Текст книги "Україна–Русь. Книга перша"

Автор книги: Володимир Білінський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 24 страниц)

V. За Літописом Руським

Оскільки ми досліджуємо історію України–Русі з 1240 року,то слід розповісти, який вплив на події тих далеких років мали правлячі князі – правителі Галицько–Волинських та Київсько–Подільських земель.

Офіційно престол Великого Галицько–Волинського князівства посідали:

1. Данило Галицький – 1238–1264 рр.,

2. Василько Романович, Шварн Данилович – 1264–1269 рр.,

3. Лев Данилович – 1269–1301 рр.,

4. Юрій Львович – 1301–1308 рр.,

5. Андрій і Лев (Юрійовичі) – 1308–1323 рр.,

6. Болеслав (Юрій) Тройденович – 1323–1340 рр.,

7. Любарт Гедимінович – 1340–1384 рр.

Після 1349 року Галичина відійшла до Польського королівства, а Волинь після 1384 року – до Великого Литовсько–Руського князівства.

До Великого Галицько–Волинського князівства ще з 1230 років належав Київ з більшою частиною Київської землі. А з 1362 року, після Синьоводської битви, до Литовсько–Руського князівства були приєднані Подільські землі від Білої Церкви і Канева до Чорного моря та від Пониззя до Дніпра.

Російська Велика Радянська Енциклопедія характеризує період становлення Великого Галицько–Волинського князівства такими словами:

«Галицко–Волынское княжество…, возникшее в результате объединения Галицкого й Владимиро–Волынского княжеств (1199). Было расположено на плодородных черноземных землях в верховьях рек Днестр, Висла, Нарев и Припять с издавна существовавшим пашенным земледелием. Для экономики княжества характерны развитие ремесла, городов (в 13 в. – св(ыше) 80; важнейшие – Галич, Владимир–Волынский, Теребовль и соляных промыслов, крупное феод(альное) землевладение, в связи с чем боярство играло большую… роль. Первый князь Роман Мстиславич (правил в 1170–1205) захватил Киев и принял титул вел(икого)князя (1203)… После смерти Романа Г(алицко)–В(олынское) к(няжество) распалось на ряд мелких кн(яжест)в, часть земель захватили венг(ерские) и польские феодалы, приглашенные боярами… Призванный в 1219… кн(язь) Мстислав Мстиславич Удалой изгнал в 1221 из Галиции венг(ерских) феодалов. Тогда же на Волыни пришел к власти сын Романа Мстиславовича Даниил (Галицкий. – В. Б.) (правил в 1221–64), завершивший объединение Волыни (1229), ставший после смерти Мстислава Удалого (1228) князем Галицким (окончательно подчинил себе княжество после борьбы с венг(ерскими) феодалами и боярами в 1238. Талантливый и яркий романтик, Даниил Романович завладел Києвом и после ожесточенной борьбы с др(угими) князьями, Венгрией, Польшей и галицкими боярами объединил под своей властью всю Юго–Зап(адную) Русь (1245)» [25, т. 6, с.65].

Остаточно розбивши своїх супротивників у битві, як пишуть сучасні українські історики, що «відбулася біля обложеного Ярослава 17 серпня 1245 р.», Данило Галицький став найпотужнішим правителем Східної Європи. За свідченням тих же істориків битва 1245 року на річці Сан «була однією з найбільших в історії Русі XIII ст. і підвела переможну риску під багатолітньою боротьбою Романовичів за відновлення Галицько–Волинського князівства» [44, с.71].

Головною заслугою князя Данила Галицького було відновлення єдності більшої частини української (руської) землі в надзвичайно важких умовах оточення: з південного сходу – Золота Орда, з південного заходу – Угорське королівство, з заходу – Польське королівство, з півночі – Литва. Усі жадали нашої, руської, землі та нашого славетного спадку.

У 1241 році князь Данило вирішив питання внутрішньої зради, винищивши Болохівщину, за співпрацю з ворогом під час воєнних дій Батия. У всіх цивілізованих народів перехід на бік ворога вважається зрадою.

Звернімо увагу, ця подія трапилася тоді, коли військо хана Батия ще перебувало на теренах сусіднього Угорського королівства. Це зайвий раз свідчить про незалежність Великого Галицько–Волинського князівства від Золотої Орди.

Одночасно Данило Галицький розправився і з галицькими боярами, які чинили смуту в державі. Бо, як пише Літопис Руський: «Бояри ж галицькі Данила князем собі називали, а самі всю землю держали. Доброслав же Суддич, попів онук, укняжився був і грабував усю землю, а ввійшовши в [город] Бакоту, все Пониззя забрав без княжого повеління. Григорій же Васильович замишляв підгірську землю Перемишльську собі захопити. І була смута велика в землі [Галицькій] і грабіж од них» [18, с. 398].

Що цікаво, Літопис Руський 1242 рік визначив так:

«У рік 6750 [1242]. Не було нічого» [18, с. 400].

Надзвичайно цікавий запис, який засвідчив два факти:

Перше, повну відсутність зв’язку з так званою Ростовсько–Суздальською землею;

Друге: вигадку про так звану Чудську битву 1242 року. Літопис Руський та Іпатіївський не знали про Чудську битву. Хоча московська історична наука визначає ту битву як доленосну. Отакий московський історичний анекдот.

Розгромивши внутрішню опозицію, до 1245 року, Данило Галицький у знаменитій битві під Ярославом 17 серпня 1245 року поставив остаточну крапку у намаганні зовнішніх та внутрішніх ворогів розчленувати та послабити його державу.

Ось як оцінили сучасні українські історики наслідки Ярославської битви 1245 року:

«Ярославський тріумф підбив риску під сорокарічною боротьбою за відновлення Галицько–Волинського князівства, яке зробилося наймогутнішим на Русі, а його повновладним володарем, “властелином”, став Данило Романович. Щоправда, Володимир і Луцьк із більшою частиною Волині Данило передав братові Васильку. Однак цей поділ був суто формальним. Романовичі завжди жили і діяли в злагоді, а молодший брат у всьому слухався старшого. На Русі і в світі Романовичів справедливо вважали співправителями» [44, с. 71–72].

Та головне, на що автор хоче звернути увагу читачів, що всі ці події відбувалися до поїздки Данила Галицького до Золотої Орди у 1250 році. Хоча українські історики, перебуваючи під впливом московських фальсифікаторів, подають ту поїздку під 1246 роком. Навіть прагнуть якимсь чином пов’язати її з Ярославською битвою.

Битва під містом Ярославом 17 серпня 1245 року, її наслідки та подальші дії Данила Галицького, Папи Римського, хана Батия свідчать, що поїздка князя не могла розпочатися у вересні 1245 року, а розпочалася через кілька років після цієї події. Ми пам’ятаємо: Данило Галицький, за Літописом Руським, вирушив із Києва до Переяслава, а це майже 150 кілометрів водою у листопаді. Що нереально. Брехати не личить нікому.

Ярославська перемога Данила Галицького у 1245 році вчергове засвідчила, що Велике Галицько–Волинське князівство впродовж 1241–1250 років не мало ніякого зв’язку із Золотою Ордою, не сплачувало їй данини і перебувало у статусі незалежної держави. Не будемо аналізувати зайвий раз наші висновки. Вони очевидні.

Поїздка Великого князя Данила Галицького до хана Батия у 1250 році не несе жодної згадки про приєднання князівства до Золотої Орди, чи про її васальне підпорядкування. Цього в літописі немає, як би того хто не бажав!

Отож, дізнавшись про значне посилення Галицько–Волинського князівства після Ярославської битви 1245 року, про що Батию доніс прикордонний тисяцький (Куремса) через свого улусного хана Мовала. Хан послав до Данила свого представника із чисто провокаційною вимогою: «Дай Галич!»

Ми ніколи не задумувалися, а що б сталося, якби Данило Галицький відповів: «Бери».

Проаналізуємо становище Золотої Орди тих далеких років під незвичним кутом зору.

Територія Великого Галицько–Волинського князівства у 1250 році складалася із сучасних областей: Київської, Чернігівської, Гомельської, Брестської, Житомирської, Рівненської, Волинської, Львівської, Івано–Франківської, Тернопільської, Хмельницької, Вінницької та західної частини сучасної Польської республіки (Холм, Ярослав тощо). Що є певною мірою умовно.

Уже говорилося, що перших татарських поселенців (стойбища) взимку 1246 року Плано Карпіні зустрів південніше сучасного міста Дніпропетровська. Перед так званими татарами лежали неосвоєні ними сучасні українські області: Херсонська (більша частина), Миколаївська, Кіровоградська, Черкаська, Одеська, Крим тощо. Це тільки на заході та півдні. Не ведемо мови про більшу частину лівобережної України (Полтавська, Харківська та Сумська сучасні області), де татар у 1250 році теж не було. При цьому становищі стотисячна армія хана Батия у 1247–1250 роках перебувала в районах сучасних Кзил–Ординської та Гуріївської областей для протидії ханові Гуюку.

Слід зазначити, що майже вся увага хана Батия із 1242 по 1250 рік була прикута до подій, що відбувалися в столиці імперії та звідкіля йому загрожувала смерть від Великого хана.

Відбувалося жорстоке протистояння між ханами Батиєм і Гуюком. Ось як про ті події розповів Рашид–ад–дін:

«В том году он (Гуюк. – В. Б.) прозимовал в той местности, а когда наступил новый год он… выступил из тех мест и в полном величии и могуществе направился к западным городам… Соркуктани–беги, поскольку она была очень умной и догадливой, поняла,что поспешность его (Гуюка. – В. Б.) [отъезда] не без задней мысли. Она послала тайком нарочного к Бату [передать]: “Будь готов, так как Гуюк–хан с многочисленным войском идет в те пределы”. Бату держал [наготове] границы и вооружался для борьбы с ним. Когда Гуюк–хан достиг пределов Самарканда, откуда до Бишбалыка неделя пути, [его] настиг предопределенный смертный час и не дал ему времени ступить шагу дальше того места, и он скончался» [31, том 1/2, с. 121].

Менгу–хан, тобто ставленик Батия, був обраний Великим ханом імперії Чингісхана в 1251 році. Отож, загроза зі сходу для Батия зникла тільки після цих подій. Тому й не дивно, що хан Батий не звертав уваги на свого західного сусіда. Тільки після значного посилення Великого Галицько–Волинського князівства, яке сталося після Ярославської битви 1245 року, та спаду напруги в самій імперії після смерті хана Гуюка у 1248 році, Батий направив послів до Данила Галицького.

На той час, 1250 рік, склалася надзвичайно парадоксальна ситуація, коли для хана Батия, та Золотої Орди в цілому, було вигідніше мати на своєму західному кордоні сильного сусіда, ніж залучати ті землі до складу Золотої Орди.

Не забуваймо: польські й німецькі князівства та Угорське королівство після страшного погрому 1241–1242 років мріяли про реванш. На їхньому боці була вся Європа, а головне – Папський Престол.

Тому й діяли правителі Золотої Орди за правилом: «ворог мого ворога – мій друг».

Ось чому хан Батий приймав Данила Галицького у 1250 році за найвищим державним етикетом, пригощаючи чорним кумисом. Ще раз звертаю увагу: князь Данило не відвідував столицю імперії – Каракорум, що зайвий раз свідчить про незалежний статус князя та його держави.

Слід думати, що між Золотою Ордою та Великим Галицько–Волинським князівством були підписані певні угоди з цілком конкретними зобов’язаннями, за якими Золота Орда визнавала цілісність та недоторканість володінь Данила Галицького. Про те свідчить поведінка Великого князя стосовно тисяцьких Улусу Бувала – Куремси у 1254 та 1256–1259 роках та Бурондая у 1260–1261 роках.

Літопис Руський зазначив:

«Данило ж воював із Куремсою і ніколи–таки не боявся Куремси: Куремса–бо не міг йому був ніколи вчинити лиха, допоки [не] прийшов Бурондай…» [18, с. 420].

Певно, тисяцький Куремса (Коренца) мав чіткі інструкції від улусного хана, а, можливо, і від самого хана Батия, як поводитися із сусідом.

Тому у 1254 році до міста Бакоти прибули тільки татарські посли агітувати за васальне приєднання Пониззя до Золотої Орди. І не дивно, що за вказівкою Данила – князь Лев заарештував отамана Бакоти – Милія та відвіз до батька як зрадника, що піддався агітації татар. Ця агітація відбувалася ще в часи правління хана Батия і не дивно, що отримала такий розвиток.

Та, певно, з 1256 року на західний кордон від нового хана Золотої Орди – Берке надійшли нові інструкції. Хоча хани відкрито не скасовували договори та домовленості своїх попередників. Чинилось подібне таємно. Воєнні дії Данила Галицького у 1257 і 1259 роках згідно з тодішнім договором були цілком оправдані, чому й не було ніякої реакції Золотої Орди на невдачі Куремси.

Цілком очевидно, що в Золотій Орді ці невдалі спроби порубіжного тисяцького Куремси залучити Болохівщину та Крем’янеччину до васальної залежності пояснили представникам князя Данила Галицького, які вимагали дотримання існуючого договору, як самочинні дії тисяцького, і надіслали на кордон, який посунувся з Дніпра на Буг – Синюху – Гнилий Тікич, нового тисяцького – Бурондая. Що цілком очевидно.

Хан Берке посилював свій вплив на улус Бувала, призначивши тимчасового баскака, поки підростав Ногай, і прихопив для Бурондая клин землі від Дніпра до Буга та від Чорного моря до Гнилого Тікича.

Чому ми визначаємо саме такий кордон Золотої Орди на 1260 рік?

Відповідь очевидна. Літописи не зафіксували ніяких змін на західному кордоні Золотої Орди на території сучасної України з 1260 по 1362 рік, коли Великий Литовсько–Руський князь Ольгерд розгромив на Синій Воді війська трьох татарських ханів «Кутлубуги, Хаджібея і Дмитрія».

З 1262 року Золота Орда розпочала жорстоку війну на Кавказі з династією Хулагу–хана, тому, звичайно, ніяких завоювань на заході впродовж правління хана Берке відбуватись не могло. Навіть агресивний порубіжний тисяцький Бурондай з того року зникає з Руського Літопису назавжди. Певно був направлений ханом Берке на чолі військової потуги Улусу Бувала на Кавказ, де його згодом замінив молодий володар Улусу Ногай. Тому і згадок про татар у Літопису Руському з 1262 до 1274 року немає.

Все, про що говорилося в цьому розділі, є заслугою тодішніх керманичів Великого Галицько–Волинського князівства: Данила Галицького (помер 1264 року), його брата Василька (помер 1271 року) та сина Данила – Шварна (помер 1269 року).

Із 1269 року син Данила Галицького – Лев Данилович посів престол Великого князя, на якому тримався до 1301 року. Але й за цього князя у Літопису Руському немає жодної згадки про підпорядкування хоч би частини території Великого князівства володарю Улусу – Ногаю.

Тому заява декого із сучасних українських істориків про те, що «до улусу Ногая входила вся сучасна територія Української держави», – є хибною і не відповідає дійсності. Навіть великі російські історики, наприклад, В. Л. Єгоров у праці «Историческая география Золотой Орды в XIII– XIV вв.» визнав:

«Степные пространства между Днестром и Днепром в XIII в. с… образованием Золотой Орды входили в ее состав. В бассейне Южного Буга… (татарські. – В. Б.) кочевья распространялись к северу, захватывая нижнее течение его левого притока – Синюхи. Они, видимо, доходили до южной границы современных Винницкой и Черкасской областей, т. е. среднего течения Южного Буга. Выше золотоордынская территория не распространялась» [173, глава 3].

Головне – археологічні дослідження, які велися на теренах сучасної України ще з початку XIX століття російськими імперськими археологами, ознак присутності Золотої Орди далі знаменитого трикутника (Таганча): Біла Церква – Канів – Звенигород (Звенигородка) не виявили.

Це стосується і Києва.

Життя Києво–Печерської Лаври з 1240 по 1320 рік очолювали 8 (вісім) ігуменів і воно не припинялося. Київ усі ці вісімдесят років належав до Великого Галицько–Волинського князівства, який мав свою, незалежну від золотоординської, Митрополію і свого, окремого від Золотої Орди, Митрополита.

Навіть Літопис Руський, описуючи Волинського князя Мстислава, сина Василька, писав про цілком незалежного князя: «Князь же Мстислав сів на столі брата свого Володимира на самий Великдень, у рік 6797 (1289), місяця квітня в десятий день, і став княжити після брата свого, правдолюбством світячись до всіх братів своїх, і до бояр, і до простих людей…

Він держав мир із навколишніми землями: з Ляхами, і з Німцями, і з Литвою, [а] землю свою держав величиною аж по Татар, а сюди – по Ляхи і по Литву» [18, с. 450].

Літописець розділяє володіння татар і Волинського князівства, не поєднуючи їх. А Волинська земля тяглася на південь до кордону з Пониззям.

Київ у ті роки також належав до володінь Галицько–Волинських князів.

* * *

Імперські (польська та російська) історичні науки зробили все можливе, щоби позбавити українців національної пам’яті. Авторові довго не вдавалося натрапити на достовірні джерела, аби зв’язати в єдиний ланцюг події ХІІІ–ХІV–ХV століть, які мали достовірне місце на українській землі у ті часи. Лише коли до моїх рук потрапили спогади посла англійського і французького королів Гілльбера де–Ланноа, написані 1421 року, вдалося зрушитися з місця. Про що говоритимемо пізніше.

Спогади посла англійського та французького королів, у яких розповідається про руського (українського) князя Гедігольда, він же князь Василь Красний Острозький, спонукають нас до відновлення картини тодішньої Русі. Почнемо із періоду, на якому закінчився Літопис Руський – 1292 рік. У ті часи великим Галицько–Волинським князем був син Данила Галицького – Лев, який володів князівством із 1269 по 1301 рік. Літопис Руський, який багато розповів про діяльність князя Лева Даниловича, згадує про постійні війни князя з польськими королями та литовськими князями. Розповідає літопис і про посягання князя Лева на землі своїх братів.

Під 1288 роком літопис згадує про його словесні зазіхання на землі брата Володимира Васильковича, хоча Лев особисто володів трьома уділами – «Галицьким, Перемишльським, Белзьким». Та після смерті Володимира Васильковича у 6797 (1289) році землі Волині, згідно з заповітом нащадка князя Василька, перейшли до рідного брата Лева – Мстислава. Так після 1289 року всі уділи Великого князівства опинилися в руках синів Данила Галицького – Лева і Мстислава.

Слід зазначити, що згідно з Руським Літописом за всі роки існування Великого Галицько–Волинського князівства до часів його поглинання Польщею та Литвою історики та літописці не зафіксували воєн за титул Великого князя між нащадками Данила Галицького. Усі особисті питання вирішувалися мирно.

Великий Галицько–Волинський князь Лев Данилович правив князівством до 1301 року. Після його смерті Велике князівство посів син Юрій.

Про князювання Юрія Львовича в українських джерелах немає жодних згадок. Сучасні історики визнають:

«Не можна сказати нічого конкретного про обставини князювання Юрія Львовича. Навіть дата його смерті, подана польським істориком Яном Другошем (1308 р.), є значною мірою гіпотетичною. Причиною цього є брак вітчизняних літописів – основного й у більшості випадків єдиного джерела, що унеможливлює реконструкцію історії Галицько–Волинської… (держави. —В. Б.)» [44, с. 93].

Історичне полотно української держави можна, при бажанні, відновлювати за документами сусідніх держав. Слід тільки розглядати ті матеріали критично, враховуючи імперські (польські і московські) «доважки брехні». І, звичайно, позбувшись комплексу меншовартості, пам’ятаючи, що наші давні предки були гордими і вільними, та ще й войовничими людьми. З цього боку вони нічим не поступалися своїм сусідам: Польщі, Угорщині, Литві, Німецькому Ордену, Золотій Орді тощо.

За польськими джерелами, після смерті Юрія Львовича – онука Данила Галицького, трон Великого Галицько–Волинського князівства посідали його старші сини Андрій і Лев.

Ось що встановили сучасні українські історики:

«Сини Юрія Львовича Андрій і Лев уперше згадуються як “руські князі” у польського короля Владислава Локетка у 1315 році. Наступного року Андрій і Лев Юрійовичі уклали союз із прусськими лицарями й затвердили його своєю грамотою, в якій вони звуть себе князями Галичини і Володимирщини (Волині). Можна зробити припущення, що старший Андрій правив у Володимирі, а молодший Лев у Галичі» [44, с. 101].

Можна й потрібно з наведеного матеріалу зробити й інші висновки. Скоріше за все, князь Юрій Львович помер не у 1308 році, тому що зі зміною князя завжди підписувалися нові угоди та заключалися нові союзи, що підтверджує вищенаведена цитата. А постійні династичні шлюби з Угорськими, Литовськими і Польськими правителями та підписаний союз із Тевтонським Орденом у 1316 році свідчать про європейський напрям політики князів Великого Галицько–Волинського князівства. Вони стали відкрито протистояти Золотій Орді на прикордонних українських землях. Що призвело до знесилення Галицько–Волинського князівства та посилення Литви і Польщі. Про такий розвиток подій свідчить лист польського короля Владислава Локетка. Послухаємо українських істориків, які вивчали матеріал:

«…Відомості… білорусько–литовських літописів дають можливість твердити, що на початку 20–х років XIV ст. Андрій і Лев наклали головою… Можливо, саме тоді Гедимін захопив Берестейську та Дорогичинську землі – хоча не менш вірогідно, що це сталося дещо раніше. Напевне відомо тільки те, що обидва Юрійовичі активно боролися проти Орди, оскільки після їхньої загибелі польський король Владислав Локетек в одному зі своїх листів, висловлюючи жаль з цього приводу, пишномовно назвав Андрія і Лева “непоборним щитом”, який захищав Польщу від татар» [44, с. 101–102].

Якщо великий Данило Галицький і його перші нащадки: син Лев та онук Юрій зуміли впродовж довгих років маневрувати між Литвою – Польщею на заході та Золотою Ордою на сході, то його праонуки Андрій і Лев з цим завданням впоратись не зуміли.

Існують дві версії загибелі князів Андрія і Лева: одна – при протистоянні з Золотою Ордою, друга – при протистоянні з Гедиміном. В обох випадках, немовби, князів підтримували союзники. У першому випадку – литовські війська, в другому випадку – хан Узбек. Скоріше за все першу версію вигадали і підтримують польсько–литовські історики, другу – проросійські. Не забуваймо про польські та російські «доважки брехні» до історичної науки. У визначенні, при якому протистоянні загинули руські (українські) князі Андрій і Лев, слід пам’ятати, якби їх підтримувала Золота Орда, то впродовж правління ханів Узбека і Джанібека, а це період із 1312 по 1357 рік, Велике Галицько–Волинське князівство на півночі і заході своєї землі не втратило б і клаптя території.

Отака незаперечна істина.

Велике Галицько–Волинське князівство у 1315–1357 роках, перебуваючи в союзі з Литвою, жорстко протистояло Золотій Орді на сході, не дозволяючи їй поширювати свої володіння далі річок Бугу і Синюхи. Хоча прикордонному улусу Золотої Орди, напираючи на Київське удільне князівство, вдалося просунутися на півночі до Білої Церкви та річки Росі.

Далі свої поселення вони розширити не зуміли.