Текст книги "Син"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Він помчав до кабінету. Просто до ретельно впорядкованих книжкових полиць. На другій полиці між «Повелителем мух» і «Спалювачами будяка». Він просунув пальці між книжками. Ключ від столу був на своєму місці. Але чи брав його чужинець? Устромивши ключ у шпарину й обернувши його, Маркус уважно глянув на стіл. На дошці темніла масна пляма. Можливо, брудна пляма від багаторічного користування, але Маркус ніколи не сумнівався, що то відбиток голови, яка лежала в цьому місці в калюжі крові, зі слідами від бризок крові на стіні, як показують у фільмах.

Маркус витягнув шухляду. Йому перехопило подих. Немає! Отже, то був він… Син. Він повернувся! Ніхто більше не міг знати, де ключ від столу. І в нього були шрами від уколів на руках.

Маркус увійшов у спальню хлопчика. Його кімната. Він озирнувся й одразу зрозумів, чого бракує. Фото батька в уніформі полісмена. Програвача компакт-дисків. І одного з чотирьох дисків. Він перевірив, які залишились. Бракувало диска «Violator» групи «Depeche Mode». Маркус слухав його, але не надавав йому особливого значення.

Він сів у глибині кімнати, щоб бува хто не помітив його з вулиці. Він прислухався до літньої тиші за вікнами. Син повернувся. Маркус вигадав ціле життя для того хлопчика з фото. Але він забув, що люди з часом стають старшими. Він повернувся дорослим дядьком. Щоб забрати оту річ із шухляди батькового столу.

Раптом літню тишу порушило гарчання автомобільного мотора.

– Ти впевнений, що нумерація йде саме в цей бік? – питала Карі, вдивляючись у фасади скромних дерев’яних будиночків, сподіваючись побачити на котромусь номер і якось зорієнтуватись. – Може, варто запитати отого хлопця?

Вона кивнула в бік тротуару, де назустріч їм, опустивши голову, ішов хлопець у сірій фуфайці з накинутим на голову каптуром і з червоною торбою через плече.

– Будинок одразу за пагорбом, – сказав Симон, натискаючи педаль газу. – Довірся мені.

– Отже, ти знав його батька?

– Так. Що ти дізналась про сина?

– Із тих у Статені, хто схильний був розмовляти зі мною, всі в один голос твердять, що він був спокійним і небалакучим, але його дуже любили. У нього не було справжніх друзів, і він тримався сам по собі. Я не зуміла виявити жодних живих родичів. І це його остання відома адреса.

– А ключі від дому?

– Були серед речей, залишених на збереження під час прийому у в’язницю. Новий ордер не знадобився – ордер на обшук уже був виданий у зв’язку з його втечею.

– Отже, поліція там уже побувала?

– Тільки щоб перевірити, чи Сонні не подався додому. Хоча ніхто насправді не припускав, буцімто він настільки дурний.

– Ні друзів, ні родичів, ні грошей. У нього не залишається великого вибору. Ти скоро переконаєшся, що в’язні-втікачі, як правило, діють украй нерозумно.

– Знаю, але втеча була здійснена аж ніяк не по-дурному.

– Схоже, так, – визнав Симон.

– Так, – підтвердила Карі. – Сонні Лофтус був відмінником. Він був одним з кращих борців Норвегії у своїй віковій групі. І не тому, що був найдужчим, а тому, що був блискучим тактиком.

– Ти гарно виконала домашнє завдання.

– Ні, – заперечила вона. – Я просто «поґуґлила» його ім’я, переглянула PDF-файли старих газет, зробила кілька телефонних дзвінків. Це не ракетобудування.

– Онде той будинок, – сказав він.

Симон припаркувався, вони вийшли з машини, і Карі відчинила хвіртку.

– Який ветхий вигляд він тепер має, – зауважив Симон.

Перш ніж Карі відімкнула вхідні двері, він витяг табельний револьвер і зняв його із запобіжника.

Симон увійшов першим, зі зброєю напоготові. Він зупинився в коридорі і прислухався. Клацнув вимикачем. Настінний світильник спалахнув.

– Отакої… – прошепотів він. – Нетипово, коли в покинутому будинку є струм. Схоже, хтось нещодавно…

– Ні, – перервала його Карі, – я перевіряла. Відколи Лофтус потрапив у в’язницю, за комунальні послуги сплачувалося з рахунку на Кайманових островах, який неможливо простежити до конкретної людини. Суми не астрономічні, але це…

– …таємниче, – підхопив її фразу Симон. – Тим ліпше: адже ми, сищики, страх як любимо таємниці. Правильно я кажу?

Він пішов коридором і далі на кухню. Відчинив холодильник. Виявилося, що холодильник працює, попри те, що в ньому зберігається лише самотній пакет молока. Симон кивнув Карі, яка у відповідь подивилась на нього спантеличено, та, нарешті, зрозуміла. Вона понюхала картонний пакет з-під молока. Жодного запаху. Потім вона потрусила коробку, і вони почули стукіт грудок, що колись були молоком. Вона пішла за Симоном через вітальню. Вгору, сходами, на другий поверх. Вони перевірили всі кімнати і потрапили в ту, що, без найменшого сумніву, була спальнею хлопця. Симон понюхав повітря.

– Його сім’я, – сказала Карі, показуючи на одну з фотографій на стіні.

– Так, – відгукнувся Симон.

– Його мати – вона схожа на співачку або актрису, правда?

Симон нічого не відповів: він дивився на іншу фотографію. На ту, якої бракувало. Точніше, він дивився на вицвілий прямокутник на шпалерах, де раніше висіла фотографія. Він знову принюхався.

– Мені вдалося поговорити з одним із колишніх вчителів Сонні, – сказала Карі. – Він розповів, що Сонні хотів стати полісменом, як батько, але після батькової смерті зовсім пустився берега. Вляпувався в неприємності в школі, відштовхував від себе всіх, свідомо ізолював себе і став діяти собі на шкоду. Його мати теж розклеїлась після чоловікового самогубства. Вона…

– Хелене, – сказав Симон.

– Перепрошую?

– Її звали Хелене. Передозування снодійного.

Симон оглянув кімнату. Його погляд зупинився на запиленій тумбочці коло ліжка, тим часом як Карі вела далі свою доповідь:

– Коли Сонні було вісімнадцять років, він зізнався у двох убивствах, за які його вкинули до в’язниці.

На запиленій поверхні залишилась лінія свіжого дотику.

– До тієї миті поліційні розслідування вказували у зовсім протилежних напрямках.

Симон зробив два різких кроки до вікна. Пообіднє сонце виблискувало на велосипеді, що лежав на землі перед червоним будинком навпроти. Він подивився на вулицю, якою вони приїхали сюди. Зараз там нікого не було.

– Речі не завжди такі, якими вони видаються, – сказав він.

– До чого ти хилиш?

Симон заплющив очі. Чи має він наснагу? Щоб почати знову? Він глибоко зітхнув.

– У поліції всі повірили, що Аб Лофтус був зрадником, «кротом». Коли Аб помер, діяльність «крота» припинилась, не стали більше дивним чином провалюватись рейди, припинились раптові зникнення доказів або свідків чи підозрюваних. Усі сприйняли це як доказ.

– І що?

Симон стенув плечима.

– Аб пишався своєю роботою і роллю поліції. Він не прагнув заможності; єдине, про що він дбав, була його сім’я. Але, поза сумнівом, «кріт» був.

– Отже?

– Отже, належить іще з’ясувати, хто був тим «кротом».

Симон знову принюхався. Піт. Він відчував запах поту. Хтось побував тут нещодавно.

– Хто міг ним бути? – не вгавала Карі.

– Пф-ф… Хтось молодий, кмітливий і рішучий, наприклад.

Симон подивився на Карі. Через її плече. На дверцята шафи.

Піт. Страх.

– Його тут немає, – голосно промовив Симон. – Усе гаразд. Ходімо вниз.

На півдорозі, посередині сходів, Симон зупинився і подав знак Карі спускатись самій. Він завмер на місці і став чекати. Він прислухався, міцно стискаючи руків’я свого пістолета.

Тиша.

Відтак він рушив за Карі.

Він повернувся на кухню, знайшов ручку і написав щось на жовтому клаптику-самоклейці для нотаток.

Карі відкашлялась.

– Що, власне, Франк мав на увазі, коли сказав, що тебе витурили з економічного?

– Я б не хотів це обговорювати, – відрубав Симон.

Він відірвав списаний клаптик від блока і приліпив на двері холодильника.

– Але це пов’язано з ігроманією?

Симон сердито зиркнув на неї. І пішов геть.

Вона прочитала записку.

«Я знав твого батька. Він був хорошою людиною, і я думаю, він сказав би те саме про мене. Зв’яжись зі мною, і я обіцяю, що проведу твоє затримання в безпечний і порядний спосіб.

Симон Хефас, тел. 550106573, [email protected]».

Тоді вона поквапилась за ним.

Маркус Енсет чув, як рушив автомобіль, і зітхнув з полегшенням. Він сидів навпочіпки під одягом на вішалках, притиснувшись спиною до задньої стінки шафи. За все своє життя він ще не був такий наляканий; він відчував терпкий запах власного поту, від якого наскрізь мокра футболка прилипла до тіла. Але ж як це було захопливо! Це можна було порівняти хіба що з вільним падінням з десятиметрової вишки в басейн у Фрогнербадет [17]17
  Купальні у Фрогнері, районі Осло, всесвітньо відомому Фрогнер-парком.


[Закрыть], коли він подумав, що найгірше, що може трапитись, – це якщо він помре. І що це насправді не буде так страшно.

Розділ 15

– Чим я можу вам сьогодні служити, мін гере? – запитав Тор Йонассон.

Саме так він зазвичай звертався до своїх клієнтів. Тору було двадцять років, середній вік його клієнтів становив двадцять п’ять, а асортимент товарів у крамничці не доходив до п’яти одиниць. І саме тому архаїчна форма звернення видавалась Тору Йонассону такою дотепною. Однак цього разу, схоже, відвідувач пропустив його гумор повз вуха. Втім, важко було б сказати напевне, оскільки хлопець опустив каптур фуфайки на самісінькі очі і більша частина його обличчя була в тіні. З того мороку й надійшло його замовлення:

– Мені потрібен такий мобільний телефон, що не дає можливості відстежити, хто дзвонить.

Наркоторговець. Точно. Вони єдині клієнти, що завжди питають такі телефони.

– На цьому iPhone ви можете заблокувати інформацію відправника, – сказав Тор і зняв зі скромної полички білий телефон. – Ваш номер не буде відображатись на дисплеї у людини, якій ви телефонуєте. І контракт на нього дуже вигідний.

Потенційний покупець перемістив вагу тіла, поправляючи ремінь червоної спортивної торби на своєму плечі. Тор вирішив не спускати з нього очей, доки той не опиниться за межами крамнички.

– Ні, я не хочу контрактний телефон, – сказав хлопець. – Я хочу такий, щоб ніхто не міг відстежити. Навіть провайдер.

«Чи поліція», – подумав Тор Йонассон.

– Ви маєте на увазі анонімний телефон з погодинною оплатою карти. Як у персонажів «The Wire» [18]18
  «Жучок» (у рос. перекладі – «Прослушка»). Знятий у Балтиморі (США) телесеріал початку 2000-х, в жанрі поліційної драми.


[Закрыть], – сказав він уголос.

– Перепрошую?

«The Wire». Серіал. Там загін боротьби з наркотиками не може відстежити власника телефону.

Тор зрозумів, що його клієнт не має найменшого уявлення, про що йдеться. Боже милостивий! Щоб наркоторговець казав «перепрошую» і не дивився «The Wire»?…

– Такі є у США. У нас, у Норвегії, немає. З 2005 року належить пред’являти посвідчення особи, навіть якщо ви купуєте телефон з передплаченою SIM-картою. Він має бути на когось зареєстрований.

– На когось?

– Так, він має бути зареєстрований на ваше ім’я. Або на ім’я ваших батьків, скажімо, якщо ви берете телефон для них.

– Гаразд, – сказав покупець. – Дайте мені найдешевший телефон, який у вас є. З передплаченою SIM-картою.

– Як бажаєш, – сказав продавець, облишивши «мін гере» і переходячи на «ти».

Він поклав iPhone на місце і зняв з полиці меншенький мобільний.

– Цей не супердешевий, але він має доступ в Інтернет. Разом із SIM-картою – тисячу двісті крон.

– Доступ в Інтернет?

Тор знову подивився на клієнта. Чоловік не міг бути набагато старшим за нього, але він, здається, геть відірваний від життя. Двома пальцями Тор відкинув своє волосся за вухо. Цей манірний жест він перебрав із «Синів Анархії», після перегляду першого сезону.

– SIM-карта дозволяє блукати Мережею, заходячи зі свого мобільного.

– Хіба я не можу зробити це в Інтернет-кафе?

Тор Йонассон розсміявся. Можливо, вони таки мають спільне почуття гумору.

– Мій бос мені якраз розповів, що в приміщенні, де нині наша крамничка, кілька років тому було Інтернет-кафе. Здається, останнє в Осло…

Клієнт вагався. Тоді кивнув.

– Я беру його.

Він поклав купку банкнот на прилавок.

Тор узяв їх. Банкноти були скоцюрбленими і запорошеними, наче вони десь зберігалися неторканими, впродовж дуже тривалого часу.

– Як я вже казав, я маю побачити особове посвідчення.

Чоловік витяг з кишені документ і передав його продавцеві. Тор зрозумів, наскільки він помилявся. Все з точністю до навпаки. Цей тип аж ніяк не міг бути наркоторговцем. Тор увів його ім’я в свій комп’ютер. Хельґе Сьоренсен. Знайшов його адресу. Повернув посвідчення, разом з рештою, офіцерові пенітенціарної служби.

– Ви продаєте батарейки до цього? – поцікавився той, показуючи якийсь сріблястий пристрій.

– Що це? – запитав Тор.

– Програвач CD, – відповів чоловік. – Я бачу, ви продаєте до них навушники…

– Справді? – спантеличено озирнувся Тор на гарнітури до iPod’ів на полиці.

Він витяг з музейного девайса дві старі батарейки. Знайшов дві акумуляторні Sanyo типу АА, вклав у програвач і натиснув клавішу відтворення. З навушників почувся пронизливий гул.

– Це акумуляторні батареї.

– Це означає, що вони не сконають, як старі?

– Ні, вони теж сконають; але ці повстануть з мертвих.

Тору видалося, що він побачив усмішку в тіні каптура. Чоловік скинув каптур і надів навушники.

– Depeche Mode, – сказав він, широко усміхаючись, і сплатив за батарейки.

Тоді повернувся і вийшов з крамнички.

Тора Йонассона вразило, що обличчя під каптуром виявилось таким приязним. Він сам не знав, чому, власне, це його так вразило. Тор підійшов до нового клієнта і запитав, чим він може сьогодні служити «мін гере». І десь уже тільки ближче до обідньої перерви зрозумів, що його вразило не те, яке приязне обличчя під каптуром, а те, що воно навіть віддалено не схоже на обличчя з фотографії на особовому посвідченні.

Що робить обличчя привабливим? – питала себе Марта, дивлячись на молодого чоловіка у віконце приймальні. Можливо, просто слова, які він вимовив. Більшість приходять до приймальні по бутерброд, чашку кави або щоб поговорити про свої реальні чи уявні проблеми. А якщо не заради згаданого, то з контейнером, повним уживаних шприців, які вони хочуть здати в обмін на стерильні. Але цей новий пожилець щойно повідомив їй, що він обмірковував її питання із вступної співбесіди стосовно його планів на майбутнє… Так, тепер він їх має. Він намірився шукати роботу. Але для цього йому треба мати професійний вигляд, діловий костюм. Він бачив такі у комірчині. То чи не міг би він позичити…

– Звісно, так! – вигукнула Марта, підхоплюючись.

І повела його в комірчину.

Її хода була зараз легкою, як ніколи, впродовж багатьох останніх років. Правда, це може бути лише його короткочасна примха, проект, якого він зречеться, наштовхнувшись на першу перешкоду; але це було принаймні щось, це була надія, перерва в безжально односторонньому русі в бездонну прірву.

Вона сиділа на стільці біля дверей у вузькій комірчині і дивилася, як він приміряв костюмні штани перед прихиленим до стіни дзеркалом. Він міряв уже третій костюм.

Колись група політиків з міської ради відвідала Центр з метою заспокоїти себе і пересвідчитися, що рівень життя в соціальних житлових об’єктах Осло більш ніж просто адекватний. У комірчині один з них поцікавився, навіщо Центру стільки костюмів, припустивши, що цей тип одягу навряд чи доречний для тутешніх пожильців. Політики ладні були пожартувати на цю тему, однак Марта з посмішкою відповіла: «Тому що наші мешканці набагато частіше від вас бувають на похоронах».

Новачок був худий, але не тендітний, як їй спершу здавалось. Зараз вона бачила у нього рельєфні м’язи під шкірою, коли він підняв руки, щоб надіти одну з сорочок, що вона для нього підібрала. На ньому не було татуювань, але його бліда шкіра була всіяна слідами від уколів. На зворотному боці колін, на внутрішній поверхні стегон, на ступнях, збоку на шиї.

Він надів піджак й оглянув себе, перш ніж обернутись до неї. Це був костюм у тоненьку смужку, що його заледве встиг кілька разів одягти попередній власник. Мода змінилася, і він – з доброти душевної і гарного смаку – пожертвував костюм Центру разом з рештою торішнього гардероба. Костюм був ледь-ледь завеликий на молодого чоловіка.

– Ідеально, – засміялась вона і заплескала в долоні.

Він усміхнувся. І щойно усмішка досягла очей, наче електронагрівач увімкнувся. То була такого роду усмішка, що розслаблює напружені м’язи і заспокоює ображені почуття. Саме та усмішка, якої гостро потребує той, хто страждає на втому співчуття. Потребує, але – досі їй це не спадало на думку – не може собі дозволити. Вона відвела погляд від його очей і оглянула його з голови до ніг.

– Прикро, що я не маю для тебе жодних пристойних черевиків.

– Ці теж нормальні, – постукав він об підлогу підбором своєї синьої кросівки.

Вона усміхнулася, але цього разу уникаючи дивитись йому в очі.

– І тобі треба підстригтись. Ходімо.

Вона пішла за ним угору сходами, назад до приймальні, всадовила його на стілець, накрила двома рушниками і знайшла кухонні ножиці. Вона намочила його волосся водою з кухонного крана і розчесала своїм власним гребінцем. І, супроводжувані коментарями і жартівливими пропозиціями дівчат з адміністрації, жмутки волосся стали падати на підлогу. Кілька пожильців зупинились біля віконця приймальні, нарікаючи, мовляв, їм ніколи не пропонували стрижку, то чого ж це до новачка таке особливе ставлення?

Марта відмахувалась від них, зосередившись на перукарській справі.

– Де ти шукатимеш роботу? – спитала вона і подивилась на тоненькі білі волосинки на шиї.

Тут знадобилась би електробритва. Або одноразове лезо.

– У мене є деякі контакти, але я не знаю, де вони тепер, ці люди, мешкають. То я думав, що мав би подивитись у телефонній книзі.

– У телефонній книзі? – пирхнула одна з дівчат. – Ти можеш подивитись їх просто в Мережі.

– Я можу таке зробити? – здивувався молодий чоловік.

– Ти це серйозно? – розсміялась вона.

Занадто голосно розсміялась. І очі її блищали, як помітила Марта.

– Я купив мобільний телефон з Інтернетом, – сказав він. – Але я не знаю, як… Тобто…

– Я покажу тобі! – підійшла до нього дівчина і простягнула руку. Він дістав мобільний телефон і віддав їй. Вона стала впевнено натискати клавіші.

– Ти просто в Google вводиш… Як звати?

– Звати?

– Так. Ім’я. Мене звати Марія, наприклад.

Марта послала їй стиха застережливий погляд. Дівчина молода і щойно почала працювати з ними. Вона вивчала соціальні науки, але їй бракувало практичного досвіду. Того досвіду, що допомагає точно визначати невидиму грань між професійною турботою та панібратством з мешканцями Центру.

– Іверсен, – сказав він.

– На таке прізвище забагато посилань вивалиться. Ти знаєш ім’я?

– Покажи мені, як шукати, а решту я зроблю сам, – сказав молодий чоловік.

– Гаразд.

Марія натиснула ще кілька клавіш і вручила йому його мобільний телефон.

– Просто введи ім’я.

– Дуже тобі вдячний.

Марта скінчила, залишилися тільки світлі волосинки на шиї, і вона пригадала, що сьогодні знайшла лезо, встромлене у вікно в кімнаті, з якої вона зранку виселяла пожильців. Лезо, – яке, поза сумнівом, застосовувалось для подрібнення коксу перед тим, як нюхати, – вона тоді поклала на кухонному столі, щоб безпечно його утилізувати з черговим контейнером уживаних шприців. Тепер вона запалила сірник і кілька секунд потримала його над полум’ям. Потім промила його під струменем води і затисла між великим і вказівним пальцями.

– Ти маєш зараз сидіти дуже спокійно, – сказала вона.

– Угу, – відказав молодий чоловік, зайнятий натисканням клавіш на своєму мобільному телефоні.

Вона здригнулася, дивлячись на тонке сталеве лезо, що ковзало по ніжній шкірі на шиї. Вона бачила, як падають зрізані одним дотиком волосинки. Мимоволі їй спало на думку: як мало потрібно… Як мало відділяє життя від смерті. Щастя від трагедії. Сенс від безглуздя. Вона закінчила і подивилась через його плече. Побачила ім’я, яке він вводив, іконку заданого пошуку.

– Готово, – оголосила вона.

Він відкинув голову і подивився на неї.

– Дякую.

Вона зняла з нього рушники й одразу пішла у пральню, щоб не розкидати волосся.

Джоні Пума лежав у темряві, обличчям до стіни, коли почув, як повернувся крадькома його ворог по кімнаті, тихо зачинивши за собою двері. Пройшов по кімнаті навшпиньки. Але Джоні був насторожі. Хлопець скуштував би залізного кулака Пуми, коли б тільки спробував зазіхнути на його заначку.

Проте його ворог по кімнаті навіть не зробив спроби наблизитись; натомість Джоні почув, як відчинились дверцята шафи.

Він крутнувся у своєму ліжку. То була шафа не його, а ворога. Отже, все гаразд; Джоні зрозумів, що хитрий хлопець, мабуть, уже встиг обшукати шафу Джоні, доки той спав, і переконався, що нічого цінного там не зберігається.

Промінь сонячного світла на мить проник у кімнату і торкнувся хлопця. Пума здригнувся.

Хлопець щось витягав з червоної спортивної торби, і Джоні побачив, що то було. Сховавши ту річ у порожню коробку від кросівок, хлопець поставив її на верхню поличку.

Коли він зачинив шафу й обернувся, Джоні швидко заплющив очі.

Хай тобі грець, подумав Джоні. Він тримав очі міцно заплющеними. Але знав, що йому важко буде заснути цієї ночі.

Маркус позіхнув. Притиснувши очі до окулярів «телескопа», він вивчав місяць над жовтим будинком навпроти. Тоді спрямував бінокль на будинок. Там жодного руху. Нічого більше там не відбувалося. Та чи ще повернеться син? Маркус дуже сподівався на це. Може, вдалось би дізнатися, навіщо тому знадобилась ота річ із шухляди столу, яка тьмяно поблискувала, пахла мастилом і металом і яку, можливо, застосував його батько, коли…

Маркус знову позіхнув. День видався насичений подіями. Хлопчик знав, що спатиме цієї ночі як убитий.