Текст книги "Висоти"
Автор книги: Володимир Кузьмич
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)
5
Висота!
Дика висота, що лягла під ноги «Комсомолові». На цій височині все світло – внизу. 99,9 процентів виблисків увійшли у синє дно газового океану. А рештка ледве фарбує темно-червоний фіолет неба з убивчим палючим сонцем. Глянемо навколо в закопчене скло і застигнемо...
Зірки палають тривожно і суворо. Вони втратили свою інтимність і навіть патетична Іна не може надати їм в уяві чогось подібного до ніжного видовища. Це суха ніч – із сонцем у центрі вугільної темряви.
Колючкі зорі, чорт забери! А як іскряться, вирують мільярди піщинок, кристалів. Чумацький шлях спритно вигнув свою шию і дістався самого сонця, що погрожує зараз відважним пілотам. Сузір’я Орла розкрило свої широкі крила над сонцем. Поруч в’ється гадюка, задушена Офіухом. А над сонцем палає титанічний Геркулес, що замахнувся палюгою.
Іна стоїть і, дивлячись у високу баню зоряного неба, слухає пояснення. Федя розкриває перед нею таємниці астрономії.
Мурзаєв дожовує шоколад і прибирає електрокухню. А перед Іною розгорнулась панорама зоряного світу. Ось унизу під сонцем, недалеко від його краю, натяг свій великий лук південний Стрілець. Він націляє не стільки в Скорпіона, скільки в саме світило, що стало йому на дорозі. Іна здригує від думки про страшну височінь і закриває очі.
Та червоний морок фіолетових глибин все стоїть в очах і плине сипучими цятками... Висота! Висота надзвичайна! Більша за п’ятдесят тисяч метрів.
Височінь – невпинна, бо повітряна куля «Комсомола» летить все вгору і вгору до тої точки рівноваги, де сам газ зустріне опір золотого стопу і перестане роздувати оболонку. Екіпаж висотного корабля помітно хвилюється. На такі висоти ніхто не залітав, таких стрибків ніхто до них не робив. Найбільше хвилювання у Мурзаєва. Сполотнілий, він порпається над апаратурою і раз за разом пересвідчується, що вона діє справно, що батареї не виснажились і дають іскри. Але чому не чути нічого з низової землі? Чому жодна їхня телеграма не доходить до адресатів і не сповіщає про новини й таємниці, відвойовані завзятим кораблем у мертвої захмарної природи? Алі радиться з Федею і обидва разом не можуть знайти причини, що спинило обопільний радіозв’язок.
В гондолі панує тиша. Ця тиша нервує Іну і вона готова сама втрутитись у розгляд апаратури, щоб покарати якийсь винний контакт. Але страшна цікавість держить її біля наукових приладів, бо в її голові вже цілком склалося розв’язання проблеми космічною проміння. Вона лише перевіряє свої власні думки і пише, пише на широкому блокноті. А в голові ширяє радісна захватна думка. Вона зворушує її, хвилює і тому нервування Алі та Феді здається їй тільки тимчасовою поразкою, яку так легко виправити, щоб знову йти на штурм небес і, досягши найбільшої височини, почати переможне спускання на Землю, яка зараз палає, наче чужа невивчена планета.
Іна пише і пише... В її записках стільки думки, стільки поезії... Підтверджуються її сміливі гіпотези, які вона захищала в аудиторіях УФТІ і які полетіли потім феєрверком дискусійних статей по всій світовій науковій пресі, і в першу чергу по радянській. Їй завжди здавалося, що звичне обертання земної кулі дає електромагнітний ефект, породжує потоки електричних бур по всіх меридіанах і паралелях і бентежить полюси зайвиною енергії, що перетворилась в картинне полярне сяйво.
Їй здавалося, що турбінне обертання Землі завжди народжувало шари космічного проміння, взаємно зв’язаних з електромагнітною панорамою всієї Сонячної системи. Мало того, височінь шару «косміків» завжди впливала на склад атомного розпаду та синтезу і казала про вік планети...
У Іни багато плодючих думок, припущень, потверджених зараз науковими даними. Вона готова швидше сповістити Лінецькому про те, як вона бажає використати міць космічних шарів – величезний акумуляторний запас енергії – на розклад атома важкого елемента.
Все це великі думки з перспективою наперед. Дівчина переживає виняткову радість і навіть небезпека, що стереже кожний крок стратонавтів, не лякає її. Вона готова повторити свою думку:
– Земля є своєрідний тип турбогенератора, планета, що, як і інші небесні тіла, породжує струми магнітних енергій...
Як добре жити з цією думкою, всотувати її всіма соками юного мозку і передбачати великі перемоги новітньої радянської фізики. Адже титанічні висоти супроводжують вертикальний гін їхнього «Комсомола», стверджують ідейні висоти нових жовтневих поколінь. Тут останні досягнення і перспективний план майбутніх робіт...
Іна пише нотатки і бажає найменший відтінок думки вмістити в простих людських словах. Не припиняючи спостережень і забувшись від захоплення, вона поглядає в ілюмінатор без захисного скла. Вона розкриває очі і зоряна куча без мерехтінь і ліричної глибини встромляється стома жалами в тонкий зоровий нерв.
Іна засліплена. Голкові краплини зоряних уколів стоять в очах. З тихим стогоном відходить вона від ілюмінатора і кілька хвилин нічого не бачить.
– Що з тобою?.. – тривожно питає Федя.
– Там стільки зір, там полярне сяйво... – каже молода вчена і сідає на стілець, розтираючи очі. Попереджені товариші озброюють свій зір спеціальним склом і дивляться на широкий чорний світ, що запалав перед ними густим розсипом колючих зірок і биндами чудного сяйва, яке поточилось у далеких овалах північного краю. Це світло колишеться, грає, перебігаючи жовтими різкими тінями. Прекрасна корона тішить Алі і Федю. Вони не довго милуються видовищем і, побажавши Іні швидше дати лад своїм очам, беруть олівці і вписують спостереження в блокноти. Дівчина чує поскрипування олівців. Мружачи свої засліплені очі, вона диктує те, що вона бачила чистим неозброєним оком.
«На мою думку, космічне проміння і полярне сяйво, яке ми вивчаємо зараз, мають між собою зв’язок, що його можна висловити п’ятою формулою Лінецького...» – пише Федя.
Закінчивши запис фактів, Федя звіряє свої пілотні таблиці. Потім бачить, як унизу вирують перемішані хмари, як люто течуть вітри Кракатау, як бринить атмосфера, і він покладає втекти від ударів циклону вгору.
Вгору! Ось справжнє рятування від вітропадів, від пухнастих кулаків морозних чи теплих повітряних течій. А тим часом атмосфера поверне собі свою рівновагу і це значно полегшить нормальний спуск.
Через те він не здержує кулі від свердління висот...
І куля невтримно мчить вгору до сипучих бинд полярного сяйва...
Нова думка тривожить Мурзаєва. Він ще раз пробує увімкнути апарат і знову пересвідчується, що зв’язок спинений далеким північним сяйвом, яке з далеких країн Арктики простягло свої магнітні стріли і паралізувало телевізори. Великий жаль полосує його серце. У таку незабутню хвилину вони стежать за виграванням полярного сяйва, а його внизу ніхто не бачить, бо екрани великої землі мовчать лише тому, що полярне сяйво спинило зв’язок, тим часом, як золота оболонка (це стало цілком очевидно з вимірів потенціалу оболонки!) зарядилися величезним запасом атмосферної електрики.
І яке щастя, що цей струм сягнув цифри 43 мільйони вольтів за невеликого амперажу. Щастя в тім, що цей струм Іна може скористати для розкладу найважчого елемента, що досі витримував на землі бомбардування струму в 15 мільйонів вольтів, не розкладаючись. Цю величезну напругу стратостат акумулював, прошиваючи своїм льотом температурні і електромагнітні шви радянської землі.
Рвучка нетерплячка мучить старого комсомольця. Алі готовий знищити перепону, що прикувала їхню дорогу Іну до стільця, позбавивши її на якусь хвилину очей. Він запитує, чи варто використати цей висотний струм для розбиття важких атомів, чи краще спробувати скористати його для радіозв’язку, тим паче, що апаратура розрахована на великі напруги, передбачені ще на землі, коли товариші конструювали гондолу. Іна розплющує очі і шепоче нетерпляче і пристрасно:
– Почекай, ось мої очі…А поки увімкни в передатник. Може, струм проб’є магнітну броню, утворену короною полярного сяйва, якщо твої 750 вольтів не впорались із завданням.
І Мурзаєв вмикає передатник в нову сітку – у два полюси, що дротами йдуть до апендикса і до голівки великої золотої кулі. Алі рискує життям так само, як рискнула Іна, забувши про височінь.
Та бажання розшифрувати нову таємницю міцніше за страх. І тому, коли велика іскра запалює балони неонових ламп, розрахованих на збереження апаратури від зайвої напруги, яскраве рожеве сяйво палає в гондолі і біжить мерехтливими бризками.
– Давай сигнал, давай!.. – командує Федя і подає написану радіограму, в якій він сповіщає про нові думки Іни Шевченко і про нові гіпотези, а також про те, що радіозв’язок іде на напрузі в кілька мільйонів вольтів.
Алі читає і грім його голосу потрясає гондолу. Дрібна колисва іде по всіх шпангоутах гондоли. Саме тоді земля почула перші незрозумілі склади: «ово... омо...» і перелякано одсахнулася од приймачів, бо Мурзаєв оглушив її. Тої хвилини апарати завили від навали хвиль.
...Так, це була висота, остання висота, яку здобули наші герої. Це була дика висота, що лягла на плечі «Комсомола». Альтиметр показав рівно 87 тисяч метрів, 87 кілометрів над сніжною зимовою рівниною великої країни, яка чекала переможної посадки.
Навколо яскраво палало сяйво півночі, сяйво Арктики, що своєю короною перетинало вигнуту шию Чумацького шляху і що протистояло колючому Стрільцеві і Геркулесові, який замахнувся палюгою у самім зеніті.
99,9 процента всього світла, всього блиску лежало тепер під ногами стратонавтів на дні газових океанів. І от тоді земля сповістила, що «Комсомол» у дану хвилину пливе над Уральським пасмом.
– Над Уралом? – здивувався Федя. – Та ми не бачимо цього пасма ні звичайним оком, ні в телескоп! Газуватий туман злизав його низенький рельєф!
– Не дивуйтесь, товариші, – подає свій голос Іна, – ми потрапили у вітри Кракатау, і вони тягнуть нас до Сибіру. Я пропоную негайно іти вниз, щоб скористати низовий пасат, – у хвилі теплого фронту повітря, що завжди протидіє холодним фронтам. Нам треба видертись із цього циклону і потрапити в антициклон, бо подув Кракатау занесе нас на гостряки арктичної криги. А звідти повернутись ми не...
Останнього слова вона не встигає сказати, бо гондола здригається і падає вбік, наче маятник. Сполотнілий Федя швидко хапає шнур серединної кулі, шнур балонета, нового хитрого пристрою для вдалих посадок, і тягне його щосили. Балонет розкривається і починає надзвичайно рости, заповнюючи оболонку зсередини і рятуючи її від порушення рівноваги.
– Тепер питання – хто стрибатиме перший?.. – глухим баском питає Федя...
6
Балонет заговорив своєю рятувальною мовою. Нерухомий і невігласний, він лежав спокійно всередині золотої оболонки і лише нагадував про себе тонким пахом гуми, що окремою трубкою діставалася гондоли. Коли на височині в 87.000 метрів металева оболонка досягла межі свого роздуття, то ніхто не міг сподіватися, що ця оболонка ідеально почне стягатися. Газ був найкращим ковалем для мікронних платівок золотого стопу, та газ не міг зробитися стягачем металу. І перший поштовх вчасно попередив: куля стримала першу «ум’ятину». От чому так міцно сіпнув Федя шнур балонета. І нині балонет робився гумовим парашутом, втягуючи в себе значну частину газу з першої оболонки.
Альтиметр показував хутке зниження. О другій з половиною годині стратонавти опинилися на височині в 47 кілометрів, ще за півгодини на 36. Висоти падали і падали. Удар за ударом падав на нього, і колишня куля являла тепер пом’яту, наче потерту золоту трубу, металевий капшук, що тремтів від міцних поштовхів газу.
Зникали зірки, зникло полярне сяйво. Червона темрява колючих космосфер змінилась на перше потепління кольорової райдуги. Заграло у вікнах гондоли рожеве і жовте світло і нові газові пасати сягнули круглої гондоли, в якій сидів напружений командир стратостата і спостерігав важке коливання далей земних. А ці далі дихали тайфунами, циклонами, і тому Федя, спираючись на маленькі покази приладів, чуттям старого пілота шукав шляхів, теплих щілин, у які він міг би стрибнути, щоб видертись із міцного повітроспаду Кракатау.
Шляхи поставали в газуватому тремтінні низових шарів, що виплітали чудні узори свого повітряного руху, досі незнаного на землі. Він суворими очима поглядав на приготований баласт і розумів, що цього невитраченого баласту не вистачить, що доведеться жертвувати апаратурою, важкими речами, батареями і всім, що стає зайвим на посадці.
– Я не дозволю скидати моїх апаратів, я надто ціную свою працю! – запротестувала молода вчена.
Іна явно оживала. Муть враженого зору повільно зникала з очей і тільки краплисті колючі сузір’я затуляли світ, насуваючись на кожну річ, куди не поглядала Шевченко. З кожною хвилиною очі яснішали й яснішали в неї.
Вона побажала попрацювати на славу, попрацювати, можливо, перед смертю. Її запалила думка розкласти атом свинцю. Вона звірила вольтметри оболонки. Потенціали полюсів кулі, хай пом’ятої, та все ж овальної, показували величезні цифри порядку 39 мільйонів вольтів. Оболонка знову всотала в металічні пори запас енергії, достатній, щоб розв’язати завдання.
Німіючи від гарячково швидкого обліку хвилин, потрібних, щоб завершити операцію, Шевченко повернулась у свій куток, вийняла масивний броньований ящик із наготовленою платівкою свинцю і ввімкнула ланку величезного опору, що гарантувала безпеку експерименту.
На мраморному щитку з масляними умикачами вона побачила плюси і мінуси полюсів. Руки механічно лягли на ричаг...
Мить...і страшні магнітні сили увірвалися всередину броні, не спиняючись, не міліючи, як річка біля прорваної греблі, а, навпаки, стаючи стійкими, могутніми. Пружні кільця атомних поєднань замерехтіли від болючих поштовхів і удаваних розривів, нагрілися до сонячних температур і почали вилучати дрібні іскринки розкладених, як здалося Іні, протонів та нейтронів. Шевченко закричала з радості. На її думку, атом свинцю розклався під напругою в 39 мільйонів вольтів. Летючі іскри, бачені в камері, кажуть про значно більший вольтаж струму, рівного, за підрахунком Іни, 90-100 мільйонам вольтів.
Мурзаєв, як метелик, підлетів до дівчини і сунув свого носа в броньований ящик. Картина червоного сліпучого іскріння вразила його. Крик радості струснув гондолу. Алі спритно схопив олівця і почав записувати показання приладів.
Цифри покірно лягли на папір. Здавалось, все кінчалось гаразд.
Проте, Мурзаєв немов потух, занімів, побачивши на вольтметрі незвичайну цифру. Не вірячи собі, він поморгав очима. Вольтметр не брехав.
– Що з тобою ? – урвала його мовчанку Іна.
– Невже прилад бреше? – висловив сумнів Алі. – За твоєю викладкою тут мусить бути біля ста мільйонів, а вольтметр...
– Скільки ж він показує?
Алі не міг сказати, скільки показував прилад, бо стрілка вольтметра, сконструйована для велетенських цифр, зараз ледве тремтіла біля нуля, рівного 1 мільйону вольтів і двадцяти вольтам. Не марнуючи часу, Мурзаєв увімкнув звичайний вольтметр, і стрілка зразу ж уп’ялась у... 2300.
Це було несподівано! Навіть Федя покинув на хвилину свої спостереження за оболонкою і глянув на прилад.
– Надзвичайно, але факт!.. – пробурмотів він, гублячись у здогадках,
– 39 мільйонів вольтів по розкладі атома мусять дати втричі-вп’ятеро більше... Але жодного разу менше, – запротестувала Іна, гадаючи, що товариші висміюють її експеримент...
Вдруге і втретє прилад показав те саме – 2300 вольтів.
Сталося надзвичайне зменшення моці струму. Це було безперечно. Та ніхто з команди не міг зрозуміти, чому це сталося саме так, а не інакше.
Шевченко розгубилась у здогадах. Мурзаєв блукав із кутка в куток і в урочистому мовчанні вишукував причину нового явища. Таблиці і графіки нічим не помогли.
Федя хмуро подивився на Алі:
– Готуй парашут для твого радіо!.. Будемо викидати за борт!..
Мурзаєв гарячково схопився і почав кріпити на апаратах парашутні пристрої.
– Іно, ще п’ять хвилин і вимикайся!.. – попередив Красін дівчину, що вперто спостерігала «розклад атома свинцю». Вона здригнула, та думки по-старому текли в голові:
– Що це таке?
Сонце велично спускалося з зеніту і косим сліпучим промінням заглядало в ілюмінатори. Зорі давно згасли. Лише пурпурно-синя височінь пливучим прибоєм ішла на них ізнизу, повільно міняючись на незрівняно-чисту блакить. Мурзаєв дав останні телеграми й попросив пеленгувати їхню гондолу.
І сполохана Земля озвалася:
– За всіма даними, вас зносить далеко на південь, і ви прямуєте на Україну!
Федькові брови здригнули і обличчя майнуло сонячним світлом. Таки він виграв час, зборов натиск сріблявих вітрів колючого вулкану Кракатау, вибрав вузеньку смугу теплого фронту, що потяг його з верховин Уральського пасма до теплих чорноземних країв.
П’ять хвилин, призначених Іні, минули. Вона вимкнула контакти і накоротко замкнула полюси.
А сама зірвала бронь із камери і простягла руку за платівкою колишнього свинцю, що грала зараз кристалами нової невідомої речовини.
Шевченко знову опинилась у полоні своєї пристрасті і переживала чергове торжество –
ліквідацію свинцю і перетворення його в щось нове.
Ніщо не завадило їй зробити дві-три маніпуляції, щоб визначити атомну вагу колишнього свинцю.
Вигук зірвався їй із вуст:
– Природа сьогодні вдруге дурить нас... атомна вага не зменшилась, а збільшилась. Федю, а поглянь, скільки тут!..
Іна простягла руку, немов у відчаї. Федя тверезим оком глянув. І немов застиг...
– 246!.. Та такої атомної ваги не існує на світі!..
– Мабуть, прилади брешуть?
Та прилади не брехали... Кристали колишнього свинцю перетворились у нову важелезну речовину і доповнили таблицю Менделєєва, почавши новий нижчий ряд. Подія немов наштовхнула всіх на думку, що в природі існує атомний синтез, хоч досі всіх цікавив атомний розпад, що в природі атомна вага в 239 не є остання і найбільша! Можна цілком припустити, що менделєєвські ряди мають продовження далеко за сотні елементів на величезних сонячних системах типу Канопуса.
Команда від такої звістки наче втратила владу над своїми почуттями.
Після трьох вигуків захоплення і німої насолоди в гондолі залунало:
– Робота світового значення!..
– Назвати його іннітом, від імені Іна!
– Ні, стратонітом чи енергітом...
– Найкраще – комсомолітом... – закінчив Федя. І повернувся до невсипучої роботи коло керування оболонкою. Він перетворився в стомленого командира, до відповідальності якого додалась честь приставити на землю «комсомоліт», нову речовину, що відкриває нові простори перед металургією, перед народним господарством, не кажучи вже про особливу цінність наукового експерименту.
...Комсомоліт! Який могутній урочистий фінал «Комсомола»!
...Комсомоліт – видіння майбутнього, активний невивчений метал прийдешнього – іде в глибини разом з людьми, що здобули його у зоряних шахтах голубих повітряних країн.
Три шари почуттів лягли на серце Федорові Івановичу: радість з приводу світового відкриття, трагічне усвідомлення хуткого спускання і літунська байдужість до того, що не стосується близької посадки.
Посадка – ось головна його турбота!
Він бачить, як зморщується стара оболонка, як тріпає її вітер і як її все більше і більше виповнює балонет. Сонце скоротило нагрівання гелію. І гелій слухняно стиснувся, витікаючи мікроскопічними дозами із швів і пристроїв кулі.
– Зупинись на цій височіні! – гукнула Іна. – Ми можемо подерти троса і оболонку.
Федя мовчав. Він стежив за грою висотних «циррус» і боявся загубити вірний теплий фарватер і знову опинитися в обіймах холодного циклону.
Він поклав зупинитись і тому відкрив двадцять лантухів баластного піску. Іна вдячно глянула на його бік. Значить, вони спинять хутке зниження, що тривало вже дві години. Теплий подих вирвався в неї з грудей.
В цей час все вимагає напруженої уваги.
І коли б не заспокоювальні жести Феді та Алі, Іна почувала б себе морально покараною. Єдине, що вона змогла, –
це дивитись в апендикс, невідступно стежити за балонетом.
Вона розповідала про все, що бачила в перископі. І ясно, не про зелені чи жовті кольори, а про надування балонета за рахунок першої оболонки. Під ногами йшла колисва. Гондола колихалась. Тривожні розмови між Федею і Алі хвилювали її. Радіоапаратура –
уже за бортом. На черзі – броньована камера, з якою працювала Іна.
Мурзаєв готував нові і нові об’єкти баласту. Альтиметр сповзав усе нижче й нижче. Коли на висотах 12-11.000 метрів заграла спокійна земна блакить, коли стратостат прошив новий ступінь рідких космічних променів, Іна мовчки покинула перископ, підійшла до Феді, натягла міцніше пасма власного парашута і, поклавши палець на стрілку альтиметра, сказала:
– Ось тут ти мене випускаєш на повітря! Я маю значок ГПО третього ступеня і маю на це право...
Федя глянув у суворе обличчя вченої, переконався рішучості Іни і згодився дати їй право першою покинути гондолу. Він почав стежити за барографом. А палець Іни як стояв на цифрі 7.000, так і залишився...