Текст книги "Україна–Русь. Книга перша"

VI. На руїнах московських міфів

Повернімося до Київського князя Федора Івановича, усі вчинки та поведінка якого зайвий раз підкреслюють приналежність до Великого Галицько–Волинського князівства, хоча він узгоджував свої рішення як з Литвою, так і з Золотою Ордою.

Послухаємо витяг із Патріаршого, або Никоновського літопису, який полюбляють наводити російські історики та їхні українські «одностойники», мотивуючи васальну залежність Києва від Золотої Орди після 1320 року.

«В лето 6839 (1331 рік. – В. Б.). Того же лета приидоша послы из Владимера Волынского от Феогнаста, митрополита Киевского и всея Руси, в Новеград, зовуще нареченнаго на владычество… И поиде инок Василей со владыча двора на постановление во архиепископы Новогороду к Феогнасту.. в Волынскую землю, а с ним посадникы… Они же… поидоша к Володимеру в Волинь, и пришедшем им в Волынскую землю в Володимер к Феогнасту, митрополиту Киевскаму и всея Русии, и тамо поставлен бысть инок Василей в церкви пречистыя Богородици в епископы в Новегороде, месяца Августа 25 день…» [102, с. 204–205].

Як бачимо, у 1331 році митрополит Феогност відправляв службу Божу та висвячував новгородського єпископа Василія у столичному храмі міста Володимира (Волинського), де на той час була резиденція Великого Галицько–Волинського князя Юрія II (Болеслава). Тобто Велике Галицько–Волинське князівство у ті роки (1331–1333) існувало, не входячи ні до Золотої Орди, ні до Литви.

«В лето 6840 (1332 рік. – В. Б.). Пресвященный Феогност, митрополит Киевский и всея Руси, по поставлении отпусти Василиа, архиепископа Новогородскаго, и с посадники его в Новеград, оне же бояся Литвы и иде с посадники своими Новогородцкими межи Литвы и Киева, уходом бежаще, а Феогност митрополит за ними грамоту прислал с своим сыном боярским ко владыке и к посадникам, глаголя сице: “Князь Литовский отпустил на вас 500 человек Литвы поимати вас”. Они же начаша скоро бежати, и убежавши им у тех, и пришедшим им под градом Чернигов, и тамо пригнася за ними князь Феодор Киевский с баскаком Татарским в мале дружине, точно в пятидесят чоловек, а со владыкою быше и с посадники 600 человек. И бе им весть и окрепившеся сташа противу тверди, и ко князю к Федору начаша люди прибывати, а Новогородцем нача страх прибывати, и тако даша окуп с себя. Князь же Феодор Киевский мир устроив и окуп взем, и тако на миру поймал мужа честна и славна митрополичя… Радслава, и на Киев отведе, и оттуда посла его к Феогнасту митрополиту.. Архиепископ Новогородцкий Василей с посадники оттуда идоша к Брянску, и от Брянска приидоша к Торжку, месяца Ноября 3 день» [102, с. 205].

Спираючись на згадані в тексті слова «баскак Татарський» російські історики досі роблять висновок, що Київ у 1332 році входив до складу Золотої Орди. Що є звичайною вигадкою. Ось чому.

Після того, як у 1325 році, за згодою усіх зацікавлених сторін, київський князівський престол посів князь Федір Іванович Путивльський, Золота Орда, звичайно, час від часу надсилала до Києва свого представника. Ото літопис його й назвав «баскаком Татарським». Бо за навіть російськими офіційними джерелами баскак – це правитель. Послухаємо:

«Баскак (тюркське), чиновник… хана, ведавший сбором дани и учетом населения в завоеванных землях. Б(аскаки) имели воен(ные) отряды, с помощью к(ото)рых подавляли выступления покоренного населения…» [25, т. 3, с. 27].

Нічого подібного так званий «баскак» київський не мав.

Звернімо увагу, у делегації з Новгорода непорозуміння виникали тільки з Литвою, і то не раз. З Київським князем у них непорозумінь не було – сплатили, що повинні були зробити на чужій території, і поїхали далі. А так званий «баскак Татарський» був зобов’язаний поцікавитися підданими своєї держави та, за необхідності, стати на їхній захист. Ось тому й вирушив з князем Київським наздоганяти делегацію.

Так треба трактувати давні літописні записи Никоновського літопису. Хоча слід зауважити, що, за свідченням російських академіків та професорів, цей літопис – є звичайною пізнішою компіляцією. Послухаємо:

«Никоновская летопись, русский летописный свод 16 в… Н(иконовская) л(етопись) представляет собой громадную компиляцию,созданную на основе использования многих, в т. ч. не сохранившихся до нашего времени, источников» [25, т. 18, с. 15].

В інших літописах цього епізоду просто немає.

Цікаво зазначити: ця так звана компіляція виконана настільки неякісно, що кидається в очі при звичайному опрацюванні тексту. Автор пропонує звернутись до тексту Никоновського літопису, щоби переконатись у цьому фальшуванні.

Попередній Митрополит Петро, якому хан Золотої Орди Узбек звелів переселитися до Москви та мешкати при його висуванці Іванові Калиті (Кульпі, Кельдібекові), помер у 1326 році і був похований, як звичайна людина, на вулиці. То уже пізніше його останки перенесли до побудованого храму. І вчинив те митрополит Феогност:

«В лето 6836. Пресвященный Исаия, патриарх Констанноградцкий, постави Феогноста митрополитом Киеву и всей Русской земле Грека, того же лета и прииде на великий стол, на митрополию на Киев и на всю Русь, и иде из Киева по градам многим, таже прииде и в Во л о димер и в славный град Москву к пречистей Богородице Успению и к чудотворцеву гробу Петрову и на его месте сяде и в его дворе начажити…» [102, с. 95].

Отож, отримавши хрещення в митрополити, Феогност у 1328 році прибув до Киева, а звідтіля самовільно поїхав до Москви «к чудотворцеву гробу Петрову, и на его месте седе и в его дворе нача жити». Тобто самовільно перебрався з Києва до Золотої Орди, до Москви, без будь–якого дозволу – ярлика Великого хана Узбека.

Хоча, згідно з Ясою Чингісхана, у ті часи в Золотій Орді зайняти якусь посаду було неможливо без ярлика хана. Ярлик визначав права, обов’язки і місце проживання.

Тому вищенаведений із літопису текст – є звичайною московською вигадкою. Слід також зазначити, що людина на цю посаду в Орді попередньо узгоджувалася з самим ханом.

Далі: за літописом, митрополит Феогност самовільно поїхав у Новгород, де Іван так званий Калита разом із іншими князями, умовляли Тверського князя Олександра Михайловича поїхати із Пскова до хана Узбека. Оскільки Тверський князь не погоджувався, то Митрополит Феогност відлучив його разом із псковичами від церкви та наклав на усіх анафему. Ось як літопис подав те рішення Митрополита:

«И тако посла Феогнаст Митрополит отлучение и проклятие на князя Александра Михайловича Тверского и на весь град Псков, и на всю землю их…» [102, с. 203].

Хочу нагадати читачам, що то було неймовірне рішення, коли російська православна церква опустилася до звичайних проявів комуно–фашизму – колективної відповідальності. Церква завжди визнавала тільки індивідуальну відповідальність людини. І тільки така відповідальність людини перед Богом існує у світі.

Але на цьому не закінчилися мандри Митрополита Феогноста.

«В лето 6837 (1329 рік. – В. Б.)… Того же лета пресвященный Феогност, Митрополит.., поиде из Новагорода в Волынскую землю, и оттуда йде в Галич и в Жараву, и оттуда прииде в Киев» [102, с. 203].

«В лето 6838 (1330 рік. – В. Б.)… Того же лета пресвященный Феогност, митрополит…, прииде из Киева в Волынь во град в Вол о димер… сушу ему во граде Володимери в Волынском, и тамо постави Феодора епископа во Тверь» [102, с. 203].

Цими вигаданими мандрами московські церковники намагалися поєднати тогочасну Московію – складову частину Золотої Орди із Києвом та Руссю, яку в ті роки уособлювало Велике Галицько–Волинське князівство. Тому, звичайно, рухатись із Києва до Галича, Чернігова та Володимира (Волинського) перешкод не існувало, але покидати Золоту Орду та рухатись із Новгорода – Брянська на Київ – Чернігів чи навпаки, були проблеми, і немалі.

Але далі трапилося ще цікавіше:

«В лето 6841 (1333 рік. – В. Б.)… Того же лета пресвященный Феогнаст, митрополит Киевский и всея Руси, прииде на Москву, быв в Цареграде и во Орде. Того же лета князь велики… заложи церкву камену на Москве, на площади внутрь града, святаго архангела Михаила и того же лета свершена и свещена бысть пресвященным Феогнастом, митрополитом… месяца Сентября в 20…» [102, с. 206].

Як ми бачили із наведених цитат, у листопаді 1332 року митрополит Феогност ще перебував у Володимирі (Волинському) і, звичайно, у піст, до Різдва Христового, розпочати свою подорож до столиці Золотої Орди Сараю та далі – до Константинополя не міг. А 20 вересня 1333 року той же Феогност, відвідавши Константинополь та цей раз Сарай, уже висвячував церкву у Москві. Тобто за Никоновським літописом, митрополит Феогност за 8 місяців, із січня по вересень 1333 року, подолав шлях – Володимир (Волинський) – Сарай – Константинополь – Сарай – Москва та вирішив такі питання:

• у Сараї (перший раз) – отримав у хана Узбека ярлик (дозвіл) посісти посаду митрополита та ярлик на проїзд (забезпечення) по території Золотої Орди,

• у Константинополі – отримав листи та подарунки до хана Золотої Орди Узбека від імператора і Патріарха, та обов’язковий воєнний супровід.

За свідченням арабського історика Ібнбатути, подорож від Сарая до Константинополя у ті роки тривала не менше 80 днів. Це, якщо не траплялися звичайні пригоди. А ті траплялись постійно… У Сараї (вдруге) – отримав від хана Узбека ярлик на посаду митрополита Золотої Орди, ярлик на проїзд до Московського улусу та воєнний супровід до Московської ямської зупинки. У кращому разі на цю подорож треба було витратити майже 70 днів.

Не забуваймо: шлях від Володимира (Волинського) до Сарая долався у ті роки теж не менш ніж за 80 днів.

На подолання тільки шляху митрополитові Феогносту разом зі своїм оточенням, а то не менше 500–800 людей, треба було витратити близько 300 діб. Що зайвий раз свідчить про «доважки брехні» до Никоновського літопису. Отож, ми ще раз переконалися, що опис діянь митрополита Феогноста з 1328 по 1333 рік є вигаданим, звичайною вставкою до російської так званої історичної науки.

При цьому ми абсолютно не говоримо та не аналізуємо вчинки митрополита Феогноста за наведені (1328–1333) роки, які не узгоджуються із реаліями того часу.

Не забуваймо: у Золотій Орді для московського князівства не робили винятків із правил.

Цікаво зазначити: після 1332 року до своєї смерті, яка настала 1353 року, митрополит Феогност більше жодного разу не навідувався до Києва, Чернігова чи Володимира (Волинського). Як обрізало!

Сучасний професор Леонтій Войтович мав повне право зробити такий висновок щодо цього періоду української історії:

«Детально розбираючи епізод нападу на новгородського владику (1331 р.) і наступні епізоди церковної історії, пов’язані з Києвом, П. Клепатський приходить до цікавого висновку, що поставлений Тирновським болгарським патріархом Київський Митрополит Феодорит (бл. 1353 по 1356 р.) був висуванцем київського князя Федора. І саме через протидію цього князя литовський ставленик Роман не зміг зайняти митрополичого престолу у Києві в 1354 р. Ця гіпотеза заслуговує глибокої уваги. Інші ж висновки автора (П. Клепатського. – В. Б.) з історії цього періоду хибні» [116, с. 7].

Погоджуючись із частковим висновком професора Л. Войтовича, змушені зазначити, що сьогодні ми маємо змогу робити радикальніші висновки. І вони на часі.

Згідно з листом польського короля Казимира III до Константинопольського Патріарха (1350–ті роки), держава Данила Галицького – Велике Галицько–Волинське князівство з давніх часів мала своїх окремих митрополитів. Думаю – то є цілковита істина, оскільки польський король у листі до Патріарха хибити не міг. Ось їхні імена:

1. Нифон.

2. Петро.

3. Гавриїл.

4. Феодор.

Оскільки ж за свідченням давніх достовірних джерел (про них говорилося раніше), Київ усі ті роки (1240–1362) належав до Великого Галицько–Волинського князівства, і в Константинополі про те, звичайно, знали, то московські митрополити не могли носити титул – «Київський». Це звичайний російський імперський анахронізм, вигадка.

Прийшла пора й цьому питанню надати принципового значення та вказати московитам на їхні чергові «доважки брехні».

Ось чому «Літопис Руський» після 1250 року й по 1292 рік жодним словом не згадує київських митрополитів – Кирила й Максима. Таких на Київсько–Галицько–Волинській землі з 1250 по 1292 рік не було. Що цікаво, «Курило – печатник (канцлер)» Данила Галицького до 1250 року (включно) у «Літописі Руському» згадується тричі: під 1241 роком (сторінка 399), під 1243 роком (сторінка 400), під 1250 роком (сторінка 406). Два останніх рази згадується так: «Курило – митрополит», хоча на ті роки митрополитом ще не був. У літопису те слово вжите, як звичайний московський «доважок брехні». Чому є дуже оригінальне свідчення у самому літопису.

Послухаємо літопис:

«Тим часом Курило–митрополит ішов [через Угри в Греки], посланий Данилом і Васильком, щоб [там його] поставили на митрополію руську» [18, с. 406].

Цілком достовірно відомо, що у 1250 році Москви ще не існувало, а так звана Ростовсько–Суздальська земля входила до складу Золотої Орди і ніякого відношення до «руської землі», де мав бути «руський Митрополит», не мала.

Отож, Константинопольський Патріарх не міг висвятити галичанина Курила в митрополити для Золотої Орди. Що, очевидно, не потребує доказів.

Професор Леонід Махновець, який перший опрацював та видав «Літопис Руський», звичайно, не звернути увагу на цей парадокс не міг. Через те, що так, як московська влада категорично забороняла торкатися цього питання, приписуючи собі галицького «Курила–печатника» в митрополити, то професор, підігравши московитам, вчинив блискуче, написавши на сторінці 523 в одній із довідок: «Кирило (Курило) II… З осені 1250 сидів у Суздалі» [18, с. 523].

Всі залишилися задоволені та не звернули уваги, що то – відверта і очевидна брехня. Бо ще у 1912 році, в часи найжорстокішої столипінської цензури, у Москві вийшла друком праця К. Валішевського «Іван Грозний», де автор цілком достовірно заявив:

«До татарского нашествия розделение русской земли на маленькие княжества и сохранение постоянной связи церкви с Константинополем были гарантией независимого положения ея владык. Но в это время (після 1240 року. – В. Б.) они решили стать под защиту новой власти. Митрополит Кирилл стал жить при дворе самого хана. Милостивая грамота Мангу–Тимура и щедро раздававшиеся его приемниками ярлыки были наградой за это положение» [135, с. 46].

Отож, золотоординський митрополит Кирило постійно проживав при хані Золотої Орди, в столищ Сараї. Ми не можемо не довіряти праці незалежного історика, яка пройшла церковну і державну цензури та видавалася у Москві. Тому немає нічого дивного, що московити, фальшуючи свою історичну науку, прибрали із давніх руських (українських) літописів руського митрополита Нифона і підмінили його своїм золотоординським – Кирилом. А для достовірності пов’язали його з князем Данилом Галицьким та руським (українським), на ті часи хрещеним, народом, як кажуть прості сучасні «русские» – «Наглости им не занимать».

Ще раз нагадую: до 1721, часів Петра І, усі сучасні «русские» були знані світу як московити і ніхто у світі їх «русскими» не називав. Це – аксіома.

І наостанок нагадую: приступаючи до видання «Полного Собрания Русских Летописей», Археографічна Комісія чесно повідомила у «Передмові»:

«Высочайше утвержденными в 18 день 1837 года Правилами возложено на Археографическую Комиссию издание в свете Полного Собрания Отечественных Летописей…

Не подлежит сомнению, что все известные списки Летописей, относящиеся к пространству от XIV до XVI столетия:

а) не принадлежат к первобытным памятникам Славяно–Русской письменности…» [29, с. ІІ–VІ].

Слід також зазначити, що до кінця XV століття стовідсотково усе діловодство в Московському князівстві велося державною мовою Золотої Орди – уйгурською. Тому на сьогодні Москва користується виключно фальшивими перекладами з уйгурської мови пізніших століть. Послухаємо сучасного російського професора А. В. Пушкарьова про російські літописи:

«Основатель советского источниковедения и археографии доктор исторических наук, профессор С. Н. Валк прямо пишет, что русских актов XIV века и ранее не существует. Самые ранние – это подделки второй половины XV века. Акты с датой XV века на самом деле подделки XVI века.

Выше я упоминал, наверное, чудом сохранившийся подлинный документ самого конца XV века, подписанный дьяком уйгурскими буквами. И это не дипломатический документ одной страны к другой. Это внутренний, гражданский документ. В стране использовалась уйгурица, так же как в Золотой Орде и у тимуридов. Было бы наивно полагать, что если все правовые документы подделка, то все «Летописи» подлинны. Естественно, массовая подделка затронула все сферы. И летописную тоже» [136, інтернет].

Тому автор ще раз вказує на цілковиту хибність посилання українських науковців на достовірність російських літописів та пропонує якомога більше звертатися до іноземних першоджерел, критично осмислюючи кожен факт.

Підведемо короткий підсумок цієї частини нашої книги.

Звичайно, говорити про повне об’єднання Русі з Литвою після 1320 року – дещо зарано. Київське князівство продовжувало входити до складу Великого Галицько–Волинського і не підпорядковувалося напряму Литві, на тому у 1324 році наполягли хан Узбек та Золота Орда, побоюючись посилення об’єднаної держави. Але вплив литовських князів на Київ та Київського князя Федора Івановича Путивльського значно посилився. В той час, як вплив Золотої Орди на Київського князя та Велике Галицько–Волинське Князівство в цілому значно впав.

Свідченням того є:

перше, опис поведінки Київського князя Федора до чиновників Золотої Орди найвищого рангу – митрополита Феогноста і новгородського Єпископа Василія;

друге, в той час, коли воєнні загони Литви вільно рухалися у прикордонній зоні Києва, татарському баскакові не дозволено було мати свій воєнний загін, щоби реагувати на те.

Так свідчать літописи.

Частина четверта
Таємниці Синьоводської битви

Синьоводська битва, яка відбулася 1362 року і принесла звільнення південним землям Правобережжя України від Золотої Орди, мала великий вплив на розвиток Русі (України). Після тієї битви землі Поділля відійшли до Великого Литовсько–Руського князівства. Майже вся земля, заселена на ті часи українською людністю, позбулася примусового впливу законів і порядків Золотої Орди.

Давня Русь на 1240 рік, коли татари хана Батия проходили через нашу землю воєнним походом, складалася з двох Великих князівств: Галицько–Волинського і Чернігівського. Мова йде про землі сучасної України. Велике Галицько–Волинське князівство, до якого належав і Київ у ті часи, не входило до складу Золотої Орди. Чернігівське ж князівство (Сіверська земля) після страти Великого князя Михайла (1246 рік) стало залежним від Золотої Орди, а його землі використовувалися, хоча й не постійно, ханами.

У 1320 році Київ увійшов до складу Великого Литовсько–Руського князівства. Однак після 1325 року за згодою Литви і Золотої Орди знову став уділом Великого Галицько–Волинського князівства, яке із 1340 року очолив литовський князь. Прикладами того є історичні праці першого ректора Київського державного університету професора М. О. Максимовича (1804–1873), професора Московського університету М. П. Погодіна (1800–1875), врешті «Історія Русів» Георгія Кониського та «Історія міста Києва» Максима Берлінського, які пройшли жорстку потрійну церковну та державну цензури.

Це вже радянські професори, співаючи «палких пісень» про «великий русский народ», посунули дату «визволення» Києва з 1320 на 1362 рік. А саму Синьоводську битву 1362 року замовчували, щоб не заважала насолоджуватись вигаданою Куликовською битвою 1380 року, яка «поклала край монгольському ігу».

Були знищені документи про місце Синьоводської битви між сучасними селами на півдні Київщини Медвином і Браним Полем. А «Литовська метрика», яка розкриває таємниці давніх часів Литовсько–Руської держави, Москвою викрадена і захована до таємних сховищ.

Повернімося до Синьоводської битви 1362 року. Майже 200 років точиться суперечка щодо того, де відбулася Синьоводська битва 1362 року. Одні історики і дослідники пов’язують битву з річкою Снивода (сучасна Вінницька область), інші – з річкою Синюхою (Кіровоградська область).

До суперечки долучалися кращі українські історики: М. С. Грушевський, В. Б. Антонович, Н. Молчановський, М. Дашкевич, Н. Полонська–Василенко, Д. Яворницький, Ф. Шабульдо та інші.

Проте місце Синьоводської битви не визначено досі. Запущені до літописів московські вигадки не дозволяють українцям консолідуватися та об’єднатися у висновках. І сьогодні в Україні історична думка щодо локалізації Синьоводської битви не означена. Ведуться такі гострі суперечки, які іноді виходять з–під контролю і сягають відвертих образ. Що цікаво: цим грішать як одна, так і друга сторони.

Прихильники Синьоводської битви на теренах сучасної Вінницької області залучають на свій бік переважно дослідників–істориків, тоді як прихильники Синьоводської битви на теренах сучасної Кіровоградської області залучають на свій бік переважно дослідників–археологів. Отож і там, і там дослідження ведуться однобоко, неконсолідовано, а головне хибними шляхами.

Прихильники битви на річці Снивода дозволяють собі допускати неоднакові умови для порівняння. Так, вони заявляють про неможливість проходу війська князя Ольгерда через «Чорний ліс, бо він був непрохідним, суцільним», тоді як військо Ольгерда через Поліські ліси та болота проходить без зайвого клопоту. Такі порівняння некоректні. У дослідженнях відсутні будь–які археологічні дані, що зводить їх до звичайних заклинань.

Прихильники ж битви на річці Синюсі оперують практично всуціль археологічними дослідженнями. Істориків, які звертають їхню увагу на певні невідповідності щодо трактування давніх подій, називають непрофесіоналами. Тому не дивно, коли, скажімо, один професор–археолог розповідає, що «татаро–монголи розсипалися по всій Правобережній Україні і винищили геть усе до самої Буковини і Карпат». А на уточнювальні запитання щодо цієї заяви лише кліпає очима.

Настав час об’єднати зусилля і прийти до спільної думки щодо місця Синьоводської битви 1362 року. При цьому слід врахувати всі аспекти історичних та археологічних досліджень.

Сьогодні всі історики світу визнають факт Синьоводської битви (1362 рік) і її вплив на подальші події, що відбулися на східноєвропейських теренах. Головні суперечки ведуться щодо локалізації місця Синьоводської битви та шляху, яким рухалося військо Великого Литовсько–Руського князя Ольгерда до місця битви.

До того ж із мовчазної згоди істориків абсолютно не досліджено питання ідентифікації супротивників князя Ольгерда, які в давніх літописах та хроніках визначені як «три брата татарския князи отичи и дедичи Подольськой земли…» [99, с. 72].

Автор, спираючись на факти, на які досі не звертали уваги сучасні історики, подає своє бачення Синьоводської битви.

Хотів би зазначити: не можна виривати один рік чи одну подію з контексту минувшини, не пов’язуючи докупи всі чинники, які достовірно мали місце в ті часи.

Цю аксіому всі розуміють, але не всі дотримуються. Тому пропоную проаналізувати події, що відбувалися напередодні Синьоводської битви.

Цитати наводитимемо мовою оригіналу.