Текст книги "Океан"

Автор книги: Володимир Кузьмич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

МІНДІ ТЕЖ ГЕРОЙ

На легкому стратоплані, розрахованому на дві три людини, летів веселий Мінді.

Він був певен перемоги. Ця певність базувалася на старанній підготовці до польоту, на досвіді відомого перельоту через Тихий океан, коли молодий Мінде (пестливо Мінді), повітряний лихач, сів у свій одномісцевий аероплан і по черзі переміг ураганні вітри, сніг, туман і дощі, летівши 86 годин без відпочинку. Але з того часу минуло кілька років. І тепер він – пілот світового масштабу. Чому б йому знову не випробувати щастя?

На власні кошти він збудував стратоплан, витративши весь посаг дружини, доньки багатого банкіра. Його дружина теж вірила в успіх. Вона погодилась рискнути і заставила в банку всі свої брильянти й розкішні сукні. Вона шанувала свого чоловіка і відмовилась повернутись додому раніш, як почує про перемогу свого Джо.

І Джо поклявся не мучити чеканням свою Єванжеліну. Він відразу взяв темп і десять тисяч кілометрів ішов перший. Він гнав, як навіжений, свій апарат. Він різав кути міст. Він зневажливо поглядав на європейську дрібноту – на кордони держав, які для нього тяглись по кілька хвилин. Він Угорщину обхоплював одним поглядом. Він міг бачити одночасно половину Польщі і половину Румунії. Він бачив кінці Італії.

Він мислив океанськими масштабами і розумів рацію польоту лише тоді, коли під бортом у нього тяглись нескінченні вали Атлантики або океану-велетня – Тихого. Отже він мчав попереду всіх і посміхався з своїх супротивників. Він їх взивав чудаками і навіть дурнями.

Справді, уявіть собі. Він, Мінде, полегшив свій літак, як лише міг. Він усунув свою дружину від польоту, хоч досі вона незмінно супроводила його на всіх магістралях від Нью-Йорка до Європи або й до Австралії. Він звільнив на два тижні свого найкращого помічника, пілота Берлея. Він збудував стратоплан, розрахований лише на вагу пального, їжі та свого схудлого тіла.

А візьміть пілотів «Приват-Ганза». Їх троє. Сам капіталіст, голова фірми – Вільгельм Роньє. Пілот і начальник майбутнього міжпланетного товариства Ван-дер-Шлік, пілот голландець. І Вальтер Скальд, переможець Альп і Балканів. Вони у три рази більше взяли запасів. Літак важкий, опір великий. І хай «Ганза» має двигуни на п’ятнадцять тисяч сил, а «Вашингтон» тільки на сім, він, Мінде, має перевагу, в нього на одну одиницю ваги – 7000, а там – 5000.

При всій своїй симпатії до радянських пілотів, Мінде не міг стримати усмішки. Яке чудо вони спорудили! Висотний велетень для кругосвітніх рейсів на двісті пасажирів! Велетень, який летить напівпорожній з самою лише командою. А людей скільки в команді – три вахти! Хоч, правда, вони зведені в польоті у дві.

«Владимир Ленин» має в десять разів більший об’єм, як «Дух Вашингтона». І він несе на собі ракетні мотори в 40 000 кінських сил, і летить над стратосферою в іоносфері на висоті 62 кілометри. Іоносфера його моторам постачає пальне – природний гримучий газ. Американцеві іоносфера непотрібна. Хай летить у ній велетень, споруджений більшовиками. А проте (іронізує чемпіон Тихого океану), який програш у них! Програш психологічний. Який сенс бути одним із двадцятьох героїв? Навіть і в тому разі, коли «Ленин» перший прийде до Москви. Як узнати, хто справжній передовик, правдивий чемпіон висоти? І головне – один!

Просто, хоч жеребок кидай. От чудаки, так чудаки! Колективісти! Прихильники масового героїзму!

Мінде стримує регіт. Ні, немає у червоних чемпіона. І не буде.

А ось я, Мінде, я, Джо, – буду такий. Я не поділяв честі героїзму ні з ким, коли стрибав через Тихий океан, не хочу поділяти й зараз. Хочу сам бути героєм, особисто. Премія і, головне, світова слава буде лише моєю. Моє ім’я знову стоятиме в заголовках по всіх газетах. Про мене одного гримітиме радіо, і нічиє стороннє ім’я не заступить мої заслуги, не напружуватимуть пам’яті мільйони людей, згадуючи, хто ж такий летів ще з Мінде?

Так, я зробив краще, ніж шведи. Їм на трьох треба ділити премію. А мене самого покликала країна. Вона знову чекає мене на вершині слави. І я знов туди прийду, як законний владар стратосфери. І промовлю звідтіля знаменні слова:

– Я людина планети, герой потрійної слави…

Справді, його батьківщина, його країна вітала вже славетного Мінді, готувала йому подарунок, золотий пропелер. І він летів, покладаючись на почуття. Стежив сам за приладами, астрографом, зоряним телензометром і виконував одночасно роботу пілота, штурмана, механіка. Не дозволяв перегріватися моторові. Коли температура охолоджуючої маси в моторі дійшла до 70, а стінки вихлопних труб нагрілись до 800 градусів, він згадав, що камера спалення розрахована лише на 1000 градусів. При цій температурі розтоплювалися поршні, що викидали спрацьований газ – експлозит.

Отже він зменшив струмінь експлозиту і включив запасний охолоджувач. Він увімкнув штепселі радіо, готуючись передавати зведення свого польоту, але в цю хвилину взнав, що «Ганза» перейшла екватор раніш за нього. Джо затремтів. Він дав густий струмінь експлозиту і вирішив за всяку ціну випередити клятого шведа. Він переключив керування на автопілота, і літак помчав із швидкістю більше 1900 кілометрів, тобто швидше обертання Землі.

Але минала хвилина по хвилині, і чорна «Ганза» вперто йшла попереду. А Мінде бачив у бінокль її короткий опуклий хвіст, що випускав із своїх трубок жовті струмені спрацьованого газу.

Метушився, злився американець, «потрійний герой». Ледве він випереджав на кілька хвилин шведа, як той знову тікав уперед, і десяток виграних кілометрів пропадав марно. Знову спадав темп льоту. А тут, як на лихо, перегрівались експлозитні мотори (синтез ракети і дизеля), і температура стінок стрибала до 800 і навіть вище. Мінде вирішив плюнути на розсудливість і залишив сектор газу на прискорювальному режимі. Він слухав концерти з Вашингтона, і музика потішала його. Батьківщина кликала, хвилювалась за нього, і вперше він почув докори від Єванжеліни. Батьківщина долара проклинала свого Джо. Вона вживала заходів проти відсталого героя. І все це Джо слухав разом із музикою, червоніючи і почуваючи себе пригніченим. Він погоджувався із своєю батьківщиною. Неписаний закон конкуренції не визнавав поразок чемпіона. Краще вже загинути на полі бою! – казали його друзі.

Мінде хотів був подерти на клапті радіант-таблицю з густим віялом градусів. Він лютував, згадуючи «Ганзу», що йшла вже під кутом 232°, тим часом як він ще тримає крутий спуск з екватора – 230°.

Ще гукнуло радіо. Знов героя закликає країна... Але Мінде умлів. Він ледве не задихнувся від люті і жаху.

«Штаб рекетирів повітряного флоту засуджує вас. Ви полетіли до Москви, не підписавши з нами угоди, що десять відсотків вашої премії переказується в банк на наш рахунок».

– Грабунок! Бандитизм!.. – заволав Джо. – Єванжеліно, вживи заходів.

«Ви насмілились зазіхнути на законні, освячені звичаєм прибутки нашої асоціації. Та ми сподіваємось, що ви свою помилку виправите. Бажаємо перемоги!»

– Мерзотники, – відповів по радіо Мінде і на відповідь ще ширше розгорнув сектор газу. «Вашингтон» зірвався і з швидкістю 2000 кілометрів почав наближатися до «Ганзи», що впевнено, нестримно мчала вперед.

Швидше-швидше-швидше! Він наздоганяє. Швидше-швидше-швидше – він летить у хвості «Ганзи». Швидше – сузір’я Корабля встає на цілий зріст. Швидше – бо «Ганза» додає газу і знов тікає в далечінь. Швидше – перейдено Тринідад. Ще швидше – Ріо-де-Жанейро підвелось у голубому тумані далеко праворуч, і сині голови навколишніх гір біжать під біноклем на віддалі тисячі кілометрів.

Треба ще швидше. Хай рекетири-здирники смокчуть його соки! Хай беруть геть усе! Цінність – у ньому самому, в його літакові, в його дусі відчайдушного індивідуалістичного героїзму. Та ще – в коханні його вірної, відданої дружини,

– Швидше! – кричить мозок. – Швидше! – стукотить кров. – Швидше! – гримить радіо.

І котяться хвилі туману. Знову знижується за екватором стратосфера. Знов автопілот веде літак на висоті тих 23 кілометрів, де «Вашингтон» розвиває найбільшу, скажену швидкість. Зникає в глибині знайомий Атлантичний океан. Подає голос радіо. І чує він: штаб із Москви дозволяє «Владимиру Ленину» ступнево прискорювати літ. І чує він за спиною: на величезній висоті – 62 кілометри, у напруженій тиші йде радянський велетень з ім’ям світового вождя.

Велетень ще відстає, але хто може бути певний, що він не набере темпів? Батьківщина в нього інша, соціалістична – вона посилає своїм двадцятьом громадянам дружні теплі радіограми. Ось чує цілий світ, як один колгосп, десь біля Харкова, вітає Оксану Макарівну з успіхами на другій вахті і переказує їй про успіх її батька в роботі з новою гібридною пшеницею...

«...Без посіву, в десятий раз ця пшениця дала укіс. Твій батько Макар Степанович – герой соціалістичного землеробства. Прилітай, люба доню колгоспу, з перемогою. Вітай товаришів».

Мінде ніяк не міг зрозуміти, яке відношення має пшениця до рекордного польоту. Невже звістка про гібридну пшеницю відіграє роль психологічної пружини для героїзму в галузі авіації? Невже його почне випереджати радянський велетень, що полетів без запасів пального і збирає свій гримучий газ десь в іоносфері вище 60 кілометрів? Вітають Інну, Воронова. І летить найважливіша звістка до радянського велетня:

– «ПАЛКЕ БІЛЬШОВИЦЬКЕ ВІТАННЯ ГЕРОЯМ.

ЙОСИФ СТАЛІН».

Зникає в Мінде охота глузувати з більшовицького запалу. Не заспокоюють його жарти. «Ганза» по-старому веде перед, і п’ята тисяча кілометрів за екватором закінчується без перемоги, А тут ще Луценко повідомляє, що «Ленин» надолужив п’ять хвилин, далі ще три хвилини, за півгодини – ще чотири.

– Лечу за чотири хвилини від «Вашингтона». Коло мису Горн наздожену передовика.

Синіє на правому борту простора Бразилія, далі Аргентина. Встає щогла Корабля Арго в зеніті, і надзвичайно швидко наближаються широти мису Горн. Ось уже забіліли на далекому півдні круті снігові хребти Американських Андів.

– Швидше! Швидше!! Швидше!!!

І летить оскаженілий Джо. Летить, пам’ятаючи кохання Єванжеліни, летить, кленучи рекетирів-бандитів, що вимагають собі його премію. Летить і наздоганяє «Ганзу», залишаючи її за лівим бортом далеко позаду.

Випередив... випередив шведа! Зависли в зеніті вісімсот зірок Корабля, схиляється ліворуч палаючий Південний Хрест і біжать під ним білі верховини Андів.

– Швидше, швидше!

– На тисячу кілометрів випередити «Ганзу». Не пропустити Луценка наперед, і до самісінької Москви бути передовим.

– Бррраво!.. Брррравооо!.. – галасує, відгукується його батьківщина.

Мінде тепер ладен пробачити їй усі образи. Вона захистить його від рекетирів, від бандитів, що після Австралійського перельоту вкрали в нього і ледве не вбили кохану дівчину – ніжну хорошу Єванжеліну, яку він однині бере з собою за кордон. Грабунком премії віддячила йому батьківщина за нечуваний героїзм.

Він віддячить тепер бандитам, хоч би в які броньовані автомобілі вони посідали. Він з’явиться над Нью-Йорком на своєму літаку і перед тим, як спуститись, напише в небі димними літерами:

«Смерті рекетирам вимагає герой планети,

перший владар стратосфери! Негайної смерті!!!»

Це легко зробити. Він так колись віддячив зажерливому фабрикантові сигар, коли, не маючи іншого заробітку, рекламував на хмарах продукцію капіталіста. За звільнення та несплату неустойки Джо гідно помстився ненажері:

«Не купуйте сигар у такого... в них гнилий тютюн.

Мій хазяїн – шахрай».

Це була перша юнацька слава Джо.

Гримнула нова звістка. Мінде припав до рупора і довго не вірив своїм вухам. Якась нісенітниця, неймовірна, безглузда лунала звідтіля.

«Ви не залишили закладу. Ми викрадаємо вашу дружину і просимо, прилетівши до Москви, покласти в банк 100 000 доларів».

Що це таке?.. Що це таке?.. І зелені блискавки замерехтіли у нього в очах. Нечуваний удар (нова нагорода за героїзм) упав на загартовану в грозах голову Мінді.

– Боже, врятуй Єву! Рятувати... Швидше, швидше, швидше!..

МИС ГОРН

– Тепер поведінка наших суперників нам зрозуміла! – спокійно сказав Іван Олексійович Луценко, ознайомившись з останніми подіями польоту.

– Тепер треба налягти! – запропонувала Оксана, не відходячи від автопілота, що вів стратоплан за визначеним курсом і показував зараз за колом радіанта – 232 ° своєю стрілкою.

Оксану та Мишу викликали до кабіни радиста.

Викликала Москва.

– Прийміть друге метеорологічне зведення Красіна.

Вписуючи зведення до журналу, Миша Лінецький переконався в тому, що Красіи з його бригадою вклав у свою працю всі сили, весь хист і потрібну міру чуття, щоб на відстані більш як шістнадцять тисяч кілометрів розпізнати лінії вітрів і скласти план динамічних переміщень повітряних мас. У кожному слові зведення відчував Миша людину, що любила своїх товаришів і стерегла їх від небезпек незнайомого далекого шляху.

– Вам треба триматись висоти порядку 70 кілометрів. Нижче струмені повітряних мас із швидкістю 400 кілометрів заважатимуть льоту. На висоті вітри понесуть вас на південь. Готуйтесь використати їх і випередити противників.

Внизу, в хмарних глибах на висоті близько 2000 метрів, народжувались і зростали білі вали. Їх верхи досягали 9000 метрів. Стовп пари стояв над океаном. Миша, як повітряний штурман, добре знався на хмарах. Велетенські маси каламутного тропічного повітря зустрічались із полярним повітрям – чистим, кришталевим, що створює найкрасивіший голубий тон неба. Холодне повітря Антарктики витискувало теплі верстви екваторіального походження.

Ішов холодний фронт. Повітряна каламуть підносилась угору й зогрівала до 8000 метрів атмосферу. Ось чому зараз над океаном дибом ставали білі грозові хмари і треба було сподіватись грозових валів.

Вихрами йшов мис Горн на чужинців. Білими кулаками хотів відігнати їх. Але грози спадали вниз одна по одній. Хмари дивували своїм зростом стратонавтів. Деякі з хмар перевищували Ельбрус, Монблан. Тяглись хребти хмарних Гімалаїв. Вони народжувались із низових холодних мас повітря і вибухали грозами холоду.

Мис Горн чорнів у найчистіших верствах полярного повітря, то ховаючись у черговій грозовій хвилі, то знову показуючись – чорний, плямистий, мокрий. Огненна Земля здавалась Інні матовим нерівним колом. Магелланова протока вигиналась чорнішою, ніж суходіл, стрічкою. Але білим полум’ям горіли на тропічній півночі верховини Анд. Кряжі прорізували блакитну цілину і сяяли кремовим блиском.

– На що нам далі сподіватися, товаришу штурман? – спитала Інна.

– Гляньте на Анди, побачите...

І молодий Лінецький показав у бік Тихого океану, відрізаного від запіненої грозової Атлантики. Там, на схилі каламутних просторів екватора, стояла ясна тиша, обіцяючи безпечний похід.

Але тут, де вони проходили країну полярних холодів, шуміли бурі.

– Красін замкнув негоду на замок. Над країною льодів зниження рівнозначне катастрофі. Запам’ятаємо це, – і Михайло Федорович Лінецький поважно, як справжній повітряний вовк, схилився над щоденником.

Танули Фолклендові острови. Насувався мис Горн. У зеніті над ним ішли три висотні кораблі. Лінецький прожогом кинувся в свою кабіну готувати червоні ракети, щоб викинути їх униз за сигналом штурмана. Кораблі йшли і над основними точками свого маршруту відзначали пройдену путь кольоровими ракетами. Унизу чекали кур’єри журі.

– Хто перший мине цей клятий мис?

Раптом задзвеніло радіо... На екрані блиснула телеграма:

«В дев’ять годин чотирнадцять хвилин вечора за московським часом над мисом Горн прийнято сині сигнальні ракети».

– Це – Мінде...

– Так, це – він.

Мис Горн підповз під тулуб корабля, ховаючись у хмарі. Штурман не зводив очей з 117-ої зірки в Кораблі Арго (точний зеніт Горна) і, коли вони опинились у зеніті, Лінецький міцно натиснув важелі. Десять ракет полетіло вниз з висоти 69 200 метрів, щоб вибухнути в повітрі на висоті 1000-800 метрів над контрольним постом міжнародного журі.

За дві хвилини знов спалахнув радіоекран:

«В дев’ять годин шістнадцять хвилин над мисом Горн прийнято червоні сигнальні ракети».

– Здорово! Ми лише на дві хвилини не випередили Мінде. Швед тепер ззаду!..

І вся вахта радісно захвилювалась. Скільки дозволяли бачити розірвані хвилі величезних хмар і кришталеві шари повітря, – на заході, на палкій півночі і навіть на холодному півдні – до крижаної Антарктиди вставало могутнє багатоводне велетень-море.

– Здрастуй, Великий і Тихий! – скрикнула Інна.

Повернувся радіант із своїми лініями, що біжать з одного центра. І не 232, а вже 233° стояло на автопілоті.

– Тепер у нас побіжать градуси невпинно – 234, 235, 236... 240... 241... 247... 257... І поки не буде рівно 270, тобто поки ми не опинимось у найнижчому місці нашого маршруту, в антарктичній його частині, на широті 62° 30′ і на 110° західної довготи, я не знатиму спокою. Я випереджу Мінде. У нас до здачі вахти 2600 кілометрів або 1 година 22 хвилини, – проказав нашвидку начальник другої вахти товариш Луценко.

– Радіо! – скрикнув Лінецький.

– «Ганза» пройшла Горн у 9 годин 20 хвилин. – Тепер нас не наздогнати! Нам вітри йдуть у тил, а йому і Мінде в ніс із швидкістю до 500 кілометрів, що відбирає в них від 30 до 45 кілометрів швидкості.

– Дати швидкість 2000 кілометрів, – наказав Іван Олексійович.

Від могутнього ракетного тремтіння здригнувся корпус літака. Злякавшись, стрибнув Лінецький до моторів, до компресорів, що вбирали гримучий газ із іоносфери. Він кипів і горів, ніби вирішувалась зараз доля його власна і його товаришів на стратоплані. Він зрозумів, що дух змагання пойняв начальника вахти, штурмана, другого пілота.

– Догнати Мінде! Видерти першість у нього.

Нагрівались стінки компресорів. Розпікались корпуси ракетних моторів, що стріляють гримучим газом. Здригались сталеві покрови висотного корабля.

І раптом радіограма:

«Я прошу зрозуміти моє становище.

Я швидше згорю в повітрі, ніж поступлюсь вам. Я повинен одержати приз, щоб врятувати свою дружину.

Мінде».

Ходив по кораблю його будівник Луценко. Стежив за роботою моторів. Чи не перегріваються, чи не загрожують літакові вибухом, а за ним стежив лячними очима схвильований Миша Лінецький.

І знову йшло радіо. Але вже з-за спини:

«Пане Мінде, просимо не спускати нас з очей. У нас горять мотори. На випадок катастрофи просимо вас врятувати наш корабель.

Роньє, Ван-дер-Шлік, Скальд».

БІЙ МОТОРІВ

Лінецький затурбувався, заметушився, Луценко зробив йому зауваження, тоді помічник Інни нахилився до обличчя конструктора і зашепотів:

– Стінки моторів перегріті. Температура стінок – 1000. Сопла можуть відлетіти, і ми позбудемось керування.

Луценко подивився на нього і ще раз суворо нагадав:

– Ми не знаємо меж! Нам не страшне перегрівання моторів.

Лінецький ще раз нахилився:

– Я маю право попередити вас! Де тут вилізти? В океан? На крижину? – і додав у відповідь на важкий погляд Луценка: – Апарат не може летіти з такою швидкістю. Компресори на встигають накачувати гримучий газ у балони.

Воронов був присутній при цій розмові. Він вирішив піти до кабіни мотористів перевірити слова Лінецького, як працюють пірометри, що вимірюють величезні температури на небезпечних місцях ракетного знаряддя. Турбота за вдалий політ пойняла його. Він не злякався, він хотів випередити Мінде і свідомо пішов на певний риск. Але не хотів горіти в повітрі. Хай на це наражаються безумці, подібні до Мінде або Роньє.

В кабіні мотористів справді пекло. Перегрівання моторів давалося взнаки. Камери спалення гуділи, як домни. Власне кажучи, то були справжні динамічні домни, бо в них клекотів вулканічно міцний газ, безупинно подаваний до форсунок. Пірометри, припаяні до стінок реактивних моторів, показували, здається, перейдену межу нагрівання.

– Тисяча шістсот п’ятдесят градусів жару.

Він поклав руку на стінку, обкладену азбестом і тепловою ізоляцією. Але стінка була гаряча, і долоня Воронова відскочила від мотора. Мотористи мовчазно стежили за його рухами. Тут стояли Шумилін, Юматов, Стуруа – нове покоління ракетонавтів.

– Що, вкусила? – спитався Юматов.

– Справді, кусається... – і Воронов, усміхнувшись, відійшов.

Мотори з їх складними трубами, з добре обміркованою системою подачі гримучого газу (76 процентів водню і 24 проценти кисню) невдоволено бурчали. Дрібні поштовхи від вибухів у п’ятнадцятьох ракетах струшували кабіну більш, ніж звичайно. Здригались стіни, двигтіла підлога. Мотористи так само стежили за вибухами, як і Михайло Федорович. Вдивляючись у їх молоді обличчя, Воронов не бачив ніяких ознак переляку. Вони працювали як більшовики, ладні зустріти на шляху всякі труднощі.

Тоді Воронов попрохав дозволу відкрити вічко і поглянути на аванкамеру, складову частину компресора, де згущувався гримучий газ. Через вічко можна було побачити, чи не проходять струмки ракетного щосекундного безперервного вибуху до аванкамери. Бо як тільки сюди пройдуть іскри, вогонь охопить балони, і тоді не бачити їм Радянського Союзу, не бачити рідної землі.

В аванкамері було темно. Тільки інфрачервоне проміння, непомітне для ока, виходило від нагрітих стінок аванкамери і фіксувалося «фотооком».

Гордість за вчених, що здобули новий метал, охопила Воронова. Бистрит, реактив елементу 246 – надзвичайно вогнестійкий, він не зазнає ніяких деформацій, хоч як казиться в камері спалення вогонь із температурою до 2000 градусів.

Гордий і впевнений повернувся Воронов до командирської рубки.

Там, стурбована, зібралась перша вахта. Інна, Мурзаєв забули про відпочинок і сон. Вони стояли перед конструктором Луценком і чогось ждали. Інна сердито стискала кулаки:

– Нам треба збільшити швидкість! Треба!

– Товариші, годі... Я даю наказ збільшити швидкість! – і Воронов узяв у руку телефон.

Але ввійшов радист із телеграмою від Мінде:

«Ваша швидкість 2000. Моя – 2100».

– Його – 2100. Наша буде 2200, – і командир корабля спокійно віддав наказ збільшити швидкість.

Корабель здригнувся від нових поштовхів. Хвилина мовчання, суворого й рішучого, ринула на команду корабля. Всі розійшлись по місцях. А штурман відзначив нову зірку в Арго, на яку їм треба було тримати курс при збільшенні швидкості. Перша вахта пішла відпочивати до салону. Але ніхто не міг відпочивати. Всі забули про сон.

А час біг назад, «Владимир Ленин» випередив сонце і зоряний час. І вже весь палаючий небосхил обертався зворотним рухом на схід із заходу. Якщо екваторіальна швидкість обертання Землі дорівнювала 1575 кілометрам на годину, то при швидкості 2200, та ще перенесеній на полярні широти, де швидкість планети удвоє повільніша, час повинен був відступати дуже швидко. 12 годин дня раптово змінились на 11. Годинникову стрілку так званого місцевого часу, установлену для контролю в салоні, стратонавти безперервно переставляли назад.

– Пам’ятайте, до здачі вахти випередити Мінде...

Стрілка місцевих показала 10 годин 50 хвилин, далі 10 годин 45 хвилин. Нарешті на довготі 100° – 10 годин 35 хвилин.

Відбувались шалені перегони. Вахта стояла коло апаратів, і штурман корегував зоряний курс, за допомогою Володимира Красіна, через радіозв’язок. Вище підносився на сході полум’яний Оріон. Падав набік Південний Хрест. Ховались за обрій Велика Медведиця і Лев. І щодалі більше відставав шведський корабель.

Мовчання супроводило напружену працю. У мотористів важко було дихати. Вони часто виходили в коридор трохи охолонути. Раптом ударило радіо:

– SOS... SOS… SOS...

Це трапилось тоді, коли зблідлий від напруження й турбот Воронов уже вважав, що за всіма розрахунками Мінде ось-ось залишиться позаду.

– Це напевне Мінде... Він горить!

– SOS... SOS… SOS...

Штурман моментально закріпив на радіанті курс 270 чистий курс на захід, у місці найбільшого зближення з Антарктидою, тобто на 62° 30′ південної широти і 110° західної довготи.

«Рятуйте наш стратоплан. Ми розвинули швидкість 2250 кілометрів, сподіваючись випередити противника. Але сопла від перегрівання розлетілись на шматки. Мотори не працюють, ми плануємо, внизу Тихий океан з висоти 22 070 метрів. Координати 62 і 11 південної широти, 101 західної довготи.

Команда «Приват-Ганзи».

Ставала перед очима картина азарту, що оволодів командою «Приват-Ганзи». Очевидно, пожежа спричинила розрив оболонки, де зберігались вибухові речовини. Зараз шведи спускаються до крижаних безодень Антарктичного океану на півтори тисячі кілометрів од пароплавних ліній між Новою Зеландією і Америкою, у найбільшому віддаленні від островів і континенту.

Отже, один співучасник вибув із змагання. Чи не чекає така участь і решту?

Радист повідомив, що сигнали SOS прийняті «Лениным». Швед нічого не відповів. Але перегукування в ефірі продовжувалось.

«Я вас чую. Повертаємо на південь. Будемо на другий день. Тримайтесь.

Теплохід «Президент Гардінг».

Хвилина занепокоєння. Відповідь сумна й рішуча:

«Боїмось, що ви запізнитесь. Нас відділяють 1560 кілометрів... Містер Мінде... Містер Мінде... поверніться і врятуйте нас.

«Приват-Ганза»

Мінде відповів просто.

«Я рятую свою дружину. Я проклинаю націонал-соціалістів. Хай вас рятують рекетири».

В командирській рубці стратоплана «Владимир Ленин» на якусь хвилину настало замішання. Луценко задумано схилився над радіожурналом і вичікував відповіді з Москви від штабу, бажаючи погодити свої дії з керівниками штабу, бо летів же не просто стратоплан, а учасник міжнародного змагання.

Воронов рішуче підвівся.

– Чому мовчить наша столиця?

Треба було самим вирішувати, чи рятувати членів добровільного товариства «Приват-Ганзи».

Воронов скликав обидві вахти.

– Що робити? Летіти до Москви чи повертати назад?

– Рятувати? – скрикнула запально Оксана Макарівна. – Нізащо! Я їх ненавиджу! В команді є фашисти!

– Доволі суперечок! – Воронов став коло апарата і продиктував радистові, що «Владимир Ленин» іде рятувати екіпаж «Приват-Ганзи».

– Інно, приймай вахту, – Луценко з усмішкою подав їй борт-бух.

– За моєї вахти рятувати команду, в якій є напевне фашисти?

Воронов спокійно подивився на неї.

– На Радянський Союз дивиться все людство. «Владимир Ленин» – символ радянського гуманізму. Зрозумій своїм молодим розумом значення нашого вчинку.

І ось по ширині крила ковзнуло сонце, повернувся зоряний чорний небосхил.

Корабель скерував свій курс на схід і почав плавно знижуватись.

Зникли висоти, сліпуче сонце.

Внизу буяла полярна зима, і густі снігові хмари диміли над нічним континентом Антарктиди.