Текст книги " Барабашка ховається під землею"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

Розділ IX
Розмова з Васею Забарилом. На виднокрузі з’являється Мадам Дисконт

У Васі Забарила був розплющений, скривлений набік ніс, презирливо стулені губи й нахабні, зухвалі очі переможця.

– Пробачте, що турбую, – почав капітан Горбатюк. – Але мені потрібна деяка інформація про Жору Лук’яненка. Мені сказали, що ви з ним дружили, мешкали в одній кімнаті. Я веду справу про його зникнення.

– Зникнення? – перепитав Вася, але капітанові здалося, що Забарило вже знає про те, що трапилося з Жорою.

– Так. Кілька днів тому. Лук’яненко, не попередивши нікого, навіть свою наречену, з якою мав іти в той день у театр, несподівано зник. Оголошений розшук.

– А… а при чому тут я? – почервонів Вася.

– Ні-ні. Ніхто на вас нічого не думає. Просто оскільки ви дружили з Лук’яненком, я хотів би…

– Що?

– Ну, щоб ви розказали трохи про нього. Що це був за хлопець. Якої ви про нього думки. Чи були в нього зв’язки у злочинному світі. Чи могли б ви назвати когось, у кого були б підстави звести з Лук’яненком рахунки. Ви ж розумієте, коли людина так раптово зникає, починаєш думати про найгірше.

В очах Забарила враз зникла зухвалість, натомість застиг переляк.

– Я… я нічого не знаю… Я…

– Не хвилюйтесь. Може, якраз те, що мене цікавить, ви й знаєте. Коли люди товаришують, живуть в одній кімнаті, між ними встановлюється певний ступінь довіри. Не думаю, що Лук’яненко приховував від вас своє минуле.

– Ну… не приховував. Всі знали, що він був у тюрязі. Не лише я…

– А що, він вам розповідав про своїх кримінальних дружків? Чи не згадував когось, з ким у нього були негаразди, конфлікти? Може, йому хтось погрожував. Злодії не люблять тих, хто «зав’язує».

– Взагалі-то якісь розмови були, але конкретно не пригадую. Я ж не думав, що ви питатимете. А то б записав, – він фальшиво засміявся.

– А чи були в нього з кимось сутички? Він же займався боксом, міг когось ударити, побити… А коли людину побили, та ще й привселюдно, та ще й незаслужено, та ще й, припустімо, у присутності дівчини, яка подобається… І бажання помститися може визрівати роками.

Кажучи все це, капітан пильно дивився на Забарила і помічав, як на його очах змінювався вираз обличчя Васі. Він уже був блідий як стіна, губи його тремтіли.

– Вам… вам хтось сказав? – хриплим голосом спитав нарешті Вася.

– Що? – наче не зрозумів капітан.

– Ну… про нашу сутичку… в ресторані?

– Ні. Ніхто нічого не говорив.

Вася скреготнув зубами:

– Все одно… скажуть.

– Про яку це ви сутичку? Що – ви з Лук’яненком билися?

– Та ні… – Забарило опустив очі. – Я його не вдарив ні разу. А він мене аперкотом звалив на підлогу. Але… але я сам винен.

– Тобто?

– Ну, були ми під газом, особливо я. Взяв грам вісімсот. А там сиділа компанія… Очкариків, студентів. Сміялися… Мені здалося, що з мене. Я підійшов і хуком одного, другого. Жора мене схопив, хотів зупинити, я вирвався і – до третього… Ну, і тут він мене…

– Ясно.

– Нічого не ясно. Ви можете думати, але я на Жору зла не держу. Звичайно, дружба після цього розпалася, проте я ніколи… ви що? Вік баті-мати не видать! – він черконув себе рукою по шиї.

– У таких випадках завжди запитують: де ви були, що робили п’ятнадцятого числа, коли зник Лук’яненко? Коли востаннє бачили його?

Забарило на мить застиг і раптом прояснів, усміхнувся:

– А справді!.. Я ж його бачив… Тринадцятого… Ні! Чотирнадцятого, в неділю. Точно. Він їхав на своїй «Тойоті» по Володимирській. По-моєму, і він мене побачив. Але одвернувся. Може, тому, що поряд із ним сиділа дама… А п’ятнадцятого… п’ятнадцятого я був на тренуванні. Можете перевірити. Цілий день. По неділях у мене завжди тренування. І нагрузочка будь здоров… Отже – алібі! – він чогось робив наголос на останньому складі, але промовив це слово з неприхованим торжеством, наче підкреслюючи, що підозра на нього не може впасти аж ніяк.

– А даму, що сиділа поряд із Лук’яненком, ви знаєте? Це була його наречена? Іра?

Забарило знову застиг, але цього разу спантеличений, розгублено кліпаючи очима.

– Тільки не кажіть, що ви її не знаєте, – усміхнувся капітан. – Бо я вам не повірю. Для цього й детектор брехні не потрібен. Вираз вашого обличчя надто промовистий.

Вася почервонів. Але відповідати не поспішав.

– Будь ласка! Я чекаю, – сказав Горбатюк. – Це була Ірина Іващенко?

– Ні, – неохоче вичавив з себе Вася.

– А хто?

– Одна знайома… Але ви не думайте… Стара тітка. Навіть бабця. Хоч і молодиться. Років шістдесят.

– Як її звуть?

– Я… я не знаю.

– Кажете, знайома. І не знаєте. Дивно…

– Це Жорина знайома. Він називав її Мадам Дисконт.

– Де вона працює?

– По-моєму, ніде. Але дістати може все на світі. І за вельми пристойну, необтяжливу ціну.

– Перекупка? Краденим торгує? Чи це контрабанда?

– Даремно я вам сказав! – з досадою махнув рукою Вася. – От уже… Не можете! Одразу статтю шити треба.

– Ви щось у неї купували?

– Купив… Запчастини для машини. Дуже вигідно… Ще й у ніжки поклонився. Але наводити на її квартиру не буду. Й адреси не скажу. Не робіть із мене стукача.

– Шановний! – обурився Степан Іванович. – Ви на хвилинку забуваєте, що йдеться, можливо, про тяжкий кримінальний злочин. Імовірніше за все – про шантаж із погрозою вбивства. І кожна ниточка у цій справі може бути вирішальною. Вхопившись за неї, можна витягти людину з того світу.

– Мадам Дисконт такими справами не займається її справа – комерція.

– Там, де така дивна комерція, близько й до злочину.

– Все! Більше я не скажу нічого. Адреси я не знаю. Запчастини вона привезла мені в скверик. А видзвонив її Жора. Отже, я й номера телефону не знаю. Все! Вибачайте!

Забарило говорив неправду. Очевидно, у неї на квартирі він був і адресу знає. Але, скільки не вмовляв його капітан, скільки не переконував, все марно.

Тут Вася виявив весь свій боксерський характер і стійко «держав удари».

А може, він просто боявся сказати адресу?

Так чи інакше Мадам Дисконт треба було знайти обов’язково.

Розділ X
Тато ночує в льоху. Невловимий «барабашка» продовжує свою справу

До обіду «демонтаж» Надеждиної хати закінчити не вдалося. Захар Антонович не прийшов – якась у нього виявилася несподівана, термінова справа: він ще вдосвіта поїхав на велосипеді в райцентр. І тато з дідусем удвох розтягали важкі колоди. Якби ж колоди хоч не були скріплені отими здоровенними іржавими залізними скобами. А то ж одбивати ті скоби була мука мученицька – так вони в’їлися в дерево. Тато з дідом тільки хекали й кректали.

– Якби той Рукатий не харчі з льоху цупив, а шули нам допомагав розтягати, було б краще, – сказав тато.

Видно, думка про таємничого «барабашку», що мешкає у льоху, не давала йому спокою.

В обід приїхав Андрій Дудка.

– О! Не впоралися? Я так і знав! – весело загукав він, скочивши з екскаватора і насуваючи на очі свою засмальцьовану кепочку. – Ну, нічого. Дребедєнь! До вечора впораєтесь, поїдете, а взавтра я сам без вас хатнище вивезу. Бо зараз чекати не можу. Обіцяв професору, який на тому кутку хату купив, яму викопати і піску завезти. Гараж він будує. А ввечері у сусіднє село на храм їду. Та ви не хвилюйтесь, все буде гаразд.

– Та ви ж хоч із нами пообідайте, а то… – тато відчував перед Андрієм незручність, що не встигли впоратися.

– Це можна! – погодився Андрій.

– Тільки вибачайте, що у нас майже самі консерви. Ковбасу, сир, яйця «барабашка» вночі покрав.

– Що?! Який «барабашка»?!

Усі гуртом, навіть Женя й Вітасик, перебиваючи один одного, почали розповідати. Андрій тільки посміхався.

– Дребедєнь! – сказав він нарешті. – То щось баба хімічить. Скільки живу, не було у нашому селі такого. Я й хату незамкнену лишаю, і ніхто нічого не бере. Дребедєнь!

Але цього разу тато з Андрієм не погодився, хоча сперечатися не став.

Після обіду знову взялися до роботи.

Тато чогось скис і працював так мляво, що дідусь нарешті не витримав:

– Васю, що це з тобою? Так нам знову ночувати доведеться.

Тато загадково усміхнувся:

– А я так і думаю.

– Що? Що ти думаєш? – стрепенувся дідусь.

– Ви поїдете, а я таки, мабуть, залишусь, переночую.

– А на роботу? Завтра ж понеділок. Робочий день.

– О шостій годині іде прямий автобус у місто. Якраз встигну.

– Я тата самого не залишу! – вигукнув раптом Женя. – Я теж ночуватиму.

– І я, – тихо сказав Вітасик.

– Та ви що? – розгубився дідусь.

– Папа, – схилив голову набік тато. – Ну, треба ж вирішити питання з тим Рукатим.

Дідусь зітхнув:

– Та якби ж воно вирішилось… А то…

– Вирішиться! – впевнено сказав тато.

Так несподівано, на радість хлопцям, вони затрималися у селі ще на одну ніч. Баба Секлета теж була задоволена:

– Дуже добре! Може, хоч цю ніч вловите Рукатого.

До вечора перетягли нарешті всі шули й шеретівки. Лишалася тільки піч із димарем та купище глини, битого тиньку й різного непотребу: якісь черепки, залізячки, ганчір’я. Хоча для хлопців тут траплялися вельми привабливі цікавинки. І вони потай відкладали під густий кущ бузку то іржавий ніж, то чорну чавунну пательню, то величезний дерев’яний гребінь (як пояснив дідусь – старовинний селянський інструмент для розчісування пряжі).

– Я сьогодні ночуватиму в погребі! – рішуче сказав тато.

Дідусь усміхнувся:

– Хочеш-таки його впіймати?

– Впіймати не впіймати, а пересвідчитися хочу.

– Задубієте, – сказала баба. – У мене льох зимний, як ні в кого.

– Ковдру добрячу дасте?

– Дам. Тільки, боюсь, і ковдра не допоможе. Ви не знаєте мого льоху.

– Я б теж з тобою поліз, – винувато сказав дідусь. – Якби не мій ревматизм…

– А в мене ревматизму нема. Я… – почав був Женя, але тато його перебив:

– Ні! Категорично – ні! Ні в якому разі Хочеш, щоб мене мама вбила?.. Запалення легень підхопити хочеш?

– А ти?

– Я загартований. Мені не буде нічого.

Баба Секлета винесла з хати глечик із молоком.

– Треба щось поставити. Свої харчі ви ж поїли.

Тато загорнувся у ковдру і поліз у льох.

– Коли що – кричи! Будемо гуртом рятувати, – сказав дідусь, вкладаючись на розкладушці під грушею біля льоху.

Хлопці упросили, щоб двері веранди були розчинені навстіж.

…Дідусь підхопився так рвучко, що ледве не впав з розкладушки.

Двері льоху зі скреготом розчинялися. Дідусь потягнувся до сокири, яку завбачливо поклав на землі біля себе. Але так і не взяв. З льоху виліз тато.

– А ну його к бісу! – цокаючи зубами, промовив він. – Хай горить той Рукатий-«барабашка» і все на світі. От клятий льох. До кісток проймає. Більше не витримав.

– Іди лягай, грійся, – дідусь глянув на годинник. – Пів на другу. Ще чотири години можеш поспати. Я поставив на пів на шосту. Нічого підозрілого не було?

– Абсолютно! Крім страшенної холодриги й сирості. Боюсь, що до вашого ревматизму додасться ще й мій…

Женя й Вітасик прокинулися, коли вже зійшло сонце. Дідусь квапив їх, примовляючи:

– Швиденько, швиденько! Вмивайтесь і стартуємо. Проспали. Не запікав мій електронний. Видно, я забув натиснути. Навіть снідати вже ніколи. Через півтори години будемо вдома. Там уже поснідаєте.

– Та хоч молочка по кухлику випийте! Чого це натщесерце у дорогу вирушати? Не положено. Ану, лізьте у льох скоренько! – наказала баба Секлета.

Тато перезирнувся з дідом. Мабуть, в обох майнула одна й та сама думка.

– Давай! Лізь! – кивнув дідусь.

Коли тато виліз із льоху, на нього боляче було дивитися – такий розгублений і нещасний був у нього вигляд.

– Що?! Нема?! – вигукнув дідусь.

– Нема! – ледве вимовив тато.

Розділ XI
Мадам Дисконт – міф чи реальність, як кажуть газетярі

– Я розпитав по своїх каналах – під прізвиськом Мадам Дисконт жодної перекупки, скупниці краденого у нашому місті не зафіксовано В усякому разі ніхто такого прізвиська не чув.

– Це ще не значить, що нема. Відсутність інформації ще не доводить відсутності суб’єкта.

Капітан Попенко скривився:

– Стьопо, ти мене ображаєш. Мої клієнти знають усіх (повторюю – всіх!) більш-менш професійних скупників краденого. Дешевий товар береться не з повітря – він спершу повинен десь зникнути. А Мадам Дисконт, як було сказано, може дістати все – і зовсім дешево… Отже, вона мусить бути зв’язана з моїми клієнтами.

– Логіка є. Але… Невже Вася мені збрехав, вигадав неіснуючу Мадам Дисконт?

– Не думаю. Що це йому дає? Людина, яка не відчуває своєї вини, має «залізне» алібі, ніколи не стане брехати. Бо брехня завжди може підвести, ускладнити становище.

– Тоді треба вважати, що Вася Забарило причетний до справи і хоче заплутати слідство, спрямувати його не в той бік.

– І це не виключено. Але давай подумаємо – що дає вигадана постать старої перекупки?

– Стривай! Якщо Мадам Дисконт справді існує, Іра Іващенко може про неї знати. Кому-кому, а нареченій Жора міг щось купувати через ту Мадам.

– Молодець, пане Горбатюк! Професор Китайгородський мав рацію – ви маєте хист до криміналістики. Здавалося б, елементарне міркування, лежить на поверхні, а мені якось не одразу спало на думку. Дійте, Степане Івановичу!

…У приймальній комісії було, як завжди, багатолюддя і штовханина.

Оскільки капітана Горбатюка цікавило тільки оце одне конкретне питання, він вирішив не чекати кінця робочого дня і поговорити з дівчиною не відкладаючи.

Ірина зустрілася з ним очима і завмерла.

Були в її погляді і чекання, і надія, і страх.

– Можна вас на хвилиночку? – тихо спитав він, підійшовши до столу.

– Так, так, – хвилюючись, сказала вона.

Вони вийшли в коридор і підійшли до вікна.

– Ну що?! Що?! – тремтячим голосом спитала вона.

– Поки що нічого конкретного, – сказав капітан якомога спокійніше. – Просто мене цікавить одне невеличке питаннячко. Скажіть, ви чули коли-небудь від Жори про Мадам Дисконт?

– А що? Вона під підозрою? Так?

– Значить, чули. Хто вона? Адресу, телефон можете сказати?

Дівчина розгублено здвигнула плечима:

– Ні-ні. Не знаю.

– А де хоч вона живе? В якому районі? Описати її можете?

– Ні. Я ніколи її не бачила.

– Але ж ви знаєте про неї? Що ви про неї знаєте?

– Що вона може дістати різні потрібні речі. За смішні гроші… А що, що вона зробила? Чому ви про неї питаєте?

– У Жори були коли-небудь конфлікти з нею?

– Конфлікти? По-моєму, ні. Навпаки Жора казав, що вона добре до нього ставиться. Але… чогось не захотів мене з нею знайомити… А що сталося? Що таке?

– А чого він не захотів вас знайомити?

– Сказав: «Навіщо вона тобі? Ти людина зовсім іншого середовища. Вона буде тебе шокувати. Є люди, знайомство з якими не прикрашає».

– Але ж сам він підтримував з нею зв’язки…

– Ну… це його давня знайома.

– Ще з тих часів, коли він перебував не в дуже вишуканому товаристві?

– Мабуть. А що все-таки… – вона вже вкотре вичікувально глянула на капітана.

– Справа в тому, що Мадам Дисконт бачили в машині Лук’яненка напередодні його зникнення, чотирнадцятого числа.

– І все?

– І все. Але цього досить, щоб у ситуації, що склалася, зацікавитися Мадам Дисконт.

– Боюся, що ця версія не дасть очікуваних результатів.

– Чому?

– Мабуть, Жора зустрівся з нею, щоб купити мені якийсь подарунок. Через два дні був мій день народження.

– Можливо. Але я все одно хотів би її розшукати. Тим більше що це його знайома з тих часів. Скажіть, а де Жора записував телефони? У записнику чи вдома у нього була телефонна книжка?

– І в записнику, і книжка, здається, вдома є… Червона така.

– Я міг би зазирнути в неї?

– Авжеж. Ви ж знаєте, ключ у сусідів. Ваш товариш уже оглядав кімнату.

– Я не хотів би сам шукати. Якби ви мені допомогли, був би вам вдячний.

– Ну, гаразд. Я попрошу, щоб мене підмінили на годинку. Щоб вам не чекати.

…У телефонній книзі номера Мадам Дисконт не було.

Розділ XII
Глухонімий в електричці. Кафе-експрес «Барабашка». Несподівана зустріч. «Все воно підозріле»

Ще коли вони першого разу їхали електричкою у ті Завалійки (точніше, електричкою до Соколівки, а там уже автобусом), то Женя й Вітасик добре запам’ятали глухонімого «продавця долі», як назвав його Женин дідусь. Він був не дуже високий, але широкоплечий, майже квадратний і мускулястий – самі м’язи.

З незворушним виразом обличчя він ходив по вагонах і мовчки роздавав усім пасажирам пачки великих фотокопій ікон, церковних календарів, якихось цілющих рецептів, а головне, гороскопів, за якими можна було дізнатися про свою долю. Потім, через п’ять хвилин, він так само ходив і мовчки збирав ті фотокопії, а хто вирішував щось купити, він на пальцях показував, скільки карбованців то коштує. Найбільше купували гороскопи, тому дідусь і назвав його «продавцем долі». Жені хотілося, щоб вони теж купили гороскоп, але тато й дідусь іронічно скривилися і похитали головами.

– То, Женю, для темних розумом. Якби хтось побачив, що я таке купую, мене б уся преса на глум підняла, – тихо сказав дідусь.

Вони не купили нічого.

«Продавець долі» ковзнув по них недобрим поглядом. І Женя той погляд запам’ятав…

Дідусь недарма увійшов у компаньйонство зі своїм зятем.

Василь Сергійович Кисіль був людиною діловою і питання таки вирішувати вмів.

Повернулися вони із Завалійок у понеділок вранці, а вже у вівторок тато завозив на ділянку першу партію блоків під фундамент. Женя упросив тата знову взяти їх із Вітасиком. Василь Сергійович погодився. Літо… Канікули… Все одно хлопці байдикують. Хай проїдуться на КАМазі. Їм же цікаво.

Цікаво було не лише їхати на здоровенницькій машині, а й побувати на заводі ЗБК (залізобетонних конструкцій). Хлопці звикли, що завод – це корпуси, цехи, в усякому разі дах над головою. А тут ніякого даху не було. Просто неба їздили по рейках два велетенські крани, наче дві гігантські літери П. Вони раз у раз, чіпляючи гаками, підіймали бетонні блоки або конструкції і переносили їх на вантажні машини, що вишикувалися в чергу. Гули машини, лаялися шофери, залізно брязкали й гуркотіли крани… Було весело й цікаво.

Женя й Вітасик сиділи у просторій кабіні КАМазу, обклеєній кольоровими фотографіями дівчат у купальниках, і відчували себе майже дорослими. Для семикласника це прекрасне, хвилююче відчуття. А потім вони їхали через усе місто, аж поки не виїхали на автотрасу.

Шофер Гриша, кругловидий, чорнявий, із тонкими кавказькими вусиками, ввімкнув радіо, і кабіна наповнилася солодкими звуками італійської музики Це ще більше додало хлопцям радісного піднесення.

Вони щасливо перезиралися і раз у раз крутили головами, поглядаючи на дорогу.

– Ой! Дивіться! – вигукнув раптом Женя.

– Що це? – стрепенувся Вітасик.

Край шосе стояв на таких самих бетонних блоках, які вони везли в машині, голубий залізничний вагон.

Над вікнами уздовж всього вагона червоною фарбою було написано: «„Барабашка“ запрошує гостей!»

– Ловко придумали! – усміхнувся тато.

– Недавно поставили, – сказав шофер Гриша. – Місяць тому я тут їхав, іще не було.

– А що це? – знову запитав Вітасик.

– Кафе, – сказав тато.

– А чому «Барабашка»? – спитав Женя.

– Не знаю. Будемо їхати назад, заїдемо. Мені самому цікаво Це ж треба – «Барабашка»!.. Просто переслідує нас, – і тато розказав шоферові їхню пригоду з бабиним льохом.

Гриша похитав головою, поцокав язиком і розповів про кілька таємничих випадків, що сталися у Москві, Одесі й Саратові. Ніхто шофера не перебивав, хоча випадки ті були відомі навіть Жені й Вітасику – про них багато писалося й говорилося по радіо й телебаченню.

Крана ні по дорозі, ні в селі, як планувалося, знайти й умовити не вдалося, і розвантажував блоки все той-таки екскаваторник Андрій Дудка. Він зняв зі своєї «Бєларусі» ківш, почепив троса з двома гачками, й екскаватор перетворився на міні-кран. Але той «міні» знімав із машини «демблоки», як охрестив їх Андрій, не гірше за оті заводські «максі».

Спостерігати за просто-таки ювелірною роботою Андрія було дуже цікаво, проте хлопцям нетерпеливилося поїхати швидше назад у той незвичайний кафе-вагон на шосе. Тим більше що бабисеклетин «барабашка», що мешкає льоху, більше не озивався. Повернув порожній глечик із-під молока і більше нічого не чіпав.

Поверталися саме в обід. Отже, інтерес до «Барабашки», який «запрошує гостей», підсилився ще й апетитом. Дуже хотілося їсти.

Біля голубого вагона стояла на узбіччі невелика світла машина якоїсь невідомої іномарки, котрої не зміг визначити навіть шофер Гриша До деревця край дороги був прихилений мотоцикл, на багажнику якого була прив’язана велика сумка «Адидас». Це свідчило, що «Барабашка» гостей приймає.

Блоки, на яких стояв вагон, піднімали його над землею досить високо, і до дверей вели лункі залізні сходи з поручнями.

Коли хлопці з дорослими почали підніматися, сходи загули, і в одному з вікон кафе-вагона з’явилося жіноче обличчя з пильним поглядом. З’явилося й одразу зникло.

У коридорі їх зустріла молоденька фарбована офіціантка у білому фартушку.

– Заходьте! Будь ласка! Добрий день! – без зупинки звично протарабанила вона, ввічливо усміхаючись.

Купе були без дверей і без верхніх полиць. Між нижніми полицями стояли довгасті столики.

– Салат, борщ, шашлик, солодка вода, – так само без зупинки протарабанила офіціантка.

– Годиться! – кивнув тато. – На всіх!

Офіціантка гайнула туди, звідки линула неголосна музика. Спершу здалося, що, крім них, у кафе нема нікого. Але за хвилину з сусіднього купе почувся жіночий голос:

– Ну, гаразд! Будемо прощатися. Ще хтось під’їхав. Я посиджу, доїм, а ти давай… Значить так – роби що хочеш, але щоб було… Завтра приїду, – в останніх словах була погроза.

Чоловічий голос промимрив щось дуже тихо – нічого не можна було розчути.

– Ну, йди, йди! – нетерпляче промовила жінка.

З сусіднього купе вийшов і швидко попрямував до виходу чоловік.

Женя й Вітасик від подиву роззявили роти.

Це був глухонімий з електрички – «продавець долі».

На сходах загримотіли кроки, двері відчинилися, і вагон сповнився дзвінкими веселими голосами.

Гамірлива молодіжна компанія пройшла повз їхнє купе, повз сусіднє й подалася далі вглиб вагона.

– Ти бачив, бачив? – збуджено спитав Женя тата, який, чекаючи їжі, заглибився у газету.

– Що? – не второпав той.

– Глухонімого! З електрички! «Продавця долі»!

– Ні! – здивовано мовив тато: читаючи газету, він нічого не бачив і не чув.

– Ех ти! – з досадою сказав Женя. – Он подивись – він сідає на мотоцикл.

– А-а… справді, – визирнувши у вікно, сказав тато. – Ну і що?

– Вона ж із ним розмовляла! – стишивши голос, зашипів Женя. – Значить, він не глухонімий.

– А-а… – зрозумів нарешті тато. – Ну… це не обов’язково… Деякі глухонімі зчитують з губів.

У коридор вийшла з сусіднього купе і обвела їх пронизливим поглядом немолода вже, але по-молодому фарбована жінка у джинсовому костюмі і темних окулярах. Штани так щільно обтягували її пишні форми, що було дивно, як витримував і не обривався єдиний фігурний металевий ґудзик, на якому вони трималися.

Здається, вона чула їхню розмову.

Але не промовила ні слова.

Одвернулася і швидко пішла до виходу.

Крізь вікно вони бачили, як вона сіла у світлу машину невідомої іномарки і різко зрушила з місця, одразу набравши швидкість.

В цей час офіціантка вже принесла велику тацю і почала розставляти на столі салатики, «Фанту» і борщ.

– Скажіть, будь ласка, а чому ваше кафе так дивно називається? – спитав тато.

– А це ми придумали. Для реклами, – усміхнулася офіціантка. – Знаєте, зараз усі цікавляться різними такими… неймовірностями. Ну і…

Василь Сергійович пильно подивився на неї:

– Тільки для реклами? І ні з чим реальним це не пов’язано?

– А ви що думали – у нас тут справді домовики борщ варять? – очі її дивилися насмішкувато.

– Хто його зна… Покуштуємо, тоді скажемо. Все залежить від того, який він на смак.

– Клієнти не скаржаться.

– Мабуть, у вас є вже постійні?

– Ну, ми ще тільки три тижні як відкрилися. Але хто в нас побував – не минає. Особливо водії дальніх рейсів.

– Скажіть, а ви не знаєте, хто та дама і той чоловік, що сиділи у сусідньому купе? Щойно пішли.

– Ні. Не знаю. Звідки мені знати? Клієнти своєї біографії мені не розказують. От що б я могла сказати, наприклад, про вас, якби спитали? Симпатичний мужчина – та й годі.

Тато почервонів. Чоловіки, як і жінки, небайдужі до компліментів, і компліменти їх обеззброюють.

– Він, здається, глухонімий?.. – переборюючи ніяковість спитав тато.

– Хто? – наче не розуміючи, спитала офіціантка.

– Ну той… із сусіднього купе.

– Не знаю. Я з ним не розмовляла. Пробачте, мені треба взяти замовлення. Смачного! – і вона поспішила до галасливих прибульців, що вже виявляли нетерпіння у кінці вагона.

– Ану вас із вашим глухонімим! – буркнув тато до хлопців. – Мусив через нього пекти раків.

– А по-моєму, вона їх знає, – сказав Женя.

– Ага! – кивнув Вітасик.

– І мені здалося, – несподівано сказав шофер Гриша.

– Ну й що, як знає? – тато чомусь роздратувався. – Чому вона мусить усім доповідати!.. Люди роблять свій бізнес, і нічого встромляти носа у чужі справи. Давайте їсти, а то борщ прохолоне.

Вони вже доїдали борщ, коли раптом перед їхнім столом з’явився високий худорлявий юнак у білому халаті і білій кепочці. З тацею, на якій апетитно парували шашлики.

– Добрий день! Вас вітає кухар «Барабашки». Ну, як борщ? – привітно усміхнувся він.

– Чудовий! – щиро вигукнув Василь Сергійович, і всі дружно закивали, підтверджуючи. Борщ справді здався їм дуже смачним.

– Приходьте ще, – задоволено сказав кухар, розставляючи шашлики і забираючи порожні тарілки від борщу. – Смачного!.. З вас… – він подав рахунок. – Якщо без здачі, гроші залиште, будь ласка, на столі.

І ще раз привітно усміхнувшись, так само швидко зник, як і з’явився.

– Ну й ціни! – похитав головою шофер Гриша.

– Що ти хочеш – комерція! – намагаючись показати, що йому байдуже, сказав тато Женя зі співчуттям подивився на нього.

Шашлик їли мовчки. Офіціантка так і не з’явилася. Коли вони від’їхали від «Барабашки», Женя нарешті не витримав:

– І все-таки підозріло. Той кухар приносив шашлики не тільки, щоб спитати, чи сподобався борщ… Я певен.

– Хотів на нас подивитися – що за такі цікаві, – сказав Вітасик. – Офіціантка, мабуть, побоялася далі балакати, щоб не проговоритися.

Тато нічого не відповів.

– А джинсова дама чогось вертається, назад їде, – раптом сказав Гриша.

Вони ледве встигли помітити, як повз них промчала зустрічна світла машина невідомої іномарки…