Текст книги "Син"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Перш ніж відімкнути кімнату 323, вона постукала.

– Нещодавно сталася пожежа. Після неї ми тимчасово закрили кілька кімнат і через це змушені були підселити частину пожильців у кімнати до інших, на час, доки усунемо пошкодження. Твого сусіду по кімнаті звати Джоні, але всі називають його Джоні Пума. У нього синдром хронічної втоми, і він більшу частину дня залишається в ліжку. Але він лагідний, спокійний хлопець, тому я не думаю, що у вас можуть виникнути з ним якісь непорозуміння.

Вона відчинила двері. Штори були спущені, і всередині панувала напівтемрява. Вона увімкнула світло. Люмінесцентні лампи кілька разів блимнули, перш ніж засвітитись.

– Як приємно, – сказав хлопець.

Марта оглянула кімнату. Їй ще ніколи не випадало чути, щоб хтось змалював помешкання в Центрі Іла як «приємне», якщо тільки не в саркастичному контексті. Але, як на те, він був правий. Лінолеум, щоправда, витертий, а блакитні стіни побиті й помальовані графіті, які навіть лугом не виводяться, але приміщення чисте і світле. Меблі складалися з двоярусного ліжка, комода і подряпаного низького столика з облупленою фарбою; усе це було ціле і в робочому стані. У повітрі стояв специфічний дух від чоловіка, що спав на долішньому ліжку. Хлопець заявив, що у нього ніколи не бувало передозувань, тому вона дала йому горішнє місце. Долішні заведено було віддавати пожильцям, більш схильним до передозування: звідти їх набагато легше було, в разі чого, перемістити на ноші.

– Ось, будь ласка, – подала йому Марта брелок з ключем. – Я буду твоєю основною контактною особою. Це означає, що в разі будь-якої потреби ти можеш звертатись до мене. Ясно?

– Дякую, – відповів він, беручи синій пластиковий брелок і дивлячись на нього. – Дуже тобі вдячний.

Розділ 13

– Він уже спускається, – гукнула реєстратор до Симона і Карі, які сиділи на шкіряному дивані під велетенською картиною, що зображала щось, що могло бути світанком.

– Вона це казала десять хвилин тому, – прошепотіла Карі.

– На небесах Господь вирішує, що є час, – сказав Симон, закладаючи шматочок снусу під верхню губу. – Як гадаєш, скільки коштує картина на зразок цієї? І чому обрали саме її?

– Придбання творів громадського мистецтва [14]14
  Так зване «громадське мистецтво» початково набуло розвитку в США у 1960-ті, коли деякі штати ухвалили постанови про те, що не менше 1 % з бюджету будівництва громадських споруд має віддаватись на їхнє художнє оформлення.


[Закрыть], як відомо, є способом прихованого субсидування посередніх художників нашої країни, – прорекла Карі. – Покупцям байдуже до того, чим оздоблені стіни їхніх кабінетів, за умови, що живопис за тоном відповідає умеблюванню і їхньому бюджету.

Симон глянув на неї скоса.

– Тобі ніхто не казав, що ти іноді висловлюєшся так, наче повторюєш завчені напам’ять цитати?

Карі у відповідь криво посміхнулась.

– А жувальний тютюн – невдала заміна курінню. Шкодить здоров’ю. Твоя дружина, мабуть, змусила тебе перейти на снус, бо її одяг просмердів цигарковим димом?

Симон усміхнувся і похитав головою. Напевне, таке вважають у сьогоднішньої молоді за гумор.

– Дотепний здогад, але ти помиляєшся. Вона попросила мене кинути палити, бо хоче, щоб я був поряд з нею в житті якомога довше. І вона не знає, що я смокчу тютюн. Я тримаю свій снус на роботі.

– Анне, впускай їх, – гаркнув хтось.

Симон подивився на тамбур, де чоловік у мундирі й кашкеті, яких не посоромився б навіть президент Білорусі, нетерпляче тарабанив пальцями по металевих ґратах.

Симон підвівся.

– Потім вирішимо, чи випускати їх, – докинув Арілд Франк.

З того, як ледь помітно закотила очі реєстраторка, Симон зрозумів, що дотеп дуже старий.

– То як відчуття, коли знову повертаєшся в цугундер? – запитав Франк, проводжаючи відвідувачів через тамбур до сходів. – Ти ж тепер у відділі боротьби з економічною злочинністю, здається? Ой, вибач, – стареча пам’ять, – геть забув, що тебе звідти витурили.

Симон навіть не силкувався розсміятись у відповідь на умисну образу.

– Ми прийшли з приводу Пера Волана.

– Мені доповіли. Я гадав, справа закрита?

– Ми не закриваємо справу, доки вона не розкрита.

– Нова тенденція?

Симон зобразив посмішку, стиснувши губи.

– Якщо не помиляюсь, Пер Волан у день своєї загибелі приїжджав сюди, щоб відвідати ув’язнених?

Франк відчинив двері до свого кабінету.

– Волан служив в’язничним капеланом, тож, я припускаю, він виконував свої обов’язки. Але, якщо хочете, я можу перевірити журнал відвідувачів.

– Так, будь ласка. І ще нам потрібен список тих, з ким він того разу спілкувався.

– Боюся, я не можу назвати кожного, з ким він перемовився кількома словами.

– Ми знаємо прізвище принаймні однієї людини, з ким він бачився того дня, – втрутилась Карі.

– Он як? – сказав Франк, сідаючи за стіл, з яким не розлучався впродовж усієї своєї кар’єри (навіщо марнувати громадські кошти?). – А ви, фрекен, якщо хочете побути з нами, подайте, будь ласка, кавові чашки з шафи, доки я перевірю журнал.

– Дякую, але я не вживаю кофеїн, – відказала Карі. – А його звати Сонні Лофтус.

Франк подивився на неї спантеличено.

– Ми хотіли запитати, чи не можна б його відвідати в камері? – підхопив Симон.

Він усівся, не чекаючи, доки йому запропонують стілець. Подивився на побуряковіле обличчя Франка.

– Ой, вибач, – стареча пам’ять, – я геть забув, що він утік.

Симон здогадався, що Франк вигадує гостру відповідь, але випередив його.

– Він цікавить нас тому, що втеча Лофтуса одразу після візиту Волана робить смерть останнього дедалі підозрілішою.

Франк смикнув комір своєї сорочки.

– Звідки вам відомо, що вони зустрічалися?

– Всі поліційні допити зберігаються в загальній базі даних, – сказала Карі, що так і залишалася стояти. – Коли я переглядала матеріали на Пера Волана, то побачила, що його ім’я випливло на одному з допитів у зв’язку з втечею Лофтуса. На допиті Густава Ровера.

– Ровер щойно звільнився. Його допитали тому, що він розмовляв із Сонні Лофтусом незадовго до втечі. Ми хотіли знати, чи Лофтус не сказав нічого, що дало б нам уявлення про його наміри.

– «Ми», «нам», – здивовано підняв сиву брову Симон. – Строго кажучи, це робота поліції – і винятково наша – ловити в’язнів-утікачів, а не ваша.

– Лофтус мій в’язень, Хефасе.

– Схоже, Ровер не надто вам допоміг, – сказав Симон. – Але він згадав на допиті, що в мить, коли він саме виходив від Лофтуса, до того прийшов Пер Волан.

Франк знизав плечима.

– Що з того?

– От ми й зацікавилися, про що у тих двох велась розмова. І чому одного з них незабаром убили, а інший втік.

– Імовірно, звичайний збіг.

– Імовірно. Франку, тобі відома особа на ім’я Хуґо Нестор? Також відомий як Українець?

– Я чув таке ім’я.

– Приймається за ствердну відповідь. Чи є підстави припустити, що Нестор може бути пов’язаний із втечею?

– У який, наприклад, спосіб?

– Наприклад, допомігши Лофтусу втекти або загрожуючи Лофтусу у в’язниці і тим спровокувавши втечу?

Франк постукував ручкою по столу. Здавалось, він занурений у свої думки.

Краєм ока Симон помітив, що Карі перевіряє текстові повідомлення у своєму мобільному.

– Я знаю, як нагально вам потрібен результат, але у цьому ставку ви впіймаєте облизня, – сказав Франк. – Сонні Лофтус утік цілковито з власної ініціативи.

– Оце так! – вигукнув Симон, відкинувшись на спинку стільця і склавши разом пальці обох рук. – Молодий наркоман, звичайний любитель, тікає не звідкись, а зі Статена… без жодної допомоги?

– Гм… Хочеш парі на «звичайного любителя», Хефасе? – гмикнув Франк.

І його обличчя розпливлось у посмішці, коли Симон забарився з відповіддю.

– Ой, вибач, – стареча пам’ять, – геть забув, що ти більше не закладаєшся. Відтак дозвольте мені показати вам вашого «звичайного любителя».

– Це записи з камер спостереження, – сказав Франк, показуючи на двадцятичотиридюймовий екран комп’ютера. – У цю мить усі офіцери в диспетчерській лежать долілиць на підлозі, а Йоганнес відмикає всі двері у в’язниці.

Екран був розділений на шістнадцять вікон – по одному для кожної камери – і таким чином показував різні відділення в’язниці. У нижній частині екрана було зображення годинника.

– Осьде він виходить, – показав Франк на вікно, що відображало один з тюремних коридорів.

Симон і Карі побачили молодого чоловіка, що вийшов з камери і незграбно побіг на камеру. На ньому була біла сорочка, яка сягала майже колін, і ще Симонові подумалося, що перукар у хлопця навіть гірший, ніж у нього самого: зачіска у хлопчини була така, наче волосся йому рубанком знімали.

Молодий чоловік зник з кадру. І за мить вигулькнув в іншому.

– Тут Лофтус долає шлюзовий перехід, – пояснив Франк. – А в цей час Йоганнес теревенить про те, що саме він заподіє ріднí тюремних офіцерів, якщо хтось із них намагатиметься зупинити його. Але найцікавіше те, що відбувається в перевдягальні для персоналу.

Вони бачили, як Лофтус забіг у кімнату з шафами; але замість того, щоб прямувати просто до виходу, він повернув ліворуч і зник з кадру позаду останнього ряду шафок. Франк сердито вдарив вказівним пальцем по одній з клавіш, і годинник у нижній частині екрана зупинився.

Франк перевів курсор на годинник і встановив час 7:20. Потім він почав прокручувати запис у прискореному в чотири рази режимі. Службовці в’язниці з’явились у віконці на екрані. Вони заходили в перевдягальню і виходили з неї, двері повсякчас відчинялися й зачинялися. Людей неможливо було відрізнити один від одного, аж доки Франк зупинив зображення на екрані, натиснувши іншу клавішу.

– Осьде він, – сказала Карі. – Він тепер в уніформі та в пальті.

– Форма і пальто Сьоренсена, – підтвердив Франк. – Напевне, він перевдягся і чекав у роздягальні. Сидів на лавці, не піднімаючи голови, – вдавав, буцімто зав’язує шнурки або щось у цьому роді, доки інші заходили і йшли геть. У нас така кількість персоналу, що ніхто не придивлятиметься до новачка, який трохи забарився після зміни. Він дочекався піку ранкової метушні і вийшов з рештою. Ніхто не впізнав би Сонні без бороди і довгого волосся, які він зрізав у себе в камері і заховав у подушку. Навіть я не впізнав.

Іншою клавішею він перезапустив відтворення, цього разу з нормальною швидкістю. Екран показав молодого чоловіка у пальті й уніформі, який виходив через чорний хід саме у той час, як Арілд Франк і людина із зализаним назад волоссям та в сірому костюмі заходили у ті самі двері.

– І охоронці на КПП не зупинили його?

Франк показав на зображення у правому нижньому кутку екрана.

– Це зображення з будки КПП. Як бачите, після зміни ми випускаємо автомобілі та людей без перевірки їхніх документів. Утворювалось би стовповисько, якби ми дотримувались проходження повної процедури. Але відтепер ми саме так робитимемо щозміни.

– Так, я не думаю, що хтось стоятиме у черзі, аби сюди потрапити, – пожартував Симон.

У паузі чітко пролунало придушене позіхання Карі як реакція на Симонів відгук щодо вітального дотепу Франка.

– Отакий ваш «звичайний любитель», – сказав Франк.

Симон Хефас нічого не відповів, вдивляючись у постать на екрані, що саме проминала охоронців на блокпосту. Щось змусило Симона усміхнутись. Він зрозумів, що це хода Лофтуса. Він упізнав його манеру.

Марта стояла, схрестивши руки на грудях, і дивилась на двох чоловіків, що стояли перед нею. Вони не могли бути з відділу боротьби з наркотиками: вона знала практично всіх офіцерів з того загону, але цих двох вона ніколи раніше навіть не бачила.

– Ми шукаємо… – почав один з них, але решта його фрази потонула у витті сирени швидкої допомоги, що промчала позаду них, по вулиці Вальдемара Тране.

– Що? – прокричала Марта.

Вона питала себе, де вона бачила такі чорні костюми, як їхні. У рекламному ролику?

– …Сонні Лофтуса! – повторив менший з двох.

У нього було світле волосся, а ніс мав такий вигляд, наче зазнав повторних переломів. Марта бачила такі носи щодня, але цей, подумалось їй, – результат занять контактними видами єдиноборств.

– Ми ніколи не розкриваємо особисті дані наших мешканців, – повідомила вона їм.

Інший з двох, дебелий чолов’яга з чорними кучерями, укладеними чудернацьким півколом навколо голови, показав їй фотографію.

– Він утік із в’язниці Статен і вважається небезпечним.

Промчала інша машина швидкої допомоги. Тоді він схилився над Мартою, викрикуючи їй просто в обличчя:

– Отож, якщо тут, у вас, він замешкав, а ви не в змозі нам сказати, – то все, що трапиться, буде на вашій совісті. Ви це розумієте?

Отже, вони не з відділу боротьби з наркотиками. Це, принаймні, пояснює, чому вона не бачила їх раніше. Вона кивнула, вивчаючи фотографію. Подивилась на них знову і була вже розтулила рота, щоб щось сказати, аж тут порив вітру кинув їй в обличчя пасмо її темного волосся. Вона хотіла спробувати ще раз, як раптом позаду неї розлігся зойк. То репетував на сходах Тої.

– Ой, Марто, Бурре порізався! Я не знаю, що робити! Він там, у їдальні.

– Влітку люди весь час приходять і йдуть, – сказала Марта. – В цю пору року багато хто з наших пожильців воліють спати в парках, просто неба, а тим самим звільняють місця для новоприбулих. Важко пригадати кожного…

– Я вже сказав: його звати Сонні Лофтус.

– …і не всі бажають реєструватись під своїм справжнім ім’ям. Ми не сподіваємося, що наші клієнти матимуть при собі паспорт або інші документи. Тож ми їх приймаємо за тими даними, які вони самі нам називають.

– А хіба соціальні служби не повинні знати, хто вони насправді? – запитав блондин.

Марта закусила нижню губу.

– Агов, Марто! Бурре там буквально спливає кров’ю!

Чолов’яга з кучерявим німбом поклав свою волохату лапу на оголене плече Марти.

– Чому б вам просто не дозволити нам огледітись у вас там, усередині, і тоді ми побачили б, чи він там є?

Він помітив її погляд і відсмикнув руку.

– Коли вже зайшла мова про документи, – сказала вона, – то чому б вам не показати свої посвідчення?

Вона побачила, як в очах блондина пробігла якась тінь. І знову кучерявий здоровань простягнув свою лапу до її плеча. Але цього разу міцно обхопив його.

– Бурре там от-от сконає! – спустився до них Тої і, хитнувшись на підборах, витріщився на двох типів своїми ковзкими очима. – А що тут відбувається?

Марта, крутнувшись, вивільнила руку і поклала її на плече Тої.

– То поквапмося, щоб урятувати йому життя. Вам доведеться зачекати, шановні добродії.

Марта і Тої рушили до їдальні. Іще одна машина швидкої допомоги промчала вулицею. Три машини швидкої допомоги поспіль. Вона мимоволі здригнулася.

Коли вони підійшли до дверей в їдальню, Марта обернулась.

Тих двох уже не було.

– То виходить, ви з Харнесом бачили Сонні просто впритул? – запитав Симон Франк, коли той проводжав його і Карі на перший поверх.

Франк подивився на годинник.

– Ми побачили чисто виголеного молодого чоловіка з короткою стрижкою і в уніформі. Сонні, якого ми знали, носив брудну сорочку, сплутане довге волосся і бороду.

– З того, що ви говорите, випливає, що буде важко знайти його, зважаючи на його теперішній вигляд? – запитала Карі.

– Фотографії з камер спостереження мають низьку якість, як і слід було очікувати, – обернувся до неї Арілд Франк і втупився в неї. – Але ми знайдемо його.

– Кепсько, що ми не можемо поговорити з тим Холденом, – зауважив Симон.

– Як я вже сказав, його стан погіршився, – відповів Франк на шляху до приймальні. – Я вам повідомлю, коли з ним можна буде поговорити.

– І ти не маєш уявлення, про що Лофтус міг розмовляти з Пером Воланом?

Франк заперечливо похитав головою.

– Звичайні сповідання та духовні настанови, я гадаю. Хоча Сонні Лофтус сам був свого роду духівником.

– Себто?

– Лофтус тримався окремо від решти ув’язнених. Він дотримувався нейтралітету, не належав до жодного з угруповань, які існують у кожній в’язниці. І він ніколи не патякав. Це визначення ідеального слухача, гадаю. Він став довіреною особою для решти в’язнів, духівником, якому вони могли будь у чому сповідуватись. Кому б він що переказав? У нього не було союзників, і він мав залишатись у в’язниці в найближчі і не найближчі роки.

– За які вбивства він відбував термін? – поцікавилась Карі.

– За вбивства людей, – сухо відрізав Франк.

– Я мала на увазі…

– Вбивства найжорстокішого характеру. Він отруїв дівчину-азіатку і задушив косовського албанця.

Франк притримав для них відкритими вхідні двері.

– І подумати тільки, що такий небезпечний злочинець розгулює на волі, – промовив Симон, усвідомлюючи, що він зараз обертає ніж у рані.

Він аж ніяк не був садистом, але готовий був зробити виняток, коли йшлося про Арілда Франка. Не тому, що до Франка неможливо було відчувати приязнь: насправді його особистість виступала пом’якшувальною обставиною. Також не тому, що він погано виконував свою роботу: адже всі в поліції знали, що саме Франк був справжнім господарем у Статені, а не номінальний директор в’язниці. Ні, справа була в іншому: в отих аж надто явних збігах, що в сукупності створювали підстави для підозри, яка гризла Симона і нав’язувала йому переконання, найбільш близьке до зневіри, – переконання, яке він не міг довести. Що Арілд Франк продажний.

– Я даю йому сорок вісім годин, старший інспекторе, – заявив Франк. – У нього немає ні грошей, ні родичів, ні друзів. Він самітник, що сидить у в’язниці з вісімнадцятилітнього віку. Тобто уже дванадцять років. Він нічого не знає про світ за межами тюрми, йому немає куди йти, ніде переховуватись.

Карі ледве встигала за Симоном дорогою до машини, а він тим часом думав про сорок вісім годин, спокушуваний бажанням закластись проти цього терміну. Тому що він дещо упізнав у тому хлопчині. Він не знав напевне, що саме: можливо, тільки те, як він рухався. А можливо, він успадкував більше.

Розділ 14

Повернувшись у ліжку, Джоні Пума окинув оцінюючим поглядом свого нового товариша по кімнаті. Він не знав, хто вигадав термін «товариш по кімнаті», але знав напевне, що в Центрі Іла термін цей був хибним аж до радикального перекручення його значення. Доречніше було б казати «ворог по кімнаті». Не випадало ще йому зустріти такого сусіду, що не намагався б обчистити його в найцинічніший спосіб. Чи такого, кого б він сам не намагався безжально обікрасти. Саме тому він завжди тримав при собі всі свої цінності, які складалися з водонепроникного гаманця з трьома тисячами крон і подвійного поліетиленового пакетика з трьома грамами амфетаміну, приліпленого пластиром до стегна такого волохатого, що будь-яка спроба відірвати пакет розбудила б власника навіть з найглибшого сну.

Такі були складові життя Джоні Пуми впродовж останніх двадцяти років: амфетаміни і сон. У сімдесяті і згодом він удостоювався найрозмаїтіших діагнозів, які мали пояснити, чому молода людина віддає перевагу вечіркам перед роботою і радше ув’язуватиметься в бійки та плутатиметься аби з ким, замість купити будинок і створити сім’ю, радше ловитиме кайф від якогось дурива, замість провадити тверезе і смертельно нудне життя. Але останній діагноз причепився міцно. Міалгічний енцефаломієліт – «синдром хронічної втоми». Джоні Пума хронічно втомлений? Хто його знав, почувши таке, просто розсміявся б. Джоні Пума, важкоатлет, душа усіх вечірок, найжаданіший вантажник Ліллесана [15]15
  Ліллесан – місто у фюльке Еустагдер.


[Закрыть], який самотужки переносив піаніно! Все почалося з болів у стегні та знеболювальних, які не допомагали. А тоді знайшлися «знеболювальні», які допомагали дуже добре, і він «підсів». Тепер його життя складалося з довгих днів відпочинку в ліжку, що чергувалися з періодами напруженої діяльності, коли він мусив спрямовувати всю свою енергію на здобування наркотиків. Або на пошуки грошей на погашення тривожно великого боргу наркобаронові Центру, литовському транссексуалу на перехідному етапі зміни статі, який називав себе Коко.

З першого погляду Джоні визначив, що на молодого чоловіка, що стояв коло вікна, чекає те саме лихо. Невпинний шалений пошук. Постійний тиск. Випадкові підробітки.

– Старий, опустив би ти штори, га?

Той виконав прохання, і в кімнаті знову запанував приємний напівморок.

– Що ти вживаєш, старий?

– Героїн.

«Героїн»? Тут, у Центрі, заведено називати героїн «допінгом». Іще «гівном», «скеґом», «конякою» чи «пилюкою». Або «супербоєм», коли йшлося про новий чудодійний бренд, яким торгує в районі Нібруа [16]16
  Nybrua (норв.): букв. Новий Міст – насправді його перекинули через річку Акерсельва у північному районі Осло Ґрюнерльокка ще в 1827 р.


[Закрыть] хлопець, схожий на Сонька з Діснеєвої «Білосніжки». «Героїном» називають його у в’язниці. Або новачки, звісна річ. Хоча насправді типовий новачок скоріше вживатиме такі вирази, як «чайна вайт», «мексікен мад» чи ще якісь безглузді слівця, підхоплені у фільмах.

– Я можу тобі притарабанити класний дешевий героїн. Не муситимеш виходити по нього на вулицю.

Джоні побачив, що постать у темряві відреагувала. Він уже не раз бачив, як наркомани, які відчайдушно потребували дози, «торчали» на саму тільки обіцянку наркотиків; він чув, що тести зареєстровували зміни в центрі задоволення в мозку ще за кілька секунд до введення наркотику. Із сорока відсотків, які можна накинути, перепродуючи новачкові дуриво, куплене у Хьовдінена з 306-ї, Джоні придбав би для себе три або чотири мішечки «спіду». Принаймні це було б ліпше, ніж знову йти грабувати у кварталі.

– Ні, дякую. Я можу піти, якщо ти хочеш спати.

Голос, що долинав од вікна, був настільки м’яким і спокійним, що Джоні не міг добрати, як він проривається крізь постійний гармидер Іли: гульбу, верескливу музику, сварки і гуркіт вуличного руху. Отже, хитрий новачок хоче вивідати, чи Джоні не наміряється заснути? Тоді він зможе його гарненько обшукати. Може, хоче знайти заначку, що Джоні передбачливо приклеїв собі до стегна?

– Я не спатиму, просто заплющив очі. Розумієш мене, старий?

Молодий чоловік кивнув.

– Я вже йду.

Щойно двері зачинилися за його новим «ворогом по кімнаті», Джоні Пума підвівся з ліжка. Йому знадобилося всього дві хвилини, щоб обшукати гардероб цього хлопця і горішнє ліжко. Нічогісінько. Ні козиного горішка. Його ворог по кімнаті не може бути новачком, коли так. Він усе тримає при собі.

Маркус Енсет злякався.

– Що, малий, боїшся? – спитав дебеліший з двох пацанів, заступаючи йому шлях.

Маркус невпевнено похитав головою і ковтнув.

– Ще б пак! Злякався, аж упрів од страху, жирна свиня. Чуєш, як смердить?

– Диви, воно зараз заплаче, – зареготав інший пацан.

Їм було років по п’ятнадцять, а може, й по шістнадцять. Або навіть по сімнадцять. Маркус цього не знав, але він чітко знав, що вони набагато більші й старші за нього.

– Ми просто хочемо в тебе його позичити, – сказав більший пацан і вхопив кермо Маркусового велосипеда. – Ми його тобі потім повернемо.

– Коли-небудь, – знову зареготав інший.

Маркус подивився на вікна будинків уздовж тихої вулички. Шибки гляділи чорними незрячими стеклами. Зазвичай він намагався не попадатись людям на очі. Він охочіше бував невидимкою: намагався непомітно прошмигнути у хвіртку і тихенько, двором до самотнього жовтого будинку. Але саме зараз він сподівався, що десь відчиниться вікно і дорослий голос нагримає на великих хлопців, щоб забирались геть. Марш до свого Тьосена, чи Нюдалена, чи звідки там вони є, до району, де місце таким розбишакам, як вони. Але вуличка залишалася мовчазною. Літня тиша. Тривали канікули, і решта дітей з їхньої вулиці роз’їхались по рибальських будиночках, по пляжах та по закордонах. Це не завдавало жодних утруднень для гри, оскільки Маркус у неї бавився сам по собі. Але доки ти малий, є певні ризики, що різко зростають, щойно ти виявляєшся сам, а не в гурті однолітків.

Великий пацан смикнув велосипед з рук Маркуса, і той відчув, що не здатен більше стримувати сльози. Велосипед мама купила йому на гроші, які вони могли б, як планували, витратити на літній відпочинок.

– Мій тато зараз удома, – сказав він, показуючи на червоний будинок – їхній, якраз навпроти порожнього жовтого на іншому боці вулиці, всередині якого він щойно побував.

– То чого ти його не погукаєш?

Здоровило вже сидів на велосипеді Маркуса, перевіряючи, чи зручно буде їхати. Він насупився, бо переднє колесо вихляло – недостатньо повітря в шинах.

– Тату! – крикнув Маркус і тут-таки сам відчув, як невпевнено і фальшиво пролунав його вигук.

Пацани вибухнули сміхом. Другий сів на багажник, і Маркус побачив, як гумові шини почали сповзати з обода.

– Я не думаю, що в тебе є батько, – сказав другий пацан і сплюнув на землю. – Германе, паняй! Тисни на педалі!

– Я тисну, дак ти ж тримаєш!

– Я не тримаю.

Всі троє обернулись.

Якийсь дядько стояв позаду велосипеда, утримуючи його за багажник. Він підняв задню частину велосипеда, й обидва пацани з’їхали вперед. Незграбно зіскочивши з рами, вони витріщились на дядька.

– Що ви, в біса, коїте?! – огризнувся на нього більший пацан.

Дядько нічого не відповів, а лише дивився на нього. Маркус помітив його дивну стрижку – логотип Армії спасіння на футболці і шрами на передпліччях. Запала така тиша, що Маркусу здалось, ніби він чує спів птахів цілого Берґа. Тепер двоє старших пацанів теж зауважили шрами цього чоловіка.

– Ми хотіли просто позичити в нього, покататись…

Голос більшого пацана набрав інших інтонацій і наче потоншав.

– Можете самі його взяти, якщо хочете, – квапливо докинув менший пацан.

Дядько й далі дивився на них. Він показав Маркусові жестом, щоб забирав велосипед. Пацани почали задкувати.

– Де ви мешкаєте?

– У Тьосені. А ви… його батько?

– Чом би й ні? Наступна зупинка – Тьосен, ясно?

Пацани кивнули в унісон. Повернулись і, мов за командою, подибали геть.

Маркус подивився на дядька, який усміхався, дивлячись на нього згори вниз. Він чув, як один з пацанів сказав іншому:

– Його батько наркоман – ти бачив його руки?

– Як тебе звати? – запитав чоловік.

– Маркус, – відповів він.

– Приємного тобі літа, Маркусе, – сказав дядько, що повернув йому велосипед, і підійшов до воріт жовтого будинку. Маркус затамував подих. Будинок був такий, як решта будинків на вулиці: не дуже великий, квадратна коробка, оточений невеличким садом. Щоправда, будинок не завадило б освіжити фарбою, а по саду пройтися з газонокосаркою. Однак це ж був саме той будинок… Дядько попрямував просто до сходів, що вели до підвалу. Не до парадних дверей, в які часом, – Маркус не раз бачив, – безрезультатно стукали комівояжери чи Свідки Єгови. Невже він знає про ключі, заховані на сволоку над підвальними дверима, що їх Маркус ніколи не забуває покласти на місце?

Він отримав відповідь на це запитання, почувши, як відчинились і зачинились підвальні двері.

У Маркуса перехопило подих. Скільки він себе пам’ятав, ніхто не заходив усередину цього будинку. Щоправда, пам’ятав він себе заледве з п’яти років, тобто впродовж семи останніх років. Але так чи інак, не випадало дивуватися, що будинок стоїть порожній: хто схотів би мешкати в будинку, де хтось наклав на себе руки?

Так, один чоловік бував тут, напевне, двічі на рік. Маркус бачив його тільки раз і здогадався, що це має бути той, хто вмикає опалення на мінімум восени і знову його вимикає навесні. Він, либонь, і за рахунками сплачує. Мама казала, що без електрики й опалення будинок за цей час одряхлів би настільки, що став би зовсім нежилим. Але хто той чоловік, мама теж не знала. Однак Маркус точно пам’ятав, що той чоловік був аж ніяк не схожий на дядька, який зараз увійшов у будинок.

Маркус побачив обличчя чужинця в кухонному вікні: в усьому будинку не було фіранок; тому, коли Маркус бував усередині, він тримався якомога далі від вікон, щоб не попастись кому-небудь на очі. Не схоже, щоб той дядько мав намір умикати опалення, то що ж йому там треба? Як би Маркусові простежити… Аж тут він згадав про телескоп.

Маркус протиснувся з велосипедом крізь ворота до червоного будинку і помчав нагору в свою спальню. Його телескоп – насправді звичайний бінокль на підставці – то було єдине, що його батько не взяв із собою, коли пішов від них. Принаймні так казала мама. Маркус націлив бінокль на жовтий будинок і навів різкість. Дядько з кухні пішов. Маркус став переводити бінокль з вікна на вікно. І осьде він! У спальні хлопця. Там, де мешкав наркоман. Маркус досліджував будинок і знав там кожен куточок. Включаючи тайник під мостиною у великій спальні. Але навіть якби господар не вкоротив собі віку у власному помешканні, Маркус ні за що не хотів би оселитись у жовтому будинку. Перш ніж будинок покинули назавжди, там мешкав син самогубця. Син був наркоманом, тож улаштував там жахливий безлад і ніколи не прибирав. Він не робив найменшого ремонту, тому під час кожного дощу дах протікав. Той син пропав невдовзі після Маркусового народження. Він потрапив у в’язницю, казала мама Маркуса. За вбивство людини. Маркус став замислюватися, чи будинок не накладає закляття на тих, хто в ньому оселяється, через що вони вбивають себе або інших. Маркус здригнувся. Хоча будинок саме тим його найбільше й вабив, що було в ньому щось зловісне: можна було вигадувати історії про те, що відбувалося в ньому всередині. Тільки сьогодні немає потреби щось вигадувати, сьогодні й без того в будинку щось відбувається.

Чужинець відчинив вікно у спальні – не дивно, приміщення не завадило б трохи провітрити. До речі, Маркусу ця кімната подобалась найбільше, попри брудну постільну білизну і розкидані по підлозі голки від шприців. Дядько стояв спиною до вікна, розглядаючи фотографії, які Маркус так любив. Сімейне фото, де всі троє усміхалися і видавалися щасливими. Інше, де хлопчик у борцівському трико поруч із батьком у спортивному костюмі, вони разом тримають, піднісши вгору, спортивний кубок. Портрет батька в уніформі полісмена.

Дядько відчинив шафу, дістав сіру фуфайку з каптуром і червону спортивну торбу з білим логотипом «Борцівський клуб Осло». Він поклав кілька речей у торбу, але Маркус не міг роздивитися, що саме. Тоді він вийшов із спальні та зник. І з’явився знову вже в кабінеті – невеликій кімнаті з письмовим столом, присунутим упритул до вікна. Мама казала, що саме там знайшли мертве тіло. Дядько щось шукав біля вікна. Маркус знав, що той шукає, але він зроду того не знайде, якщо не в курсі, що там і до чого. Чужинець, здається, витягав шухляду столу, та, оскільки він поставив спортивну торбу на стільницю, Маркус не міг нічого як слід розгледіти.

Дядько напевне або знайшов те, що шукав, або відмовився від пошуків, бо взяв спортивну торбу і пішов геть. Перш ніж спуститися вниз, він зайшов у спальню, і Маркус утратив його з поля зору.

За десять хвилин підвальні двері відчинилися і дядько вийшов з дому. Він надів фуфайку і накинув каптур на голову, а торбу взяв через плече. Він вийшов з хвіртки і рушив вулицею туди, звідки прийшов.

Маркус притьмом побіг на вулицю. Він побачив того дядька зі спини, перестрибнув через паркан і мерщій помчав до жовтого будинку. Вниз, сходами до підвалу. Захеканий, тремтячими пальцями він помацав уздовж сволока. Ключ було покладено на місце! Він зітхнув з полегшенням і увійшов у будинок. Він не боявся аніскільки. Якоюсь мірою це був його будинок. То, скоріше, той дядько був чужинцем, зламувачем. Якщо тільки він не…