Текст книги "Океан"

Автор книги: Володимир Кузьмич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

«ЄСТЬ – У ПОЛЬОТІ!»

Тим часом на аеродромі почались звичайні демонструвальні польоти.

Серед напруженого чекання перша п’ятірка турецьких пілотів злетіла з поля і, окреслюючи велике коло, повернулася з північного заходу. П’ятірка промчала дуже низько. Темна шовкова стрічка, що зв’язувала крила літаків, залишилась ціла і тільки вигиналась од пружного вітру.

Привітальні вигуки супроводили турків.

Французи круто взяли вгору. П’ятірка швидкісних літаків почала креслити небо. Мертві петлі, штопори, бочки – різні складні фігури, в тому числі нова, вигадана французами і названа «президент», блискавично зміняли одна одну, заповнюючи небо. Фігуру «президент» (вона складалася з п’ятьох димних кілець, що зависали в повітрі, входячи одне в одне) народ зустрів палкими аплодисментами.

На французьку трибуну принесли кошики квіток та іменні подарунки. На вишці аероклубу підняли величезний національний прапор Франції.

Американці виставили свої автожири. Замерехтіли в повітрі рукаті пропелери. Машини стрибнули вгору по прямій і набрали висоту. Знизу вони здавалися маленькими крилатими дзиґами. Вони спускались і підіймались, робили круті віражі. Автожири ходили в повітрі, як акробати на стовпчиках. Їх вертикальний рух був повільний. І тоді вони нагадували крилаті ліфти.

Зоряний прапор США знявся на вишці, – журі присудило американцям одну з премій.

Третій відділ свята був особливо дивний. Коли почався показовий літ п’ятьох радянських винищувачів із стратопланами, що з’явилися в білому сліпучому світлі сонця на величезній висоті, всі замовкли і слухали гуркіт моторів. Гуркотнява звуковою лавою падала з висоти 9-12 кілометрів і знову підносилась у височінь.

Над полем пролетіла ескадра лінійних повітряних кораблів, велетнів типу «Максима Горького». Шістнадцять гігантів із замашними крилами несли знатних людей столиці (по шістдесят чоловіка кожний). Крила затулили небо, могутній рев моторів залив землю.

– Знімайте швидше! – кричали в запалі іноземні гості фотографам.

Пролетіли гіганти, і повітря сповнилось легкими машинами. Тисяча біпланів гриміла в небі. Йшов окрилений комсомол, гриміло небо, гриміли й серця. Тисяча літаків була передана Тсоавіахему.

Пройшли дирижаблі «Правды», шедеври літацького мистецтва. Зазвучали небесні струни, коли дирижаблі включили свої рупори і заграли авіамарш. Після дирижаблів з’явились нові літаки. Яскраву майстерність показали радянські пілоти в індивідуальному пілотажі. Комсомольці завоювали дві перші премії. Останні три дістались туркам, англійцям і американцям.

Одзвучало небо, і з висоти почали спускатись парашутні групи. На величезних різнобарвних шовкових зонтах летіли жінки.

Завершуючи парашутну програму, з неба плавно спускався макет султанського палацу. Два фонтани розкидали на всі боки сріблясті бризки.

Це була одна з картин опери «Запорожець за Дунаєм».

З неба спускався разом із палацом симфонічний оркестр. На висоті 500 метрів загриміла східна музика, а на прозорій целулоїдній підлозі летючого палацу затанцювали балерини.

Аеродром затих. Тисячі біноклів підвелись угору. Музика, по-справжньому «небесна», захмарна, ніжним закликом розлягалась по землі.

Ніхто ніколи не чув такої м’якої музики. Була вона ніжна і розливна, як пісня жайворонка, бо її звуки падали згори вниз.

Музику не тиснули стіни і стелі, вона лилась вільна, весела, плавно розливаючись, як весняна вода по зеленому парку.

Музику встигли записати на плівку, поки оркестр на парашутах торкався землі. Султанський палац підстрибнув і чудно звалився набік.

Оркестр спустився багато краще. Але спохвату два скрипалі зламали смички.

За п’ять хвилин аеродром знову був чистий. Глибока мовчанка, як купол незримого парашута, вкрила поле з його шістьмастами тисяч гостей.

Стрілка годинника повільно насувалась на цифру дванадцять. Погляди зосередились на північній частині неба, – саме звідтіля, із стратодрому злітали «вони» о призначеній годині.

На командній вишці клубу знялись державні прапори всіх країн, що брали участь у святі.

Ліворуч на полі гримнув гарматний салют. Здалека почулось і, зростаючи, насувалось глухе ревіння стратосферних літаків.

З півночі поруч, крило при крилі, йшли «вони». Лінія крил зливалась у хмарній імлі, і не можна було вгадати назв літаків. Та за півхвилини правий стратоплан відокремився величезним суцільним крилом з ледве помітними соплами ракетних моторів. Темний струмінь диму відтінив ясні слова на його розмашистих крилах: «Владимир Ленин».

Сусідній стратоплан, невеликий і верткий, ніс на крилах американські зелені п’ятикутні зірки в білих колах і чорні латинські літери: «Дух Вашингтона». Третій був великий і здавався швидкохідним. Поміж тонкими крилами можна було помітити яйцеподібну кабіну, закінчену звичайним для літаків хвостом. Рисунок крил нагадував старовинний літак. На ньому стояло два слова: «Приват-Ганза». Це означало, що приватна шведська авіаційна фірма взяла участь у змаганнях на швидкість.

Три стратоплани йшли поруч, окреслюючи повільне коло над Тушино. Земля затремтіла від глухого незвичного гуркоту висотних моторів. Вигуки, овації, оплески, хорове «ура» повіддю залили Тушинське поле. Три могутні салюти зенітної артилерії потрясли землю. Сотня багатокольорових ракет вистрибнула в небо, і все поле потонуло в нестримних громових вибухах. Це був початок. Початок виключно важкого змагання на рекордну далекість. Як не затремтіти від радощів серцям радянських патріотів! Як не хвилюватись іноземцям, що приїхали подивитись на змагання!

 Цілий світ здригнув, коли о дванадцятій годині за московським часом три стратоплани почали третє висотне коло, набираючи висоту в тридцять тисяч метрів. Тільки дві хвилини їх бачив світ. Вони йшли, шиплячи соплами, зменшуючись у розмірі. Далі вони потонули в голубому басейні неба.

Раптом на землі вибухнув новий огневий салют. В небо вийшов дирижабль і кинув хмару димних бомбочок:

«ЄСТЬ – У ПОЛЬОТІ»

Розпочалась завзята гонитва сталевих коней. Ніхто не залишав аеродрому. П’ять хвилин після відльоту ще гриміли оркестри, а радіодиктори вже повідомляли:

«Стратоплани пройшли півтораста кілометрів».

Ще за п’ять хвилин усі знали, що вони проходять басейн Дніпра і Прип’яті. В якийсь неозначений момент літаки перетяли радянсько-польський кордон і на сороковій хвилині льоту були над Львовом. Літаки линули, як метеори. Вони перетинали держави, вони перетяли ще два кордони – польсько-чехословацький та чехословацько-угорський. Вони вдирались у повітряні стовпи[1]1
  Повітряним стовпом зветься весь повітряний простір над територією даної держави.


[Закрыть] держав і мчали, як комети.

За чотирнадцять хвилин польоту від Львова вони були вже над Будапештом і ще за сім хвилин залишили Угорщину, щоб летіти над гірською Югославією і переступити ще за якісь шість хвилин Адріатичне море.

Вже летіли по світу веселі звістки:

– Для них Польща – п’ятнадцять хвилин льоту.

– Чехословаччина – чотири хвилини.

– Угорщина – чотирнадцять, а Італія – тільки сім.

– Вони щойно пройшли над Римом...

– Хто попереду? – гриміли юрби, і, як бурю, посилали рупори відповідь:

– Попереду йде американський стратоплан!

– Попереду – «Дух Вашингтона» на чолі з льотчиком, переможцем Тихого океану, містером Мінде.

– Мінде випередив шведа на п’ять хвилин льоту, тобто на 135 кілометрів.

– А що чувати про радянський стратоплан?

Рупори довго мовчали, але згодом диктор тихо промовив:

– Пілот Воронов та Інна Шевченко проходять над Римом!

– Над Римом, але швед уже проходить край Сардинії! Американець навпроти острова Мальти!

І знову рупор твердить одне:

– Радянські пілоти не поспішають. Вони певні перемоги, як ніхто. Вони відстають лише на п’ятнадцять хвилин.

Слухачі вираховують, скільком кілометрам це дорівнює.

Охочі математики швидко обчислюють, що Воронов відстав на 380 кілометрів від американця Мінде. Цифра вражає. Чому літак відстає? Хто йому дав право? Центральний клуб Тсоавіахему штурмує цікава юрба. Дехто проривається до кабінету Шевченко, Марфи Миколаївни. Хай вона скаже, чому її донька, Інна, не поспішає.

Марфа Миколаївна втішає, заспокоює молодь. Радянський велетень відстав тому, що «Владимир Ленин» злітав угору, бо він розрахований на висоти в іоносфері, вищі за 62 кілометри, де є в повітрі вільний гримучий газ, невичерпне паливо для стратоплана. Він не перевантажений так, як швед, земним паливом. Марфа Миколаївна чекає, що товариші залишать її: у неї багато своїх турбот. Вона має обов’язок зноситися шифром із стратопланом. Але молодь не йде від неї.

– Отже, «Ленин» летить удвоє вище, ніж ті два стратоплани?

– Так. Він має можливість подвоїти швидкість!

– Але чому ж вони не подвоюють і йдуть у хвості?

Марфа Миколаївна нагадує про те, що в змаганнях, особливо на рекордну далекість, перемагає той, хто спокійно йде до своєї мети. Перемога «Владимиру Ленину» забезпечена. Його ведуть більшовики: перший пілот – командир Воронов, другий пілот – Оксана Макарівна, будівник стратоплана Луценко, завідувачка наукової частини Інна Шевченко. З ними летять ще штурман астроном Миша Лінецький, електрик Мурзаєв, моторист Юматов та інші.

Молодь розійшлась, обмірковуючи вголос почуте. Але нові звістки її знов не потішали.

Середземне море було перетяте. «Вони» пройшли над горами Атласа і о другій годині дня за московським часом промайнули над Біскрою, останнім містом перед могутньою пустинею Сахарою. Мінде упевнено йшов попереду третю годину. Відстаючи від нього то на п’ять хвилин, то на три, то на одну, наздоганяв чемпіона Тихоокеанського перельоту «Приват-Ганза», шведський літак.

Коли «Ганза» наближалась до «Вашингтона», шведи стріляли в повітря і пускали ракети. А велика батьківщина «Ленина» стежила за чітким, дивно спокійним польотом свого велетня. Протягом двох годин він набрав звичайну швидкість і все так само відставав од Мінде на 15 хвилин.

Раділи американці. З ними сперечались шведи, обіцяючи загнати Мінде на полюс. Вони йшли в заклад. Радянський народ чекав нових звісток. Нові звістки були такі:

– Мінде збільшує швидкість. Він летить на висоті 27 кілометрів із швидкістю 1630 кілометрів на годину. Роньє Вільгельм і Ван-дер-Шлік на «Ганзі» йдуть на висоті 25 кілометрів із швидкістю 1670. Вони незабаром наздоженуть Мінде.

– Мінде дає газ. У нього 1705.

– У Роньє 1715.

– А скільки у Воронова? – запитували трибуни.

– Воронов методично веде корабель, маючи швидкість 1600.

– Чи збільшить він її?

– Він – не лихач.

І нервове вичікування охопило ясну Москву.

ПЕРЕДУСІМ – СПОКІЙ!

Володимир Красін, що брав гарячу участь у підготовці польоту, не потрапив до складу команди, хоч і страшенно бажав залишитись першим із перших у радянському стратосферному племені.

Красін за дорученням авіадідуся Луценка виконав багато робіт. Йому належала ідея польоту, і він перший проклав на велетенському глобусі в інституті ЦАГІ білу нитку маршруту. Володя згадує, як важко було йому, наклавши нитку на глобус, зв’язати її кінці. Тоді маршрут визначався трохи інакший, а саме: Москва – Берлін – Париж – Атлантика – Гвіана – Амазонка – Тихий океан – Кантон – Тянь-Шань – Урал – Москва.

За цією роботою застала його Інна. Ознайомившись з ідеєю польоту навколо Землі, вона поцілувала друга і покликала приголомшеного Луценка поглянути на справу рук свого товариша.

Разом вони обміркували політ і вирішили, що краще зсунути лінію польоту круто вниз, щоб дві третини шляху проходили над океаном.

– Правильно, – сказав Красін.

І, замислившись над властивостями стратосфери, повідомив, що, на його думку, на великих висотах панують могутні, ніким ще не вивчені повітропади і теплові вітри, дуже небезпечні при переході з суходолу на океан або навпаки.

– В екваторіальній смузі, за всіма відомостями, відбувається могутній обмін гарячого й холодного повітря. Краще вибрати стабільний маршрут – над океаном, і лише в міру необхідності – над суходолом. Повз Бразилію – найкращий маршрут.

Тверджень і порад Красіна ніхто не заперечував, у тому числі і його друг Воронов.

Пам’ятає Володя глобус ЦАГІ. З копією такого ж глобуса полетіли Воронов і Оксана, перші радянські пілоти суперавіації. Зараз вони ведуть корабель Володиним маршрутом. Автор польоту не летить.

Не летить. А це ж він винайшов самопишучий прилад – зоряний телензометр. Автоматично сполучений з годинником телензометр фотографував зірки і виміряв кути небесних сузір’їв коло зеніту. Його прилад контролює змагання пілотів суперавіації. Він не дозволить заблудити або, ще гірше, звернути вбік від маршруту і майнути, приміром, навпростець по п’ятдесятій паралелі через США, скоротивши політ з 40 000 кілометрів до якихсь 13 000, бо північні паралелі багато коротші від екватора.

Володин прилад, запечатаний і запломбований міжнародним журі на чолі з начальником повітряних сил Радянського Союзу Агаріним, повинен був у момент відльоту з Москви сфотографувати передню частину Великої Медведиці, її голову і лапи, що сьогодні, 18 серпня, стояли в зеніті над Москвою рівно о дванадцятій годині дня. Зоряний телензометр іще за годину мав зняти на плівку сузір’я Малого Лева, а переходячи через піски Сахари, стратонавти фотографують сонце, що сьогодні підкотилось до лапи Лева, до найяскравішої зірки цього сузір’я – до Регула.

Володя розробив для Інни Шевченко і для першого пілота Воронова зоряний маршрут, бо «Ленин», як і його суперники, мав змогу точно просуватись лише по зірках, тому що з висоти стратоплана земля зливалась у суцільний сіро-голубий фон. Перед тим, як сісти в кабіну, кожен учасник польоту добре вивчав сузір’я обох півкуль, звернувши особливу увагу на південну. Воронов знав, що на екваторі, не відстаючи від сонця, «Ленин» зустріне в зеніті Секстант, слабеньке сузір’я, не завжди відзначене на зоряних картах, далі пройде Гідру, залишивши праворуч Компас. А коло мису Горн (при умові, що швидкість «Ленина» дорівнюватиме швидкості планети) корабель «Ленин» стане під найширшим у всесвіті сузір’ям – Кораблем Арго.

Над Інною, Вороновим, Оксаною та Михайлом Лінецьким зависнуть 829 зірок Корабля. Пухнасті Золоті Паруси і зірчасті Щогли встануть над «Лениным» найкрасивішою панорамою світу зірок, а Південний Хрест і Центавр палатимуть поруч, розгортаючи світові простори невиданої краси. Усе це побачать радянські суперпілоти, побачить Інна і Воронов…

Вони побачать також, як сонце, не заходячи, не сходячи, зійде до зеніту і мандруватиме з півдня на північ, а далі з півночі на південь. Стратоплан ітиме нарівні з сонцем. Час зупиниться. Всюди, де пролітатимуть стратоплани, цілу добу вони матимуть лише дванадцяту годину дня.

Команда буде обідати – 12 година.

Команда піде вечеряти – 12 година за місцевим астрономічним часом.

Вахта зміниться, ляже спати, проспить вісім годин, і все не мине дванадцята й дванадцята година сонячного незгасаючого дня.

Володимир Красін радий, що його товариші зуміють зупинити час.

Він не потрапив до складу команди і тепер бентежився, що на першому етапі радянський корабель відставав од сусідів. Йому здавалось, що коли б він був на ньому, стратоплан летів би без затримок.

Красін увійшов до кабінету Марфи Миколаївни, де, хвилюючись за долю радянського корабля, сиділи: напружений як струна і зовнішньо спокійний Сергій Миколайович Агарін, майстер Алеї Велетнів Гайдар та Іннина мати.

З милуванням Красін зупинив погляд на постаті Агаріна, що сидів, спершись ліктями на коліна.

«Справжня людина. З робочих вийшов. Більшовик з молодих літ. На партійній роботі виріс Сергій. Визволений революцією з заслання, організовував він партизанські загони, бив ворога – імперіаліста, пана, куркуля. В період реконструкції широко розгорнув він свій будівничий хист. На звичайній роботі, щодня, щогодини бути героєм і збільшувати героїзм мас – таке завдання. От з кого треба і мені брати приклад», – думав Красін, дивлячись на Сергія Миколайовича.

Замислившись, він не сподівався, що його настрій помітить Агарін. Сергій Миколайович підвів голову й запитально подивився на повітроплавця.

– Чого сумуєш, друже?

– Нас випередили, а нам треба бути передовими!

Сергій Миколайович нахмурив брови і, глянувши на Марфу Миколаївну, відповів:

– Передовим завжди треба бути, це – основна риса нової людини. Все росте. Колгоспниця Оксана завоювала честь бути другим пілотом. Інна завідує науковою частиною на «Ленине». Всі ростуть. Воронов, і той, не зважаючи на свої роки, готується бути Героєм Радянського Союзу. Не турбуйся, наш стратоплан випередить усіх!

Сказавши це, старий більшовик устав; пройшовся по кабінету.

– Товариші, – сказав він, – наше завдання – стежити за льотом «Ленина»!

Старий майстер Гайдар, що сидів досі тихо, кинув репліку:

– Порядок льоту не змінився: американець попереду. Наші наздогнали його на півтори хвилини.

– Ось Гайдар каже, що наші наздогнали американця на півтори хвилини. Це значить, що вони виконують наші поради точно. Ми не дурно порадили Воронову не летіти швидше, ніж тисячу шістсот кілометрів. Хай побережуть резерви. Краще треба придивитись, щоб сусідів (розумієте?) вивчати з тилу. А в сусіда треба знати ходу, його темпи, перевірити серце. Ось Воронов і перевіряє. Він почав наздоганяти, бо не рвався і не метушився, як Роньє. Він знає закони ритму. Він, як добрий бігун, додержує рівного дихання. Він – дисциплінований.

– А це головне, – підвищив голос Сергій Миколайович. – І ти, Володимире, візьми з нього приклад.

Красін почервонів. Сергій Миколайович дав зрозуміти, чого треба бажати героєві.

– Погано, якщо у героя душа згасає; вона повинна завжди горіти, бо героїзм нагромаджується з порошинок, непомітних справ, з дрібниць. Зумійте бути бортмеханіком, коли треба, маючи звання першого пілота! Хай це не так яскраво, хай навіть здаватиметься зниженням. Тільки це не зниження – це все той самий бойовий ленінський невичерпний героїзм. Це відданість батьківщині. Це велика сталінська скромність. Хіба це погано?

Хвиля променистого воління облила молодого повітроплавця. Засяяло проміння в душі, і заясніли думки. Гайдар, сивий, нелисіючий старик, дивлячись на гру молодого обличчя, не стерпів і вигукнув:

– Герой завжди співає! Він не співець, але в нього душа красива.

НАВКОЛО ЗЕЛЕНОЇ ПЛАНЕТИ

– А тепер, товариші, перевіримо більшовицьку путь нашого стратоплана, – сказав Сергій Миколайович.

– Марфо Миколаївно, – звернувся він до сивоволосої Шевченко, – зв’яжіть нас із «Владимиром Лениным».

Забриніли дзвоники, заблимали лампи радіоустановки. З кабіни вийшло двоє молодих радіотехніків і, перевіривши сполучення мікрофону, повідомили, що апарати працюють справно.

Марфа Миколаївна затягла штори на вікнах і включила телевізор. Всі присунулись ближче. Сергій Миколайович задивився на мережу крапок, що мерехтіли на екрані, як зірки Молочного Шляху.

Коли на екрані з’явилось суворе обличчя Воронова, а за ним напружене лице Інни – Марфа Миколаївна спалахнула з радості. Засміявся і Володя.

– Який курс корабля? – запитав Агарін.

– Зараз двісті дев’ять градусів. А почали ми над Москвою з курсу двісті сорок один і дві десятих. Незабаром пройдемо екватор.

– Ваша швидкість?

– Тисяча сімсот двадцять.

– Чим викликано збільшення швидкості?

– Ми хочемо випередити противників. Шведи мчать із швидкістю тисяча сімсот, а американець – тисяча сімсот дев’яносто.

– Негайно зменшіть швидкість до тисячі шестисот. Перевірте нагнічування до камери гримучого газу з іоносфери.

Воронов здригнувся, спустив очі і знову звів їх. Страждання відбилося в них.

– Дорогий Воронов, більшовицька методичність і дисципліна гарантують успіх. Ми умовились, що ви перевірите всі моторні агрегати в польоті на висоті іоносфери.

– Я це пам’ятаю, – і рупор чудно кахикнув, ніби у Воронова зірвався голос.

На екран випливла Інна. З дивним виразом в очах, вона глянула на матір, на любимого чоловіка. Здавалось, вона хоче висловити якесь заперечення, але промовчала і почала слухати начальника повітряних сил.

– Зараз ще рано їх випереджати. Хай противник виявить свої сили. Вивчимо його силу, перевіримо його подих, ритм серця. Придивимось до його ходи. Особливо до ходи шведів, вони приховують якісь хитрощі. Перевіримо «Ганзу» на змаганні з Мінде.

– Отже, – відгукнувся Воронов, – відставати більш як на п’ятнадцять хвилин не можна?

– Не можна, – і в голосі Агаріна прозвучав наказ.

– І випереджати ще не можна?

– Не можна. Ще рано.

Воронов рішуче хитнув головою. Він пригадав світові рекорди спортсменів СРСР, як наслідок старанного тренування, витримки, а, головне, дисципліни. Коли парашутист ішов на роботу в небо, Управління повітряних сил ставило йому на початку першу межу – 3000 метрів. Якщо парашутист стрибав з 3600 метрів, його позбавляли права стрибати на два тижні. Потім ставили другу межу – 4000 метрів. Парашутист тренував себе, вивчав свою поведінку в повітрі, звикав до почуття висоти, до свисту вітру і брав 4160 метрів, тільки трохи перебільшуючи. Від третьої межі до четвертої і п’ятої, і так до десятої, коли після 11 900 метрів давали останню – 12 000. А далі вже висоту вибирав для себе сам парашутист. У нього з нетерплячки рипіли зуби, він завжди хотів більшого. Радянським героям завжди хотілось більших і більших досягнень.

Важка була ця школа, що не дозволяла зайвого риску, школа дисципліни. Сам Воронов пройшов її. І Агарін читав в очах пілота його почуття.

– Для тебе немає винятку! – промовив старий більшовик.

І Воронов махнув сіро-попелястими бровами на знак згоди.

– Ми вас виключаємо на п’ятнадцять хвилин, – повідомив Агарін. – За цей час ми дозволяємо вам збільшити швидкість на 50 кілометрів.

– Дозвольте збільшити на сто! – і Воронов, перший пілот стратоплана, затремтів.

– Ні, лише на п’ятдесят. Пам’ятайте, що в нас є резерв.

Посунулись угору штори, і знову засяяло світло в кабінеті.

– Ну, ось вам, товаришу Красін, робота. Зараз же беріться з бригадою вчених складати останнє зведення погоди в екваторіальному поясі – на різних висотах. Ви знавець небесних ніагар.

Володимир Красін швидко зник за дверима. Усвідомивши, що від його зведення залежить багато, він кинувся до радіовузла, де щохвилини одержували відомості про температуру повітря, моря, ґрунту, про ступінь вогкості. І поки стукотіли радіоапарати, поки Красін терпляче складав метеорологічне зведення для субстратосфери і орієнтовне для вищих шарів, Гайдар розповідав про будову «Духа Вашингтона», де було кілька секретів, на які не звернула достатньої уваги комісія міжнародного змагання.

Хвилювалась мати за свою Інну і не змогла утриматись від вигуку, коли Гайдар повідомив, що крайня швидкість у «Вашингтона» становила понад 2000 кілометрів. Вона почервоніла і торкнула Агаріна за лікоть:

– А що, як вони не поступляться перед нами першістю?

– Ми ще не брались до своїх резервів, – нагадав їй Агарін.

– Радіо!.. – крикнув радист, виносячи з кабіни шифровану телеграму.

«Мінде взяв швидкість 1820. Ван-дер-Шлік і Роньє – 1770. Ми вважаємо за потрібне прискорити свою на 100 кілометрів.

Воронов».

Сергій Миколайович почав радитись із своїм штабом. Гайдар переглянувся з начальником, прошепотів йому кілька слів, і начальник повітряних сил ухвалив:

– Збільшити швидкість до тисяча сімсот п’ятдесяти.

Давно світ не знав такої сенсації.

Всі засоби зв’язку були мобілізовані: телефон, телеграф, радіо, телебачення. Газети перейшли на щогодинні випуски, В столицях Європи величезні натовпи народу розхоплювали газети:

– Хто попереду?

Тисячі людей скупчувались на майданах, перед редакціями газет, перед радіостанціями та перед аероклубами.

– Ми викуємо тобі пропелер із золота, любий Мінде! – патетично вигукували громадяни Нью-Йорка і відразу ж починали збирати кошти на дорогоцінний подарунок своєму улюбленцеві.

– Роньє! О, великий Роньє, голова держави наказав тобі випередити американця. Не осором нашу «Ганзу»!

В ці години не було по квартирах замкнених дверей. Сусіди бігали один до одного, висловлювали здогади й припущення, шепотілись і гомоніли, забуваючи про свої справи.

Але поруч звучав міцніший і грізніший голос радіостанції Комінтерну. Вона підбадьорювала тих, що збігались поза межами СРСР на свої робочі мітинги, на маніфестації. На цих зборах звучали інші промови:

– «Владимир Ленин» переможе!

І ось при кінці п’ятої години польоту вибухнула звістка:

«Першою через екватор над Атлантикою на 17 градусі і 30 мінутах західної довготи на висоті 25 000 метрів пройшла «Приват-Ганза».

...В кабінах радянського велетня провадилась рівна методична робота. Герметично закриті від зовнішнього світу, працювали в небі наші герої, не зводили очей з приладів, тонких і чутливих, як людські нерви. Стояла над зоряним телензометром стурбована Інна і слухала, як тихо вистукує хронометр, як просувається по дзеркальному збирачеві зенітних сузір’їв кіноплівка.

Працював удосконалений СУК, тобто сонячний указник курсу, і так званий «електричний двірник» – тепловий апарат для сушіння повітря між обома склами подвійних вікон у стратоплані, бо інакше їх повкриває крига і пілоти нічого не бачитимуть.

Здригалась металічна обшивка корабля – працювали ракетні мотори.

– Зараз ми перейдемо екватор, – сказала Інна до Луценка, що ходив по кабінах стратоплана, уважно прислухаючись до роботи механізмів важкого літака.

Попереду, за прозорими бортами командирської рубки ясніла планета. Вже другу тисячу кілометрів котився внизу Атлантичний океан. Чорно-синя імла, пом’якшена млою повітряних мас, непомітно сповзала на північний схід, і далеко позаду розпливався прозорий континент Африки з його жовтою пустинею. Внизу від двох сусідніх материків повзли на океан пасати, несучи каламутне тропічне повітря, і вся ця каламуть, зігріта сонцем, підносилась могутнім стовпом угору і величезним тепловим фронтом ставала на межі суходолу, породжуючи тропічні низові грози.

Тут не лякались гроз, але на всьому бачили їх каламутний відбиток. Повітряні маси передавали знизу догори низові поштовхи. Межа стратосфери піднеслась над Сахарою до 19 кілометрів. Там стояв важкий тепловий стовп і грибовидно поширювався верхніми струменями на суходіл і навіть на океан.

Заглядаючи в метеорологічне зведення, Інна стежила за паланням африканського континенту, що висаджував угору величезні маси повітря, які тікали пасатами на північ і на південь. Континент викидав на 20 кілометрову висоту тепловий протуберанець, теплову трубу або теплові стовпи, що розпливались над Африкою, допомагаючи низовим стратопланам – американцю і шведу – йти за вітром над екватором і на широтах тропіка Рака.

– За тропіком Козерога вас зустріне вал океанічних гроз. До самого мису Горн ітимуть хмарні вали, і лише в інтервали між ними можна буде побачити землю.

І справді, ця вказівка Красіна справдилась. Знавець стратосфери, астроном, що вмів урахувати всі потрібні деталі і земної, і космічної будови, він правильно змалював картину майбутніх гроз.

Інна вдивлялась у далекі води океану в телескоп. Збільшуючи в тисячу разів, він показував океанські вали в ракурсі згори – дивні, посмуговані промінням і тінню. Радіючи з чистого повітря, вона раптом натрапила над обрієм на ясну риску. Вона мимоволі скрикнула. Це був якийсь океанський пароплав. Деталі були розмиті просторами і коливанням повітря. Інні здалося, що вона бачить його зблизька. Корабель був ясний і білий. Він здавався туманним маревом, у якому плавали круглі цяточки.

З «Ленина» пролунало радіо. І пароплав відгукнувся. Це був «Феликс Дзержинский» – велетень– теплохід, звиклий до океанських мандрівок.

«Найкращі передовики вітають високий корабель. Подорожуючи навколо світу, ми певні перемоги «Владимира Ленина». Потеплішало на серці в пілотів. Вони подякували за вітання і почали перевіряти зоряний маршрут.

Воронов став поруч Інни і розглядав у бінокль чорне з багровим відтінком небо. Він бачив, як сонце, не заходячи, перекинулось на північ і ось уже дві години стоїть у північній півкулі, поволі знижуючись по лінії зеніту. Зірка Регул дві години тому перестрибнула через голови стратонавтів і слухняно йшла за палаючим сонцем, від якого, дивлячись на небо, захищали очі спеціальним козирком.

– Інно, стежте за альфою Секстанта, – і Воронов подав їй корабельний секстант, ім’ям якого назвали це бліде сузір’я.

Луценко глянув на хронометр. 4 години і 43 хвилини за московським часом. Секундна стрілка бігла до 44-ої хвилини. Інна стурбовано схилилась над зоряною і земною картою маршруту, розрахованого Красіним, і напружено чекала дзвінка, «Зззззззз...» – і кіноавтомат сфотографував на плівці сузір’я Секстант, а далі групу людей, схилених над апаратурою.

– Єсть! Ми пройшли екватор на три хвилини раніш, як треба за планом.

Воронов натиснув кнопку і викликав другу вахту, якою командував Луценко. З кабін один по одному з’явились: Оксана – другий пілот, штурман Михайло Лінецький і вихованець Луценка – Степан Шумилін. Вони прийняли од Інни її приладдя.

Але Інна не хотіла відпочивати. Вона не могла відійти від чорно-багрової безодні, де на тридцять сім кілометрів нижче мчав, випередивши їх, стратоплан «Ганза».

Даремно Воронов кликав її обідати «о дванадцятій годині». Інна втратила апетит. Воронов похитав головою. Не треба виходити з строю. Немає апетиту, значить розладнані нерви.

– Добре, прийду, – невпевнено відповіла Інна, стоячи, як заворожена, коло скляного борта і дивлячись у бінокль на багрово-зеленувату імлу, що тікала вздовж машини назад.

Одна думка бентежила її і навіть позбавляла рівноваги. Їй кортіло глянути в тил шведові, що випередив Мінде і летів попереду від них на чотирнадцять з половиною хвилин льоту.

Вона шукала в бінокль і навіть у телескоп ту блискучу крапку, якою ввижалась на початку «Ганза», і не знаходила.

– Інно, ви виходите з норми, – звернувся до молодої вченої будівник стратоплана, начальник другої вахти Іван Олексійович.

Вона вслухалась ще раз у рівний шум ракетних моторів, глянула на широкий розмах нового величезного сузір’я з щоглами, парусами, вантами, – на Корабель Арго, що вставав на півдні одночасно з Південним Хрестом.

Шість годин відпочинку. За мисом Горн вона знову буде на вахті, і тоді Корабель палатиме в зеніті.

Вона відчинила двері. На неї наштовхнувся радист. Її цікаві очі враз встигли прочитати:

«Ганза» попереду на 400 кілометрів».

«Вашингтон» набирає швидкості, але Мінде вражений...»

«Чим вражений?..» Вона не встигла розібрати, як радист уже зачинив двері. Перед нею з’явився накритий стіл. Воронов стояв, наливаючи в бокали вино.

– Інно!.. Без вас обід несмачний.