Текст книги "Супер "Б" з "фрикадельками" (збірник)"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Кум Цибуля

Коли ваше прізвище Цибуля, то як, ви думаєте, вас називають у класі? Правильно! Кум Цибуля… Не інакше.

Бо в кожному класі обов'язково знайдеться хтось, хто читав уже «Сорочинський ярмарок» Миколи Васильовича Гоголя.

І нікуди ви не дінетеся. Нічого ви не вдієте.

Хай вас тисячу разів звуть Петрик, ніхто вас Петриком не називатиме.

Хоч плачте, хоч ображайтесь, хоч скаржтеся Глафірі Павлівні – не допоможе нічого. Будете ви Кумом Цибулею «і вся гра», як каже знайомий уже вам семикласник Вася Лоб.

До речі, Петрик Цибуля не плакав, не ображався і не скаржився Глафірі Павлівні.

По-перше, тому що в нього була весела й лагідна вдача, він не любив ображатися, плакати, а тим паче скаржитися.

По-друге, він змалку звик до цього прізвиська. Сам тато називав його так ще з немовлячого віку (не татового, а Петрикового, звичайно). І старший Петриків брат десятикласник Альоша теж був Кумом Цибулею. Та й тато їхній, власник супермаркету Олександр Іванович, скажемо відверто, не уникнув цього прізвиська. Серед близьких друзів і Олександр Іванович був Кумом Цибулею.

Але, щоб не було плутанини, ми з вами називатимемо Кумом Цибулею тільки Петрика.

Треба сказати, що в класі його всі любили. От є ж такі щасливі люди, які одразу викликають до себе загальну симпатію. Про них усі так і кажуть – «симпатяга».

Тільки глянеш на нього – і вже не можеш втриматися від привітної усмішки.

Кругле веснянкувате личко, носик бараболькою, біляве волосся кумедно стовбурчиться їжачком, і голубі очі весь час сміються. Ніхто ніколи не бачив, щоб Кум Цибуля хмурився, сумував, сердився абощо. Навіть як десь упаде, заб'ється – тільки на мить скривиться від болю, а наступної миті вже сам із себе сміється весело.

Гарний хлопець, нічого не скажеш.

І от про цього гарного хлопця раптом рознеслася несподівана чутка, її принесли на «продльонку» двоє «бешників» Спасокукоцький і Кукуєвицький.

Як ви знаєте, на «продльонку», тобто подовжений день, лишаються не всі. У кого вдома є вільні від роботи родичі (дідусі-ба бус і, брати-сестри тощо), ті здебільшого не лишаються. Кум Цибуля не залишався. В нього був брат Альоша – десятикласник, ще й дідусь Пантелеймон Петрович.

Так от, пішла сьогодні група «бешників»-«продльонщиків» у Ботанічний сад. Спасокукоцький і Кукуєвицький одкололися, побігли випити соку.

Глип – а у кіоску стоїть біля вагів Кум Цибуля і… продає яблука. У синьому фартусі, у береті, мов справжнісінький продавець.

Спасокукоцький і Кукуєвицький так і вклякли від подиву. Кум Цибуля помітив їх, підморгнув весело і хоч би що. Спасокукоцький і Кукуєвицький навіть про сік забули, такі не випили. Постояли-постояли із роззявленими ротами і повернуся назад.

«Ашники», почувши незвичайну новину, розгублено перезирнулись. Як на це реагувати, у першу мить вони ще не знали. Тільки Гришка Гонобобель, який ревниво ставився до популярності Кума Цибулі, дозволив собі гигикнути досить радісно:

– Ги-ги!.. Продавець!.. Негоціант Цибуля!..

Та Люська Зарічняк вигукнула за звичкою:

– Уявляєте? Уявляєте?… Жах!

Усі інші вичікували. Та й справді – хто приніс новину? – «бешники». Постійні їхні суперники і конкуренти. Та ще й оті Спасокукоцький і Кукуєвицький, які тільки й знають, що підхихикують завжди з-за чужих спин. А може, взагалі брешуть?! Може, наговорюють?

Тому про всяк випадок Шурочка Горобенко вирішила «бешників» трохи при… той… пригасити.

– То й що?! – задерикувато труснула вона головою. – Ну й торгує! І хай! На здоров'я! Потрібна для людей справа. І нічого вам!..

– Категорично! – підтримав її Ромчик Лещенко. Він дуже любив слово «категорично».

А тихий Антоша Дудкін мовчки кивнув головою. І Спасокукоцький та Кукуєвицький тут же пригасли, відступили і зникли за дверима.

– Але подивитися все-таки треба! – сказала Шурочка, як їх уже не було.

– Категорично! – знову-таки сказав Ромчик.

По дорозі до того кіоску, що біля Ботанічного саду, говорили про торгівлю. Про торгівлю взагалі і про продавців зокрема. Найбільшу обізнаність у цій справі виявила Люська Зарічняк.

– Ой, ви знаєте, ви знаєте, – джерготіла вона, – працівники торгівлі – це такі забезпечені люди! Матеріально. Жах!.. В однієї маминої знайомої сусідка по дачі (на Нижніх садах) звичайнісінька собі продавщиця. Так чого в неї тільки нема!.. І дача, і «Мере», і два комп'ютери, крутий мобільник, і всі пальці в перснях… Саме золото. Уявляєте? Уявляєте? Жах!.. – А що?… Обважує, обмірює, обраховує… Запросто!.. – замахав руками Гонобобель.

– А потім тільки – раз! – і під суд! – тихо сказав Антоша Дудкін – його мама була народним засідателем у суді.

– Категорично! – кивнув Ромчик.

– Невже й наш Кум Цибуля хоче стати таким?! – недовірливо промовила Шурочка.

– А що? – знову замахав руками Гонобобель. – Запросто! І тато його у торгівлі працює, і брат Альоша збирається у торговельно-економічний вступати. Він сам казав…

– Уявляєте? Уявляєте? Жах! – взялася рукою за щоку Люська. – Такий симпатяга і… Жах!

– А! – рубонув рукою Гонобобель. – Ви всі тільки й знаєте: «симпатяга», «симпатяга»… А цей симпатяга таким потім стане, що будь здоров!..

– Ану тебе! – обурено вигукнула Шурочка. – Тобі тільки б якусь гидоту сказати про когось!

– Не гидоту, а просто… – трохи знітився Гонобобель. Вони саме проходили повз велику галасливу чергу, що юрмилася навколо залізних ґратчастих контейнерів, з яких, мов чудернацькі тигри, визирали смугасті херсонські кавуни.

Огрядний спітнілий дядечко у збитому на потилицю капелюсі лаявся з продавщицею:

– Ви мені нарахували десять сорок п'ять, а з мене десять тридцять п'ять. Я математик. Рахувати вмію.

Продавщиця, дебела й галаслива, презирливо міряла його поглядом:

– Математик!.. Який же ви, мужчина, міліметровий!.. Нате вам назад не десять, а двадцять копійок, тільки йдіть швидше. Не затримуйте мені чергу.

– Ваші копійки мені не потрібні. Мені не гроші, а принцип!.. Треба правильно рахувати.

– Ідіть-ідіть!..

– Та не затримуйте, справді!

– А ви не кричіть. Якби вас обрахували…

– Одпускайте! Одпускайте! Ну!

– А ви чого лізете? Ви тут не стояли. – Я-а-а не стояла?! Та я безпосередньо за цією дамою! Безпосередньо!.. Я тільки бігала по пакет.

– Мені принцип! Принцип! Я гроші не друкую. Я заробляю чесно.

Гришка Гонобобель переможно глянув на Шурочку:

– О!.. Чула?!. А ти – «гидоту» і… Життя треба знати!.. Ги-ги!

Шурочка мовчки одвернулася від нього.

Почалася огорожа Ботанічного саду, аж от…

Вони вирішили близько не підходити.

– Треба делікатно, – сказала Шурочка. – Делікатно треба.

Біля овочевого магазину був кіоск із тентом, ззаду якого громадилися ящики, майже всі вже порожні. Але за вагами стояв не Кум Цибуля, а його старший брат одинадцятикласник Альоша, справді у синьому халаті, у беретику, як справжній продавець. Та Кум Цибуля теж був тут. Підв'язаний, видно, спеціально вкороченим для нього синім фартухом, він ревно допомагав Альоші – спритно насипав яблука з ящиків у пластмасове відерце. А Альоша брав, ставив відерце з яблуками на ваги, важив і розраховувався з покупцями. Причому відерець було двоє: поки Альоша важив одне, Кум Цибуля насипав друге. І черга посувалася дуже швидко. Без галасу, без лайки, без суперечок.

Видно було, що люди задоволені. Раз у раз чулося:

– Молодці!

– От би всюди так!

– Гарні хлопці!

Коли хтось новий підходив до сивенького дідуся, що стояв у черзі останній, він ввічливо повторював одну й ту саму фразу:

– Продавці вибачалися, просили не займати. Зараз буде перерва. Прийматимуть товар.

І не встигли наші «ашники» обмінятися першими враженнями, черга зникла, останній сивенький дідусь, сказавши: «Красненько дякую!» – одійшов. Альоша побіг чогось у магазин. Кум Цибуля лишився у кіоску сам.

– Гайда! Побалакаємо з цим негоціантом! – махнув рукою Гонобобель.

– Тільки делікатно, – сказала Шурочка.

– Та делікатно-делікатно, – вже на ходу кинув Гонобобель.

Кум Цибуля щиро здивувався, побачивши одразу таку кількість знайомих облич:

– О! Привіт!..

– Негоціанту Цибулі низький уклін! – Гонобобель церемонно вклонився, вимахуючи уявним капелюхом. – Ги-ги!..

Інші привіталися урозбрід.

– А що ти тут робиш? – не дуже до ладу спитала Люська (наче й так не видно!).

– Братові допомагаю, – просто відповів Кум Цибуля. – Він іще влітку влаштувався. І підробити, і для практики. Він же в торговельно-економічний збирається.

Ця його щирість якось одразу обеззброїла всіх. Тільки Гонобобель продовжував «виступати».

– От Цибуля! От негоціант! Купець нижньогородський!

Але, побачивши, що його кпини не діють, теж скис і, щоб якось вийти з незручного становища, сказав:

– Ану хоч покажи, чим ти торгуєш!

Гонобобель перехилився через прилавок і раптом радісно заволав:

– Люди! Дивіться, який товар! – він вихопив з ящика велике червонобоке яблуко.

– Ой!.. Я хитаюсь! – зойкнула Люська.

– Куме! – Гонобобель ляснув Цибулю по плечу. – Дай хоч скуштувати, скупердяю! Сидить на таких вітамінах і… і мовчить.

Кум Цибуля ніяково усміхнувся, розгублено озирнувся, почервонів.

– Бу… будь ласка!.. Беріть!.. Будь ласка!..

Гонобобель тут-таки, не роздумуючи, вкусив яблуко і аж зажмурився:

– Ух-х!.. Смакота!

Люська потяглася рукою до ящика.

– Та ви що?! – обурилася Шурочка. – Це ж не його! Як так можна!

– Що значить – не його? – жуючи й захлинаючись, «обурився» й собі Гонобобель. – А… ми чужі?… Свої!.. Скажи, Куме?… І справжні працівники торгівлі завжди знайдуть, як списати таку мізерію… Щось підгнило, щось побилося… Правда ж? Кум Цибуля непевно знизав плечима, але тут же закивав, припрошуючи:

– Беріть, беріть!.. Будь ласка!.. Будь ласка!.. Беріть!.. Чого там…

Гонобобель так смачно жував яблуко, з таким хлебтанням вгризався в нього зубами, що відмовлятися було просто несила.

І спершу Люська, а потім Ромчик, Антоша й інші потяглися руками до ящика.

Цікава то річ, яку можна було б назвати «законом більшості». Як більшість щось робить, то й тебе (хоч, може, й не дуже ти спершу хочеш) тягне якась сила так само вчинити. Як всі, так і я.

А коли ще й бажання є? Коли в тебе, можна сказати, аж слинка тече – ну й хочеться ж укусити оте яблуко смачнюче!..

То як же його втриматися?…

Шурочка швидко-швидко заморгала й опустила очі:

– Хіба що найменшеньке… Щоб попробувати тільки…

Але як вона не вибирала, і їй дісталося велике й червоне-червоне (ну і ящик!).

Вона так почервоніла, коли взяла яблуко, що її обличчя і яблуко у кольорі зрівнялися. Совісна була дівчинка Шурочка.

Вони стояли й дружно хрумкали, аж за вухами лящало, а Кум Цибуля дивився на них і усміхався лагідно.

– Ну яблука! Я ще таких зроду не їла. Чесне слово! Можна, я ще одненьке?… – Люська благально глянула на Кума Цибулю.

– Бери… Звичайно… Це «макінтош». А зараз одержали «слава переможцям». От почекайте, скоро Альоша почне виносити… Ще тих покуштуєте…

Гришка Гонобобель, що хрумкав уже третє, враз застиг. На хвилинку одірвав яблуко від зубів і несподівано рішуче сказав:

– Ні! Гарного потрошку! Гайда, люди! Не будемо заважати. Будемо делікатними, як каже наша Горобенко.

Шурочка мало не вдавилася яблуком – от нахаба! їй просто мову одібрало. Вона не знайшлася, що сказати. А Гришка тим часом, схопивши з ящика ще одне яблуко, вітально підняв руку догори:

– Чао, Куме! Красненько дякую!.. Здорово мати своїх людей у торгівлі!.. Ги-ги!.. Чао!

І, гигикаючи, побіг собі геть.

Всі враз знітилися, поопускали очі й, бурмочучи «спасибі», «дякую», «до побачення», почали швиденько розходитися.

За хвилину Кум Цибуля лишився біля кіоску сам…

Шурочка Горобенко і Антоша Дудкін жили в одному будинку. Тому йти їм було в один бік.

Вони йшли і мовчали.

Раптом Антоша спинився:

– Слухай, а… давай повернемося…

– Для чого? – Шурочка почервоніла.

– Не знаю… Але…

– Взагалі… правильно… Наче вкрали щось і тікаємо…

– Ага…

– Ходімо, – рішуче повернулася Шурочка.

Коли вони визирнули з-за рогу, то побачили, що Кум Цибуля з винуватим виразом обличчя щось говорить брату Альоші, а той розгублено чухає потилицю.

Ховаючись за порожніми ящиками, вони підійшли ближче.

– Так скільки усього, кажеш? – питав брат Альоша.

– Та, мабуть, штук зо двадцять, я думаю, – зітхнув Кум Цибуля.

– Ану, прикиньмо на вагу, – Альоша швиденько всипав яблук в одне відерце, в друге, почав важити. – Та-ак!.. Три двісті. Плюс два сімсот… Ну, накинемо для певності ще кіло-грамчик… Може, ти помилився, ти ж не рахував… Не будемо нікого обдурювати… А то про нашого брата, працівника торгівлі, тільки й знають: «хапуги», «здирники»…» Ми ж з тобою не такі. Правда?… І ніколи не будемо…

Кум Цибуля мовчки хитнув головою.

– Виходить, кілограмів шість із половиною, сім. Хай буде сім. Ціна за кілограм відома. Отже… – він рішуче поліз у кишеню, витяг гаманець, почав одраховувати гроші. – Не вішай, братику, носа. Ми з тобою люди робочі. Можемо собі дозволити частувати друзів. Навіть цілий клас. Шурочка з Антошею перезирнулися.

– У тебе щось є? – прошепотіла Шурочка.

Антоша вишкріб кишені, зітхнув:

– Двадцять три копійки…

– Давай… У мене сорок…

Брат Альоша здивовано витріщився на неї, коли вона, несподівано з'явившись, простягла йому гроші.

– Що таке?

– За яблука… В нас просто більше зараз нема.

Альоша усміхнувся:

– Та ні. Не треба. За частування ж не платять.

– Яке там частування! – вигукнула Шурочка. – Свинство з нашого боку, а не частування!..

– Думали, працівники торгівлі… завжди знайдуть… – пробурмотів Антоша.

– Слухайте, а знаєте що… – несподівано стрепенулася Шурочка.

Наступного дня з п'ятого «А» на «продльонку» не залишився ніхто.

Зате в овочевому магазині, що біля Ботанічного саду, такої кількості добровільних помічників іще не бачили ніколи. Хто носив порожні ящики, хто прибирав, хто допомагав продавцям – робота знайшлася кожному.

Навіть Гришка Гонобобель і Люська Зарічняк, які Шуроччину ідею спершу зустріли без усякого захвату і з якими довелося провести роз'яснювальну роботу, й ті не відставали.

У гурті завжди працюється весело. Знову ж таки отой «закон більшості».

У той день ніхто не з'їв жодного яблука.

Хоч усіх пригощали і яблука були дуже смачні – «слава переможцям».

Перша таємниця п'ятого «А» (продовження)

Отоді-то, у вересні, на початку навчального року, після випадку з Кумом Цибулею, і народилася перша таємниця п'ятого «А».

Народилася вона одразу на другий день після отого масового прогулу «продльонки». І наступного разу благородні вчинки, пов'язані з трудовим вихованням, треба обов'язково поєднувати з дисципліною. Все це говорила вчителька, а Шурочка слухала й з усім погоджувалася. Вона чудово знала, що зі старшими сперечатися не рекомендується, а рекомендується визнавати свої недоліки й обіцяти їх виправити.

Так от, на другий день після того випадку, прийшовши у клас, Кум Цибуля побачив на своїй парті аркуш із зошита в лінійку, складений удвоє. Він його розгорнув і спершу здивовано, а потім ніяково гмикнув.

– Гм… Гм… А це що таке?…

Першою зирнула через його плече Наталочка Приходько, що сиділа з ним за однією партою. А тоді вже – Люська Зарічняк і Гришка Гонобобель, що сиділи за ними.

На аркуші було написано синіми друкованими літерами «Кум Цибуля» і червоним олівцем – цифра п'ять. Причому ота п'ятірка внизу закручувалася в маленький бубличок і закінчувалася кумедним хвостиком.

– П'ятірка з хвостиком! Ги-ги! – гигикнув Гришка Гонобобель. – Хто це тобі підкинув?

Кум Цибуля здивовано знизав плечима.

П'ятий «А» був заінтригований.

Судячи з того, що стояла п'ятірка, а не одиниця, слід було, мабуть, сприймати це як щось позитивне. Значить, хтось хотів відзначити Кума Цибулю. Але хто? Хтось із класу? Могло бути…

Кума Цибулю у класі любили, і після пригоди з яблуками для відзнаки були, як то кажуть, усі підстави. Але чому в такий дивний спосіб? Здається, досі ніхто у них не виявляв схильності до подібного таємничого благородства.

До того ж ніхто в класі п'ятірки з хвостиком не отримував. У всіх оцінки були нормальні, без хвостиків.

– Може, Глафіра Павлівна? – сказала й почервоніла Тая Баранюк.

– А… а може… сам Вадим Григорович? – знову сказала й знову почервоніла Тая Баранюк.

П'ятий «А» перезирнувся.

Це припущення ні в кого не викликало категоричного заперечення.

Директор школи Вадим Григорович був людиною незвичайною. Любив усе нове, прогресивне, несподіване. І сміливо, як то кажуть, впроваджував оте все у життя.

Школа у них була особлива – за останнім словом науки і техніки. Класи були пофарбовані в усі кольори райдуги. Ті, що вікнами виходили на південь, – у так звані холодні тони: синій, блакитний… А ті, що на північ, – у теплі: жовтий, червоний, оранжевий…Коридори були голубі. Вчені вважали, що коли діти виходять із червоного класу в голубий коридор, це створює у них зміну вражень і психологічно заспокоює зір.

їдальня була апельсинова. Апельсиновий колір, виявляється, найбільше збуджує апетит.

Сам Вадим Григорович теж дуже тонко, як то кажуть, використовував кольорову гаму. Очі в нього були голубі, і в осінньо-літній сезон він носив голубі костюми, від чого сивина його набувала яскравого блакитного відтінку. (Правда, Люська Зарічняк запевняла, що коли директор одягає голубий костюм, то спеціально миє у той день голову підсинювальним шампунем «Тоніка», але то, звісно, брехня). В усякому разі на директора приємно було дивитися. Особливо коли він усміхався. У Вадима Григоровича була сліпуча, промениста усмішка, і коли він у своєму голубому костюмі та ще й усміхався, то здавалося, що з блакитного безхмарного неба сяяло ясне сонечко. Але Вадим Григорович усміхається не завжди і не всім. Порушникам дисципліни і двієчникам Вадим Григорович не усміхається ніколи. Він усміхається тільки відмінникам і тим, хто активно працює, підтримує його прогресивні ідеї, спрямовані на вдосконалення навчального процесу, як каже завуч Віра Яківна. А ідей у Вадима Григоровича – сила-силенна, бо енергії в нього, як каже знову ж таки Віра Яківна, не менше, ніж в атомного реактора.

Весь час Вадим Григорович був у клопоті. То він будував шкільний басейн, то організовував шкільну художню галерею, то закладав шкільний фруктовий сад… А головне, весь час невсипущо стежив, щоб уроки вчителі проводили творчо, з вогником, з вигадкою – на ґрунті останніх досягнень педагогічної науки. Раз у раз Вадим Григорович без попередження з'являвся в якомусь класі. Кілька хвилин сидів на задній парті тихо, слухаючи урок. Потім із чарівною своєю усмішкою починав потроху втручатися і непомітно, шануючи гордість і гідність вчителя, повертав урок у несподіваний цікавий бік, так, що учні сиділи, роззявивши роти, і слухали, мов зачаровані.

Що й казати, талановитий був педагог Вадим Григорович. І від нього можна було чекати будь-яких несподіванок. У тому числі й отакої п'ятірки з хвостиком. Але довести ніхто нічого тоді не зміг.

Так таємниця п'ятірки з хвостиком і залишилася таємницею. Навіть більше. Потім вона стала ще загадковішою. Бо та п'ятірка з хвостиком була першою, але не останньою. Наберіться, друзі мої, терпіння. Про це мова попереду. А зараз повернімося до наших допитливих ентузіастів, які оточили передостанню біля вікна парту, де сидить Кум Цибуля, і, дивлячись йому прямо у вічі, питали:

– Ти?! Чи не ти?

– Клянусь!.. Та ви що?!.. Невже ви думаєте, я б приховував, якби здав гроші в міліцію? Ніколи! Я ж узагалі не вмію нічого приховувати… На жаль… – Кум Цибуля усміхнувся.

То була правда. Приховувати щось Кум Цибуля таки не вмів. У нього завжди все було написано на обличчі.

– А хто? Як ти думаєш? – зітхнула Шурочка.

Кум Цибуля знизав плечима, потім роззирнувся по класу:

– А може… може, Ромчик?

– Ромчик?

– А що?… Ви ж пам'ятаєте… на День Перемоги…

Цей дивний Ромчик Лещенко

Якщо ви скажете, що найбільша для вас у житті радість – мити посуд, особливо масні каструлі, що ви ладні у будь-яку мить проміняти гру у футбол, у класи, у що завгодно на миття посуду, щоб тільки пошкрябати пригоріле дно, – я вам, вибачте, не повірю.

Не можу я повірити, що нормальна здорова весела людина може щиро захоплюватися такою, м'яко кажучи, не захопливою справою.

І ніколи не думав я, що існують на землі такі люди.

Аж раптом…

Учені довели, що найбалакучіші у світі – це діти від п'ятьох до десятьох років. За день вони вимовляють у середньому чотирнадцять тисяч слів.

Але Люська Зарічняк вимовляє не чотирнадцять, а всі п'ятдесят тисяч слів. Якщо не більше. – Ой, ви знаєте… ви знаєте… – вигукує вона з самого ранку, тільки переступивши поріг класу. – Уявляєте… уявляєте… Жах!

І починає як із кулемета видавати інформацію. Про те, що в якоїсь дівчинки у тролейбусі розв'язався шнурок, що вчора у крамницю на Хрещатику залетів горобець і не міг вилетіти, що в якоїсь тьоті Мусі з п'ятнадцятої квартири збігло молоко, що… Перелічити всього просто неможливо. І все це в Люськи було однаковим «жахом». Уявляєте?…

Так от оця Люська Зарічняк першою принесла звістку про те, що Ромчик Лещенко захоплюється миттям посуду.

Не просто миє, а саме захоплюється.

– Уявляєте, вікна їхньої кухні виходять якраз під наш балкон. Вони на другому поверсі, а ми на третьому. Ви не думайте, я зовсім не підглядаю. Дуже мені треба. Я взагалі ніколи не підглядаю. Підглядати дуже некрасиво. Підглядають тільки зовсім невиховані, безсовісні люди. Терпіти не можу, як підглядають. Але коли тобі щось просто саме лізе в очі, не будеш же ти одвертатися. Правильно?… Так от я вже давно помітила, що Ромчик часто стоїть біля мийниці й миє посуд. У них мийниця за плитою у глибині кухні. Як трохи перехилитися через бильця, то добре видно… Ну, думаю, миє собі й миє. Хай!.. Мамі, мабуть, допомагає, мама попросила, мало що… Я теж іноді мию, як попросять. Треба ж дома допомагати. Правильно?… Але вчора чую – мати його: «Ромчику! Та кинь ти вже ці каструлі, я сама. Біжи надвір. Хлопці оно вже двічі у футбола грати гукали…» – «Переб'ються! – каже. – Почекають». – «Ну що ти скажеш! – сплеснула мати руками. – Раптом ні з того ні з сього захопився миттям посуду. Синку! Та що з тобою, чесне слово?» – «А що? – усміхається. – А як мені подобається! Не може бути такого хобі, чи що?» Уявляєте?… Жах!..

Гриша Гонобобель одразу весело загорлав:

– Га-га!.. Здорово!.. Каструльник Лещенко!.. Га-га!.. Мийник-помийник!.. Хобі-бобі!.. Га-га!

Але Шурочка Горобенко, найпоміркованіша і найрозважливіша в класі, на Гонобобеля одразу цитьнула:– Цить!.. Ти у житті, мабуть, ложки за собою не вимив. Чого зуби скалиш!.. Нічого сміятися… Але факт цікавий. Я сама хоч і мию завжди посуд, але щоб захоплюватись… Треба з ним поговорити.

Ромчик Лещенко не був такий галасливий, як Гришка Гонобобель, але й не був такий тихоня, як Антоша Дудкін. Ромчик був звичайний собі нормальний хлопець. Середньостатистичний, як сказав би тато Шурочки, доктор економічних наук Іван Семенович Горобенко. Коли у класі був галас, Ромчик галасував. Коли у класі була тиша, Ромчик сидів тихо. Були в нього різні оцінки, і десятки-одинадцятки, і шістки, а іноді навіть й гірші (хоча й рідко).

Міг Ромчик смиконути якусь дівчинку за косу або «конячий хвіст», але міг і почастувати її цукеркою. Одне слово, був Ромчик звичайний середньостатистичний хлопець. І тому таке незвичайне, прямо скажемо, виняткове захоплення всіх здивувало.

– Але треба бути делікатними, – сказала Шурочка. – Я сама з ним поговорю. Ви всі навіть не підходьте близько. Ясно?

Всім було ясно. Крім Гонобобеля.

– А я підійду. Ги-ги! – гигикнув він. Довелося стукнути його книжкою по голові.

Дія відбувалася перед уроками, до зарядки.

Ромчик, нічого не підозрюючи, гортав нашвидку підручник (не встиг щось довчити).

Шурочка заскочила його зненацька.

– Слухай, – сказала вона, рішуче підійшовши до нього. – Ти тільки скажи правду. Не викручуйся. Ти ж знаєш, я не люблю, коли викручуються… Ти що – справді любиш мити посуд?

Ромчик почервонів.

– А що?… Не можна?

– Ні! Чого? Навпаки. Можна. Навіть треба. Я сама часто мию. Але щоб любити…

Ромчик почервонів іще більше:

– А я люблю! І… і – все!.. Кому яке діло!.. Не заважай мені, бо я не встигну. Вибач…Ромчик різко одвернувся од Шурочки і знову вшнипився у підручник.

Шурочка здвигнула плечима і повернулася до гурту, що стояв віддалік. Гуртові нетреба було нічого пояснювати. Гурт усе чув.

– А може, він псих?… Ги-ги! – вищирився Гонобобель.

– Сам ти псих! – сказала Шурочка. Але в голосі її не було впевненості.

Так Ромчик Лещенко перестав бути звичайним середньо-статистичним хлопцем. Людина, що любить мити посуд, на думку п'ятого «А», не могла бути звичайною.

А через кілька днів цього разу вже Гришка Гонобобель зробив іще одне вражаюче відкриття. Відкриття, яке примусило весь клас серйозно, по-справжньому хвилюватися.

Гришка потім навіть не міг згадати, чого він пішов на той пустир, обгороджений парканом, де вже другий рік збираються зводити новий будинок, а поки що звалюють різний мотлох. Але факт лишається фактом: на пустир Гришка пішов. Одхилив дошку, заліз – і раптом побачив Ромчика. Ромчик був один і вовтузився у ярку, щось робив. Що саме, Гонобобель не бачив – заважали бур'яни.

«Зараз я його налякаю!» – зловтішно подумав Гришка і, скрадаючись, почав наближатися до Ромчика.

Що ближче він підповзав, то більше його дивувало те, що Ромчик робив.

Ромчик, стогнучи від натуги, перетягав здоровенну каменюку. Гришка спершу подумав, що то він щось будує, грається.

Але от Ромчик поклав каменюку на землю, перевів подих, прошепотів: «А тепер назад!» – схопив і потяг її на те місце, де вона перед тим лежала.

Це була дурна, безглузда, непотрібна робота. І робив її Ромчик важко, над силу. Для чого?

У Гонобобеля враз змокріли долоні. Думка настрахати Ромчика вмить вивітрилася з голови. Гришка сам злякався.

Чиїсь незбагненні дії, яким ти не можеш дати пояснення, завжди чогось лякають. Обережно, щоб не привернути досебе Ромчикової уваги, Гонобобель почав задкувати, потім пішов боком, потім повернувся і чимдуж дременув геть…

– А що я казав!.. Що я казав!.. Він псих! Точно!.. Псих!.. Ненормальний!.. Точно!.. – розмахував на другий день у класі руками Гонобобель.

Усі стояли пригнічені, приголомшені.

– А ти не вигадуєш? Не брешеш? – пильно глянула просто у вічі Гонобобелю Шурочка.

– О! – черконув себе рукою по шиї Гришка.

– Може… може, й справді… – тихо й перелякано промовила Люська Зарічняк.

– Гадаю, треба сказати його мамі, – непевно глянув на Шурочку Антоша Дудкін.

– Ага! – вже рішуче сказала Шурочка. – У таких випадках треба звертатися до лікарів. І що раніш, то краще…

Але сказати Ромчиковій мамі вони не встигли.

Це було якраз напередодні Дня Перемоги. І в той день у них була зустріч з ветераном, Героєм Радянського Союзу – гвардії капітаном у відставці Юрієм Сергійовичем Гавриленком.

Коли він з'явився у коридорі, у супроводі шанобливої і незвично підфарбованої Глафіри Павлівни, Люська Зарічняк зойкнула:

– Ой!.. Так це ж наш сусіда!.. Ром!.. – вона обернулася до Ромчика.

Ромчик тільки насупив брови і нічого не сказав. Він був украй збентежений! Утім, він завжди супив брови, коли Люська теревенила.

Але Люська була Люська. Недарма вона вимовляла п'ятдесят тисяч слів на день.

І не встиг Герой дійти до дверей п'ятого «А», як весь клас уже знав, що він досі працює звичайним інженером на якомусь київському заводі, що живе в їхньому будинку майже рік, а Люська навіть гадки не мала, що він Герой, бо веде себе дуже скромно, з усіма вітається перший і навіть дітям у дверях дає дорогу, що машини в нього нема і на роботу він їздить на велосипеді…Юрій Сергійович Гавриленко був невисокий на зріст, худорлявий, із сивуватим волоссям, сіроокий, зовсім непоказний. Тільки права щока біля вуха була пошрамована червоними товстими рубцями. І хоча він був у білому светрі, який затуляв усю шию, можна було здогадатися, що шия пошрамована теж.

Він помітно хвилювався, ніяковів, червонів, і Глафірі Павлівні довелося по слову витягати з нього розповідь про його подвиги. Відверто кажучи, розповідав не стільки він, скільки Глафіра Павлівна (як потім з'ясувалося, вона давно його знала і ледве вмовила виступити у класі на День Перемоги – він був дуже сором'язливий і не любив розказувати про себе).

Але він був таки справжній Герой. І те, що він зробив, міг зробити тільки Герой. Звичайній людині таке було не до снаги.

У війну він був танкістом, командиром танка. Якось ранньої весни сорок третього року в жорстокому танковому бою він підбив два гітлерівські танки. Але підбили і його. Машина загорілася. Він витяг із палаючого танка спершу пораненого в обидві ноги баштового стрільця. Потім, незважаючи на те що сам був поранений і обгорілий, знову поліз у вогонь і витяг непритомного контуженого водія. А тоді під кулями, під вибухами снарядів від воронки до воронки він два кілометри по черзі перетягував їх обох по мокрому снігу, перемішаному з землею, до річки. Наші вогневі рубежі були на тому березі. І Юрій Сергійович, завдавши собі на спину пораненого баштового стрільця, поповз по кризі через річку. Був березень, крига вже була неміцна, до того ж снаряди поробили багато ополонок. І от посеред річки вони раптом провалилися під лід. Мало того, що баштовий стрілець був поранений в обидві ноги, він ще й не вмів плавати. І одразу пішов на дно. Тричі пірнав Юрій Сергійович у крижану воду, поки витяг його. Ледве дісталися вони берега. А на тому ж боці лишився непритомний водій… І Юрій Сергійович поповз назад… Обгорілий, поранений у плече, мокрий і виснажений до краю…

П'ятий «А» слухав, не дихаючи…І кожен наче на дотик відчував, як страшенно пече обгоріла шкіра, як від найменшого руху все тіло проймає нестерпний біль…

Вони потім мовчали хвилини дві, не менше.

Глафіра Павлівна бачила, яке враження справила на них розповідь, і теж мовчала.

Нарешті Шурочка тихо спитала:

– Скажіть, а… а як ви все-таки змогли?… Це ж було так…

Юрій Сергійович ніяково усміхнувся і знизав плечима:

– Хтозна… Я думаю, в цьому винні… каструлі. Всі здивовано перезирнулися.

Він знову усміхнувся:

– Розумієте… Був у мене дід… Гервасій… Батько мого тата. Ми до нього на літо в село їздили. Повний Георгіївський кавалер. Чотири Георгіївських хрести мав. Герой двох воєн. Японської, дев'ятсот четвертого. І першої світової… Я його питав: «Діду, ну поясніть… ну як це люди стають героями? Як?» І він мені сказав: «Як хочеш, Юрку, стати людиною, чогось у житті досягти, навчись, синку, робити те, чого робити не хочеться… Бо робити те, що приємно, що робиться залюбки, усі вміють. А от те, що важко, неприємно, боляче навіть, уміють далеко не всі. Але саме ті, що вміють, чогось у житті й досягають. Запам'ятай!»… Я ці дідові слова не раз у житті згадував… Тоді, у дитинстві, найбільше не любив я мити посуд, особливо масні каструлі. До війни ж гарячої води в кранах, як тепер, не було. На примусі гріли, на керогазі… Жили ми вчотирьох: я, мама, сестричка моя меншенька (ще в школу не ходила) і паралізована тітка, мамина сестра. Тата не було, помер. Мама з ранку до ночі на роботі (у двох установах працювала). Розривалася, звичайно, не встигала. Але ніколи не силувала, не примушувала мене. Сама весь брудний посуд, що за день назбирається, пізно увечері мила. Я тоді тільки у другий клас перейшов – жаліла мене, малого. Так от після тих дідових слів, повернувшись у Київ, узяв я собі за правило щодня мити посуд. Аж плакав спершу крадькома, так це було мені неприємно. А потім втягнувся, звик. І з'явилася в мене впертість якась, наполегливість у досягненні мети. Пам'ятаю, хлопці навіть дивувалися. Якось розбишака один закинув новеньку чорнильницю-невиливайку нашої однокласниці у бруднющу глибочезну баюру (ми тоді носили чорнильниці-невиливайки у спеціальних таких торбинках, що затягувалися шворкою). Дівчинка дуже плакала – мачуха в неї була сувора, жорстоко сварила, як щось пропадало. Ніхто з хлопців лізти в баюру не наважувався, надто вже була брудна й глибока. А я пересилив і страх свій, і бридливість, роздягся, пірнув і дістав чорнильницю. Ніколи не забуду вдячних очей дівчинки тієї… Отже, думаю, в усьому винні каструлі… Ну й дід, звичайно… – ветеран знову всміхнувся.