Текст книги "Супер "Б" з "фрикадельками" (збірник)"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Всі, як по команді, враз повернули голови й глянули на Ромчика.

Ромчик густо-густо почервонів і опустив очі.

… Додому розходилися мовчки. Ніхто не сказав Ромчикові й слова.

Наступного дня Гришка Гонобобель уперше в житті вимив після себе тарілку.

* * *

А ще через день Ромчик одержав п'ятірку з хвостиком.

Це було зовсім недавно.

То була найостанніша п'ятірка з хвостиком. Свіжісінька, ще навіть тепла.

Та коли однокласники наблизилися до Ромчика і поставили, так би мовити, питання руба, Ромчик тільки усміхнувся й сказав:

– Дівчатка, я вас дуже поважаю, але… Мені здається, не там ви шукаєте. Не туди дивитесь. Людей не знаєте, любі… Я б на вашому місці звернув найсерйознішу увагу хоча б… хоча б на Толю Красиловського…

Усі перезирнулися.

– Ой!.. Правильно! – сказала Тіна Яременко.

Толя Красиловський

Толя подивився у вікно й зітхнув.

З під'їзду вийшли і пішли до воріт Люся Гуліна та Богдан Ципочка. В обох через плече були перекинуті ковзани. Гуліну вела за руку мама, Ципочку – бабуся.

«На фігурне катання почеберяли, – пхикнув Толя. – Теж іще – фігуристи! Ципочка! У дитсадку був незграба із незграб. Не те що ходити – стояти до ладу не вмів. Весь час гепався на землю. Штанці ззаду завжди чорні були. А тепер, бач, фігурист!»

Не минуло й хвилини, двері під'їзду знову розчинилися й вийшов Гена Степовецький, якого ще з дитсадка усі називали не інакше як Крокодил Гена. Крокодила Гену вела за руку старша сестра дев'ятикласниця Марина. І він, і вона несли барвисті поліетиленові торбинки. «У басейн покульгали, – знову пхикнув Толя. – В чемпіони пнуться!.. Кроль, брас, батерфляй…»

Не встиг він усе це подумати, як слідом за Геною і Мариною з під'їзду вийшов Алик Івасюта. Його вела за руку мама – висока пишноволоса красуня у синьому вельветовому платті з блискучими ґудзиками. Алик ніс папку з нотами, а мама скрипку у футлярі.

«О! І цей на свою музику намилився, – утретє пхикнув Толя. – Майбутній Паганіні!» Так кажуть про нього мама і три тітки, що живуть усі в одній здоровеннецькій квартирі на п'ятому поверсі. От іменно – Паганіні! Наталочка Приходько, яка живе на одній площадці з Івасютами, говорила, ніби казав її тато, що в нього починають боліти зуби, коли Алик перепилює свою скрипку.

Толя пхикнув учетверте. І тут же зітхнув.

«Ну чого ти?! – сам собі сказав. – Чого ти пхикаєш?! Розпхикався!.. Зізнайся, що просто заздриш їм… Нікчема!»

Йому стало боляче. Кілька днів тому та сама Наталочка Приходько, яка вчить одразутри мови – англійську, французьку і німецьку – і яка віднедавна стала не Наталочка, а Наталі (з наголосом на останньому складі, бо саме так вимовляється по-французькому її ім'я), так от та сама Наталі Приходько сказала, що її мама сказала, що вихованням дітей треба починати займатися якнайраніше, бо якщо не виявити вчасно здібностей, то навіть із найздібнішої дитини нічого не вийде, а виросте просто нікчема.

Нікчема!.. Толя тоді ж подивився у словник – що то таке. «Нікчема – ні на що не здатна людина»… Ні на що не здатна… Толя зітхнув.

Ще зовсім недавно було так добре! Всі вони ходили у дитсадок.

Разом гралися. Було весело. Люся Гуліна й Богдан Ципочка були звичайні собі Люська й Богдан, яких можна було стукнути по спині, ганяючи у квача. І Алик Паганіні не знав, де у скрипки смичок, а де все інше. А Наталі Приходько не те що трьома іноземними, рідною українською кілька слів докупи стулити не могла.

Та тільки пішли вони до школи і… почалося… Батьки наче голови погубили. Наче наввипередки заповзялися, хто до кращого, до наймоднішого діла свою дитину притулить. І розтягла доля Толикових друзів від нього за якийсь місяць. То, бувало, щовечора у дворі дотемна гасають, у щось граються, бігають, верещать так, аж пенсіонери, що на дитячому майданчику під грибком «козла забивають», здригаються нервово… А тепер… Наталі Приходько іноземні слова зубрячить. Алик Паганіні гами смичком випилює, Ципочка й Гуліна дзиґами на льоду крутяться. Крокодил Гена у басейні мокне… Лише Толя, один як палець… тиняється, нікчема…

Може, й він би незгірше за інших і на льоду крутився, і в басейні хлюпався, і слова іноземні зубрячив… Та… нікому його водити. Батьки в нього весь час у роз'їздах. А бабуся Мариля нездужає («на ноги впала», як сама каже). Не стільки вона його, скільки він її доглядає. І в магазин бігає, все в дім приносить. І взагалі, що треба робить. Добре, що вона хоч їсти варить та по господарству, кульгаючи, порається.

Але якби бабуся Мариля і «не впала на ноги», а була моторна, як Ципоччина, хтозна, чи водила б вона його по тих ковзанках і басейнах. Якось у них у родині не прийнято було водити його. Навіть у дитсадок він завжди сам чимчикував. Добре, що недалеко, півкварталу всього, й вулицю перетинати не треба.

Він уже думав, може, самому кудись записатися й ходити. Але так і не наважився. Ще оті дяді й тьоті в секціях на глум піднімуть: чого, мовляв, такий шпінгалет приповз, порядку не знаєш, чи що?… І не запишуть. Сорому тільки наберешся.

І чому це він так певен, що незгірше за інших і на льоду, і слова вживає іноземні, і в басейні… А може, якраз і не вийшло б нічого! Позаторік, коли з батьками в Євпаторії, на морі, був, як він перелякався, спорснувши з татової спини на глибокому… Думав, що все, кінець… Води одразу наковтався. І потім три дні у море боявся заходити… А на скрипці так точно не втнув би. Це ж як мінімум слух треба мати. А в них у сім'ї ні в тата, ні в мами, ні в бабусі Марилі. Звідки ж у нього візьметься! От і виходить, що справжнісінький він нікчема.

Толя знову зітхнув.

Уроки він давно поробив. Читати й писати ще в дитсадку навчився, тепер ті уроки йому не під шапку. Що ж робити?…

– Піди, світку мій, погуляй, – наче прочитавши його думки, гукнула з кухні бабуся Мариля. – Диви, погода яка! Останні ж деньки. Скоро дощі почнуться. Піди, мій коханий, піди…

І Толя без особливого бажання, просто щоб не сперечатися з бабусею, надів курточку і, хряснувши дверима, вийшов із квартири.

На дитячому майданчику гралися діти. Але одні були молодші за Толю, інші старші – ні з тими, ні з тими він, як то кажуть, не «контачив». Він навіть не глянув у той бік. А пішов на задній двір, де стояв старий скособочений двоповерховий будинок із вибитими шибками. Людей із нього давно виселили – мали знести, але чомусь не зносили. І він стояв, нестримно притягаючи вічною таємницею покинутого житла. Кімнатми гуляли протяги, ворушачи на підлозі клапті якихось старих пожовклих паперів і газет. На стінах таємничо скрипіли обідрані шпалери і раз у раз із дзенькотом брязкала зірвана з петель кватирка.

Дітям категорично заборонялося навіть підходити до цього будинку, але як же тут чудово грати у піжмурки, у сищиків-розбійників, у війну!.. Вони прозвали його старим замком. Скільки незабутніх годин провела тут їхня компанія того останнього літа перед школою!.. Ех, шкода, що вони всі тепер такі зайняті, такі заклопотані… Як було б гарно, якби…

І раптом Толя згадав, що сьогодні на великій перерві Наталі Приходько казала, що вона вчора увечері чула, як у підвалі «старого замку» щось нявчало. Треба було б подивитися. Але… їй же йти на французьку, а потім на англійську, не кажучи вже про німецьку… Люся Гуліна заахала і сказала, що їй, на жаль, теж треба на фігурне… «Подумаєш, нявчало, – сказав Крокодил Гена. – Понявчало-понявчало й перестало». – «Ні, треба було б, звичайно, подивитися: може, кошеня», – сказав Алик Паганіні. Але більше ніхто нічого не сказав, бо перерва скінчилася…Толя підійшов до «старого замку» й прислухався. Тихо. «Крокодил Гена був таки, мабуть, правий, – подумав він. – Понявчало-понявчало й перестало». Але про всяк випадок покликав: – Киць-киць-киць!..

І раптом десь ізнизу, з-під сходів, почулося слабке приглушене нявчання.

Вузькі дерев'яні сходи на другий поверх починалися одразу біля дверей. За сходами чорнів квадратний отвір – вхід у підвал. Ляда була одірвана і лежала поруч.

Толя наблизився до чорного квадрата і знову покликав:

– Киць-киць-киць!

Знизу поспішливо залунало жалібне й відчайдушне:

– Няв-няву-няв-в!.. Няв!.. Няв-в-в-в!..

Так нявчать, благаючи про допомогу.

Мабуть, то було кошеня – таке слабке і безсиле було нявчання.

Толя нахилився. З підвалу дихнуло на нього вогким гнилим холодом. Десь глибоко внизу в чорній непроникній темряві жахно світилися два маленькі зелені ока. Толя здригнувсь і відсахнувся. Кошеня, мабуть, відчувши його страх, нявкнуло коротко й безнадійно:

– Няв!..

«Ех, ти! Воно другий день у холодному сирому підвалі пропадає, вибратися не може, а ти – боїшся. Справді – нікчема ти! Нікчема!»

Наче не він сам собі, а хтось благородний і мужній говорив йому ці слова. Але як побороти отой слизький холодний страх, що від живота розповзається по всьому тілу і робить його немічним і безсилим? Як?…

Тут ніхто не допоможе. Ніхто. Тільки ти сам…

Кошеня знову нявкнуло.

– Стривай!.. Я зараз… зараз… – тремтячим голосом тихо промовив Толя і кволими неслухняними ногами зробив крок уперед.

Він бачив тільки дві перші сходинки. І ступав на них. Крок… Ще крок… Ще…

– Ай!..Він не встиг навіть злякатися. Він злякався, як уже лежав унизу.

Добре, що під сходами у підвалі була купа дрантя – мішків, старих ковдр і ще якогось мотлоху. Толя м'яко впав на ту купу і навіть не забився.

Він глянув угору й побачив – сходів у підвал не було: усі сходинки, крім отих двох угорі, були зламані, вибиті.

І отут Толя похолов. Наче не на м'якому дранті він лежав, а на холодній крижині, у яку вмерзло його тіло.

Очі потроху звикли до темряви. Він уже розрізняв якісь чудернацькі предмети – дивний човен кормою випливав з мороку (поламане дерев'яне ліжко), а на ньому щось рогате (старий велосипед), а з другого боку неоковирне громаддя поламаних стільців, скринь і ще чогось зовсім уже в темряві незбагненного й невпізнанного…

Він зойкнув і рвучко відсмикнув руку – вона наштовхнулась на щось живе й тремтливе.

– Няв! – винувато нявкнуло кошеня.

Толя обережно простягнув руку й пригорнув його до себе. Кошеня було не таке вже й маленьке – середнього, а то й старшого кошенячого віку. Але страшенно худе – самі ребра.

– Як же ти втрапило сюди?

Кошеня замуркотіло, вигинаючи спину.

– Що ж нам тепер робити? Як вилізти? Ану стривай… – Мацаючи в темряві руками, він намагався знайти щось таке, що б можна було підставити до сходів і видряпатися. Але скоро зрозумів, що нічого з того не вийде – до вцілілих сходинок було надто високо.

Нова хвиля відчаю огорнула його. Ну що він за невдаха!..

Ципочка з Гуліною десь зараз у Палаці спорту кренделі на льоду виписують. Крокодил Гена у басейні батерфляєм, як метелик, вимахує. Алик Паганіні якусь рапсодію смичком вишиває… А він, нікчема, у підвалі… Вони людьми стануть. Фігуристами, чемпіонами, лауреатами. їх по телевізору показуватимуть. А він… Хотів кошеня витягти, та й то… Самого тепер витягати треба…

Толя не витримав і заплакав.

Він рідко плакав. І зараз, плачучи, сам себе запевняв, що плаче не тому, що йому страшно, а тому, що йому шкода бабусю Марилю. Як же вона переживатиме, бідна, як хвилюватиметься, коли він не прийде додому!..

Нагорі почулися кроки.

Толя стрепенувся, хотів уже гукнути на допомогу, та в останню мить злякався, що це ж його можуть підняти на глум («провалився, нікчема»), але й не крикнути вже було неможливо (повні груди повітря), і, сам не знаючи, як це в нього вийшло, він голосно… нявкнув:

– Няв-в!..

Згори сліпучо вдарило в очі світло електричного ліхтаря. Долинув здивований голос:

– О!.. А ти тут як опинився?!

Тато Алика Паганіні, Захар Власович Івасюта, був найвищий у їхньому дворі – два метри п'ять сантиметрів. Йому не треба було ніяких сходів. Він просто скочив у підвал. Узяв Толю й кошеня, виставив нагору, потім підтягнувся на руках і виліз сам. Все це забрало не більш як півхвилини.

– Ич! – усміхнувся Захар Власович, обтрушуючи Толю своєю великою граблястою рукою. – Я й не знав, що ти такий… Герой!.. Молодець!.. Сам у темний підвал за кошеням поліз… Ич!..

Толя притиснув кошеня до грудей і глянув спідлоба на Захара Власовича – кепкує чи ні. Але ні в голосі, ні в очах Івасюти не було й тіні насмішки. Навіть навпаки…

Толя опустив голову, щоб Аликів тато не помітив, як він плаче. Той, здається, не помітив. Обтрусивши Толю, він поклав руку йому на плече й повторив:

– Молодець! – потім перевів подих і сказав: – Не знаю, чи поліз би мій Паганіні… Не певен… Хоча він хлопець добрий. Це ж він мене попросив… Кошеня, каже, у підвалі нявчить, мабуть, вилізти не може… В мене сьогодні відгул. А вони на музику поспішали… – Захар Власович скривився. – Ех!.. Потрібна йому та скрипка… як корові сідло. Не стане він музикантом усе одно. І сам мучиться, і… Та хіба поясниш?… Вони, брат, не той… не «доганяють», як тепер кажуть… Але їх аж четверо… Жінки, брат, це… – Івасюта махнув рукою.

І те, що такий великий, поважний чоловік говорив з ним так відверто, щиро, як із дорослим (навіть на жінку та її сестер поскаржився), враз наповнило Толине серце невимовною радістю. І йому раптом стало шкода Алика Паганіні. Він же йому так заздрив…

І ще він раптом подумав: от самого ж Захара Власовича не водили, мабуть, ні в басейн, ні на музику, а він…

І у світі, як у телевізорі, в котрому спершу було вимкнуто звук, а потім його враз увімкнули, – все навколо завирувало весело і дзвінкоголосо… На якусь мить Толі здалося, що на небі спалахнула райдуга… Так буває, коли крізь сльози глянеш на сонце…

Ця пригода сталася ще у першому класі, чотири з половиною роки тому.

Але всі дізналися про неї лише торік, у четвертому. Сам Толя не витримав, розказав Ромчикові, з яким сидів за однією партою.

А тоді він просив Захара Власовича нікому нічого не говорити, навіть синові своєму Алику. І Захар Власович слова дотримав – не сказав.

До речі, Алик скрипку таки свою кинув. У другому класі на музику він уже не ходив.

І Богдан Ципочка фігурне катання кинув. Перейшов був на хокей, але кинув і хокей. Мама вирішила, що хокей – надто травматичний вид спорту. І після кількох ґуль та синців силоміць винесла на руках Ципочку з льодового майданчика. Відтоді він відвідує секцію шахів.

А от Люся Гуліна фігурним катанням ще займається, хоча видатних успіхів поки що не досягла.

І Крокодил Гена ходить у басейн. Хоча теж чемпіоном ще не став.

Найбільших результатів досягла Наталі Приходько. Важливість і потрібність вивчення іноземних мов вона довела на практиці.

До них у школу прибула якось делегація німецьких школярів з міста Лейпцига. То Наталі Приходько так жваво «шпрехала» з ними німецькою – п'ятий «А» просто роти пороззявляв.

Толя після цього вирішив усерйоз взятися за англійську. Купив кілька тоненьких книжечок для позакласного читання і сам себе примушував їх читати.

Не без того, що тут допоміг трохи й вплив його друга Ромчика Лещенка, який, як ви знаєте, по-справжньому гартував свій характер…

… І тепер, пильно глянувши на Тіну Яременко, Шурочка сказала:

– Що ж… По-моєму, Красиловський – міг!

Але Толя їхню впевненість розвіяв в одну мить.

– Я ж тоді був хворий… Ви що – забули?…

І Шурочка згадала – справді, того дня, коли сталася ота подія з грошима, Толі Красиловського у школі не було. Він хворів на ангіну. І Шурочка з Тіною ще ходили його провідувати. І застали там Ромчика Лещенка.

Шурочка глянула на Ромчика. Ромчик усміхався. Він чудово усе пам'ятав, але йому хотілося перевірити, як ставляться до його друга, що про нього думають. І тепер Ромчик був задоволений.

– Слухайте, – сказала редактор стінгазети Наталі Приходько. – А чого це ми весь час тільки на хлопців думаємо? Полковник же сказав, що черговий не розібрав – хлопець чи дівчинка… Чому це не могла б бути, наприклад… ну, наприклад, Граціанська?…

– Або Миркотан? – підхопила Тая Баранюк.

Аллочка Граціанська і Люба Миркотан

Аллочка Граціанська – дуже гарненька дівчинка. Та що я кажу – гарненька… Просто гарна, вродлива. Не будемо боятися цього слова. От створює ж іноді матінка природа таке диво. Пишне чорне як ніч волосся. І сині-сині очі. І довгі волохаті вії. І пухкенькі рожеві губенята. І рівненький носик. І сліпуча білозуба усмішка. І ямочки на щоках… Ну, ні до чого причепитися!

Все гарне.

І за вдачею симпатична.

Вродливі, як ви знаєте, часто бувають зверхні, вередливі, самозакохані.

А Граціанська – нічого подібного. Добра, вихована, щедра. Завжди поділиться і цукерками, і жувальною гумкою,і стержнями для ручки. І усміхається всім привітно. Ні з ким не свариться, не лається. Як треба, на уроці підкаже, списати дасть (вона відмінниця). Одне слово, гарна дівчинка та й усе.

Якщо серед хлопчиків усі найбільше любили Кума Цибулю, то серед дівчаток – її, Аллочку Граціанську.

І ніхто не міг зрозуміти, чому раптом Люба Миркотан її незлюбила.

Люба на Аллочку не могла спокійно дивитися. В очах у неї завжди були неприязнь і зневага. Іноді здавалося, що Люба навіть ладна вдарити Аллочку. Всіх це дуже дивувало. Дівчатка не раз питали Любу:

– Ну, чому ти її так не любиш?

– Не люблю і все, – цідила та крізь зуби.

– Але чому? Вона ж така хороша дівчинка. Всім подобається.

– Всім подобається, а мені не подобається.

– Без причини?

– Без причини.

Дівчатка тільки плечима знизували.

Один лише Гришка Гонобобель підтримував Любу:

– Чого прив'язалися?… Ну не подобається. Подумаєш. Кому що. Ги-ги!..

Але той взагалі всіх зневажав, з усіх любив гигикати.

І якби ж то Люба від природи була дівчинкою злою, недоброзичливою! А то ж ні. Вона теж була доброю, привітною з усіма. З усіма, крім Аллочки.

– Та вона просто ревнує, – вирішила Люська Зарічняк, – що Аллочка вродливіша за неї.

Справді, Люба теж була гарненька, але, звичайно, не така яскрава, як Аллочка.

Хто його зна. Чужа душа, як кажуть, темний ліс, у чужу душу не влізеш.

Люба і Аллочка жили в одному дворі. Аллочка у фасадному будинку (тому, що виходить на вулицю), а Люба у флігелі (тому, що в глибині двору).

Може, все-таки щось між ними було, якась сварка. Проте Аллочка присягалася дівчаткам, що ніколи в житті не сварилася з Любою, ніколи не зробила їй нічого поганого анінастілечки. Кілька разів вона намагалася щиро поговорити з Любою, з'ясувати, як то кажуть, стосунки. Але нічого з цього не вийшло.

– Я до тебе нічого не маю, – презирливо казала Люба, дивлячись Аллочці просто у вічі. – Що ти хочеш? Щоб я кидалася до тебе в обійми, як інші? Вибач, мені не хочеться! – одверталася і йшла геть.

Аллочка дуже переживала через таке Любине ставлення, переживала щиро, дівчатка це бачили і співчували їй.

Аллочка звикла до ніжного, лагідного ставлення, звикла, що її всі люблять, що нею милуються. Як я вже казав, її любили всі: і рідні й близькі, і знайомі й малознайомі. Не кажучи вже про тата і маму.

Але, мабуть, ніхто так не виявляв своєї любові, як баба Надя. Баба Надя, або Надія Сергіївна, жила у флігелі, там, де й Люба Миркотан. Тільки Люба на третьому поверсі, а Надія Сергіївна – на першому. Колись вона працювала паспортисткою в домоуправлінні, але давно вже була на пенсії. Чоловіка свого, Григорія Івановича, який працював бухгалтером на якомусь заводі, вона поховала років десять тому і жила сама (дітей у них не було).

Аллочка знала Надію Сергіївну з перших днів свого життя. Власне, це Аллочка назвала її бабою Надею. Бо Надія Сергіївна малій Аллочці заміняла рідну бабусю. Справа в тому, що одна рідна Аллоччина бабуся, мамина мама, жила в Запоріжжі з другим своїм чоловіком. Друга рідна бабуся, татова мама, жила в Одесі з татовою сестрою та її дітьми, тобто своїми онуками. Приїхати вони не могли.

Батьки Аллоччині працювали. Мама, Інна Аркадіївна, викладала у політехнікумі зв'язку. Тато, Борис Іванович, керував у спорткомітеті. Доглядати Аллочку було нікому.

В яслах вона часто хворіла.

Побачивши скрутне становище Граціанських, Надія Сергіївна сама запропонувала їм свої послуги. Батьки не знали, як їй дякувати.

– Ах, Надіє Сергіївно, як ми вам зобов'язані! Ви наш добрий ангел-охоронець! Що б ми без вас робили?! – не раз говорили і тато, і, особливо, мама.

Батьки пробували пропонувати Надії Сергіївні гроші, але та відмовилася.

– Вона ж мені як рідна!.. Я ж її так люблю! – казала Надія Сергіївна, дивлячись на Аллочку зволоженими очима.

Добріших очей, добрішого погляду Аллочка не бачила ні в кого. І руки в неї були добрі, м'які, теплі, пестливі. Аллочка й зараз пам'ятає ніжний дотик цих рук. Особливо коли вони обіймали її, притискали до грудей. Тоді Аллочка відчувала, чула, як б'ється в баби Наді серце.

І пахло від баби Наді дуже гарно. Все життя, як вона казала, вона пахтилася одними парфумами, які дарував їй колись чоловік і які називалися так незвично і таємничо – «Манон». Той особливий ніжно-пряний запах приємно хвилював Аллочку.

І квартира у баби Наді була дуже затишна. Маленька, двокімнатна, заставлена старими меблями, яких тепер уже майже ні в кого нема. Дзеркальна шафа. Буфет літерою «Н» – з двома тумбочками по боках і двома дзеркалами між ними. Клейончатий диван із високою спинкою, нагорі якої знову ж таки овальне дзеркало. Так званий трельяж – туалетний столик із потрійним дзеркалом.

Ця сила дзеркал у маленькій квартирі робила її більшою, просторішою.

Аллочка любила, коли баба Надя приводила її до себе.

Особливо подобалося Аллочці роздивлятися старі фотографії у великому сірому альбомі з фіалками на віньєтці. Найбільше вабили її фотографії баби Наді у дитинстві.

– Ой! Це ти?! Така маленька?… Ой, як цікаво!..

Але у баби Наді особливих почуттів фотографії дитинства чогось не викликали. А от ті, де вона була сфотографована зі своїм чоловіком, світлооким, русявочубим і струнким, щоразу розчулювали, зворушували її. Вона ніжно гладила їх своєю м'якою рукою і говорила:

– Оце ми в Сочі… А це в Нікітському ботанічному саду, в Криму. Бачиш, під пальмою. Це в Місхорі, це в Гурзуфі… А це у Воронцовському палаці. Біля лева… Бачиш, там такі леви на сходах… Ми з Григорієм Івановичем увесь Крим, увесь Кавказ об'їздили… Будьте певні!.. Ми на місці не сиділи… Ми любили мандрувати… подорожувати… – вона зітхала й повільно проводила рукою по фотографії.

Вона дуже любила свого чоловіка.

Одного разу (Аллочці тоді вже було років п'ять із половиною) баба Надя сказала ніяково й винувато:

– Рибко моя! Просто не знаю, що й робити… Мені сьогодні так треба було б з'їздити на кладовище. Сьогодні такий день… А батьки твої зразу після роботи ідуть у театр, навіть додому не заїдуть… Просто не знаю…

– Так давай з'їздимо! – не замислюючись, вигукнула Аллочка. – Я ще ніколи не була на кладовищі. Мені цікаво.

– Ні. Твої батьки будуть незадоволені… Кладовище – це таке місце…

– А ми їм нічого не скажемо, – закліпала очима Аллочка.

– Так не можна. Обманювати батьків – це…

– А ми їх не будемо обманювати, – лукаво усміхнулася Аллочка. – Якщо вони спитають, ми скажемо. А якщо не спитають, то… ми не будемо обманювати.

– Лялечко моя! – розчулилася баба Надя. – Ну! Хай! Візьму гріх на душу.

Вони досить довго їхали трамваєм, поки доїхали до Байкового кладовища. Баба Надя купила квітів, і вони пішли по тінистих алеях повз численні гранітні й мармурові пам'ятники. В гущавині співали пташки, на пам'ятниках коливалося сонячне мереживне плетиво. Було гарно і зовсім не страшно.

– Сьогодні рівно п'ятдесят років, як ми познайомилися з Григорієм Івановичем, – тихо говорила баба Надя. – Ми завжди відзначали цей день. Він дарував мені квіти. Завжди троянди. І обов'язково червоні… Будьте певні!.. А тепер троянди дарую я. Ми дуже любили одне одного. Я від душі бажаю тобі, щоб коли ти виростеш, то зустріла такого, як він… Тоді ти будеш щаслива…

Баба Надя говорила з Аллочкою як з дорослою. І Аллочці це подобалося.

Вони підійшли до скромного рябенького пам'ятника з так званої крошки – цементу з уламками мармуру.

Баба Надя поставила червоні троянди у літрову банку, потім вийняла з сумочки чистеньку білу хусточку, акуратно витерла овальне фото молодого Григорія Івановича, що було на пам'ятнику, нахилилася й поцілувала його.

Дівчинка міцно обняла бабу Надю і всім тілом притулилася до неї. А баба Надя вдячно обняла й пригорнула Аллочку.

Батькам брехати не довелося.

Баба Надя сама розказала їм про все наступного дня.

Батьки поставились до цього спокійно. їм просто було ніколи.

Тато готувався до якихось відповідальних змагань. У мами починалася літня екзаменаційна сесія.

Недарма говорила баба Надя про любов до мандрів. Вона справді не любила сидіти на одному місці. Щодня після сніданку і до обіду вони з Аллочкою вирушали гуляти. Об'їздили й обходили всі київські парки і сади. Але найбільше любили той парк, де красивий палац, пам'ятники Ватутіну, арсенальцям… Бо там було «Малятко» – дитяче містечко з гойдалками, каруселями, атракціонами, а головне – з дитячою залізницею, маленькою, спеціально для дошкільнят. Аллочка дуже любила цю залізницю, маленького жовтого паровозика з довгою трубою, вузькою внизу і широкою угорі, фарами замість очей. І всього два маленькі вагончики по чотири місця в кожному, з намальованими на стінах звірятками. Машиністу паровозику не сидів. Залізниця була електрична, керувала нею огрядна тьотя, що стояла біля довгастої залізної будки, схожої на автомат для газованої води, і натискала на кнопки. Поїзд страшенно скрипів і скреготав – його, мабуть, забували змащувати. Він робив невелике коло серед тінистих кленів під парканом, а коли проїздив під бляшаним дашком, що правив за тунель, тьотя тричі натискала якусь кнопку, і паровозик хрипко дудукав. Аллочці подобалося це чи не найбільше.

Баба Надя завжди хвилювалася, коли садовила Аллочку у вагончик, – дорослим їздити не дозволялось.

Вона дивилася на Аллочку так, наче виряджала її у далеку небезпечну подорож. Губи в неї тремтіли:– Ти ж дивись, ти ж дивись, будь обережна, не висовуйся, не впади. Я тебе благаю!.. Я тебе благаю!.. – і молитовно складала руки.

Аллочці було смішно, вона ніскілечки не боялась.

А баба Надя дивилася на неї зволоженими очима і благально схиляла голову набік.

Стільки турботи, стільки самовідданої любові в очах Аллочка не бачила ні в кого – ні в тата, ні в мами…

І саме отаку – на пероні дитячої залізниці у затінку дерев зі схиленою набік головою – Аллочка запам'ятала бабу Надю.

Якось під час Аллоччиних іменин (коли їй виповнилося п'ять років) стався конфуз. Одна з гостей, дружина татового начальника, склавши губи бантиком, солодко спитала іменинницю:

– А кого ж ти найдужче любиш?

І Аллочка щиро призналася:

– Бабу Надю.

Гостя, що сподівалася почути «маму» або «тата», спантеличено озирнулася. Мама почервоніла, тато насупився. А баба Надя, яка сиділа з самісінького краєчку довгого святкового стола (вона допомагала мамі носити з кухні страви), одвела очі – удала, що недочула. Вона справді недочувала, причому дедалі дужче, так що навіть довелося придбати слуховий апарат. Але те, що говорила Аллочка, вона чула завжди. Вона все розуміла по її губах. І часто батьки, щоб не кричати, просили Аллочку переказати бабі Наді все, що треба.

Татків начальник, колишній футболіст, страшенно реготав:

– Прекрасно! Круто! От що значить дитяча безпосередність! Прекрасно!.. – обернувшись до тата, він пробасив: – Твоє щастя, що та глуха не чує… Але висновки зробити треба! – і він керівним жестом підніс палець догори…

А незабаром сімейна ситуація у Граціанських змінилася. Одеська Аллоччина бабуся, татова мама, вирішила переїхати до Києва. Дочка старшої татової сестри, тобто її онука, вийшла заміж. І там стало тісно. Онука з чоловіком зайняли бабусину кімнату. А в Києві навпаки треба було доглядати Аллочку. Отже, складалося так, що з усіх міркувань одеській бабусі краще жити у Києві.

Аллочка добре пам'ятає той день, коли баба Надя дізналася про це. У неї було таке обличчя, що Аллочка навіть злякалася.

– Що таке? Що з тобою? Тобі погано?

– Ні-ні… нічого… – ледь чутно шепотіла баба Надя білими губами.

– Та не бійся! Я тебе не залишу! Ніколи! Ти моя! Моя! – Аллочка обхопила бабу Надю обома руками і уткнулася обличчям в її м'який теплий бік.

Одеську бабусю звали Зоя Петрівна. Вона була маленька, кругленька, з білим фарбованим волоссям і курила довгі цигарки. Вона не любила мандрувати, зате любила дивитися телевізор. І весь час говорила про Одесу – яка Одеса прекрасна, яке там море, яка оперета, яка знаменита вулиця Дерибасівська, який базар Привоз, а головне, які гарні люди – веселі, дотепні, товариські: одним словом «одесити» – цим усе сказано. Видно, вона дуже скучала за Одесою – вона прожила там усе життя.

Аллочка співчувала їй, але нудилася в її товаристві.

Баба Надя перші кілька днів після приїзду баби Зої не заходила. Щоб не заважати.

На п'ятий день після тригодинного сидіння перед телевізором, під час якого баба Зоя примудрялася, не змовкаючи, розповідати про Одесу, Аллочка не витримала.

Коли прийшла з роботи мама, Аллочка кинулася до неї:

– Я не можу!.. Де моя баба Надя? Я загину, якщо її не буде!.. Де моя баба Надя?! – і вона заридала. Істерично, захлинаючись плачем і тремтячи усім тілом.

Мама перелякалась, побігла по бабу Надю. Баба Надя прийшла, і вони півгодини плакали усі вчотирьох – Аллочка, мама, баба Надя і баба Зоя.

Після цього баба Надя знову почала приходити.

Було домовлено, що баба Надя водитиме Аллочку гуляти після сніданку до обіду. А вже після обіду баба Зоя дивитиметься з нею телевізор.

Кілька днів усе було гаразд.

Але потім не витримала баба Зоя. Побачивши, як нудиться з нею Аллочка, як чекає на бабу Надю, як аж підскакує від радості, коли та приходить, баба Зоя вирішила покласти цьому край.

Якось увечері баба Зоя мала бурхливу розмову з батьками і поставила питання руба: або я, або вона. Наступного ранку батьки дуже ніжно й душевно переговорили з бабою Надею, баба Надя поплакала й приходити перестала. Спершу вона вигадувала Аллочці, що нездужає, а потім і справді почала хворіти, цілий місяць пролежала у лікарні. Тим часом баба Зоя перемогла свою нелюбов до мандрівок і почала ходити з Аллочкою на прогулянки, особливо у зоопарк. Баба Надя в зоопарк Аллочку не водила – їй було жаль дивитися на тварин у неволі.

А баба Зоя, як виявилось, знала про тварин і звірів дуже багато цікавого. її чоловік, Аллоччин дідусь, який помер іще до того, як Аллочка народилася, був ветеринаром, справжнім лікарем Айболитом…

Скоро Аллочка полюбила ходити з бабою Зоєю у зоопарк і слухати її нескінченні оповідання.

А восени Аллочка пішла в перший клас і потроху почала одвикати від баби Наді…

І коли баба Надя якось не витримала і зайшла, щоб хоч одним оком глянути на неї, Аллочка відчула навіть якусь незручність від розчулених, зволожених очей баби Наді, що дивилися на неї з неприхованим захопленням.