Текст книги " Барабашка ховається під землею"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

Розділ XXI
Питання… питання… А відповідей нема

– Ти все-таки гадаєш, що його вбили? – похитав головою капітан Попенко.

– Не виключаю можливості, – зітхнув Горбатюк. – Коли Ірина побачила квитки, так розхвилювалася, що не могла тримати себе в руках – заплакала, просто-таки забилася в істериці: «Це вони, це вони!.. Він мені їх показував… Третій ряд, дванадцяте й тринадцяте – улюблені мої місця… Боже мій! Його вже нема. Його вбили, його закопали там, у погребі!..». Я ледве переконав її, що це абсолютно неможливо, що льох належить старенькій бабусі, яка ніяких зв’язків із кримінальними елементами не має, що якби вона була причетна до злочину, то б ніколи не сказала про квитки, не віддала б їх стороннім людям. Іра вимагала, щоб я негайно відвіз її туди, в Завалійки, вона сама хоче на все подивитися, серце підкаже їй, де шукати. Я знову таки ледве відрадив її, кажучи, що це тільки зашкодить слідству.

– А як ти зв’язуєш випадок із професором, Глухонімого, Жору Лук’яненка, оті квитки?

– Поки що зв’язати важко. Але чогось певен, що у професора була сутичка саме з Глухонімим. Найцікавіше – це зустріч Глухонімого у придорожньому кафе «Барабашка» з літньою дамою в джинсах. Я майже певен, що то Мадам Дисконт.

– Шкода, що ніхто не звернув уваги на номер її машини. Хоча б марку знати.

– Буду звертатися до автоінспекції. Колір світлий, за описами хлопців і Василя Сергійовича Киселя, думаю, встановити все-таки можна буде.

– Зараз стільки тих іномарок! Якби це було років п’ятнадцять тому, було б легше, а тепер…

– Все одно можна. І не так багато літніх дам водить такі машини.

– А якщо власник її чоловік? А вона водить за дорученням.

– Все одно можна встановити. Морока, правда, але можна.

– А що ти думаєш про професора Барабаша? – запитав Анатолій Петрович. – Чому він відмовляється, як ти вважаєш, говорити правду?

– Оцього я не знаю, – знизав плечима Степан Іванович. – Це для мене загадка. Людина він вочевидь неординарна і досить дивакувата. Але не боягуз. Залякати його, гадаю, не могли.

– Та висновок про зв’язок його з Глухонімим напрошується сам собою. По-перше, професор перервав розмову з тобою, щойно ти згадав про Глухонімого, про його участь у крадіжці експонатів етнографічного музею. По-друге, Глухонімий з’являється наступного дня на кладовищі, на місці, де знайшли непритомного професора. Очевидно, він або щось там загубив, або хотів щось перевірити, та й узагалі злочинця, як відомо, тягне на місце злочину…

– А що ти скажеш про того амбала, що побив Васю Забарила?

– Чесно кажучи, так, як його описав Вася, він нагадує Глухонімого.

– Але ж він розмовляв з Васею…

– А чи не Гугнявий це?

– Чому ж Вася не звернув уваги на його гугнявість? Це перше, що впадає у вічі.

– А може, навмисне? Він же страшенно боїться, як ти кажеш…

– Тоді чого він узагалі прийшов до мене? Логічніше було б, якби не прийшов, коли боїться. Безпечніше.

– А не здається тобі, що він виконував чиюсь волю?

– Взагалі-то мені його позиція була підозріла з самого початку. Я ж тобі говорив.

– І що ж ти думаєш робити перш за все? – запитав Анатолій Петрович.

– Завтра зранку поїду знову в Завалійки. Треба детально оглянути той льох. Ніяк не можу збагнути – яким чином театральні квитки Жори Лук’яненка опинилися там. Причому не одразу, а через кілька днів після його зникнення.

– Ну, а я зв’яжуся з хлопцями з автоінспекції. Постараюся розшукати ту літню даму з «Барабашки», володарку світлої автомашини невідомої іномарки.

– Одне слово – питання, питання, а відповідей нема, – зітхнув Горбатюк.

– Нічого! Рано чи пізно – будуть, – намагався підбадьорити його капітан Попенко.

– Пізно – це не вихід… Я не можу забути очей її… коли вона плакала…

Розділ XXII
«Барабашка» виявляє агресивність

Того ж таки дня, коли Женя й Вітасик зустріли на кладовищі капітана Горбатюка, їх чекала ще одна несподівана зустріч. Попри всі намагання екскаваторника Андрія та його товаришів покласти фундамент за один день, їм це аж ніяк це вдалося. Бо ж працювали вони уривками, поєднуючи будівництво з виконанням різних сільськогосподарських робіт. Добре, що хоч жнива ще не почалися. Але все одно: раз у раз хтось приїжджав на мотоциклі з наказом – то щось навантажити, то вирити якусь яму абощо. Й Андрій чіпляв ковша і чихчихав виконувати наказ.

– Дребедєнь! Завтра закінчимо. Не хвилюйтесь, – побачивши, що не вправляється, сказав нарешті надвечір Андрій.

Довелося татові знову схиляти голову перед бабою Секлетою.

– Та ночуйте, які там розмови, – махнула баба рукою. – Я ж вам кажу, мені ще краще. Веселіше, бо так нікому і слова сказати.

Вони сиділи в саду й вечеряли, аж раптом у хвіртку зайшла з вулиці якась незнайома дівчина – гарна, з високим чолом і великими блакитними очима.

Побачивши тата і хлопців, вона розгублено спинилася:

– Пробачте… а баба Секлета тут живе?

– Тут, заходьте, – сказав тато й гукнув: – Бабусю, до вас!

Баба Секлета, що саме несла з хати гарячий чайник, з’явилася на порозі.

– Здрастуйте, бабусю! – тремтячим голосом сказала дівчина і раптом… заплакала.

Баба Секлета так і вклякла на порозі з чайником у руках.

– Що… що з тобою, голубонько?..

Тато підвівся з-за столу і підійшов до дівчини:

– Що таке? У чім справа?

Хлопці повитягали шиї.

Дівчина глянула на них крізь сльози, повернулася обличчям до баби Секлети:

– Пробачте, можна до вас?..

Баба Секлета зрозуміла, що дівчина хоче поговорити з нею наодинці, й позадкувала з чайником у хату.

– Будь ласка! Будь ласка!

Дівчина переступила поріг.

Тато лишився на подвір’ї, розгублено поправляючи пальцем окуляри на носі.

Хлопці мовчали, перезираючись із татом. Тато лише здивовано знизував плечима. Що тут скажеш, як нічого не зрозуміло. Не минуло й двох хвилин, і з хати вийшла баба Секлета, а за нею дівчина. У руці баба тримала ключ від льоху.

Дівчина вже не плакала, тільки нервово стуляла губи.

– Якби ж я щось знала, щось розуміла, дитино моя, – вибачливо хитала головою баба Секлета. Вона відчинила льох і полізла туди першою. Дівчина слідом за нею.

Хлопці й тато мовчки спостерігали.

І знову тато лише поправляв пальцем окуляри, а хлопці перезиралися. Бо не розуміли анічогісінько. Хто ця дівчина? Чого вона плаче і що хоче від баби?..

Нарешті баба вилізла з льоху. Вони чекали, що от-от з’явиться дівчина, але дівчина не з’являлася.

Тато здивовано глянув на бабу Секлету:

– Пробачте, може, з мого боку й нескромно, але…

Баба тільки рукою махнула:

– Бідна дівчина!

– Що ж таке? – не витримав тато.

– Наречений її пропав. Кілька днів тому. А квитки оті в театр, виявляється, були у нього в кишені. З нею мав іти. Як вони опинилися в льосі? А як я сказала про того Рукатого, що продукти з льоху тягає, вона в одну душу: «Дозвольте мені в льосі переночувати, прошу, благаю!». І – плаче. Боюсь, щоб розуму не стратилася. Що робити?

– Вона ж задубіє. Там же так холодно. Я ж на своїй шкурі…

– Я її вкутаю. Пальто своє зимове дам, валянці, хустку… – баба рішуче пішла в хату.

– А звідки вона про квитки дізналася? – подав раптом голос Вітасик.

– Справді! – здивовано вигукнув Женя. – Звідки?

Тато замислився:

– Виходить, їй сказав капітан Горбатюк…

– Дивно, – Женя почухав потилицю. – А чого він нам нічого не сказав, що хтось пропав?

– А чого він має нам доповідати, – пхикнув Вітасик. Хоча і йому було досадно.

Баба Секлета вийшла з хати, несучи пальто, хустку і валянці.

– Може, сіна їй хоча б трошки… Так важко висидіти там, – сказав тато.

– Я їй сінничок дам, у мене є, – кивнула баба.

Вони говорили так, наче то була нормальна річ. А річ була явно ненормальна: незнайома дівчина, яка щойно з’явилася у дворі, влаштовувалася на ніч у льох… Але хіба то був нормальний льох? То був льох, у якому зникали невідомо куди продукти і в якому виявилися невідомо звідки театральні квитки, що належали зниклому кілька днів тому молодикові… Хіба все це було нормально?..

– Я ляжу на розкладушці біля льоху! – рішуче сказав тато. – Мало що може статися.

– І я! – вигукнув Женя.

– І я! – підхопив Вітасик.

– Ні, ви ляжете на веранді, – невблаганно відрізав тато. – Ще мені за вас хвилюватися треба.

Хлопці довго переверталися в ліжках, не могли заснути.

Розкладушка біля льоху раз у раз поскрипувала – тато не міг заснути теж.

Вовтузилася і баба на печі.

Та всесильний Морфей зборов по черзі всіх…

Тато прокинувся від того, що почув, як гримнула відром біля криниці баба.

Сяяло сонце, щебетало птаство, сокоріли кури, і говорило десь у селі радіо.

Тато підхопився і, вскочивши в штани, привітався з бабою.

– Ну як? Щось було чути? – спитала баба.

– По-моєму, ні… В усякому разі з льоху вона не виходила. Я, бачите, так поставив розкладушку, що вона б її зачепила.

– Спить, бідолага… будити чи ні – не знаю, – непевно сказала баба.

Хлопці попрокидалися, вискочили у двір.

– В кожному разі глянути, може, й треба… Все-таки… – тато підняв одне плече.

– Полізу гляну, – рішуче сказала баба. Вона одчинила двері льоху і полізла сходами вниз. Минула хвилина…І раптом знизу почувся приглушений бабин зойк:

– Ой, лишенько!.. Господи милосердний!..

– Що таке? – стривожено кинувся до сходів тато.

– Нема нікого! – розпачливо гукнула знизу баба. Тато, а за ним і хлопці посунули вниз.

Дівчини в льосі не було. Лежав тільки прим’ятий сінничок. Татова сумка з продуктами зникла теж.

Розділ XXIII
Професор залишає записку

Капітана Горбатюка розбудив телефонний дзвінок. За звичкою, ще навіть не розплющивши очей, він швидко схопив трубку (щоб не прокинулася дружина – телефон стояв із його боку ліжка) і тихо, знову-таки за звичкою, проказав:

– Горбатюк слухає.

– Ой, Степане Івановичу, пробачте, що так рано. Здрастуйте. Дружина професора Барабаша… Але я ледве дочекалася ранку… Чоловік кудись уночі подався. Залишив записку: «Не шукай мене. Не піднімай шуму. Так треба. Коли звільнюсь, подзвоню». Я місця собі не знаходжу. Пробачте, – вона заплакала.

– Я зараз приїду, – сказав Горбатюк і поклав трубку. Була шоста година ранку.

Вона, мабуть, стояла біля дверей, чекаючи його, бо одчинила негайно, тільки він доторкнувся до дзвоника.

– Що ж це таке?! – вигукнула вона, схлипуючи. – Його хтось примушує! Йому хтось погрожує! Він діє не з власної волі. Він потрапив у чиїсь тенета.

– Чого ви так думаєте?

– А як же інакше! Він був такий пригнічений учора. Я й боюсь! Він узяв машину, розумієте. Він майже ніколи не водить сам, вожу його я. У мене це набагато краще виходить. Він такий неуважний… Я так боюсь, щоб не сталося катастрофи!

– Коли ви виявили, що він зник?

– О третій, – відповіла професорша. – Точніше, за п’ять третя. Я, як завжди, лягла о дванадцятій. Він іще сидів, працював. А вночі прокинулася, дивлюсь – його нема. Постіль не зім’ята, не лягав. У кабінеті світло не горить. Кинулася – на столі записка. От!.. І чому він пише, що приїде? Що це все означає? Степане Івановичу!

– А може, він поїхав на дачу, у Завалійки?

– Я дзвонила. Телефон не відповідає.

– Скажіть, а якою науковою проблемою займається зараз ваш чоловік?

– Ви знаєте, його захопила зараз «Велесова книга».

– А-а, знаю. Читав.

– Це не зовсім за його профілем. Це більше історія, філологія… Але він нещодавно був у Франції, і там йому подарували книжку Бориса Ребіндера «Велесова книга: життя та релігія слов’ян» французькою мовою. Він її весь час студіює, перекладає для себе. Там багато цікавого матеріалу… А чого ви питаєте? Хіба це має якийсь стосунок до…

– У нашій справі ніколи не знаєш, що має, а що не має до чогось стосунок… Скажіть, будь ласка, а хату у Завалійках придбали до чи після поїздки Івана Степановича у Францію?

– Після. Ми придбали її цієї весни. А у Франції професор був узимку. А що таке?

– Нічого. Просто цікавлюсь. А чому ви купили саме у Завалійках? Хто був ініціатором цього?

– Звичайно, він. Йому, по-перше, сподобалося це місце. Ну і церква, руїни монастиря. Він дуже любить старовину… Стривайте!.. Він, здається, казав, що цей монастир якимось чином пов’язаний із книжкою Ребіндера… Так-так… Була така розмова. Ви думаєте?..

– Я нічого певного поки що не думаю. Я шукаю, за що б зачепитися… Скажіть, а в Івана Степановича нема якихось запеклих ворогів, недругів, які б могли?..

– Запеклих… не думаю. Звичайно, якісь недоброзичливці, як у кожного, певно, є. Наукові опоненти, щось таке…

– А серед сусідів?

– По-моєму, ні. З сусідами ніколи не сваримося.

– У вас, здається, дуже симпатична сусідка по площадці, Маргарита Зенонівна. Зичлива, люб’язна, послужлива.

– Звідки ви знаєте?

– Я з нею познайомився минулого разу.

– Справді послужлива. Всім сусідам намагається щось зробити. Нам допомогла дістати шини. Ви ж знаєте, зараз усе так дорого, а в неї вийшло дешево.

– У неї великі зв’язки?

– Мабуть. Я її не дуже добре знаю. Вона всього рік як переїхала сюди. Обмінялася… Раніше жила на Лісовому масиві.

– А яка в неї машина?

– Машина? У неї нема машини.

– Ви певні? А мені здається, я бачив її за кермом.

– Колись таки в них була машина. Коли був живий її чоловік. І вона, здається, має права. Але після смерті чоловіка машину продала. Це було давно, вісім років тому.

– Та! То я так, між іншим, – махнув рукою Горбатюк. – Мабуть, то була машина когось із її знайомих. У неї ж їх багато, знайомих?

– Багато. Вона й дома рідко буває. То в одних знайомих на дачі ночує, то в інших. Часто їздить в гості то на Кавказ, то в Москву, то в Прибалтику. Любить мандри. Її можна зрозуміти. Поховала сина, чоловіка, живе сама…

– Так-так, звичайно… Ваш чоловік до неї, по-моєму, добре ставиться.

– Він у мене взагалі добрий, – сказала професорша. – Хоча на перший погляд суворий, відлюдькуватий.

– Я чогось думаю, що саме цим і пояснюється його «таємниче зникнення». Можливо, він хоче комусь допомогти. І не хоче вас зайве турбувати, знаючи, як ви близько берете до серця все, що стосується його.

– Ви думаєте? – з надією спитала вона.

– Я майже певен. Вам не слід дуже хвилюватися. Наберіться терпіння. І сидіть удома, чекайте його дзвоника.

– Ви думаєте? – повторила вона.

– Я вам дзвонитиму теж. Щойно матиму якісь новини – одразу вам подзвоню.

– Я вас дуже прошу! Я так хвилююсь!

– До побачення!

Капітан вийшов із квартири професора Барабаша і глянув на годинник. Було за чверть восьма. Якийсь час він вагався – чи зручно о такій годині турбувати малознайому людину? Потім наважився і подзвонив у квартиру Маргарити Зенонівни. Почекав трохи і подзвонив знову. Через хвилину подзвонив утретє. Ніхто не обізвався Очевидно, Маргарита Зенонівна ночувала у знайомих на дачі.

Розділ XXIV
Професор розкриває карти. «Він тут!»

Це було так незбагненно і страшно, що навіть баба Секлета втратила рівновагу.

– Де ж вона ділася? Що ж це робиться? – розгублено повторювала баба, зазираючи за діжки, риючись у картоплі. – Може, вийшла, а ви не почули?

– Ні. Вийти вона не могла, – вперто твердив тато. – Якщо у льосі нема іншого виходу, то…

– Та ви що? Де ж тут інший вихід? – баба тільки руками розводила.

Хлопці принишкли, їм по-справжньому було страшно. Всі вилізли з льоху пригнічені й мовчазні.

– Треба заявити в міліцію. Це вже не жарти, – похмуро сказав тато.

– Капітан Горбатюк обіцяв же зранку приїхати, – нагадав Женя.

– Все одно. Треба подзвонити місцевим органам. Хай підключаються офіційно, – і тато пішов дзвонити.

Він довго не повертався. На жаль, телефони міліції ще працюють не бездоганно – чималу годину ніхто не брав трубку.

…А в цей час капітан Горбатюк уже мчав на мотоциклі по шосе, що вело на Завалійки.

На узбіччі стояла «Лада», і якийсь чоловік безпомічно копирсався в моторі.

Капітан уже проскочив ту «Ладу», але краєм ока встиг помітити – та це ж професор Барабаш!

Капітан різко загальмував, круто розвернувся і під’їхав до професора.

– Доброго ранку, Іване Степановичу! Що сталося?

Професор визирнув із-під капота:

– А-а, це ви?.. – і з притиском додав: – Пане капітан!

– Не ображайтеся, Іване Степановичу. Я не обдурив вас. Я таки член Товариства української мови і проводжу роботу у нашому райвідділі. А де я працюю, ви мене просто не питали, – капітан зліз із мотоцикла і зазирнув у мотор. – Але оскільки ми вже зустрілись, дозвольте кілька питань… Хочу тільки застерегти: йдеться про злочинну групу і, може, навіть про вбивство. Якщо ви щось знаєте і приховуєте, це небезпечно передусім для вас. Не кажучи вже про вашу дружину. Та й інших невинних, чесних людей.

Професор випростався. Капітан теж. Вони дивились один одному просто у вічі. Професор насупив брови.

– Чому ви одразу не представилися? Ще тоді. Ми б не втратили час.

– Я обіцяв вашій дружині.

– Я знав, що вона не витримає і звернеться до міліції… Але ви так щиро говорили, – я навіть не запідозрив… Байдуже! Зараз це вже не має значення. Ну що ж… Очевидно, з моєї таємниці вже нічого не вийде. Так от! У двох словах… Під час Першої світової війни ігумен Георгіївського монастиря у Завалійках, боячись розграбування, зняв з олтаря, з царських врат найцінніші ікони шістнадцятого, сімнадцятого століть і закопав у підземеллі. Про це ніхто не знав.

– А як дізналися ви?

– Цієї зими я був у Франції і познайомився з дуже цікавою людиною – майже сторічним професором Хоржевським. В юності, за часів революції, він був ченцем Георгіївського монастиря і разом з ігуменом і ще двома монахами закопував ті ікони… Але мене цікавили не ікони. Мене цікавив архів монастиря, який вони закопали разом з іконами. Той архів має велику наукову цінність для нашої національної культури. І мені захотілося самому, власноручно відкопати його. Знаєте, ота віковічна сверблячка першовідкривача.

– Ясно, – сказав капітан. – Щось подібне я й передбачав. Але хтось, мабуть, теж дізнався про таємницю монастирських руїн. І когось цікавив не архів, а саме ікони. І у вас відбулося зіткнення, так?

– Так.

– Чого ви сьогодні вночі вирішили їхати у Завалійки?

– Я вирішив завалити хід у підземелля. Щоб злочинці не могли туди проникнути. Після тої сутички спершу я був у шоковому стані. А потім дійшов висновку, що поки що це єдиний вихід. Я ще сподівався на оте першовідкриття. А тепер бачу…

– Той хід починається на кладовищі, від склепу?

– Так.

– Сідайте на мотоцикл, у коляску. Їдьмо!

– А… а машина?

– Замкніть. Потім заберемо.

Вже коли мотоцикл мчав по шосе, капітан спитав:

– Вас ударив Глухонімий?

– Так. Я зіткнувся з ним у підземному коридорі. Посвітив ліхтариком і раптом… Він схопив мене за руки: «Забудь про підземелля. Якщо хочеш бути живим». Я почав щось обурено кричати, вириватися. Але він тримав мене так міцно, наче в лещатах. Я спробував застосувати прийом, вдарити його ногою, але не зміг, було тісно. Він головою вдарив мене в лоб. На ньому була шахтарська каска з ліхтарем. Удар був такий страшний, що я втратив свідомість. Коли отямився, його вже не було. Ледве вибрався нагору. І там знову втратив свідомість.

– А де там вхід у склеп? Я начебто уважно дивився.

– Дріт у двох місцях перепиляний ножівкою, ці місця замасковані, треба тільки знати, як відігнуть, і двері легко відчиняються. Петлі спеціально змащені тавотом.

– Якщо я правильно розумію, під монастирем ціла мережа підземних печер?

– Так.

– І про це у селі ніхто не знає?

– Здається, ні. Це було таємницею монастиря. Так в усякому разі твердив професор Хоржевський. Такі підземні печери під монастирями – явище не поодиноке. Згадайте Києво-Печерську лавру, Звіринецькі печери з підземною церквою давньоруських часів.

Говорити було важко, стрічний потік повітря забивав, перехоплював подих, доводилося майже кричати.

Тому вони припинили розмову.

Нарешті мотоцикл зупинився біля кладовища. Коли вони підійшли до склепу, професор раптом схопив капітана за руку:

– Він тут!

У кущах біля склепу лежав мотоцикл, до багажника якого була прив’язана велика спортивна сумка «Адидас».

Розділ XXV
«Чекайте!» – сказав міліціонер пан Бодня. «Що ж ви хочете?!» – сказав капітан Попенко

Тато нарешті додзвонився до дільничного міліціонера, пана Бодні Василя Захаровича. Розказав йому, збиваючись, проте, що сталося.

– Ясно, – сказав пан Бодня. – Полізла в льох і не вилізла, десь зникла. А разом із нею зникло бабине зимове пальто, хустина і валянці.

– Та не в хустині й валянцях справа! – скривився тато.

– Не перебивайте! – обірвав його міліціонер. – Вам ясно одне, а мені інше. Так от… Слухайте сюди… Приїхати зараз не можу. У мене затримання. Затримання в мене. Розумієте? Іван Помпочка знову під мухою, ганяє сусідів, розмахує граблями. Продав, бач, хату батькову і гуляє… Сатана… Не можу, добродію! І так на одній нозі стою. Ви мене біля трубки на прив’язі, як теля, держите. А там уже кров, може, ллється… Може, він уже дістав когось тими граблями. Почекає трошки ваша дівчина разом із бабою Секлетою. Сказав! Усе! Затримаю Помпочку, одберу граблі, настрахаю, тоді приїду й шукатиму вашу дівчину, трясця її матері, знайшла коли зникати, як Помпочка сусідів ганяє… Чекайте! Все! – на цьому місці міліціонер, пан Бодня Василь Захарович, поклав трубку. Тато, хотівши щось сказати, так і застиг із роззявленим ротом.

Лишалося тільки одне – чекати. Коли Василь Захарович упорає п’яного Помпочку – хто його зна. Такі речі не прогнозуються. Може й півдня провозитися…

Поки тато дзвонив, хлопці тинялися подвір’ям.

Андрій із будівельниками не прийшли. Мабуть, на наряді зранку голова їм щось загадав робити, і вони затримувалися.

Хлопці були зосереджені й мовчазні. Почували себе досить моторошно. Баба кудись подалася. Навкруги нікого. Здавалося, весь світ знелюднів. Лишилися тільки вони і ота страшна таємнича безвість, що живе під землею.

Хоч би швидше прийшов тато!..

І чого це капітан Горбатюк не їде? Він же обіцяв.

Та несподівано на їхню зелену, геть порослу споришем вуличку в’їхали червоні «Жигулі».

Хлопці придивилися – за кермом сидів… капітан Попенко. Капітана Горбатюка поряд із ним не було.

– Драстуйте, хлопці! – привітався Анатолій Петрович, вилазячи з машини. – Слухайте, а у вас тут не було вчора дівчини, такої гарної…

Вони не дали йому договорити. Перебивши, почали розповідати.

Вони ще не закінчили, як з’явився тато.

– О, як добре, що ви приїхали! – тато приєднався до хлопців, і закінчували видавати інформацію уже втрьох.

Анатолій Петрович спохмурнів:

– А де ж це Горбатюк? Розумієте, вчора ввечері він до мене заходив, показував квитки, розповів, як їх баба знайшла у погребі, сказав, що наречена зниклого хлопця, якого ми розшукуємо, признала ті квитки, хотіла одразу їхати сюди, але він її відрадив. А сьогодні о сьомій прибігає до мене дружина Горбатюка: щойно, каже, дзвонила мати Ірини Іващенко, ну, дівчини отієї, – дочка вчора ввечері пішла, залишила записку: «Якщо не повернусь до ранку, повідомте капітанові Горбатюку…» – і телефон. «А де, – питаю, – Стьопа?» – «Хтось йому, – каже, – дзвонив на світанку, я крізь сон чула, кудись поїхав». – «Чи не та ж сама Іра?». – «По-моєму, ні. Якесь інше він ім’я називав». Не сподобалося мені це. Вирішив газонути у Завалійки. Виходить, недарма не сподобалося… А ну, показуйте ваш льох злощасний.

Капітан Попенко вийняв із машини ліхтар, маленьку лопатку, топірець. Сказав:

– Ви, хлопці, будьте нагорі, прикриватимете тили – коли що, верещіть, кличте людей. А ви, Василю Сергійовичу, допоможете мені. Треба буде там все поодсувати, все обстежити, всі стіни, долівку – все!

І тато з капітаном Попенком спустилися в льох. Якісь хвилини було тихо. Тільки чулося глухе шарудіння.

Видно, капітан із татом щось одсували.

Хлопці напружено вслухалися. І от…

– О! Що ж ви хочете?! – пролунав голос капітана Попенка.

– Тю! Як же я не помітив?! Я ж кілька разів совав цю діжку! Незбагненно! – спантеличено вигукнув тато.

Хлопці не витримали. Штовхаючи один одного, кинулися сходами в льох.

У світлі потужного міліцейського ліхтаря за великою діжкою квашеної капусти у мурованій стіні льоху чорніла дірка три чверті метра завширшки.

Капітан сунув ліхтар у дірку, потім повернув голову до тата:

– Там лаз, а потім порожнина… Чи то підземна печера, чи коридор.

– Лізьмо! – рішуче сказав тато.

– Я-то полізу, а вам чого? – непевно спитав капітан.

– Удвох безпечніше: я світитиму, а ви… Зброя є?

– Аякже, – капітан витяг пістолет, клацнув затвором. – Ну, гаразд. Нате.

Він передав ліхтар татові і поліз у дірку. Тато, присвічуючи ліхтарем, слідом за ним.

Дорослі були так збуджені, що хлопців навіть не помітили.

– Підземний хід! – ледь чутно прошепотів Женя, коли тато зник у проламі.

– Тепер усе ясно! – прошепотів Вітасик.

Оскільки хлопці в дірку лізти не наважились (та це було й нерозумно – вони б тільки заважали дорослим), нам доведеться залишити їх в льосі, а самим податися за капітаном Попенком і Василем Сергійовичем.

Хто бував у Києво-Печерській лаврі, той легко може уявити собі підземні монастирські коридори.

В такий коридор і вилізли капітан Попенко і тато Кисіль.

– Погасіть ліхтар на хвилинку, – прошепотів капітан їх огорнула сира холодна темрява.

Вони затамували подих, прислухаючись. Спершу не було чути нічого. Та от…