Текст книги "Україна–Русь. Книга перша"
Автор книги: Володимир Білінський
Жанр:
История
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 24 страниц)
IV. За Літописом Руським
Ми залишили відкритим питання поїздки Данила Галицького до хана Батия у 1250 році згідно з Літописом Руським. Українським історикам є над чим попрацювати. Однак залишимо цю тему до кращих часів, тому що хоч–не–хоч це питання треба вирішити. Отож, повернімося до Літопису Руського.
На п’ятдесяті роки, скоріше на 1255 рік, припадає перехід Пониззя з центром у місті Бакота у підпорядкування Золотої Орди. Слід зазначити, що підпорядкування відбулося добровільно. Ось як Літопис Руський описує ті події:
«У рік 6763 (1255)… У ті ж роки, чи раніше, чи потім, приїхали татари до Бакоти, і прилучився Милій (старший города) до них. Данило тоді пішов на війну проти Литви, на Новгородок, але тому, що була розкаль, послав він сина свого Льва на Бакоту, а Лев послав двірського перед собою. Напавши зненацька, схопили вони Милія… і привів Лев Милія до отця свого, і стала знову Бакота (Пониззя. – В. Б.)… отця його.
Потім же, порадившися з сином, він (Данило), одпустив його (Милія), а поручником був Лев (запевнивши отця), що той буде вірним. Але коли знову приїхали татари, то він [Милій], учинив обман і оддав її, Бакоту, знову татарам» [18, с. 413].
Зайвий раз переконуємося, що Пониззя та Галицько–Волинське князівство до 1255 року за Літописом Руським не входили до складу Золотої Орди. Одночасно дізнаємося, що Пониззя у ті роки управлялося виборною особою – Милієм.
Оскільки порубіжний тисячник Куремса постійно намагався розширити свою територію якомога далі на захід, погрожуючи застосувати силу, то з другої спроби йому вдалося привести Бакоту (Пониззя) до статусу васала улусу Бувала, а отже – Золотої Орди. Але навіть у цьому випадку Пониззя залишилося під управлінням своїх виборних отаманів. Ми далі про те говоритимемо.
Точно така сама спроба Куремси підпорядкувати Крем’янецьку землю закінчилася невдачею. Послухаємо літопис: «А потім Куремса (Коренца. – В. Б.) прийшов до Крем’янця і спустошив довкола Крем’янця. Андрій же [посадник Крем’янецький] надвоє держався. То він запевняв: “Я королів єсть”, а то [називав себе] татарським… І був він убитий, і серце його вони вирізали, але, не досягнувши нічого коло Крем’янеця, вернулися в стани свої» [18, с. 13].
Отож, і після 1255 року Крем’янець і Крем’янецька земля не стали васально залежними від Золотої Орди. Далі Пониззя Золота Орда у 1255 році не просунулася. Про те свідчить Літопис Руський! І слід знати: Данило не погодився з можливою втратою Крем’янеччини. Уже наступного року він був у тих землях. Послухаємо літопис:
«Після кременецької ж війни Куремси Данило здійняв війну проти татар. Порадившися з братом [Васильком] і з сином [Львом], послав він [воєводу] Діонісія Павловича [і] взяв [город] Межибож. А потім Данилові–таки люди і Василькові пустошили Балохів, а Львові – Побожждя…
Коли ж настала весна, послав [Данило] сина свого Шварна на Городок, і на Сімоць, і на всі [тамтешні] городи. І взяв він Городок, і Сімоць, і всі городи, що піддались татарам, Городеськ і [городи] по [річці] Тетереву до Жедечева… і Шварно прийшов [назад], узявши городи всі. А вслід за ним прийшли білобережці, і чернятинці, і всі болохівці [з покорою] до Данила» [18, с. 416].
Все, що Куремса захопив силоміць, Данило Галицький повернув назад. Окрім Бакоти. Про неї літопис мовчить.
Ще раз звертаю увагу, що всі ті роки до Великого Галицько–Волинського князівства приходив тисяцький Куремса, який очолював в улусі хана Бувала (Мауці) прикордонну службу. Це були звичайні прикордонні сутички. І до тих пір, доки Данило Галицький не давав Куремсі, як кажуть, – здачі, доти татари поводилися більш–менш стримано.
Але після воєнного походу Данила Галицького на Городок, Балохівщину та Побужжя татари сполохалися. І 1259 року той же Куремса, але з дещо більшими силами, знову рушив на Галицько–Волинське князівство. Слід визнати, що і цього разу похід Куремси був невдалим. Ось що про той похід говорить літопис:
«У рік 6767 (1259). А потім [хан] Куремса рушив на Данила і на Василька; несподівано він приїхав…
Куремса ж, не перейшовши [ріки] Стиру, послав людей до [города] Володимира. А коли в’їхало військо противників до города, вийшли на них піші городяни і билися з ними кріпко, і вибігли вони з города, прибули до Куремси і розповіли, що городяни кріпко борються з ними.
Данило ж і Василько все одно збиралися…, маючи намір битися з татарами… І коли прилучилося Васильковим людям виїхати [в поле], то, знайшовши татар, вони били їх і колодників захопили. А потім, коли Куремса стояв біля Луцька, сотворив Бог чудо велике… [Куремса]… не міг перейти [річку Стир]. Він хотів міст захопити, але городяни одрубали міст… І, не досягнувши нічого, вернулися вони в сторони свої, тобто в поле» [18, с. 417–418].
З 1243 по 1259 рік на землі Великого Галицько–Волинського князівства приходив прикордонний тисяцький Куремса (Коренца), який охороняв улус Бувала, а отже – Золоту Орду бувши «поставлены на заставе против всех народов Запада, чтобы те случайно не ринулись на них неожиданно и врасплох…» [19, с. 47].
Вигадувати щось своє не слід. Цей факт засвідчив очевидець тих далеких часів, який особисто зустрічався з Куремсою і знав, що говорив.
Звичайно, зухвалість Галицько–Волинського сусіда не могла бути непомічена і в улусі Бувала, і в самій Золотій Орді. Тим більше, що при владі в Золотій Орді був хан Берке і саме у ті роки готувався до війни на Кавказі з Хулагу–ханом, який стратив трьох ханів–огланів із роду Джучі. Зазначимо, що серед трьох ханів–огланів був страчений і старший син хана Бувала (Мауці) —Татар, правонаступник батька.
За викладом подій Літописом Руським (1260 рік), на той рік не стало і володаря улусу – Бувала. Скоріше – помер. Оскільки сину Татара Ногаю у 1260 році не виповнилося 16 років, то хан Берке прислав до улусу Бувала (назвемо його – південно–західний улус) свого тимчасового баскака. Скоріше, одного зі своїх нойонів (полководців). Так у Літопису Руському під 1260 роком з’являється «воєвода Бурондай».
Появу Бурондая аж ніяк не слід зв’язувати зі зміною ним Куремси (Коренци), а слід, в першу чергу, відносити до внутрішніх золотоординських проблем. Готуючись до війни на Кавказі, хан Берке бажав посилити і свій південно–західний кордон.
Про появу на кордоні улусу Золотої Орди «[воєводи] Бурондая» Літопис Руський повідомляє у 1260 році:
«Коли ж минув час, то прийшов [воєвода] Бурондай, безбожний, лютий, з безліччю полків татарських, з великою силою, і став на місцях Куремсених [татар]» [18, с. 420].
Треба думати, що Куремсу, з його родом, що кочував вподовж Дніпра, ніхто нікуди не прибирав. Там він перебував далі. Але на допомогу Куремсі поселили ще й роди «[воєводи] Бурондая».
Може виникнути запитання: звідкіля взялися «зайві люди» в Золотій Орді напередодні війни з Хулагу–ханом?
На думку автора, ханом Берке були переселені деякі татарські (казахські) племена зі східного Прикаспію, куди 1254 року хан Батий відселяв Берке–хана. Скоріше, Бурондай із своїми родами, а це 20–30 тисяч населення, був поселений Берке–ханом на ріки Буг–Синюха для підсилення «південно–західного улусу» Золотої Орди та тимчасового управління улусом, поки хан Ногай не досягне повноліття.
Саме цим можна пояснити перенесення кордону улусу, і Золотої Орди в цілому, з Дніпра на Буг. Що засвідчила Синьоводська битва 1362 року.
Таким чином військові сили «Улусу Бувала», після прибуття Бурондая зі своїми людьми на кордон, майже подвоїлися. І [воєвода] Бурондай міг у другій половині XIII століття виставити у похід 3–4 тьми вершників. Тому й не дивно, що він став звертатися до князя Данила Галицького з такими словами:
«Я іду на Литву. Якщо ти спільник єси, піди зо мною» [18, с. 420].
І оскільки литовці постійно турбували князівство Данила Галицького, про що розповідає Літопис Руський, то Великий князь відрядив до Бурондая свого брата Василька і синів Лева та Шварна.
На протистояння Бурондаєві сили не вистачало. І татарський «[воєвода]» дуже швидко скористався своєю перевагою в силі. Уже в 1261 році він вимагав від князя Василька:
«Якщо ви єсте мої спільники – розмечіте ж городи свої всі» [18, с. 421].
Тому літопис повідомляє про зняття міських мурів навколо міст: Данилова, Стіжка, Львова, Крем’янця, Луцька, Володимира.
Але той же літопис повідомляє, що захисники Холма (княжа столиця) відмовилися виконувати наказ, і Бурондай стерпів.
Слід також зазначити, що в 1260–1264 роках Літопис Руський не зафіксував жодного нападу чи погрому татарами Києва і Галицько–Волинського князівства. Немає також жодної згадки про сплату данини Золотій Орді. Тому і в цьому випадку вигадувати щось своє не слід.
У 1264 році помер великий князь Данило Галицький. І без будь–якого татарського ярлика Велике Галицько–Волинське князівство посів його брат Василько. Головне: без суперечок, смут, протистояння. Маємо цілком очевидну картину незалежності князівства, та чомусь ні російські, ні українські історики це явище не помітили.
«У рік 6780 [1272]. І по ньому став княжити замість нього син його Володимир, правдолюбством світячись до всіх своїх братів, і до бояр, і до простих людей. А Лев (син Данила Галицького. – В. Б.) став княжити в Галичі і в Холмі після брата свого, після Шварна» [18, с. 428].
Автор навів цю цитату, щоб переконати читачів, що і Галицьке, і Волинське князівства з 1240 року не підпорядковувалися Золотій Орді і їхні князі самостійно передавали владу у спадок в своїй державі.
Чого в ті часи ми не бачили на теренах сучасної Московії. Отож, різниця очевидна. Про це явище слід пам’ятати.
Слід також зазначити, що в роки правління Великого князя Василька, за 1266 роком, Літопис Руський наводить такий факт:
«У рік 6774 (1266). Тоді ж була смута велика в самих татарах, і побили вони самі одні одних незчисленне множество, як піску морського» [18, с. 426].
Скоріше за все йдеться про війну хана Берке з Хулагу–ханом за Кавказ та прилеглі до нього володіння, коли двоюрідні та троюрідні брати Чингісиди винищували одні одних із неймовірною жорстокістю. У ті роки населення кожного улусу Золотої Орди зменшилося майже наполовину. Спочатку, за наказом хана Батия, до війська Хул агу–хана з кожного улусу відрядили двох чоловіків із кожного десятка разом із їхніми сім’ями. А після страти Хулагу–ханом трьох Чингісидів: Татара, Балакана і Кулі із роду старшого сина Чингісхана – Джучі (сам Хулагу був третім сином Тулуй–хана – четвертого сина Чингісхана), із 1262 року розпочалася найжорстокіша війна між Джучідами та Хулагуїдами, яка з перервами тривала до 1395 року і поглинула не одну сотню тисяч людей.
Певно, та війна забрала життя і татарського «воєводи Бурондая», бо з 1262 року Літопис Руський його не згадує.
Взагалі, Літопис із 1261 по 1274 рік жодним словом не згадує про Золоту Орду і татар, окрім наведеної вище згадки про самовинищення.
Це надзвичайно цікаве явище, якщо згадати так звану «наукову думку» про входження Великого Галицько–Волинського Князівства до Золотої Орди чи сплату їй данини.
Виявляється, наше українське офіційне першоджерело цього не знало і про нього не писало. Тому українські історики користуються московським шпаргаллям. Досі. Тільки у 1274 році Літопис Руський згадує про таку подію:
«У рік 6782 [1274]. Коли ж Тройден іще княжив у Литовській землі, [то] жив він зі Львом у великій приязні, [і] слали вони дари многі один одному. А з Володимиром він не жив у приязні через те, що отець Володимирів, князь Василько, убив був на війнах трьох братів Тройденових [Борзу, Лісія і Свелкенія], тому й не жив він із ним у приязні, а воював із ним, але невеликими ратями…
Після цього ж Тройден, забувши приязнь Львову [і] пославши городян, звелів узяти Дорогичин. А з ними ж був [воєвода] Трид, і сей знав про город, як можна [його] взяти.
І, виступивши вночі, взяли вони тоді його [Дорогичин], на самий Великдень, і перебили їх [городян], усіх од малого і до великого.
Коли ж почув се Лев, то опечалився він сим вельми. І став він промишляти [про помсту], і послав у Татари [послів] до великого цесаря Менгу–Тимура, просячи собі підмоги в нього проти Литви. Менгу–Тимур дав, отож, йому військо, і Ягурчина з ними, воєводу, і задніпровських князів усіх дав йому на поміч – Романа [Михайловича] брянського із сином Олегом і Гліба [Ростиславича], князя Смоленського, і багато інших князів, бо тоді всі князі були у волі в татарській» [18, с. 428–429].
Цікаве свідчення Літопису Руського. Зайвий раз переконуємося, що дозвіл на воєнний похід до тодішніх європейських країн міг дати тільки особисто Цар (Хан) Золотої Орди. На той час – Менгу–Тимур.
Ще на один факт прошу звернути увагу. Уся так звана «Західна Мещера», як в ті часи називали територію від Брянська до Москви, підпорядковувалася у 1274 році особисто ханові Менгу–Тимурові. І там було так багато малих князів, ханів та воєвод, що літопис Руський жодного з них не поіменував, назвавши скопом – «багато інших князів». Вони не були володарями князівств (улусів).
Між іншим, жодним словом не згадується хан сусіднього улусу – Ногай. І це неспроста. Улус хана Бувала, а ним у ті роки володів його онук – Ногай, не мав завдання контролювати кордон з Литвою. Йшов тільки 1274 рік.
Принципово інший похід відбувся у 1280 році. Того року Галицький князь Лев ходив «до землі Лядської». Ось що з цього приводу говорить Літопис Руський:
«…Лев захотів частини в землі Лядській… Він поїхав до [хана татарського] Ногая, окаянного, проклятого, підмоги собі просити в нього на Ляхів, і він дав йому поміч – окаянного Кончака, і Козія, і Кубатана» [18, с. 432].
Тобто відбувся похід Галицького князя Лева на поляків. І хоча хан Ногай надав Левові військову допомогу, та ханів Чингісидів серед керівників походу не було. Були окремі прикордонні воєводи, скоріше ті, які виявили особисте бажання взяти участь у поході на Польшу.
Тому не дивно, що похід Галицького князя Лева на поляків у 1280 році закінчився невдачею. Літопис так і говорить:
«І так вернувся Лев назад із великим безчестям» [18, с. 432].
Як бачимо, у Літопису Руському немає жодної згадки до 1280 року про входження Галицько–Волинської землі до складу Золотої Орди. Немає й згадок про сплату останній васальної данини. Сучасні українські історики у своїй праці «Україна – хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії» уже проявляють обережне старання відмежуватися від деяких очевидних московських вигадок. Роблять перші, дуже обережні кроки, тому що стрижнем викладу залишається стара, промосковська теоретична основа.
У Літопису Руському із 1282 по 1287 рік, часто з повторами одного й того ж матеріалу, розповідається про похід Великого Золотоординського хана Телебуги (Талабуга) зі своїми спільниками – Ногаєм, Алгуєм та десятками інших ханів усіх західних улусів Золотої Орди на «Угрів та Ляхів»: звичайно, до походу були залучені князі Галицької та Волинської земель. То був найганебніший похід війська Золотої Орди, очолюваний самим ханом. Ось як за Літописом Руським закінчився той похід 1287–1288 років:
«Коли йшов окаянний і нечестивий Ногай і Телебуга з ним, пустошивши землю Угорську [то] Ногай пішов на [город] Брашев, а Телебуга пішов упоперек [через] Гору, яку [можна] було перейти за три дні. А ходив він тридцять днів, блудячи в горах, бо водив його гнів Божий. І настав у них голод великий, і почали люди [коней] їсти, а потім стали й самі умирати, і померло їх незчисленне множество. Самовидці ж так казали: померлих було сто тисяч. А окаянний і нечестивий Телебуга вийшов пішки, зі своєю жоною [та] з одною кобилою, осоромлений Богом» [18, с. 435].
Автор ці події досить ґрунтовно описав у першому томі книги «Москва Ординська». Тому немає потреби повторюватися. Звернімо увагу на те, що в поході хана Талабуги 1287–1288 років на Польщу та Угорщину брало участь біля 200 тисяч вояків. Третина, а це 50–60 тисяч, загинула в битвах, ще 40–50 тисяч учасників походу володар південно–західного улусу Ногай вивів через Брашов і Причорномор’я до Золотої Орди. Отож, Літопис Руський цілком достовірно наводить факт загибелі в Карпатах 100 тисяч золотоординців. У цьому ж поході загинуло не менше 20–25 ханів–Чингісидів.
Це був найжахливіший удар по Золотій Орді за все XIII століття. Хоча про це наш літопис мовчить.
Але наш літопис чітко зафіксував втрати Галицького князівства:
«А коли одійшли Телебуга і Ногай, Лев–князь перелічив, скільки погибло в його землі людей, – що захоплено, побито, а що їх за божою волею померло: дванадцять з половиною тисяч» [18, с. 436].
На думку автора – це загальні втрати населення, разом із загиблими учасниками воєнного походу. Скоріше до кількості втрат додані й втрати князівства від мору, що котився тієї зими із однієї землі до другої. Послухаємо:
«Тої ж зими не тільки в одній Русі був гнів Божий – мор, але і в Ляхах. Тої ж зими і в Татарах вимерло все – і коні, і скот, і вівці. Все вимерло, не зосталося нічого» [18, с. 436].
Автор навів останню фразу для того, щоб ми зрозуміли, що літописець, в першу чергу, під словами «не зосталося нічого» мав сусідні татарські землі між Бугом та Дніпром, куди 1260 року, за Літописом Руським, «прийшов [воєвода] Бурондай, безбожний, лютий, з безліччю полків татарських».
Отож, як засвідчив Літопис Руський, з 1288 року на сусідніх, захоплених татарами, землях «не зосталося нічого». Хоча, звичайно, ці слова літопису слід сприймати умовно. Бо зосталися митниці, якась незначна порубіжна варта тощо. Та відчутної військової сили у ті роки на південно–західному кордоні Золота Орда не мала.
Цю аксіому нам слід завжди пам’ятати. Хоча сили Ногая у Причорномор’ї були значні. Особливо в Криму, куди Великий хан Менгу–Тимур переселив Уран–Тимура – сина Тукай–Тимура – тринадцятого брата Бату–хана – разом із його родами (ілями). І на перших порах, аби між ханами не виникало суперечок, підпорядкував Крим Ногаю.
Детально проаналізувавши Літопис Руський із 1240 по 1288 рік, ми ніде не зустріли у ньому жодної писемної згадки про входження Галицько–Волинського князівства до складу Золотої Орди. Навіть натяки на щось подібне відсутні.
Літопис Руський доведений до 1292 року, і з 1288 по 1292 рік згадок про появу татар у Галицько–Волинській землі немає.
Аналізуючи Літопис Руський, ми звертали увагу в першу чергу на взаємини Галицько–Волинських князів із Золотою Ордою. Хоча, звичайно, у ті роки досить–таки інтенсивними були стосунки з Литвою, Польщею, Угорщиною, Молдовою тощо. Про них Літопис Руський говорить постійно. А виокремили ми ті відносини із літопису тому, що в українській історичній науці вони повністю сфальсифіковані і подані як васально–залежні – від Золотої Орди – на угоду Московії та її правителям. Чого насправді не було і про що свідчить Літопис Руський при детальному опрацюванні. Літопис Руський свідчить про ще один «доважок брехні» до української історії – це повідомлення про так званих київських митрополитів Кирила і Максима. Перший, за версією російських істориків, посідав Київську митрополію з 1250 по 1280 рік, а Максим – з 1283 по 1305 рік.
Про що ж говорить нам літопис? Наводимо повністю тексти Літопису Руського щодо митрополита Кирила.
Перша згадка про цього митрополита у Літопису звучить так:
«У рік 6749 [1241]. Потім же Ростислав [Михайлович] зібрав князів болохівських і останок галичан [і] пройшов до [города] Бакоти. Але Курило–печатник був тоді в Бакоті, посланий тоді Данилом–князем і Васильком списати грабунки нечестивих бояр, [і] він утишив народ.
Бо коли вони [військо Ростислава] билися коло воріт [Бакоти, Ростислав], од ступивши, хотів перемовити його [Курила] багатьма словами. Але Курило відповів йому: “Ось так ти оддячуєш вуям своїм за добродіяння? А чи не пам’ятаєш ти, як король угорський вигнав тебе був з отцем твоїм із землі [своєї], як тебе прийняли обидва володарі мої, вуї твої? Отця твойого вони у великій честі держали, і Київ пообіцяли, і тобі Луцьк дали, і матір твою, а сестру свою з Ярославових рук одібрали і отцю твоєму оддали”. І іншими словами мудрими говорив він йому багато. Але, побачивши, що той не послухав його, він вийшов на нього з пішими воями. Він тоді, побачивши це, пішов звідти. Так що він [Курило] мудрістю і силою вдержав Бакоту, а Ростислав пішов за Дніпро» [18, с. 399].
Як бачимо, в першому епізоді нас знайомлять з добропорядною, хороброю, а головне – розумною, людиною. Саме такою має бути пастерська особа.
У другому випадку «Курило–печатник» з’являється в літопису у 1243 році уже як митрополит. Послухаємо.
«У рік 6751 [1243]… А коли Данило перебував у Холмі, прибіг до нього половчанин його, на ім’я Актай, кажучи: “Батий уже вернувся з Угрів і одрядив на тебе двох богатирів, Манмана і Балая, щоб знайти тебе”. Данило тоді, заперши Холм, поїхав у [Володимир] до брата свого Василька і взяв із собою Курила–митрополита…» [18, с. 400].
Розуміючи, що згадка про «Курила–митрополита» виглядає досить штучно, навіть професор Леонід Махновець у примітці до тексту змушений був писати таке: «Свого печатника Курила Данило настановив митрополитом київським пізніше, десь восени чи уже взимку 1246/7 р.» [18, с. 400].
Тобто маємо в літопису очевидну фальшивку – у 1243 році Курило–«печатник» не був митрополитом ні Галицьким, ні Київським. Отож літописець такого писати не міг.
Тільки у третій згадці про «Курила–печатника» Літопис Руський нагадує нам, що у 1250 році той таки пішов до Константинополя на вихрещення та чомусь повернувся з Угрів назад. Послухаємо:
«У рік 6758 [1250]… Тим часом Курило–митрополит ішов І через Угри в Греки], посланий Данилом і Васильком, щоб [там його] поставили на митрополію руську. І коли він був у короля, вговорив його король багатьма словами [і] дарами умовив: “Я проведу тебе в Греки з великою честю, якщо учинить Данило зо мною мир”. Він тоді сказав: “Клятвою іиіянися мені, що не переміниш ти слова свойого. Я, пішовши, приведу його”. І, прийшовши, митрополит сказав йому, [Данилу]: “Чого ти хотів – те в тебе єсть. Візьми дочку його синові своєму за жону”. Василько [братові] сказав: “Іди до нього, адже він християнин є”» [18, с. 406].
Більше згадок у Літописі Руському про Курила–митрополита немає до самої його смерті (1280 рік). Тобто, більш ніж 30 років. І чи ходив він до Константинополя – невідомо.
Неймовірне явище – згадати про митрополита, і то аж тричі (!), коли він ще не був висвячений на кафедру, і потім довгих 30 (тридцять) років не згадати жодним словом! Це коли літописи писали майже виключно монахи або – священики. Але ще цікавіша історія в Літопису Руському трапилась із другим Київським митрополитом – Максимом!
Його Літопис Руський зовсім не знає. То чи були в Києві такі митрополити?