Текст книги "Човен розпачу"

Автор книги: Володимир Короткевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Володимир КОРОТКЕВИЧ
ЧОВЕН РОЗПАЧУ
Легенда

Ригору Бородуліну

Жив собі років чотириста тому в білоруському місті Рогачові небагатий, але доброго роду дворянин Гервасій Виливаха.[1]1
  Виливаха – біла чапля.


[Закрыть]

Був він із коліна Давойнів, з клану Мечів, а якого герба – за давністю літ забулося. Усієї маєтності в нього було – замок-розвалюха, кілька коней Мафусаїлового віку, лати, меч та ще шахова дошка, але зате був багатий на друзів і не обділений жіночою увагою.

Собою був напрочуд вродливий і лагідний, а поведінки найгіршої. Джигун, зальотник, пияк, задирака, забіяка, бабій несамовитий. Не було на всій білоруській землі подібного на нього. Ляхи таких називають «завалідрога», а ми, люди роду кривицького, «одірвиріг», бо колись, кажуть, такі в самого Люципера ріг силоміць одірвали і зробили з нього келих для пиття. Води наллєш – і силою самого рога робиться горілка. Я гадаю – це байки.

І друзі в нього були відповідні. Андрій Горбатий із Брачиславичів, Кирик Болобан із Гультяїв, Галляш Весна зі Свинчуковичів та ще Іра Франтичек, за труди на службі наділений селом Мазурики, родом богемець, але п'янюга й облесник жінок – на трьох білорусів.

Тільки й усієї роботи в них було, що волочитися по корчмах і шинкарках та довколишніх замках, коли господаря нема вдома, пити вино, як Дніпро п'є Друць, та бренькати на лютнях і кімвалах безбожні пісні.

Якось жили. Ставили й берегли діди та прадіди мед і вино – і випити його за одне життя було важкувато навіть Виливасі. В лісах була жива закуска, козулі й тури. На болотах бекаси, табунці крижнів, кулики, шилохвости. В ріках судаки, каліки, або балаби,[2]2
  Meнь.


[Закрыть] соми, подусти, язі та головні, лящі та білизна, рибці, устірка, свині водяні, стерлядка та щупаки.

І з іншим якось обходились. У той час Могильов із Рогачовим навіть у Москву поставляли готовий одяг. Кравців було – греблю гати, так що штани, чуги та плащі обходились дешево.

Наберуть горілки, поїдуть у луги, вепра вб'ють, на ловах печуть дичину та пісні горлають – от і все їхнє богослужіння панові Богу за те, що дав їм життя.

Норов у цієї громади був Дніпровий – на верству п'ятсот сажнів звивів, – так що ніколи не знаєш, чого від них чекати.

Нап'ються та верхи з кручі у Дніпро скачуть. Або куплять за три шеляги пліт, витягнуть на нього майно та бочки з божою сльозою, захоплять усіх дівчат із Веселої Слободи та й пливуть так аж до Лоєва. А міським мужам у цей час хоч вовком вий.

З Лоєва вертаються на конях, мічених гетьманським тавром. І кажуть по-різному. То – «подарували», а то «купили, спродавши пліт». Та ще сміються безсоромно, зуби нахабні продають.

Два рази староста накладав непорушну печатку на їхнє добро, за несплату позиченого. Гадав – зникнуть і тихо стане в місті. Та один раз вони – з невикрутки – зловили батька Половуса, що десять років зі своєю зграєю в околицях блукав і якого староста з віськом спіймати не міг.

Зловили і забрали в нього весь скарб.

А іншим разом ще мудріше придумали. Біскуп Смарагд ходив в окрузі, закриваючи грецького обряду церкви, а їхнє добро грабуючи. Їздив, пес косоротий, як Мамай: попереду сам з військом, а за ним обоз награбованого.

То вони два рази з хутрами, воздухами, золотими дарохранильницями, жертовниками, хрестами святими, де молитвами і зухвалістю у нього відбили й забрали. Божу зробили справу, але не для божої слави, а для мамони своєї.

Так і не викурили їх із гнізд.

У багатих, але пошарпаних нарядах, світлоокі, завжди напідпитку. Довкола гудуть ліри й дуди ревуть. На сідлах – молодиці. На плечах – соколи. В серцях – нема божого страху.

Рогачовська громада, усі статечні мужі й радці, дякуючи їм, втратили людську подобу. Уже ніби не людське зібрання сиділо в раді і на копі, а стадо гіллястих оленів. І не дивилися ці олені один одному в очі од великого сорому.

Відібрали вони жінок у пана земського писаря, і в пана ловчого, і в пана старости, і в каштеляна, і в пана наглядача за бобровими гонами. А сам Гервасій Виливаха спокусив дуже багатьох, і навіть коханку полковника Чижа. Полковник спіймав їх на гарячому й кинувся був бити, то вони полковника напоїли під примусом і, п'яного, повезли в гості до рогачовського пробоща, де полковник із пробощевою економкою оскоромився, учинивши свавільний блуд. Пробощ уранці, від лихоманки та болю у голові мучачись, влаштував месу і на тій месі пана Чижа прокляв ім'ям римської церкви до дев'ятого коліна.

А потім сталося чудо. Знайшли на замковому подвір'ї срібну скриньку, яка впала з неба. Так недавно впала, що ще тепла була. А в скриньці – коштовності. А на скриньці – напис, що все це посилає святий Юра тому в місті, хто не порушив жодного з божих заповітів.

Над цією скринькою зчепилися усі.

І замкові великі люди, і костьольні, і люди церкви. Кожен хотів довести, що це йому, а тому всіх інших паплюжив і викривав.

І виявилось, що тільки содомського гріха в місті не було. І так це було бридко, що селяни після того цілий рік боялися їздити на торг – коли вже там такі начальні люди. Мало не захиріло місто.

А скриньку ту, як виявилось згодом, про що й документ був завірений і схвалений у ларника,[3]3
  Архіваріус, нотаріус.


[Закрыть] зробив могильовський золотар Матюшка. А коштовності всі були неправдиві, фальшиві. Ось тобі і Юр'їв тестамент!

Камінці ті замовив Андрій Горбатий, а скриньку – сам Виливаха. Дивна була їхня компанія. Коней любили – як татари чи угри, псарі були – гірші за англійців, а вже щодо жіночої статі – рятуй нас, пане Боже, і змилуйся, такі антихристи.

Вербеною волосся намастять та під кам'яниці, до панійок. В очі дивляться, мов ангели, а в самих нижче спини хвіст диявола. І слова ж відкілясь брали – «сонце ти моє останнє, ладо моя, вітрило моє на шляху до вічного спасіння». А ніздрі в самих, як у коней, тремтять.

Коли б перед королем Цикмуном упало стільки замків, скільки перед ним жінок – король був би володарем півсвіту.

Але королю щастило не так.

Нічого з ними не могли вдіяти, навіть коли Гервасій Виливаха вчинив замах на жінку могильовського війта. Війт був за віком трохи скупий.

А жінка його була молодиця добра: чого не попросиш – не відмовить… Нещасне було місто. Зовсім недавно його кримчаки обібрали й спалили, за двадцять сім років перед тим те саме зробила московська рать.

Досить, здавалося б, так ні: свій, внутрішній, знайшовся татарин, бридкий богу Гервасій.

На духовному суді всю компанію соромив біскуп. Казав, що баламутять вони народ самим своїм існуванням, бо змушують сумніватися у безпомилковості Бога. Все ж таки, мовляв, і вони божі створіння, так виходить, що Всезнаючий на кшталт поганого гончаря.

Вони, однак, не злякалися і догмат безпомилковості Бога підрубали під корінь, кажучи, що навіть він робить багато чого непотрібного на цій землі. Наприклад, цицьки в мужчин. Не було ще на світі мужчини, якому б вони хоч раз знадобились. А якщо Творець задумав прикрасити ними мужчину – то чому приліпив їх на місці, яке завжди прикрите одягом?

Біскуп тільки хапав ротом повітря, а потім, посоромлений, напився і став думати над цією причиною. І що більше думав, то більше пив, аж поки не потьмарився йому розум.

У той час об'їжджала свої землі милостива королева Бона з роду Сфорця, дружина його королівської мосці Цикмуна. Завітала вона і до свого рогачовського замку, якому колись привілеї давала і фундатором костьолу в котрому була. І володарі міста кинулися до неї як до останньої надії.

– Матінко милостива, рятуй! В Богові починаємо сумніватись. Он Гервасій навіть ігуменю Азарянського монастиря звів з пуття, і нічого йому з тої причини не було, крім радості.

Королева була милостива, але й строга, і великий Цикмун недарма казав, що поки вона над державою – про моральність можна не турбуватись.

Викликала вона до себе Виливаху, і дуже плакали всі його друзі, а особливо Іра Франтичек, що не повернеться вже до них такий славний друг і горілчаний брат, з яким було так приємно завжди гайнувати час.

А Виливаха прийшов просто в золоту палату, побачив великооку жінку з суворим ротом, ченця-писаря й ката, усміхнувся і сказав:

– Сонце тобі завжди на шляхах, паніматко.

– Сонце спалює.

– Знаю.

– То як ти посмів, хробаку, скаламутити спокій цілої землі? І мені сонця бажати?

Вона була з Італії, і Виливаха знав це.

– Бо, гадаю, мало тобі його в нас.

– Зате в мене їх тут два.

– І обоє далеко, – сказав Виливаха.

Стояв і всміхався вишневим нахабним ротом. А чуб був золотий, і очі світлі. І зрозуміла Бона, що він не простий курокрад.

– То що ж це ти робиш, Гервасію?

– Нічого. Одного разу побачив я у полях Вересову жінку. Ту, що криками людей полохає, і потім неодмінно хтось помре.

– То ж бо всі кажуть, що ти знаєшся з дияволом.

– Це нестрашно після деяких жінок… Так ось, у неї були розпатлані коси, і кричала вона так, що в людей тремтіли серця.

Гервасій усміхнувся.

– А ти? – спитала Бона.

Голова Виливахи шанобливо схилилась.

– А я… пожалів її, паніматко. Вона була, видно, вродлива жінка. І ось проблукала весь вік вересовими пустками, полохаючи всіх жахливими вигуками. Так і не довідалась, які заплави за Дніпром, яке тепле сіно, як п'ють вино, як не зрозумієш – шепіт це чи шелест верби під вітром. Так і не звідала, як цвіте рожевий глід біля моєї кам'яниці… Мені стало жаль її. Мені жаль усіх – таке вже в мене серце.

Вона опустила вії.

– Пояснюй.

– Добре. Тільки звели вийти… цим.

– Чому?

– Вони не зрозуміють.

Королева звеліла їм вийти.

– Чому не зрозуміють?

– Вони не знають, що таке життя. Чорний тому, що він чернець. Червоний – бо він ворогує з життям, викручує і виламує те, що Бог подарував цілим – на радість людині. І тому вони вороги життя, вороги Бога.

– Але ти кривдиш людей.

– Я кривджу мертвих людей. Живого – не покривдиш.

– А біскуп?

– Ніхто ще не пив, не їв, не спав і не цілувався у костьолі. А вони хочуть зробити костьол з усього світу. Начебто Бог, пожадавши такого, не зробив би цього сам… Дав же нам для чогось ліси, і ріки, і навіть таку безкорисну річ, як світло місяця.

Усміхнувся.

– Цікаво, який чуб у милостивого пана короля, коли в ньому заплутається місяць?

– Не знаю, – сухо сказала вона. – В мене є опочивальня.

– Тоді суди мене, королево. Тільки пам'ятай – це буде суд домашнього лебедя над диким.

– Чому ти так робиш? – з цікавістю подалася до нього вона.

– Життя коротке, як захід. Ось сонце над водою, а ось у Дніпрі.

– Ти не віриш у рай?

– Так не буває, щоб і тут, і там було добре. А мені добре тут.

– А мені – ні.

Вії Виливахи затремтіли.

– Це не твоя вина, господине. Люди не вміють жити й тому кажуть про завтра, якого не буде. Сьогодні ми віримо й мучимо своє бідне тіло, а завтра зате житимемо… Сьогодні ми відмовляємось од серця в ім'я величі, але завтра нам дадуть винагороду. Сьогодні вириваємо з серця любих, бо нам треба возвеличити королівство, але завтра ми кохатимемо.

Голос у нього був, як скрипка:

– І ти… не думаєш, що про ту саму велич, напевне, думав і Костянтин Великий, а нині його Візантія, наробивши кривавих бридкостей, лежить у тліні й праху. І нічого не зосталося. Ні величі, ні навіть кохання першого кесаря. Бо його не було… То кому від цього легше?.. Я не хочу цього, пані.

– Церква вимагає тобі вогнища.

Виливаха знизав плечима:

– Що ж… В останню ніч у мене буде більше спогадів, ніж у Костянтина Великого. І я не залишу після себе іншої Візантії, окрім любові. А вона непідвладна туркам… А тобі порада – живи! Опочивальня – це як убивство.

– Пізно.

– Пізно буває, як кажуть, тільки у труні. Але я не вірю. Я так люблю життя – бо просто живу! – що не можу вірити навіть цьому.

– Вранці я покличу варту. Чого б ти хотів цієї останньої ночі?

– Любові.

– Це неможливо, – майже вороже і жорстоко сказала вона.

– Тоді – зробити тобі останню послугу. Показати цей світ… Тільки не треба інших.

І, кажуть, вона погодилась. А він повів її схилами на берег Дніпра до своєї кам'яниці. Кам'яниця була стара, з обваленими зубцями і без брами. Але зате довкола білими в темряві хмарами цвів глід, світліла жимолость і вгадувалась по запаху шипшина й бузок.

Місяць зійшов над рікою. І народилося два світи. Один розпростерся довкола, а другий переповнив Дніпро. Глибоко-глибоко, аж до останньої зірки.

Вона подивилась на мужчину і перше побачила місячне світло в його чубі.

…Вона говорила з ним про Бога та його заповіти, кажуть, аж сім тижнів, до дня святого й апостолам рівного князя Володимира.

Всі бачили, як вона намагається повернути цю заблукану душу на добру дорогу, і навіть король був би задоволений, побачивши її намагання у довгих диспутах. Вона знала, що один перероджений вартий сотні вірних, і тому була винахідлива й невтомна, не шкодуючи для справи віри ні дня, ні ночі.

А потім поїхала, так і не похитнувши Виливаху в його бридкій і закоренілій єресі і, головне, не покаравши його. Дивно – на її вустах не було гіркої посмішки, що супроводжує поразку, а очі були просвітлені, ніби вона удостоїлась споглядати святий Грааль, котрий, як відомо, є найвища істина.

Ніхто не знав, що вона навіть нагородила пана Виливаху за стійкість, з якою він тримався єресі. Подарувала йому золотого з портретом Цикмуна, щоб завжди пам'ятав різницю між собою і ним. Гервасій просвердлив у ньому дірку і став носити на шиї замість святого хрестика. І як інші заспокоюються, позираючи на божого ангела, так Виливаха, коли в нього був поганий настрій, витягав золотий ланцюжок, бачив знайомі риси, читав напис «Sigis-rex-polo»[4]4
  "Сигіз. – кор. – пол.»


[Закрыть] – і йому ставало легше.

Бона не була б жінкою, якби не придумала ще й такого…Всі сподівання начальних людей пішли марно. Радці рвали на собі волосся. Ніхто у світі більше не міг звільнити їх од нещасного Гервасія. Ніхто, бо вище королеви нікого не було.

Вони, однак, помилялися. У той час, коли Гервасій з друзями полював на звіра й птаха, грав з Ірою у шахи, коли за вікнами ллє осінній дощик, і взимку лежав на шкурах з коханою (а в головах у них скакав у каміні теплий вогонь) – інша жінка готувалася прийти до Виливахи, щоб позбавити його насолод, а місто – позбавити від нього.

І вищого за цю жінку не було нікого на землі. Навіть Бона була нижче від неї.

Вона прийшла в найсолодший час, коли навколо кам'яниці тільки-но збиралися зацвісти рясний рожевий глід, розкішний деревник і бажана, як життя, шипшина. Припленталась звивистою стежкою, важко переставляючи ноги, які погано згиналися, запнувши на тулубі чорний плащ, ніби їй було холодно, і посміхаючись вічною і незмінною усмішкою, від якої кидало в жах.

За спиною у неї була коса, блискуча, ніби в останній день сінокосу.

– Добрий день, Виливахо, – сказала вона.

Виливаха сидів під кущем глоду й попивав солодкий ром. Світило тепле сонце, і бджоли товклися біля чопа бочки, з якої він наповняв свій келих. Побачивши гостю, Гервасій вийняв чопа, і поки наповнював ще один кубок, бджоли роїлися над тугим червоним струменем.

– Пий, – сказав він їй, – ще зовсім недавно і я думав, що день цей – добрий. – Смерть узяла склянку і, присьорбуючи, сіла на кам'яну лаву. Бджоли заважали їй, і тому вона відламала гілочку барбарису з пуп’янком і почала обмахуватись нею… Гервасій дивився на гілочку.

– Щось ти рано, – сказав він.

– Байдуже. Не ти, в я визначаю час. Ходімо, тут занадто пахне живим.

– Стривай хвилинку.

Він наточив ще келих і, примруживши очі, з насолодою випив його. А потім одкинув убік.

– Ходімо!

– Ти не пустиш мене зробити ще один посів? – усміхнувся він. – Ти ворожа руні.

– Не пущу.

Виливаха нахабно дивився в її очниці.

– То ходім.

Він пошукав щось очима і знайшов: першу квітку шипшини. Відламав і пришпилив її до грудей.

– Бачиш, – сказав він їй, – ми з тобою як на весілля йдемо, з квітками.

– Навіщо ти її зламав?

– Це моя земля. І вона зостанеться зі мною, поки ти не відітнеш у пеклі моєї голови.

Він причинив за собою хвіртку, зирнув на розкішний живопліт з глоду і готовий був іти за гостею.

Дівчина-селянка йшла вздовж зеленого живоплоту.

– Почекай, – сказав він Смерті.

Підбіг до білої тоненької постаті й міцно поцілував дівчину в напіврозтулені уста.

– О-ох, – тихо сказала вона, позираючи на нього широкими променистими очима.

– Прощавай, моя хороша, – сказав він.

І пішов за Смертю. Дівчина з жахом і мукою дивилася йому в спину. Гостя скоса позирала на легкодумного Виливаху й посміхалась вічною посмішкою.

– Я прийду по неї через сорок років, – глузливо сказала вона.

Виливаха знизав плечима:

– Байдуже. Зараз я дав їй непоганий урок. Останній у житті. А скількох вона ще навчить! Ти кажеш неправду, кумо.

Він поправив на спині лютню і рушив поруч зі Смертю. Ішов, здатний кожної хвилини впасти й розбити носа, бо зовсім не дивився під ноги, задерши лице в гаряче небо, під яким дзвеніли безсмертні білоруські жайворонки.

Безноса мовчала.

– Найбільш за все я не люблю приходити по таких, як ти, – нарешті сказала вона. – Це такі життєлюби, що я починаю думати: чи не помилилась я зі своєю роботою. І вони так люблять цю землю, що я у своїх печерах починаю на хвилину заздрити їм.

Гервасій не відповів. Голова в нього була задерта, ніби у сліпого, груди роздимались, ніздрі тремтіли.

А над ним було небо й гаряче світло.

…Найближчі од них входи до пекла, як відомо, досить далеко від Рогачова.

Один із них лежить на дні Ревучого озера, що біля Іпуті (недарма ж там вода так реве, ніби хтось її ковтає на дні).

Кажуть, це зроблено, щоб ніхто з живих не потрапив у пекло і ще щоб живити підземні води й казани.

Отож іти нашим подорожнім було далеко, на що Виливаха загалом не нарікав. Ішов. Дихав солодким повітрям. Зрідка перетягував на груди лютню і брав кілька акордів:

 
По росі лугами,
Полечком мінливим
Іду до Адама
Я на міцне пиво.
 

Смерть посміхнулась, як шість тисяч років тому:

– Ти сподіваєшся побачити прабатька Адама?

– Не дуже, – непомітно кепкував Виливаха. – Але ж повинні були кудись подітися володарі, патріархи, біскупи? Вони ж стільки кричали про небо.

– А тепер вони бідніші за останнього раба на землі. Бо в царстві моєму раб не відчуває нічого. А вони – відчувають. І пустоту, і те, що нічого нема.

– Нехай живе справедливість, – сказав Виливаха. – То їм, виявляється, усе-таки дано невмирущість душі?

Безока поплескала його по плечу. Нібито торохтілкою з сухим горохом.

– Ти хочеш такого безсмертя? Після влади над тілами й життями, над землями й правдою не відчувати нічого, крім свого мозку? Не володіти тілом, не мати можливості нічим розпоряджатися? Бачити, як щасливі засинають, як планети поступово заковуються у кригу. Бути чимось на кшталт паралітика, який зберіг ясність розуму, але не знає, що це триватиме вічно, і не мати надії на порятунок, на мене. Хочеш такого безсмертя?

Гервасій не видав себе, хоч йому вперше стало неприємно.

– Навіщо? Кращу частку себе я залишив на землі.

– Яку?

– Тих, кого я любив.

– Ну, а коли ти зустрінеш когось у мене під землею?

– Вони любили мене… На землі.

– А якщо не любили? Якщо в земному житті вам не випало зустрітись, але це й було справжнє? Або ще так: зустрілись, але вона легковажно відштовхнула тебе, не знаючи, що скоро, вельми скоро приходить велике Пізно.

– Цього не сталося, отже, усе одно, що й не було.

– Ти що – пес? Ти що– тварина, щоб жити тільки тим, що було? Ти одвертаєшся від людської Мрії?

– Ех, кумо! Ти навіть не знаєш, як це смішно: чути від тебе слова про Мрію і Надію. Облиш, кумо. Смішно!

– Не думаю, – сказала Смерть.

…Чи довго, чи коротко вони йшли, але нарешті шлях привів їх на береги Пониклі. Повен місяць, коли річка пливе земною дорогою, давно відійшов. Вируюча Поникля летіла, ніби пущена з лука стріла, раптом натикалась на стіну на два людських зрости і… зникала.

На стіні росли скарлючені, жалюгідні деревця, ніби обпечені смертельним подихом. Під їхніми кволими корінчиками лежав шар багряної, як кров, глини з вапняковими й крем'янистими грудками, а нижче лежав шар мертвого білого вапняку.

Вода під ним вирувала, як у казані відьми, і була біла, як трунок забуття. І Смерть зробила гостинний жест:

– От і все!

– І куди дивиться пан Єзус? – сказав Виливаха.

– Це ще не найгірша з людських вигадок. Іди.

– Я замочу лютню.

– Не бійся.

– То чекай.

І Виливаха ще раз оглянувся. Гаряче світло летіло на нього з-під хмар, блакитних унизу, сліпучо-білих угорі. І в цьому океані розкоші невгамовно дзвеніли білоруські жайворонки.

– Боже землі моєї, – сказав Виливаха. – Немилостивий і жорстокий, якщо ти є. Недбалий і сонний. Хай би там що, як би ти там знущався з неї – я усе-таки вірю тобі. Тому що волею твоєю я народився тут, дихав її повітрям, пив її воду, їв її хліб і цілував її жінок. Який ти там є – я благословляю цей твій єдиний розумний вчинок. Благословляю од першого цвітіння пишного і до цього ось останнього кроку, який зараз ступлю.

І Гервасій Виливаха ступив цей останній крок.

Вода спадала біля його ніг, і попереду поступово випливало з води мокре жерло печери зі сточеним водою камінням: немовби паща із з'їденими зубами.

Нерухомо мовчали хмари за спиною. Світ ніби оглух. А темрява насувалась, насувалась. Проковтнула. І одразу за плечима з потроєною силою заревів плин.

– Віншую, – сказала Смерть. – З успішним вас прибуттям, господарю Виливахо.

– На землі я дав би тобі за це на горілку. Але тут у мене нічого нема.

– Квітка…

– Шипшину? Тобі?

Смерть засміялась:

– Гляди, Виливахо, пошкодуєш. Навряд чи ти так тримав би себе, якби знав, який подарунок я тобі припасла. Ну, йди. Тут я трохи затримаюсь, а тебе стрінуть помічники… Зараз прийде човен Розпачу.

І вона зникла. Морок був глухий, і тільки біля самих ніг хлюпали об берег дрібні хвилі невидимого невідомого моря.

Щось тупо грюкнуло об берег, а потім у темряві залунали глухі жалісливі голоси: ніби канюки кричали над нічними заплавами, сполохані кроками Невідомого. І Виливаха здогадався, що це садять у човен померлі душі.

Він узяв на лютні акорд, але заспівати не встиг. Чиїсь руки схопили його і жбурнули на дно великого човна, на ребристі й слизькі кокори.

– Гей, – сказав він. – Що я вам, оберемок дров?! Я поки що теє… живий. Не могли б, холери, почекати забуття.

Хтось ткнув йому в руки бабайку, величезне весло. Жорстко обхопила ноги колодка. Задзюрчала вода. І одразу заплакали в темряві десятки кволих, ніби дитячих, голосів.

– Г… ви, – сказав Виливаха. – Рогачовці є?

– Нема, – застогнав хтось.

– Одразу видно. А хто є?

– Дубровенці, – відповів зі слізьми хтось.

– Нікчеми, – сказав Гервасій. – Дивитися на вас мені бридко, плотогони. Ви що, уперше на великій воді? Заспокойтеся, дорога далека, час для улюбленого заняття є.

Хтось несміло зареготав.

– Ось так краще, – сказав Виливаха. – Пливемо, хлопці, мов галерками в турецьку неволю. А попи в церквах про «споконвічну батьківщину» співають та про тлінність земного… Є тут попи?

– Є, – сказав голос із корми.

– Певно, і тут за стерном сидиш?

– За стерном.

– От і кермуй на споконвічну батьківщину. Дайте йому хто-небудь, хлопці, веслом по голові.

В темряві пролунав глухий удар: хтось скористався з поради.

– Рабе, – сказав страшний глухий голос. – Облиш баламутити людей, рабе! Тут не земля.

– А що тобі?

– Я Перевізник човна Розпачу.

– То що?

– Я дав стерно цьому чоловікові, що зараз лежить на дні човна… Тепер мені знову треба сісти й кермувати.

– Ти не хочеш?

– Я стомився. Я страшенно стомився… Я прошу, щоб тебе підвісили над цією водою і не дали забуття.

Виливаха крекнув:

– Скільки разів собі казав: не зв'язуйся з начальством, не чіпай, Гервасію, лайна.

Човен зареготав.

– Не послухався – ляпнув. Пішов у прийми до пані П’ясецької. Та й тут саму муку маю. А все за язик, селюк дурний.

– Годі, – сказав Перевізник. – Починається море. Платіть кожен по монеті. Інакше вас скинуть у воду, де ви будете захлинатися до кінця світу.

Супроти звичаю не попреш. Кожному кидали у труну монету на такий випадок. І Виливаха поліз у кишеню.

Але тут поруч з ним хтось злякано зітхнув, і голос, вельми співучий, зовсім, видно, юнацький, сказав:

– А в мене нема монети. Батьки були дуже бідні.

Гервасій крекнув:

– Що ж робити, хлопче? О, холера на твоє море!

У темряві дзвеніли монети. Юнак поруч із Виливахою переривисто дихав, можливо, стримуючи сльози.

– Хлопці, – сказав Гервасій. – А, щиро кажучи, навіщо монети? Ви що, своєю охотою пливете?

– Куди там!

– Та на якого біса ще платити? В житті за все платили, та ще тут…

– Раб! – сказав Перевізник із погрозою.

Стало тихо.

– Скажи йому щось веселе, рогачовцю, – мовив сусід.

Виливаха погладив йому плече:

– Ти, перевізнику наших душ, в душу – лізь, кишень – не руш.

– Ну, гляди, – сказав Перевізник. – Зараз я вас доста-авлю…

– Не зв'язуйся з ним, рогачовцю, – благально сказав хтось.

Але Гервасій уже не міг. Веселе завзяття, відчайдушна сваволя і зухвалість полонили його істоту. Він відчув, як весело й нахабно, ніби перед смертельною небезпекою, колотиться серце, відчув отруйну холодну лють.

– Перевізнику, ти що – Бог?

– Для вас – Бог.

– Ач, так ти на кшталт земного пригінчого. Ану, кріпаки, хто від десниці цього бога – суши весла.

І сталося дивне: весла правого боку рвонули з води. У мертвій тиші було чути лише, як дзвінко падають у мертве море краплі з весел.

Потім почулося хрипіння. Це Перевізник з останніх сил налягав на стерно.

Хлюпала вода біля бортів. Велика лайба почала крутитися на одному місці.

– «Крути-крути колесо, наше пиво хóроше», – сказав Виливаха.

І всі згадали гусині заплави, дітей, які водять коло, і гаряче сонце, що світить на їхні дупки, коли діти попадають, розірвавши коло й задираючи ніжки… Над човном прокотився сміх.

У чорнильному одвічному мороці, над густою, наче дьоготь, водою крутився у вибухах нестримного, як злива, реготу човен Розпачу.

І цей сміх ніби збив гонор Перевізника.

– Рогачовцю, – благально сказав він. – Не треба. Мене поженуть з місця.

– Так би й давно, – сказав Виливаха. – Всі ви так, цівуни, ледь вам на хвіст наступлять. Одразу про людські слова згадуєте, холуї… Рушай, хлопці.

Поклав руку на плече сусіда й стиснув його.

– Отак, мій любий хлопче, й треба. Кричав на людей – Смерть і та собі цього не дозволить. Здасться, нема тобі пана більшого за цього хама. А крутонули веслом – лайно, шануючи вас. Аж гниди в нього від жаху поздихали.

Перевізник мовчав. А юнак чомусь відсунувся трохи далі од Виливахи.

– Рогачовцю, – спитав хтось, – як ти можеш так?

– А ти звідки?

– Я – полочанин.

– То ви що, коли Іван Кривавий підійшов під мури, кувікали, як свині під ножем?

– Ні, ми стояли гідно. Ми пам'ятали, що було з Новгородом.

– Ага. А коли Полота була потім біла від тіл, а Двіна червона од крові – ви благали помилування?

– Ні.

– То чого питаєш?

– Там були люди. Розумієш, тільки люди.

– Люди бувають брудніші за свиню і чистіші за ангела. Добріші за життя і в сто разів страшніші за Смерть. Чи ж тобі боятися Смерті, хлопча?

– Там ми стояли під чистим небом, – винувато сказав полочанин. – А тут така темрява. Така свиняча темрява!

– Облиш. Людина носить своє небо з собою.

– Блюзніриш, – гнівно закричав із корми піп. – Віддаєш людині – боже.

– Очуняв, – сказав Гервасій. – Чи бачиш ти тут хоч де-небудь присутність Бога?

Піп замовк. Човен плив невидимим морем, і морок тиснув на померлі душі так, що навіть Виливаха відчув марність своїх жартів.

– Де ми тепер? – спитав він.

– Над нами Рогачов, – відповів Перевізник.

І раптом страшний несамовитий лемент пролунав над човном і над морем. Страшно, німо, немов чіпляючись за останню надію, закричав піп:

– Брати рогачовці, моліте Господа за нас!!!

Крик відбився під низьким небом і заглух, ніби його придушили подушкою.

Відчуваючи, що зараз на смертельному кораблі почнеться паніка відчаю, нелюдський крик і, можливо, ганебний плач, Гервасій із зусиллям висмикнув весло з води, підняв його так високо, як тільки дозволяла колодка, і грюкнув ним у низьке небо.

– Братове рогачовці, випийте хто скільки зможе за нас!!!

Диякон церкви Святого Михайла, що в Лучині під Рогачовим, записав у своєму літописі, що того ранку ясного травневого дня пролунав рогачовськими вулицями страшний, мов землетрус, багаторазовий гуркіт.

І було це так, що немовлята плакали, собаки вили, як під час затемнення божого сонця, а корови мукали жалісливо й протяжно.

А потім із пекла пролунав, ніби в бочку, замогильний голос:

– Братове рогачовці, випийте скільки хто може за нас!!!

Магістрат кинувся у паніку. З цієї причини католики вчинили погром православних, а православні підпалили замковий костьол.

Усе, що сталося, віднесли на рахунок підкопів Сатани.

І, однак, переважна більшість жителів скористалась з цієї поради, дарма що вона походила з вуст диявола. А «могли» вони чимало.

Літописець, спостерігаючи загальну пиятику, дуже бідкався про моральну недосконалість людей і заповнив цілих три сторінки літопису найогиднішою дидактикою.

– Вище носа, хлопці! – крикнув Виливаха. – Вони п'ють. Я їх знаю.

– Темно, – сказав хтось. – Де вона, та земля?

І тоді Гервасій заспівав. Сам не знаючи чому. Може, тому, що його земля була з ним.

 
Дрібненький дощик
Скаче біля тину,
Де я покинув
Дівчину-шипшину.
 

Хтось ойкнув. І не тому, що його здивувала пісня… Виливаха раптом побачив кволий червоний відбиток на тьмяних обличчях. Відбиток наливався барвою, густішав, освітлював уже майже весь човен.

Розправляючи зів'ялі пелюстки, червоною краплею розгоралась на грудях Гервасія квітка шипшини. Єдина в усьому світі, вона не боялась темряви пекельної і скреготу зубовного.

 
Сонце-шипшино,
Дай обійму я,
Лапки-пелюстки
Тобі поцілую.
 

Полочанин несміливо підхопив:

 
Лапки-пелюстки
Тобі поцілую.
 

Тепер уже не тільки насторожені обличчя веслярів, а й усе довкола було залите світлом. Під низьким – рукою дістати – небом ходили руді, тьмяно-іржаві й ніби освітлені темним сонцем хвилі безмежного моря. І це було так не схоже на те, про що говорила пісня, що веслярі опустили голови на весла.

 
Коли помру я,
Відчувши втому,
Дай на тім світі,
Що і на цьому.
 

Виливаха зиркнув на Перевізника й побачив, що той слухає його напружено, а очі…

…Очей не було. На їхньому місці пухнасто росла біла пліснява. Перевізникові не потрібні були очі.

– Невже це ще живуть і земля й пісні? – неспокійно заворушився стерновий. – Невже?

– А що ти думаєш, померли? – спитав Гервасій.

– Мені було б легше, якби померли.

– Хто ти, щоб зичити таке страшне?

Сліпий опустив голову.

– Я Шолох, – сказав він. – Я продав Полоцьк київському Володимиру… Він був страшний чоловік, це червоне сонечко, цей святий вовк. І не апостолам він був рівня, а самому Сатанаїлу. Полоцький Рогволод був моїм господарем, два його сини росли разом зі мною, дочка, Рогнеда, була мені, як сестра. Володимир звинуватив їх, що вони хочуть вчинити змову з князем Ярополком, і підступив під мури… Вони б не взяли Полоцька, якби не я… Я зрадив. І Володимир убив Рогволода з синами, спалив місто, а Рогнеду примусив роззути його. І вона спершу повірила йому. А потім у нього було сто наложниць, а потім він, не сказавши їй, привіз жінкою продажну грекиню… І прийняв християнство. Християнству не вистачало тільки його… Рогнеда пішла в монастир і померла… Я завжди жадав її… А тепер на моїй голові попіл мого рідного міста.