Текст книги "Син"
Автор книги: Ю Несбьо
Жанры:
Прочие детективы
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]
Розділ 16
Айнете Іверсен було сорок дев’ять років. Хоча завдяки випещеній гладенькій шкірі, живому блиску очей і стрункій фігурі на вигляд вона мала тридцять п’ять. Попри те, більшість людей сприймали її навіть старшою, ніж насправді, через її сивину, консервативну класичну і позачасову манеру одягатись та не завжди доречну вишуканість мови. І, звісно, через той стиль життя, який провадили Іверсени високо на узвишшях Хольменколлен. Здавалось, уся родина живе у спосіб, типовий для іншої, давнішої генерації, з Айнете в ролі дружини-домогосподарки, з двома особами прислуги, що допомагає їй дбати про будинок і сад, а також – про всі потреби самої Айнете, її чоловіка Івера та їхнього сина Івера-молодшого. Навіть у порівнянні з сусідніми імпозантними віллами госпóда Іверсенів вирізнялась солідністю. Проте господарство велось достатньо раціонально для того, щоб прислуга (або «персонал», як з дещицею сарказму висловлювався Івер-молодший, що, склавши останні шкільні іспити, приохотився до соціал-демократичного лексикону) не бралась до роботи раніше полудня. Це означало, що не хтось, а саме Айнете Іверсен уставала першою і могла піти на свою ранкову прогулянку в ліс, з яким межувало їхнє обійстя, і зібрати букетик стокроток, перш ніж готувати сніданок для своїх двох мужчин. Вона сиділа зі своєю чашкою чаю і милувалась, як вони споживають здорову і поживну страву, яку вона для них приготувала: адже на них чекає довгий день відповідальної роботи в офісі.
Сьогодні, коли вони закінчили їсти і Івер-молодший подякував їй за сніданок рукостисканням, як було заведено в Іверсенів упродовж кількох поколінь, вона прибрала зі столу і витерла руки об білий фартух, який незабаром помандрує у кошик для білизни. Тоді вийшла на ґанок, цьомнула кожного з них у щоку і стала дивитись, як вони сідають у старенький, але доглянутий «мерседес» у гаражі на дві машини і виїжджають на ньому на яскраве сонячне світло. Івер-молодший на канікулах працював у родинній компанії, що мало на меті прищепити йому смак до напруженої роботи і навчити, що нічого не дається в житті задарма, а керівництво сімейними статками породжує стільки ж зобов’язань, скільки й привілеїв.
Айнете зі сходів помахала чоловікові і сину, тим часом як їхня машина тихо прорипіла по гравію, виїжджаючи на шлях. І якби хтось їй сказав, що вся ця сцена нагадує комерційний ролик 1950-х, вона б розсміялася, охоче погодилась би і, зрештою, не надто б тим переймалась. Айнете Іверсен жила саме так, як їй бажалось. Вона гаяла свої дні в турботах про двох мужчин, яких вона любила, даючи їм можливість, своєю чергою, розумно дбати про активи компанії в інтересах сім’ї і суспільства. Чи можна уявити собі краще життя?
Голос диктора, що долинав з радіо на кухні, розповідав щось про зростання числа випадків смертельних передозувань наркотиків в Осло, про зростання проституції і про втечу якогось в’язня, що розгулює на волі ось уже дві доби. Взагалі, у світі багато недосконалості. Ницості. Так багато всього влаштовано неправильно, неврівноважено, так бракує порядку, до якого слід би всім прагнути… І, стоячи там, на ґанку, в спогляданні ідеальної гармонії власного життя – родини, госпóди, розпорядку дня, – вона почула, як рипнула бічна хвіртка в акуратно підстриженому двометровому живоплоті, якою заходила здебільшого тільки прислуга.
Вона піднесла руку, щоб захистити очі від сонця.
Вузькою стежкою, вимощеною плитняком, ішов хлопець – на вигляд ровесник її сина. Тож її перша думка була: це котрийсь із приятелів Івера-молодшого. Вона обсмикнула фартух. Гість уже підійшов ближче, і вона зрозуміла, що він на кілька років старший за її сина і вбраний у речі, які не став би носити ні сам Івер-молодший, ні будь-хто з його друзів: немодний коричневий, у тоненьку смужку, костюм і сині кросівки. Він мав червону спортивну торбу через плече, й Айнете Іверсен подумала, чи він не зі Свідків Єгови, але тут-таки пригадала, що вони завжди тримаються попарно. Він також не схожий був на комівояжера чи роздрібного торгівця. Він підійшов до ґанкових сходів.
– Чим я можу вам допомогти? – послужливо запитала вона.
– Чи тут мешкає родина Іверсенів?
– Саме тут. Але якщо вам потрібні Івер-молодший або мій чоловік, то ви щойно розминулися з ними.
Вона показала рукою через сад, у бік шляху.
Хлопець кивнув, засунув ліву руку в спортивну торбу і щось витягнув з неї. Відступивши трохи ліворуч, він націлив на неї це щось. Айнете ніколи в житті ще не випадало опинитись у такому становищі. Але ж у неї не було жодних порушень зору, вся її родина мала чудовий зір. Тому вона ні на мить не ставила під сумнів те, що бачили її власні очі. Їй перехопило подих, і вона автоматично позадкувала до відчинених дверей у передпокій.
Він тримав пістолет.
Вона відступала в будинок, не спускаючи очей з хлопця, але ніяк не могла упіймати його погляд.
Щось бабахнуло, і вона відчула удар, ніби хтось штовхнув її в груди, а вона, заточуючись, і далі задкувала крізь двері. Нездатна контролювати свої онімілі кінцівки, вона ще трималась на ногах, уже в передпокої. Вона скинула руки вперед, намагаючись відновити рівновагу, і відчула, що її ліва рука зачепила одну з картин на стіні. Вона ще встигла всунутись у кухонні двері і аж там упала, заледве відчувши, що, падаючи, вдарилась головою об кухонний стіл і зіштовхнула кришталеву вазу, що на ньому стояла. Та вже лежачи на підлозі, з головою, притиснутою до долішньої шухляди таким чином, що вимушено дивилась просто перед себе, на своє тіло і підлогу, вона побачила квіти. Стокротки, розкидані серед битого кришталю. І чудернацьку червону троянду, що розквітала просто на її білому фартусі. Вона подивилась у бік вхідних дверей і побачила силует голови того хлопця. Вона бачила, як він повернув у бік кленів ліворуч від вистеленої плитняком стежки. Потім нахилився і зник. І вона молилася Богу, щоб не з’являвся знову.
Вона спробувала підвестись, але чомусь не могла поворухнутись: так ніби її тіло відімкнули від її мозку. Вона заплющила очі й відчула біль. Такий біль вона відчувала вперше. Він наповнив усе її тіло, що, здавалось, ось-ось розірветься навпіл, а тоді воно оніміло і стало наче чужим. Новини по радіо закінчились; знову передавали класичну музику. Шуберт, «Abends Unter Der Linde».
Вона почула поруч м’які кроки.
Кросівки ступали по кам’яній плитці.
Вона розплющила очі.
Хлопець ішов до неї, але його погляд був зосереджений на чомусь, що він затиснув між пальцями. Стріляна гільза; вона бачила такі, коли вони родиною їздили восени на полювання в Гарданервідда, до свого мисливського будиночка. Він кинув гільзу в червону торбу і витяг пару жовтих господарчих рукавичок і вологі серветки. Він присів навпочіпки, надів рукавички й витер щось із підлоги. Кров. Її кров. Тоді протер вологими серветками підошви свого взуття. Айнете зрозуміла, що він прибирає сліди. Як професійний кілер. Той, хто не хотів би залишити по собі жодних речових доказів. Або будь-яких свідків. Вона б мусила відчувати страх. Натомість вона не відчувала зовсім нічого. Точніше, вона була здатна лише спостерігати, помічати, міркувати.
Він переступив через неї і повернувся в коридор, до ванної кімнати і спалень. Він залишив двері відчиненими. Айнете спромоглась повернути голову. Хлопець витрусив її торбинку, яку вона залишила на ліжку: вона планувала поїхати в місто, щоб купити спідницю від Фернера Якобсена. Він забрав її гроші з гаманця і відкинув решту. Підійшов до комода, витягнув спершу горішню шухляду, а потім – другу згори, де, вона знала, він надибає її скриньку з коштовностями. Неоціненні сережки з перлинами, що вона успадкувала від бабусі. Неоціненні, але не безцінні: чоловік оцінив їх в експерта у двісті вісімдесят тисяч крон.
Вона почула, як її коштовності брязнули у спортивну торбу.
Він зник у ванній кімнаті. Тоді вийшов, тримаючи в руках зубні щітки – її, Івера та Івера-молодшого. Він, мабуть, або страшенно нужденний, або страшенно заблуканий, або ж і те й інше разом. Він підійшов до неї і нахилився. Він поклав руку їй на плече.
– Болить?
Вона змусила себе заперечно похитати головою. Вона не хотіла подарувати йому таке задоволення.
Він простягнув руку, і вона відчула гумову рукавичку на шиї. Його великий і вказівний пальці намацали її сонну артерію. Він намагається її задушити? Ні, він натискав не дуже сильно.
– Ваше серце невдовзі перестане битися, – сказав він їй.
Потім підвівся і пішов назад до вхідних дверей. Ретельно витер дверну ручку і клямку вологою серветкою. Зачинив за собою двері. Потім вона почула, як грюкнула хвіртка. А тоді Айнете Іверсен відчула, як це відбувається. Холод. Спершу задубіли ноги і руки. Далі задубіння поширилось на голову, на шкіру голови під волоссям. Холод прокладав собі шлях до її серця з усіх боків. А за ним прийшов морок.
Сара подивилася на чоловіка, що сів у метро на станції «Хольменколлен». Він зайшов у сусідній вагон – у той, з якого вона щойно перейшла в інший, бо на станції «Воксенліа» сіли троє молодиків у бейсболках козирком назад. У період літніх канікул, у поїздах метро, одразу по ранкових годинах пік буває небагато людей, тож вона у своєму вагоні була єдиною пасажиркою. Зараз та трійця почала допікати іншому пасажирові. Вона почула, як найменший з них – по всьому видно, заводій – обізвав чоловіка гівнюком, кпив з його кросівок, звелів йому вимітатися з їхнього вагона, ще й плюнув просто йому під ноги. Корчать із себе крутих гангстерів. А тепер один з них, гарненький блондинчик, ймовірно, полишений сам на себе синочок із заможної родини, вихопив пружинний ніж. Боже милосердний! Невже він справді наміряється… Він махнув ножем просто чоловікові перед обличчям. Сара мало не скрикнула. З того вагона долинув регіт. Блондин встромив ножа в сидіння у чоловіка між колінами. Заводій сказав щось, дав чоловікові п’ять секунд, щоб вийти. Той піднявся. На мить Сарі здалося, що він думає дати відсіч. Він так і думав. А тоді притиснув до себе свою червону спортивну торбу і перейшов в інший вагон.
– «Факін лузер!» – гукали вони йому вслід мовою MTV.
І без угаву реготали.
У поїзді були тільки вона, він і троє молодиків. У дверях, що з’єднували два вагони, чоловік зупинився на кілька секунд, балансуючи, і їхні очі зустрілися. І хоча вона виразно не побачила страху в його очах, однак знала, що страх там був. Одвічний страх слабких виродженців, які завжди пасують, відступають, поступаючись територією тим, хто вишкіряє ікла і погрожує фізичною розправою. Він був огидний Сарі. Вона зневажала його немічність. І слабкодуху доброту, якою він, безперечно, виправдовує себе. У глибині душі вона б хотіла навіть, щоб вони його віддухопелили. Це б навчило його трохи ненавидіти зло. І нехай би він прочитав це все в її очах. І став би сіпатись, як риба на гачку.
Де там! Замість того він усміхнувся їй, тихенько проказав «Привіт!», сів за два ряди від неї і став задумливо дивитись у вікно, ніби нічого й не сталося. Господи! На що ж ми перевелись? Купка жалюгідних слабаків, яким бракує самоповаги навіть на те, щоб відчувати сором за себе. Вона заледве подолала бажання і собі плюнути йому під ноги.
Розділ 17
– А ще кажуть, у Норвегії немає вищих класів, – зауважив Симон Хефас, тримаючи біло-помаранчеву поліційну стрічку так, щоб Карі Адель могла під нею пройти.
Полісмен із задишкою і лискучим від поту лобом зупинив їх перед гаражем на дві машини. Вони показували йому свої посвідчення; він уважно перевірив фотографії і попросив Симона скинути темні окуляри.
– Хто знайшов тіло? – запитав Симон, мружачись від різкого сонячного світла.
– Прибиральники, – відповів полісмен. – Вони прийшли на роботу опівдні й одразу зателефонували в поліцію.
– Є свідки? Хтось бачив або чув що-небудь?
– Ніхто нічого не бачив, – сказав полісмен. – Але одна сусідка твердить, що чула гучний виляск. Спершу вона подумала, що то гумова шина луснула. У таких районах, як цей, звуки пострілів не дуже розпізнають.
– Дякую, – сказав Симон, надівши свої темні окуляри, і рушив попереду Карі сходами на ґанок, де криміналісти в білих халатах обстежували вхідні двері у стилі старої школи – з невеликою чорною щіточкою.
Маленькими прапорцями було позначено територію, яку криміналісти вже обстежили, і вона тяглася просто до тіла, що лежало на підлозі в кухні. Промінь сонця падав крізь вікно на кам’яну підлогу, виграючи відблисками в калюжах води і на скалках битого скла, серед розкиданих стокроток. Чоловік у костюмі сидів навпочіпки поруч з тілом і щось обговорював з медичним експертом, якого Симон одразу впізнав.
– Перепрошую… – звернувся Симон до чоловіка в костюмі, і той подивився на новоприбулих.
Побачивши його чорні кучері, напомаджені засобами для догляду за волоссям, і ретельно причесані вузькі бакенбарди, Симон спитав себе, чи чолов’яга не італієць.
– …але хто ви?
– Я міг би поставити вам те саме запитання, – сказав чоловік, не роблячи спроби підвестись.
На вигляд, як здалося Симону, чоловікові було трохи за двадцять.
– Старший інспектор Хефас, відділ убивств.
– Дуже приємно. Осмунд Бйорнстад, я інспектор кримінальної поліції КРИПОС [19]19
Kripos (Kriminalpolitisentralen) – спеціальна національна агенція, створена в Норвегії в 1959 році для боротьби з серйозними кримінальними злочинами та організованою злочинністю.
[Закрыть]. Схоже, вам не повідомили, що цю справу передають нам.
– Хто мав повідомити?
– Ваш власний шеф, як заведено.
– Начальник відділку?
Чоловік у костюмі заперечно похитав головою і показав на стелю. Симон зауважив нігті Бйорнстада – він, поза сумнівом, відвідує манікюрний кабінет.
– Комісар, начальник поліції?
Бйорнстад кивнув.
– Він зв’язався з КРИПОСом і сказав, що нам варто одразу нам братися до справи.
– Чому так?
– Він зважив, напевне, що ви все одно рано чи пізно звернетесь до нас по допомогу.
– Після того, як ви перехопили справу ще до нашого приїзду?
Осмунд Бйорнстад коротко всміхнувся.
– Слухайте, це не моє рішення. Та коли до нас звертаються по допомогу у справі про вбивство, ми завжди ставимо умову про передачу нам загальних повноважень щодо розслідування – як тактичних, так і технічних.
Симон кивнув. Щодо цього він був у курсі: аж ніяк не вперше відділ убивств поліції Осло і Національний карний розшук Норвегії, КРИПОС, зіштовхувалися лобами над однією справою. Він, до того ж, знав, що насправді мав би подякувати за те, що тепер має на одну халепу менше, може повернутись у свій кабінет і зосередитись на розслідуванні вбивства Волана.
– Що ж, коли вже ми тут, ми могли б теж огледітись навколо, – сказав замість того Симон.
– Навіщо? – не намагався приховувати своє роздратування Бйорнстад.
– Бйорнстаде, я впевнений, що у вас усе під контролем, але зі мною тут свіжоспечена офіцер-слідчий. Їй, безперечно, було б корисно побачити, як ми оглядаємо місце злочину в реальному житті. Як стосовно цього?
Слідчий КРИПОСу не надто приязно подивився на Карі. Тоді знизав плечима.
– От і добре, – сказав Симон і присів навпочіпки.
До цієї миті він не дивився на труп. Він навмисне уникав цього, чекаючи, коли зможе зосередити на ньому всю свою увагу. Шанс отримати перше враження дається тільки один раз. Майже правильної форми криваве коло посередині білого фартуха нагадало йому національний прапор Японії. З тією різницею, що сонце не зійшло, а зайшло для жінки, що втупила в стелю мертвий погляд, до якого він так і не зумів призвичаїтись. Симон прийшов до висновку, що його бентежить у цьому погляді цілковита відсутність життєвих сил, що перетворює людину на неживий об’єкт. Симон уже знав, що ім’я жертви Айнете Іверсен. Він також знав напевне, що її було вбито пострілом у груди. Єдиним пострілом, як видається. Він подивився на її руки. Жоден з нігтів не зламаний, жодних ознак боротьби. Лак на нігті середнього пальця лівої руки сколотий, але це могло статися, коли вона падала.
– Жодних ознак вламування? – запитав Симон і показав судово-медичному експертові, що можна перевернути тіло.
Бйорнстад похитав головою.
– Двері, можливо, залишались незамкненими – чоловік і син жертви тільки-но поїхали на роботу. Ми також не змогли знайти відбитків пальців на дверній ручці.
– Жодного?
Симон ковзнув поглядом по стільниці.
– Жодного. Як ви можете переконатись, жінка була дуже домовита.
Симон оглянув вихідний отвір на спині жертви.
– Наскрізний. Куля, здається, пройшла тільки м’які тканини.
Судово-медичний експерт стиснув губи, а тоді склав їх дудочкою і знизав плечима – Симон сприйняв цей жест як знак допустимості своєї гіпотези.
– А куля? – запитав Симон, вдивляючись у стіну над стільницею.
Осмунд Бйорнстад неохоче показав вище.
– Дякую, – сказав Симон. – А гільза?
– Поки що не знайшли, – відповів він і витяг мобільний телефон у золотавому корпусі.
– Розумію. То яка попередня версія КРИПОСу стосовно того, що тут сталося?
– Версія? – посміхнувся Бйорнстад, підносячи мобільний до вуха. – Все аж надто ясно. Вламувач удерся; наштовхнувся на жінку; застрелив її; взяв усе, що спромігся знайти цінного, і втік з місця злочину. Сплановане пограбування, що обернулось незапланованим убивством, гадаю. Може, вона чинила опір або почала кричати.
– А як ви думаєте…
Бйорнстад підніс руку, показуючи, що йому відповіли на тому кінці.
– Алло, це я. Можеш підготувати мені список тих, хто нині на волі з раніше засуджених за пограбування з застосуванням насильства? Якнайшвидше перевір, чи є хтось із таких в Осло. Особливу увагу звернути на тих, хто застосовував зброю. Дякую.
Він поклав мобільний телефон у кишеню піджака.
– Слухай, татусю, нам тут іще чимало всього треба зробити, тож, боюсь, я змушений буду попросити вас…
– Усе гаразд, – сказав Симон, обдаровуючи його своєю найприязнішою усмішкою. – Але якщо ми пообіцяємо не плутатись під ногами, чи не могли б ми спершу все тут оглянути?
Слідчий КРИПОСу подивився на свого літнього колегу з підозрою.
– І ми обіцяємо не заступати за прапорці, – додав поспіхом Симон.
Бйорнстад милостиво задовольнив його прохання.
– Він знайшов те, що шукав, – зазначила Карі, коли вони стояли перед ліжком на товстому – від стіни до стіни – килимі в спальні.
На покривалі лежала витрушена дамська торбинка, випотрошений гаманець і скринька для коштовностей, вистелена всередині червоним оксамитом, також порожня.
– Можливо, – сказав Симон і, незважаючи на прапорці, присів навпочіпки поруч з ліжком.
– Він мав стояти приблизно тут, коли витрушував торбинку і скриньку з коштовностями. Правильно я кажу?
– Так, судячи з того, як усе це лежить на ліжку.
Симон оглянув килим. І вже був підвівся, але завмер на середині руху і нахилився.
– Що там?
– Кров, – сказав Симон.
– Він був поранений?
– Малоймовірно. Пляма видовжена. Скоріш за все – слід від черевика. Уяви, що грабуєш будинок у багатому районі. Як по-твоєму, де має бути сейф?
Карі показала на вбудовану шафу.
– Саме так, – сказав Симон.
Він підвівся і відчинив дверцята шафи.
Сейф, розміром з мікрохвильову піч, був розташований всередині стіни. Симон спробував відчинити. Марно.
– Якщо тільки грабіжник не подбав про те, щоб замкнути сейф після пограбування, – що здавалося б дивним, зважаючи на те, як він покинув скриньку з-під коштовностей і гаманець, – то сейф він не торкав, – зауважив Симон. – Подивімось, чи вони закінчили з тілом.
На зворотному шляху на кухню Симон зазирнув у ванну кімнату. Вийшов звідти насуплений.
– У чім річ? – поцікавилась Карі.
– Тобі відомо, що у Франції на сорок мешканців припадає одна зубна щітка?
– Це міф, і ці статистичні дані застаріли, – заперечила вона.
– Я й сам старий, – сказав Симон. – У будь-якому разі, у Іверсенів на всю сім’ю – жодної зубної щітки.
Вони повернулися на кухню, де тіло Айнете Іверсен було тимчасово полишене напризволяще, і Симон міг безперешкодно обстежити його. Він знову оглянув її руки, уважно простежив кут вхідного і вихідного ранових отворів. Тоді підвівся і попросив Карі стати просто перед ногами жертви, спиною до стільниці.
– Я заздалегідь прошу пробачити, – сказав він і, ставши поруч з нею, поставив вказівний палець однієї руки між її маленькими грудьми в тому місці, де куля увійшла в Айнете Іверсен, а вказівний іншої руки – між її лопатками, у місці, що відповідало вихідному рановому отвору в жертви. Він визначив кут між двома точками, а тоді перевів погляд на кульовий отвір у стіні. Потім нахилився, взяв одну зі стокроток, випростався, став одним коліном на стільницю, потягнувся вгору і встромив квітку в кульовий отвір.
– Ходімо! – скомандував він, зіскочивши зі стільниці, і рушив коридором у бік вхідних дверей. Він зупинився коло картини, що висіла криво, нахилився до неї ближче і показав на щось червоне на краю рамки.
– Кров? – спитала Карі.
– Лак для нігтів, – відповів Симон і, приставивши тильний бік лівої долоні до картини, озирнувся через плече на тіло. Після чого рушив далі до дверей. Зупинився і присів навпочіпки кого порога, над грудкою землі, позначеної прапорцем.
– Не смій цього чіпати! – вигукнув хтось позаду них.
Вони обернулись.
– А, то це ти, Симоне, – сказав чоловік у білому і витер рукою свої губи в глибині вогнисто-рудої бороди.
– Привіт, Нільсе! Скільки літ, скільки зим… Чи цінують твій досвід у КРИПОСі?
Бородань стенув плечима.
– Наче не ображають. Але скоріше, мабуть, зважають на мою старість.
– Гадаєш, справедливо?
– Та що ж… – зітхнув криміналіст. – Нині головне – аналіз ДНК, Симоне. А таким, як ми, аналізу ДНК і комп’ютерного моделювання не осягнути. Тепер усе інакше, ніж у наші дні.
– Я не думаю, що нам час уже списуватись на берег, – сказав Симон, вивчаючи клямку на вхідних дверях. – Переказуй вітання своїй дружині, Нільсе.
Бородань не йшов.
– У мене як не було, так і донині немає…
– То вітання собаці!
– А собака мій здох, Симоне.
– У такому разі, Нільсе, мусимо облишити люб’язності, – сказав Симон і вийшов на ґанок.
– Карі, рахуй до трьох, а потім кричи. Голосно, скільки є духу. Тоді виходь на сходи і залишайся там стояти. Гаразд?
Вона кивнула, і він зачинив двері.
Карі подивилася на Нільса, той похитав головою і нарешті пішов геть. Тоді вона заволала, скільки було сили в легенях. Вона кричала слово «ф-фо-о!», як заведено в гольфі і як її вчили попереджати будь-кого, хто може опинитись на шляху м’ячика в тих рідкісних випадках, коли їй випадало бити «гак» або «строук» на полі для гольфа.
Тоді вона відчинила двері.
Симон, стоячи внизу, перед сходами, націлював на неї вказівний палець.
– Тепер спускайся, – скомандував він.
Вона зробила, як наказано, а він відступав потроху ліворуч, примружуючи одне око.
– Він мав стояти отут, – сказав Симон, так само націлюючи на неї вказівний палець.
Вона обернулася і побачила білу стокротку в стіні на кухні.
Симон подивився праворуч. Підійшов до кущів. Розсунув гілки. Карі зрозуміла, що він шукає. Гільзу.
– Еге, – пробурмотів він, дістаючи мобільний телефон.
Він підніс камерафон до ока, і вона почула, як спрацювала цифрова камера. Він узяв трохи ґрунту і перетер грудку між великим і вказівним пальцями. Потім повернувся до сходів, щоб показати їй, що він зняв на фото.
– Слід черевика, – здогадалась вона.
– Убивці, – уточнив він.
– Так?
– Так, Хефасе: гадаю, урок закінчено.
Вони обернулись. Бйорнстад мав сердитий вигляд. Поруч з ним стояли троє криміналістів, включаючи рудобородого Нільса.
– Майже закінчено, – сказав Симон, пориваючись знову зайти в будинок. – Нам залишилось тільки…
– Я думаю, цього досить, – перервав його Бйорнстад, схрестивши руки на грудях, широко розставивши ноги і перегороджуючи йому шлях. – Я знайшов квіточку в кульовому отворі, і це вже трохи занадто. На сьогодні досить.
Симон знизав плечима.
– Гаразд, ми бачили достатньо, щоб зробити власні висновки. Успіхів вам, хлопці, у пошуку вашого кілера.
Бйорнстад зневажливо пирхнув.
– Таким чином ви намагаєтесь справити враження на стажерку? Називаючи випадкового вбивцю кілером?
Він повернувся до Карі.
– Мені дуже прикро, що реальне життя не таке романтичне, яким намагається зобразити його татусь. Тут маємо рутинне несплановане вбивство.
– Ви помиляєтесь, – сказав Симон.
Бйорнстад взявся руками в боки.
– Мої батьки навчили мене поважати старших. З поваги я даю вам десять секунд, а після того хочу, щоб вас тут не було.
Один з криміналістів хихикнув.
– Мудрі батьки, – сказав Симон.
– Дев’ять секунд.
– Сусідка сказала, що чула постріл.
– То що?
– Обійстя тут великі, і між ними чималі відстані. А в будинках належна звукоізоляція. Сусідка не змогла б визначити як постріл той звук, що долинув би до неї зсередини будинку. А от якби натомість ззовні будинку…
Бйорнстад відхилив голову назад, ніби вивчаючи Симона під іншим кутом зору.
– До чого ви хилите?
– Фру Іверсен була майже такого зросту, як Карі. І траєкторія польоту кулі, яка відповідала б кутові, що утворюють – за умови, що жертва стоїть, – точки вхідного отвору, – він показав на груди Карі, – вихідного отвору отут на спині і отвору, залишеного кулею в стіні, куди я встромив стокротку… така траєкторія можлива тільки за положення стрільця набагато нижче, ніж вона. При цьому вони обоє стояли досить далеко від кухонної стіни. Іншими словами, жертва стояла тут, де ми стоїмо зараз, тим часом як стрілець стояв біля підніжжя сходів, на кам’яних плитах. За таких обставин сусідка могла почути постріл. Проте сусідка не чула криків або інших голосних звуків, що передували пострілу, – нічого, що вказувало б на метушню або опір. Тому я думаю, все сталося швидко.
Бйорнстад мимоволі озирнувся на своїх колег. Він переступив з ноги на ногу.
– А потім він затягнув її всередину, це ви хочете сказати?
Симон похитав головою.
– Ні, я думаю, вже після пострілу вона позадкувала.
– Чому ви так думаєте?
– Ви самі казали, що фру Іверсен була домовитою господинею. Єдине, що в цьому будинку висить криво, – це картина отам.
Усі обернулися, щоб подивитись, куди вказує Симон.
– Крім того, на тому боці рамки, що ближче до дверей, залишилась крихта лаку для нігтів, що відповідає сколотому лаку на нігті середнього пальця її лівої руки. Це означає, що вона зачепила картину, коли задкувала всередину.
Бйорнстад похитав головою.
– Якщо вона була застрелена в дверях і пішла назад, залишились би плями крові по всьому коридору.
– Вони були, – сказав Симон, – але вбивця витер їх. Ви самі казали, що на дверній клямці не було жодних відбитків пальців. Навіть членів родини. Не тому, що Айнете Іверсен почала генеральне прибирання, щойно її чоловік і син торкнулись клямки, виходячи з дому, а тому, що вбивця не хотів залишати нам жодних слідів. І я впевнений, що він витер кров на підлозі тому, що вступив у неї, і не хотів залишати нам слідів свого взуття. Тому він витер також підошви своїх черевиків.
– Та невже? – скривився Бйорнстад, утім, уже не посміхаючись так зверхньо. – І все це ви взяли просто зі стелі?
– Витираючи підошви взуття, неможливо видалити кров із заглиблень у структурі підошви, – сказав Симон, дивлячись на годинник. – Але часточки цієї крові видаляться, якщо стати, наприклад, на товстий килим, волокна якого потрапляють у заглиблення на підошві і вбирають звідти кров. У спальні ви знайдете прямокутну пляму крові на килимі. Я думаю, Бйорнстаде, ваші криміналісти зі мною погодяться.
Запала тиша, в якій Карі почула вищання гальм автомобіля, зупиненого поліцією на шляху. Почулися збуджені голоси, один з яких належав юнакові. Це були чоловік і син загиблої.
– Нехай там як, – сказав Бйорнстад з удаваною байдужістю, – зрештою, не має значення, де жертва була застрелена. Це банальне пограбування, що пішло не за планом, а не сплановане вбивство. І схоже, дехто невдовзі підтвердить, що у скриньці для коштовностей бракує низки ювелірних виробів.
– Коштовності – це дуже добре, – сказав Симон. – Але якби я був грабіжником, я затяг би Айнете Іверсен усередину і змусив би показати мені, де зберігаються справжні цінності. Змусив би її видати мені шифр до сейфа, який у такому будинку неодмінно є: про таке знає кожен грабіжник, навіть якщо він повний ідіот. Натомість він стріляє в неї просто тут, де сусіди можуть почути. Не тому, що він впадає в паніку, – його подальші дії наочно показують, який він холоднокровний. Ні, він робить так тому, що не має наміру гаяти багато часу в будинку, а отже, він буде дуже далеко ще до прибуття поліції. Отож йому немає потреби красти дуже багато, згода? Лише стільки, щоб недосвідчений слідчий з хорошої родини одразу зробив висновок, що це банальне пограбування, яке пішло не за планом, і не підібрався надміру близько до реального мотиву.
Симон був змушений визнати, що він насолоджується тишею і раптовим побуряковінням Бйорнстадового обличчя. У глибині душі Симон Хефас був людиною простою, але не мстивою. Тому, попри спокусу, він, досвідчений сищик, пожалів молодого колегу й утримався від нокауту: «урок закінчено, Бйорнстаде».
Час і досвід цілком іще зможуть одного чудового дня зробити з Осмунда Бйорнстада класного сищика. Скромність – це теж одна з речей, яких має навчитись хороший слідчий.
– Дуже захоплива версія, Хефасе. Я зважатиму на неї. Але час спливає, а… – Бйорнстад стримано усміхнувся. – Думаю, пора вже і в путь?
– Чому ти не сказав йому всього? – запитала Карі у Симона, коли той обережно скеровував машину на крутих поворотах спуску з Холменколласен.
– Всього? – зобразив невинність Симон.
Карі не втрималась від сміху: Симон знову вдавав ексцентричного старигана.
– Ти знав, що гільза відскочила і приземлилась десь у тому квітнику. Ти не знайшов гільзу, але знайшов відбиток взуття. І сфотографував його. А ґрунт там той самий, що грудка ґрунту в коридорі?
– Так.
– То чому б не поділитися з ним цією інформацією?
– Тому що він амбітний слідчий, у якого честолюбство сильніше за командний дух. Тож ліпше, якщо він виявить ці речі сам. Він буде більш мотивований, коли відчуватиме, що веде розслідування, орієнтуючись на власні знахідки, а не на мої підказки, коли почнуть шукати підозрюваного, що носить взуття сорок третього розміру і який підібрав порожню гільзу в тому квітнику.
Вони зупинились на червоне світло на Стасйонсвейєн. Карі стримала позіх.
– А як ти зумів проникнути в спосіб мислення такого слідчого, як Бйорнстад?
Симон розсміявся.
– Легко. Я сам був колись молодий і амбітний.
– А з часом розгубив амбіції?
– Деякі з них – так, – усміхнувся Симон.
Карі його посмішка видалась сумною.
– Ось чому ти покинув роботу в економічному?
– Що схиляє тебе до такого припущення?
– Там ти був керівником. У старшого інспектора чимала команда. А у відділі вбивств тобі дали можливість зберегти звання, але вся команда під твоїм керівництвом – це я.
– Та отож, – сказав Симон, перетинаючи перехрестя і спрямовуючи машину до Сместад. – Чимала зарплатня, надмірна кваліфікація, в усьому надлишок… а сам – у лишку.