Текст книги "Човен розпачу"

Автор книги: Володимир Короткевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

Виливаха мовчав.

– Дякую за найдорожчий дар, – нарешті сказав він.

– Облиш, – сказала Смерть. – Що ти зробиш за них?

– Вип'ю з нею останній келих… Щоб ти здохла і щоб такі, як він, не перевелися на нашій землі… Ходімо, люди!

– А я?! – спитав раптом піп.

– А ти лишайся у своєму Едемі, брехуне, – сказав Полочанин.

– Ні, – глухо сказав піп. – Ні… Ні!

Люди проходили повз нього.

– Стійте, – сказав Виливаха. – Гріх залишати тут живу ще душу. Він дурень. Він не буде більше. Правда ж, не будеш?

– Ні, – сказав піп і оглянувся. – Усе, що хочете, тільки не це. Бідувати, писати єретичні вірші… Грабувати багатих… щоб потім круки пили твої очі на колу… на Замковому майдані. Тільки візьміть мене з собою.

– То що, – сказав Гервасій. – Давайте знову скидатися. Їй-богу ніби не пекло, а корчма, коли в пияків вовки виють у кишені.

В тиші, що запала після його слів, усі почули раптом глухі й важкі кроки по кам'яних плитах підлоги.

Перевізник ішов до останніх дверей.

Увесь обм'яклий, увесь неповороткий, він ішов… ішов… ішов і спинився тільки біля павутиння. Обернувся. Обвів людей синіми очима.

– Не треба, – сказав він. – Я дам. Я віддам. Бо я одного тільки прагну. Забуття… Забуття… Забуття.

І він жадібно, зі стогоном простягнув руки. Арахна кинулася униз і схопила його. Наступної миті він зник. Зник, начебто його й не було. Почувся ще тільки шелест, ніби вивільнене зітхання.

Смерть дивилася у землю, кутаючи свої старі кістки.

– До скорої зустрічі, Виливахо, – нарешті сказала вона.

– До скорої зустрічі, – посміхнувся він і обняв за плечі дівчину.

…Через кілька хвилин вода викинула їх на поверхню Святого озера, що неподалік од Рогачова. Дядько, який вів напувати коня, раптом побачив чотири десятки людей, що купалися в одязі, і серед них попа, перелякався, а потім скочив на коня і, ляпаючи його чорними п'ятами, поскакав так, ніби за ним гналися податкові начальники. Увечері він божився у корчмі, що рогачовські радці знову перепилися і разом із духовним отцем і в повному одязі чи то освіжалися водою, чи то ходили з волоком.

Оскільки таке не було новиною – йому повірили.

А колишні веслярі човна Розпачу тим часом ішли все далі й далі, і одяг висихав на їх гарячих грудях, які аж диміли під добрим сонцем. Тремтів на межах золотий буркун, золоті бджоли гули над вуликами, а в небі в палаючому світлі дзвеніли між хмарами білоруські жайворонки.

Людей меншало й меншало, бо вони йшли врізнобіч і ставали зрештою тільки живими цятками на лоні земному. І нарешті Виливаха з дівчиною і Полочанин залишилися утрьох.

– Чому ти відповів «до скорої зустрічі», а сам усміхався, Виливахо?

– Навряд чи зустріч останнього мого нащадка з нею відбудеться скоро.

– Твоя правда, – сказав Полочанин. – Та й чи вимруть вони взагалі, такі горласті?.. Дай квітку, брате.

Він узяв трохи прив'ялу квітку і посадив її, як мітлицю, на шипшиновий кущ. І дивно – інші квітки одразу стали темніші. І відтоді над Дніпром росте темна шипшина, яка цвіте все літо, щоб ніхто не зостався без рідної квітки, коли надійде час відходити з нашої доброї землі, щоб у кожного була квітка.

– Прощавай, брате Полочанине!

– Прощавай, лицарю, прощавай, дівчино!

Третій пішов на північ і незабаром зник у гарячому світлі. А вони пішли своєю дорогою і невдовзі побачили замчище й Дніпро, а збоку кам'яницю Виливахи.

Цвіла коло неї жимолость, білі хмари глодових живоплотів дурманили зайця, що солодко спав у їх нетрях, калина викинула свої ніжні парасольки. А Виливаха йшов, і рука його лежала на дівочому плечі.

Життя повернуло йому єдину. І дякувати богу, що не залишило з ним тієї, а дало йому кращу, чисту й віддану, справжнє дитя цієї землі.

На повороті стежки, де буяв синій бузок, перед ними вивернулась процесія. Попереду йшли сумні друзі на чолі з Ірою Франтичком, а за ними підтюпцем несли порожню труну люди, сперечалися про щось піп і пробощ, і йшли з удавано-пісними обличчями радці та замкові люди.

Виливаха чув тільки голоси:

– Горе, хлопці!

– Пом'янемо бідолаху.

– Таке вперте, таке міцне життя. Пригнічене, але життя.

Але чув він і інше:

– Чи простить йому вища сила?

– Скажу я вам, що чистилище навряд чи відпустить таку закоренілу душу.

– Яке чистилище?! Усе це ваші римські вигадки.

– А пан схизмат!

– Заспокійтеся. Згодьтеся з тим, що це ви – добрі люди, а він…

– І не місце йому серед кращих людей.

– Зві-існо! Ні грошей у нього не було, ні глибокої пошани до влади, ні надійності. Ані добробуту. Ані моралі.

І тоді Виливаха вийшов на стежку і відрізав одні голоси від інших.

– Ви можете повернутися, – сказав він. – Вас ніхто не просив сюди.

У каштелянта одвисла нижня щелепа:

– Т-ти… ж-живий?

– Звичайно. І житиму з нею. Поки не помру в один з нею час… Можете взяти цю труну для каштеляна: по-моєму, він уже смердить.

– Як же…

– А ви що думаєте – ми смертні й легко помираємо?.. Ідіть, ідіть. Залиште вино нам. Хлебчіть оцет і жовч, перевізники. У нас – свій. Едем. Не для вас.

І він узяв дівчину за руку, а друзі обняли їх. І всі вони, залишивши на стежці людей над пустою труною, пішли в зарості глоду й одвічної, як ця земля, шипшини.

І заєць із глодових нетрів не кинувся утікати од них, а повернувся задом до покинутих і почав так реготати, що в нього тріснула верхня губа.

А глід цвів над землею, і це було справді як Едем, в якому лунав тихий і ніжний сміх чи то зайця, чи, може, самого життя.