивши машину перед їхнім гаражем.

Він сам не знав, навіщо так сказав. Ельзе, безперечно, здатна була визначити, де вони.

– Спасибі, що запросив мене в кіно, – сказала Ельзе і поклала свою долоню на його, поверх важеля перемикання передач; так ніби він щойно провів її до дверей її дому і зараз побажає їй доброї ночі й піде геть.

«Я ніколи не міг цього зробити», – подумав Симон і всміхнувся їй.

Він питав себе, чи багато вона змогла побачити з того, що показувалось на екрані. То була її ідея піти в кіно. Упродовж сеансу він крадькома дивився на неї кілька разів і пересвідчився, що вона принаймні сміялася щоразу там, де треба. Зрештою, гумор Вуді Аллена міститься більшою мірою в діалогах, аніж у комічних зорових образах. Так чи інак, вони чудово згаяли вечір. Іще один чудовий вечір.

– Думаю, тобі бракувало тільки Міа Феров, – підначила вона його.

Він розсміявся. Оцінив дотеп. Першим фільмом, на який він запросив її, була «Дитина Розмарі», огидно-блискуча картина Романа Поланскі з Міа Феров, чий персонаж народжує дитя, яке виявляється сином диявола. На Ельзе фільм справив гнітюче враження, і впродовж тривалого часу вона була впевнена, що у такий спосіб Симон давав їй зрозуміти, що не хоче дітей, – надто тим, що підбивав її на повторний спільний перегляд. Лише після четвертого фільму Вуді Аллена з Міа Феров вона збагнула, що його зачарувала не інтрига диявола, а Міа Феров як така.

Коли вони йшли від машини до вхідних дверей їхнього будинку, увагу Симона привернув короткий спалах світла з вулиці. Наче спалах від променя обертового маяка. Спалах походив від припаркованого автомобіля.

– Що це було? – запитала Ельзе.

– Я не знаю, – відповів Симон і відімкнув вхідні двері. – Ти не поставиш каву, кохана? Я за мить до тебе приєднаюсь.

Симон залишив її і перейшов вулицю. Він знав, що автомобіль не належить жодному з їхніх сусідів. І взагалі нікому з поближніх мешканців. В Осло лімузини асоціюються здебільшого з посольствами, королівською сім’єю або міністрами. Він знав тільки одну особу, що роз’їжджала з тонованими стеклами, просторим майданчиком між сидіннями і власним водієм за кермом. Цей водій саме вийшов з машини і тримав відчиненими для Симона задні двері.

Симон нахилився, але в машину не сідав. Маленький гостроносенький чоловічок, що сидів усередині, мав кругле рум’яне обличчя такого типу, що по-народному визначається як «пампуха». Синій «клубний» піджак із золотими ґудзиками – початок з 1980-х років, прикмета норвезьких банкірів, судновласників та естрадних співаків, – завжди наводив Симона на думку, чи не було це виявом глибоко вкоріненого в підсвідомості всіх норвезьких чоловіків прагнення виглядати капітаном корабля.

– Старший інспекторе Хефасе, доброго вечора! – бадьоро привітав його рум’янопикий чоловічок.

– Несторе, що ти загубив на моїй вулиці? Тут ніхто не купуватиме твоє лайно.

– Ой-йой! Полісмен завжди на посту, еге?

– Тільки дай мені привід для арешту, і тоді побачиш.

– Якщо закон не забороняє допомагати людям у скруті, думаю, такої нагоди наразі не буде. Чому б вам не сісти в машину, Хефасе, щоб ми могли спокійно поговорити?

– Не бачу, навіщо мені це треба?

– То у вас теж проблеми із зором?

Симон витріщився на Нестора. Опецькуватий, з коротенькими руками. Однак рукава його блейзера були достатньо короткими, щоб демонструвати манжети із золотими запонками у формі ініціалів «HN». Хуґо Нестор стверджував, буцімто він українець, але згідно з особовою справою він народився і виріс у місті Флорьо, походив з місцевої рибальської родини, справжнє прізвище його було Гансен, перш ніж він змінив його. Він ніколи не бував за кордоном, за винятком короткого і незавершеного навчання на економічному факультеті в Лунді, у Швеції. Хтозна, де він набув свій чудернацький акцент, але точно не в Україні.

– Цікаво, чи ваша молода дружина, Хефасе, могла побачити, які актори грали у фільмі. Але припускаю, вона чула, що сам Аллен там не фігурував. У того єврея дуже характерний огидний голосок. Я нічого не маю проти євреїв на особистому рівні, але вважаю, що Гітлер правильно оцінював їх як націю. Так само, як слов’ян. Попри те, що я сам східноєвропеєць, мушу визнати, що він був правий, коли сказав, що слов’яни нездатні самі керувати собою. На расовому рівні, я маю на увазі. І той Аллен, він же іще й педофіл, здається?

В особовій справі також зазначалося, що Хуґо Нестор був ключовою фігурою в контрабанді наркотиків і работоргівлі в Осло. Перманентно підозрюваний, він ні разу не був засуджений, проти нього зроду не висували звинувачень: занадто кмітливий, занадто обережний, верткий, як вугор.

– Я не в курсі, Несторе. Чув тільки, що твої пацани допомогли тюремному капеланові зустрітися з Господом. Він що, винен був вам гроші?

Нестор владно посміхнувся.

– Хіба не нижче вашої гідності, Хефасе, дослухатись до чуток? Ви завжди вирізнялися своїм стилем з-поміж колег. Якби ви мали щось більше, ніж чутки, – наприклад, надійного свідка, готового прийти до суду і дати свідчення, – ви б уже провели арешти. Я правильно кажу?

Слизький вугор.

– Натомість я хочу запропонувати вам і вашій дружині гроші. Суму, достатню, скажемо так, для сплати за дуже дорогу операцію на очах.

Симон ковтнув. Його голос пролунав хриплувато, коли він промовив:

– Тобі сказав Фредрік?

– Ваш колишній колега з відділу економічної злочинності? Суть у тому, зрештою, що я дізнався, в якому ви опинилися становищі. Припускаю, що ви пішли до нього з проханням у надії, що воно досягне вух на зразок моїх. Хіба ж не так, Хефасе?

Він посміхнувся.

– У будь-якому разі, у мене є варіант, який, я думаю, влаштував би нас обох. То чому б вам не сісти в машину?

Симон взявся за клямку дверцят лімузина і побачив, як Нестор автоматично посунувся на сидінні, звільняючи для нього місце. Симон зосередився, щоб заспокоїти дихання і голосом не видати гнів, що переповнював його.

– Кажи далі, Несторе. Дай мені, будь ласка, оцю підставу для арешту.

Нестор здивовано підняв брову.

– Про яку підставу йдеться, старший інспекторе Хефасе?

– Спроба підкупу державного службовця.

– Підкупу? – коротко і пронизливо реготнув Нестор. – Назвімо це радше діловою пропозицією, Хефасе. Ви побачите, що ми зможемо…

Симон не почув решту фрази, оскільки звукоізоляція лімузина була безперечно досконалою. Він пішов не озираючись і шкодуючи, що не хряснув дверцятами машини ще сильніше. Він чув, як автомобіль рушив і шини його шурхнули по асфальту.

– Ти чимось засмучений, коханий, – сказала Ельзе, коли він сів за кухонний стіл, де вже стояла його чашка для кави. – Хто то був?

– Там один… помилився адресою, – відповів Симон. – Я сказав йому, куди їхати.

Ельзе підійшла до нього з кавником. Симон дивився у вікна. Вулиця зараз була безлюдною. Раптом різкий біль обпік його стегна.

– Чорт!

Він вибив їй з рук кавник, що з брязкотом упав на підлогу, і закричав:

– Чорт забирай! Ельзе, ти мені вилила киплячу каву просто на ноги! Ельзе! Чи ти… ти…

Одна частина його мозку знала, що станеться, і намагалась блокувати це слово. Але все сталось, як тоді, коли він грюкнув дверима Несторового лімузина. Він не хотів, він би радше викреслив, він би скоріше встромив ніж собі в серце. І їй.

– …сліпа?!

У кухні запала тиша; чути було тільки, як кавник котиться по лінолеуму і з нього з шипінням порскає кава. Ні! Він не це мав на увазі. Він не хотів…

– Ельзе, пробач! Я не…

Він підхопився, щоб стиснути її в обіймах, але вона була вже коло мийки. Вона пустила холодну воду і намочила нею кухонний рушник.

– Симоне, скинь штани! Дай-но я…

Він обійняв її ззаду. Притулився лобом до її потилиці. Він прошепотів:

– Мені дуже, дуже прикро. Благаю, ти пробачиш мене? Я… Я просто не знаю, що робити. Я зобов’язаний допомогти тобі, але я… Я не можу, я не знаю, я…

Він іще не чув її плачу, тільки відчував, як тремтить її тіло і як ця дрож поширюється на нього. Горло йому стисло, він намагався придушити ридання, але не в змозі був зрозуміти, чи йому це вдалося, бо відчував тільки, що вони обоє тремтять.

– Це я маю вибачитись, – схлипнула вона. – Ти міг би бути з кимось ліпшим, з такою, хто… хто не ошпарював би тебе.

– Немає нікого кращого, – прошепотів він. – Усе гаразд, згода? Ти ошпарюй мене, скільки хочеш. Лий на мене киплячу каву. Я навіть не писну. Гаразд?

Він знав, що вона знає, що це правда. Що він ладен зробити що завгодно, стерпіти страждання, усе віддати в жертву.

«…у надії, що прохання… досягне вух на зразок моїх…»

Але до цього змусити себе він був нездатен.

Здалеку, з темряви, від сусідів долинали вибухи екстатичного реготу, тим часом як вона лила сльози.

Калле подивився на годинник. За двадцять одинадцята. Денний виторг був чималий – вони штовхнули «супербою» більше, ніж зазвичай продавали за цілий вікенд, тож підрахунок грошей, загортання нових пакетиків на завтра, – уся ця робота теж забрала більше часу, ніж зазвичай. Він скинув марлеву маску, що вони завжди надягали, змішуючи і фасуючи наркотики на стільниці у кімнаті в двадцять квадратних метрів, яка служила їм за офіс, цех фасування наркотиків і банк. Звісно, наркотик змішували ще до того, як він потрапляв до них, але навіть у такому вигляді «супербой» був найчистішим наркотиком, який він зустрічав за всю свою кар’єру наркодилера. Тож якби вони не надягали марлеві маски, вони не тільки були б під кайфом, але просто померли б від тривалого вдихання часточок, що кружляли в повітрі, доки вони змішували й обробляли блідо-коричневий порошок. Він поклав маски в сейф, де вже лежали купи банкнот і мішечки з наркотиком. Чи не слід йому зателефонувати Вірі й сказати їй, що він повернеться пізно? Чи, може, час уже грюкнути кулаком по столу і показати їй, хто в домі господар, і розтлумачити, що той, хто приносить додому гроші, може іти й повертатись, коли вважає за потрібне, без того, щоб звітувати повсякчас?

Калле наказав Пелвісу перевірити коридор. Броньовані двері їхнього офісу відділяли від ліфта лише лічені метри. У протилежному дальньому кінці коридору були двері до сходової клітки, які вони – всупереч правилам пожежної безпеки – перекрили ланцюгом, на якому постійно висів замок.

– Cassius, check the parkng place! [22]22
  Касіусе, перевір парковку! (спотв. англ.)


[Закрыть]– гукнув Калле, замикаючи сейф.

Офіс був тихий – крім музики, що долинала з репетиційних зал, ніщо не порушувало спокою, – але він любив кричати. Касіус був найдебелішим африканцем в Осло. Його велетенське тіло було настільки безформним, що неможливо було розібрати, де у нього що, але якщо бодай десять відсотків тієї маси становили м’язи, їх було достатньо, щоб зупинити більшість силачів.

– No cars, no people at the parking lot [23]23
  На парковці ні машин, ні людей (англ.).


[Закрыть], – відповів Касіус, виглянувши у заґратоване вікно.

– У коридорі все чисто, – рапортував Пелвіс, дивлячись крізь люк у дверях.

Калле обернув комбінаційне коліщатко. Він смакував м’який опір добре змащеного механізму, тихе клацання. Комбінацію цифр він тримав у пам’яті, у власній голові і тільки там. Шифр ніде не був записаний і не містив жодної логічної послідовності на зразок поєднання дат народження абощо.

– Ходімо, – сказав він і випростався. – Have your gun ready, both of you [24]24
  Обидва тримайте свої пістолети наготові (англ.).


[Закрыть].

Вони подивились на нього спантеличено.

Калле їм нічого не сказав, але його насторожили ті очі, що сьогодні дивились крізь люк у дверях. Він знав, що ті очі бачили його, Калле, за робочим столом. Щоправда, очі належали якомусь блазневі з нікчемної групи, що шукає менеджера. Але він бачив купу грошей і гору наркотиків на столі – достатня принада, щоб спровокувати якогось придурка. Залишається сподіватись, що той блазень помітив на столі також два пістолети – Касіуса і Пелвіса.

Калле підійшов до дверей. Їх можна було замкнути зсередини, але відмикались вони тільки його ключем. Таким чином, Калле міг залишити кого завгодно працювати, а сам піти на якийсь час, коли б виникла така потреба. Ґрати на вікні надійні. Коротше кажучи, ніхто, працюючи на Калле, не зміг би втекти з грошима або наркотиками. Або впустити непроханих гостей.

Калле визирнув у люк. Він аж ніяк не пропустив повз вуха Пелвісові слова про те, що шлях вільний, але, як само собою зрозуміле, припускав, що Пелвіс зрадить свого боса і відчинить двері чужому, якщо той зуміє зробити справу вартою того. Калле так би й зробив, раптом що. Хай йому грець, Калле свого часу саме так і вчинив.

Крізь люк він нікого не побачив. Він перевірив дзеркало, встановлене на стіні навпроти, щоб переконатися, що ніхто не сховався, притиснувшись до дверей нижче люка. Тьмяно освітлений коридор був порожній. Він обернув ключ і прочинив двері для своїх двох помічників. Спершу вийшов Пелвіс, за ним Касіус і, нарешті, за ними сам Калле. Він обернувся, щоб замкнути двері.

– Що за… – вигукнув Пелвіс.

Калле обернувся і лише зараз побачив те, що кут огляду не дозволяв йому побачити з люка в дверях: двері ліфта були відчинені. Але що там, усередині ліфта, він все одно не міг бачити, адже світло всередині кабіни було вимкнене. Все, що він міг бачити в напівтемному коридорі, це якийсь металевий відблиск з одного боку від дверей ліфта. І липку стрічку на сенсорах. І бите скло на підлозі.

– Стережись…

Але Пелвіс уже зробив три кроки до відчиненого ліфта.

Калле на якусь дуже коротку мить раніше побачив у темряві полум’я пострілу, ніж почув його звук.

Пелвіс крутнувся, як від добрячого ляпаса. Він подивився на Калле приголомшено. Здавалось, у нього відкрилося третє око у вилиці. Тоді життя залишило його, і мертве тіло впало на землю, наче пальто, скинуте власником на підлогу.

– Касіусе! Стріляй, холера!

У паніці Калле забув, що Касіус ні слова не тямить норвезькою. Але зараз проблема була явно не в цьому: той уже спрямував свій пістолет у темряву кабіни ліфта і вистрелив. Калле відчув, як щось ударило його в груди. Він ніколи досі не опинявся перед пістолетним дулом, але тепер знав, чому люди, на яких він націлював свій пістолет, клякли у таких комічних позах, наче налиті цементом. Біль у грудях розростався, Калле не міг дихати, але йому треба було відступати: повітря, щоб дихати, було там, за броньованими дверима, там можна було зачинитись, врятуватись. Але руки його не слухались, не могли встромити ключ у замок: його руки в’язнули, наче уві сні, наче під водою. На щастя, його прикривало велетенське тіло Касіуса, який усе стріляв та стріляв. Нарешті ключ потрапив у шпарину, і Калле обернув його, відчинив двері і вскочив усередину. Черговий постріл пролунав по-іншому, і він зрозумів, що стріляють знову зсередини ліфта. Він обернувся, щоб захряснути за собою двері, але вони наштовхнулись на Касіуса, затиснувши половину його плеча завтовшки з два стегна. Прокляття! Він спробував виштовхнути його, але натомість іще більша частина Касіуса увіпхалась усередину офісу.

– Мерщій заходь, жиропа! – прогарчав Калле, ширше відчиняючи двері.

Тіло африканця поперло з коридору через поріг усередину, як дріжджове тісто з діжки. Калле глянув на його обличчя і побачив цілковито осклянілий вираз. Наче у щойно виловленої глибоководної риби, очі вилізли з орбіт, рот безгучно роззявлявся і стулявся.

– Касіусе!

У відповідь з рота африканця вилізла велика рожева бульбашка і луснула на губах. Калле уперся ногами в стіну, намагаючись посунути чорну гору і знову зачинити двері, але марно. Тоді він нахилився і став тягнути його всередину. Заважкий. Пістолет! Касіус завалився на свою власну руку зі зброєю. Ставши над його тілом, Калле відчайдушно намагався просунути під нього руку, але тільки марно перемацував важкі рулони сала, не надибуючи похованого під ними пістолета. Він устромив під опасисте тіло руку по лікоть і глибше, коли почув кроки з коридору. Він знав, що зараз станеться, спробував відскочити, але запізно. Удар дверима по голові, і він знепритомнів.

Коли Калле прийшов до тями, він лежав горілиць, дивлячись на хлопця у фуфайці і жовтих гумових рукавичках, що стояв над ним, націливши на нього пістолет. Калле повернув голову, але нікого більше не побачив, крім Касіуса, що лежав на порозі, як був, наполовину ввіпхавшись в офіс. З теперішньої точки огляду Калле міг бачити ствол пістолета, що стирчав з-під черева Касіуса.

– Чого ти хочеш?

– Хочу, щоб ти відімкнув сейф. У тебе сім секунд.

– Сім?

– Я почав відлік перше, ніж ти очуняв. Шість.

Калле звівся на ноги. Він був наче п’яний, але дошкандибав до сейфа.

– П’ять.

Він повернув комбінаційне коліщатко.

– Чотири.

Остання цифра, і сейф відчиниться, а грошей не стане. Гроші він зобов’язаний буде особисто повернути – такі правила.

– Три.

Він вагався. А що якби він спромігся вихопити пістолет з-під Касіуса…

– Два.

Кент справді стрілятиме чи він блефує?

– Один.

Кент, не змигнувши оком, застрелив уже двох, третій труп його не збентежить.

– О’кей, – сказав Калле, відступаючи вбік.

Він не мав сили дивитись на купи банкнот і гору мішечків з героїном.

– Клади все сюди, – наказав хлопець, передаючи йому червону спортивну торбу.

Калле зробив, як йому звеліли. Не поспіхом, але й не повільно – просто складав вміст сейфа в торбу, а його мозок автоматично підраховував. Двісті тисяч крон. Двісті тисяч…

Коли він закінчив, кент наказав йому кинути сумку на підлогу перед ним. Знову Калле зробив, як йому звеліли. Відтак він зрозумів: якщо йому судилося дістати кулю, це станеться зараз. На цьому місці. Грабіжникові він більше не потрібен. Калле зробив два кроки в бік Касіуса. Він повинен заволодіти пістолетом.

– Якщо ти цього не зробиш, я тебе не застрелю, – сказав хлопець.

«Він що, холера, читає думки?»

– Поклади руки за голову і виходь у коридор.

Калле вагався. Чи може це означати, що кент збереже йому життя? Він переступив через Касіуса.

– Притулись до стіни з піднятими над головою руками.

Калле зробив, як йому наказали. Він повернув голову. Побачив, що хлопець уже взяв пістолет Пелвіса і тепер сидить навпочіпки коло Касіуса, запхавши під того руку, але не спускаючи очей з Калле. Він спромігся дістати пістолет Касіуса.

– Витягни кулю зі стіни, коли твоя ласка, – чемно попросив хлопець і показав рукою.

Калле згадав, де він бачив його раніше. Понад річкою. Це був той самий бігун. Він, мабуть, пішов за ними, вистежив. Калле подивився вгору і побачив розплющену кулю там, де вона застрягла в стіні. Тоненька цівка крові залишила слід на стіні, показуючи, звідки вона потрапила туди – з голови Пелвіса. Ця перешкода загальмувала політ кулі, тож Калле зміг виколупати її нігтями.

– Дай сюди, – сказав хлопець і прийняв кулю вільною рукою. – Тепер я хочу, щоб ти знайшов іншу мою кулю і дві порожні гільзи. У тебе тридцять секунд.