Текст книги "Океан"

Автор книги: Володимир Кузьмич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

КАТАСТРОФА

Більш як півгодини розшукували загиблий стратоплан, поки нарешті побачили в темній таловині посеред трьох крижаних полів чорний корпус «Ганзи». Айсберги, впаяні в поля, закривали стратоплан і заважали рятувати його.

– Товариші, він димить...

Воронов побачив струмки диму на задньому краю крила. Зовні корабель був ніби цілий, але очевидно пошкоджений всередині. Інна взялась до своїх апаратів, що фотографують інфрачервоним промінням, і чомусь здивувалась, що корабель закрився димовою завісою. Вона побоювалась повного розгрому. Врятувати людей тоді було б неможливо.

Шиплячи згасаючими ракетами, велетень пішов сідати на широку кригу поруч «Ганзи». Воронов нікому не доручив штурвала і сам повів корабель на кригу.

І в холодній тиші прозвучало останнє його запитання.

– Іване Олексійовичу, перевірте запас гримучки. Чи вистачить знов повернутись на висоту ?

Луценко схилився до лічильників. Мовчки він махнув рукою: все в порядку. Підйом на висоту забезпечений.

Густий дим укривав корпус шведського стратоплана. Очевидно, «Ганзу» підвели до крижаного поля, і в м’якому світлі виникали тіні, немов по льоду бігали фігурки.

В різкому вітровому свисті клубочився дим, вигинались язики тьмяного полум’я. Здавалося, три чоловіка метушились на крижині і боролися з пожежею, заливаючи полум’я, що клекотіло коло сопла.

Інна захопилась рятуванням і навіть забула, що їй треба летіти до Москви. Зараз її друзі покажуть клас радянського гуманізму врятують шведів. Радянські громадяни покажуть цілому людству, як вони рятують.

Інна зрозуміла, чому сталась катастрофа: перевантажений нітрогліцерином, що вибухає в камерах спалення із швидкістю 3880 метрів на секунду, іноземний літак потрапив до рук людям, які заради премії й перемоги йшли на шахрайство. «Ганза» не могла бути передовим літаком у руках розлютованих шведів, які поводились під час змагання досить підозріло.

«Ганза» програла бій моторів і бій людей. Тому вона й горіла.

Незабаром люки літака відчинились, і свіже повітря полярної зими (на південній півкулі 18 серпня дорівнювало 18 лютого північної півкулі) ринуло в каюти «Владимира Ленина».

Воронов і Луценко виносили все потрібне для рятування іноземної команди, а потім з вантажем, з апаратами помчали по крижаному полю. Вони тонули в снігу, потрапляли в розколини, вистрибували і знову бігли.

Навколо свистів вітер, здіймаючи хуртовину. Над обрієм ледве блимало південне сонце, прориваючись крізь укриття полярних туманів. Задля безпеки Воронов зупинився за 800 метрів від «Ганзи». Залишивши на кораблі Оксану Макарівну і Мишу з механіками, він з помічниками вийшов на поле, озброєний всіма протипожежними засобами. Вони несли вогнегасники і балони з рідкою вуглекислотою. Треба було охолодити поверхню баків, де зберігалася убивча енергія нітрогліцерину.

Самовіддано бігли радянські люди назустріч пожежі. Хуртовина дужче й дужче завивала навколо. Воронов ледве встигав розставляти вішки, щоб не заблудити, вертаючись. Зимове сонце вже заходило за обрій. З болем у серці дивилась на нього Інна: порушувалась умова польоту – йти врівні з сонцем, нарівні з місцевим часом, – дванадцятою годиною. Втрачалось досягнення першої половини маршруту – заходила перша година дня.

– Швидше, товариші!.. – і Воронов побіг, завдавши на плече важкий балон рідкої вуглекислоти.

Всі побігли. А хуртовина вила, страшна полярна хуртовина. Сонце сховалось. І навіть досі нерухомі айсберги сповнили повітря крижаним хрускотом... Затріщало льодове поле.

Негода оскаженіла, не рахуючись з людськими намірами. Вона порозкидала рятувальників, і лише вірьовка, протягнена від одного до одного, врятувала радянських пілотів. Вони задихались і падали від поривів вітру. Біла мла запнула все. Ніхто не міг сказати, що трапиться з іноземцями. Ураган міг роздмухати вогонь, і тоді щосекунди «Ганза» могла вибухнути.

У Інни замерзли брови. Зуби стукотіли від холоду. Вона несла важкий вогнегасник і думала: «Мабуть, ворогів рятую! Що ж, так треба!»

Інна одпльовувалась від снігу, кликала Воронова.

Начальник експедиції з жахом думав про те, що ураган може продовжуватись хоч цілу добу. Буря може зірвати і рятування і продовження польоту.

– Товариші, держись! – кричав він. – За мною... Лівіше. Я почув запах диму.

Справді, дух пожежі летів на них. Все ближче й ближче підходили вони до місця посадки «Ганзи», але кружляли і нічого не могли знайти. Буря люто знущалася з них: твердий сніг бив в обличчя, дубіли руки й ноги.

Люди зривались у ями, кричали. Тяглись один по одному, але йшли.

Та ось майнула чорна тінь попереду. Забабахкало, забумкало, часто, безперервно. Крізь вітровий свист долетіли громи ракетного вибуху, і серця рятувальників здригнулись. Інна не витримала. Сльози покотились у неї з очей.

– Запізнились. Вони вибухли! – і свідомість катастрофи зупинила її на місці.

Воронов упустив балон. І дві хвилини витратив, щоб витягти його з замету. А хуртовина співала урочисту пісню над висадженими «ганзівцями». Але поруч ударив новий вибух. Над головами блиснули огненні мечі, і газовий стовп звалив людей на сніг. Важка маса промчала вгору і загула в білому затьмареному просторі.

– Що воно таке?

Воронов смикнув шворку. Раптом повернув назад і, весь обліплений снігом, похитуючись од втоми, крикнув товаришам:

– Шведи зірвались... Вони від-ле-ті-ли... Вони нас обдурили! Вони скинули на лід кучу димових шашок!

– Яка підлота! Ясно, на таку підлість можуть піти лише фашисти!

– Як же ми тепер надолужимо своє?

Новий удар незабаром упав на рятувальну партію. Виявилось, що стратоплан примерз до крижини і наполовину був занесений снігом. Як тепер має стратоплан піднестись на висоту, щоб досягти 62 000 метрів і використати дарове пальне?

Воронова не можна було впізнати. Втомлений, обмерзлий, він обурювався. Що могли відповісти співучасники рятувальних робіт?

Та крізь бурю думок проточилась головна думка. «Видерти з крижаного полону стратоплан!»

В кабінах горіли огні. Люки замело снігом, але вікна все одно не допомагали: полярний морок сипав снігом, готуючись укрити крило, як малу хатину, і остаточно впаяти гондолу корабля в кригу.

– Вилетіти... але як? Де брати пального?

А тут радіо прийняло нову хвилю:

«Ганза» просить не хвилюватись за її долю. Все в порядку! Якщо ви самі пошлете «SOS», попереджаємо – рятувати ворогів не будемо».

Інна повільно прочитала радіограму, і ненависть, невичерпна, нескінченна ненависть, охопила її серце: вона ціле життя присвятить боротьбі з такими негідниками, як фашисти Ронье і Ван-дер-Шлік. Обурення було безмежне. Радіо кричало знов:

«Ганза» знайшла найпідліший спосіб рекламувати шашки власного виробу для димових завіс».

Це була правда! В тісній кабіні «Ганзи» в обіймах один у одного лежали пілот і голова фірми й радісно реготали, як можуть реготати підлі люди, злочинці.

ВНОЧІ

Москва, як і вся країна, стежила за змаганням. Мало хто спав в ніч на 19 серпня. Всенародне авіаційне свято закінчилось танцями по клубах, палацах і на вулицях. Тисячі пар виходили в ніч і на асфальті танцювали знову.

Сипались квіти на вулиці, сміялись дівчата, гриміла танкова музика. Фізкультурники Москви сіли на велосипеди і на очах у всіх створили на легких машинах іскрометний вело-вальс на честь Воронова та Луценка.

Десять пар велосипедистів, освітлених прожекторами, стрункі рухи і вся грація танцюристів створили незабутню картину.

Але надійшли страшні звістки: рятуючи «Ганзу», радянський велетень рискував собою. Яке ж було обурення чесних людей у цілому світі, коли вони о другій годині ночі дізнались про лукавство блазнів від науки, що через них радянські герої застрягли у 2600 кілометрах від мису Горн, у полярній завірюсі.

Ущухли в столиці веселощі. І важкі думки оволоділи містом. Воронячим кряканням вилітали з ефіру злостиві радіограми «Ганзи». Вона продовжувала летіти і насмілювалась знущатись. Радянський народ обурювався. Що буде, чим закінчиться змагання?

Штаб змагання не спав. В Тушино цілу ніч горіли вогні. Сергій Миколайович боровся проти сну. Тіні великої громадянської війни зависали над ним. Давнє почуття молодості охопило його. Та ж настороженість, пильне безсоння. Та ж готовість битися з ворогом, вийти з засідки і вдарити по його тилу. Та ж сувора зосередженість.

Але інші масштаби! Не за сто кілометрів діяв тепер ворог, а на протилежних пунктах земної кулі. На крайній півночі і на далекому півдні – в зимі, в льодах, у згаслому полярному дні. Ворог хитрував, і тепер з його підступної вигадки обурювався цілий культурний світ.

Сергій Миколайович напружено думав про вилазку ворога. Сувора зосередженість виявлялась у нього на обличчі швидкими рухами вій, під очима звисали набряклі від утоми пухлини. Він думав був надіслати на зміну літак РД, як літак військовий.

– Можна послати РД рятувати Воронова, але він прилетить до Антарктиди лише на восьму годину ранку. Отже, Воронов не встигне повернутись до Москви на призначений термін. А змагання мусить продовжуватись.

Марфа Миколаївна метнулась до сусіднього кабінету, де з радіотехніком працював друг Інни. Вона з слізьми на очах обняла його і звернулась з благанням:

– Володю! Думай про те, як повернути Інну! Інну, дорогий, і всіх товаришів... Повернути нам щастя.

Красін працював над метеозведенням, визначав новий зоряний маршрут (за три години зірки змінили своє положення). Відірвавшись од таблиць, він обняв матір Інни, поклав голову на її плече і попрохав подзвонити до планетарію, щоб астрономи й техніки, які відають механічним небом, були за десять хвилин коло зоряного верстата.

– Зірки – це ще не все! Головне – знайти пальне для розтоплення крижини, – нагадав Сергій Миколайович, заходячи до них.

Красін підвів очі:

– Я пропоную використати рідкий кисень. У них його вистачить.

Обличчя начштабу прояснилось:

– Але рідкий кисень з чимсь треба сполучити. Сам же він не горить. Потрібні: вугілля, метал, дерево або щось інше з того, що в них на борту. Отже, треба використати внутрішні ресурси. Ти вчений, скликай наших фізиків і розв’язуй завдання.

Скликані вчені сповнили кімнати аероклубу новим життям. Посідали за один стіл фізики й хеміки Москви, сіли поруч з Сергієм Миколайовичем. Випереджаючи напружений біг нічних хвилин, побігли по папері олівці та пера, розмічаючи таблиці вбирачів кисню, вираховуючи температуру кожного елементу. І в колективних зусиллях народилось розв’язання.

– Кисень – перша умова. Єсть на борту...

– Вугілля? Але вуглевбирач не можна зробити, бо сажі в них немає.

– На борту багато металу.

– Чи може горіти метал із потрібного для ракети силою?

– Горить магній...

– Ще краще – літій. Той літій, що з його стопів зроблено там багато які деталі.

– Так, так! Літій і магній. Алюміній. Електрон. Єсть на борту...

– Товариші, вирахуйте калорійність вибуху.

– І температуру...

– Єсть. Калорійність вища від піроксилінової. Температура вище двох тисяч градусів, – сказав один металург.

– А чи витримають камери спалення такі різкі реакції? Метали вільно окислюють середовище. Вони вплинуть на стінки камер.

– Я певен, стінки витримають! – сказав металург.

Колектив знайшов розв’язання, і воно для контролю пройшло крізь усі галузі науки. Учені старанно перевіряли кожну пропозицію, нещадно одкидаючи необґрунтовані проекти і затверджуючи лише те, що служило на користь польоту.

Розв’язання було знайдене о другій годині тринадцятій хвилині ночі за московським часом. В ту ж таки хвилину пішов в ефір радіонаказ знятись, використавши магній-літій.

«Для аварійного запасу бистриту дробимо алюміній, мішаємо з магнієм літієм». Таку відповідь дав екіпаж «Владимира Ленина».

– Ось бачите, товариші, радянська наука справді невичерпна! – вдоволено зауважив Агарін, встаючи з-за столу.

– Тому невичерпна, що за радянською людиною стоїть організований більшовизм – ЦК партії та його мудрий вождь! – відповів невтомний у роботі Володимир Красін.

Замерехтіли кольорові вогники на щиті радиста:

«Якої зірки триматись на зльоті? Ми відірвались од криги. Набираємо висоту.

Воронов, Луценко».

«Ваш місцевий час?» – спитав Красін.

«3 години 42 хвилини ранку на 101° 3′ довготи».

«Тримайте курс на Альфу Південного Хреста. Вона у вас у зеніті», – відповів, порадившись з астрономами, Красін.

– А ти не помилився? – стурбовано спитав начальник штабу перельоту.

– Прошу поїхати зі мною до планетарію, – запропонував Володимир, показуючи на чорному зоряному глобусі, як перемістилось небо за час їх роботи.

– До планетарію! – наказав Сергій Миколайович, і машина загула за вікном.

ПЕРШИМ ПРИЛІТАЄ КОРАБЕЛЬ ПІД НАЗВОЮ...

Там, на полотняному куполі, не знаючи хмар, дощів і туманів, горіло синім блиском південне небо.

Тонке дзижчання електроприладдя сповнювало півпорожню, прохолодну залу планетарію. Тихі яскраві світлячки, як синій безмежний сон, пропливали в безодній глибині ручного, слухняного неба. Дзижчання апаратів навіювало ліричний спокій, і недурно товариш Агарін сказав серед зоряної тиші:

– Тут навчаєшся поважати небо.

Повага до неба, любов до висот ставали новою рисою людини. Під дзижчання моторів, що керували небом, його Молочним Шляхом і тисячами зірок, легко мріялось про майбутнє.

Коли всі звикли до темряви, чудовий Пісенний Хрест, сусід Корабля Арго, що відійшов на захід, замиготів у зеніті. Міцний Центавр з яскравими зірками. Вовк із підібганими ногами, Трикутник і хижий Скорпіон заблимали на сході. Чорна безодня відкрилась поруч із Хрестом, відтінена хмарами Молочного Шляху.

Блиснув тонкий показувальний промінь, і голос, що виходив ніби з цілого неба (акустичний ефект планетарію), м’яко промовив:

– Над нами небо Антарктиди – шістдесят два градуси тридцять мінут широти. Таким його бачать наші стратонавти.

Тонкий промінь побіг по куполу слухняного неба і діткнувся до найяскравішої зірки Південного Хреста.

– Ось під цією точкою перебуває зараз стратоплан «Владимир Ленин». Його відділяють три зоряні години від підніжжя щогли Корабля, де він знаходився, випередивши місцевий час більш як на півтори години.

Промінь показав відстань між 160° і 128° зоряного меридіанного кола. Всі мимоволі затурбувались. Яке віддалення! Його ж треба пройти! Пройти й випередити Мінде та Роньє, керуючись зоряними розрахунками Володимира Красіна і метеорологічної бригади. Розрахунки тут на перевірці виявились цілком певними.

– Де може знаходитись Мінде?

– Мабуть, на траверсі Нової Зеландії.

– Вкажіть по зірці, – попрохав Сергій Миколайович.

Промінь метнувся вгору і зупинився на верхівці щогли.

Очевидно, Мінде мчав, як метеор. Летів, не вважаючи ні на що, з однією лише думкою – врятувати свою Єванжеліну. А за ним, на десять градусів нижче від Паруса, йшов шведський стратоплан, де сиділи злочинці-фашисти Роньє і Ван-дер-Шлік.

Над столом у Володі спалахнуло м’яке світло. Він порозкладав свої таблиці, і в міру того, як телефон подавав нові й нові звістки від штабу, перевіряв обрахунки та посилав їх на радіостанцію.

«Ленин» летів на газі спалюваного магнію, літію і важкого металу бистриту з атомною вагою 246.

Володя невідступно думає про друзів, він радиться з товаришем і від імени штабу шле наказ збільшити вкладання металу до камери, зміцнити струмінь рідкого кисню, щоб будь-якою ціною досягти 62 кілометрів, де пального невичерпний океан.

«Наш планетарій – дзеркало вашого льоту. Ви збилися з першого маршруту, де мірою був місцевий час. Тепер ми визначаємо вам шлях за Південним Хрестом. Прямо вперед!»

«Але камера перегріта до 2800», – відповідає простір.

«Витримає. Давайте швидкість!»

«У камері температура 3200 градусів».

«Завалюйте метал, камера з бистриту – термостійка».

«У камері – 3600».

Це була небачено висока температура. Промінь на небі нагадував про те, що таку температуру мають старі зірки. А камера з вольфрамових аркушів могла витримати лише 3700. Далі б вона розм’якла, як тісто, і загрожувала б пожежею кораблю.

Знов постало питання про метал бистрит. Знов задумались над його невичерпними якостями вчені країни Леніна і Сталіна.

Питання ще не було розв’язане, коли надійшла нова радіограма.

«Ручуся за камеру з бистриту. Інна Шевченко».

– Дозволити їм швидкість до 2500 кілометрів.

Швидкість була взята. Промінь, показуючи курс корабля, повільно і плавно пересунувся від близької до Бети Хреста зірки на саму Бету.

«Метал у нас вичерпався. Але ми летимо на висоті 62. Питання про пальне більше не існує.

Воронов, Луценко, Шевченко».

Хотілося кричати «ура», танцювати. Володя покинув на хвилину таблицю і мрійно задивився на панораму зоряного неба. Тепер він не мав сумніву: Інна незабаром прилетить до Москви. З перемогою. Раптом його хтось легенько підштовхнув:

– Зарано радіти. Треба ще попрацювати, щоб вони не заблукали в зірках.

Суворе, напружене обличчя Сергія Миколайовича з різким профілем промайнуло над столом астронома-стратонавта. Красін схопив олівець і знов пірнув у свої таблиці.

А промінь повз і повз. Залишив за собою Хрест. Перебіг хвіст Центавра і подався прямою лінією до крайньої точки реї Корабля, де блискали дві зірки. Похитнувся глобус неба, і всі побачили ніким небачену картину. Зірки заходили з півночі на південь.

Так, зірки заходили не зі сходу на захід, а з півночі на південь. За спиною з’явилась бліда тінь «планетарного» сонця. Воно швидко сходило і під дзижчання електромоторів планетарію виводило з-під обрію перші зблідлі зірки Великої Медведиці.

Тікало південне небо. Надходили старі знайомі – зірки північної півкулі. Вище підводилось сонце з Левом, і лінія екватора виходила до центра неба.

– «Владимир Ленин» на широтах середньої Австралії над островом Кермадек, – стриманий гомін вітерцем пробіг по зборах.

А промінь, не поспішаючи, просувався вперед і непомітно опинився біля Регула, що під його знаком щорічно відбувається радянське авіаційне свято 18 серпня.

– Товариші, корабель біля екватора. І міняє вахту.

Директор планетарію включив меридіанне коло, і ось на полотні виникли чіткі лінії широт і довгот. Екватор гнучкою дугою підбіг до зеніту і, коли промінь на хвилину затримався на ньому, здався прямим, не зігнутим.

– Товариші, «Ленин» другий раз перейшов екватор.

Директор включив тепер світлову карту, що показувала в фарбах картину країн, на якими пролітав стратоплан. По синьому фону пішли острови – Меншикова, Синявіна і Римського-Корсакова... Тихий океан!

Всі забули про те, що справжнє сонце давно вже зійшло на справжньому небі, що місто встало і працює. Сніданок, поданий стратосферній комісії, нагадав про забутий ранок. Заклики землі проходили сюди, але не могли загасити заклику неба.

Корабель наближається до островів Болкано. Незабаром він пройде над столицею Японії. Зачудованими поглядами стежили глядачі за картиною на полотні і чекали, що ось-ось на сині хвилі океану зійде зелена облямівка острова Ніпон-Хондо і «Владимир Ленин» підлетить до берегів Азії, завершуючи свій переліт над трьома океанами – Атлантичним, Антарктичним і Тихим.

Радів Красін і зовсім забув про те, що вважав себе вчора загиблим героєм. Радів і мріяв про зустріч із коханою. Поруч сидів Агарін, він теж мріяв про повернення друзів і про зустріч.

– Токіо!.. Ще півгодини – Владивосток! Скоро радянська земля зустріне екіпаж!

Десятки людей повторили радіовигук. Зелений фон пішов по живій карті. Владивосток пройшов по косому зеніту. Всі уявили собі, як над містом розриваються червоні сигнальні ракети, вимпели польоту. Як, напевно, сердиться Мінде, коли він не встиг ще викинути свої сині ракети.

– До речі, де він? Чому мовчить? Чи не вирішив він з’явитись мовчки до червоної столиці, щоб напевно випередити колег? Що, як він повернеться поперед Воронова?

Летіли в ефір запитання про Мінде, але він мовчав і, очевидно, усміхався, ведучи свій корабель над Японським морем, на Владивосток і Нерчинськ.

Що «Ганза» відстала – в цьому не було сумнівів. Про неї не було мови, її не згадували, бо в неї горіли камери насправді, коли вона прискорила свій літ.

Захвилювалось на карті Японське море. Зникла крапка Владивостока, і жовті поля Маньчжурії бігли під білим указувальним променем.

– Товариші, вже дев’ята година ранку! Скоро вони будуть у столиці. На аеродром!..

Далі бігли під променем поля і долини. Вистрибували гірські хребти, сопки, розливались широкі річки. Набік відійшла Ангара з найбільшою в світі гідростанцією на три мільйони кінських сил. Високі береги Обі побігли під крилом стратоплана. «Владимир Ленин» опинився на крайній півночі.

62° 30′ північної широти – границі тундри і тайги. Безмежні простори Арктики. Полярне літо і тумани північних морів. Стоїть угорі знайоме північне небо. Та ж Медведиця, Кассіопея, Персей, Візничий. Але на них ніхто не дивиться. Всі покинули планетарій. Всі мчать на аеродром. До Тушино, в аероклуб!

А радіо не вгаває і подає нові відомості про політ радянського стратоплана, якому вже давно відкрито семафор на Москву.

– ...«Владимир Ленин» летить над Уралом!

Не встигає авто проїхати відстань між Червоним майданом і майданом Маяковського, як вуличні рупори сповіщають:

– «Ленин» летить над рікою Камою!

Дивне почуття охоплює тих, хто сидить в автомашинах, хто поспішає назустріч героям і хто не встигає проїхати рідне місто з одного кінця в другий в той час, як дивовижний летючий велетень Радянської землі перетинає території величезних областей.

Ледве автомобілі, поспішаючи в Тушино, проїжджають повз стадіон «Динамо», як з верхівок «динамівських» будов летить нова новина:

«Все ближче й ближче до рідної Москви летить радянський корабель! Стратоплан «Ленин» – гігант соціалістичної суперавіації, в цю хвилину перетинає меридіан міста Кіров. До Москви залишилось біля тисячі кілометрів. Ми певні, що радянський стратоплан прибуде до Москви в точно призначений час – о дванадцятій годині дня».

На вулицях – ріка з автомобілів, що пливуть лише в один бік – на північ, на північ – в Тушино. Багато громадян стривожені питанням:

– Як би встигнути на аеродром!

– Невже ми не проїдемо вісімнадцяти кілометрів раніше, ніж стратоплан свою тисячу кілометрів!

Всі розуміли цю стривоженість. Справді ж бо, велетень ішов з такою хуткістю, якої ще не бачив світ і яку йому забезпечив соціалістичний лад.

Летить «Владимир Ленин», і нема йому спину!

Він летить і кожну десяту хвилину сповіщає про свій політ. Дивно лише, що Мінде мовчить і не відгукується. Невже він випередив радянських пілотів і ховає свою таємницю?

Нарешті всі – в Тушино! І в цю хвилину радіо вигукує:

«Владимир Ленин» летить над містом Горьким!»

Знов тисячі машин, знов 600 000 народу поспішає на свої вчорашні місця.

Вчорашні... Хто сказав про вчорашні? Для героїв не було вчора. Вони не відставали від сонця і разом з ним прийдуть до Москви.

Гримлять оркестри. Гримить радіо.

– Невже Мінде прийде перший?

І раптом дізнались, що якийсь чужий стратоплан щойно знизився у Токіо, не витримавши нагріву ракетних струменів.

– Коли б це був Мінде, вільніше стало б на душі...

Але знизився, переможений простором, якого не зміг перестрибнути, без пального, з погорілими камерами спалення, апарат «Приват-Ганза». Зганьблені фашисти не спромоглися облетіти земну кулю і від ганьби не могли тепер з’явитися на обрії Москви.

Підходила дванадцята година.

Шумів величезний мільйонний аеродром.

Погляди проймали карту величезного СРСР, над яким уже пройшли суперпілоти. Глядачі рахували хвилини, що залишились до переможного спуску одного з двох. Плакала від напруження дочка Воронова, чекаючи батька. Дівчинка хотіла, щоб її батько обов’язково переміг американця. Іншого вона не припускала.

А Мінде мовчав. Летів на самоті. Чи спав він, натомлений, у кабіні, звірившись на пілота-автомата, чи розрядились у нього акумулятори? Ніхто нічого не знав.

Годинники пробили – по радіо з кремлівської башти – три чверті на дванадцяту. Спокійне небо сяяло, і лише дрібні баранці вийшли гуляти по його синьому полю. Тремтіли руки від нетерплячки. Напружено впивались у висоту погляди. Сотня аеропланів вилетіла наперед назустріч. Залишилось п’ять хвилин. Величезний макет здалека показував час:

11-57... 11-58... 11-59...

Сотні тисяч очей та об’єктивів направились у зеніт. Щось зачорніло маленькою цяточкою. Цятка збільшувалась, спірально знижуючись, і ось видно вже крила, і ракети летять униз, прорізуючи з 9000 метрів димними слідами атмосферу.

Димки тягнуться до землі і раптово вибухають сигнальними вимпелами. Спочатку не можна добачити кольору ракет. Заважає сонце і дим. Падають біноклі від напруженого вглядання.

А стратоплан тим часом окреслює коло над великою палаючою Москвою і кидає вдруге ракети.

– Червоні ракети!.. Червоний колір!

Тепер усі бачать, як «Владимир Ленин» летить над трибунами, пізнають його широке, рівне крило. І голос Воронова гримить із радіорубки:

– Радянські люди, використовуючи невичерпні скарби природи під керівництвом мудрого Йосифа Сталіна, з перемогою повертаються тепер до тебе, наша велика батьківщино!

Вигуки, салюти гармат. Громи оркестрів.

Москва, пролетарська столиця зустріла гідних своїх синів, славетних героїв.

Марфа Миколаївна сідає в авто і їде за Володею на стратодром.

Рупори, кіноапарати, мікрофони. Репортери, тисячі людей. Прорізаючи натовп, летить Красін. Він бачить попереду лише свою героїню. І коли вона сходить на землю, він хапає її в обійми і цілує. Люди знайомі і незнайомі цілуються, тиснуть одне одному руки, радіють і танцюють, як діти. Діти теж танцюють. І вся ця картина потрапляє на плівку кіноапаратів.

Інна хвилюється. Вона вражена щасливою зустріччю.

– Володю, Володю! – шепоче вона.