Текст книги " Барабашка ховається під землею"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

Розділ XIII
Дружина капітана Попенка просить допомоги. Дивна крадіжка в музеї

Дружина капітана Попенка, Наталя Тимофіївна, працювала старшим бухгалтером у міськвиконкомі, вважалася дуже кваліфікованим спеціалістом, і її часто запрошували робити ревізії у різних організаціях.

Після ревізій вона завжди розказувала чоловікові про результати, радилася, часто просила навіть допомогти.

Бо ж Анатолій Петрович був, можна сказати, «професором» у своїй справі.

Та цього разу вона чогось мовчала.

– Що там у тебе? – поцікавився капітан.

– Та нічого, все гаразд, – одвела очі дружина. Він ніжно поклав їй руку на плече:

– Наталочко!.. Ти ж не вмієш говорити неправду. Щось у тебе не станцювалося?.. Не вийшло? Припустилася помилки?.. З кожним буває. Давай удвох поміркуємо…

– Та ні, Толю, у мене все гаразд. Чесне слово! – вона подивилася на нього прохальним поглядом: не питай, мовляв, будь ласка.

– Жалко? – зрозумів він.

– Жалко, – зітхнула вона. – Дуже гарний чоловік, цей директор музею. І весь колектив гарний. Такі дівчата!.. Працюють за копійки, а так викладаються, стільки сил віддають!..

– Велика недостача?

– Та є… – Наталя Тимофіївна знову зітхнула.

– Вони когось підозрюють?

Вона мовчки знизала плечима.

– А що пропало?

– Одяг, намисто, старовинні жіночі прикраси.

– Одяг теж жіночий?

– Як ти догадався? Жіночий. Тільки, – підтвердила Наталя Тимофіївна. – Здебільшого вишивані сорочки, білизна, спідниці. Причому дивна річ. Поряд лежала дуже коштовна інкрустована козацька зброя, ціни нема, її не взяли. А нічні жіночі сорочки латані-перелатані, під руками розлазяться, вкрали.

– А нащо жінці зброя? Жінки на зброї не розуміються.

– Ти думаєш, то жінка?

– А ти що думаєш?

Вона знову знизала плечима.

– А коли помітили пропажу? – спитав Анатолій Петрович.

– У тому-то й справа, що взагалі не помітили. І не знають, коли це сталося. Тільки ревізія виявила.

– Гм, – він замислився. – Що ж у них за порядки? Зникають музейні експонати, а вони навіть не помічають.

– Там стільки того старовинного одягу, що можна й не встежити.

– Одне з двох – або хтось зі своїх тихенько виніс, або…

– Ні-ні!.. Зі своїх ніхто не взяв, я певна. Вони з таким трудом все це збирають, їздять по глухих селах… Та й нащо воно їм? Зараз усього цього не носять. А дівчата молоді. Цінність все це має тільки музейну. Таке воно дрантя.

– І нічого підозрілого дівчата не помічали?

– Взагалі-то був у них один підозрілий відвідувач тижнів три тому.

– Чим же він підозрілий?

– Два дні поспіль приходив у музей.

– І все?

– Ну, ти ж знаєш ті етнографічні музеї народного побуту. Крім організованих туристичних екскурсій, відвідувачів майже нема. Порожньо. А тут два дні підряд. Причому глухонімий.

– Глухонімий?

– Так. Кремезний, невисокий на зріст, але дуже широкоплечий, майже квадратний. Обличчя похмуре, очі вовкуваті. Побачивши його на другий день, дівчата спробували заговорити до нього, він тільки замахав руками й одразу пішов.

– Ну що ж, це вже версія. А як у них охороняється музей?

– Як усі музеї. Сигналізація. Міліціонер.

– І сигналізація була справна? І міліціонер не заснув?

– В усякому разі до сьогоднішнього дня жодного натяку на крадіжку.

– Гм… Натяку нема, а крадіжка є…

– Директор такий розгублений, – зітхнула Наталя Тимофіївна, – що мені боляче на нього дивитися.

– Звичайно, було б краще, якби пропажу помітив він сам, а не ревізія.

– Такий хороший дядько! Всього лише рік як директорствує, а експонатів у музеї збільшилося на третину. Дитинка нещодавно народилася. Третя. Уявляєш? Троє дітей зараз – це подвиг.

– Для людини з такою зарплатнею – справді…

– Я знаю, про що ти думаєш… Ні! Такі люди як він на злочин не підуть ніколи.

– Але об’єктивно відповідати йому доведеться. Чи ти хочеш… – Анатолій Петрович вичікувально подивився на дружину.

– Навіть якби я й хотіла, то приховати цього просто не можу. Ревізія комплексна, нас кілька людей…

– А що ж ти хочеш?

– Я хочу… – вона подивилася так благально, що він усе зрозумів. – Поки ми не склали акта, поки ще не пізно… може, ти подивишся своїм досвідченим оком… Може, є докази того, що відбулася крадіжка, що це зробив хтось сторонній… Толю!

Він усміхнувся:

– Ех, жінки, жінки! Ну й логіка. Спершу не хотіла говорити нічого, а тепер просить.

– Та чого там не хотіла… Я ж знала, що ти… – вона не договорила, а просто обняла й поцілувала його…

Музей містився у старій католицькій церкві з високими, вузькими вікнами, крізь які пролізти було абсолютно неможливо. Масивні різьблені двері були непошкоджені. Сигналізація в порядку – діяла безвідмовно.

Капітан Попенко обстежив будівлю дуже уважно, – що називається, зазирнув у кожну шпарку. Слідів проникнення ззовні – аніякісіньких.

Директор музею (справді симпатичний і щиро засмучений), а також дівчата-співробітниці (теж симпатичні й розгублені) дивилися на Анатолія Петровича з чеканням і надією. Так само, як і його дружина й інші члени ревізійної комісії.

Йому й самому щиро хотілося знайти якісь сліди. Але зачепитися було ні за що.

У кутку коридора стояла швабра, а біля неї відро, в якому лежала ганчірка.

Капітан Попенко в задумі подивився на нього. І раптом відчув на собі чийсь погляд. Обернувся й зустрівся очима з жінкою у хустині. Очі її були такі страдницькі й такі перелякані, що йому аж кольнуло в серці.

Наступної миті вона схопила відро, швабру й задріботіла геть.

– Ваша прибиральниця? – глянув капітан на директора музею, що ходив за ним по п’ятах.

– Ага. Фрося. Нещасна жінка.

– Що таке?

– Син у неї пропащий – наркоман, алкоголік. Мучиться вона з ним. Усе, що заробляє, віддає йому. У трьох місцях прибиральницею робить. І така добросовісна. По кілька разів воду міняє, коли підлогу миє. А кран у дворі… Ні-ні! На неї й не думайте. Вона весь час на очах. Прибирає зранку, коли ми всі вже на роботі. Бо їй же ще у два місця треба.

– Можна мені з нею поговорити… без свідків? – несподівано спитав Анатолій Петрович.

– Будь ласка, – розгублено знизав плечима директор музею. – Але… я вас запевняю… це свята людина. Будьте з нею делікатні.

– Невже ви такої поганої думки про мене?

– Ні-ні, але… Ідіть у мій кабінет. Я її зараз гукну.

Кабінетом той невеличкий закапелок за дерев’яною перегородкою можна було назвати виключно з поваги до директора музею. В ньому вміщався тільки маленький письмовий стіл, сейф і два стільці перед столом.

Анатолій Петрович сів на один зі стільців і почав чекати. Чекав хвилин п’ять.

Нарешті двері прочинились, і вона зазирнула – бліда, з неприродно розширеними зіницями.

– Заходьте, заходьте, – якомога привітніше сказав капітан підводячись. – Сідайте.

Було так тісно, що коли вони сіли, то майже торкалися колінами.

Анатолію Петровичу здалося навіть, що він чув, як шалено б’ється її серце.

– Фросино Миколаївно, ви не хвилюйтесь. Я певен, що ви добра і гарна людина. І я щиро співчуваю вам… Для матері немає більшої кари, ніж дивитися, як на очах гине дитина. Хай навіть ця дитина вже доросла, вона все одно лишається дитиною для матері.

Зморшкувате, у червоних прожилках обличчя прибиральниці закам’яніло, очі наповнилися сльозами.

– Я розумію, мати заради сина ладна на все, – вів далі капітан. – Це святий закон життя. І кожній матері здається, що існує лише вона і її дитина. Але у світі є ще й інші матері й інші діти. І буває так, що мати, дбаючи про свою дитину, робить нещасними інших дітей.

Сльози вже текли по її щоках без упину.

– Фросино Миколаївно, я заздалегідь прошу у вас пробачення. Можливо, я помиляюсь. Але я слідчий. А коли у слідчого виникає якась думка, підозра, він повинен перевірити – або підтвердити, або спростувати її. Я ще раз прошу пробачення, але скажіть мені тільки одне… Я повірю вам на слово й більші нічого не питатиму… Ви виносили у відрі з водою наче ганчірки і ховали десь у дворі, а потім забирали? Так?

Вона сховала обличчя в долоні і заплакала вголос, причитуючи:

– Боже мій!.. Боже мій!..

Він мовчки чекав.

Нарешті вона відняла руки від очей і подивилася на нього скрушно, приречено:

– Не дай Боже вам такої долі, як у мене!.. Мені вже все байдуже. Тюрма так тюрма. Смерть так смерть. Все краще, ніж таке животіння.

– І кому ж воно було треба – оте древнє лахміття?

– Я сама не знаю. Але він платив за нього як за нове.

– Хто?

– Гугнявий.

– Гугнявий? – вражено перепитав капітан.

Розділ XIV
Загадковий професор

Тато взяв тиждень у рахунок відпустки, назавтра вони знову їхали в Завалійки. І знову з шофером Гришею. Цього разу везли цемент, велику залізну бочку для води, велике залізне корито для змішування бетону, яке спеціально зварили татові на заводі, і різний інструмент – лопати, ломи, сокири, молотки тощо.

Тато був рішучий і беручкий до роботи. Нічого не відкладав на завтра.

– Головне – вийти з нульового циклу, – сказав він. – Купили блоки, відразу закладемо фундамент. А там буде видно.

Треба було ще дуже багато всього – і цегла, і дерево, і вікна, і двері, і на підлогу, і на дах… Але тато не журився:

– Якось воно буде. Купуватимемо потроху. «Не разем Кракув будовался», як кажуть поляки. Головне – вийти з нуля.

Андрій уже вивіз хатнище, розрівняв площадку і разом зі своїм кумом-виконробом Іваном Олександровичем робив розмітку. Іван Олександрович дивився в окуляр нівеліра [1]1
  Нівелір – геодезичний інструмент для визначення різниці висот двох будь-яких точок земної поверхні (прим. ред.).


[Закрыть]на довгу смугасту рейку з цифрами, яку тримав Андрій, а потім вони забивали кілочки і натягували між ними шпагат.

Тоді Андрій сів на екскаватор і по тій розмітці почав ковшем рити траншеї. Женя з Вітасиком не могли очей відвести – так він ловко це робив.

Навіть тато захоплено похитав головою:

– Здорово, хай йому біс. Не знав, що навіть траншею рити можна так красиво.

– Дребедєнь! – білозубо усміхався з кабіни Андрій.

– Уже й будуєте? – почувся раптом із вулиці голос.

Вони обернулися.

Біля хвіртки стояв Захар Антонович, дідок, що допомагав їм розбирати Надеждину хату.

– А що ж! Будуємо! А чого чекати? – весело вигукнув тато.

– Та й правда. Чекати нічого. Хтозна, що завтра буде, – зітхнув Захар Антонович.

– Чого це ви так похмуро? – здивувався тато.

– А чого радіти? Як люди пропадають.

– Які люди?

– Та дачник наш, професор, що у Помпочки купив торік хату. Ти ж, Іване, знаєш, – кивнув дід до Івана Олександровича.

– Ага-га! – мотнув виконроб головою. Андрій зупинив екскаватор, висунувся з кабіни і теж уважно слухав.

– Примчала машиною оце годину тому професорша, плаче – нема. Ще в суботу привезла вона його сюди на дачу, він тут часто працює в самотині, не любить, щоб йому заважали. А машину він сам чогось не водить, професорша возить його. Назад, сказав, сам електричкою приїде. Мав учора повернутися, бо сьогодні їде за кордон на конгрес якийсь, і… Дача не замкнена, портфель на столі, він той портфель із рук не випускає – і спить із ним, по-моєму… Ще й яєшня на пательні недоїдена. А він же акуратист… Не міг так залишити. Отже, не поїхав нікуди. Зник, та й усе.

– Тю! – обізвався з екскаватора Андрій. – У неділю ж був. Я ж йому яму під гараж копав. І піску завіз. Ми ще з ним підвечеряли добре.

– Значить, або у понеділок, або вчора… Професорша у міліцію подалася заявляти.

– А яких він наук професор? – спитав тато.

– Не знаю, – знизав плечима Захар Антонович. – Якихось древніх. Але дуже тямущий дядько. Що не спитай – усе знає.

– А як його прізвище?

– Барабаш.

Женя й Вітасик так і вклякли, роти пороззявляли. Барабаш!

І тут здаля почувся дзвінкий дівчачий крик:

– Діду! Професор знайшовся!

По вулиці швидко мчала до них на велосипеді якась дівчинка. Під’їхала й різко загальмувала.

– Де? – спитав її Захар Антонович.

– На кладовищі, – одним духом випалила вона.

– Тю! – знову вигукнув Андрій. Інші лише перезирнулися.

– Він що?.. – Захар Антонович не договорив.

– Та ні, ні! – вигукнула дівчина. – Живий! Тільки непритомний. І весь землею перемазаний. Ми так злякалися. Думали, мрець із могили виліз. Професорша його вже в лікарню повезла.

– Так вона ж у міліцію поїхала.

– Ні, не встигла. По телефону з кимось довго балакала.

– А чого це тебе на кладовище погирило? – суворо спитав Захар Антонович.

– А ми там у піжмурки гуляли, – зиркнувши на хлопців, шморгнула носиком дівчинка.

– Знайшли місце для гульні, – буркнув Захар Антонович. – Професор що – поранений?

– Крові наче не видно, тільки на лобі ґуля здоровенницька.

– Хтось, значить, вклеїв… Хоча того професора не так просто з ніг звалити. Він і сам може… Показував мені прийоми – ногою з голови шапку збиває.

– У-шу? – усміхнувся тато.

– Ага. А ви звідки знаєте?

– Теж трішки займаюся.

Побалакали ще трохи, і Захар Антонович пішов. Онука його, яку звали Галочкою, перегнавши діда, помчала на велосипеді. Андрій завів екскаватора і продовжив свої артистичні вправи з риттям траншеї. Та хлопці інтерес до цього вже втратили. Забравшись у бур’яни, Женя й Вітасик схвильовано зашепотіли.

– Ну, як це тобі подобається? – аж захлинався Женя Кисіль.

– Думаю, що тут щось є, – дрібно кивав головою Вітасик Дорошенко.

– Барабаш! Це ж треба!

– Весь у землі… Значить…

– Значить, був там…

– Де?

– У льоху.

– Як?

– Не знаю…

– Слухай, може, він винайшов спосіб пересування людини під землею.

– А хто ж його по голові вклеїв?

– Не знаю.

– Але – Барабаш! Це не може бути простим збігом, випадковістю. І зникнення продуктів із льоху, і кафе, і…

Загадковий професор Барабаш схвилював хлопців не на жарт.

Розділ XV
«Сищики» і «розбійник»

– Просто не знаю, що й робити… – зітхнув капітан Попенко. – Нещасна жінка. Через сина, алкоголіка й наркомана, на трьох роботах прибиральницею працює. Той усе пропиває. Б’ється вона, як риба об лід. А тут з’являється Гугнявий, вмовляє її, пропонує за кожну стару спідницю, за сорочку, яку носила ще якась кріпачка за часів Тараса Шевченка, такі гроші, наче то наймодніша сукня з паризького салону Діора. І вона спокусилася. Злочин? Звичайно. Але спровокований негідником. Свідків нема. Негідник, звичайно, відмовиться. Бо це справді безглуздя – платити такі гроші за дрантя, яке має лише наукове етнографічне значення. Це не ікона, яку можна продати за кордон.

– Але там іще були, кажеш, якісь жіночі прикраси, коралі, намисто, сережки… – сказав капітан Горбатюк.

– Та то все теж особливої цінності не має. Саморобки з камінців, так званих самоцвітів, з дерева, з міді. Дорогоцінних металів нема, діамантів теж.

– Дивно. Нащо це все Гугнявому? Судячи з опису, це звичайний рецидивіст, бандюга, до колекціонування ніякого стосунку не має.

– В тому-то й справа.

– Ти гадаєш, це той самий глухонімий, про якого говорили співробітниці музею?

– Безперечно, – кивнув Анатолій Петрович. – Словесний портрет збігається повністю.

– Отже, він видає себе за глухонімого. Очевидно, для того, щоб приховати свій природний недолік. Говорить лише тоді, коли не говорити не може, коли треба спілкуватися.

– Ти вважаєш, що це той самий Гугнявий, що дзвонив Ірі Іващенко?

– Можливо, й той, – припустив Степан Іванович.

– А на Мадам Дисконт ти так і не вийшов?

– Поки що ні. Єдиний, хто її знає в обличчя, – це Забарило. А він категорично відмовляється допомагати. Адреси, каже, не знає, телефону не знає і взагалі не хоче бути стукачем…

– Примусити, певна річ, не примусиш. Не ті часи… Але ми відволіклися від Гугнявого. Сьогодні ввечері прибиральниця Фрося має з ним зустрітися.

– Що?! Коли?

– Через сорок хвилин.

– Де?

– У Ботанічному саду.

– То чого ж ти мовчиш?

– А я не мовчу, – усміхнувся капітан Попенко. – Я тому й зайшов до тебе у райвідділ. Ти ж у Ботанічному саду не був, по-моєму, років три.

– Але у мене ж… робота, – капітан Горбатюк показав на розгорнуті папки справ на столі.

– Робочий день давно закінчився. Бамажки можна порозкладати й потім. А тут справа оперативна. А хто у нас найдосвідченіший опер? Капітан Горбатюк.

– Ну, гаразд. Ходімо. А то й справді він тебе ще пристукне там, а я буду винен.

У Ботанічному саду було багато затишних, безлюдних куточків. Один із них, маленьку алейку у яру з кількома лавицями, й облюбував Гугнявий для зустрічей із прибиральницею Фросею. У найсонячніший день тут завжди були морок і прохолода. На схилах яру росли велетенські ясени і клени, а під ними густі кущі. У тих кущах і причаїлися капітани.

– Чого тільки не буває в житті… – шепнув капітан Горбатюк. – Ти пам’ятаєш?

– Аякже, – пошепки відповів Попенко.

Цей яр і ці кущі вони пам’ятали з дитинства. Вони мешкали тоді неподалік від Ботанічного саду, «Ботаніки», як вони його називали. І ще школярами-однокласниками цілі дні пропадали тут. Та й не дивно. Тут справжнє роздолля для хлопців. Взимку каталися з гір на лижах і санчатах, влітку гралися в різні ігри, найчастіше у сищиків-розбійників. Чи думали вони тоді, що саме тут доведеться їм вистежувати справжнього «розбійника»-злочинця?..

Сюди не долинали звуки міста, лише гомоніло у шалині птаство.

Прийшла прибиральниця Фрося. З торбою, як і домовилися, – наче принесла ще якусь старовинну сорочку. Сіла на лавці, розгорнула книжку, мовби читає, – відпочиває.

І потяглися довгі, тягучі хвилини чекання.

Минуло півгодини.

Гугнявого не було.

Прибиральниця Фрося вже почала виявляти хвилювання. Раз у раз позирала на алею. Вставала, ходила, знову сідала. Не бачачи за кущами капітанів, безпорадно крутила головою.

Минула година.

Гугнявого не було.

Прибиральниця Фрося опустила голову на руки й заплакала. Капітани розуміли – переживає, думає, вони гадають, що обдурила їх, вигадала про побачення.

Почало сутеніти. Далі чекати було вже безглуздо. Гугнявий на побачення не прийшов.

Розділ XVI
Театральні квитки. Підозрілі дивацтва професора Барабаша. Страшна зустріч

– Слухайте, трохи не забула… ви у льосі загубили якісь квитки, – може, вам треба, а я… Де ж це вони… – баба Секлета почала мацати по припічку, шукаючи. – Отут же поклала…

– Які квитки? – здивувався тато. – Ніяких квитків я не губив.

– А осьо-сьо! – баба Секлета подала татові якісь папірці.

– Ти диви, справді квитки. У театр. Опери і балету. Невикористані… Контроль цілий. Але вже недійсні. На п’ятнадцяте число. А де ви їх узяли?

– Таж кажу – у льосі знайшла. Вчора. Думала, ви загубили. Бо ж звідки їм там узятися.

– Тю! – тато уважно розглядав квитки. – Два… У партер… Третій ряд. Посередині… Чудові місця… Тільки справжні знавці, справжні театрали сидять на таких.

– Професор Барабаш… із дружиною, – випалив Женя.

– Точно! – підхопив Вітасик.

– Ви гадаєте? – глянув на них тато з-над окулярів.

– А хто ж іще? – сказав Женя.

– «Лісова пісня…». Я б і сам не відмовився. Але – п’ятнадцяте число… Тиждень тому. А професор Барабаш зник два дні тому. Чому ж він не пішов?

– Тому що був зайнятий, – відрізав Женя.

– Під землею, – докинув Вітасик.

– Не фантазуйте, хлопці, – усміхнувся тато. – П’ятнадцятого він був у місті. І ніде не зникав.

– Звідки ти знаєш? – спитав Женя.

– Тому що зник він два дні тому. А сьогодні знайшовся. Якби він зник тиждень тому, дружина б сказала… Треба мислити логічно.

– А може, він ночами зникав? Коли дружина спала. А на ранок повертався. Уночі ж усе в льосі пропадало… Не логічно?

– Логічно то логічно. Але безглуздо. Зникати професорові ночами, щоб лізти під землею у бабин льох по молоко та сир? Логіка божевільних.

– Якби ж то просто професор, а то ж Барабаш. Що знаємо про логіку барабашів? – дозволив собі втрутитися Вітасик.

– Ну, добре. Я бачу, дискусія наша до консенсусу не приведе. Нате вам квитки, з’ясовуйте самі, а мені діло робити треба, – і тато пішов до Андрія, який уже закінчував рити траншеї під фундамент.

– А ходімо на кладовище. На те місце, де його знайшли, – сказав Женя.

– Ходімо, – погодився Вітасик. – Але спершу до Галочки Захара Антоновича треба. Щоб вона показала те місце.

– Авжеж.

Галочка сапала на городі картоплю.

Коли хлопці привіталися, вона підвела голову, усміхнулася: «А-а, це ви!» – але не розігнулася, далі сапала.

Вони розгублено перезирнулися – як розмовляти з людиною, яка працює і на тебе не дивиться? І тільки мовчки знизували плечима.

Галочка перша порушила мовчанку. Нарешті випросталася, обіперлася на сапку:

– Ви про нього щось хотіли спитати? Еге?

– Еге, – усміхнулися хлопці.

– Гадаєте, я щось знаю? Ні грама! Хто його по голові вцілив, де він у бруд забрьохався, – Бог його зна.

– А що він узагалі за людина?

– Професор. Ви ж чули.

– Ну, професор – це ще не… А є в нього якісь… ну… – Женя невизначено поворушив пальцями.

– Відхилення від норми, – допоміг йому Вітасик. – От-от!

– Суцільне відхилення! – махнула рукою Галочка.

– А в чому це виявляється?

– В усьому!

– Як це – в усьому?

– А отак. Мабуть, усі професори такі. Дивак, та й годі. Що робить – усе не як люди. Ну абсолютно.

– А конкретніше.

– Ночами з портфелем гуляє. Я сама бачила… І не по дорозі, а по кущах, по яругах. Із ліхтарем. Наче шукає щось. Спершу думала, у портфелі книжки, рукописи, папери… А якось портфель розчинився, дивлюсь – а там лопатка маленька, топірець, молоток…

Хлопці багатозначно перезирнулися.

– А на кладовище він часто ходив? – пильно глянув на Галочку Женя.

– Часто.

– І на руїни монастиря? – спитав Вітасик.

– Еге.

– А там підземелля є?

– Може, й є. Але там геть усе завалене Ще з дореволюційних часів. Його лопаткою не розкопаєш. Навіть екскаватор дядька Андрія не подужає – такі товстелезні стіни. Німці у війну, кажуть, вибухівкою підривали, ще більше завалювали… Щоб партизани не ховалися. Але партизанів тут не було. Партизани у сусідньому районі орудували.

Після розмови з Галочкою хлопці пішли на кладовище. Проте огляд місця, де знайшли непритомного професора – у кущах біля старого склепу, як сказала Галочка, – нічого не дав.

Ні слідів, ні речових доказів хлопці не знайшли Крім прим’ятої трави та кількох поламаних гілок на кущах – анічогісінько.

Сонце сіло, почало сутеніти, і на кладовищі вже було незатишно. Хоч хлопці й костричилися один перед одним, удавали, наче їм ніскілечки не лячно, але довго затримуватися на кладовищі не стали. А що там робити, як слідів ніяких!..

Вони вийшли з кущів – і враз заціпеніли. По стежці просто на них їхав на велосипеді… «продавець долі», Глухонімий із поїзда.