Текст книги "Висоти"

Автор книги: Володимир Кузьмич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 4 страниц)

7

Здавалось, золота оболонка розірвалася. Вона здималася вгору високим снопом горящої пожежі, палаючи в промінні заходящого сонця. Зморшки вкрили овальне тіло кулі, і ніхто тепер не міг сказати, що він певний в неподертості оболонки. Крізь смуги і зморшки стратостата пухким тілом проглядав гумовий балонет, що встиг, завдяки приладам, усотати в себе до 14.000 кубометрів гелію з тих 64.000, що ранком сповнювали золоту кулю. Саме це й рятувало від аварій і рівноважило всю систему.

Команда працювала мовчки. Тільки шерехи піску та свист повітря діставалися середини...

А земля крутилася в блакитній хмарній безодні, бо крутився довкола своєї осі сам «Комсомол». Ясна поверхня де-не-де збаламучених хмар палала від червоного заходу сонця і йшла назустріч гондолі. Коли б не наближення посадки, кожний з трьох учених вмостився б біля вікон гондоли.

А захід палав надзвичайно, і не вгорі, а внизу. Тепловий удар за ударом сипались на «Комсомол». Низове повітря хвилею перекинулось на кулю і засвистіло в тросах і парашутних пристроях. Це, здається, роздерло оболонку, бо гондола різко сіпнулася.

Тоді альтиметр став тремтливою стрілкою на цифру 7.600 метрів. Алі хутко розгвинтив люк гондоли, перевірив парашутний механізм Іни і сунув їй у зуби якусь дивну трубку. Сам узяв таку ж трубку в губи й порадив Феді піти його слідом... Більше Іна не чула і не бачила...

Розпатлана, розвіяна вітрами злетіла Іна на рідні глибини сині. Не сіпаючи кільця парашута, пішла важким каменем униз, а звільнений стратостат натягся, як гума, і похитнувся від поштовху. Молода дівчина розпрощалася з товаришами хутким змахом руки.

Іна падала, і в крутих витках морозяного сальто-мортале рахувала секунди. Цупкими зубами тримала трубку кисневої подушки і непомітно дихала, боячись пропустити той математично точний момент, коли треба розірвати кільце парашута і повиснути на шовковій в’язі гладкого полотна.

Рахувати – як це тяжко! Скільки видержки треба, щоб не рвонути кільця на тридцятому числі замість п’ятдесятого чи сорокового.

Стрибок із горішніх гіндукушівських висот, від ближньої межі стратосфери, переможеної трьома комсомольцями, – справді вартий третього ступеня значка «Готовий до праці й оборони». Рідке повітря свистить, як від кулі. Тіло шалено крутиться довкола однієї осі і коли б не ватний комбінезон, на землю могло прилетіти обморожене тіло завзятої комсомолки.

– 31, 32, 33, – рахує, темніючи, Іна, і хоче рвонути кільце. Та це загрожує небезпекою, бо стратостат може впасти на плечі і зламати напружене коло твого парашута. До того ж у рідкому повітрі нема рації розкривати шовкову парасолю, – її краще надме внизу.

І боячись пропустити хвильку розкриття, Іна розплющує очі і хоче глянути на землю. Та земля крутиться і темне коло раз-по-раз стрибає навколо неї, плинучи в голубому екстазі важкими хмарами і туманами. Темні проколи сузір непорушно стоять в очах і посипають усе чорним зерном.

На 46-ій секунді Іна рішуче рве кільце і скрикує від болю. Пасма шовкових жмутів урізуються в тіло і ледве не ламають кісток. Та біль хутко зникає, і тепла хвиля повітря переможно б’є в обличчя. Велика парасоля парашута, що запалала у вечірньому промінні сонця, стоїть над нею білою каймою і гойдається від напруги.

Білі вовнуваті хмари з пливучими горбами лежать унизу. Косі змахи циклонних гостряків свідчать про бурю, про страшний вітер. Чисте прозоре повітря оточує Іну. Ясна трикілометрова височінь грає озоном, зимовою грозою і ніжні далекі «стратус» покривають її матернім теплом. Іна змерзла. Їй холодно, але почуття щастя плине на серце. Від радості вона починає тихо-тихо сміятись.

Яке щастя, – яка панорама! Вона поміж двох хмар. Низина з усіма її хмарними колодязями, проривами в чорну ущелину невідомої землі зараз палає сліпучою кригою. Хмари горять вогнями віддзеркалень. Пливучі пасма пари смішать Іну. Переживши перші хвилини щастя, вона зводить голову і починає шукати стратостат.

– Що з ним? Що з товаришами, з науковим матеріалом, який вони загребли на подвійному 87-кілометровому шляху?

Сповнена тривоги, бачить вона золоту довгасту кулю з сірим балонетом, з якої виринає «Комсомол»; нагадує вона тепер великий знак оклику з срібляною крапкою внизу. Він блукає у найвищих хмарах і наче горить без кінця. Парашутні полотна колишньої золотої оболонки нерівно коливаються від кривих загнутих униз траєкторій.

Іна стежить за еволюціями «Комсомола». І поки власний парашут спокійно опускає її, стратостат починає знову хутко падати. Сягнувши висот п’яти тисяч метрів, він викидає з себе якусь цятку, що нагадує людину.

– Хто це? Напевне, Мурзаєв, – гадає Іна Шевченко і напружено стежить за рухом обох цяток.

Перша хутко і рішуче падає вниз, перекидаючись, а друга – титанічна проти першої, підводиться вгору і, наче планетарна медуза, ворушить своїм золотим парашутом.

«Комсомол» робить криву, і в той час, як Мурзаєв влітає у пухкий туман хмари, зникаючи з поля зору Іни, стратостат втрачає швидкість падіння й повільно пливе над головою дівчини. Його відносить убік. Іна хоче спостерігати й далі, та різкий вогкий туман охоплює її і вона втрачає всяку орієнтацію. Важкий протяг зимової хмари осипає її сніжинами. Паморозь ураз покриває парашут і комбінезон. Почуття простору і часу зникає.

Та п’ять-шість хвилин – Шевченко розлучається з хмарою і кружляє над якимись лісами та степами, що виють у хурделиці, віддані на поталу антициклонному вітрові.

Синява зникає з очей, як і захід сонця. Біла Земля стає під ногами з усіма географічними деталями, чітка у гнутих залізничних петлях, з маленькими ляльковими паротягами і поїздами, з сніговими заметами, під якими сплять засипані снігом колгоспні поля.

Іна тривожно оглядається і забуває, що чорна печать сузір’я псує їй картину. Далеко під собою бачить вона шматок якоїсь хмари, що, наче кругла крижина, падає вниз. Хурделиця закриває сипучим снігом дальші події. Іна йде разом із снігом, і він здається їй спокійним. Раптом вітер зривається із степу і підкидає вгору парашут, гойдає Іну; вона змушена вживати заходів, щоб не перекинутись так близько до мети, що мчить під ногами.

Все йде обертом: ліси, лани, село, як автомобільний гін.

Хвилини приземлення – ось-ось. Ривок вітру. Ще раз усе йде обертом... Кружляння, гойдання! Земля летить до себе, ноги підкошуються...

...Важко вдарившись об ґрунт ногами і ледве не зламавши камери Вільсона, яку вона причепила на спину, не хотівши розлучитись із нею, Шевченко пірнає в сипучий замет. Хвилини борсання, боротьба з парашутом, снігом і... бачить вона перед собою веселого Алі. Він танцює і кричить їй на вухо:

– Іно, люба Іно... Це не метелиця, це курортне грище... тебе ледве не вхопило на сніжному пляжі... Ну, нічого... Іди за мною... Я раніше сів на землю і вже зажадав у цьому колгоспі автомашину... Чуєш, гуде?..

Стомлена, напівосліплена дівчина зводиться на ноги і, наче ошпарена радістю життя (вона – на землі, на землі!), біжить із камерою й парашутом до авта, що гуде ось за рогом невеликого села. Вона чує нові слова, стару дитячу мову – мову великого радянського народу і перекладає те, чого не розуміє казахстанець. Голова колгоспу частує її гарячим молоком.

Авто ричить і зривається. Хурделиця реве. Шосе важко брикається на вивертах і поворотах. Шофер сміливо рве простір і січе завірюху. Іна кричить йому:

– А яке місто, місто яке?

Замість шофера колгоспного авта, їй відповідає Алі:

– Наш «Комсомол-1» сідає зараз у Харкові, – в першій столиці Радянської України. Там уже чекають, бо Федя ось-ось сяде на землю...

Починається шалений гін авта до колишньої столиці. Кілометри минають, як тінь хуткості.

І от... на різкому повороті на майдан Дзержинського бачать обидва «Комсомольця» – свій стратостат, що викидає кітви над майданом. Кітви зачепились за дерева парку Постишева, що густо вкрили краї і притискають до землі непокірний стратостат. Він гойдає головою і лягає в центрі великого Дзержинського майдану.

Федя хутко зриває полотнину гордої комсомольської кулі.

Дві оболонки повільно здихають. Гондола не перекинулась.

З усіх боків біжить народ. Невеличка група людей хапає гайдропи, троси оболонок і стримує нальоти вітру. Треба ж урятувати золото. Воно ще знайде навантагу. Натовп хутко зростає, не зважаючи на негоду. І це зрозуміло: мільйонне місто, прикрашене парками, заводами, монументами, велетенськими хмарочосами по 18 поверхів, дає велике зростання метушливих юрб. На конях мчить міліція.

Авто враз розрізує народну гущу, і бачить Іна, як знімається гондола, чує, як крізь хугу і мороз Федя кричить їм назустріч:

– Тепер наша висота, молодняцька...

Йому у відповідь гримить розсипний гул і голосне до болю, коване молодою волею, велике дзвінке ура...

Наступної хвилини три стратонавти злітають угору на височінь трьохсот сантиметрів, що здаються їм вищими і почеснішими за ті вісімдесят сім кілометрів, які вони сьогодні вписали в комсомольський баланс соціалістичної батьківщини.

І тоді могутня труба «Комінтерну» знову вмикає свої телевізори і кидає в світовий ефір панораму нових радянських висот.

____________