Текст книги "Супер "Б" з "фрикадельками" (збірник)"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Кіт і Заєць

Котька і Зойка знають одне одного від самісінького народження, їхні батьки – друзі дитинства. Котька і Зойка народилися майже одночасно: Котька в січні, Зойка в лютому. І відтоді росли не розлучаючись. Дуетом, на два голоси, кричали, лежачи у візочках. Потім одночасно ступили перші кроки в Ботанічному саду. Одночасно хворіли усіма дитячими хворобами.

Ходили в один дитсадок. І в школу пішли разом, до того ж одразу в другий клас. Так сталося, що саме тоді, як треба було йти у перший клас, Котька зламав ногу. І, щоб він не дуже переживав, Зойчині батьки вирішили не віддавати і Зойку в перший клас. Отож програму першого класу вони вивчили, так би мовити, самотужки. І пішли одразу в другий клас.

Учителька, звісно, посадила їх за одну парту.

До школи вони ходили разом. І зі школи додому разом. Мешкали вони в одному будинку.

Першого ж дня, коли Котька й Зойка на великій перерві, взявшись за руки, йшли по коридору, Льоня Монькін тицьнув на них пальцем і закричав:

– О! О! Кавалер і баришня! Кавалер і баришня! Ха-ха-ха!

Спасокукоцький і Кукуєвицький захихикали.

Котька, не кажучи ні слова, підійшов до Льоні Монькіна, взяв його однією рукою за чуба, пригнув, а другою влупив у самісіньку маківку дзвінкого щигля.

– Молодець! – схвально вигукнув Ігор Дмитруха: Котьчина рішучість йому сподобалась.

І Льоня Монькін не наважився дати здачі, а тільки загундосив:

– Ото ще – й пожартувати не можна…

Взагалі Котька одразу всім сподобався. Спритний і таланистий був він хлопчина. За що б не брався, все в нього виходило якось на диво легко й просто.

Загилять, наприклад, хлопці м'яча на дерево, кидають-кидають камінці, щоб збити, – нічого не виходить. Котька прицілиться – бац! – і м'яч уже на землі.

Або закотиться, приміром, сталева кулька від підшипника у вузьку шпарину. Хлопці мучаться-мучаться, чим тільки не виколупують ту кульку – не можуть дістати. А Котька магніт на ниточці в шпарину опустить – і нате вам вашу кульку!

Нічого не скажеш, спритний і удачливий був він хлопчина. А от Зойка – абсолютна йому протилежність. Неуважлива була й невдачлива, просто-таки безталанна. Завжди з нею щось трапляється. То вона щось забуде, то щось розіллє, то розіб'є, то щось загубить. Ще й сама з себе кепкує:

– От я розтелепа! Ну й розтелепа!..

І часто навіть сама передбачала свої невдачі. От грають у дворі всі в квача. Бігають одне за одним, галасують весело. Зойка каже:

– Дивіться, щоб я вам зараз не впала.

І за якусь хвилину, дивись, перечепиться і з усього маху бух на землю. Всі сміються.

І Зойка сміється, хоч і кривиться, бо таки ж болить розбите коліно.

Або чергує вона по класу, треба квіти полити.

– Ой, дивіться, щоб я вам сама не облилася, – каже Зойка. Не встигла сказати – уже й справді мокра з ніг до голови.

– Ну, Заєць! – сміються всі. І найбільше сама Зойка.

А Котька тільки червоніє і брови хмурить. Переживає за неї. Вже не на всіх перервах Котька гуляв із Зойкою. Хлопці дедалі частіше забирали його у свою компанію.

Та Зойка й сама підштовхувала його.

– Іди-іди до них! Чого тобі зі мною киснути? Іди!

Але в школу й після школи додому вони ходили, як і раніше, разом. І сиділи за однією партою. І уроки робили разом. І все було, як і раніше…

Та одного разу перед початком уроків у коридорі Ігор Дмитруха сказав:

– Слухай, Кіт! Чого це ти приліпився до її спідниці?

Котька почервонів:

– Нічого я не приліпився… Просто…

– Ну як – не приліпився!.. Приліпився. Тільки й знаєш, що біля неї крутишся.

– Та ні… просто… – Котька насупив брови й одвернувся.

– Слухай, – Ігор Дмитруха поклав йому руку на плече, – слухай, сідай зі мною! Будемо в «морський бій» на уроках грати і взагалі…

Котька розгублено закліпав і знизав плечима:

– Та якось… якось…

– Та ну тебе! – вигукнув Ігор Дмитруха. – Подумаєш – «друзі дитинства»! Так що – до пенсії ходити, за ручки взявшись? Ти ж хлопець! Ти ж молоток! А вона… сама ж на себе каже – «розтелепа»…

– Та ну… – ще дужче почервонів Котька.

– Все! Ходімо тебе переселяти! – й Ігор Дмитруха рішуче попрямував до їхньої парти, де Зойка рилася в своєму портфелі і, як завжди, не могла щось відшукати. – Заєць! – сказав Ігор Дмитруха. – Кіт переселяється до мене! Ми з ним у «морський бій» гратимемо і… і взагалі.

Зойка на мить застигла з роззявленим ротом, глянула на Котьку, зблідла і, враз опустивши очі, метушливо стала допомагати Дмитрусі збирати вже розкладені нею на парті Котьчині зошити і підручники:

– Ага… так-так… авжеж… звичайно…

Котька стояв, втупившись у підлогу, і не наважувався підняти на неї очі.

І тільки як сів поруч із Дмитрухою за останню біля вікна парту, він подивився в її бік.

Зойка усміхалась і кивала йому з їхньої парти – все, мовляв, гаразд. Але Котька по очах бачив, що вона переживає. І йому стало совісно.

Та повертатися вже було пізно…

Після уроків Ігор Дмитруха повів хлопців у сусідній двір на будівельний майданчик, де екскаватор рив глибокий котлован під фундамент нового будинку. На територію будівельного майданчика лізли крізь дірку в паркані, потім тікали від виконроба. Це було захопливо і навіть трошки небезпечно. Всюди висіли різні застережні гасла на кшталт «Не стій під стрілою!».

Котька й тут виявив свою спритність і вчасно розшукав запасну аварійну дірку в паркані, коли виконроб уже зовсім близько кричав, розмахуючи капелюхом: «Ану киш звідсіля, горобці! Відповідай за вас потім!» І всі щасливо втекли через аварійну дірку і потім підхвалювали Котьку. А він одмахувався, але в душі почувався героєм і вже зовсім не думав про Зойку…

Щоб разом іти до школи, Котька й Зойка щоранку зустрічалися внизу біля під'їзду. І завжди чекали одне одного.

Наступного дня Котька навмисне трохи запізнився – хвилин на п'ять проти звичайного. Коли він вийшов, Зойки біля під'їзду не було. Котька відчув полегкість. Він не знав, що б їй сказав, як би він пояснив учорашнє…

Зойка була вже в класі.

Котька підкреслено весело привітався з нею і пройшов до Ігоря Дмитрухи.

Зойка усміхнулась і кивнула йому… Минуло кілька днів.

Тепер на великій перерві й після школи Котька гасав із хлопцями, грав у футбол, у сищиків-розбійників та інші хлопчачі ігри.

Інколи він помічав самотню постать Зойки, що стояла осторонь і мовчки спостерігала, як вони грають.

На мить у нього стискалося серце, але тут хтось із хлопців зачіпав його, і він поспішав одвернутись і не дивитися на Зойку. Він просто намагався не думати про неї, бо це турбувало, непокоїло його.

– Хлопці! Сьогодні після уроків експедиція в джунглі! – сказав якось Ігор Дмитруха.

– Ух ти! – перезирнулися Спасокукоцький і Кукуєвицький.

– Бемц! – сказав Валера Галушкинський.

Експедиція в джунглі – то був таки «бемц». То було небезпечно. «Джунглями» у школі називали зелений куточок біля кабінету біології. Він складався з кількох десятків вазонів різного калібру: від чималого кадоба з пальмою до зовсім маленьких вазончиків з виткими рослинами, що висіли по стінах. Вазонів було так багато, і рослини були такі різноманітні й так химерно перепліталися між собою – наче у справжніх джунглях.

Яка спокуса, особливо для хлопців, – залізти у ті «джунглі»!

Але технічка, дебела Олімпіада Самсонівна, категорично забороняла і близько підходити до «джунглів». А з Олімпіадою Самсонівною жарти погані. Навіть вусатого одинадцятикласника вона може взяти за вухо й одвести до директора.

Та що таке небезпека для Ігоря Дмитрухи! Навпаки – для Ігоря Дмитрухи без небезпеки нема життя.

Почекавши після уроків хвилин десять, поки школа спорожніла (лишилися тільки «продльонщики» на першому поверсі), Ігор Дмитруха, Котька та ще кілька хлопців крадькома, навшпиньках піднялися на третій поверх. Саме тут, у кутку біля кабінету біології були «джунглі».

Піднявшись сходами, хлопці одразу лягли на підлогу й рушили по коридору до «джунглів» поповзом. Повзли на животах і тільки сопіли.

Двері класів були розчинені. Ніде нікого. Звернули по коридору за ріг. І от – «джунглі».

Першим у зелене плетиво поліз Ігор Дмитруха, другим – Котька. Більше залізти не встиг ніхто. Раптом Ігор Дмитруха приглушено зойкнув: «Олімпіада! Тікаймо!» – і вужем вислизнув із «джунглів» (чи то йому причулося, чи, може, в цьому й полягав задум операції – хтозна).

Котька від несподіванки смикнувся, вдарився об щось головою і, вискакуючи з «джунглів», почув, як позаду те «щось» важко гупнуло на підлогу.

«Звалив вазон!» – майнуло в голові. Хотів обернутися, але ноги вже винесли його за ріг у коридор.

– Ігорю! – гукнув на бігу Котька. – Стривай! Стій! Ігорю! Я… я вазон звалив. Вернімося, Ігорю!

– Ану тебе! – відмахнувся Дмитруха, не обертаючись. Котька спинився.

Важко дихаючи, прислухався.

Тихо. Ніхто не женеться. Дмитрусі таки, мабуть, причулося. Набравшись духу, Котька навшпиньках пішов по коридору назад.

Підійшов до рогу і обережно визирнув з-за стіни.

І…

Край «джунглів» навпочіпки сиділа Зойка і незграбно, невміло намагалася стулити розколотий навпіл вазон. Наче хто здушив Котьку за горло – перехопило подих. Зойка, зраджена ним Зойка старалася ліквідувати його, Котьчину, шкоду.

Як вона тут опинилася? Мабуть, чула, що хлопці збираються до «джунглів», і потяглася за ними.

Котька прикипів до місця, не в змозі ворухнутися. І тут, мов із-під землі, біля Зойки з'явилася Олімпіада Самсонівна.

– А це що таке?! Ах ти ж…

Зойка розгублено усміхнулась:

– Ой!.. Не гнівайтесь… Це я… випадково… Я ж така розтелепа… Це ж… це ж усі знають…

Котька набрав повні груди повітря, глибоко зітхнув і вийшов з-за рогу… Наступного ранку вони зустрілись, як завжди, біля під'їзду. І, прийшовши до школи, сіли поряд за свою четверту, в лівому ряду парту…

Ігор Дмитруха не сказав ні слова.

* * *

Льоня Монькін сидить один.

Ліна Митрофанівна вже кілька разів садовила поруч з ним дівчаток, але жодна більше двох днів усидіти не змогла. Тікали…

Льоня Монькін

Льоня, або, як його ще називають, Льодик Монькін, страшенно не любив жіночого роду, тобто дівчат. У нього були на це свої причини. Коли він був маленький, він був дуже схожий на дівчинку. Може, через те, що мама відпускала йому довге волосся, пов'язувала великого яскравого банта і взагалі чепурила, як ляльку. Незнайомі жінки в тролейбусі сплескували руками й ахали: «Ах, яка у вас гарненька дівчинка!» Льодик густо червонів, а мама тільки весело сміялася. Згодом із випадково підслуханої розмови дорослих він дізнався, що його мама, виявляється, дуже хотіла, щоб у неї була дівчинка, а народився він, Льодик.

Як бачите, у нього були підстави не любити дівчаток. До того ж хитра доля раз у раз зіштовхувала з тими дівчатками. Виходило завжди так, що дівчатка доводили йому свою вищість. То якась Таня Верба краще за нього відповідала урок, то якась Люба Присяжнюк швидше за нього бігала, то якась Тося Рябошапка влучніше за нього кидала сніжки… Не кажучи вже про М а каро ні ну, яка навіть у футбол (у чисто хлоп'ячу гру!) грала краще, ніж він. Льодик тільки червонів, зціплював зуби і дивився на них спопеляючим поглядом. Він би їх усіх! Але після того як Надя Трав'янко привселюдно натовкла йому носа, з дівчатками він не бився. Тьху на них! Хай їх грім поб'є!..

Льодик був філателіст, тобто збирав поштові марки. У нього було вже три клясери – це такі спеціальні альбомчики з кишеньками для марок. Більше філателістів у класі не було. Тут Льодик суперників не мав. Але й тріумфу особливого теж.

Коли він приніс у клас свої клясери, хлопці спершу обступили його, почали, штовхаючись, роздивлятися. І Спасокукоцький та Кукуєвицький навіть захоплено вигукнули: «Ух ти!.. Ах ти!..» Але тут Ігор Дмитруха ревниво скривився, витяг із кишені пачку якихось надзвичайних жувальних гумок і став щедро усіх частувати. І хлопці одразу втратили інтерес до марок. А Спасокукоцький та Кукуєвицький зневажливо пхикнули: «Подумаєш – марки! Велика цінність!» (Наче то й не вони щойно ухали та ахали). А дівчатка у Льодиків бік і не глянули – чи то знаючи Льодикове до них ставлення, чи то через дівчачу свою легковажність. Один тільки Шурик Бабенко додивився клясери до кінця. І наступного дня почав збирати марки. Однак, зібравши дев'ять марок, несподівано захопився значками й, кинувши марки, став збирати значки. Проте Льодик на нього не образився. На хлопців Льодик ніколи не ображався. Хлопцям він міг пробачити все на світі. Бо то ж хлопці!..

Цієї осені Тося Рябошапка принесла в клас нове захоплення – листування з дівчатками різних країн. Влітку вона відпочивала в Одесі, у міжнародному дитячому таборі «Молода гвардія», де познайомилася із зарубіжними школярами, списала цілий зошит адресами; приїхавши, роздала ті адреси подружкам, і зав'язалося жваве спілкування.

Таня Верба писала до Ісмени з Катовіце (Польща); Люба Присяжнюк – до Єви з Будапешта (Угорщина); Надя Трав'янко – до Еріки з Ейзенаха (Німеччина); а сама Тося Рябошапка листувалася одразу з трьома – зі Снєжаною з Пловдива (Болгарія), з Маріорою з Бухареста (Румунія) та Йованкою з Дубровника (Хорватія).

Тепер у дівчаток тільки й розмов було, що про те листування.

– А Ерика мені написала…

– А я Снєжані написала…

– А мені Йованка написала…

На всіх перервах – галала-галала-галала… Зберуться десь у кутку чи біля чиєїсь парти, одна одній показують листи, фотографії, сувеніри різні. А то сядуть, книжками пообгороджуються (щоб хлопці не підглядали) – і пишуть: голови набік посхиляють, літери старанно виводять, кольоровими олівцями квіточки у кутках листів вимальовують (щоб гарно було) – тільки сопуть…

Льодикові все це було б, як то кажуть, «до ґудзика» (подумаєш, пишуть: «А я сьогодні п'ятірку одержала…», «А я вчора таке цікаве кіно бачила»), якби… не марки. Коли він бачив у дівчачих руках довгасті, з тонкого напівпрозорого паперу конверти і на них незнайомі закордонні марки, його очі загорались, а серце жалібно тенькало. Бо ж вони, джеркотухи пискляві, анічогісінько у тих марках не тямлять – розриваючи конверт, безсовісно рвуть і марки (щоб їм спідниці порвало!).

Якось, перехопивши Льодиків погляд, Тося Рябошапка враз стрепенулась і сказала:

– Ой, це ж тобі марку, мабуть, треба!.. Так на, бери!

Й інші дівчатка, почувши, теж ойкнули:

– Ой! Правда! Це ж ти збираєш! Візьми! Візьми!

Льодик почервонів, як помідор, презирливо скривився і сказав:

– С-спас-сибічки! У мене такі є! Скільки завгодно!

Ну не міг же він узяти від них – від них! – цю подачку, як ви не розумієте!.. Хоч у нього, звичайно, таких марок не було!І ще більша досада і злість на жіноче плем'я охопили його.

«Ич! У марках ні бельмеса не тямлять, а їм з усього світу листи з тими марками йдуть!.. А я…» І якось сама собою виникла у Льодика думка – а чому б оце і йому не почати листуватися з кимось із інших країн. Це ж так просто: написав коротенького листа, а тобі прийшла відповідь, знову написав – і знову відповідь, і щоразу на конверті – марка. Тільки одклеюй і складай у клясер… Але кому й куди писати? Де взяти адресу? У тих сорок-білобок викрасти? Так у них же всі адреси дівчачі. А писати дівчинці, хоч би Льодика й на шматки різали, він не буде. Тільки хлопцеві! Але ж де дістати адресу закордонного хлопця?…

І раптом…

Допоміг випадок (недарма він чоловічого роду!).

Льодик узяв у бібліотеці книжку, яку щойно перед ним здала Надя Трав'янко. «Небувале буває» Сергія Алексєєва (бачите, навіть назва символічна!). Прийшов додому, розгорнув, а там – лист. Тільки, будь ласка, не думайте, ніби Льодик такий, щоб просто собі читати чужі листи!.. Але якщо ти така ґава, що залишаєш свої листи у бібліотечних книжках, то хто тобі винен?

Це вже, даруйте, не твій лист, а бібліотечний.

І його можуть читати всі абонементи, тобто абоненти.

А коли і я абонент, то…

Льодик розгорнув листа.

«Добрий день, Надя! Дуже спасибі тобі за фото ваш прекрасний Київ. У мене все порядок. Тільки один неприємність. Я посварився з мій друг Гудрун. Той, що живе в сусідстві, в шостий номер. Ну, ти знаєш. Тому я тепер переживаю. Не знаю, як зробити назад мир і дружба. Ну от. А як ти?

Пиши. Буду відповідати. Привіт.

Еріка».

У Льодика підскочило у грудях серце. Ой! Так це ж те, що треба!

Гудрун! Хлопець! Та ще й посварився з Ерікою. От молодець! Мабуть, здорово вона йому в печінки в'їлася, та Еріка. А що ж! Дівчата – вони всюди однакові. Що в нас, що в них. Мабуть же ж, виставлялася, яка вона прекрасна – і гарна, і метка, і розумна. А йому це набридло, і він послав її по-німецькому куди треба. І тепер вона, бач, переживає, не знає, «як зробити назад мир і дружба». Мабуть, така сама, як Надька Трав'янко, якщо з нею листується. І той Гудрун, сердега, очима кліпатиме і ще візьме й помириться. Треба йому написати, підтримати, застерегти.

Адреса є. Раз по сусідству, – значить, на тій самій вулиці. Правда, прізвища нема. Але Ейзенах – місто невелике. Значить, і будинки там невеликі. І навряд, щоб у шостому номері було багато Гудрунів. Таке незвичне ім'я. Може, він і на весь Ейзенах один.

Відчуваючи жар у грудях і тремтіння в усьому тілі, Льодик сів за листа.

«Добрий день, Гудруне! – бадьоро почав він. – Пише тобі Леонід із Києва. Не дивуйся, що я пишу. Просто наші дівчата листуються з вашими. І мені стало відомо, що ти посварився з Ерікою. Вона тепер переживає і не знає, як з тобою помиритися. А ти не переживай. Держи хвоста бубликом! Я певен, що то вона винна. У нас теж дівчата вередливі, і ми з ними сваримося. З ними інакше не можна.

Давай будемо листуватися. Пиши мені, а я писатиму тобі. З міжнародним привітом Леонід Монькін».

Льодик подумав-подумав і приписав: «Я збираю марки. А ти?»

Він перечитав листа і лишився ним дуже задоволений. Здорово написано, по-чоловічому! Гудрун оцінить. Особливо оте «держи хвоста бубликом»! І приписка ловка. Нічого не просив, і водночас кожному дурневі ясно, що треба прислати марок.

Льодик пішов на пошту, купив спеціальний конверт для міжнародної кореспонденції та відправив листа.

А того, Трав'янчиного, щоб вона ні про що не догадалася, дуже спритно підсунув їй у підручник – хай думає, що сама туди поклала.

І став чекати відповідь. День чекає, два, три… Тиждень чекає…

Щодня по кілька разів зазирає у поштову скриньку. Навіть наважився запитати листоношу. Та усміхнулася й весело сказала: «Пишуть».

За цей час Льодикові двічі вже снилися міжнародні сни.

Одного разу наснилося, що на його ім'я з закордону прибув цілий вагон марок. І він не знає, куди ті марки подіти. Залізничне начальство вимагає, щоб він негайно розвантажував свій вагон, а мама категорично заперечує, щоб він завалював усю квартиру марками.

Удруге йому наснилося, ніби його обирають президентом міжнародної антидівчачої асоціації. Це чомусь відбувалося на вокзалі й обирали його не люди, а… чемодани. З кольоровими закордонними наклейками у вигляді поштових марок. І головував на тих дивних зборах Гудрун, який, до речі, теж був не людина, а чемодан. «Авжеж, – думав уві сні Льодик, – тепер зрозуміло, чому в нього таке ім'я. «Гудрун», «чемодан» – навіть звучить однаково».

І Гудрун-чемодан, плямкаючи кришкою, наче ротом, говорив: «Чого ти дивуєшся? Я ж тобі писав у листі, що президентом будеш ти. Я ж тобі писав», – думав уві сні Льодик. – Як це я забув. Він же мені писав. Я ж одержав від Гудруна листа. Чого ж я дивуюсь».

Так було уві сні. А наяву – ніяких листів не було.

Минув іще тиждень. І ще три дні.

Нічого.

Крім газет, дитячого журналу та рахунків за міжміські телефонні переговори батьків – анічогісінько. Льодик просто зненавидів поштову скриньку (у-у, теж жіночого роду, капосна!). Нарешті він махнув рукою: «Та! Вже не прийде. Мабуть, той Гудрун не одержав мого листа. Прізвища ж я не написав. Ну й не треба! Не дуже й хотілося!»

І от коли він махнув рукою і перестав чекати, несподівано надійшов лист.

Повертаючись зі школи, Льодик зустрівся біля під'їзду з листоношею. Листоноша весело усміхнулась і сказала:

– А-а! Пан Монькін?! Леонід?! Вам лист! – вона швидко перегорнула у сумці велику купу листів, витягла одного й подала йому.

Занімілою рукою Льодик узяв довгастого конверта. І, розгубившись, навіть забув подякувати листоноші. Та, все ще усміхаючись, зайшла до під'їзду, а він лишився надворі.

У лівому куточку конверта була наклеєна синенька стрічечка, на якій білими літерами були написані іноземні слова, а у правому – аж сім різноколірних марок: на одній – дядечко в окулярах, на другій – будинки якісь, на третій – якийсь орнамент, а на чотирьох інших – по дві барвисті гарнющі пташки. У Льодика аж дух перехопило. Таких марок у нього ще не було.

«Молодець, Гудрун! Ух молодець! Не хлопець, а молоток!»

Тремтячими пальцями Льодик розірвав конверт.

На землю посипалися кольорові листівки із зображенням якогось старовинного замку на горі. І ще – зображенням донизу – впала якась менша листівочка, на звороті якої був напис: «Леоніду від Ерики та Гудрун. На дружбу-фройндшафт», – піднявши, прочитав Льодик. Перевернув і… серце в нього зупинилося. З кольорової фотографії, обнявшись, усміхалися йому… дві дівчинки…

Якби з неба просто на голову йому зараз упав марсіанин – Льодик не був би такий вражений. Гудрун – дівчинка!.. Це було неймовірно. Як це могло бути?! Ерика ж писала: «Мій друг Гудрун», «Той, що живе в сусідстві…». І раптом Льодик згадав: «Тільки один неприємність…» Та то ж вона просто… просто помилилась. Погано ще знає мову і плутається у родах й відмінках. А він, йолоп: «Держи хвоста бубликом!.. У нас теж дівчата вередливі, і ми з ними сваримося. З ними інакше не можна…» От тобі й маєш – «один неприємність»!.. От уже сміялися, мабуть!..

З під'їзду вийшла усміхнена листоноша.

– Ну що – дочекався? Приємно одержувати листи, правда ж? О, та ще й од дівчат! – вона зиркнула на фотографію, яку він не встиг сховати, підморгнула йому й пішла.

Краще б вона вдарила його своєю сумкою по голові!

«Дочекався»! Справді, дочекався!

Ой! Що ж тепер буде!

Ерика й Гудрун, звичайно ж, написали Наді Трав'янко, а та рознесе по всій школі… І… «У нас теж дівчата вередливі…» Ну дадуть йому тепер ці дівчата! Задражнять, засміють – жити не захочеш!.. Хоч на край світу тікай!

Наступного дня Льодик до школи не пішов.

Зранку заохав, застогнав і сказав мамі, що дуже болить голова й горло. Мама, звичайно, стурбовано обмацала його лоба і, хоч температури не виявила, сказала, щоб сидів удома.

До півдня Льодик пролежав на тахті, перебираючи і переглядаючи марки. Для нових семи марок він одвів окрему сторінку клясеру. Що б там не було – не викидати ж їх!

Лежав, переглядав марки і думав.

А ті Ерика й Гудрун, видно, єхидні дівчата. Ні слова йому не написали, тільки підписали фотографію – і все. Мовляв, дивись, дурню, і начувайся. Догадуйся сам, у яку калюжу ти сів зі своїм листом! Марок йому, бач, закортіло! Барахольщик! Так на тобі марки, клей їх собі хоч на носа! Але за ті марки ти ще заплатиш! Сльозами вмиєшся!

І так Льодикові стало кепсько, так кепсько, що йому здалося, наче він і справді захворів. І голова начебто заболіла, і горло… І температура ніби підвищилась.

А вдома нема нікого. Тато й мама на роботі, прийдуть тільки увечері.

Льодик відчув себе таким самотнім і нещасним, і так йому стало себе шкода, що він… заплакав.

І в цей час у двері подзвонили. Льодик стрепенувся: «Невже мама?!» Коли Льодик хворів, мама іноді відпрошувалася на роботі й приходила зразу по обіді.

Льодик швиденько витер сльози і побіг відчиняти.

Відчинив двері… й закляк.

На площадці з портфелями у руках стояли Таня Верба, Тося Рябошапка, Люба Присяжнюк і Надя Трав'янко.

– Ти що – захворів?

– Чого ти не був у школі? – Ми принесли тобі уроки.

– І прийшли провідати, бо я одержала вчора листа від Ерики.

Льодик зіщулився, втягнув голову в плечі й позадкував.

– Ой, дівчата, він таки хворий! – вигукнула Тося Рябошапка. – Дивіться, який блідий!

– І… і заплаканий! Дивіться! – скрикнула Люба Присяжнюк.

– Ой, що тобі болить? – забідкалася Таня Верба.

– Йому треба негайно лягти! – вигукнула Надя Трав'янко.

І не встиг Льодик отямитися, як дівчатка підхопили його попід руки, потягли до тахти і силоміць поклали.

«Ну, зараз почнеться!» – з відчаєм і безнадією подумав Льодик і заплющив очі – він не хотів бачити їхніх торжествуючих облич.

На якусь мить дівчата завмерли. А тоді…

– Ой, – прошепотіла Тося Рябошапка. – Дивіться, як йому погано!

– Здається, знепритомнів! – прошепотіла Таня Верба.

– Бідолаха! – прошепотіла Люба Присяжнюк. – Бачите, який він тонкий і вразливий. А ми…

– А ми, – зітхнула Надя Трав'янко, – ми ж завжди вважали, що він противний… А він узяв і помирив Ерику й Гудрун.

Льодик ледь-ледь розплющив одне око – сміються, чи що? Та дівчатка й не думали сміятися. Обличчя в них були абсолютно серйозні й зосереджені.

– Так же ж і пишуть, – знову зітхнула Надя Трав'янко. – «Нас помирив ваш хороший товариш Леонід Монькін. Передайте йому дуже спасибі!» І що він там таке написав?…

І раптом Льодик усе зрозумів. І зовсім розплющив очі. Авжеж! Він написав Гудрун, що Ерика переживає, і Гудрун стало совісно, і вона перша побігла миритися (це ж так важливо, щоб хтось перший зробив крок!). Отже, сам того не бажаючи, він допоміг їм помиритися. І, вдячні йому за це, вони не стали писати, як він помилився… І ніхто з нього тепер не сміятиметься й не кепкуватиме. Гаряча хвиля несподіваної радості зненацька огортає Льодика, і він не може втриматися від усмішки. Дівчатка дивляться на нього і теж щиро й радісно усміхаються.

І тут йому враз спадає на думку, що радість – жіночого роду… І дружба, між іншим, – теж…

Але мир – усе-таки чоловічого…

* * *

Проте хоч доброта – теж жіночого роду, це зовсім не означає, що чоловічий рід геть-чисто її позбавлений.

Он за останньою партою у лівому ряду під стіною сидить хлопець – наче з іншого класу, вищий і старший за всіх… Це…