Текст книги "Висоти"

Автор книги: Володимир Кузьмич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц)

МАСОВА БІБЛІОТЕКА ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Володимир Кузьмич

ВИСОТИ

Література і Мистецтво

Харків, 1934

Бібліографічний опис цього видання вміщено в «Літописі Українського Друку», «Картковому репертуарі» та інших покажчиках Української книжкової Палати.

Редактор – Я. Ходченко

Техкер – С. Білокінь

Коректор – В. Вороніна

ВИСОТИ

«Высота, высота – поднебесная,

Глубота, глубота – окиян море».

«Садко»

1

Рано-вранці вихідного дня прокидається країна, велика країна.

Ще в імлі останніх сновидь, на світанку зимового рання вона кидається в ефір і звучить на цілий світ могутньою кличною сурмою. Її радіохвилі біжать в усі краї і в’яжуть у єдиний вузол кінці ночі і кінці дня.

Раннім-рано, у день спокою підводиться велика країна. Вона включає в ефір потужні антени радіостанцій і іменем Комінтерну гримить у всіх апаратах, рупорах і радіоточках. Це говорить Москва, велика Москва, столиця більшовицьких наступів і колективних безсмерть. Вона звучить паролем ранкової гімнастики. Вона дає наснагу мільйонам м’язів. Музика поринає у височінь і розсипається каскадом дрібних бризків нам усім на здоров’я. Схвильований голос диктора припиняє браві марші і сяючі гімни:

– Товариші!.. Прослухайте екстрений випуск нашої радіогазети!..

Незвичайне втручання породжує тривогу. Ви згадуєте про вічні загрози імперіалістів, про чорний авантюризм лицарів свастики і міркуєте: чи не сунув хто своє свиняче рило в наш радянський город? Чи не війна?..

Але у відповідь звучить м’яке шипіння телевізора. Екран спалахує небаченою картиною. Він блищить блакитним небом, виграває відблисками сонячних блисків на снігу великого поля, сповненого людьми. Галас натовпу вривається до нас, у кімнату, і над головами людської маси починає надуватися якийсь загадковий пухир. Його ще не видно. Він коливається над головами і ховається.

Хтось прохає публіку відійти набік, але натовп гуде і рветься ближче до місця незвичайної події.

– Що таке?.. – запитуєте ви, але диктор поквапливо пояснює:

– Сьогодні, у день ювілейного з’їзду комсомолу, з московського аеродрому вилітає у найвищі шари атмосфери стратостат, збудований на кошти комсомолу. Це – стратостат «Комсомол-1».

Тепер вам усе зрозуміло.

– Яке щастя! Вся країна, вся велика країна Рад, від Сахаліна до Мєнська стає непосереднім глядачем незвичайного відльоту.

Радість каламутить ваш мозок, але ви силою волі заспокоюєте себе і стежите за кінопорохом телевізорних точок, що летять по екрану. Ось вона, ця панорама...

Над головами справжніх глядачів (не думайте, що ви від цього стали фальшивим глядачем) здіймається круглоголовий горб. Міцні канати кріплять оболонку стратостата. Вони безперервно рухаються, підштовхувані зсередини навальним тисненням газу. Чути, як шиплять труби газгольдерів, що підводяться одна по одній до головної кишки «Комсомола». Це шипіння зливається з вигуками захоплень, наказів, виконувань і загальних здивовань. Нервовий дисциплінований натовп кипить. Майнують шусткі постаті червоноармійців із газгольдерної команди. Біжать розпорядники з червоними пов’язками на руках. На широкому майданчику сидить, підпершись, «Комсомол-1». Він ввесь у золотому одязі – оболонка блищить, як червінець.

Ви вдивляєтесь у синяву. «Комсомол» грізно підводиться і похитує своєю грибоподібною головою. Він відтіснює натовп повітряних шарів, що прийшли віддати йому свою блакитну кров. Слоняче стадо газгольдерів помітно відступає.

– Відкрити крани 36 газгольдера! – дзвенить голос начальника команди.

Все вище і вище повзе голова «Комсомола-1». Здивовання пробігає у ваших очах: які маленькі стали люди, що народили стратостат. Вони набагато поменшали, а «Комсомол» ринувся на височінь 60 метрів. Адже це – височінь дніпровських биків на греблі.

– Плигуни, вгору! – І три маленькі людини, ударники аеродрому, вдало зстрибують на стільці допоміжних повітряних шарів. Відштовхнувшись од землі, вони, як жителі Місяця, летять на височінь. І, похитуючись на хвилях навальної рівноваги, тягнуться по збрижах все вище і вище. Вони нахиляють голови до оболонки і слухають її: чи немає де свисту? Тут же вони розправляють золоті крайки пустотливих складок.

Небо світиться і грає сонячним сходом. Воно ледве сповито ріденькою плівкою перистих хмарі «циррус», що загулялись на височині через буйний вітер. Вони непорушні на погляд, ці «циррус», і нікому не навівають підозри.

– Дані метеостанцій – мені!.. – і повне, розпалене морозом обличчя начальника повітряних сил Радянського Союзу, товариша Горячова, випливає на екран.

– Стан атмосфери навколо Москви, за зведенням о сьомій годині тридцять хвилин, бездоганний! – відповідає йому професор Лінецький, швидко вдивляючись у зведення.

– Добре, будіть команду!

Стратостат вигравав. Він потягся на височінь дев’яноста метрів і зовсім прикрив велетенською височиною своїх творців. Люди приклеїлися до землі, як зернинки, кинуті в ґрунт. Над натовпом справжніх глядачів постає золотий блиск особливої, небаченої оболонки. І вас знову вражає багатство кольорових виблисків. Колючі промені благородного металу засліплюють очі. Звідки це, навіщо воно?

Диктор вчасно бере слово й пояснює:

– Останні польоти у стратосферу закінчилися катастрофами. Ніякі каучуконосні матерії не могли зберегти оболонки від розриву на висотах вище 30.000 метрів у незвичайно розрідженому повітрі. Каучук, до того ж, розтоплювався на височинному сонці.

Радянські конструктори взялися розв’язати завдання інакше. Молодий фізик Іна Шевченко на досвіді довела, що є на світі метал, який краще за всі каучуконоси втримує газ, навіть бувши стоншений або роздутий до товщини одного мікрона. Цей метал – золото, цементоване долями міді й срібла. І, отже, ви вперше в світі бачите металеву оболонку першого комсомольського стратостата...

Ви здивовані сміливістю радянських учених і не відриваєтеся від золотого шара.

Раптом телевізорні потоки кольорових точок здригуються. У полі зору урочистий вихід героїв стратосфери. Вони одягнені в електрифіковані комбінезони і черевики з тепломістких металевих платівок. Яскрава блакить костюма, як і золото кулі, засліплюють вас. Герої польоту йдуть упевненою ходою, м’яко згинаючи коліна і риплячи черевиками на сніжаних доріжках.

Їх супроводжують Горячов, Лінецький, Івагін і старі заслужені герої стратосфери –

Прокоф’єв, Годунов, Бірнбаум.

Диктор поволі, переконливо говорить:

– Перший, з розсипаною шевелюрою, блондин, носить ім’я найстарішого ударника Дніпробуду. Він колись топтав бетон у блоках, а тепер, навчений у школі висотного повітроплавання, мріє досягти такої височини, де ще ніхто не був. Це командир стратостата «Комсомол-1», вихованець Прокоф’єва. Вам відоме його ім’я. Це Красін, Федір Іванович.

Ви посміхаєтеся. Вам відоме геройство Феді Красіна, проявлене ним під час закриття гребінки на Дніпробуді кілька років тому. Ви самі з ним працювали і, звичайно, пригадуєте, як він опанував повітроплавство. Диктор називає вам другого героя, що йде поряд з Федею. Це дівчина, років на шість молодша за Красіна. Вона не була учасницею штурмів середнього потоку на Дніпрі, як Федя, не довбала, як третій учасник польоту, чорного золота в підземних шахтах Караганди, вона безперервно навчалася, і двадцяти трьох років закінчила український фізико-технічний інститут з блискучими відгуками. Вона ніколи в радянському житті не знала важкої праці, але зате вона заслужила почесне право бути науковим працівником дисертацією на тему: «Що тягучіше за каучуки».

– Це, якщо хочете знати, – запевняє диктор, ударник формул і пера. Ім’я їй – Іна Андріївна Шевченко.

Шевченко йде повз екран. Вона піднімає на вас сіро-зелені очі, і ви бачите її обличчя, що стало суворе від винахідницької метушні. Її образ легко запам’ятати. Вона німа паралель говіркому Красіну. До того ж, у неї, єдиної екіпажу, –

на голові пілотський шолом, стовпоподібний, не зім’ятий і, звичайно, тільки-но виданий з комори.

– Третій – старий комсомолець Казахстану, інженер-пілот Мурзаєв Алі.

Родом з Казахстану, з ледве помітною косиною чорних захоплених очей, бадьоро ступає позаду Шевченко, і яскраво-блакитний комбінезон на фоні снігу золотить його мужню постать. Він вимахує пілотським шоломом, зірваним з голови.

– Здрастуйте, товариші публіка, – голосно вигукує Мурзаєв, показуючи зуби.

– Здрастуй, старий наїзнику і пробивачу хмар, – зустрічає його Івагін Терентій, один із секретарів Центрального комітету комсомолу, представник ювілейного з’їзду комсомолу.

– Товариш Горячов, – спалахує раптом Мурзаєв, – який я радий, що нарешті здійснюю свою мрію. Я полечу вгору... туди ген за хмари. У далекі береги, де немає дна, а одне вугільне сонце та блакитний океан. Жив, боровся з ворогом, до партії вступав, за Сталіна, вождя геніальних висот, завжди голосував і мріяв – чи прийде той клаптик часу, коли і я, як Прокоф’єв, полечу в розріз безповітряного простору.

– Ех, ти, безповітряний простір, – перебиває розмову Красін, – про душу свою забув. Пробки «Аудос» поклав учора в гондолу?

– Він з радощів забув! – відгукується юна Шевченко. – Коли б не я...

На перший план виринає Горячов, начальник повітряних сил. Його сухорлява постать, одягнена у шкіряне пальто з сибірським хутром, виблискує гордістю за нових висотних пілотів. Великий ніс горбиться на повороті у профіль, а очі палають хвилюванням за наслідки задуманого польоту.

– Ітак, товариші, ви бадьорі, як ніколи. Відпочинок нагородив вас силою. Прекрасно. Пройдемо до мене на останній інструктаж.

І група блакитних пілотів у супроводі Горячова, Лінецького, Івагіна іде. Знову випливає аеродром з своєю польотною метушнею. Востаннє біжать червоноармійці, ведучи до водопою величезного слона – останній газгольдер.

– Ррр-грр-грр... – влітає у ваш «динамік» гучна луна далеких безхмарних блискавок. Це атмосфера нагадує про себе. І радить не забувати про неї ні радистам, ні пілотам, навіть найрозумнішим, смілим і найспритнішим.

Золотий тулуб «Комсомола» простягся на височінь ста десяти метрів. В’язкі промені штропів спускаються вниз віяльними бризками до опорного кільця.

Цей могутній обруч, оснащений найкращими приладами, застиг у цупких держаках червоноармійських рук. І лише вихрюваті рухи ранкового вітерцю, народженого тягою довкола нагрітої частини, гойдають стратостат.

– Гондолу!.. – кричить начальник старту.

На спеціальнім шиннім візку привозять круглу гондолу. Вона грає срібляним металевим блиском, грає чорними цятками численних приладів. Як мідні риски, розмістилися на ній скляні рурки з паяльним апаратом... Немов знаки оклику, стали термометри в металевих шерегах кабіни.

Верхні люки відкрито.

Хвилина – і опорне кільце приймає на свою опіку висну гондолу. Все готове до відльоту. Тріскотять кіноапарати, знімаючи сцени польотної метушні.

Нервове напруження зростає. Особливо насторожуються комсомольські делегати, студенти повітроплавних інститутів, представники радянської науки. Хвилювання шириться електрично швидко, і могутня хвиля нервової індукції налітає на вас за тисячі кілометрів. Рух припиняється.

Раптом... рідка тиша постає над білим полем з золотою кулею на синьому полотні неба. До стратостата підходять герої польоту: Красін, Шевченко, Мурзаєв. Вони стають поряд гондоли, і секундний змах кіноплівки записує в історію комсомолу цей короткий епізод.

Горячов швидко виймає годинника. Без чотирьох хвилин вісім. О восьмій – зліт. Треба виконувати наказа із сталінською точністю, навіть власний. Лінецький, професор фізики, нервово гладить свою сиву бороду і з захопленням дивиться на свою любиму вихованку Шевченко.

– Ах, як хороше!.. Як чудово!.. Я заздрю вам, мій друже, –

говорить він Іні. – Чому я не комсомолець, щоб полетіти... туди з вами?

Суворе обличчя молодої ученої світлішає і береться яскравим рум’янцем. Голова Іни зводиться вгору і довго, з німим натхненням дивиться у стратосферну блакить!

– Товариші!.. Летіти на «Комсомолі» – та це ж народитися комунаром, значить...

М’яка лірика звучить в її словах. Вона полонена своїм нечуваним щастям, і дрібна сльоза викочується в червоні кутки її очей.

– Я полечу на сорок кілометрів... ні, вище... на п’ятдесят, на шістдесят кілометрів!

І ввесь світ бачить її мрію в гарячих очах. Ввесь молодий комсомольський світ стежить за хвилюванням молодої вченої-дівчини і заздрить... заздрить кревно, по рідному.

– Товариші! – чуєте ви раптовий і, на вашу думку, незвичайно скорострільний голос Івагіна. Секретар комсомолу поспішає сказати своє слово і підносить руку з прапором вгору.

– Ім’ям багатьох мільйонів ваших ленінських братів я передаю вам цей червоний прапор зі єдиною надією, що ви здіймете його на небачені висоти, такі притаманні нашій добі, що ви прославите нашу, по-комсомольському молоду радянську науку. Бажаю вам найкращих успіхів і сподіваюся, що цей червоний прапор, незганьблений ніким, ви повернете нам на землю ще до кінця нашого...

– Грррр... тррр (гримить атмосферний розряд рупора радіоприймача)... надцятого з’їзду. Хай живе ленінський комсомол і його золотий, однойменний із ним стратостат!

– Урра... – і ваш радіоприймач тремтить від вибуху одностайного вигуку. Від могутнього гудіння дрижать неонові нитки блискучих цяток на екрані. Телевізор темнішає, і фарби розпливаються у дикому танку світляних цяток, вишикуваних в дивізії.

Та це на хвилину. Екран знову горить червоною плямою прапора, блакитним комбінезоном Красіна і срібляним сяйвом круглої гондоли. Красін вилазить на опорне кільце і закидає голову назад.

– Товариші!.. Вперше я говорю з такої високої трибуни. Цей прапор, вручений комсомолом, ми знесемо... он туди... Хай живе сталінський політ у темний фіолет стратосфери, яку ми оздобимо нашою червоною більшовицькою зіркою! Урра, чорт забери!

І дружний змах руки і прапора смугує екран двохсотмільйонної країни.

– Гррр... ааа... грррааа... урррараррра!..

Музика, марші, вигуки. Грозове стрибання слів і звуків –

невпинне... І гострий жаль крає ваші груди. Чому ви не справжній глядач, чому ви в цю бойову хвилину не в Москві, не на сніжному аеродромі, разом з делегатами.

Картина: Шевченко швидко влазить у гондолу і зникає в ній. Мурзаєв спішно лізе мотузяним трапом, а Красін діловито згортає прапор і передає його до кабіни.

– Парашути справні ? – витвережує його Горячов.

– Справні, – відповідає командир стратостата.

– Хто вилазить перший на випадок аварії?

– Перша Шевченко, другий Мурзаєв і останній я.

Мурзаєв, готовий зникнути в круглому шлунку гондоли, кидає слова:

– Товаришу публіка і товаришу комсомол, будьте певні – я завжди повідомлю вас радіом, яку хмару ми зажаримо, як якесь порося.

– До побачення, товариші!..

– Віддай поясні!.. – і рота червонарів миттю випускає канати з рук. Стратостат лінькувато смикає своєю головою і першу секунду повільно спливає вгору. І, відчувши волю, він стрибає у височінь. Гондола швидко мчить за ним. Голова Феді меншає ще швидше. І повнокровним підтвердженням його молодого буття гримить з висоти міцний голосина:

– Радянській науці – небесне ура!

– Партії, молоді, світовій революції – ура

– І нашим високим ударним вождям – високе, ударне ура!..

На всю міць гуркотять оркестри. Дибкує у небо «Інтернаціонал», летять шапки, кепі, капелюхи. В’ється змахами рук тонка плівка натовпу на фоні грандіозних висот, куди щохвилини відходить золота куля з срібною вагою.

2

Гондола.

Красін стає навколішки і виймає голову з люка, щоб щільно, герметично пригвинтити його. Перед очима стоїть дивне виблискування зимової, припушеної снігом землі. Він засліплений пишністю Москви, вбраної радянської Москви, прикрашеної серією новобудов, палаців культури. Ще миготить в очах скульптурне диблення великого Палацу Рад. Він відбудований зовсім, і кращі твори художників і скульпторів укрили його стіни, плафони, пілястри, кутки. Могутня постать незабутнього вождя вп’ялася з низину небо і, як маяк, охороняє червону столицю. На нього, на великого Леніна, дивився Красін, прощаючись – можливо, назавжди – з людьми, з теплом колективного буття.

А тяжко було відірватися від неї, Москви, прокопаної лопатами екскаваторів, просвердленої тунелем метробуду, помережаної жмутами нових магістральних вулиць. Адже вона димилася Могесом, двома новими теплоцентралями, націлялася гарматними дулами заводських труб, нагромаджувалася сірими цехами велетнів радянської індустрії. Адже там – друзі, товариші, тепло низів, приємна метушня колективних битв. І там, унизу, покришені нині височиною, лишилися його маленький син і молода дружина... Вони ж на стратодромі дивляться на нього і чекають його привіту.

Зітхнувши, Красін мружить очі. Треба розвіяти радісний острах сліпучої землі.

Федя згадує про свої обов’язки раніше, ніж перевірити роботу своїх товаришів. Люк він загвинтив досить міцно. Значить, тепер треба перевірити перші записи приладів, замурованих у товсті прошарки стіни. Барограф повзе вгору синьою стрілкою, ніде не зламаною. Термограф, зазираючи через скло зовні, не відстає од свого пружинного колеги. Він чітко заносить на паперову стьожку лінію зенітного морозу. Газометр головного балона, золотої повітряної кулі, застиг на цифрі 64.000 кубічних метрів. Гелій нині підносить їх вгору і вгору.

Другий газометр поки що мовчить. Настане його час заговорити мовою цифр при спусканні. Красін зазирає у перископ, що веде всередину стратостата, і бачить чорну темряву.

– Чудово! Оболонка ціла.

Словом, Федя оглядає свій такелаж і переконується, що його пілотне господарство перебуває в доброму стані на випадок найвищих підйомів і на випадок всіляких аварій при спусканні. Єдине, на чому він затримує свою увагу, – це допоміжні таблиці різних розрахунків розширення газу на даних тисненнях, з питань ковкості і в’язкості того золотого стопу, з якого збудована перша у світі металева оболонка.

8 годин 03 хв. – висота – 00 метрів.

8.07 – висота 2200 метрів.

8.15 хв. – висота 5100 метрів, тиснення – 411 мм.

Журнал сповнюється серією цифр і стає схожий на бланк справжнього морського корабля, на якому ретельний капітан веде свої судові записи. Думки Феді абсолютно спокійні. Хвилювання, яке охопило його під час промови, швидко втихомирилося, як тільки він попрощався з землею.

Єдине, за що він шкодує, так це про відсутність часу стати до ілюмінатора гондоли і милуватися з грандіозної блакиті. Перекошуючи очі, він бачить, як липко вп’ялася в шибку Іна Шевченко і як блищать її очі. Їй можна позаздрити. До висоти 25.000 метрів вона майже вільна.

А Іна... О, чи розповісти про це! Вона кипить від радощів спостережень і мовчить лише тому, що діловий Мурзаєв ось-ось включить радіоприймач.

Але як це важко! Нестерпно! Це все одно, що вбивство. Адже перед тобою розлягається багата панорама країни, метеної снігом, облитої, як Місяць у могутньому телескопі, рівною крейдяною білістю. Москва кришиться на дрібні зернятка кварталів і йде вниз, униз, ховаючи у синяві свої заводи, станції, йдучи у небачену далечінь із своїм теплом і діловою метушнею.

А обрії! Вони –

розмиті тисячокілометровою далечінню і здіймаються каймою над столицею, все ще розпластаною внизу. Ніжна плівка пари поглинає рельєф рівнини. Небо справді зливається з землею. Земля лізе в небо, небо повзе в нутро нашої матері-землі. Кайма округлює рівнину і робить з неї чашу з піднятими вінцями. Куля летить над цією величезною чашею.

А подивіться вгору! Дрібні нитки перистих хмарок ширяться й ширяться. Вони падають на вас. Їх сріблясті спини подібні до ребер велетнів давніх епох, закинутих вибухом угору. Нитки грають світлом і налазять на вас і вмить… прошивають стратостат вогкими тінями.

– Федя! – вигукує Іна. – «Циррус» упали вниз. Запиши негайно моїми словами – «впали вниз, розсипалися пухом».

– Мій журнал не терпить чужого захоплення, – відповідає Федя і записує до журналу:

«Тільки-но пройшли останні хмари. Висота – 9.200, тиснення –

231. Температура – мінус 32. Куля починає виповнюватися. Мурзаєв включає радіо. Шевченко поки що безробітна».

У гондолі тіснувато. На дев’ять кубічних метрів втиснули стільки, скільки могла дозволити підіймальна сила стратостата. 75 наукових приладів розташовані по всіх куточках стін, зовні і всередині, з них більшість самописні. Радіоапаратура цілком доручена Мурзаєву і має почесну назву: станція «Ленін». Як інженерові, одному з конструкторів гондоли «Комсомола», йому доручили складне електрогосподарство.

Мурзаєв уже включає репродуктор, і на всю кабіну звучить голос Горячова:

«Алло! «Ленін». Я – Земля. Алло! «Ленін». Я – Земля. Як почуваєте себе, товариші, на вашій височині? Ми ввесь час бачимо вас».

М’яке шипіння рупора замовкає.

Федя, підстьобнутий хвилею радості, кидається до нього. Він прочитує перші записи висотного журналу, і його голос, чистий і захоплений, чує ввесь радіосвіт.

«Товаришу Земля! Я – «Ленін». Вітаю тебе з небесної трибуни і поздоровляю тебе, товаришу Земля, з перемогою твоїх радянських заводів, що виробили оболонку, викували антимагнітну гондолу і винайшли найточніші прилади й камери».

Голос коливає мембрану, вбирається там у широкий одяг бурхливої електрики і блискавично скидається вниз. Вриваючись у мільйони апаратів, він знову знаходить свій людський звук.

– Радянська земля, дивись у свої телевізори! Я передам тобі панораму твоєї моці з височини польоту...

І телевізор «Комсомол» наводить своє радіодзеркало в один з ілюмінаторів гондоли. Перед людськими натовпами внизу пливуть висотні простори, морозна глибінь крижаних просторів. Сімнадцять кілометрів повітря лягають прозорою блискучою пеленою між «Леніним» і радянською землею. 90 процентів всього обсягу його стелеться синьою красою в апаратах. Що таке висота?

Це – ясне небо, розтоптане твоєю ногою, переможцю висот! Це – суцільна, рівномірна блакить дивоглядної чистоти, якої не знали пензлі кращих пейзажистів. Це – могутнє виблискування сонячного спектра, переламане у сорока градусах морозу блакитним промінням. І це блакитне проміння не знає собі межі і пронизує ввесь океан своїми вістрями. Вони відбилися під низинним кутом на 74 градусах у мікрокосмах, занесених сюди вітрами, вибухами вулканів і парою.

І ось тепер повітряна ковдра виблискує під тобою прозорою глибиною, увігнутими обріями, на шляху до яких спинилися плівки висотних хмар. На плівках заграли ніби морські хвилі влітку. Це заграло сонце і нагадало вам Євпаторію, підкинуту сьогодні на височінь понад 17.000 метрів. Ви бачите у ній щось подібне до океану. Це внизу згустилося синє повітря і створило ілюзію великого Тихого океану. Хмарки спокійно тануть у ньому, як далекі крижини. Океан світиться сонцем, а висотне небо починає червоніти і багряніти. Розріджене повітря інакше відбиває промені, і кут падіння у 84 градуси дає червоно-синю суміш барв.

– Отже, познайомтеся, мої світові товариші, – запрошує Федя, – із зліквідованим обрієм! Його зжер цей підніжний океан.

Обрій, справді, зліквідовано, як явище фізичного порядку. Він – минущий і, звичайно, багатосмертний для безсмертних більшовиків. І Федя сміється разом з нами. Але сміх його хутко стихає.

Синя каламуть уявлюваного обрію виштовхує з свого надутого нутра гостре лезо найдальших «цитрус». Їх у Москві, звичайно, не бачать.

А проте, це – найстрашніший ворог повітроплавання і давнє прокляття пілотів. Це повзе циклон, народжений десь у далеких куточках Європи. Синя каламуть, ніби прихована срібляними реберцями злощасних «циррус», завуалена простором у п’ятсот або сімсот кілометрів, але за нею, безперечно, ідуть косі вимахи верствуватих хмар. Їх звуть «альта-кумулюс». Тяжко визнати стратонавтам, що тепла течія вітрів, яка несе ці «кумулюс», наскакує на холодний фронт морозного повітря, що панує в СРСР, і породжує вихрове хвилювання у низинах цієї «євпаторійської сині».

Тривога народжується у голові Федора Красіна. Але він не говорить про неї і дає глядачам землі панораму Москви. Виблиски крейдяної рівнини давно змилися у синяві. Багато дечого вже не видко і не впізнати. Але Москва продовжує масляно рябіти на дні. Вона надуває над собою непорушний куряний і димовий пухир.

Лети за сто кілометрів і то впізнаєш її по каламутному ковпаку!

А стратостат все лине й лине вгору. Легкий тягар у ногах і на серці стає звичним, як у ліфті хмарочоса. Федя поступається місцем біля телевізора Іні, а сам повертається у свій «куточок», якщо куточком можна назвати круглавість гондоли. Він вписує свої побоювання до журналу і вирішує зважити, що при спусканні, мінімум годин через шість-сім, вони зустрінуться з циклоном.

– А за цей час взяти максимум височини!

Мурзаєв сповнений солідного клопоту. Він забув про свою вічну непосидючість і забився у керування електрогосподарством гондоли. Він умикає батареї і посилює потужність передачі. Його завдання: вести розмови із землею із чутністю на R-10 і зберігати енергію, щоб її вистачило і на передавання, і на зігрівання електрокомбінезонів, і на електрокухарювання. Адже йому, чорт забери, припала честь і нагодувати свою команду «небесним обідом», таємницю якого він вирішив зберегти до кінця.

Одночасно він стежить за динамометрами, за конструкторською апаратурою, яка вказує на динамічні, статичні сили, що діють на гондолу, будувати яку довелось йому. І у веселій мовчанці він фотографує на фотоплівку показники приладів.

Тому лице Мурзаєва означає сувору напругу людини, скупої на витрачання своїх сил.

Лише Іні не терпиться. І вона сновигає від ілюмінатора до фізичної апаратури і назад, насолоджується своєю роботою на височині. Радість все клекоче в ній, і вона все не йме віри, що вона летить. Подумайте, летить на небачені висоти –

вивчати космічні промені, доходити діалектики світових явищ, хоч їй лише 23 рік, хоч вона й наймолодша з усієї плеяди юних учених. І скрізь туман їй пригадується, як вона здавала свою дисертацію на тему – походження космічних променів, як хвалили сміливість її гіпотез і пропозицій, що спиралися на знання діалектики природи. Вона із соромом пригадує свій науковий тріумф, незвичайний навіть для радянських часів. Адже її статті з’явилися в усій світовій пресі з поміткою «передруковано з радянського журналу».

І тут, на морозних висотах, легко пригадувалося Іні, як сміливо вона побажала завоювати своє право полетіти. А таких було надзвичайно багато. Нестачі в героях з правом на безсмертя у радянській країні не було. В оточенні слави скромної, зовні несміливої дівчини, вона вирішила довести, що, не зважаючи на свою молодість, вона відвоює право на політ серед тисячі найкращих синів ленінського комсомолу. Для цього потрібно бути ударницею. Вона була такою ще з піонерських років.

Але ударників найкращих, найвідданіших, найсвідоміших, знайшлось по всьому СРСР тисяча триста чоловіка. Ці 1300 були обрані до ювілейного з’їзду комсомолу подати найкращі зразки праці, роботи і горіння. Як мучився Івагін, відбираючи з 1300 сто найкращих, найвинахідливіших та ініціативних. Але ще більше мук припало на тих, що пітніли над кожною формулою складних конкурсів, гідних світових учених. Підведись із домовини Фарадей, він, напевно, визнав би своє безсилля розв’язати чергову проблему фізики, за яку взялися комсомольці. Едісон вилисів би вдруге, коли б сів за стіл поряд Іни розв’язувати питання про лінії магнітних потоків у стратосфері.

А найважчою умовою конкурсу молодих талантів, геніальних кандидатів на місця Едісона, Фарадея, Йоффе, Молчанова, Ферсмана і інших було завдання знайти новий матеріал для оболонки, з якою можна було б без риску розриву летіти на висоти, що перевищують 40.000 метрів.

І Іна винайшла нові способи для повітряного стрибка...

– Я пропоную зробити металеву оболонку, –

сказала дівчина-молодий фізик, бачивши, як безсило б’ється наука над питанням, з якого матеріалу створити оболонку стратостатів, щоб вона могла роздуватися в тисячі разів краще і надійніше за гуму і різні каучуконосні тканини.

Недруги зустріли її здивованням і сміхом.

– Яка нісенітниця!.. Яке безумство!..

– Я на такій оболонці, заявляю сміливо, не лечу.

– Замовте для неї оболонку з чавуну, – вигукнув один тугодум, консультант закладеного для побудови «Комсомола-1».

І лише спокій і витриманість Лінецького, старика, який бачив революції у фізиці, врятували від негайної ганьби Іну Шевченко, яка палала новою ідеєю.

– Я пропоную зробити політ у світові сфери на оболонці із стопу золота з невеличким додатком срібла й міді.

Лінецький миттю поставив досліди, і всі твердження на диво сміливої вченої виправдалися. Один грам золота розтягувався в нитку завдовжки 2 кілометри і при цій довжині витримував навантагу в 62 кілограми, тобто потвердив розрахунки Іни Шевченко – дати на 42 кілограми золотого стопу дві тонни шістсот чотири кілограми корисної навантаги при коефіцієнті 1 Х 62.000. Таким чином, золото побило всіма своїми властивостями гуму – і тягучістю, і ковкістю, і легкістю.

І ось сьогодні вона летить на своєму дітищі.