Текст книги "Україна–Русь. Книга перша"

І. Україна–Русь в кінці XIV – на початку XV століття

Применшувати вплив Великого Литовсько–Руського князівства на розвиток українського етносу—давня традиція історії. Цю хибну традицію нам нав’язали імперії, спочатку – Річ Посполита (Польща), а пізніше – Московія (Російська імперія). Традиція применшувати роль та значення ВКЛР (Великого князівства Литовсько–Руського) залишилася до сьогодні. Науковці не бажають переосмислення брехливих постулатів. З ними їм легше рухатися старою, наїждженою дорогою. Головне – не треба переосмислювати минуле і шукати щось своє. За них уже подумали в Москві.

На що ми не звертаємо увагу, вивчаючи період 1320–1569 років?

Починаючи з XIII століття, Ватикан кинув проти нехрещених язичників (народів) Європи свої ударні сили – Орден хрестоносців (Тевтонський орден) та Орден мечоносців (Лівонський орден).

«Майже всі племена та народи, що проживали поблизу Балтійського моря між західною та візантійською цивілізаціями, – поморські слов’яни, пруси, ятвяги, ліви, курші, земгали, латвійці, ести (естонці) й фіни – були завойовані і мали підкоритись нападникам» [83, с. 12].

І ще один незаперечний факт:

«…Захід не визнавав за племенами і народами язичників права на самостійне політичне існування та хрещення» [83, с. 12].

Звичайно, якби не спротив, який вчинили литовці ще у XIII столітті (та пізніше) Тевтонському ордену, то уже до кінця XIII століття ці ордени об’єдналися б на захоплених балтійських землях та розпочали виконання другого завдання – вихрещення «схизматів» (що означає – православних русів, тобто в сучасному розумінні: українців та білорусів) у католицьку віру. Ніколи не забуваймо, що й це завдання стояло перед Орденами. Тому об’єднання сил Литви, Білорусії та України на початку XIV століття стало позитивним кроком для усіх трьох народів.

На ті часи (середина XIII століття) Литва уже втратила майже всі свої етнічні землі (жемайтію) і відійшла на землі русів (сучасна Білорусія), залучивши русів Великого Галицько–Волинського князівства до протистояння ордену.

Ордени не просто захоплювали чужі землі (нехрещених народів), вони на тих землях вогнем і мечем винищували людей, спалювали поселення та зводили свої муровані замки. Тільки «протягом першого десятиліття завоювань (1231–1242 роки) збудували… (в одній. – В. Б.) Пруссії 20 мурованих замків» [83, с. 37].

Ці факти засвідчені документально.

У книзі українських, білоруських і литовських істориків «Грюнвальдська битва – битва народів» 2010 року видання, наведена «Карта–схема замків Тевтонського ордену, розподілених між Ягайлом і Вітовтом», де вказано 97 замків, 25 з яких відійшли до Польщі (Ягайло), 6 до Великого Литовсько–Руського князівства (Вітовт) і 66 залишилися у володінні Ордена. Це лише невелика картина руху Тевтонського ордену в Прибалтиці.

Тобто нас, русичів (українців), чекала доля Балтійських народів. І не слід забувати, що всі звірства у ті далекі часи чинилися з благословіння Ватикану. Хоча слід зазначити, і цо такими були й усі інші релігійні конфесії. Тому новостворене Велике Литовсько–Руське князівство стало буфером, яке зупинило наступ католицизму на схід та прийняло на себе весь його удар. Що, в першу чергу, позначилося на правлячій еліті держави – вона була вся окатоличена. Першими прийняли католицьку віру литовські князі, за ними – білоруські й українські. Останнім здався український князь Василь (Констянтин) Острозький, який дозволив свого старшого сина охрестити в католицьку віру. Згодом молодших синів Василя Острозького католики отруїли. Так український народ вперше, але не востаннє, втратив свою правлячу еліту. Однак, залишаючись переважно у православній вірі, народ породив нову керівну еліту – козацьку. Але то вже інша розмова.

Як пише сучасний білоруський історик Ігор Марзалюк: «вже на початку свого утворення ВКЛ було не тільки литовською, а й білоруською державою. Білоруські землі увійшли до її складу переважно мирним шляхом» [83, с. 15].

І то правда. Що цікаво, литовський і український історики, які є співукладачами тієї книги, не заперечили білоруському професорові. Але нам відомо, що південні терени сучасної Білорусії, а також центральні, західні та східні зі своїми князівствами (Пінське, Берестейське, Мозирське, Слуцьке, Новогрудське, Слонімське, Дорогочинське тощо) так чи інакше у XIII столітті входили до Великого Галицько–Волинського князівства.

Тому, звичайно, під тиском Тевтонського ордену з півночі та Золотої Орди зі сходу й півдня, вони змушені були об’єднуватися. Немає нічого дивного, що об’єднання відбувалося переважно мирно–примусовим шляхом. Таке відбувалося і на теренах Білорусії, і на північних теренах України. Хоча, звичайно, окремі князі чинили опір. Було й таке.

Головною причиною, чому український народ не чинив серйозного опору, була тактика Великого Литовського князя: «старовину не руйнуємо, новин не вводимо» [52, с. 10].

«Вони залишали старі структури князівств… і навіть перейняли деякі форми громадської і державної організації…» [52, с. 10].

«Як би там не було, в культурі ВКЛ довгий час домінував православний регіон. Князі… хрестилися за православною вірою і переймали мову та культуру підлеглих, тому що язичницький потенціал їх самих не був великим. Литовці знайшли на Русі муровані церкви і монастирі, в них – живопис, зібрання церковного мистецтва і письма, а головне – ченців, що вміли писати… і мали вже з XI ст. написані Остромировське і Туровське євангелія… Це свідчить, що литовська язичницька культура не могла нав’язати інтим ані мови, ані культури, ані релігії… (Тому. – В. Б.) в канцелярії правителів ВКЛ,…почала домінувати мова, що її іноді називають “староукраїнською”, іноді – “старобілоруською”…» [52, с. 11–12].

Тобто залишався свій удільний правитель, свої закони, своя мова і своя стара церква, в той час коли сили проти ворогів подвоювалися–потроювалися. Немає значення, як те чи інше руське (українське) удільне князівство було залучено до спільної Литовсько–Руської держави, головне – для українського (руського) народу те явище було позитивним. І так було до польсько–литовської унії 1569 року.

Уже за часів Великого князя Ольгерда (1345–1377) Велике Литовсько–Руське князівство стало домінуючою державою Східної Європи. Саме за часів великого Литовсько–Руського князя Ольгерда відбулася знаменита Синьоводська битва, коли правобережні українські землі від Канева і Білої Церкви до Чорного моря відійшли від золотоординських ханів до володінь ВКЛР. Головне, що давня українська (руська) земля Поділля стала князівством, отримавши своїх правлячих князів – Каріатовичів.

З утворенням нової держави – Великого Литовсько–Руського князівства, український народ почав відвойовувати у Золотої Орди свої давні корінні землі. Хоча, тепер уже із Заходу, почала нависати реальна небезпека від Польщі.

Як би ми не ставилися до нащадків славетного роду Данила Галицького, а шанувати слід усіх. Ми уже дослідили, що той правлячий рід руських (українських) князів не переривався після синів онука Данила – Юрія – Андрія та Лева II. У тих праонуків славетного Данила, був брат Дмитро, якого викинули із роду Галицьких, розірвавши таким чином родинний ряд. А у Дмитра був син – Данило – князь Холмський, що засвідчено історичними документами. Оскільки ж у XIV столітті ні польський король Ягайло, ні Великий Литовсько–Руський князь Вітовт (1392–1430) не мали права надання князівського титулу, то князями ставали тільки народжені від князя. Отож, Дмитро теж був князем, хоча його сина Данила уже відносять до роду Острозьких. За велінням московитів.

Найтяжчі роки представники князівського роду Галицьких пережили у 1340–1376 роках, тобто за часів князя Дмитра (помер у 1349 році) та його сина Данила (помер 1376 року).

Остання дата є офіційною і наводиться у підручниках: «Данило з Острога, князь Холмський (помер у 1376 р.)» [65, с. 69].

Цікаво зазначити, хоча надзвичайно обережно, але сьогоднішня професура уже дозволяє собі говорити навіть таке:

«За власною генеалогічною легендою, Острозькі походили від волинської гілки Мономаховичів–Романовичів, нащадків Романа й Данила Галицьких. Такої самої думки дотримується і багато істориків–генеологів, незважаючи на брак конкретних доказів спорідненості між останніми Романовичами і першим документально зафіксованим 1340 р. острозьким князем – Данило з Острога (Daniel de Octrow)» [65, с. 68].

Тобто самі Острозькі вели свій родовід від Данила Галицького та його батька – Романа і, як бачимо, нічого не вигадували. А це головне, щоб там не закидали до нашої історичної науки «одностойники» так званих московських істориків.

Абсолютно не зрозуміло: як Данило з Острога – (став) князем холмським? Колись потрібно пояснити і цю метаморфозу. Часи московського свавілля в перебріхуванні української історії закінчилися.

Заслуга князів Дмитра та Данила полягає в тому, що в найважчі часи існування свого роду вони не дали йому зникнути з історичної арени і загубитись на дорогах життя. Нащадки кращого роду князів Русі (України) – Галицькі не мали права на забуття.

Слід розуміти, що у взаємній допомозі були зацікавлені як українські, так і литовські князі. Бо підняти український народ на боротьбу зі спільними ворогами могли тільки українські князі, як литовський народ—литовські. У перші роки існування спільної держави Великого Литовсько–Руського князівства в ньому продовжувало існувати як складова частина Галицько–Волинське князівство (до 1384 року). Після смерті (1349 рік) праонука Данила Галицького—Дмитра, польський король Казимир загарбав Львів і Галичину, мотивуючи спадковим правом на престол. Після 1349 року до руської держави входило Волинське князівство на чолі із Любартом Гедиміновичем та всі інші, за винятком Галицького. З приходом до влади у Польщі Ягайла (Великого Литовського князя, одруженого з польською королевою Ядвігою, 1385 рік), ав Литві – Вітовта (1392 рік), які прийняли католицьку віру, в державі ВКЛР склалася ненормальна ситуація, коли головні руські князівські трони (Львівський і Володимирський) посіли литовці та поляки–католики. Звичайно, проти цього становища різко виступили руська митрополія і рід великих князів Галицьких (на той час – Федір Острозький – син князя Данила).

Ось чому українська професура сьогодні визнає:

«Як би там не було, невдовзі Владислав – Ягайло починає систематично обмежувати права Любартового нащадка (на Волині. – В. Б.). Передовсім, він виводить з–під його влади найвизначнішого з–поміж васалів—князя Федора… (Галицького. – В. Б.). Потім він відбирає у Федора Любартовича осереддя його володінь – Луцьк, передаючи його в управу тому–таки Федору Острозькому (Галицькому. – В. Б.). Згодом син Любарта втрачає й решту батьківських земель – натомість Острозькі швидко ідуть угору» [44, с. 188].

Із подальших свідчень посла англійського та французького королів Гілльбера де–Ланноа до Великого князя Вітовта ми дізнаємося, що у 1421 році князь Федір Острозький був другою людиною у Великому Литовсько–Руському князівстві і тільки цих два князі (Вітовт і Федір) влаштували йому прийом у державі.

У часи Великого князя Вітовта та його соратника князя Федора Галицького (Острозького) відбулися дві важливі події, в яких обидва брали особисту участь. Це – битва на річці Ворскла 1399 та Грюнвальдська битва 1410 року. Коротко про далекі події ми зобов’язані згадати. Отож.

Битва на річці Ворскла (1399 рік)

Не приступаючи до розгляду битви та причин, що її спричинили, зазначимо: виклад цього матеріалу в сучасній українській історичній науці не відповідає дійсності. Матеріал сфальшований польськими і російськими імперськими істориками в давні часи, і та давня імперська фальшивка гуляє по історичних сторінках досі. Хто хоче більше дізнатись про першопричини тієї битви, автор пропонує звернутися до книги «Москва Ординська» (том II, частина друга, Цар (хан) Тохтамиш).

Не будемо знову розповідати про події, які передували та призвели до битви. Зазначимо тільки: Великий Литовсько–Руський князь Вітовт усі роки свого правління (1392–1430) у всіх чварах Золотої Орди завжди підтримував хана Тохтамиша, а після його загибелі (1407–1408 рік) – синів хана: Джелал–ад–діна, Керим–Берди, Кепек–хана та Жаббар–Берди. Саме ці сини хана Тохтамиша по черзі посідали царський трон Золотої Орди з 1410 по 1419 рік, конкуруючи зі ставлениками темника Едігея. Йшла жорстока боротьба за царський трон золотоординського хана. Ворожі сторони у Золотій Орді очолювали, з одного боку, – хан Тохтамиш, якого підтримував Великий Литовсько–Руський князь Вітовт, з другого, – Мангитський темник Едігей, до 1402 року підтримуваний еміром Тамерланом (Тимуром).

Саме в контексті тієї боротьби за владу в Золотій Орді й слід розглядати битву на річці Ворскла 1399 року. Тому у тій битві програв не князь Вітовт, який лише допомагав ханові Тохтамишу. Російські й польські історики завжди подавали битву як розгром князя Вітовта. Польський хроніст Ян Длугош в оповіді про битву вихваляв поляка Спитка, історики–московити вихваляли геніальне керівництво Едігея та Тимур–Кутлука. Знаменитий М. М. Карамзін договорився до такого: «Ни Чингисхан, ни Батый не одерживали победы совершеннейшей. Едва ли третья часть войска Литовского спаслася. Множество Князей легло на месте… Хан Тимур Кутлук гнал остатки неприятельского войска к Днепру, взял с Киева 3000 рублей… в откуп, а с монастыря Печерского 30 рублей, оставил там своих Баскаков…» [13, Т. V, с. 92].

Брехали, як бачимо, надзвичайно потужно. Навіть татарських баскаків у 1399 році до Києва посадили. От тільки занадто маленькі суми викупу задекларували: «…с Києва 3000 рублей.., а с монастыря Печерского… 30 рублей».

Нагадаємо, що останній золотоординський хан Улу–Мухаммед через 46 років (1445 рік) за одну голову московського князя зажадав «200 тысяч рублей».

Послухаємо:

«О тяжести “откупа” можно судить по записи в Новогородских летописях. Согласно второй новогородской летописи, взял царь Махмет (Улу–Мухаммед. – В. Б.) откупа на великом князе двести тысяч рублей» [30, с. 255].

Отака «дорога голова» Московського князя. А в Русі зі всього Києва зібрали тільки «3000 рублей», попри те що «розгром Вітовта був цілковитий», і «едва ли третья часть войска Литовского спаслася».

У 1401 році «Вітовт… відновив контроль над Причорномор’ям. Уже в 1401 році в Босфорі бачили київські торгові кораблі…» [83, с. 89].

Щось не в’яжеться опис «страшного розгрому Вітовта на Ворсклі» з достовірними фактами тих часів. Звернімо увагу ще на один надзвичайно цікавий опис історичних подій 1406–1408 років. За свідченням російських істориків: московський князь тих часів Василь Дмитрович «и знаменитый Эдигей, сподвижник Тамерланов, победитель Витовта,… находились в дружеских сношениях…»[13, т. V, с. 103].

Не зважаючи на ці дружні відносини, московський князь Василь Дмитрович прихистив двох синів хана Тохтамиша – найлютіших ворогів Едігея. І навідріз відмовився вигнати їх, навіть під загрозою удару по Москві. Отож, восени 1408, темник Едігей рушив на Москву, щоби покарати московського князя Василя за непослух щодо синів Тохтамиша.

Московський князь, за оповідями «російських літописів», нібито у вересні місяці «стояв на Угрі» з військом проти війська князя Вітовта.

«Врешті–решт, Вітовт і Василій (Московський. – В. Б.) зі своїми військами зустрілися 1 вересня (1408 року. – В. Б.) на річці Угрі. Простоявши доволі довго, обидва правителі підписали мирну угоду» [83, с. 90].

Зрозуміло: обидва знали, що золотоординське військо рухалося на Москву і очолював його особисто Едігей.

Уже в листопаді татари Едігея були під Москвою, а в грудні спалили її вщент.

Отож, московська історія вигаданим «страшним розгромом Вітовта» на річці Ворскла намагалася хоча б частково приховати події навколо Москви 1400–1408 років. Бо таких битв, як на річці Ворскла, впродовж 1396–1406 років хан Тохтамиш провів багато – майже всі з допомогою воєнних сил князя Вітовта, і, як правило, перемагав. Хоча були й поразки, і не одна. Звернімо увагу: темник Едігей у 1408 році, спаливши вщент Москву та зруйнувавши все московське князівство, знищив та вивів з князівства більше мільйона чоловік. Послухаємо:

«Счастлив, кто мог спастися бегством! Не было ни малейшего сопротивления. Россияне казались стадом овец, терзаемых хищными волками… Пленников связывали и вели, как псов, на смычках, иногда один татарин гнал еред собою человек сорок…» [13, т. V, с. 105].

Звичайно, таку страшну картину московитам треба було чимось загородити. Та головне навіть не це. Московське князівство після страти у 1392 році Московського князя так званого Дмитрія Донського (він же Сарихозя), стало домовим улусом хана Тохтамиша. Ось чому так лютували Едігей та його воїни – мангити проти родів хана Тохтамиша – ширинів, баринів, аргинів. Роди ворогували між собою давно.

Але темник Едігей у 1408 році абсолютно не чіпав Великого князя Вітовта, який із своїм військом стояв за річкою Угрою, 150–180 кілометрів від Москви. Що здається більш ніж дивним. Бо разом із військом князя Вітовта стояли за Угрою і тумени старшого сина Тохтамиша Джалала–ад–діна, за російськими джерелами – Зелені–Салтана. Між іншим, саме старший син Тохтамиша Джалал–ад–дін зі своїм братом Керим–Верди у 1407–1408 роках перебували в Москві.

Отак, замість рядової битви хана Тохтамиша на річці Ворскла у 1399 році, ми були змушені дещо розширити нашу розповідь, щоби дізнатися що до чого.

Грюнвальдська битва 1410 року

Ця битва 1410 року «зламала гегемонію Тевтонського ордену», після якої він уже відновитися не зумів. І хоча Велике Литовсько–Руське князівство і Польща ще не раз після 1410 року протистояли ордену, але доля його все ж таки була вирішена Грюнвальдською битвою.

«За Торунським миром 1411 р. він (Тевтонський орден. – В. Б.)… повернув Польщі Добжинську землю. За Вітовтом було визнано довічне право на Жемайтію, котра остаточно відійшла до складу Великого князівства Литовського у 1423 р. Невдовзі союзники отримали важливу моральну перемогу над Орденом, переконавши учасників Констанцького собору (1414–1418 рр.), що татарська політика Вітовта узгоджується з настановами християнської церкви» [44, с. 267].

Як розуміють читачі, на Констанцькому соборі католицької церкви йшлося про союз ВКЛР і Золотої Орди проти спільних ворогів на заході і сході та залучення до Грюнвальдської битви татар хана Джалал–ад–діна – старшого сина Тохтамиша. Про це поговоримо пізніше.

Цій битві присвячено розділ у книзі «Москва Ординська» (том II), тому недоречно вдруге аналізувати матеріал. А от на аспектах, яких ми не торкалися у тій книзі, зупинимося.

Так от, автор стверджував і продовжує триматися тієї думки, що воєнна сила Великого Литовсько–руського князівства у Грюнвальдській битві була найбільшою.

Хоча за офіційними даними військові сили у битві складалися таким чином:

«15 липня 1410 року об’єднане польське (50 хоругв) і литовське (40 хоругв) військо та військо Тевтонського Ордену (51 хоругва) вишикували свої лави одне навпроти одного на полях поблизу села Грюнфельд (нині Грюнвальд)» [83, с. 11].

Тобто 90 хоругв об’єднаного війська виступили проти 51 хоругви Орденського війська. За твердженням литовського професора Алфредаса Бумблаускаса, співвідношення між військами становило приблизно 2:1. Такої думки дотримується й світова історія. Що, певно, відповідає дійсності. А от далі розпочинається фантастика, пов’язана з тиском католицької церкви на Польщу та Литву, що й призвело до викривлення даних щодо литовсько–русько–татарського війська.

«Уже влітку 1410 року починає формуватися ідея, що Грюнвальд – це перемога нехрещених. Єпископ Познанський Альберт одразу ж після Грюнвальдської битви, 29 липня 1410 року, пише польським представникам при Папській курії, інструктуючи, як боротися зі скандалом, який виник відразу після битви, що Ягайло здобув перемогу за допомогою язичників, – язичниками називаються не литовці, а лише татари і русичі… Король Угорський і намісник Священної Римської імперії Сигізмунд Люксембурзький у своєму циркулярі від 20 серпня до дворів європейських держав повідомляє про розгром Ордену як про перемогу язичників – Орден розбили литовці, русичі, жемайтійці і татари, а поляки навіть не згадуються. Цим циркуляром монархи Європи заохочуються надати допомогу Орденові або навіть зібрати сили для хрестового походу.. На Заході поширювались пасквілі про «несправжню» перемогу Вітовта і Ягайла, бо вони здобули її, задіявши язичників,«схизматиків» і «сарацинів» (тобто татар–мусульман)» [83, с. 128].

Звичайно, під таким шаленим тиском католицизму у Польщі та Литві з’явилися праці, які звели нанівець участь у битві всіх отих «язичників, схизматиків і сарацинів», навіть участь Литви у битві звели, по суті, до умовної. Та навіть це не влаштовувало агресивних носіїв «чистого католицизму». Вони подали скаргу–звинувачення (Тевтонський орден) на поляків на розгляд Констанцького церковного собору за передачу ворогам воєнних секретів та таємниць. Над Польщею і ВКЛР нависла загроза Хрестового походу Європи. Послухаємо дещицю із тієї давнини:

«У декілька років пізніше на соборі у Констанці записаному звинуваченні Тевтонського ордену полякам сказано, що ті навчили язичників (тобто військо ВКЛ) християнського військового мистецтва, і, завдячуючи їм, язичники мають сучасні пластинчаті лати, забезпечені великими військовими кіньми, а їхні клини («spitczen») ні в чому не поступаються християнським клинам. Оскільки невірні, про яких тут говоримо, тепер скрізь з’являються з пластинчатими латами, з кіньми та іншою військовою зброєю озброєні, також ми досвідчилися, що у походах та на урочистих показах (їхні клини) не менші і не менше прикрашені, ніж клини Християнських військ, і вони тепер щоденними вправами у християнській школі навчилися військового мистецтва, яким пізніше могли б перемогти християн» [83, с. 94–95].

То було звинувачення у зраді. Звичайно, були й інші звинувачення. У польського короля зажадали пояснення.

Від Тевтонського ордену (а то представники еліти всіх західно–європейських держав), на Констанцькому соборі звинувачення Ягайлові пред’являли уцілілі, живі лицарі Грюнвальдської битви, які усе бачили своїми очима. Таким свідкам Тевтонського ордену довіра членів собору була цілковитою. Отож, польський король Ягайло та його двоюрідний брат Вітовт (Великий князь Литовсько–Руського князівства) були зобов’язані направити на Констанцький собор католицької церкви відомих Європі людей, яким би Європа і Рим повірили. І вони таких людей знайшли у Великому Литовсько–Руському князівстві.

Але спочатку невелике пояснення: «Констанц (Konstanz), город на юге ФРГ, в земле Баден–Вюртемберг. Расположен на Рейне, у Боденского оз(ера)… Место заседаний Констанцского собора» [25, т. 13, с. 49].

Отож, представники Великого Литовсько–Руського князівства в кінці 1417 року вирушили на Боденське озеро, на Констанцький собор (1414–1418) в супроводі «пишної депутації з 300 русинів, литовців, волохів і татар» [44, с. 274].

На мою переконливу думку, сьогодні в Україні немає людей, які б були знайомі зі всіма матеріалами та рішеннями Констанцького собору (1414–1418), хоча багато із тих рішень стали доленосними у нашому житті.

Отож, про тих людей.

Митрополит Григорій Цамблак. «…Великий князь литовський Вітовт звернувся до Патріарха з проханням поставити на литовські єпархії окремого митрополита – племінника Кипріяна Григорія Цамблака. Однак у Константинополі йому не тільки відмовили, а й відлучили Цамблака від церкви. Втім це не зупинило Вітовта: Григорія Цамблака висвятили у митрополити… собором місцевих єпископів, який відбувся у Новогрудку (1415 р.). У процедурі висвячення брали участь архієпископ полоцький та єпископи смоленський, чернігівський, луцький, володимирський, перемишльський, холмський і туровський» [44, с. 270].

У Великому Князівстві, в столиці Вільно, для митрополита, за наказом Вітовта, побудували величний храм і митрополичу резиденцію у «руській стороні». Ця митрополича юрисдикція існувала у Вільно «до самого кінця XVIII століття» і була ліквідована за наказом Катерини II.

Митрополит нагадав учасникам собору, що православна київська гілка християнської релігії є канонічною, бо заснована у 988 році, в часи єдиної християнської церкви. «Цамблак також заманіфестував свої наміри на аудієнції у папи Мартіна V, закликавши його форсувати справу унії, укладання якої сприяли настрої, що, за словами Цамблака, запанували на Русі та у Візантії (останнє засвідчили представники візантійського імператора Мануїла, котрі також прибули на собор)» [44, 275].

Отож, пропозиція митрополита Цамблака відповідала думкам руської знаті тих часів, візантійських ієрархів та керівників держав – Вітовта і Мануїла.

«У Констанці, по суті, вирішувалась доля православ’я у Литовській державі» [44, с. 275].

І, як бачимо, те рішення було позитивним. Та якщо історики з великим задоволенням розповідають про митрополита Григорія Цамблака, його виступ на соборі та рішення Констанцького собору щодо православної церкви на теренах Русі (України), то щодо виступів інших учасників собору від Великого князівства зберігається повна таємниця. Навіть прізвища учасників, окрім митрополита, історики не афішують. Допоможемо й цю таємницю російської історичної науки розкрити. Вперше мені довелося прочитати про учасників Констанцького собору в історичній повісті Романа Іваничука «Черлене вино» десь у 1978–1980 роках. Звичайно, в часи радянського соцреалізму автор не міг написати усю правду про ті часи. Але вже сам позитив його праці у тому, що автор розкопав в архівах імена учасників собору і засвітив їх перед світом. Особи такого рангу, про які ми далі поведемо мову, прогулятися на Констанцький собор не їздили. Кожен із них мав якесь особисте завдання, яке зобов’язаний був вирішувати на соборі. Оприлюднимо імена князів Великого Литовсько–Руського князівства, які за наказом, скоріше, польського короля Ягайла були на Констанцькому соборі. На наше переконання, їхнім завданням і було зняти звинувачення Тевтонського ордену з польського короля Ягайла у передачі секретів озброєння і тактики ворогам християнського світу, а отже – Тевтонського ордену, та з Великого Литовсько–Руського князя Вітовта по залученню до боротьби з католиками, а отже – ордену, «схизматів» і «сарацинів». Ось їхні імена: