Текст книги "Україна–Русь. Книга перша"
Автор книги: Володимир Білінський
Жанр:
История
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 24 страниц)
Але зміни вносились не тільки до тексту книги А. І. Лизлова 1990 року видання. Правився і текст 1787 року. Ось слова сучасного російського професора:
«Цікаво відзначити характер виправлень: вони були не лише технічними, але й за змістом…, більшість виправлень зроблені тим же почерком і в самому тексті: так замість слів «цар і цариця» написані «хан і ханша»; замість слова «царство» поставлено «влада»; слово «московському государеві» замінено на «російському»… Важко сказати, у чиїх руках побував цей екземпляр…» [6, с. 347].
Отака московська історіографія.
У знаменитій праці «Літописець Литви і Хроніка Руська», виданій у Вільно 1827 року, тобто в Московській імперії, досить чітко зазначено, що завоювання Поділля, після розгрому татар на Синій Воді, відбувалось з Волині та Київщини. Навіть доводиться, що Поділля вже в 1351–1355 роках входило до складу великої Русько–Литовської держави. А після розгрому татар у 1362 році вже й мови не могло бути про приналежність саме Поділля до складу Золотої Орди. Про Київщину розмови немає.
І навіть в аналітичній праці М. Молчановського «Очерки известий о Подольской земле до 1434 года», виданій у Києві «Типографией Императорского университета Св. Владимира» 1885 року, тобто під жорстокою царською цензурою, факт входження Волині та Київщини до складу великої Русько–Литовської держави з 1320 року не заперечується.
Що ж відбулося насправді у ті роки?
Після приходу до влади у 1312 році хана Узбека, стосунки Золотої Орди з Польщею значно поліпшилися. Про що говорилося раніше. І польські королі старалися зіштовхнути Галицько–Волинське князівство та Литву з Ордою, що змушувало тих до об’єднання сил. Так тривало до 1323 року, року загибелі руських князів – Андрія і Лева II.
Та навіть після відходу Гедиміна з Києва у 1324 році, руські князі залишилися в неафішованому союзі з Литвою, оскільки усі північно–руські князівства на той час уже входили до єдиної спільної держави – Великого Русько–Литовського князівства, хоча паралельно існувало велике Галицько–Волинське князівство. Та коли у 1349 році його великокнязівський престол посів Любарт Гедимінович, рішення про об’єднання Русі з Литвою стало справою часу. Таким поштовхом для цілковитого об’єднання стала Синьоводська битва 1362 року, хоча номінально Велике Галицько–Волинське князівство проіснувало до 1384 року – року смерті його Великого князя Любарта Гедиміновича.
Єдиним джерелом, на яке посилається московська історіографія, заперечуючи звільнення Києва від золотоординського впливу в 1320 році, є запис про Київського баскака у 1331 році в Никоновському літописному зводі. Я уже про це писав у книзі «Країна Моксель, або Московія». Тож повторюватись немає сенсу. Врешті–решт треба московським і українським науковцям поважати самих себе. Бо саме вони у Великій Радянській Енциклопедії, том 18 с. 5, стверджували: «Укладачі Н(иконовського) л(ітопису) піддали приналежні їм історичні матеріали значній редакційній обробці і витворили компіляцію…» [25, т. 18, с. 5].
Компіляція – перекладається з латини: від дієслова грабувати, несамостійна робота, що ґрунтується на використанні чужих творів.
Що ж із цього приводу думають сучасні науковці України, які сповідують російські історичні міфи? Навіть підтримуючи їх, вони у своїх працях одночасно заперечують самі себе. Звернімось до праці фундаментальної: «Історичний розвиток Києва XIII – середини XVI ст.» «затвердженою до друку вченою радою Інституту археології НАН України» в 1996 році. Як бачимо, монографія вийшла у світ уже в незалежній Україні за підписом «відповідального редактора П. П. Толочка». Що ж ми в цій монографії читаємо? Послухаємо:
«Включення Київської землі до складу Великого Князівства Литовського і Руського за княжіння Ольгерда на сьогодні приймається історіографією одностайно. Незначні розбіжності у датуванні 1361–1362 рр. пов’язані з переведенням літописних дат на сучасне літочислення, а також з невеликими зсувами у датах, що часто зустрічаються у літописах» [15, с. 67].
Хоча у тій же монографії на попередній сторінці написали:
«Олексій (митрополит. – В. Б.)… також хотів закріпитись у Києві, і більше року перебував там у 1358–1360 рр… Правда, деякі дослідники стверджують, що митрополита у Києві затримав силою – фактично його було заарештовано Ольгердом. Але чому пізніше він був відпущений – незрозуміло» [15, с. 66].
Хочу пояснити читачам: факт арешту митрополита московського Олексія у Києві в 1358 році Великим Литовсько–Руським князем Ольгердом встановлено і доведено самими російськими істориками: Соколовим П., Борисовим М. С., Вернадським Г. В. і десятками інших. Цей факт в історичній науці сьогодні незаперечний, бо зафіксований самим Константинопольським Патріархом. Професор В. Г. Вернадський про цей прихований московитами факт писав у своїй праці «Начертание русской истории»:
«Митрополит Олексій… у 1358 році відправився відвідати західно–руські Єпархії, але був заарештований за наказом Ольгерда» [20, с. 121].
Тут, як казав Шарль Луї де Секонда Монтеск’є: «Треба бути правдивим в усьому..», як би не бажалося заради «слави отечества» дещо приховати.
Це в першу чергу стосується московської професури та їхніх українських «однодумців». Як бачимо, не все так чинилося «одностайно», як дехто того бажає. 1358 року князь Ольгерд заарештував таки та тримав у київській в’язниці золотоординського чиновника, яким беззаперечно був московський Митрополит Олексій. Ми про ці події ще говоритимемо, коли мова йтиме про Синьоводську битву.
Головною причиною, чому золотоординські хани так легко погодилися обмежити свій вплив на удільне Київське князівство та всю Русь–Україну в цілому, був їхній незалежний статус до 1320 року. Тому що, якби було інакше, між Литвою та Золотою Ордою розпочалася б довга кровопролитна війна. Чого не сталося.
Ми пам’ятаємо: у 1319 році хан Узбек розпочав воєнний похід на Кавказ проти держави Хулагуїдів. Те важке воєнне протистояння точилося ще з часів хана Берке, з 1262 року. Тому розпочинати війну ще й на західних кордонах держави хан Узбек та його «державна рада» вважали недоцільним. Тим паче, що Гедимін погодився на незалежне існування Великого Галицько–Волинського князівства, призначення Юрія II (Болеслава) Великим Князем, чого домагалася Польща, та Федора – Київським князем, чого домагалася Золота Орда.
Треба також звернути увагу на той факт, що князі Великого Галицько–Волинського князівства Андрій і Лев II по суті, ігнорували чинну угоду між державами, жорстко протидіючи порубіжній Орді в просуванні на українські землі. Хоча про припинення дії договорів із Золотою Ордою не йшлося. З цього приводу уже наводилися слова польського короля Владислава Локетка.
Золота Орда та хан Узбек зобов’язані були відреагувати на подібні події. Що й сталося. Того ж таки 1319 року Узбек стратив старійшину Ширинського роду хана Беклемиша – володаря Мещерського улусу (він же Михайло Тверський), звинувативши його у зв’язках з Литвою та непокорою.
У 1322–1323 роках на Київ та Литву було направлено військо на чолі з ханами Тимуром і Дивлатом. Відбулися три битви. В перших двох не було виявлено переможців. А в третій, вирішальній, на річці Ірпінь, де Гедиміну та руським князям вдалося зібрати переважальні сили, татари були розгромлені, «де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські».
Скоріше за все саме у тій, останній битві загинули й володарі Галицько–Волинського князівства князі Андрій і Лев II. Саме такі втрати України–Русі в очах хана Узбека та його «державної ради» могли урівноважити загибель двох огланів – Чингісидів. Що й привело до миру, оскільки війна на Кавказі продовжувалася, а улус між Волгою і Доном, який міг би протистояти Русі, обезлюднів після страти Ногая у 1300 році. Ми ще не раз говоритимемо про це.
Для хана Узбека та його держави землі від Астрахані до Кавказу, в межиріччі Волги й Дону, були важливіші від лісових масивів Волині та Київщини, які йому й не належали. Тим більше, що в Прикаспійських степах випасалися мільйонні ханські табуни.
З п’ятдесятих років XIII століття хан Сартак, за свідченням Вільгельма де Рубрука, змушений був двох воїнів із кожного десятка тримати—проти гірських нападів. З початком війни всі ресурси держави спрямовувалися в той регіон, аби прикривати головні міста держави: Астрахань, Азак, Сарай–Бату, Сарай–Берке, Хаджітархан, Бездеж, Укек, Сарайчик тощо.
Війна йшла з перемінним успіхом, і кінця–краю їй не було видно. Тож Золотій Орді було не до Великого Галицько–Волинського князівства.
Ще раз нагадую: Великого князя, після загибелі Андрія і Лева, в першу чергу, вибирали нащадки князівського роду, прислухаючись до боярської думки та інших порад. Не слід перебільшувати вплив українського боярства на хід подій. Ця хибна точка зору на українську шляхту нав’язана нам ворожою ідеологією. Зрозуміло навіщо. Князя Болеслава Тройденовича, хоча й під тиском українських членів роду та боярства він прийняв православну віру та став іменуватися Юрієм II, обрали окатоличені члени роду Данила Галицького, які мали більшість, під тиском польської королівської родини та підтримки Золотої Орди.
Слід завжди пам’ятати, що у 1323–1325 роках альтернативу католику Болеславу Тройденовичу становив православний князь Дмитро Юрійович, молодший син Юрія Львовича – онук Данила Галицького. Але династичні правила та окатоличена більшість роду не дозволили йому стати наступним Великим князем Галицько–Волинської землі, що згодом призвело до втрати державності (1384 року офіційно). За новітньої історії це сталося вперше.
Послухаємо сучасного українського професора:
«Тому бояри врешті–решт погодилися мати на галицько–волинському престолі Болеслава Тройденовича, сина мазовецького князя Тройдена II і доньки Юрія I Марії, якого запропонував польський король Владислав Локетек. Вступаючи на престол, 14–річний мазовецький княжич прийняв православну віру й отримав ім’я Юрія II Болеслава. У 1331 р. вже повернувшись до католицизму, він одружився з донькою великого литовського князя Гедеміна… Невдоволені його політикою місцеві бояри 1340 року організували змову проти князя і отруїли його у Володимирі» [52, с. 77–78].
У наведеній цитаті можна з усім погодитись, окрім підкреслення впливу місцевих бояр. Ця недостовірна теза, запозичена із пізнішої російської історичної думки, нав’язана українській історії силоміць. Тому що, коли звернемося до праці польських науковців Станіслава Кутшеби і Владислава Семковича «Акт унії Польщі з Литвою, 1385–1791», то в першу чергу польському королеві присягали князі: польські, руські, литовські, а бояри згадуються скопом при своєму князеві.
І слід знати, що рід Романовичів, як уже зазначалося, по чоловічій лінії (прямі нащадки) не закінчився зі смертю князів Андрія та Лева. Ця хибна думка закинута до української історії імперськими істориками, аби виправдати пізніше завоювання Русі–України. Загляньмо хоча б до академічної праці професора Леоніда Махновця Літопис Руський та переконаймося. Після 1323 року (і після 1340) залишалися живими нащадки: Романа Даниловича, Мстислава Даниловича, Василька Романовича, Данила Мстиславича, Володимира Мстиславича тощо. Головне – залишалися прямі нащадки правлячого роду Юрія Львовича, рідний брат загиблих Андрія і Лева – Дмитро Юрійович, якого нам подають за якогось боярина – Дмитра Дедька та його син Данило Дмитрович (родоначальник династії Острозьких).
«Смерть князя Юрія–Болеслава (1340 р.) відкрила нову сторінку в історії України, ознаменовану інтенсивним переділом тих земель, які колись складали ядро Давньоруської держави. Передовсім, у боротьбі за Галицько–Волинську спадщину зійшлися Польща, підтримувана Угорщиною, й Литва (підтриманд руськими, прямими нащадками князівського роду Данила Галицького. – В. Б.)… Інтереси останньої уособлював син литовського князя Гедеміна Любарт, котрий успадкував володіння Юрія–Болеслава на підставі родинних зв’язків із загиблим правителем… Утім, якщо на Волині влада Любарта мала вповні реальний характер, то Галичина опинилася лише під його номінальною зверхністю» [44, с. 120].
І то правда. Але далі сучасні українські історики починають переконувати нас, що в Галичині «сформувався режим боярської олігархії на чолі з «управителем чи старостою землі Русі» Дмитром Дедьком [44, с. 120].
Ми вже пояснювали звідкіля бралися подібні вигадки.
Викликає надзвичайно великий сумнів, щоби одночасно Великий князь Любарт та Угорський і Польський королі погодилися на існування поруч із їхніми володіннями незалежної «боярської республіки», яка невідь звідкіля з’явилася, і щоб та «держава» проіснувала з 1323 по 1349 рік.
Що ж відбувалося насправді в ті роки? Після загибелі у 1323 році володаря Галичини князя Лева II престол князівства посів його молодший брат Дмитро Юрійович. Звернімо увагу: суперечки того разу йшли тільки за титул Великого князя і тривали майже два роки, до 1325 року. Ніхто не сперечався, що одна частина – Галичина має належати прямому нащадку (по чоловічій лінії) роду Данила Галицького – коронованому королю Русі. Оскільки син Марії Юріївни у 1323 році був найстаршим за походженням (не за віком), то переважна більшість окатоличеного на той час роду під тиском Польщі обрала Великим князем Болеслава Тройденовича. Православні руські князі, певно, спокусилися Наумову прийняття Болеславом православної віри.
Якщо під тиском Литви та при підтримці руських князів посада Великого Галицько–Волинського князя у 1340 році після отруєння Болеслава–Юрія, перейшла до сина Гедиміна–Любарта, то Галичина залишилася в руках Дмитра Юрійовича, який нею володів із 1323 року. Звернімо увагу, польський король Казимир III після смерті Болеслава – Юрія у 1340 році вирушив у воєнний похід «на схизматицький народ руський» чомусь не на Володимир, де був отруєний Великий князь, а на Львів, де сидів руський князь. Цікавий факт. А далі ще цікавіше. Послухаємо:
За словами польського хроніста Яна Длугоша, у львівських замках король захопив «два золоті хрести…, дві корони величезної вартості, оздоблені коштовними каменями й перлами, а також мантію і розкішний трон, всі в золоті і каміннях, – і забрав до своєї скарбниці» [52, с. 78].
Польський король спалив Високий і Низький замки, всі львівські церкви та втік назад до Кракова.
«Упродовж наступного десятиліття (1340–1349) Львів і Галицько–Волинське Королівство визнавали своїм сюзереном волинського князя Любарта… (1340–1384)» [52, с. 78].
Скориставшись смертю Дмитра Юрійовича та відсутністю у Львові його сина Данила, польський король Казимир III у 1349 році вдруге підступно захопив Львів і підкорив своїй короні частину Галичини.
Розпочалася довга кривава війна між польсько–угорськими військами, з одного боку, та русько–литовськими – з другого, яка тривала до Кревської унії 1385 року, коли великий Литовський князь Ягайло, одружившись із польською королевою Ядвігою, став одночасно і королем Польщі, і великим князем Литовсько–Руської держави.
Головні умови Кревської унії.
«Ягайло с братьями обязался принять католическую веру вместе со всеми поддаными, присоединить к Польше земли Вел(икого) княжества Литовского и способствовать возвращению утраченных Польшей земель» [25, т. 13, с. 359].
Із 1350 року почалася жорстока боротьба між православними нащадками Данила Галицького, очолюваними князем Данилом, підтриманим Великим Галицько–Волинським князем Любартом, проти польської агресії.
У «Хроніці міста Львова» (1844) польський історик Д. Зубрицький навів десятки подій тієї давньої війни:
«1350 – …володимирські русини з Литвою напали на Львівську землю під пануванням Казимира…
1353 – цього року на Русь, що перебувала під польською владою, вдруге напали литвини й русини з Володимира… вони вдерлися у Галицьку землю і страшенно знищили її разом з містом Галичем…
1366 – король Казимир усе літо жив у Львові, бажаючи бути поблизу театру війни, що точилася з русинами й Литвою за Володимир і Белзьке князівство…
1370 року литовські русини негайно вигнали поляків з Володимирського замку, відібрали й інші замки й міста, якими останні володіли у Володимирі за трактатом 1366 року навіть вдерлися у Сандомирське воєводство…
1373 року., (русичі. – В. Б.) полонили весь край між Сяном, Віслою і Бугом, причому не обійшлося й без нападів на наш русько–галицький край…
1379 – напади й постійні конфлікти з Литовською Руссю… викликали прохолодне ставлення руських громадян цього краю до володаря, чужого за віровизнанням, звичаями й традиціями, і знеохотили самого Владислава (князь Белзький. – В. Б.) до руської землі…» [52, с. 79].
Як бачимо, про жорстоке протистояння русичів і католицької Польщі у 1350–1385 роках говорить польський історик. Тому мати сумніви з цього приводу не доводиться. Про що говорить ця довга та запекла боротьба православної Русі з католицькою Польщею?
В Україні (Русі) про цю давню, жорстоку боротьбу, яка, то затихаючи, то розгортаючись, тривала до польсько–українських конфліктів 1942–1944 років й пізнішого виселення лемків, говорити не прийнято. Шкода! Таким чином ми приховуємо причини ворожнечі і не робимо належних висновків. Вся наша книга присвячена темі становлення українського етносу та його боротьбі за існування, тому концентрувати увагу тільки на цьому польсько–українському протистоянні недоречно. Протистояння розпочалося значно раніше, ще від часів Великого Київського князівства, тому аналізувати слід як в цілому протистояння, так і окремо кожен факт (Читайте книгу М. Сивіцького «Польсько–українські конфлікти», видану у Видавництві імені Олени Теліги.).
Але вражає логіка польського історика Д. Зубрицького, хоча вона й належить до минулих часів. То логіка мислення імперського мужа: «хоча земля й руського народу (Галичина), та вона має належати нам». І не інакше! Так розмовляли всі імперії.
Звернімо увагу на такі незаперечні факти, що випливають із цього протистояння:
Перше. Українці (русичі) на початку XIV століття уже визнавали себе виособленим народом зі своїми князями, релігією, звичаями і традиціями.
Друге. У ті роки українці (русичі) перебували у дружніх – союзних стосунках із литовськими князями та литовським народом. Вони мали спільних, визнаних князів; спільну державну мову – українську (староруську); єдині закони – Руську правду.
Трете. Після 1320–х років на землях Великого Галицько–Волинського князівства залишалося багато православних князів–русичів, які не погоджувались підкорятись вихрещеним із католицької віри князям–правителям. Розпочалася довга, виснажлива боротьба.
Четверте. До смерті Великого князя Галицько–Волинського князівства Любарта (1384 рік) князівство вважалося незалежною, союзною Литві державою. І завоювання Галичини (Львів) у 1349 році польським королем Казимиром III було звичайною агресією того часу, освяченою Папською грамотою.
Отож, війна, в першу чергу, носила релігійний характер.
III. Київська земля
Літопис Руський повідомив, що у 1240 році Київ зі своїми прилеглими землями належав до великого Галицько–Волинського Князівства. Отож, після проходу війська хана Батия до центральної Європи через землі Русі, немає сумніву, що Київ все–таки залишився у підпорядкуванні Данила Галицького. У будь–якому разі Літопис Руський про інше підпорядкування у 1240–1241 роках мовчить. Цієї думки, з деяким відхиленням, дотримується і сучасна українська історіографія. Ось що з цього питання ще у 1996 році писали українські історики:
«Після 1240 р. ординських військ у Києві не було. Плано Карпіні, який покинув місто 6 лютого 1246 р., зустрів їх лише у Каневі. Данило Галицький (за Літописом Руським у 1250 році. – В. Б.) перестрів монгольську ставку у Переяславі» [15, с. 49].
Слід зазначити, що поважні історики у цитованому тексті самовільно називають хана Батия та його соплемінників – монголами, тоді як Літопис Руський та інші називають їх – татарами. Це принципове зауваження, бо всі так звані татаро–монголи були тюркського походження.
Ця тема досліджена автором у першому томі книги «Москва Ординська», тому немає потреби до неї повертатися.
Шановні історики у своїй праці дотримуються старої московської побрехеньки про те, що у 1243 році хан Батий передав Київ так званому Великому Володимирському князю Ярославу Всеволодовичу, «а 1249 його сину Олександру Невському (“Олександрови Киевь и всю Русскую землю”») [15, с. 49].
Звичайно, такі заяви є давніми московськими «доважками брехні» російської так званої історичної науки. Вони спростовуються надзвичайно просто: отримавши в управління київський князівський престол, ні перший, ні другий чомусь не з’явилися в Києві, а попрямували до свого дому, що було грубим порушенням законів Золотої Орди. Яса Чингісхана, яка була зводом законів держави, веліла кожній людині перебувати там, де повелів хан. Вона не робила винятків для Ростовсько–Суздальських князів. Та головне в тому, що угорський монах Юліан, який щонайменше двічі побував у Ростовсько–Суздальській землі впродовж 1235–1238 років і на власні очі бачив, як татари хана Батия захоплювали ту землю взимку 1237–1238 років, засвідчив, що в землі було тільки два князі: один з яких втік від хана (Юрій Всеволодович), а другий з усім своїм двором здався на милість хана (Ярослав Всеволодович). Тому перший князь, Юрій Всеволодович, за свідченням російських літописів, загинув на річці Сіті, втікаючи від хана Батия, а другий князь, Ярослав Всеволодович, за свідченням Вільгельма де Рубрука, був помилуваний Батиєм, забраний до його війська і загинув у Германії. Послухаємо: «Ця країна за Танаїдом (Доном. – В. Б.) дуже гарна і має ріки й ліси. На півночі є величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, котрі не мають ніякого закону, чисті язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хижах у лісах, їхній государ і значна частина люду були вбиті в Германії. Саме Татари вели їх разом із собою до вступу в Германію, тому Моксель дуже прихильні до Германців…» [19, с. 88].
Моя оповідь, свідчення Вільгельма де Рубрука та монаха Юліана чітко узгоджуються із Ясою Чингісхана, яка заповідала знищувати кожного, хто піднімав зброю на татар чи втікав од них. Добровільна здача залишала людину живою, сіле вимагала посилати її в атаку в перших рядах, аби перевірити на хоробрість тощо. Слід зазначити, що більшість українських сучасних істориків дотримуються старих московських постулатів, чому і «засмічують» нашу історичну науку московськими вигадками.
Цитовані мною джерела українських істориків належать не до найгірших.
Така стара московська школа, і тому потрібен час, аби визначитися. Настала пора українським історикам переосмислити свої старі знання, щоби не залишитися назавжди на узбіччі. Шановні історики нехай пробачать мені мої судження.
Зазначимо: московська провладна верхівка до сьогоднішнього дня не дозволила видати в державі спогади (доповідь) монаха Юліана про його подорожі у 1235–1238 роках та дослідження тих подорожей угорським професором Ласло Бендефі, опубліковані в Будапешті 1936 року.
Літопис Руський, крім фальшивої вставки до тексту 1250 року про поїздку князя Данила до хана Батия, жодним словом не згадує про свого «суздальського правителя». Забув! А як писалися та видавалися московські так звані «общерусские летописные своды», автор уже розповідав у книзі «Країна Моксель, або Московія».
Але що цікаво, той же таки Літопис Руський під 1259 роком писав:
«У рік 6767 (1259)… Прикрасив [Данило] камінням дорогим, бісером і золотом також ікони, які він приніс із Києва, і образ Спаса і пресвятої Богородиці, що їх йому сестра Федора дала з (київського) монастиря… І дзвони [Данило] приніс із Києва, (а) інші тут (у Холмі. – В. Б.)вилив» [18, с. 418].
Як можна у 1259 році привезти із Києва дзвони, не володіючи Києвом та не руйнуючи його?
Маємо повне право заявити, що, починаючи з 1240 по 1362 рік, за винятком 1320–1324 років, Київ належав до великого Галицько–Волинського князівства. Тому що Літопис Руський, нагадавши про приналежність Києва до володінь Данила Галицького у 1240 році, в подальшому не згадує про перехід Києва у власність до іншого руського князя. А звичайні «доважки брехні» не слід брати до уваги. Послухаємо:
«І поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських, – бо тут підступили були добрі, – І пороки безперестану били день і ніч.., [а] стріли затьмарили світ… і Дмитро поранений був…
У той же час поїхав був Данило (Галицький. – В. Б.) в Угри до короля [Бели], бо він ще не чув був про прихід поганих татар на Київ. А коли Батий узяв город Київ і почув він про Данила, що той в Уграх є, то рушив сам до [города] Володимира… Тим часом Дмитро, київський тисяцький Данила (Галицького. – В. Б.), сказав Батиєві: “Не барися у землі сій довго. Настала тобі пора на Угрів уже йти. Якщо ти забаришся, – то земля [та] єсть сильна. Зберуться вони на тебе і не пустять тебе в землю свою…” Отож Батий послухав ради Дмитрової, пішов вугри…» [18, с. 396–398].
Направляючись до татар Золотої Орди у 1245 році, Плано Карпіні у Києві теж зустрів тисяцького Данила Галицького на ім’я Дмитро. Не викликає сумніву, що то була одна і та сама людина. Хан Батий і його одноплемінники поважали хоробрих і вірних своїм володарям людей. Навіть Яса Чингісхана радила таких людей не карати на смерть.
Як бачимо, свідки минулого, які в ті роки відвідували Київ, не згадують про зміну влади. Вони про те не знають. Повертаючись на початку 1247 року з Каракорума, Плано Карпіні знову дістався Києва і нічого не знав про нового Київського тисяцького. А Літопис Руський про зміну влади в Києві мовчить до останньої сторінки, до 1292 року. Хоча так званого «суздальського» Ярослава Всеволодовича ще у 1246 році закопали в землю.
Немає підстав аналізувати щось з цього питання. Все зрозуміло. Нагадаю шановним читачам також і те, що у 1247 року найближча застава татар була розташована від Києва на відстані шести днів кінного шляху, тобто на відстані 400–500 кілометрів, в районі сучасного міста Дніпропетровська.
Послухаємо Плано Карпіні:
«И, получив проезжую грамоту, мы удалились от него (хана Батия. – В. Б.) и добрались до Мауци (хан Бувал. – В. Б.)… И оттуда мы поехали к Коренце (Куремса за літописом. – В. Б.), который также снова попросил у нас даров (зайвий раз свідчить, що Куремса не належав до ханського роду. – В. Б.), а мы не дали, потому что у нас не было; он дал нам двух Команов, бывших из числа Татар до Русского города Киева. Однако наш Татарин не покинул нас, пока мы не выехали из последней заставы Татар. Те же другие, приставленные к нам Коренцей, в шесть дней довезли нас от последней заставы до Киева» [19, с. 60].
Отож, татари родів хана Бувала (Мовала) до 1247 року зі своїми поселеннями не наблизилися у бік Киева ні на кілометр. Такого завдання, як бачимо, перед ними не було.
Та зміна влади в Києві із 1240 по 1320 рік все ж таки відбулася. Якщо наш великий історик і державний діяч Михайло Грушевський допускав приналежність Києва до п’ятдесятих років XIII століття до складу Великого Галицько–Волинського князівства, то сьогодні, спираючись на Літопис Руський та нові церковні матеріали, ми цілком закономірно можемо вважати, що князь до Києва був призначений за часів Лева Даниловича, після розгрому ханом Тохтою Ногая та його улусу. Ось чому саме руський воїн відрубав Ногаю голову та привіз ханові Тохті.
І після призначення київський князь продовжував підпорядковуватися Великому Галицько–Волинському князю. І з’явився він на київському престолі, скоріше за все, у 1300–1301 році. Чому й обірваний Літопис Руський на 1292 році.
«…М. Грушевський “в теорії” не виключав імовірної залежності Києва від Галицько–Волинської держави в першій половині XIV ст…» [44, с. 28].
Слід мати на увазі, що навіть така незакінчена думка великого українського історика, по суті тільки натяк, дуже дорого коштувала йому. Російська імперія свято оберігала свої фальшиві догмати. Сучасні українські історики відкрито уже не можуть заперечувати факти входження та тісного зв’язку Києва з Галицько–Волинською державою впродовж 1240–1362 років, тому викладають свої думки дуже обережно, не заперечуючи і не стверджуючи. Послухаємо:
«Утім було передчасним повністю ігнорувати наявність галицько–волинського фактора»; принаймні досить привабливою виглядає можливість ототожнити путивльського за походженням князя Андрія Овруцького з Андрієм Путивличем (варіант Путивльцем) з оточення Льва Даниловича…
Не менш цікавим видається факт існування овруцького князя Андрія: він є свідченням того, що Овруч, який у XIII ст. практично не згадувався літописцями, в наступному столітті перетворився на важливий (а може, й другий за значенням) адміністративний центр Київщини. Певно, це сталося через втрату Києвом контролю над Півднем, де татари повною мірою реалізували своє прагнення самостійно порядкувати на завойованих ними землях» [44, с. 28, 29].
Змушений зазначити, що українські історики, зокрема доктор історичних наук О. В. Русіна, цілком достовірно подають картину минувшини Київської землі напередодні 1320 років. Єдиним недоліком наших сучасних істориків є те, що наводячи масу нового достовірного матеріалу, вони намагаються його долучити до старих проросійських висновків. Таким чином, новий матеріал гине серед хаосу московських «доважків брехні» та вигадок. Не робляться рішучі кроки (висновки), які б відмежовували українську історичну науку від російської з її «доважками брехні».
Перед українськими істориками надзвичайно відповідальна пора – врешті–решт оголосити висновки, тобто започаткувати новий базис української історичної науки. І такий крок на часі зробити. Щоби завершити вибудову нового, справжнього каркаса Київської землі напередодні приходу до неї Гедиміна, наведемо ще один витяг із академічної праці сучасних українських істориків.
«Дані Новгород–Сіверського синодика, що їх названо “яскравим променем, кинутим у непроглядну темряву історії Києва після Батиєва нашестя”. У синодику згадані князь Іоанн Путивльський, його син Іоанн–Володимир Іоаннович Київський і (можливо, брат останнього) Андрій Овруцький із сином Василем, забитим у Путивлі. Очевидно, утвердившись на київському столі, путивльські князі зберегли найтісніший зв’язок зі своєю “отчиною” (в ній, можливо, князювали молодші представники цього роду) – і саме його сліди й фіксуються в пізніші часи (з кінця XIV ст.) у вигляді адміністративної підпорядкованості Путивля Києву» [44, с. 26].
Читачам пропонується залишити із наведених цитат для подальшого аналізу тільки ті факти, які сучасні українські історики визнали, засвідчили і не заперечили. Наводимо їх:
