Текст книги "Україна–Русь. Книга перша"
Автор книги: Володимир Білінський
Жанр:
История
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 24 страниц)
«В Україні виявлено понад дві тисячі поселень Трипільської культури… Населення на всій території поширення Трипільської культури становило щонайменше один мільйон чоловік… Житла трипільців були переважно наземними, площею від 30 до 150 м2… Біля печі під стінами та на полицях–мисниках стояли різноманітні горщики та миски. Стіни, як ззовні, так і зсередини житла, розмальовувалися вертикальними смугами червоного, жовтого та білого кольорів. Орнамент розташовувався також навколо вікон та дверей. Житло Трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату ХІХ–ХХ століть. У такому житлі мешкала одна сім’я.
На Уманщині, в басейні Південного Бугу, а також у Межиріччі Дністра й Прута виявлено величезні поселення площею 450 га, які нараховували понад 2000 жител, розташованих концентричними колами (поселення Майданецьке, Тальянки, Веселий Кут, Добриводи тощо). Тут існувала квартальна забудова, багато будинків були двоповерховими. На той час це найбільші в Європі, а можливо й у світі, перші справжні протоміста, в кожному з яких проживало до 25 тис. осіб. Археологи встановили у трипільців унікальний в історії культовий звичай – обрядове спалювання своїх жител… Воно відбувалося один раз приблизно через кожні 50 років, коли виснажувалися навколишні поля і проживання на цьому місці ставало неможливим. Освоївши нові ґрунти і збудувавши неподалік нове селище, люди упорядковували житла у старому поселенні й спалювали його.
Основним заняттям трипільців було землеробство. Вони вирощували на своїх полях… – кілька сортів пшениці і ячменю, просо, горох та вику Високого рівня розвитку досягло тваринництво» [27, с. 66].
Як бачимо, українські сучасні фахівці–археологи стверджують, що «житло Трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату ХІХ–ХХ століть». І то дійсно так. До цього зауваження слід додати свідчення «Батька історії» Геродота, який у V столітті до нової ери описав житла та садиби скіфських племен будинів і гелонів. Вони теж нагадують «українську сільську хату ХІХ–ХХ століть».
Спостерігаємо надзвичайно цікаве історичне явище, коли впродовж кількох тисячоліть (V тисячоліття до н. е. – II тисячоліття н. е.) на одній і тій самій території України зберігається абсолютно тотожне житло і навіть цілком подібні елементи його внутрішнього наповнення та зовнішнього оздоблення. Аналізу цього явища не існує.
Цікаво зазначити: в часи Трипільської культури її населення на теренах України становило не менше «мільйона осіб». Тому можемо сміливо вважати, що до кінця старої ери, на рубежі епох, населення тієї культури, чи її спадкоємниці, про що говоритимемо пізніше, становило не менше двадцяти мільйонів осіб. Скоріше – значно більше. Бо пам’ятаємо, що у Скіфській державі на рубежі епох було 40 мільйонів населення.
Тому прихильникам так званої теорії прийшлих на українські землі у V–VІ століттях слов’ян, у першу чергу, слід вирішити питання «знищення чи переселення» біля двадцяти мільйонів праукраїнців із теренів сучасної України. Історія цього явища не зафіксувала.
Та повернімося до Трипільської культури. Професор І. І. Заєць зі своїми колегами прийшли до наступних висновків:
«…На численних керамічних виробах Трипільської, Ямної та інших культур (споріднених із Трипільською. – В. Б.) простежуються орнаменти, виконані відтиском шнура. А в Бронзовому віці (II – початок І тисячоліття до н. е. – В. Б.) цей вид орнаментації набуває значного поширення. Більше того наприкінці III тис. до н. е. виникає ряд археологічних культур, які отримали назву Культур шнурової кераміки: Городецько–Здовбицька, Стжижовська (на території Волині), Підкарпатська (верхня частина Дністра і частково у верхів’ях Прута й на Південній Волині) та Середньодніпровська (долина Десни)…
Всередині II тисячоліття до н. е. на зміну Культурам шнурової кераміки приходять дві культури: Комарівська і Тшинецька… Більшість дослідників… вважають, що у формуванні Комарівської і Тшинецької культури важливу роль відіграли Культури шнурової кераміки, з якими вони частково споріднені,… зокрема Трипільська на її заключному етапі.
У Бронзовому віці… помітно зросла густота населення. Особливо щільно були заселені лісостепові райони з м’яким ісліматом…
Виключно важливу інформацію про характер і найголовніші виробничі й культурні процеси дають матеріали відомої Сабатинівської культури. Перше поселення цієї культури виявлено біля с. Сабатинівка Ульянівського району Кіровоградської області, на лівому березі Південного Бугу.
Племена Сабатинівської культури розташовувалися у степах Північного Причорномор’я від Дніпра до Південного Бугу – Дністра і аж до Дунаю. Тут зафіксовано 1500 поселень цієї археологічної культури.
Тут доречним буде сказати, що більшість її поселень були розташовані на території, яку в свій час освоїли трипільські племена. Підкреслимо, що поселення Сабатинівської епохи Бронзового віку знаходилися на території трипільських поселень Сабатинівка І та II… А найголовніше полягає в однотипності орнаментації відтиском шнура, керамічного посуду» [27, с. 136–137].
Археологічні дослідження сучасних українських науковців свідчать про неперервність населення на теренах України впродовж VІ–І тисячоліть до нової ери.
Звичайно, людський розвиток постійно зазнавав природних катаклізмів і катастроф, що значно впливало на життя населення, але знищити сам розвиток вони не зуміли.
І цьому є ще один надзвичайно цікавий доказ – це Київська (українська писемність). Те, що українська (руська) писемність існувала до князя Володимира, не викликає найменшого сумніву, бо існують тексти русько–візантійських договорів 860, 874, 944 та 971 років, автентичність яких не підлягає сумніву. Існування руської (української) писемності також засвідчили араби Ібн Фадлан, Ібн Якуб аль–Недім та інші. Зрозуміло, що українська писемність початку IX століття не могла з’явитися на голому місті. Археологам та історикам відомі «сарматські писемні знаки», знайдені при розкопках давньої скіфської Ольвії. Шкода, що ті письмена за російських імперських часів ніхто не розшифровував. Що цілком зрозуміло.
«…Хазарія на базі сарматської ієрогліфіки виробила власне фонетичне, літерне письмо… Аналогічно трохи раніше був створений рунічний алфавіт готів (скіфів) – його причорноморське походження не викликає сумніву» [81, с. 636].
А далі та скіфська писемність сягала, як ми говорили раніше, часів Трипілля. Хоча, зрозуміло, що процес відбувався в іншому напрямі: Трипілля – Скіфія – Сарматія – Русь (Україна).
Загальний висновок професора Івана Івановича Зайця та його колег цілком закономірний і не викликає заперечень.
«А на останок висловлю своє бачення нашого українського минулого, а конкретніше – походження української нації… Незважаючи на складні і різноманітні етнічні та міграційні процеси, які відбувалися на території України упродовж багатьох віків, у нас немає ніякого сумніву, що основи українського родоводу були закладені в другій половині – наприкінці V тисячоліття до н. е., що дає підстави засвідчити автохтонність певної частини населення того часу, і передусім носіїв Трипільської культури. Вони зберегли і через тисячоліття передали нам любов до рідної землі, до хліборобства… Традиції, започатковані трипільцями абсолютно у всіх напрямках господарського і культурного життя, передалися населенню епохи бронзового віку, в першу чергу носіям Культур шнурової кераміки (Середньо–Дніпровської, Тшинецької та ін.), а в майбутньому населенню ранньослов’янських – Зарубинецької, Черняхівської та Київської культур. І як наслідок, все це та інше стало надбанням народу Київської Русі, а відтак і українського народу, який є прямим спадкоємцем його духовної і матеріальної культури» [27, с. 271].
Ця цитата знаного українського професора звільняє нас від висловлювання своєї думки. Ми погоджуємося з дуже виваженою, одночасно – обережною, думкою–висновком професора І. І. Зайця. Але нагадаємо те, про що професор волів мовчати.
На початку XX століття видатні науковці свого часу: Вікентій Хвойка, якому не знайшлося місця у Великій Радянській Енциклопедії (третє видання), професор Михайло Іванович Ростовцев (1870–1952), який у 1918 році, будучи професором Петербурзького університету, втік з Росії до США, де у 1925–1944 роках був професором Йєльського університету, Освальд Менгін – головний археолог Віденського університету та багато інших науковців світового рівня визнавали Трипільську культуру – Українською, а трипільців – українцями.
Послухаємо свідчення:
«…Два чільних археологи із світовим авторитетом Михайло Ростовцев та Освальд Менгін, вивчаючи та досліджуючи Трипільську культуру, прийшли до такого висновку: “Скільки чужих народів не перекочувало через Україну, всі вони її покидали, або пропадали. Самотній тубільний український народ цупко тримався своєї прадідівської землі, витримуючи всі долі і недолі, він зберіг аж до теперішніх часів істотні елементи своєї культури. Тому лише його пращури могли бути її творцями, немає значення, як вони тоді розмовляли чи називалися”» [55, с. 69].
Як бачимо, у XX столітті не було потреби розробляти спеціальну «археологічну періодизацію для сучасної території України». Звичайна вигадка московської шовіністичної ідеології. Це була друга «московська зачистка» української землі від українського спадку.
Перший раз московити у XVIII столітті позбавили українців власної історії, поцупивши та приписавши все до свого спадку. Та раптом чех Хвойка переплутав усі «московські старання», відкривши Трипільську археологічну культуру. Того Хвойку не можна було навіть заслати до Сибіру – цілком нейтральна людина. Та й не зрозуміла у ті часи російська влада, що розкопав під Києвом Хвойка. А тут розпочались: японська війна (1904–1905), бунт 1905–1907 років, Перша світова війна (1914–1917), Більшовицький переворот (1917), так звана Громадянська війна (1918–1921), голодомори, колективізація тощо. Більшовикам було не до Трипілля.
А світова наука всі ті роки (1900–1945) спокійно та плідно працювала із великим археологічним відкриттям Вікентія В’ячеславовича Хвойки.
Тому, коли у московської радянської влади «дійшла черга» до Трипільської археологічної культури (що з нею робити) – ігнорувати її уже було неможливо. У світовій археологічній науці вона посідала одне із чільних місць. Трипілля вивчали в університетах Європи і США. Ось тоді для «пам’яток на території України» була у Москві розроблена своя «археологічна періодизація», яка не несла жодної згадки про український народ.
Розробляти нову археологічну класифікацію, безумовно, будуть українські фахівці, та в ній, на мою думку, мають бути присутні такі розділи:
• трипільська доба українського народу;
• скіфська доба українського народу;
• сарматська доба українського народу;
• доба союзу слов’янських племен (антів, венедів, склавинів);
• українська доба великого Київського князівства;
• українська доба великого Галицько–Волинського князівства;
• доба України у складі Литовсько–Руської держави;
• доба українського козацтва та польської окупації;
• доба московської окупації України.
Інакше українська незалежність не має сенсу.
IV. Подільська земля
Значне місце в нашій книзі маємо приділити Пониззю та Подільській землі.
На відміну від Києва та Київської землі, де в часи Російської імперії і, особливо, в комуно–більшовицький період, коли археологічні розкопки доручалися тільки «надійним людям», Подільська земля була досліджена десятками українських археологів–патріотів, висновки яких дозволяють повністю зруйнувати фальшиві теорії походження українського народу та його споріднення з московитами.
Настали часи переосмислення українською історичною наукою так званої теорії «трьох братніх народів», базованої на московських «доважках брехні».
Отож, благословенна Подільська земля!
Коли ми говоримо про Подільську землю, слід пам’ятати, що її розміри протягом століть змінювалися. Не забуваймо, у XIV–XV століттях та земля за своїми розмірами і населенням переважала Київщину й Чернігівщину разом узяті. Тому давнє буття русичів–українців виглядатиме однобоко і неповноцінно, якщо до нього не долучати опис стану та життя давнього українського населення Пониззя та Подільської землі (залежно від століть).
Московська історіографія привчила українських істориків пов’язувати нашу Київщину та Чернігівщину не з рідним їм Поділлям, а з чужими, далекими землями Тмутаракані (Рязанщини) та Мещери (Ростово–Суздальщини). Хоча, цілком очевидно, що така позиція хибна, притягнута за вуха.
За книгою Миколи Молчановського «Очерки известий о Подольской земле до 1434 года», виданою при Київському університеті в 1885 році, кордони Подільської землі у середині XV століття сягали від міста Бучач на річці Стрипа (захід) до річки Дніпро (схід) і від Теребовлі, Меджибожа, Хмільника, Дашева, Звенигорода на півночі до берегів Чорного моря на півдні. На заході Подільська земля омивалася річкою Дністер, а на сході – Дніпром.
До Подільської землі окремі історики включають частину землі між Дністром та Прутом з містами (замками) Хотином та Сороками, доля яких була пов’язана у давні часи з Поділлям. Але ця тема – окреме питання.
Коли звертатимемося до польських істориків і хроністів ХV–ХVІІ століть, які писали про давню Подільську землю, то завжди пам’ятаймо про наявність у їхніх працях звичайних елементів польського великодержавного шовінізму. Цим грішили всі давні польські хроністи: від Длугоша і Кромера до Гваньїні і Стрийковського.
Наш Літопис Руський розповідає про племена Подільської землі, хоча до XIV ст. вона, починаючи, ще з давньогрецьких часів, іменувалася по–іншому. Отже, Літопис:
«Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру: сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки “Велика Скіфія”» [18, с. 8].
Як бачимо, за літописом ще в часи давньогрецької держави в І тисячолітті до нової ери (далі писатимемо: н. е.) греки називали давні праукраїнські племена дулібів, уличів, тиверців та інші – скіфами. Хочемо ми чи ні, але цю достовірність ми зобов’язані або сприйняти, або аргументовано, спираючись виключно на факти, заперечити. Іншого шляху в історичній науці існувати не може.
Не маємо права, за принципом російської історіографії, писати щось, не опираючись на факти.
Слід зазначити, що, наприклад, Лаврентіївський літопис, який зберігається у Санкт–Петербурзі теж пише про наші слов’янські племена на півдні України–Русі:
«…Уличи, Тиверци седяху по Днестру, приседяху к Дунаеви, бе множество их, седяху бо по Днестру оли до моря, суть грады ихи до сегодне, да то ся зваху от Грек Великая Скуфь» [29, с. 17].
Наш великий земляк, легендарний Нестор і стародавні греки, як свідчать руські літописи, теж вказують на проживання уличів і тиверців у межиріччях Дніпро – Дністер – Дунай. Хоча Нестор величає ті племена Уличами і Тиверцями, а давні Греки – скіфами. Але той же Нестор пояснює, що мова йде про одні й ті самі племена: «…да то ся зваху от Грек Великая Скуфь».
Навіщо автор підкреслює і деталізує це питання?
Аби ми зрозуміли, що в різні епохи, різні наші південні сусіди називали нас по–різному.
В часи давньогрецької держави греки величали наші племена та нашу державу – Скіфія (VII–III ст. до н. е.).
В часи давньоримської держави римляни називали нас сарматами, а державу Сарматія (III ст. до н. е. – III ст. н. е.). Хоча ніякої зміни населення на теренах України не відбулося. З появою Східно–Римської імперії українців стали величати слов’янами, а державу – Русь. Ми констатуємо ці істини для того, щоби не виникало найменшого сумніву щодо збереження праукраїнського етносу на українській землі станом на IX століття.
Звичайно, межуючи впродовж багатьох сотень років з тюркськими народами (печеніги, половці, кримські татари) слов’янський етнос зазнав відчутного впливу з їхнього боку, як і тюркські народи від слов’ян. Але то окреме питання. Бо як засвідчили давні джерела, русичі–українці продовжували мешкати на своїх дещо звужених теренах та сповідувати свою релігію.
Слід зазначити, що землі між Прутом і Дністром у давні часи теж належали руським племенам. І треба розуміти – ті землі належали саме уличам і тиверцям, бо інших слов’янських племен, які б мешкали між Дунаєм та Дністром, історія не знає. Ще візантійський імператор Костянтин Порфірородний (905–959) у своїх творах згадував слов’янські міста на Дністрі,такі як: Тунгате, Кракіакате, Салмакате, Сакакате, Гіаюкате та Аспро–Кастрон, тобто – Білий город (Білгород на Дністрі), біля яких існували переправи через річку.
«У всякому разі згадані імператором міста дуже вдало розташовані на річці, тим більше, що у двох перших, тобто Тунгате й Кракіакате (якщо відкинути закінчення…) легко можна вгадати Тигину (Бендери) й Сороки, біля котрих і сьогодні знаходяться головні переправи через Дністер» [7, с. 453].
Цікаво зазначити, що й на карті, виданій 1570 року в Антверпені Вацлавом Городецьким, на Дністрі позначені міста: Срока, Устя, Оригов, Тегиня, Тубарча, Тубарча й Білгород [83, с. 44–45].
А в «Книге Большому чертежу» зазначено таке: «А на Нестре град Нарока, от Устья 130 верст. А ниже Нароки 20 верст град Устья. А ниже Устьи 20 верст град Орыга. А ниже Орыги 20 верст град Тегиня. А ниже Тегини 20 верст град Туборча. А ниже Туборчи 20 верств “в старом чертиже подпись свалилася”» [21, с. 32].
Річка Дністер у всі віки не була роздільним кордоном слов’янських земель. Бо українці мешкають за Дністром і сьогодні. А знамениті шляхи сполучення через річку збереглись до сьогоднішнього часу. Подивімося на карту й переконаймося. Ось вони в новітньому звучанні:
1) Сороки – Ямпіль,
2) Резіна – Рибниця,
3) Криуляни – Дубоссари,
4) Бендери (Тигіна) – Тирасполь,
5) Паланка – Маяки,
6) Білгород – Овідіополь.
Не будемо вести мову про поселення Подільської землі, відомі з XII століття. Бо тільки на тій самій карті 1570 року позначені міста–фортеці: Полонне, Чуднів, Хмільник, Вінниця, Красилів, Смотрич, Кам’янець, Бакота, Сорока, Брацлав, двічі – Очаків, Білгород, Бар, Скала та інші.
«За Нестором два згаданих Слов’янських народи (уличі й тиверці. – В. Б.) мешкали в містах, яких за Географом Фавеннським, Тиверці мали 148, Уличі аж 318» [7, с. 452].
Тож, коли ми говоримо про землі України (Русі) далеких століть, не маємо права не згадати про Поділля. Як бачимо, то був надзвичайно великий та вагомий відтинок землі й населення нашого народу, нітрохи не менший Київщини, Волині чи Галичини. І немає жодного сумніву, що подільське слов’янське населення є складовою часткою русичів (українців). Хоча, звичайно, Поділля пройшло свій, особливий, шлях розвитку і не відразу увійшло до Великого Галицького князівства, як раніше – до складу Великого Київського князівства. Київським та Галицько–Волинським князям довелося ті землі и ті племена завойовувати, настільки вони були свободолюби.
Народ Поділля (раніше – Пониззя) зберігав свою історичну тяглість тисячоліттями. На теренах Подністров’я та Південного Побужжя виявлено сотні пам’яток Трипільської культури V–II тисячоліття до н. е., як зазначає історик І. В. Рибак:
«На території краю представлені трипільські поселення раннього, розвинутого та пізнього етапів. Ранньотрипільське поселення знайдено біля села Лука–Врублівецька… Пам’ятки розвинутого етапу трипільської культури зафіксовано на території краю… поблизу села Кадіївці… Поблизу села Великий Жванчик… поблизу сіл Баговиця, Бакота, Боршиківці, Брага, Голосків, Завалля, Китайгород, Сокіл на Кам’янеччині. До пізнього етапу трипільської культури (друга половина III тис. до н. е.) на Поділлі належить група пам’яток, важливе місце серед яких посідає поселення в селі Цвіклівці Кам’янець–Подільського району» [26, с. 15].
Одночасно, слід зазначити, що практично поряд із трипільськими похованнями на теренах Поділля знаходимо десятки скіфських (VII–III ст. до н. е.) та сарматських (III ст. до н. е. – III ст. н. е.) поховань. Та не думайте, що між Трипільською (III тисячоліття до н. е.) та скіфською археологічними культурами існував якийсь розрив. Ні! На теренах Поділля і цей відтинок історичного часу зберіг свою присутність. І ця доба, як усі інші, залишила свої помітні сліди в межиріччі Дністра та Горині, Стрипи та Буга. На той час припадає кілька археологічних культур.
«Першою серед них є культура Кулястих амфор. Її назва походить від могильників, у яких археологами виявлено поряд з людськими кістками кулястий глиняний посуд. Такі захоронения відкрито поблизу сіл Велика Слобідка, Кугаївці, Голосків…, Чорниводи, Завадинці…, Горбасів… (Хмельниччина. – В. Б.).
Культура шнурової кераміки… виявлена… поблизу сіл Шекиринці, Плужне (Ізяславського), Користне, Залужне, Сивки (Білогірського), Западинці (Красилівського), Студениця (Кам’янець–Подільського району).
Продовжувачами цієї традиції є землеробсько–скотарське населення Комарівської культури. Її пам’ятки зафіксовані поблизу Нетішина, Солов’є (Славутського району)… Комарівську культуру археологи вважають основою подальшого розвитку давніх протослов’янських племен» [26, с. 16].
Хто хоче більше дізнатись про спадкову тяглість подільського населення, може звернутись до академічної праці Івана Зайця «Витоки духовної культури українського народу», Київ: Видавництво «Аратта», 2006 року видання. Там Подільська земля своїми археологічними дослідженнями подається в значно більшому обсязі.
Послухаємо істориків далі:
«Значний влив на місцеве протослов’янське населення нашого краю у VІІ–ІІІ ст. до нашої ери мали скіфи. Під їхнім впливом відбувається формування специфічної західно–подільської скіфоподібної культури. Її пам’ятниками є кургани, які насипалися з каменю та землі. Їх виявлено поблизу сіл Тарасівна, Гуменці, Панівці на Кам’янеччині, Миньківці Дунаєвецького району, Сирватинці, Бедриківці на Городоччині» [26, с. 17].
Ми можемо наводити десятки подібних пам’яток далекої Трипільської доби, бо на Подільській землі, за свідченням професора І. І. Зайця, їх виявлено 434. А скільки ще буде відкрито – один Бог знає.
Треба мати на увазі, що подібні дослідження стали проводити у XX столітті, переважно в кінці. А висновки про паралельне існування праслов’янської та скіфської культур уможливились тільки за часів існування незалежної України. Бо російська імперія і за часів царату, і за більшовицьких часів, як уже автор зазначав, сповідувала та нав’язувала суто проросійську шовіністичну догму про прийшлих на наші землі слов’ян. Та й з’явились, мовляв, ті слов’яни на терени сучасної України лише в середині І тисячоліття нової ери.
Та ось що пише сучасний український історик у науковому посібнику, схваленому до вивчення Центром досліджень історії Поділля Інституту історії України НАНУ:
«Заданими археологічних досліджень останніх років (!!! – В. Б.), у Південному Побужжі та Середньому Подністров’ї виявлено понад 100 поселень слов’ян, які датуються II ст. до н. е. – IX ст. н. е. Всі вони належать до однієї археологічної культури – Луки–Райковецької, яка названа за місцем першого дослідження пам’ятки – поселення поблизу села Райки на Житомирщині… Більшість слов’янських селищ концентрувалася “гніздами” по 5–7 поселень на відстані 3–5 км одне від одного»… [16, с. 17–18].
Як бачимо, слов’яни, наші предки, мешкали на теренах сучасної України ще до нової ери. Думаю – це не останні дослідження про наших предків та тяглість їхнього життя на нашій споконвічній землі.
І нарешті наведу підсумкову думку професора Івана Івановича Зайця із його праці про спадковість витоків духовної культури українського народу:
«В ході… дослідження було проведено розкопки на більш ніж десяти пам’ятках різночасових археологічних культур. Особливу увагу було приділено вивченню поселень Трипільської культури, яких лише на території Поділля виявлено 434…
Такий підхід до стаціонарного дослідження Трипільської культури на Поділлі та в інших регіонах Правобережної України був зумовлений передусім масовим заселенням цієї території трипільцями та досить тривалим мешканням (майже 2500 років, з середини V до кінця III тис. до н. е.) у цих краях…
Отже, глибокий аналіз конкретних історичних процесів, які відображені у численній науковій літературі, свідчать, що одним з найважливіших першоджерел духовної культури українського народу є епоха Трипілля, традиції якої послідовно передавалися носіям наступних історичних епох включаючи період Київської Русі, а відтак і аж до нашого часу» [27, с. 3–4].
Маємо достовірну картину походження і спадковості українського народу (русичів) та його культури на споконвічній землі етносу.
Минали роки, століття і тисячоліття, та не зникав із теренів сучасної України праукраїнський етнос – носій щонайменше семитисячолітньої культури. Спадковість і тяглість тієї культури спостерігається від далекого Трипілля до Великого Київського князівства та нашої доби.
Не будемо у нашому дослідженні переповідати роки становлення і розквіту Великої Київської держави, що потрясала Візантію та Європу. Лише зазначимо: перш ніж сприймати матеріал, його потрібно «просіяти через українське національне сито». Поки що така робота істориками не зроблена. Шкода!
Автор пропонує «поглянути» через тисячоліття та, проаналізувавши достовірні історичні факти, встановити, які племена з часів Трипільської доби через Скіфсько–Сарматсько–Антську державу володіли певними територіями сучасної України, як трималися тієї землі, куди пересувалися під тиском обставин та які імена отримували від своїх одноплемінників, сусідів і ворогів. Це питання надзвичайно важливе і надзвичайно складне. Бо як час, так і певні «зацікавлені люди» доклали великих зусиль, щоби українці–русичі–скіфи–гети–уличі (тиверці) ніколи про те не дізналися. У цьому розділі, де йдеться про Подільську землю, поговоримо, в першу чергу, про племена, які її заселяли. Великі дослідження з цього питання провели шановні Микола Молчановський, Володимир Паїк, Іван Білик та інші, які своїми працями «прорізали» велику темряву, що оточувала нас довгі роки. Будемо опиратися на незалежні джерела, цілком конкретні археологічні дослідження і логічний розвиток подій.
Ми уже говорили, що Трипільська археологічна культура з V тисячоліття до н. е. і, майже, до II тисячоліття до н. е. присутня тисячами пам’яток на Подільській землі та на Пониззі. А це по суті від Чорного моря і Дунаю до сучасних Тернополя, Хмільника, Звенигородки, Черкас.
Як зазначалося, не тільки на землі Поділля були розташовані поселення Трипільської археологічної культури. У праці історика Володимира Паїка «Україна в минулому й сьогодні (історичні й географічні карти)» наведена карта поширення Трипільської археологічної культури на ранньому (VII тис. до н. е.) та пізньому етапах. Так от, на пізньому етапі Трипільська культура покривала сучасну Україну від Івано–Франківська – Львова – Луцька до Чернігова – Черкас – Херсона та ще й Молдавію і всю Східну Румунію.
Якщо врахувати, що «Вчені оцінюють ступінь залюдненості (трипільців. – В. Б.) 7–10 осіб на квадратний кілометр» [26, с.14], то на пізньому етапі Трипільської культури, тобто наприкінці III тисячоліття до н. е., тільки трипільці майбутньої території України становили 1–2 мільйони населення, а на часи свідчення Геродота на тій же території мешкало щонайменше 20 мільйонів. Хоча, за звичайною логікою, мусило бути у кілька разів більше.
Про що це нестикування свідчить?
Про те, що мають рацію європейські історики, які засвідчили: «По знищенню Гелону й після ганебної втечі Дарія гелони–будини не відбудовували свого міста (Археологи розкопали руїни Гелону на 200 тисяч мешканців. – В. Б.), а подалися в країну племені неврів (Волинь, Галичина, Підляшшя).
Це (було) друге переселення галів (гелонів – В. Б.) на захід. Перше було… між 2300–1300 рр. до Христа, бо англійський літописець Від написав: “Зі Скалотії (Скіфії. – В. Б.) на захід (до Франції, Іспанії, Англії, Ірландії. – В. Б.) прийшли пікти й гелони і розселилися аж до Шотландії. Вони, як і їхні предки трипільці–кийри, були відважні, волелюбні й рухливі”…» [84, с. 174].
Подібні свідчення є в істориків Франції, Англії, Шотландії тощо. Тільки російські та німецькі історики стверджують протилежне. Навіщо вони робили подібні голослівні заяви, ми уже пояснювали.
Слід розуміти: велика частина трипільських племен, що походили з Правобережжя сучасної України, ще раніше, перейшовши Дніпро, рухалася на схід. Так на Лівобережжі з’явилися майбутні скіфські (сколотські) племена гелонів, будинів та інших.
