Текст книги "Висоти"

Автор книги: Володимир Кузьмич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

3

Стрілка налазить на цифру 22.000 метрів. Іна сидить за камерою Вільсона, поліпшеною Лінецьким, і, напружуючи зір, підраховує коливання струни, що її бомбардують космічні промені. В цю хвилину вона позначає на діаграмі широкий ступінь, де тимчасово спиняється ріст кількості космічних променів.

Ці ступені повторюються закономірно і стійко.

Патетичний сум лягає на її лице. На однім із таких ступенів загинули герої височини – Федосеєнко, Васенко і Усискін.

Чорна думка не в’яжеться з її сонячною роботою. А вона така гарна й ідеальна на цій незрівняній височині. Це означає – сидіти, схилившися, над найтоншою апаратурою, створеною колективом винахідників, і стежити за найтоншими рухами ефірної матерії. Це значить – дивитися на біленьку волосинку стальної струни і лічити, лічити вдари таємничих променів. Волосинка здригається все частіше і частіше, і ти лічиш уже не сотнею на кубічний сантиметр, а тисячею. Тут, у занебессі, сильно погустішав електричний улов протонів і нейтронів. Постає питання: хто вони, ці миготливі електрони? Якою рибальською сіткою виловити їх багатство? Великі думки у голові нанизуються словами, зростають образами, фантастичними спочатку і реальними у своїй основі.

Тим часом земля відгукується раз-по-раз, і радіохвилі плещуться біля висот і низин.

Дзвенить Земля, гримить Земля, говорить Земля.

Радіограма номер шість:

«Стратостат «Комсомол-1» Красіну, Мурзаєву і Шевченко.

Палко вітаємо бійців радянської науки і техніки, що сміливо штурмують стратосферу. Певні, що ваш політ збагатить нашу науку новими відкриттями.

Івагін, Лінецький, Горячов».

Ви прикуті внизу до приймача і чуєте висотні звуки радіодзвонів. Екран кипить вогнями відображень. Ви у безперервному курсі робіт усіх трьох стратонавтів. Ви бачите м’які тіні на обличчі Іни, що схилилась над камерою. Світло падає на неї зверху від золотої кулі і золотить її синій комбінезон. Ви помічаєте маленький непорядок в її костюмі і ваша рука тягнеться поправити пояс комбінезона, який зачепився у метушливій роботі за ріжок стола, де Красін веде свій щоденник. Навіть жмут волосся, що вибилось із шлема, ви ладні заткнути на місце.

Мурзаєв записує текст радіограми, і ви чуєте тоненький писк пера під його рукою. Ось він підводиться, і ввесь СРСР бачить лице з хитруватою посмішкою. Воно позолочене верхніми променями і тому тіні на зморшках лиця дають багряний відтінок. Мурзаєв зводить брови.

– Алло! «Ленін». Я – «Ленін». Слухай, Земле, радянська Земле. Об 11 годині і 18 хвилин «Комсомол» досяг висоти 27.000 метрів. Тиснення – 13,36 міліметра атмосферного стовпа. Температура починає підвищуватися. Після найнижчої температури мінус 57,6 на височині 19.000 і 54 ступені на височині 22.000 ми потрапили у шар потепління. Температура – мінус 49,2. Команда почуває себе чудово. Оболонка виповнилась цілком і помітно розширилась. Продовжуємо дальший підйом. «Ленін».

Останнє слово Мурзаєв виголошує так показно, що ви мусите повірити, що син Казакстану справді на височині.

Мурзаєв відходить од екрана, і білі стінки каюти, вимережені тінями приладів і апаратури, виграють золотим виблиском.

Федя уперто дивиться на екран, і ви бачите, як часто миготять його позолочені вії. В грі додаткових кольорів крутий ніс набирає яскраво рожевого офарблення. В очах, що потопають в зеленій тіні, блищать золоті іскорки. Мальовничий рельєф живої скульптури милує око.

Нічого й запитувати: золотому відбитку оболонки відповідає райдужне золочення Федіної душі.

І гордість за Красіна закипає у ваших грудях. В атмосферній тріскотняві та далеких полосуваннях блискавок чути могутній голос «Леніна».

...Невпинне поширення металевої оболонка створює стійку рівновагу нашої кулі і збільшує підіймальну силу. Я дивився в перископ і визнав, що передбачення Іни Шевченко і ваше цілком справдилося. Пропоную всій радянській землі і нашим друзям за кордоном подивитися в перископ...

І гнучка спина Красіна пливе по екрану. Він розтягає перископну трубку і приєднує її до екрана.

І ви припадаєте до своїх екранів і свердлите очима ту сліпу темряву, яка раптом насунулася на вас. І так... Каламутна темрява металевого покрову, що починає просвічувати. Ви шукаєте смуг, точок, голкових проколів, крізь які міг би здезертувати гелій, і не знаходите. А замість нього, куди не повертається перископ, на вас світить темно-зелений туман. Туман яснішає, коли перископ устромлюється у верх оболонки.

– Золотий стоп розтягається в тисячі разів краще всяких каучуконосів і, тоншаючи, дав зелений просвіт тим яскравіший, чим тонша плівка золота. Отже, учені товариші глибинного СРСР, ви згодні, що оболонці можна за поведінку поставити п’ять? Вона не жартує й тримається чудово! – пояснює Красін, і в ученому контролі бере участь увесь радянський світ.

– Обсяг стратостата нині не 64.000 кубометрів, а набагато більший. Угадайте, на скільки ми потовщали?

І скільки не гадаєте, ви ніяк не могли наблизитися до цифри в мільйон кубічних метрів. Це вражає усіх учасників радіопередач. Величезна колба золотого стопу поширилися в шістнадцять разів і, звичайно, має бути помітна віднині на всіх висотах.

Яке щастя москвичам!

– Вас розірве! – хочете гукнути ви, але ніхто не чує вас унизу, на плоскій сковороді, що зветься шматочком земної кулі. А Іна, автор проекту металевої оболонки, як навмисне, підходить до екрана. Широка посмішка пухне на обличчі, мабуть, швидше, ніж сама куля.

– Поздоровляю ваших радянських ковалів, що скували точну до мікрону оболонку! – кричить вона з висоти.

Час наближається до 12-ої години дня. Незабаром сонце підіб’ється в зеніт і обіллє гарячим промінням засніжену землю, а тут розпече до червона метал «Комсомола». Про це явище ясно говорить звістка екіпажу:

«Температура всередині гондоли піднялася до 12 тепла. Поза гондолою температура – мінус 35. Нагрів металу поза 89 градусів.

«Комсомол-1»

А куля летить і летить вгору, в суцільне розрідження висотних газів, і кожна хвилина додає тридцять-сорок метрів висоти. В кожній радіограмі ви відчуваєте могутню наполегливість командира висотного корабля. Він сміливо рве сторінки старих дитячих фізик і свердлить густу вертикаль. Вас охоплює нервова гарячка. Ви стежите за кожним метром висоти, який набирають стратонавти, і хоч екран не завжди показує цифру альтиметра, але у вашому мозку, як електронні бомби, вибухають слова:

Висота 30.000 метрів. Тиснення – 8,35. Гондола нагрівається дедалі більше.

Висота – 36.000. Тиснення зменшилося ще в три рази. Температура – плюс 0,1 поза гондолою і всередині – плюс двадцять два.

Крок по кроку йде, правильніше – не йде, а висвердлює висоти бойовий стратостат «Комсомол». Він наповнюється одностайним бажанням команди збагнути велику таємницю «морозних пустот» і завершити грандіозну революцію у фізичних науках силами Рад. Та й як не відчувати вам, що Красін вирішив протаранити пурпурну стіну занебесся й довести, що вчені радянської країни мислять правильно, діалектично, по-ленінському, якщо знаходять нові якості у проклятому революцією металі і примушують його нести нову службу країні соціалізму. Золото тягнеться, дується, пухне наривом у справжніх «пустотах» висот. А ці «пустоти» відступають перед осідланим золотом, яке волею й думкою комунарів слухняно несе все вгору летючу лабораторію більшовиків, озброєну 75-ма приладами астрономічної стрілянини.

Нерви ваші тріпає внизу. І гарячкові думки повзуть у голові. Доки наші червоні брати братимуть барикади фіолетових небес? Доки вистачить їм рішучості продовжувати свої вертикальні гони? Адже треба думати про спуск, про щасливе приставлення вниз, у теплоти атмосфери пристріляних астрономічних гармат. Треба ж пам’ятати, що 98 процентів повітряного шару лежить унизу і що навряд чи золота плівка витримає тиснення божевільних кубометрів гелію, поширених уже в триста шістдесят разів.

А радіо «Комінтерн» і його пояснення лише піддають жару у вашу нервову гарячку.

«Слухайте, радіослухачі: оболонка роздулася до двадцяти мільйонів кубометрів. Беріть телескопи, біноклі і дивіться вгору! Стратостат видно на відстані чотириста кілометрів навколо Москви. Алло! Тула, Калуга, Калінін, Горький, чи бачите ви золоте коло на небі? Знайте, що це летить, не припиняючи своїх спостережень, «Комсомол».

І у відповідь лунають радіопривіти двадцяти мільйонів прямих глядачів. Коло зору більше й більше розсувається і раз-по-раз у небо йдуть поздоровлення:

«Молодці комсомольці! Голіть височінь, як ви голили землю. Чекаємо переможного спускання революціонерів науки».

Такі поздоровлення йдуть на адресу станції «Комінтерн», і о дванадцятій годині вона просить припинити надсилання їй радіограм, адресованих Красіну, Шевченко і Мурзаєву. Вона перепрошує своїх слухачів, ударників країни, і заявляє, що всі телеграми буде вручено переможцям, як тільки вони спустяться на землю.

Увесь радянський світ приймає її світове вибачення. А ви тим часом так сповнюєтеся життям стратонавтів, що... перетворюєтесь на Красіна і живете точнісінько так, як він.

Ви в гондолі. Вона біла, як ніколи. Гостре сонце сповнює її сяйвом. Апарати виблискують від розумної навантаги. Натхнена Іна з камерою Вільсона в руках починає посміхатися. І як вам не радіти, коли молода стратонавтка відриває своє око від апарата і стомлено каже:

– Тут неймовірне бомбардування. Косміки (так вона коротко називає промені) пливуть каскадом. Я становлю автоматичний лічильник, струна безперервно дрижить від електронних бризків.

– Став, – погоджується Федя, вдивляючись у пурпурну далечінь, що горить за склом ілюмінатора. І, вражений картиною, він кличе своїх товаришів:

– Дивіться! Який відпочинок для ока!

– Хто не вміє відпочивати, той не вміє працювати, –

говорить Іна і ховає лице, розмальоване в золотавий пурпур, далі від гострих уколів сонця, невблаганного в цих небесах.

Вигук гордощів застигає в них на вустах.

– Панорама, але яка панорама!

Увесь низ посмутився голубими стьожками і зовсім не схожий на старе виблискування глибини, коли 90 процентів атмосфери були розтоптані ногами учених ударників. І далі, виблискуючи променями сонця, океан змінив свої фарби. Зміна щільності повітря і кута відбитого світла спричинили феєричне нашарування райдужних променів.

Ось низ. Він палає блакитним шаром дна. Але трохи у простір блакить-повітря рухається і дає легенький прошарок найчистішого зеленого кольору. Цей колір, як найулюбленіший колір Іни, п’янить дівчину. От тут, на височині, треба було показати Жуль Вернові зелений промінь.

– Весна кольорів, справжня весна! – вигукує вона, зовсім забувши про апаратуру і про те, що ці сяючі блакиті дихають смертями вітрів, туманів і циклонів, народження яких бачив мовчазний Федя.

За зеленою камкою, до речі, вигнутою півколом (очевидно, вона охоплює блакитні центри дна), пливуть жовті кола, за ними –

оранжеві, і біля стіни колишнього обрію, абсолютно розмитого світлом, постають яскраві дуги червоних променів. Вони то пурпурні, то малинуваті. І могутнім розмивом увіходять у пурпурну півтемряву чорних висот.

– Так, це –

повна, безперервна райдуга, створена сонцем, блищить у колесоподібних шарах азоту і аргону.

– Тепер прощавай, кисню! – каже Федя. – Ми в царстві азоту...

– ...Яке нас зустріло вогнем, – говорить Мурзаєв і, відчуваючи спеку, швидко скидає комбінезон. Парою несе від нього. Іна наслідує його приклад. Потім, не втрачаючи жодної хвилини, бере нову пробу повітря.

Федя крізь вікно гондоли бачить, як маленький вантажик падає на гострий кінчик скляної рурки і розбиває її, точно й розумно. В рурку вбігає розріджений газ. Мурзаєв умикає струм, і до оголеного краю рурки прихиляється легка плавучка пластина і залютовує її.

– Пробу взято вдало, – радіє Іна.

До 12 годин лишилася одна хвилина.

Стрілка мирно стукає у круглій тиші гондоли. І цей стукіт заражає Красіна дивним гнівом. Це – гнів нервової роботи. Він подібний до вдару батогом. Федя пригадує, що він обіцяв точно о 12 надіслати свого радіолиста, а цей лист ще не готовий, бо не досягнуто найвищої височини, звідки можна рапортувати більшовицькій землі. Гнів ллється в очах, і через червоно-фіолетові промені очі стають показні, полководницькі. Цю зміну помічає Іна, бачить Алі Мурзаєв.

– Алі, увімкни мікрофон, –

густо говорить Федя і сідає біля екрана передатника. Алі клацає важелями і сідає на контроль.

І ось із захмарених кисневих висот збігають живі хвилі. Вони кидаються в ефірну стелю і падають на дно, гостро відбиті шаром Хевісайда. Вся земля чує гордий голос командира «Комсомола»:

«Увага 1 Говорить «Ленін». Чуєте? Я – «Ленін», хвиля 69 сантиметрів! Передайте наше палке вітання великому ювілейному з’їздові комсомолу і наш рапорт з берегів блакитної республіки про те, що його сини опівдні досягли височини 39.700 метрів!

Передайте палкий привіт великому полководцеві СРСР і Комінтерну, любимому вождеві пролетаріату, нашому рідному товаришеві Сталіну! Хай живе ЦК ВКП(б) і ЦК ВЛКСМ!»

З останніми словами дрижить голос нашого Феді. Але ми, вся земля, даруємо це хвилювання і, удаючи справжніх пілотів, відчуваємо тишу повітряної підлоги під своїми ногами, виміряну 39.700-ми метрів. Гучне «ура» рветься з наших горлянок. Воно, звичайно, струшує стіни всіх радіофікованих будинків і гримить біля стартової комісії, що невтомно стежить за польотом. Яка шкода, що цього гучного поздоровлення не чує наша улюбленка Іна Шевченко і її друзі!

«Увага, говорить «Ленін»! – чуємо ми знову на дні повітряному. – Прийняли ваше відповідне поздоровлення. Чутність прекрасна.

Повідомляємо останні спостереження: мікробарометр –

1,76. Температура поза гондолою –

плюс 13, всередині –

29. Нагрів металу на оболонці сягає 97 градусів.

У цій розрядженій атмосфері золото починає розм’якшуватися. Проте розбухання оболонки йде нормально, прошу поглянути в перископ…»

Зелене проміння, багато світліше від попереднього, загорається на сотнях тисяч екранів. Золото світиться кольором весняної трави. Воно палає зелено-смарагдовим вогнем. А ми дивимося й радіємо безумству хоробрих, які летять на в’язких платівках золота, що топиться. Радіємо й тривожимося, а спокійний Красін ричить з занебесся:

«...Космічне проміння зробило новий ступінь, його знову більше, ніж унизу. Команда почуває себе бадьоро і впевнена щасливого спуску. Переходимо на особисті привіти».

Рідні спалахують. Це ж голоси їхніх синів, їхніх чоловіків і батьків гримлять на землі. Вони не відривають очей від екранів, а ми, мимовільні слухачі, уявляємо, як стрибає з радощів маленький синок Федора, як сяє його дружина.

А як гордяться старик Мурзаєв та старуха-казашка, прикипівши до екрана.

«Надається слово Мурзаєву, сивіючому комсомольцеві...»

І почервонілий, як стратосфера, казах з’являється перед екраном.

«Говорю я, Мурзаєв. Товаришу батько і товаришко мати! Ваш вірний син говорить із справжнісінького занебесся. Повідомляю вас, що я чесно виконав вашу просьбу і всі підметки обдер, відшукуючи вашого бога, щоб передати йому стародавній привіт. Виявляється, бог здезертував і навіть забув залишити адресу...»

Ми регочемо з вигадки Мурзаєва. І знову включаються ємні антени небес, і знову шипить смажений мороз на висотних апаратах «Комсомола».

По екрану миготить краплистою електропилюгою жіноче обличчя. Це –

Іна, наша ентузіастка. Посмішка змиває вираз великої втоми і прикрашує її прозорі очі. В очах ураган магнітної заразної радості.

Вона коротка, як ніхто:

– Товариші! Вселюдно і всесвітньо голуба наречена передає свій висотний привіт своєму голубому нареченому.

На землю плине м’яке інтимне світло. Воно іде, як велика радіохвиля, і милує молодих.

«...Товариші, гадаю, ви нам дозволите виключитися на десять хвилин, щоб пообідати. Чекаємо повідомлень про приймання нашого радіо о 12 годин 10 хвилин...»

Але радянська земля, закохана в ударників неба, не хоче розлучитися з улюбленцями навіть на десять хвилин. І виразом колективних бажань гримить титанічна труба станції «Комінтерн»:

«Бажаємо вам приємного апетиту».

Нехай обідає на висоті сорока кілометрів, нехай посьорбає супу з електричних макаронів та поламає зуби над смаженими хмарами! А ми внизу піднімемо дружній тост і виголосимо за своїм обідом гучне ура.

4

Обідньої пори країна знову вмикає свої приймачі. І у тріскотняві атмосферників, у шумі моторових зумів і трамвайних електробризок знову чує країна міцний голос невтомного Горячова.

Він сповіщає дані атмосфери. Він говорить про те, що з боку Варшави іде циклон, що повітряні маси линуть із хуткістю 20 метрів на секунду на землі й на висоті 40 метрів і про те, що стратостат помітно зносить на схід...

Перисто-слоюваті «цирро-стратус» високо заносять свою снігову долоню над червоною столицею. І золота крапка, досі видна в трубу, зникає в хмарах. Повітря починає жити власним життям і нагадує людям про свої несприятливі якості. Слабенький вітрець тріпає прапор на землі в Москві, а у Варшаві він гуде смерчем і громохко реве у свою чорну трубу. У Стокгольмі він зриває піну і шпурляє хвилі Балтики на крижаний берег. У Ленінграді він кипить морозяним туманом.

Система вітрів отримує новий розворот. Вітер кидається вихорами і широким фрезером повзе по землі. Це – справжній циклон і тому старе продування землі змінюється грою повітряних мас. Це йде холодний фронт війною на теплий. Це – температурні хвилі, що повзуть одна на одну, витискують і б’ються між собою, завихрюючись на височині і народжуючи дикі швидкості повітряних мас. На височині вони небезпечні для аеропланів і аеростатів. Вони захоплюють їх у могутні течії захмарних просторів і ламають їх. Могутні повітропади, повітряні Ніагари таять у собі тисячі сюрпризів.

Могутній горішній пасат тікає від холодного фронту і кидається у висоти. Його звуть вітром Кракатау, іменем вулкана, що викинув свої газові маси на височінь 83.000 метрів. Цей вітер пронизує мережу температурних швів землі і народжує прозоре хвилювання висот.

А тим часом з боку Варшави йдуть новини все гірші і гірші. Тиснення падає катастрофічно хутко, і хоч ми знаємо, що наші герої захищені бронею температурних фронтів, –

хвилювання за спуск охоплює мільйони. А станція «Комінтерн» підливає масла у вогонь.

«Товариші короткохвильники, стежте за радіограмами «Леніна».

Магнітні хвилі виповзають з усіх щілин землі і перекошують звичні кути радіоприймання. Циклон ще здалека заносить свій магнітний кулак і, як завжди, роздрібнює овали радіохвиль, розсипаючи навколо тріскотняву атмосферних розрядів. А радіоприймач мовчить, як німий. На блакитному екрані телевізора повзуть білі баранчики московських хмар. Шипить електрофоном репродуктор і рідкі тріски порушують одноманітний зум. Вся країна сидить за приймачами, прикипіла до гучномовців, чекає, а «Комсомол» мовчить.

Даремно Москва кличе його на всі голоси. Кличе настирливо і терпляче. Даремно вона затримує передачу слів і двічі-тричі повторює свій клич; повітряна куля німує. Москва робить інтервали на дві-три хвилини і знову кличе морозну далечінь відгукнутись хоч би словом.

Блакитне мовчання вбиває нас. Ми не віримо у можливість катастрофи, женемо навіть тінь підозри, та тривога стукає якщо не в мозок, то в серце. Що сталося? Чому німує Мурзаєв?

А ефір свистить, хрипить, нявчить від далекострільних настроювань завзятих короткохвильників. В ефірі починається рев подвійного звіринця. Циклон сам собі, а радіосвині теж –

самі собі. Репродуктор шипить од подвійного натиску.

І раптом...

В ефір вмикається чужа хвиля і починає говорити. Але розмова така далека, така зіпсована, що ви розбираєте лише окремі слова. Хтось, захлинаючись від власного ричання, подає свій голос, і лише окремі склади виринають більш-менш пристойно з могутніх тисків магнітної тісноти.

...Ле... гово... омо... Ніомо... Ава... анод... – В’ю... Св’ю... ллю... гррр... кррр, – твердять своє атмосферики. – Що таке, що таке? – кидається країна, велика країна з запитанням.

Але рупори «Комінтерну» відповідають гудінням божевільних хвиль. Невже це хрипке бурмотіння треба розуміти, як сигнал того, що:

– Про зниження говорити не можна.

Ніхто не розуміє, що тут. Аварія в гондолі? Задушення чи просто жахливі жарти магнітних циклонів та вітрів Кракатау, що зривають зв’язок із висотою?

Бурмотіння раптом замовкає, як і почалось. Здається, хтось тонув, боровся з хвилями, що затикали рота. Тепер, хвилі перемогли невдаху, і мертве мовчання запанувало у великому океані.

Тільки «Комінтерн» звучить:

– Я, Земля, прийняла вашу телеграму, просимо повторити...

Та повторення не чути, і чорна колисва ефірних точок, увімкнутих на екран «Комсомола», лине у вас.

Минає двадцять хвилин з хвостиком.

На адресу «Комінтерна» йдуть блискавки з усіх кінців. Московський телеграф гуде від натиску прийнятих телеграм. Тривога набуває різноманітних форм. Товариство французьких стратонавтів лає нас за затрими і:

– Ім’ям людської гуманності просить наказати «Комсомолові» піти на зниження.

А німецька приватна станція (певно, якогось фашиста) надсилає:

– Поздоровляємо з мильним пухирем, що луснув!

Ви закипаєте. Нахабне глузування радіобандита вивертає ваші почуття. Який шантаж! Вони бажають сміятись від самої думки, що наші сміливі товариші загинули на недосяжній височині, розбивши собі лоба. Ледве ви заспокоюєтесь, як вас знову бентежить чудна телеграма якогось ученого норвежця:

– Нагадую колегам із Москви, що за теорією мого земляка Вегарда горішні шари атмосфери складаються з заморожених кристалів азоту і тому дальше підіймання погрожує ударом об скляний ковпак нашої планети.

– ...Який жаль, що цього гемороїда не чує Мурзаєв! Той знайшов би, що відповісти, коли б почув таке. Та мабуть він і чує, тільки не бажає витрачати дорогоцінної енергії на радіо лайку. Він, певно, регоче та веселить цим Іну і Федю.

Він – живий, чорт забери, старий повітряний наїзник.

– А коли живий, то чому мовчить?

Ви замислюєтесь і на очі спливає картина. Роздуту до надзвичайної межі золоту кулю діаметром з півкілометра підхоплено диким вітром Кракатау і в певнім східнім напрямі ударено об скляні кристали азоту. Кристали розпорюють пузо стратостата і гондола з метеорною швидкістю падає в п’ятидесятикілометрову безодню. Вона нагрівається від теплових ударів. Десь за Волгою падає на землю суцільний зливок алюмініту, золота і решток обгорілої гондоли з людьми, що потрапили мимохіть у цей небесний крематорій.

Дика картина погрому! Для науки нічого не зосталось! Ваше серце в крові!..

Ви певні протилежного, та двогодинна мовчанка знищує ваш природний оптимізм.

Ефір мовчить. Мовчить радист Мурзаєв. І як не женеться «Комінтерн» за шматками висотних хвиль, його велетенська антена зостається порожня. Дзвінка тиша лягає на приймачі...

Годинник б’є рівно другу...

«Комінтерн» ще раз просить короткохвильників простежити за хвилею в 69 сантиметрів і припиняє всяку трансляцію розмов Землі з «Леніним». Екран потухає і важка туга опановує вас...

Незнаття!

Це – найганебніша форма пасивного буття, що зараз ніяким чином не може бути перетворене на активне. Як ви не міцні внизу –

«Комсомолові» вам не помогти.