Текст книги "Супер "Б" з "фрикадельками" (збірник)"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Макароніна

Макароніна вважає, що дівчинкою вона народилася випадково, її зовсім не цікавило те, що зазвичай цікавить дівчат, її цікавило тільки те, що цікавить хлопців. Вона грала у футбол, у хокей, стріляла з рогатки, малювала під час уроків на останній сторінці зошита військові кораблі, танки, літаки. І кепкувала з дівчат. Одягалася вона теж тільки як хлопець, і вдома ходила завжди у джинсах чи у шортах. І категорично не визнавала нічого білого – ні білих сорочок, ні тим паче платтячок, бо за її хлоп'ячою вдачею все біле негайно перетворювалось на брудно-сіре, а то й чорне.

Проте хлопці ревниво ставилися до її хлоп'ячих здібностей. У футбол і в хокей вона грала не гірше, а навіть краще, ніж дехто з хлопців. Але такий уже хлопці народ: не люблять вони, щоб дівчата зазіхали на їхні привілеї.

Та Макароніна ніби не помічала зверхнього ставлення хлопців. І всілякі їхні образливі слова або просто пропускала повз вуха, або, наче м'ячик, одразу відфутболювала якійсь дівчинці. Гримне на неї, приміром, Ігор Дмитруха чи Валера Галушкинський під час гри у футбол:

– Чого стала, пасешся, гава-роззява!

А за хвилину вона вже кричить Любі Присяжнюк чи Тані Вербі, які спокійнісінько стоять собі осторонь, спостерігаючи за грою:

– Чого стала, пасешся, гава-роззява!

Хоч вони їй зовсім не заважають.

Дівчаткам, певна річ, це не подобалося. Дівчатка з Макароніною не дружили. Контакту неї був лише з двома дівчатками у класі – з Галочкою Білан і Свєточкою Черненко.

Галочка Білан і Свєточка Черненко були нерозлучні подружки ще з дитячого садка. Обидві тендітні, з тоненькими ручками й тоненькими ніжками – наче невагомі. Здається, тільки дмухни на них – і вони полетять.

Завжди у чепурненьких платтячках, з великими бантами, вони під час перерви, взявшись за ручки, повагом походжали у коридорі школи, мов у фойє театру. Всі їхні зошити й підручники були обгорнуті білим папером, а ті обгортки – геть у малюнках та наклейках.

Галочка й Свєточка уособлювали все дівчаче, що тільки можна було уособлювати. І на перший погляд здавалося просто дивним, як Макароніна могла з ними контактувати.

А справа була дуже проста. Макароніна врятувала колись Галочку Білан і Свєточку Черненко від хулігана й розбійника з паралельного класу «А» Гришки Гонобобеля.

Гришка Гонобобель ні з того ні з сього почав був чіплятися до Галочки й Свєточки – вибивав у них із рук портфелі, кидався недогризками яблук, одбирав наклейки і взагалі усіляко переслідував. До того ж робив усе це без свідків, після школи, підстерігаючи їх по дорозі Додому.

Галочка й Свєточка тихо страждали і тільки рюмсали по кутках. Захиститися самі вони не могли, а скаржитися соромились.

Хтозна, як довго б це ще тривало, коли б одного разу не нагодилася Макароніна. Вона побачила, як у прохідному дворі за школою Гришка Гонобобель вибив у Галочки й Свєточки з рук портфелі, зірвав з них банти і, регочучи, втік.

Галочка й Свєточка, ні словечка не кажучи, підняли портфелі й тихо зарюмсали.

Макароніна підскочила до них:

– Ех! Що ж ви?! Треба ж було йому… Ех ви, – тюті-матюті!..

Галочка й Свєточка тільки шморгнули маленькими носиками. На другий день під час перерви Макароніна підійшла до Гришки Гонобобеля і голосно, на весь коридор сказала:

– Якщо ти ще раз зачепиш Галочку й Свєточку, – я зроблю з тебе тюфтелю!..

– Що-о?!. – густо почервонів Гришка Гонобобель. – Нещастя захотіла?!. Ану йди звідси! – і штовхнув Макароніну в груди.

Макароніна розмахнулась і невміло, але дзвінко ляснула Гонобобеля по щоці.

Гонобобель кинувся на Макароніну, тицьнув її раз, другий, зробив підніжку (на це він був мастак), і Макароніна впала. Але тут залунав одчайдушний крик Шурика Бабенка:

– Хлопці! «Ашники» наших б'ють!

І вмить як із-під землі вискочили Ігор Дмитруха, Валера Галушкинський, Вітасик Дяченко.

Так уже ведеться, що відколи світ існує, «ашники» й «бешники» змагаються між собою. І не стільки Макароніну кинулися захищати хлопці, скільки честь свого славного класу «Б». Але задзвенів дзвоник, і на цьому все скінчилося.

Два тижні Макароніна гордо, як хлоп'ячу відзнаку, носила під правим оком синець. А коли він став сходити, навіть трішечки його підфарбовувала.

Зате Гришка Гонобобель Галочки й Свєточки вже не чіпав. І не тому, що він злякався. Просто тому, що такі типи, як Гришка Гонобобель, розперізуються лише тоді, як зовсім не відчувають опору. А тільки-но дістануть одкоша, вгамовуються, їм стає нецікаво. Вони не люблять ускладнювати собі життя.

Отак доля зв'язала Галочку й Свєточку з Макароніною почуттям вдячності й обов'язку. А Макароніну з ними – гордим усвідомленням власного героїзму й благородства.

Це не було дружбою. Занадто вони були різні, щоб дружити. Та коли Макароніні було незручно самій набиватися хлопцям у компанію, вона гукала Галочку й Свєточку, і ті, звісно, не могли їй відмовити.

Так було й того вересневого дня.

Навчальний рік тільки-но почався, ще свіжі були спогади про літо, і на перервах, зібравшись купками, учні жваво обговорювали свої літні канікули – де хто відпочивав, що з ким траплялося.

Валера Галушкинський, захлинаючись, розказував, як він з хлопцями утік із табору в ліс і до пізнього вечора блукав там, переживаючи різні пригоди й несподіванки. Це було на околиці Києва, у Пущі-Водиці. «Під самісіньким носом, а такі пригоди!» – зітхали заздро хлопці.

– А на каланчу лазив? – спитав Вітасик Дяченко.

– На яку каланчу? – вирячився Валера.

– Піжон! Був у Пущі й каланчі не знає!.. Тато студентом на ту каланчу навіть уночі лазив і співав там. А потім мені показав, і я з ним теж лазив. Ух, здорово!.. Метрів… метрів сто! Стоїш… а внизу ліс. Наче на літаку над лісом летиш. І навіть відчуття таке, що летиш. Бо каланча вгорі хитається. Од вітру. Аж у грудях лоскоче. Здорово!..

Валера Галушкинський одразу скис. А Ігор Дмитруха раптом загорівся:

– Хлопці-і! А давайте… а давайте махонемо туди сьогодні!.. Га?… Марія Василівна якраз хвора. П'ятого уроку не буде. До Пущі якихось півгодини. З Подолу. Я знаю! Я там з дитсадком два роки на дачі був. Махонем! Га?… Що? Слабо?…

– А чого… давай!.. Чого!.. Запросто!.. – відчуваючи потребу реабілітуватися, стрепенувся Валера і додав винувато: – І як я це не помітив?… Не в той бік ходили, мабуть…

– Значить, усе! їдемо! – рішуче сказав Ігор Дмитруха. – Хто поїде?

Спасокукоцький та Кукуєвицький перезирнулись, і обидва почервоніли. – Я… мені сьогодні… на музику, – сказав Спасокукоцький.

– А мені… з мамою… до кравчині, – сказав Кукуєвицький. Було видно, що обидва обманювали. Але обманював і Льоня Монькін:

– Я б – із радістю, але… мама квитки в кіно взяла. Просто незручно. А то я б… я б!.. – він ударив себе в груди.

– А мені до хворої бабусі зайти треба, ліки занести, – опустив очі Шурик Бабенко. Він казав правду.

– Ех ви! Пігмеї! Забоялись! – презирливо скривився Ігор Дмитруха. – Ну що ж – ми самі поїдемо. Я, Валера і Вітасик.

– І я! І я! І ми!.. – вигукнула нараз Макароніна й обернулася до Галочки і Свєточки: – Правда ж? Правда ж, дівчата? Ми поїдемо! Правда ж?…

Галочка подивилася на Свєточку широко розплющеними оченятами і розтулила ротик. А Свєточка подивилася на Галочку широко розплющеними оченятами і теж розтулила ротик.

Але ні Галочка, ні Свєточка не вимовили ні словечка.

їм дуже хотілося сказати, що вони ще ніколи-ніколи в житті не їздили самі так далеко, що мами їх іще не пускають, що… Але вони не могли цього сказати. Не могли, не могли вони заперечити людині, яка врятувала їх від хулігана й розбійника Гришки Гонобобеля…

Макароніна рішуче вигукнула:

– Все! Ми їдемо! Я, Галочка й Свєточка!

І переможно глянула на «слабаків» Монькіна, Спасокукоцького й Кукуєвицького.

Ігор Дмитруха теж глянув на них і процідив крізь зуби:

– Пігмеї!.. От Макароніна – молоток! Навіть Галочка й Свєточка – молотки!.. А ви – манна каша-простокваша!..

І хоч як били себе в груди Монькін, Спасокукоцький і Кукуєвицький, це не врятувало їх від сорому та ганьби. Макароніна цвіла, як троянда.

Одразу після четвертого уроку вшістьох (Ігор, Валера, Вітасик, Галочка, Свєточка і Макароніна) в напруженому мовчанні сіли в автобус, швиденько доїхали до Подолу, дочекалися дванадцятого трамвая, сіли і поїхали.

Трамвай довгенько плутався серед вузьких вуличок, тоді минав різні заводи й фабрики, забур'янені, якісь уже не-міські двори, садки й городи, за якими де-не-де височіли білі багатоповерхові будинки, поки, нарешті, несподівано не в'їхав у ліс. І, наче вирвавшись на волю, помчав щодуху, розхитуючись з боку в бік і співаючи веселої деренчливої пісні.

Крізь розчинені вікна вривався запах лісу – прілого листя, грибів і свіжості. Раз у раз по вікнах хльоскали гілки й влітали листочки – і ще зовсім зелені, і червонясті, і жовтогарячі…

Хлопці їхали зосереджені й серйозні.

Макароніна була збуджена, очі її сяяли.

А Галочка й Свєточка сиділи бліді, міцно стуливши губенята, і з острахом позирали у вікно – у які хащі везе їх цей хиткий, наче п'яний, трамвай?

– Ти добре пам'ятаєш, де вилазити? – хрипко спитав Валера Вітасика.

– Аякже! На другій зупинці. Там ще така дерев'яна халабуда, а поряд смугастий стовп із написом, що треба берегти ліс.

Перша зупинка була на початку лісу. А до другої трамвай їхав хвилин десять. Нарешті спинився. Крізь вікно вони одразу побачили дерев'яну халабуду і смугастий стовп із написом.

– Га? Що я казав? Гайда! – весело вигукнув Вітасик, і вони сипонули до виходу. Крім них, на зупинці не вийшов ніхто.

Двері клацнули, зачиняючись, – трамвай набрав швидкість і за кілька секунд зник за деревами. Лише рейки якийсь час іще гули, наче велетенські потривожені струни. На зупинці гостро пахло нагрітими сонцем просмоленими шпалами. Як завжди на незнайомому місці, усі закрутили головами, роззираючись довкола.

Галочка й Свєточка озиралися сторожко, з погано прихованим страхом. Хлопці, а з ними й Макароніна, озиралися підкреслено войовниче, як командири перед атакою.

– О! А он теж халабуда і смугастий стовп! – вигукнув Ігор Дмитруха.

Справді, і по той бік рейок стояла дерев'яна халабуда, а поряд з нею смугастий стовп, навіть два стовпи з написами.

– То у який же бік нам іти? – спитала Макароніна.

– Ти згадай, ви рейки переходили чи ні? – спитав Ігор Вітасика.

Вітасик задумався, потім рішуче замотав головою:

– Ні! Не переходили! Ні!

– Ну то ходімо! – скомандував Ігор. І вони рушили лісовою дорогою.

 
И тогда наверняка
Вдруг запляшут облака, —
 

бадьоро заспівав Вітасик, щоб розвіяти незручність, яка виникла через оту плутанину з халабудами та стовпами.

 
И кузнечик запиликает на скрипке, —
 

дружно підхопили Ігор, Валера і Макароніна.

 
С голубого ручейка
Начинается река.
Ну, а дружба начинается с улыбки, —
 

дзвінкою луною котилася по лісу поперед них пісня.

– А ви чого не співаєте? – обернулася Макароніна до Галочки й Свєточки.

Ті лише плечима стенули.

– Ех ви, манна каша-простокваша! Уже скисли! Додому, до мамусі захотілось! Ха-ха-ха! – засміялася Макароніна. – Звикли за мамину спідницю триматися, тюті-матюті!

Галочка й Свєточка тільки почервоніли, але не сказали нічого.

Все далі й далі заходили вони в ліс. Проминули ще одну дерев'яну халабуду, конусоподібну, схожу на індіанський вігвам. Ліс дедалі густішав. Обабіч стежки упереміж стіною стояли дуби, берези, ліщина, а над ними здіймалися стрункі голі стовбури сосон, що шуміли кронами високо вгорі.

Нараз попереду посвітлішало. Дерева розступились і відкрили осяяну сонцем велику галявину. Галявина була не зовсім звичайна – обгороджена гостроверхими, у метр заввишки, кілками.

– Що це? – спитала Галочка.

– Резервація, – таємниче сказав Валера.

– Для тигрів, – ще таємничіше додав Ігор.

– І ягуарів, – не лишився осторонь Вітасик.

– А що? Думаєте, тут нема диких звірів? – сказала Свєточка, і оченята її зробилися круглими й нерухомими, як у ляльки.

– Ходімте назад. Ану її, ту каланчу! Вже пізно, – сказала Галочка.

– Мами уже там знаєте як хвилюються! – сказала Свєточка.

– Ех ви, мамусині донечки! – вигукнула Макароніна. – Недарма все-таки хлопці нас зневажають. Манна каша-простокваша!.. Ех, чому я не хлопець?!

Хлопці гордо перезирнулися.

– Скільки ще до каланчі? – спитав Ігор.

– Та десь уже близько, – винувато сказав Вітасик. – Я пам'ятаю, ми хвилин п'ять ішли, не більше.

– А ми вже йдемо десять, – сказала Галочка.

– Може, ми не в той бік пішли? – сказала Свєточка.

Вітасик опустив очі.

– Треба вилізти на дерево і подивитися, – сказав Ігор. – Ти ж кажеш, що каланча здоровеннецька. То її з дерева неодмінно буде видно.

– Я! Я! Я полізу! – вихопилася Макароніна і, не давши хлопцям опам'ятатися, першою кинулась до найближчого дуба й подерлася вгору. Лізти їй було боляче, бо голі ноги дряпались об жорстку дубову кору, але Макароніна не зважала на біль і лізла вище й вище, наче боялася, що хтось із хлопців випередить її.

їй так хотілося саме зараз, після прояву дівчачої слабодухості подружок, довести хлопцям свою спритність!..

Вона долізла вже до середини дуба, та сухий сук, на який вона стала ногою, раптом зламався, руки спорснули, і Макароніна, збиваючи листя й гілки, полетіла вниз.

– Ой! – зойкнули одночасно Галочка й Свєточка. Макароніна глухо гупнула на купу листя й одразу ж підхопилася.

– Ха!.. Ха-ха!.. М'яка посадка… Хи-хи-хи… От летіла! Правда ж?

 
Щось у лісі репнуло,
Баба з дуба гепнула.
Так тобі, бабо, й треба,
Щоб не лазила на небо!
 

Вона намагалася говорити бадьоро й весело, але в очах її було пересилюване страждання…

– Ой! У тебе ж кров! – скрикнула Галочка.

Ліва нога Макароніни нижче коліна була закривавлена.

– Ет! Подряпина! – махнула рукою Макароніна. – Зараз листочком заліплю – і все.

Вона підняла з землі листочок і притулила до ноги. Та кров не зупинилася. Рана була глибока – падаючи, Макароніна напоролася на сук.

– Ого-го! – сказав Валера.

– Угу-у! – промимрив Вітасик.

А Ігор Дмитруха тільки мовчки насупив брови. Вся нога Макароніни була вже червона, і руки, якими вона затискала рану, теж були червоні.

– Ут! Не зупиняється чогось… – зціпивши зуби, прошепотіла Макароніна.

– Ого-го! – повторив, але вже тихо й розгублено, Валера.

– Угу-у – ледь чутно промимрив Вітасик.

– Треба… треба «швидку допомогу»… – якимсь не своїм голосом промовив Ігор. Це була нісенітниця, бо де ж тут, у лісі, візьмеш «швидку допомогу»? Але він мусив бодай цю дурницю сказати, бо ж він був Ігор Дмитруха, командир і заводіяка.

Хлопці стояли розгублені, безпорадні. І тільки, кліпаючи, дивилися на Макароніну. – Не зупиняється, ти диви… – прошепотіла Макароніна. Вона була бліда, губи в неї тремтіли. Вона вже сама не на жарт злякалася.

Кругом ліс. Нема нікого. До трамвая хвилин п'ятнадцять, не менше. Та й ходить він з інтервалами двадцять хвилин. А кров тече й тече.

– Треба негайно перев'язати, – сказала раптом Галочка і подивилася на Свєточку.

– Чим? – звела брови Свєточка.

– Ану допоможи! – рішуче сказала Галочка, обома руками намагаючись одірвати смужку від свого світлого платтячка. Свєточка нагнулась і, схопивши зубами, одірвала.

– Ой! Нащо?! – тихо, самими губами промовила Макароніна.

– Мовчи!.. Ану давай!.. – і, ставши навколішки біля Макароніни, Галочка й Свєточка почали обережно бинтувати її ногу.

Однієї смужки виявилося замало. І Свєточка одірвала нову, вже від своєї сукні. А потім іще одну одірвала Галочка.

Дотики їхніх пальчиків були такі дбайливо-ніжні, легкі, майже нечутні… І, наче саме від цих дотиків, біль поволі вщухав, а кровотеча припинялася.

Макароніна дивилася зверху на їхні схилені голівки, на тоненькі шийки й весь час ковтала щось, і боялася розплакатися.

А хлопці стояли безсловесні, бездіяльні і якісь жалюгідні…

Перев'язавши їй ногу, дівчатка підвелися, сплели руки, зробивши «стільчик», і наказали:

– Сідай!

– Та ні, я сама, не треба!

– Сідай! – владно повторили вони. – Ти що, не розумієш – тобі не можна рухатися, бо знову почнеться кровотеча. Ну!

І Макароніна сіла й обняла їх за плечі. І дівчатка, згинаючись, понесли її.

Тоді вже хлопцям стало соромно, і Ігор сказав:

– Ну, давайте вже ми! Давайте! Та дівчатка мовчали й не давали, аж поки не захекались. Але й тоді спершу показали, як треба робити «стільчик», пояснили, як треба йти (не хитаючись, у ногу), і тільки тоді дозволили.

І всі ті настанови хлопці виконали слухняно, визнаючи абсолютний у цій справі дівчачий авторитет.

До трамвая дійшли без пригод, а на площі Шевченка (знову-таки за порадою Галочки й Свєточки) пересіли в таксі та благополучно домчали Макароніну додому…

… Чотири дні Макароніна в школу не приходила.

А на п'ятий день двері класу розчинились і… всі здивовано ойкнули – ніхто її спершу не впізнав.

Макароніна була в гарно випрасуваному платтячку, в білих гольфах, а на голові – великий білий шовковий бант. І біла пов'язка на нозі майже не впадала у вічі.

І всі наче вперше в житті помітили, що Макароніна – дуже гарненька дівчинка…

* * *

За першою партою біля вікна сидить кучерявенька гарненька дівчинка з пухкенькими губенятами і симпатичними ямочками на щоках. Це – Ляля Іванова.

Поруч з нею сидить дівчинка непоказна – довгоносенька, зі скромними рудуватими кісками, в окулярах. Це – Туся Мороз.

Ляля Іванова і Туся Мороз

Ляля Іванова не просто собі Ляля Іванова. Ляля Іванова – онука відомого вченого, члена-кореспондента Академії наук, професора Іванова. Перший раз у перший клас вона під'їхала до школи на імпортній чорній машині і з таким букетом квітів, що через той букет не видно було самої Лялі.

Кілька днів Ляля так і їздила в школу машиною. Але потім учителька Ліна Митрофанівна сказала щось Лялиній бабусі, красивій, схожій більше на кіноактрису, а не на бабусю, блондинці, і Ляля стала ходити до школи пішки, як усі. До речі, свою бабусю Ляля називала просто Муся. А дідуся-професора, теж на вигляд молодого й спортивного, називала просто Гриша. Вони її страшенно любили і в усьому їй потурали. Ляля, власне, й виховувалась у дідуся й бабусі.

Батьки її були геологи, весь час десь роз'їжджали, і Ляля їх майже не бачила.

А Туся Мороз – просто собі Туся Мороз.

Батьки її – звичайнісінькі собі службовці. Тато – інженер якоїсь ремонтної організації, мама – економіст.

До того ж тато з мамою розлучились, і Туся живе без тата, тільки з мамою та з бабусею, яка працює контролером у Палаці культури. А дідуся нема зовсім. Дідусь, інвалід Великої Вітчизняної війни, помер три роки тому…

Професор Іванов дуже любить тварин. У нього дві собаки: пудель Артемон і сенбернар Дейк; три коти: сибірський – Кузьма, ангорський – Васька і сіамський – Базиліо. А на підвіконні в їдальні стоїть величезна клітка, у якій гойдаються десять різнобарвних папужок. Не кажучи вже про акваріум, де плавають із півсотні швидких блискотливих рибок…

На відміну від свого дідуся, Ляля до цього зоопарку абсолютно байдужа.

А от Туся…

Коли Туся вперше прийшла в гості до Лялі, вона оніміла від захвату. Вона не могла вимовити й слова. Вона кидалася від кота Васьки до пуделя Артемона, від пуделя Артемона до папужок, від папужок до кота Базиліо. І тільки ойкала.

А перед сенбернаром Дейком вона просто закам'яніла.

Сенбернар справді був надзвичайний: здоровеннецький як гора, з величезною, як у теляти, головою, він дивився добрими розумними очима і, здавалося, хотів щось сказати.

– Ой! – тихо зітхнула Туся, молитовно склала на грудях руки і присіла навпочіпки. Наче то був не пес, а якесь східне божество.

– Ха-ха-ха! – зрозумівши це по-своєму, дзвінко засміялася Ляля. – Що – злякалася?… Та він же сумирний. Як овечка. Дивись!..

Ляля підбігла до сенбернара, схопила його за вухо й щосили смикнула.

Дейк покірно нагнув голову. Потім вищирився, наче усміхнувся.

Туся й собі простягла руку і, ледь-ледь торкаючись густої шерсті, ніжно погладила Дейка. І в очах її була така радість і втіха, що Ляля знову засміялася:

– Ох ти ж смішнячка! Собак не бачила, чи що?… Ходімо, я тобі краще свої іграшки покажу.

По дорозі Ляля штовхнула ногою Артемона («Тікай!»), прогнала з крісла Базиліо («Розсівся тут!») і кинула диванну подушечку в Кузьму («Ану геть!»). їй було приємно показувати свою владу над тими, хто викликав таке захоплення в Тусі.

Лялині іграшки особливого враження на Тусю не справили.

Ні заводний слон з Індії, ні ляльковий будиночок з Америки, ні балакуча лялька з Японії.

Туся байдуже слухала Лялині пояснення і позирала то на Артемона, то на Базиліо, то на папужок.

Зрештою, Ляля помітила це й сказала:

– Ану тебе! Нічого ти не тямиш в іграшках. Ходімо погуляємо з Дейком і Артемоном.

Туся аж підскочила від радості:

– Ой! А можна?

– Ха! Питаєш!.. – пересмикнула плечиком Ляля й гукнула через усі кімнати: – Мусю! Ми йдемо гуляти з Дейком і Артемоном!

– Добре-добре, Лялечко, – почулося з кухні. – їх якраз треба вивести. Тільки довго не ходіть, скоро будемо обідати.

– Скільки захочемо, стільки й будемо, – пхикнула Ляля й підморгнула Тусі. – Нікуди обід не втече.

Бабуся з кухні цього не чула, але якби й чула, то, мабуть, нічого своїй коханій онуці не сказала б. Так тут було заведено.

Туся, певно, ніколи в житті не відчувала себе такою гордою та щасливою, як оце зараз, ідучи поряд із Дейком і тримаючи його за поводок.

Перехожі зупинялись, обертались і ахали.

А Туся йшла, і їй здавалось, що її ноги не торкаються землі.

… Відтоді Туся стала часто приходити в гості до Лялі. Вони готували разом уроки, гралися, малювали (і Ляля, і Туся любили малювати). Дейк, Артемон, Васька, Кузьма й Базиліо звикли до Тусі й уже пізнавали її. Дейк і Артемон привітно махали хвостами, Васька і Кузьма лащилися, а Базиліо, який лащитися не любив, просто вигинав спину.

Туся, коли приходила, неодмінно віталася з кожним із них окремо. Але найдужче все-таки вона любила сенбернара Дейка. Вона щоразу намагалася принести щось смачненьке, щоб почастувати його, – шматочок ковбаси, цукерку абощо. І частувала так, щоб не бачили ні Артемон, ні Васька, ні Кузьма, ні Базиліо. А перед ними вона, зітхаючи, вибачалася. Справді, не могла ж вона приносити стільки, щоб вистачило для всіх.

Дейк обережно, наче самими губами, брав у неї з рук частування, ковтав і схиляв голову, мовби кивав, дякуючи.

А вона обіймала його обома руками і ховала своє обличчя в його м'якій шерсті…

… Якось, коли Туся й Ляля ішли зі школи, Ляля раптом зупинилася й сказала:

– Тусько, понеси мій портфель трохи. А то у мене так руки болять. Будь ласка!

Туся почервоніла, але взяла портфель і понесла…

Іншим разом, коли вони чергували по класу і Лялі треба було витерти дошку, вона сказала, надувши губенята:

– Тусько, витри дошку, а то у мене скабка під нігтем… Будь ласка!

Туся знову почервоніла, але Ляля так жалібно скривилася, що Туся взяла ганчірку й витерла дошку.

А ще іншим разом, коли Туся витягла з портфеля незвичайну гарненьку гелеву ручечку, яку їй напередодні подарувала бабуся, Ляля вигукнула:

– О! Яка гарнюсінька! Це ти мені подаруєш! Правда?… – і, не чекаючи відповіді, кинула: – Спасибі!

Туся так розгубилася, що не змогла сказати ані слова. І тільки мовчки простягла ручечку Лялі.

І таке стало повторюватися часто. Спершу Ляля робила це так, щоб ніхто не бачив і не чув. Та згодом перестала соромитись і казала вже при всіх:

– Тусько, візьми… Будь ласка!.. – Тусько, зроби… Будь ласка!..

– Тусько, принеси… Будь ласка!..

Туся багато разів хотіла відмовитися, хотіла навіть посваритися з Лялею, але щоразу згадувала добрі розумні очі сенбернара Дейка і те, як він кивав їй головою, дякуючи за частування, згадувала Артемона, Базиліо, Кузьму та Ваську – і не могла наважитися. Не вистачало духу. І коли Таня Верба, чи Люба Присяжнюк, чи ще хтось із дівчаток казали обурено: «Чого це ти бігаєш, як цуценя?», – Туся тільки червоніла й опускала очі:

– А що такого… Вона ж попросила…

Проти цього заперечити було нічого – Ляля завжди казала: «Будь ласка!»

… Перед Новим роком у школі влаштували ялинку. На новорічний ранок запросили батьків.

Замість Лялиних батьків – вони, як завжди, десь мандрували – прийшли професор Іванов з дружиною-блондинкою.

Від Тусі не прийшов ніхто: мама захворіла, а бабуся саме чергувала (в їхньому Палаці культури теж влаштували ялинку).

Вся школа була святково прибрана. В коридорах висіли гірлянди, на вікнах наклеєні лапаті, з долоню завбільшки сніжинки, на стінах – кумедні карнавальні маски.

У їдальні працював святковий буфет.

Із залу лунала весела музика.

Концерт іще не почався. Всі товклися в коридорах, збуджено гули. Ляля в нарядному костюмі Снігуроньки ходила червона й невдоволена. їй було жарко. Ватяна шубка дуже гріла.

Туся, теж у нарядному, але не жаркому костюмі Дюймовочки, ходила слідом за Лялею.

– Тусько! – примхливо сказала раптом Ляля. – Піди купи мандаринок. На тобі гроші! Жарко, просто жах!.. Будь ласка!..

Туся, як завжди, почервоніла, розгублено зиркнула на професора Іванова, що стояв неподалік, і кинулася до буфету. Не стільки виконуючи Лялине прохання, скільки від раптового сорому перед професором.

Професор, який усе чув, теж розгубився – розтулив рота і наче захлинувся.

– Лялю! – нарешті видушив він із себе. – Лялю, що це ти?! Як це ти?!

– А що такого?… Я ж попросила… Сказала «будь ласка»… – невинно закліпала віями Ляля. – Ану тебе! – ображено махнула рукою і пішла по коридору.

Спасокукоцький і Кукуєвицький, які бачили цю сцену, хихикнули.

Професор спершу почервонів, потім зблід, потім знову почервонів.

Нарешті узяв себе в руки.

Спасокукоцький і Кукуєвицький бачили, як професор підійшов до Тані Верби, схилився і щось пошепки й довго їй говорив. Слухаючи, Таня спершу здивовано розтулила рота, потім усміхнулась і закивала головою. А тоді кудись побігла. Але Спасокукоцького й Кукуєвицького це вже не цікавило.

Уже ІгорДмитруха і Валера Галушкинський бачили, як Таня Верба, зібравши гурт дівчаток, щось їм збуджено казала.

Але Ігоря Дмитруху і Валеру Галушкинського теж мало хвилювали дівчачі секрети. Вони готували свій секрет – збиралися запалити бенгальські вогні в залі підчас виступу Діда Мороза.

Ляля стояла біля вікна поряд з Тусею і їла мандаринку. До них підійшла Надя Трав'янко й сказала:

– Лялько! Піди купи мені булочку! Так чогось їсти хочеться. На гроші. Будь ласка!..

У Лялі від несподіванки застрягла в роті мандаринка.

– Будь ласка! – з притиском повторила Надя.

Ляля глянула на Надю, потім на Тусю, густо почервоніла, хотіла щось сказати, але не сказала, взяла гроші й повільно пішла по коридору.

Ії перестріла Люба Присяжнюк:

– Ой, Лялько! Ти в буфет? Купи мені шоколадку… Так чогось хочеться!.. Будь ласка!..

Ляля ще дужче почервоніла, аж сльози виступили на очах, але мовчки взяла гроші й пішла далі. Та не пройшла й трьох кроків, як її гукнула Тося Рябошапка:– Ти ж у буфет, Лялько? Купи мені тістечко. Еклер. Ти ж знаєш, я ж їм тільки еклери… Будь ласка!..

Ляля прикусила губу. А до неї вже бігла Таня Верба:

– Лялюхо! А мені заварне, чуєш!.. І прямо в зал принесеш! Зараз уже починається!.. Спасибі!..

І не встигла Ляля й оком зморгнути, як дівчатка зірвалися й побігли в зал. Усі. Крім Тусі, яка застигла біля вікна й дивилася на Лялю з розпачем і щирим співчуттям…

Хвилин через десять Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський, що сиділи у залі біля вікна і вже збиралися запалювати свої бенгальські вогні, раптом побачили, як із дверей школи йшла надвір розхристана Ляля Іванова. А за нею дідусь-професор і блондинка-бабуся. Ляля йшла і гірко плакала. Блондинка-бабуся винувато кривилася. А професор рішуче рубав повітря рукою…

Туся, як і раніше, ходить у гості до Лялі. Але Ляля вже ніколи не посилає її в буфет, не просить нести свій портфель і витирати за себе дошку…

Між іншим, Ляля й досі не знає, яку роль у цій історії відіграв її дідусь…

* * *

За четвертою партою у лівому ряду сидять головатий хлопчик із насупленими бровами і кирпатенька дівчинка з короткими кісками, що кумедно стирчать одна вгору, друга вбік.

Хлопчик – це Костя Швачко, або Котька, або Котяра, або просто Кіт.

Дівчинка – це Зойка Логвиненко, або Заєць.