Текст книги "Човен розпачу"

Автор книги: Володимир Короткевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

І раптом він закричав:

– Це повинно було померти! Чому воно не померло? Воно законно йшло до смерті, і я раніше за інших зрозумів це! Чому воно не померло, ти, який жартує?! Чому?!

– Тому, що я жартую, – сказав Виливаха. – Тільки тому. Я люблю життя і жартую. І тому – скільки б ти не зраджував – воно живе.

Човен краяв густу, як вар, воду. А над човном, як вітрило, летіла пісня:

 
Не алілую,
Не ладан божий:
А коло тину
Дикую рожу.
 

Тепер вторили Гервасію всі голоси в човні:

 
Краю наш бідний,
Краю-перлина,
Дощик, озера.
Горді ялини.
 

І Виливаха побачив, що з-під плісняви на очицях Перевізника викотились раптом сльози. Вони, видно, були дуже пекучі, бо спалили й знищили плісняву. І з-під неї з'явилися раптом очі, перелякані моторошною величчю цього іржавого моря.

Сині.

Крик пролетів над головами померлих.

– …Навіть тепер! – піп тряс скарлюченими пальцями, піднятими над головою. – Навіть у день гніву! Що ви співаєте, смердючі людці? Хто ж ви такі?! Грішники?! Єретики?!

– Ми святі, панотче, – сказав Виливаха. – Раз ми терпимо тебе і товстозаду наволоч, раз платимо життям і землею своєю – ми святі, панотче.

Він бридко вилаявся, і тут його погляд упав на сусіда з каторжної лави. І Гервасій відчув, як від несподіванки обірвалося серце.

Поруч з ним був прикутий не юнак, як він думав. Поруч з ним сиділа дівчина років сімнадцяти.

– Тьху, чортівня, – зніяковів Гервасій. – А ми тут лаємося, ніби в божій церкві.

– Байдуже, – опустила вона вії. – Зараз, може, й треба.

Виливаха дивився на неї широкими очима. Була вона вельми ж схожа на ту жінку, за якою він колись найбільше упадав. На єдину, яка не поставилась поблажливо до його благань.

Можливо, Виливасі потім і вдавалося усе так легко. Можливо, саме тому.

Він ніколи не думав, що доля поверне йому її. Найвродливішу, наймолодшу, найкращу за всіх тих, доступних, скромну…

…Суджену. Дану й повернуту тільки на один день.

І Виливаха зрозумів, який жарт учинила над ним Смерть, на що вона натякала, як непоправно принизила.

Тепер уже нічого не можна і не треба було починати. І в Гервасія вистачило розуму з самого початку відмовитися од участі у грі, в якій Смерть була котом, а він – дурним мишенятком.

– Лайтеся, якщо треба, – сказала дівчина. – Ви такий живий. Без вас було так самотньо. Я чекала човна аж три дні.

– Нічого не вдієш, – усміхнувся Виливаха. – Смерть ходила по мене.

Вона дивилася на яскраву квітку.

– Невже так встигла розцвісти шипшина?

– Там завжди цвіте шипшина.

– Мене зовуть Берізкою, – з довірою сказала вона.

– Язичниця?

– Так. Церква не встигла дістатися до наших боліт.

– Байдуже, – сказав він. – Он у кормі сидить з гулею на лобі істинний християнин. Ти – язичниця. Чи варто було зайвий раз вмокатись у воду, коли всім однакова доля… А мене звати Гервасієм.

– Ти занадто сміливий, Гервасію, – крикнув піп. – Погано дбала свята інквізиція, коли ти так розпустив язика.

– На землі я, звісно, помовчував, – сказав Виливаха. – І то не дуже. А тепер навіть сам папа не зробить з мене тієї смаженини.

Піп хотів було щось сказати, але його слова заглушив крик несамовитого жаху.

Над іржавим, мов запечена кров, морем з'явилася перша за весь довгий шлях жива істота.

Вона летіла, важко махаючи перепончатими крилами, як великий кажан, і то злітала вгору, то опускалася у воду під неймовірним тягарем, підвішеним до її ніг. Здалеку цей тягар здавався низкою сріблястих риб.

Коли істота підлетіла ближче – крила виявились рукавами чорної чернечої ряси, а риби – дев'ятьма голими жінками, що чіплялися за старечі ноги потвори.

Зі страшною ненавистю до колеги Перевізник сказав:

– Один з тих, кому не дано забуття.

Тепер потвора летіла вже зовсім близько від човна. Старий із божевільними очима, клиноподібною бородою і головою, схожою на огірок.

Як жадібний падлоїд, що часом ухопить для себе занадто велику здобич, як коршак, схоплений сомом, старий підлітав і падав, торкаючись кігтями води, підлітав і падав. А на його спині повз, добираючись до горла і стискаючи його, юнак із закривавленою скронею.

– Я знаю цього чоловіка, – сказав полочанин. – Він вирізав мало не все моє місто.

– Рятуйте мене, рятуйте! Я нещасний цар Іван! – долинуло згори.

– Доки він літатиме? – спитав хтось.

– Доти такі, як ти, не перестануть його хвалити, – сказав Перевізник.

– А хто ці жінки? – спитав Полочанин.

– Це його жінки… А той – його син.

Виливаха тільки руками розвів:

– Жінки?

– Так.

– То мені буде ще гірше. Щасливий, у нього було тільки дев'ять.

Перевізник глянув на нього з жалем:

– Ти їх труїв?

– Крий боже. Я їх любив.

Човен зареготав.

Все далі й далі від нього черкала ногами воду, і здіймалась, і знову падала чорна тінь.

– Так-так, – сказав Виливаха. – То ж бо, я дивлюся, у нього від такої роботи сідниця шилом. Співайте осанну, хлопці. Нас чекає тільки забуття.

– Страшно, – сказала Берізка.

– Ніч-чого страшного, – сказав Гервасій. – Мені так уже було. Бачив я сон. Нібито забув я своє ім'я. І неприємно мені так. Не згадаю ім'я – і все. І думаю: от чорт! В усіх є ім'я, а в мене нема. Як же так? А як спитають? Добре, як не спитають. А як спитають. А як, скажуть, хлопче, твоє ім’я?

Човен реготав. Виливаха дивився на всіх нахабними синіми очима, і невловима усмішка блукала на його хитрих, добре розщеплених самою матір'ю-природою вустах.

– Святі лиходії, – сказав Виливаха, – набожні бабії. Гей, братове, вам кажу. Чи ж Бог дав білорусові дзьоба, щоб він пищав?

– А для чого?

– Лущити горіхи та цілуватися… А ну, святі, давай Велику Молитву!

Іржаве море тремтіло гострими хисткими хвильками. І на хвилях летів до недалекого вже берега смерті човен Розпачу, і Перевізник дивився на Гервасія знову здобутими очима з ненавистю і страшною заздрістю.

А над човном Розпачу злітав голос Виливахи й гриміли, ніби підпираючи його, грубі веселі голоси.

 
Годі лежать нам, як з каменю крушня!
Що ми, урешті, як Марко, бідуєм?
З тлустого панства збудуєм свинюшні,
Зі старих дівок – костьоли збудуєм.
Тюрми катам збудуєм із суддів,
З володарів – помийниці-ями…
Доки живем ми – доти ми люди,
А в смерті будем… людьми так само.
 

Спершись підборіддям на сплетені руки, з сумною надією дивилася на Виливаху Берізка. Очі ясні, ніби хтось хлюпнув криничною водою на лице – великі й гарні, ніби в корівки, і такі ж добрі. І носик хтось смикнув угору, і ротик напіввідкритий.

«А бодай тобі, чортовій Смерті, холера в живіт», – думав Гервасій і співав, щоб не заголосити од кривди. Тому що було це так, як вранці згадати те, що вчора в гостях недоїв і недопив.

 
Люблять нас небо, вино й кобіти.
Сонцем червоним, сонцем пророчим
Люд наш уперто встає над світом
Навіть опісля темної ночі.
Це наш гонор, щастя і сила:
Жити всупереч горю і ранам
Там, де давно б інших скосили
Радість і сонце, пісня й кохання.
 

Берег відкрився несподівано. Плескатий, як пінське болото, але з суцільного каменю. Холодом і безнадійним спокоєм віяло звідти. І легше було б, якби не палала пожежа шипшинової квітки. Легше було б зустріти цей берег у темряві.

На березі, видно, теж згодилися б з цим. Тому що, побачивши далеке світло в морі, на березі заметушилася варта: білі, немов із неживого парцеляну зліплені – людці не людці, а так чортзна-що, гидота з могутніми м'язами під липкою шкірою, з великими, ніби в нічних лемурів, очима, але зате з черепами, в які чи вліз би хоч наперсток мозку.

Вони заслонили очі долонями, але світло міцніло, і тоді еони в паніці кинулися кудись углиб останнього материка.

На човні горлали пісню, а варта втікала, і це було схоже на те, немовби до берега, пінячи воду, неминуче, як доля, наближався піратський корабель. Це було, як за часів князя Вячка, коли триста хлопців на човнах завоювали і пограбували мало не весь захід балтійського узбережжя.

На березі лишився тільки один з лемурів, сліпий із золотими ключами на поясі, Великий Канцлер підземного царства, високий дідуган, лице якого давно нагадувало череп.

Човен із шерхотом виліз на пісок.

– Мир вам із духом свинячим, – сказав Виливаха.

Він би придумав і ще щось, але всі були скуті колодами, і вдіяти не можна було нічого… Лемури з'явилися знову, і це були інші лемури, зовсім без очей, з гладенькою шкірою на їх місці. В'язнів скували попарно – рука Виливахи була на руці дівчини – і вивели на берег. Варта робила це спритно, навіть навпомацки: вона звикла до темряви.

Вперше в житті Виливаха не скористався з такого вигідного становища, не стиснув дівочої руки. Вони наближалися до лемурів, дзвенячи кайданами.

– Мені страшно, – сказала вона, – у них такі слизькі руки.

Лемур-канцлер простягнув лапу, щоб обмацати, де чергові голови й записати їх у реєстр. І раптом Виливаха гаркнув на нього:

– Ти куди лапи тягнеш, кротовиння смердюче?! Ти що, не бачиш? Тут панянка.

І ляснув вільною рукою по лапі Канцлера.

– За гарячий камінь хапайся, а не за наших дівчат. Не для тебе!

– Чому? – знизав плечима Канцлер. – Саме для нас. Усі ви тут для нас, а потім для забуття… Ану, варто!

Лемури навпомацки пішли до Виливахи.

– Поставте його на коліна, – спокійно сказав Канцлер.

Сліпці наближалися, мацаючи руками повітря. Дівчина з жаху притиснулась до Гервасія. В'язні човна теж тиснулися до нього, щоб бути разом. А він з відчаєм дивився на невмолиме коло, яке все стискалось і стискалось.

І раптом він згадав, як не переносить найменшого тепла вічно холодна луска риби. А згадавши, зірвав з грудей яскраву, як жарина, квітку шипшини й почав водити нею довкола себе. Лемури наближались.

І ось завагався один… другий… третій. Четвертий раптом ступив крок назад… Почали відступати й інші. І тоді Виливаха зареготав:

– Що, вхопили, як сом гарячої каші?!. Куди йти, хамлюги?

І сам рушив на чолі колони крізь ворожі лави…

Їх привели до кімнати з голими стінами, приймальної кімнати Смерті. Тільки двоє дверей було в ній: ті, крізь які вони прийшли, і другі, куди вони повинні були піти й зникнути. Канцлер підійшов до вартівника біля других дверей і сказав йому:

– Передай, що в морі збунтувався човен Розпачу. Я звелів заарештувати Перевізника. Але ці бандити все одно горлають пісні, як п'яні, І лаються, як матроси, і, коли проходили крізь браму Жаху, навмисне почали пострілами опоганювати святе місце.

– То чому в них не відібрали гаківниці? – непорозуміло спитав вартівник.

– Ці гаківниці в нас можна відібрати тільки з життям, хлопче, – сказав Виливаха.

В'язнів залишили самих. Вони чекали годину, і другу, і третю, і напевне занепали б духом, якби не Гервасій. А той тільки головою хитав:

– І тут не краще, ніж на землі.

З рук людей раптово самі собою почали спадати ланцюги, і всі зрозуміли, що настав судний час. А потім у дверях з'явився вартівник і оголосив:

– Виливаха Гервасій, життя – тридцять три роки.

Гервасій підвівся з лави і обвів очима свою бунтівливу ватагу.

– Сміливіше, хлопці… Мені весело було з вами.

– Я з тобою, – сказала дівчина. – Мені страшно буде без тебе.

– Чого, дурненька?.. Облиш… Це недовго… На ось, візьми квітку, щоб не було так самотньо, коли підеш туди…

Він погладив її по голові й подумав одне тільки слово – «шкода». А потім підморгнув людям нахабним лівим оком і, беззбройний, без квітки, рушив у смертельну кімнату.

Кімната була висока, як костьол, і гострі склепіння губились у темряві, а за стрільчатими вікнами лежала вічна пітьма. І кімната була пуста – тільки стіл, та два стільці, та шахова дошка на столі.

Всі стіни були обтягнуті сірим запорошеним сукном. Прямо перед Виливахою, у дальній стіні, були низькі темні двері, найостанніші, що існували і в світі Пам’яті, і в світі Забуття. Усю цю стіну й двері засновувало павутиння. Як чорні блискучі промені, бігли в усі боки нитки завтовшки з руку. І, як потворне чорне сонце, сидів у центрі цих променів волохатий величезний павук із срібним хрестом на спині – Арахна, яка тче павутиння вічності.

За столом на одному із стільців сиділа й мовчала Смерть.

– Добрий вечір у хату, – сказав Виливаха.

– Ти що ж це, Гервасію? – сказала нарешті Смерть. – За всю мою доброту, за квітку, за останній ковток вина, який я дозволила тобі, ти збунтував човен Розпачу.

Виливасі раптом стало смішно.

– Ти на кшталт нашого великого Канцлера, – сказав він. – Здирає останню шкуру і ще вимагає, щоб йому за це кричали "дякую!» Начальство, видно, повсюди однакове.

– А ти що, не читав Еклезіаста? Що було, то буде, і нема нічого нового під сонцем.

– Мене він ніяк не цікавив. В мене не так багато було часу, щоб витрачати його на брехню.

– А збунтувати човен? А ганьбити Перевізника і Канцлера? А розігнати мою варту? А поганити браму Жаху?

– Ми – люди, – сказав Виливаха.

Смерть посміхнулась:

– Багато ти тепер встигнеш зі своїм людством… Ну, як тобі твоя сусідка? Бачиш, я навмисне не хотіла перешкодити тобі. Сама добиралась до місця.

У нахабних і веселих очах Виливахи раптом з'явилася зневага.

– Досі я думав, що знущатися може тільки життя. І це було єдиним виправданням того, що ти існуєш, Смерте.

– Бачиш, можу і я.

– Бачу. І тому згадую життя з іще більшою ніжністю… Годі, кажи, куди йти?

Смерть показала на двері за павутинням.

– Арахно, – покликала вона.

Павук поворухнувся й почав спускатися нижче.

– Вона вип'є з тебе життя і пам'ять. Не бійся, це скоро.

– Коли це я колись чогось боявся?.. Тільки… я б на твоїм місці обновив своє господарство. Павука лишив би для володарів, які смокчуть кров з народу і виступають за старовину. А для бідних людей зробив би молот і підвів би до нього лотком воду, як на млині. Їм скільки разів доводиться підставляти свою голову під обух… Ну, прощавай.

– Стривай, – сказала Смерть. – Ти й тепер хотів би жити? Знаючи, що тебе чекає? Отримавши маленьку відстрочку?

– Навіть на дибі, – сказав Виливаха. – Всюди, де нема тебе.

Смерть сумно схилила голову, але одразу підвела її так, що клацнули зуби.

– Добре! Який ти дивний! Ти гравець, але тобі потрібні рабині. То, може, ти згуляєш у шахи з найбільшою володаркою всесвіту, гравець? Ставка – життя.

Виливаха знизав плечима:

– Давай.

– Хочеш, я дам тобі візира наперед?

– Щоб потім казали, що я скористався слабістю.

Дошка лежала між ними. Гервасій узяв за білий шолом маленького, але неймовірно важкого латника і відкрив дорогу своєму візиру… Арахна зацікавлено дихала над головою… І раптом Смерть засміялася:

– Ти знову попався…

– Чому? Я знаю, що ти ніколи не програєш.

– То нащо ти сів, дурний рогачовцю, слабенький чоловічку?

– Яка ти часом жалюгідна! Ніч-чого не розумієш. Я – людина. Я гравець. Невже ти думаєш, я, навіть беззбройний, навіть коли б на мене напали б уп'ятьох, на хвилинку задумався б: вжити мені зуби чи ні?

– Глядди-ди, – сказала Смерть.

За якісь двадцять хвилин вона пробила оборону Гервасія, зламала її і кинулася знищувати розкидані острівці відчайдушного опору.

І тут Виливаха побачив, який нелюдський розум грає ним, яка розрахована на сто ходів наперед передбачливість в'яже йому руки й ноги, як нікому ніколи не пощастить виграти в цієї найвищої і холодної істоти.

Його латники йшли вперед і гинули один за одним. Правий фланг кістяного білого війська прогинався під несамовитим натиском чорних так нестримно, як нестримно грузнуть у болоті коліна людини, що взяла непосильну ношу.

З мужністю розпачу візир Виливахи кинувся вперед, збив ворожого латника, що виходив на лінію «Візирів трон», скинув бойового слона і одразу заметушився між двома турами Смерті. Гуляй-городи на спинах тур хижо вискалили свої зубці.

Візир збив ще одного латника і наклав головою, оточений чорним військом.

І тоді рука Смерті простяглася і зняла з голови короля корону.

– Амінь, – сказала вона.

– Я можу гордитися, – сказав Виливаха. – Не кожен грає зі Смертю.

– Ти непогано бився. Дивись, майже година. На інших досить і десяти хвилин.

– Нічого дивного. Це була найхвилюючіша партія у моєму житті.

– Все скінчено, бунтарю. Вартовий, приведи решту.

До кімнати увійшли всі веслярі з човна. І на чолі їх стояла дівчина, а замикав процесію Перевізник.

– Ось, – сказала Смерть. – Він багато брав на себе. Хотів грати зі мною. Дивіться на його приниження, хлопи.

– Програти не приниження, – сказала Берізка. – Приниження – кпити з того, хто мужньо програв.

Вона дивилася просто в очниці Смерті.

– Багато ти розумієш, сіра курочко, – сказала Смерть. – Багато ти розумієш, слабенька пилинко.

Зустрілася поглядом з Виливахою і запнула на грудях плащ, прикрила ним свої старі жовті кістки. І тільки тоді Виливаха зрозумів, що перед ним теж жінка, з ненавистю до щасливіших і заздрістю до них.

– Що, Виливахо, може, зіграємо на квітку? – спитала вона.

– Я можу грати собою. Але я не граю рідною землею.

– Що ж, – байдуже сказала Смерть, – тоді йди до Арахни, дівча.

– Але я не хочу туди, – непорозуміло сказала Берізка.

– Як я тебе ненавиджу, – сказав Виливаха безносій. – Зовсім як наших радців і князів.

– А проте я добра, – сказала Смерть. – Хочете, ідіть удвох.

Дівчина ніби навіть із полегкістю кинулася до Виливахи:

– Ходімо. Нехай вона дивиться.

– Я теж була молодою, – поблажливо сказала Смерть. – Я пам'ятаю свого першого. Його звали Авель. А тепер мені все це непотрібне. Я знаю ціну всім вам. Мужчини підлий народ, але нема нікого підлішого від жінок… Що, Виливахо, не гралася тобою єдина, кого ти справді жадав… більше за життя?

– Ну, – сказав Виливаха.

– Підло запобігала, набивала собі ціну, мучила тим більше, чим більше ти кохав. І що більше ти її кохав – то менше поважала. Потрібне їй було твоє безмірне кохання? Батіг їй потрібний був. Батіг і кулак. Зневага і рабство. Хоч в останньої продажної погані, хоч у боягуза і зрадника – аби лизати ноги. І ти ще не хочеш забуття? Ти дай нашому підлому людському племені ось тут, зараз, врятуватися по одному, кинувши всіх інших Арахні, – хто не скористається з цього? Ось ти, курчатко, ану… зіграй зі мною на своє жалюгідне життя.

– Я… не вмію, – обличчя Берізки згасло.

– А якби вміла – кинула б усіх і не почухалась. А ти… Пе-ре-віз-ни-ку? Ти, зраднику?.. А ти, брехливий панотче? А ви всі? А ти, Виливахо, гордий кавалере, ану, зіграй на її життя.

– Чужим – не граю. Ніколи не грав на чуже майно.

– Ну і ще на всіх оцих. Ну! На двадцять років цієї дівчини. На двадцять років Перевізника, на двадцять – усіх інших. На всіх, крім попа, бо він мріяв про царство безсмертне. Ну?! Жалюгідна людська слизь!

– Виливахо, – сказав Полочанин. – Чи довго вона тут буде глузувати з нас?

– А програш?

– А гонор, – сказав Полочанин.

– Згода, – сказав Гервасій.

Смерть підвела голову.

– Ти?! Тобі же все одно нічого, нічого більше не допоможе. Що тобі?

Виливаха виставляв важкі фігурки. І кожний удар денцем об дошку був, як удар по віку труни.

– Що тобі до цього Полочанина? Що тобі до Перевізника?

Гервасій похукав на денце свого візира: щоб не зурочили.

– Ти програєш. Ти ніколи-ніколи їх не зустрінеш. Ніхто ніколи не довідається.

Виливаха рівняв шеренги латників.

– Ти розумієш, на що ти піднімаєш руку? На мою велич!

«Горе й нещастя Рогачова» простягнуло руку і взяло в дівчини квітку.

– Ти пам'ятаєш царя Івана? Я й тобі не дам забуття.

Гарні вуста Виливахи нахабно й зухвало всміхнулись, і не було, здається, нічого кращого за цю усмішку.

– Дякую, – сказав він.

– Тоді – пропадай, – сказала Смерть, – ти, хто сіє у серцях цих… нещасних нездійсненні надії.

– А що, хлопці, – сказав Виливаха. – П'ять хвилин надії – хіба мало?

Весляри всміхалися.

– То пропадай, – сказала Смерть.

Латник її візира зробив два кроки вперед. Виливаха рушив свого.

Як застрільники січі, як Ракута й Койдан, під Крутогір'ям, латники стояли посеред поля. Віч-на-віч.

…Нездоланно, як чорна хмара, як крижацьке море на три сотні вояків князя Давида, як османи на Косовому полі, як рицарі на Білій Горі, посувалися вояки Смерті. І знову Виливаха відчув, що ніхто ніколи не може виграти в сили, яка сидить навпроти.

Нелюдська, найвища, холодна і невблаганна розважливість, яка не помиляється, воювала з ним. Це було страшно, ніби уві сні. І Гервасій зрозумів, що справді пропав.

– Пізно, Виливахо, – засміялась, зарипіла Смерть. – Пізно навіть з цією дівкою. Пізно! Грати треба за життя. Хе-хе. І моє щастя, що ви, особливо баби дурні, не розумієте цього. Через користолюбство вони відмовляють бідним, але високородним, ніби в них три життя.

І безжально, ніби уві сні, Смерть зрізала Виливашиного слона.

– А ви, коли вони відмовляють вам, улещуєте їх подарунками. Ніби ваші коралі варті магнатських палаців, ніби ваша дешева бірюза з дорогим поцілунком варта карети шестериком без поцілунку? Ніби срібне дешеве люстерко, подароване ніжним коханкам, мас в очах такої вартість проти вілли за містом, яку дарує – усе одно жеребець чи кастрат. Хе-хе!

Смерть дивилася то на Виливаху, то на Берізку. Вона злилася і, проте, кришила оборону Гервасія, як хотіла. І той, незважаючи на холодний спокій розпачу, бачив: усе скінчено. Він зрізав слона Смерті й одразу втратив свою туру й латника, який погрожував шатру візира. Виливаха зирнув на дівчину, побачив її лице й знизав плечима.

– Даруєте їм срібні люстерка, – рипіла Смерть. – А я дарувала б їм люстерка майбутнього. Я дарувала б їм замість люстерка череп. «На, дурепо, дивися. На, дивися, яка ти будеш завтра. Не падлюч. Кохай, коли кохають тебе»… Не слухає… Не послухає… Хе-хе-хе!..

У Гервасія опустилися руки. Але вголос він сказав:

– Думаєш ти над кожним ходом, як піп перед утренею: випити йому чи не випити.

– На тобі чару, – Смерть узяла чергового латника.

Виливаха гасав очима по дошці й міркував, що йому тепер робити. Арахна дихала йому в спину.

– Геть! – крикнув їй Виливаха, у роздумі водячи рукою над фігурами.

– Що вона тобі, заважає?

– Звісно. Як ікона у спальні… Не можу я, коли дивляться…

Арахна відповзла. Гервасій похитав головою. Хитрувато посміхнувся:

– Ой, Полочанин, ой, лизунчик. Поглянь-но, перед кончиною, можна сказати, куди ти дивишся, щоб тобі так останній раз.

Смерть глянула скоса на Полочанина. І в цей час Виливаха підставив Смерті п'ятого свого латника, водночас пересунувши рукавом під бій її туру.

Безока зиркнула знову на дошку, що мала вигляд страшного розгрому. Посміхнулась:

– Зараз тобі моя тура – мій човен Розпачу… О, л-латничок! Ану, голубчику! Йди до померлих, любий ти мій.

Зовні здавалось, що тура зараз увірветься й закінчить розгром. Латник Гервасія злетів з дошки… І тоді рогачовець із гуркотом зняв підставлену ним же туру.

– На!

Смерть засичала.

– А он тобі ще загроза королю. Це тобі за «ласку» до мене.

Король Смерті відступив, відкривши візира за своєю спиною, кинувши його в біді.

– На, – грюкнув по ньому Виливаха, не даючи опам'ятатись. – Два щити перед одним мечем. Вибирай. Коню – слона або моєму візиру – другу туру.

І він зняв туру – човен Розпачу. Останню туру, що була в Смерті.

Люди ойкнули. На дошці буквально за якусь хвилину все змінилось. У сталевій лаві наступу тепер зяяли страшенні проломи. Військо Смерті спливало кров'ю. І, однак, без обох тур, без візира й слона вона була сильніша за кожного гравця на землі. Бо вона передбачила всі можливі розташування фігур на полі бою і знала, як закінчиться і як може розвинутися кожен із ходів ворога.

Виливаха, як і кожна людина, міг сказати, що ось ця гілочка дубка може дати цього року пагін завдовжки десять дюймів, а ця – двадцять, бо на неї потрапляє більше сонця. Смерть нелюдським своїм зором бачила, яким буде цей дуб в останню хвилину свого існування через сто років, коли сокира вдарить його під корінь. І вона спокійно, холодно почала користуватися цим знанням. Вона зібрала всі сили в кулак і почала тиснути на праве крило Виливашиного війська.

…І в цю мить Гервасій почав розуміти щось таке, що посилило в його душі паростки несамовитої радості…

…Дитинство. Друзі йдуть по гриби. Всі інші пробираються у нетрі, а він спокійно йде лісовою дорогою і через кожні кілька кроків зриває боровика, що виліз якраз між коліями. Твердий, зісподу ніби обсипаний борошном (ішов дощик, і краплі, підскакуючи од землі, били під його парасольку, а потім висихали), пругкий, мов сир.

А ось соловейко, який третє літо спокійно жив під його вікном. А ось заєць, який дожив до старості одразу за гумном, тому що так не буває.

Роби несподівано, роби, як не буває, роби, як не робить ніхто, тоді переможеш. Навіть якщо ти слабосилий, як комар посеред ворожого моря. Тому що тільки дурні розмірковують за правилами здорового глузду. Тому що людина тільки тоді людина, коли вона сміливо рве похмуре приречення і чхає на «одвічні» закони.

– Ти воюєш не за правилами, Виливахо, – сказала Смерть. – Ти віддав мені цього латника і, отже, повинен був укріпитися ось тут, а замість цього…

– Кому повинен?

– Безпомилковості.

– Я повинен ось їм, цим людям. І нікому більше.

Другий слон Смерті заторохтів боками на столі. Виливаха посміхнувся… Що знала ця безока погань про горобину, яка росте на його кам'яниці, нехай без належного обсягу землі, але зате недосяжна для кіз? Що знала вона про зайця у глодових живоплотах, який ціною щоденних дряпинок зберігав у цілості шкуру? Що знала вона про його народ, який жив всупереч усьому і не так і вирощував шипи на своєму корінні, а не на стеблах?

«Нехай косить твоя коса. Що мені в моїх гарних, але непотрібних квітках, якщо моє коріння мовчить і розростається у землі, і чекає свого дня?»

– Виливахо, де глузд у твоїх вчинках?

– А ти що думала, я – абак?[5]5
  Дошка для лічби. Прообраз сучасних лічильників.


[Закрыть] Людина– бидло непослідовне. Тому вона й не бидло.

Він тріумфував у душі. Вона, нездоланна, не могла здолати тільки одне: божу непослідовність людської думки. Навіть не божу. Тому що людина іноді за звичайного падіння гральних костей робить значніші висновки, ніж бог із незаперечного закону, що два рази два – чотири.

– Ти на кшталт батьків нашої церкви, – сказав Виливаха. – Візьми їх за ноги, трусни – одразу з них різна погань посиплеться. Три істини і більше нема… «Раби, слухайте панів ваших», «Дух – головне, а гнійна плоть – за ним», «Якщо не будете, як діти – не потрапите в царство небесне…» Творці мудрості для бідних… Карбівники байок для усіх.

І він зняв коня Смерті.

Він згадував землю і всміхався. Його нова, непереможна мудрість була мудрістю тому, що в ній не було нічого скутого. В ній було натхнення, сердечний біль, неусвідомлена прихильність до одного й огида до іншого. Шкода, що пізно, пізно прийшла до нього мудрість. Але він подумав, що як Смерть ось зараз не може перемогти його, так ніколи не переможе його живих братів велике королівство, в якому володарював рогатий його стараннями Цикмун. Ніколи, навіть з допомогою падлюк на кшталт несвіжського Радзивілла, старобінського Слуцького або полонецьких чи мінських Ходкевичів. Тому що вони всі «як належить».

– Мат! – сказав він.

Смерть сиділа мовчки. Потім підвела череп.

– Нечувано, – сказала вона, не розтискаючи зубів. – Із самої тієї хвилини, коли я прозівала туру.

– Ти прозівала її раніше, – сказав Виливаха. – Ще на морі.

– Переміг… Що ж, мене втішає те, що це остання твоя перемога, що ти – перший, але ти й останній.

– І то правда, – сказав Гервасій і підвівся. – Хоча?.. Хто знає… Теперечки пішли так-кі діти, і потім – чого мені шкодувати, коли я зміг неможливе, коли я зникну переможцем?

– Попрощайся з ними, – сказала Смерть.

– Байдуже, хлопці, – сказав Виливаха. – Зустрінемось у козолупа на жердці, як сказав наш добрий король московському царю.

– А я? – сказала Берізка.

– Шуми подовше, – сказав Виливаха. – Постарайся там щодо дітей і за мене… Живи щасливо, мала.

І він, дуже випроставшись, рушив до дверей, куди вже спускався з висоти чорний павук.

– Гервасію! – почув він за собою.

Дивно, він ішов спиною до неї і водночас міг побожитися, що бачить її очі й розуміє, розуміє те, що живе в цих очах. Але він ішов.

Арахна стиснула живіт, готуючись до стрибка.

– Пані! Пані! Нехай він почекає, я не хочу!

– Чого ти не хочеш?

– Я не хочу… на землю.

– То йди з ним.

– Дякую… Дякую вам, пані Смерть!

– Іди, дівко.

…Виливаха ледве встиг відштовхнути дівчину од павутиння:

– Дуже ти знаєш життя, дурепо… Назад!

– Я і не знала його… До самого човна, – вона дивилась на нього, мов на бога. – То що мені тепер у тому незнанні?

– Дурна, дурна, – з болем сказав він. – Ти й не знаєш, хто я. Брехун, п'янюга, бабій, безбожник, єретик, злочинець, ненажера, опудало для усіх добрих людей.

– Байдуже. Тільки перед тим, як підемо… поцілуй, будь ласка, мене.

І раптом Полочанин гримнув шаховою дошкою об кам'яні плити.

– Ти, – сказав він Смерті. – Це вже занадто. Або вбивай одразу й разом зі мною, або відпусти.

– Не можу, – сказала Смерть. – Хіба що… поділити між ними життя цієї квочечки. Замість двадцяти для неї – кожному буде по десять років… Ти згодна померти у двадцять сім років?

– Я згодна була і в сімнадцять, – сказала Берізка.

– А ти, Виливахо?

– Я хочу, щоб вона жила, скільки їй належить.

– Тоді я піду зараз, – опустила голову дівчина. – Чи не однаково мені, коли ти не хочеш мене…

Виливаха замислився.

– Гаразд, – нарешті сказав він. – Спробуємо наново. Хоч у нас і мало днів, але, я гадаю, пам'ятаючи це, ми нестимемо один одного обережно… як несуть останній глек із горілкою на хрестини.

Навіть тут він був невиправний.

– Ну що ви там шепочетесь, як раки? – спитав він людей.

– Слухай мене, – сказав Полочанин. – Мені важко позбутися навіть одного придбаного дня. Тим паче тепер, коли я знаю, що таке смерть, і не хочу її, як… смерті. І все-таки візміть мої два роки. Буде несправедливо, коли я переживу вас… на цілі десять років, рогачовцю.

Гервасій подумав, що відмовитись не можна.

– Ми беремо їх, – сказав він.

– І мої два роки… І мої… І мої, – загули голоси.

Смерть лічила на пальцях. І, налічивши чергові десять, клала на стіл одну фігурку. І поступово в неї усе більше одвисала щелепа.

– Що ви робите? – спитала вона. – Ви, які над усе боїтеся мене, ви дали їм ще по сорок років кожному. І цей єретик і блюзнір проживе на землі дев'яносто три роки, а вона – сімдесят сім!.. Побійтеся Арахни, люди!!.

В цей момент маленький чоловічок, що ховався досі за спинами інших, розсунув натовп і, не звертаючи уваги на стару, підійшов до Гервасія:

– Пробач, я не можу віддати тобі два своїх роки.

Усмішка в нього була винувата.

– Нарешті, – сказала Смерть. – Я ще не зовсім втрачаю надії на вас, люди.

– Розумієш, – сказав чоловічок, – моє місто пообіцяли вирізати стрільці. До ноги. Ми не могли б протриматись більше як до вечора, але я був убитий вранці, якраз на початку штурму. У мене тільки один день життя. Може, не варто було і вертатися, тим паче, що всі мої загинули, а ввечері ніхто вже не скаже мені по-своєму: «Здоров, Галяше-медоваре!» Але ж один цей день я можу тримати меч, корд чи ніж. І мене мучитиме думка, що я ніби кинув тих, і місто, і свою землю, і медовню біля Перевесища. Розумієш, воно було гарне, місто, доки вони не прийшли. І навіть бджола, в якої нема свого слова, не шкодує жала й життя, захищаючи вулик. Мені соромно, але… не погребуй… візьми і мої дві хвилини, брате.