Текст книги " Барабашка ховається під землею"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

Розділ V
Дві версії капітана Горбатюка

– Реальна конкретність у цій справі у мене була одна – Гугнявий. Той, що дзвонив по телефону і, безперечно, мав безпосередній стосунок до зникнення Лук’яненка.

– Небагато, – сказав капітан Попенко. – Але я боявся, що й такого не буде. Хоч якась маленька ниточка, за яку можна вхопитися.

– Я й ухопився, – кивнув Степан Іванович. – Почав із фірми. На фірмі гугнявих не знайшов. Серед оточення теж. Пішов далі: знайомі Лук’яненка того періоду, коли він займався спортом. Був один гугнявий. Дуже порядний, поважаний чоловік. Вже немолодий. Заслужений майстер спорту. До того ж півроку тому помер. Відпадає. Розшукав інтернат, зв’язався з викладачами, вихователями, які працювали ще тоді, коли там перебував Жора Лук’яненко. Почали згадувати. Згадали. Було у той час в інтернаті навіть двоє гугнявих. Один, із так званою «заячою губою», вчився в одному класі з Жорою, Олег Давиденко. Другий, на три роки старший, – Грицько Яремов. Про Давиденка вони нічого не могли сказати, не знали, як склалася його доля. А от Яремов пішов кривими стежками. Колонія, тюрма… Одне слово, став рецидивістом. До речі, у колонію втрапив у той же час, що й Жора Лук’яненко. Власне, він Жору й втравив у цю халепу.

– О! Бачиш.

– Поки що, – розвів руками капітан Горбатюк, – на жаль, нічого не бачу. Бо Яремов, вийшовши рік тому з тюрми, десь завіявся. Ніяких слідів його відшукати не вдалося…

– Але ж версія цілком вірогідна… Жора «зав’язав». «Злодії в законі» таких не люблять. Можуть від нього вимагати якоїсь допомоги, навіть співучасті у кримінальній справі. А за відмову можуть і… Старі дружки інколи знаходять того, кого їм треба, навіть через багато років. Треба шукати Яремова! Треба напасти на його сліди. Якомога швидше.

– Звичайно-звичайно… Правда, можлива ще одна версія…

– Яка? – зацікавився Анатолій Петрович.

– Мені б не хотілося її розробляти. Я не вірю. Чесно тобі кажу. Серце моє протестує. Вона мені щиро сподобалася. Справді гарна, по-моєму, дівчина… Але… криміналістика, як ти знаєш, не припускає емоцій, особистих почуттів…

– Ти думаєш… наречена?

– Я нічого не думаю. Але, керуючись формальною логікою, виключати таку можливість не можу. Справа в тому, що за кілька днів до зникнення Жора зробив на її ім’я доручення, щоб вона мала доступ до грошей на його банківських рахунках… Сума там дуже солідна. А Гугнявий грошей не просив. Навіть відмовився, коли вона йому запропонувала. Для карного злочинця, погодься, не дуже характерно. Про Гугнявого Лук’яненко, мабуть, розповідав Ірі. Авжеж, розповідав. Не міг він не розповісти про того, завдяки кому потрапив у колонію. Про дзвоник Гугнявого ми знаємо лише з її слів. А чи був той дзвоник? Вона, між іншим, запевняла, це ще ти її питав, що вона з Жорою не сварилася. А сусіди кажуть, що за три дні до зникнення Жори з його кімнати пізно увечері лунала розмова на вельми підвищених тонах. Слів було не розібрати, бо там грала музика, але один із голосів був явно жіночий. Ніяких інших жінок, крім Іри, Жора ніколи до себе не приводив. Про це запевняють усі без винятку сусіди…

– Я цієї версії не приймаю! – гаряче вигукнув Анатолій Петрович.

– Я теж, – зітхнув Степан Іванович. – Душа моя не приймає. Але факти й логіка – річ невблаганна.

– Ти всерйоз вважаєш, що вона могла його вбити?! Зазіхнувши на гроші? Але ж вони збиралися одружуватися! Ті гроші все одно були б її. А в перспективі – ще і ще… Такі женихи на вулиці не валяються.

– Надто вже різні вони люди. І за освітою, і за уподобаннями…

– Жіноче серце – загадкова річ. Навіть для криміналістів. Інтелігентні поетичні дівчата часто закохуються у хуліганів, грубіянів і шибайголів. Особливо зі складними, неблагополучними біографіями. Прихиляються до безбатченків, сиріт… У дівчачому коханні завжди є щось материнське. Це не моє відкриття, це я десь вичитав, не пам’ятаю де…

– Згоден. Але інтелігентні поетичні дівчата бувають дуже горді й самолюбні. І коли чоловік ображає їхню гідність, здатні іноді на вчинки неординарні й несподівані.

– Але як це ти собі уявляєш практично? Ти ж її бачив. Тендітна, струнка дівчина. Фізично слабенька. І здоровий спортивний хлопець. Колишній боксер. Це ж треба не лише вбити. А й сховати труп. Позбутися речових доказів… Та вона й підняти таку вагу просто неспроможна.

– За формальною логікою це міг зробити її спільник.

– Ти припускаєш… Вона з кимось зустрічалася до Лук’яненка? У тебе є якась інформація?

– За нею упадав студент четвертого курсу історичного. Валерій Заярнюк.

– Що за один?

– Культурист. Отакі біцепси. Статура Аполлон. Коли вона стала нареченою Лук’яненка, він сказав, що вб’є того. Це чуло кілька чоловік.

– А ти цю версію таки проробляв, – із неприхованим сумом сказав капітан Попенко.

– Зовсім випадково, – винувато стенув плечима капітан Горбатюк. – У мене в педагогічному добрий знайомий. Голова профкому. Колись проходив свідком в одній справі. Зустрівся, розговорився…

– Все одно не вірю, – похитав головою капітан Попенко.

– Я теж… Не хотів би… Але факти – вперта річ.

Розділ VI
«Демонтаж» хати. Таємниця бабиного льоху

Хату Надежди Криничної розвалював екскаваторник Андрій Дудка, присадкуватий, невисокий на зріст, із привітною білозубою усмішкою на замурзаному запилюженому обличчі і веселими очима, що лукаво виблискували з-під насунутої на лоба засмальцьованої кепочки.

– Дребедєнь! Ми це за півгодини… Валять не будувать. Дребедєнь!

Він служив колись під Москвою, привіз із армії це російське слівце і повторював його на кожному кроці.

Андрій ловко орудував важелями, і слухняний ківш підчіплював знизу дах і тягнув на себе. І дах сповзав із хати, наче хвацько зсунутий набакир капелюх. І тут же розвалювався на трухляві крокви, гнилі дошки з неохайними шматками руберойду, що вкривав колись дах. Потім ківш підчіплював стіни, і вони валилися, здіймаючи куряву, із глухим стогоном. Здавалося, хата не хотіла вмирати, опиралася, ремствувала, протестувала. Але те тривало недовго.

Справді, через якихось півгодини, а то й менше, на землі лежала вже безформна купа уламків. І лише піч вистромлювала з-під того мотлоху димар-шию.

– Дребедєнь! Ну, Васько, розбирайте, – усміхнувся Андрій до тата. – Багато, звичайно, гниляку, але є дерево й нічогеньке. Буде й сарай перекрити. І взагалі у господарстві знадобиться. А хатнище я завтра під’їду й вивезу. Дребедєнь!

Екскаваторник Андрій якось одразу засимпатизував Жениному татові, Василю Сергійовичу, перейшов із ним на «ти» і називав Васьком – вони були майже однолітки.

Щоб розбирати і розтягати отой завал, треба було ломи, сокири. Тато побіг по сусідах позичати. І прийшов уже не сам, а… з тим коротко стриженим беззубим дідком, якого зустріли хлопці біля цвинтаря і який розказав їм про Георгіївський монастир. Звали дідка Захар Антонович. Він позичив татові лома і дві сокири й добровільно зголосився допомогти у «демонтажі» хати (як висловився Женин дідусь). Якось так вийшло, що й керівництво «демонтажем» узяв на себе Захар Антонович. Хоча тато спершу поставився до цього ревниво. Бо, як ви пам’ятаєте, любив сам «вирішувати питання». Але компетентність Захара Антоновича у цій справі дуже вже явно перевищувала татову. І тато змирився.

– Оцю дубову шулу тягніть осюди, на цю купу, то згодиться – на стовпці для огорожі абощо, – командував Захар Антонович. – А це гнила соснина, піде на дрова, сюди її. А ви, хлопці, збирайте шеретівку і теж зносьте сюди. Тільки пильнуйте, щоб на гвіздок не нахромиться.

Хлопці вперше чули слова «шула», «шеретівка» і позирали на Захара Антоновича з цікавістю.

А дідусь так той просто був у захваті, раз у раз підморгував хлопцям і шепотів:

– Га? Га? Колор-р-ритна фігура!

Тато поправляв пальцем окуляри на носі й підморгував дідусеві:

– Придивляйтесь, придивляйтесь. У п’єсу вставите.

Та, незважаючи на допомогу Захара Антоновича й на те, що працювали дружно, впоратися з «демонтажем» до вечора вони не спромоглися.

Вже й сонце сіло, а роботи ще було – гай-гай!

– Гм! – тато почухав потилицю. – А завтра ж удень Андрій приїде вивозити хатнище. Ми ж домовилися… А останній автобус до електрички о пів на дев’яту.

– А ви в баби заночуйте. Завтра неділя. З ранку до обіду й закінчимо, – сказав Захар Антонович. – Вона сама, місця вистачить. Та й у мене хтось може…

– Та дома ж хвилюватимуться. Особливо через Вітасика…

– А ви подзвоніть.

Так несподівано, на радість Жені й Вітасику, вирішилося питання про ночівлю у Завалійках. Баба Секлета теж була задоволена.

– О! І мені веселіше А то тільки з курями й балакаю.

Поки тато дзвонив Вітасиковим батькам, баба Секлета зладувала на стіл.

Дідусь заходився витягати з сумки свої харчі, та баба не дозволила:

– Не ображайте! Ви мої гості. Я вас і частуватиму.

– Та нам же стільки з дому надавали! – вигукнув дідусь. Але баба заперечливо похитала головою.

Дідусь покірно зітхнув:

– Куди ж його дівати? Пропаде ж. Така ж теплінь. Може, хоч у льох поставити?

Баба якось дивно подивилася на дідуся.

– Та поставити можна, тільки… – баба на мить затнулася. – Він може щось і забрати.

– Хто? – спитав дідусь.

– Та хто ж?.. Рукатий! – сказала баба.

– Який «рукатий»? – здивувався дідусь.

– Той, що забирає. Не знаєте? – докірливо мовила баба, наче дідусь виявив непростиме нерозуміння самоочевидної речі.

Дідусь знітився і мовчки запитально перезирнувся з хлопцями.

– А може й сусідка, – здвигнула баба плечима.

– Яка?

– Та… – баба явно не хотіла говорити.

– Що у вас льох – спільний з кимось?

– Та ні! Чого там спільний. Мій льох.

– Він що – не замикається?

– Замикається. Чого б це не замикався. Замок добрячий. І ключ оно на гвіздку.

– То як же вона може забрати?

– А хто її зна. Вчора ж забрала. І позавчора.

– Що?

– Позавчора сиру півтарілки. А вчора глечик молока.

– А яка ж це така ловка сусідка у вас?

– Та яка ж… Надежда… Кринична…

– Що? – дідусь знову перезирнувся з хлопцями. Тепер уже розгублено. Хлопці роззявили роти.

– Та вона ж, вибачте, померла десять років тому, – усміхнувся через силу дідусь.

– Тож-то й воно… Ви, мабуть, думаєте – божевільна баба, несповна розуму. Склероз старечий…

– Та ні, але… – дідусь зам’явся.

– Ви, звісно, людина вчена… Але і я телевізор дивлюсь. І газети читаю. А ви думали! – баба переможно глянула не на діда, а чогось на хлопців. – Навіть серйозні академіки вважають зараз, що після смерті людини душа її не вмирає, а десь… я не знаю, як це називається… забула… розумне якесь слово є…

– Але ж душа молока не п’є і сиру не їсть, – уїдливо докинув дідусь.

– Не знаю… – зітхнула баба Секлета. – Але… тиждень тому наснилася мені покійниця… Надежда… Наче стоїть на вгороді, біля льоху, усміхається. І каже: «Скоро до вас, сусідко, прийду… Дивіться, щоб частуваннячко було гарне». І зникла. Ну, я не дуже на той сон зважила. Погода, думаю, зміниться… Небіжчики завжди на переміну погоди сняться. А оце позавчора спускаюся в льох по сир. Вареники з сиром на обід зварити надумала. Там у мене на ослінчику стояла повна тарілка сиру, мискою накрита. Підняла миску, глип – ні сиру, ні тарілки. Тю! Невже, думаю, такою стала забудькуватою. Спожила сир і забула… Розстроїлася трохи, бо ж на пам’ять поки що не скаржилася, навпаки, хизувалася навіть, що склероз мене ще не бере… Та не дуже й сумувала. Подумаєш, тарілка сиру. А оце вчора полізла знову – по молоко. Дивлюсь – стоїть на ослінчику тарілка порожня, без сиру. А глечик із молоком зник. Овва!.. І одразу той сон згадався. Про Надежду Криничну.

– Може, хтось лазить у ваш погріб, – сказав дідусь.

– Як же б він лазив? Двері міцні, на замку. Дірок у погребні нема.

Тут прийшов тато.

– Про що це ви?

Йому розказали.

– Гм, – поправив він окуляри на носі. – Інтересно. Ану ходімо глянемо на той льох.

Пішли всі гуртом.

Погребня була стара, вкрита мохом, але міцна, мурована, з дубовими, оббитими залізом дверима, на яких висів здоровенний, ще, мабуть, дореволюційний фігурний клепаний замок.

Баба зі скреготом той замок відімкнула, зняла, і вони один по одному почали спускатися кам’яними сходами вниз.

Стіни льоху теж були муровані, вкриті пліснявою, аж чорні, мокрі від сирості.

– Скільки ж йому років, цьому льохові? – спитав дідусь.

– Може, двісті, а може, й усі триста, – сказала баба. – В усякому разі мій дід казав, що його дід розповідав, як його дід у цьому льохові, хлопчиком будучи, від турків ховався. Тоді усю сім’ю їхню, крім нього, турки вирізали, бо тато його був сотником запорозьким.

– Ич, який льох історичний! – сказав дідусь, і очі його при тьмяному світлі брудної, наче теж вкритої мохом лампочки, спалахнули вогнем цікавості.

– Тут вам, папа, матеріал для нової п’єси буквально на кожному кроці, сам у руки лізе, – не без іронії сказав тато.

Льох був великий, довгастий, і дальній його кінець тонув у напівтемряві, оскільки лампочка світилася біля входу. Але можна було розрізнити, що там стояли бочки з квашеною, мабуть, капустою, солоними огірками абощо. А далі, відгороджена почорнілими дошками, горою була насипана картопля.

– Може, хтось там ховається? – сказав дідусь. – Заліз і сидить, на сир та молоко чекаючи.

– Підіть подивіться, – стенула баба Секлета плечима. – Але звідки б йому узятися, тому «хтосю»? Я розчиненого льоху не залишаю.

Тато все-таки поліз, усе обдивився, за кожною бочкою помацав, навіть картоплю у кількох місцях розгріб.

– Ні! Нема нічого.

– Я ж казала.

Баба полізла нагору першою.

– Гадаю, що все це бабині балачки, – півголосом сказав тато. – Щось у неї в голові зсунулося від старості, і їй здається, наче хтось її продукти забирає. Від склерозу таке буває. В містику я не вірю.

– Хтозна, – непевно відказав дідусь. – В усякому разі продукти поставимо. Хай краще Надежда Кринична скористається, ніж зіпсується до ранку.

– Абсолютно правильно, – сказав тато. – Біжіть, хлопці, несіть наші сидори.

Женя й Вітасик збігали до хати, принесли сумки з продуктами, їх поставили на ослінчику посеред льоху.

Потім усі вийшли, і баба замкнула льох на замок.

Тато, а за ним і дідусь по черзі помацали замок. Було замкнено. Жодних сумнівів.

Тільки після цього пішли вечеряти.

Розділ VII
Культурист Валерій Заярнюк. Версія потребує пильної уваги

– Я знав, що ви до мене прийдете… – Валерій дивився похмуро і якось навіть приречено. Хоча цей вираз явно не гармоніював із його виглядом. Він був утіленням сили, краси і впевненості. Могутній торс облягала чорна майка з короткими рукавами, і видно було кожен м’яз натренованого, «накачаного», як то кажуть, тіла. – І треба мені було ото ляпати язиком! – з досадою сказав він. – Але я його не вбивав.

– Ви давно знайомі з Іриною Іващенко? – спитав капітан Горбатюк.

– Три роки. Як вона ще перший раз складала вступні іспити. І не пройшла…

– Пробачте… у вас були серйозні стосунки?

– З мого боку так… Я хотів одружитися… я… – обличчя його вкрилося червоними плямами. – Але вона… Вона вважала, що я люблю тільки себе. Чогось думають, що всі, хто займається культуризмом, – самозакохані егоїсти. Це не так. Це неправда.

– Вона так уважала ще до того, як з’явився Жора Лук’яненко?

– Ще…

– Отже, не можна сказати, що він відіграв вирішальну роль у ваших стосунках?

– Мабуть… Я певен, що вона б все одно кинула його. Він їй абсолютно не пара. Вона ж дуже розумна, освічена і тонка дівчина. А він торгаш.

– Що ж тоді вабило її до нього?

– Думаю, комплекс порятунку, милосердя… Вона вбила собі в голову, що він нещасний, сирота, з поламаною долею. І вона повинна врятувати його, підняти до себе. Вона й мене один час хотіла піднімати… Але я… – він усміхнувся, – занадто важкий…

Капітан пильно глянув на Валерія Заярнюка. Той наче спохопився, одвів очі.

«Здається, дівчина не помилялася в оцінці цього культуриста. Він таки себе любить», – подумав Горбатюк і спитав:

– Скажіть, будь ласка, а гроші?.. Як вона взагалі ставиться до грошей?

– Ну – як… Нормально. Як усі люди. То раніше вважалося, що треба обов’язково зневажати добробут, багатство, гроші… Тепер так не вважають… – він знову спохопився. – Але вона… вона порядна дівчина. Гроші для неї не головне. За гроші вона… Ні! Ні!

– А ви – як ставитеся до грошей?

– Так само! – очі в нього враз стали холодними. – Ви помиляєтесь. Ви глибоко помиляєтесь. Гроші тут ні до чого.

– Ну, а Жора… Лук’яненко? Він-то напевне любить гроші? Торгаш.

– Торгаш, – зціпивши зуби, повторив Заярнюк.

– Він гроші любить?

– Авжеж. Де ви бачили торгаша, який не любив би грошей.

– А він міг би віддати свої гроші іншій людині?

– Тобто?

– Ну… написати доручення на свої капітали на чиєсь ім’я?

– Та ви що? Цього навіть я не зробив би.

– Отже, не вартий він доброго слова?

– Ви хочете, щоб я його хвалив?

– Та ні… Ви, мабуть, знаєте про нього чимало такого, що підтверджує вашу негативну думку.

Заярнюк насторожився:

– Що ви хочете сказати?

– Те, що сказав. Я б на вашому місці намагався боротися за своє кохання. І бачачи, з якою недостойною людиною хоче зв’язати свою долю, спробував би відкрити їй очі на нього. У спортивних колах у вас великі зв’язки. Лук’яненко теж займався спортом. Є спільні знайомі. Не думаю, щоб ви не цікавилися, що за один цей Жора.

– А це що – злочин?

– Ні. Все цілком природно, психологічно вмотивовано, зрозуміло… Я був би вдячний вам, якби ви поділилися своєю інформацією про Лук’яненка. Для нас це дуже важливо.

Капітан побачив, що Заярнюк відчув полегкість. Навіть усміхнувся:

– Не думаю, щоб я міг би розповісти вам щось таке, що дуже б вас зацікавило. Слизький тип цей Жора. Був здібним боксером. Тренер покладав на нього великі надії. Думав зробити з нього чемпіона. А він наплював йому в душу, кинув спорт, зайнявся комерцією. Це порядно по-вашому?

– А з ким він товаришував, коли займався спортом?

– У тому-то й справа, що мені про нього говорив кращий його друг Вася Забарило, який тепер аж тремтить, коли згадує його.

– А що ж таке?

– Бо він його зрадив. А що може бути огидніше за друга-зрадника!

– В чому полягала та зрада, ви не знаєте?

– Жора його вдарив, послав у нокаут, у ресторані, при всіх.

– За що?

– Хотів похизуватися. Перед дівчатами. Там була одна балерина, яка їм обом подобалася. Таке не прощають.

– А Вася Забарило теж займався боксом?

– Тепер майстер спорту. Вони дружили три роки. На зборах, на змаганнях завжди мешкали в одній кімнаті. Я ж кажу – Вася був його найкращим другом. Якщо найкращий друг каже, що він покидьок, – можна не сумніватися.

– А ви Васю добре знаєте?

– Ну, не так щоб дуже, але…

– Що він за один?

– Нормальний… Нормальний хлопець. Справжній спортсмен. В бою азартний, вольовий, завжди прагне до перемоги…

– Поразки переживає? – запитав капітан Горбатюк.

– Хто не переживає поразок?

– Отже, той нокаут міг залишити в його душі бажання реваншу?

– Що? Ви гадаєте… Ні-і! Вася не такий, щоб… Ні-і!

– Ну, ви ж його знаєте не так щоб дуже… Гарантувати не можете?

– Гарантувати, звичайно, але…

– Ви мені про всяк випадок координати Забарила дайте, будь ласка.

– Тільки ви ж йому не кажіть, що я… А то ще подумає…

– Не хвилюйтесь.

Та Заярнюк і не хвилювався. Настрій у нього вочевидь покращав.

Коли вони прощалися, капітан довго дивився йому вслід.

Заярнюк ішов упевненою, пружною ходою, виграючи кожним м’язом свого чудового атлетичного тіла, – взірець чоловічої краси і сили.

«А душа – горбата, – подумав Степан Іванович. – І, звичайно, мстива. А мотиви для помсти були. І в майстра спорту Забарила теж були. Чи не об’єдналися ці мотиви? Версія потребує пильної уваги».

Розділ VIII
«Рукатий» у сні і наяву

Жені Киселю наснився сон. Наче стоїть він на городі баби Секлети. Місячна, світла ніч. Мерехтять на небі зірки, чогось різноколірні, як лампочки на новорічній ялинці. Просто перед ним погребня бабиного льоху. Але чогось величезна-величезна. І двері скляні. І крізь них видно ескалатор, що рухається вниз. Женя йде прямо туди, стає на ескалатор і починає спускатися. Ескалатор безлюдний. Жодної душі. Аж от далеко внизу, на сусідньому ескалаторі, що сунеться вгору, хтось з’явився. «Рукатий!» – одразу вирішує Женя.

Зустрічний наближається, наближається, й от Женя вже бачить дивовижну постать. На голові глечик із прорізами для очей – немов лицарський шолом. І прорізи ті світяться. І нема там ніяких очей. І голови нема.

Видно крізь прорізи, що глечик порожній – виблискують полив’яні стінки. А на грудях миска – наче щит. І в одній руці граблі – наче спис. А в другій – сокира. Зустрічний уже зовсім наблизився. Женя бачить, як він судорожно вчепився двома руками за поручні ескалатора. Мабуть, чи не вперше потрапив у метро. Ой! Так це ж у нього чотири руки! Рукатий!

Він уже проминув Женю. Женя здивовано обертається. І раптом бачить, що позад Рукатого сидить на східчику ескалатора баба Секлета і хихикає в кулачок. І на грудях у баби табличка, на якій написано: «Надежда Кринична». «То он воно що! Баба Секлета і є Надежда Кринична. І зовсім вона не вмирала. І все це вигадала, підстроїла, щоб розіграти. Дотепниця баба, жартівниця».

– Я ж казала! – чує Женя бабин голос. І прокидається.

Вони з Вітасиком спали на веранді. Двері розчинені. Женя бачить, що посеред двору стоять тато, дідусь і баба Секлета. Тато й дідусь розгублені, тримають у руках розкриті сумки.

– Я ж казала! Рукатий! А ви не вірили! – баба Секлета торжествуюче зблискує очима.

Вітасик уже теж прокинувся. Вони з Женею підхоплюються, вискакують надвір.

– Нічого не розумію! – кривиться тато. – Уся ковбаса зникла. І сир, і яєчка, і огірки. І цибуля…

– Тільки консерви лишилися, – похитав головою дідусь.

– І то тільки в залізних банках. А компот абрикосовий у скляній зник, – сказав тато.

– Видно, у Рукатого нема консервного ножа, – усміхнувся дідусь.

– Я в містику не вірю. Хтось у льох заліз і забрав, – тато впевненим рухом поправив на носі окуляри.

– Але не через вхід! – так само впевнено сказав дідусь. – Я спав під грушею біля льоху. А ви ж знаєте, який у мене сторожкий сон. Я й так кілька разів уночі прокидався. Один раз кицька на розкладушку скочила, двічі десь собака гавкнув, а то кури крізь сон засокоріли… Я б почув. Тим більше і замок так скреготить, і двері…

– Значить, є якийсь інший хід, – сказав тато.

– Де? – спитала баба Секлета. – Покажіть мені. Щоб і я знала.

Півгодини, а то й більше лазив тато у погребі, шукаючи іншого ходу. Виліз похмурий, зніяковілий, геть перемазаний землею. Не знайшов.

– Може, «барабашка», – сказав Вітасик. – По телевізору недавно знову показували…

– Точно! – підтвердив Женя.

– Ну, нічого. Де наше не пропадало! – махнув рукою дідусь. – Хто б не взяв – чи «барабашка», чи Рукатий, чи Надежда Кринична – хай їм смакує. Раз узяв, – значить, голодний. А голодному гріх жаліти.

– Правду кажете, – закивала баба Секлета.

– Але все-таки цікаво, – почухав потилицю тато. – І я цього так не залишу. Не люблю бути дурнем. Не люблю, коли чогось не розумію.

Тато Васіль був із характером. Як уже казано, він любив «вирішувати питання». І коли якесь питання лишалося невирішеним, він відчував незручність, прямо-таки фізичний дискомфорт.