Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Особа недоторканна"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Урешті-решт вона з усім змирилася, на все махнула рукою і за собою перестала стежити. І раніше красунею не вважалася, а зараз і зовсім хтозна на що скидалася.

Ось, власне, і вся ця історія коротко.

А тепер повернемося до того, з чого розпочали ми свою оповідь.

Отож Чонкін стояв біля літака, Гладишев порпався на городі, а Афродіта з дитинчам на руках сиділа на ґанку й дивилася на чоловіка з неприхованою відразою.

– Чуєш, сусіде, здоров був! – гукнув Чонкін Гладишеву.

Той розігнувся над черговим кущем шдосу, двома пальцями підняв бриля і чемно відповів:

– Бажаю здрастувати.

Чонкін, приставивши гвинтівку до літака, покинув її і підійшов до тину, що розділяв два городи.

– Щось ти, сусіде, я дивлюся, порпаєшся на цьому городі, клопочешся. Не надокучило?

– Та як сказати, – стримано, з гідністю відповів Гладишев. – Я ж не задля себе, не з метою особистої наживи, а заради наукового інтересу. А ти наче сьогодні під еропланом ночував?

– А нам, татарам, один чорт, де ночувати, – пожартував Чонкін. – Зараз пора тепла – не зима.

– А я вранці вийшов, дивлюся: чиїсь ноги з-під ероплана стирчать. Невже, міркую, Ваня нині на вулиці ночував? Ще й Афродіті кажу: «Поглянь, мовляв, здається, Ванькові ноги з-під ероплана стирчать». Агов, Афродіто! – гукнув він до дружини, закликаючи її у свідки. – Пам’ятаєш, уранці я тобі сказав: «Поглянь, мовляв, здається, Ванькові ноги з-під ероплана стирчать»?

Афродіта дивилася на нього з тим самим виразом обличчя, не змінюючи його аж ніяк і не реагуючи на звернені до неї слова.

Чонкін поглянув на Гладишева, зітхнув і несподівано для самого себе раптом сказав:

– А я, чуєш, з бабою своєю полаявся, пішов од неї, збагнув? Тому оце на вулиці й ночував.

– А що таке? – захвилювався Гладишев.

– Та так, чуєш, – ухилився од прямої відповіді Іван. – Я їй, чуєш, одне, вона мені, чуєш, друге, словом по слову, носом по столу, так усе й пішло. Я, чуєш, плюнув, узяв шинельку, гвинтівку, мішок – а що ж у мене ще є? – і надвір.

– Он воно як повернулося, – здивовано похитав головою Гладишев. – Ото я сьогодні вийшов уранці і дивлюсь, чи ж не твої ноги з-під ероплана стирчать? Значить, ти з нею полаявся?

– Та полаявся, – посмутнішав іще більше Іван.

– А може, і правильно вчинив, – припустив Гладишев. Він боязко поглянув на дружину і заговорив пошепки: – Коли хочеш знати, я тобі ось що скажу: не зв’язуйся ти з цими бабами, Ваню. Тікай від них, доки молодий. Адже ж вони… Ти поглянь хоча б на мою. Он вона сидить, гадюка потайна, в неї язик, Ваню, ти дивитимешся зблизька, зверни увагу, роздвоєний. Ну, достеменно гадюче жало. А скільки я від неї, Ваню, горя зазнав, це ні в казці сказати, ні пером описати. Та хіба ж тільки я? Усі чоловіки від їхньої статі страждають неймовірно, візьми хоч сучасну епоху розвитку, хоч факти з історичного минулого, – покосувавши на дружину, він зашепотів ще тихше, наче повідомляв надсекретну новину: – Коли цар Микола Перший заслав декабристів до Сибіру чортзна-куди, так їхні жінки на цьому не заспокоїлися, а зібрали свої манатки й помандрували туди за ними, дарма що залізниці в той час не було. І коней позаганяли, і візників замучили, і самі ледь не повмирали, а все ж дісталися, отакі справи. Я, Ваню, про Нюрку кепського нічого не скажу, – вона жінка освічена і з поняттям, – а все ж тікай ти од неї, допоки не пізно.

– Я б і побіг, – сказав Чонкін, – та оцей драндулет тримає. – Він кивнув у бік літака і, подумавши, докинув зажурено: – Та й жерти хочеться. Кишки марш грають.

– Їсти хочеш? – здивувався Гладишев. – Господи, та чого ж ти раніше не сказав? Ходімо до мене. Зараз примус розпалимо, яєчні із салом насмажимо. Самогончику крапелька, – він підморгнув Чонкіну, – є. Ходімо. Та й взагалі подивишся, як живу.

Чонкін не примусив себе довго припрошувати, сховав гвинтівку під сіно, переліз через тин і, обережно ступаючи між грядками, рушив за хазяїном, який незалежною ходою крокував попереду. Зійшли на ґанок. Афродіта хворобливо поморщилася й одвернулась.

– Хоча б клейонку під дитину підстелила, – пробурчав на ходу Гладишев, – а то ж накладе – вся пелена смердітиме.

Афродіта байдуже скинула очі, байдуже сказала:

– Ти краще в хаті понюхай. І дай гостеві понюхати. – Вимовила й одвернулася.

Гладишев відчинив двері, пропустив Чонкіна в сіни.

– Чув, як вона зі мною балакає? – сказав він Іванові. – І отак щодня. Дурепа замурзана. У мене смердить з науковою метою, а в неї через нехлюйство.

За сіньми було темно. Гладишев запалив сірника, яким освітив вузький коридор і двері, оббиті потертою мішковиною. Гладишев розчинив ці двері, і звідтіля одразу бухнуло таким запахом, що Чонкіна захитало від несподіванки, коли б він одразу не затис носа двома пальцями, то, можливо, і впав би. Із затиснутим носом він і увійшов до хати слідом за господарем. Той обернувся до нього і сказав підбадьорливо:

– Попервах воно, звичайно, трохи вдаряє, та я вже звик, і мені нічого. Ти одну ніздрю відкрий, а коли звикнеш, принюхаєшся, відкривай і другу. Запах наче гидкий, а насправді здоровий і для організму корисний, має різні цінні властивості. От, наприклад, французька фірма «Коті» з лайна виготовляє парфуми з найтоншим ароматом. Ну, ти тут роздивляйся моє житло, а я миттю підсмажу яєчню, і ми з тобою поїмо, а то я щось теж зголоднів.

І доки він у світлиці накачував і розпалював примус, гість його зоставався в передпокої, звикаючи до запаху, відкривав, за порадою хазяїна, то одну ніздрю, то другу і розглядав кімнату, в якій було на що подивитися.

Насамперед – це самі горнятка. Їх була сила силенна, і стояли вони не лише на печі й на підвіконні, а й на лаві біля вікна і під лавою за спинкою залізного ліжка з неприбраною постіллю і розкиданими безладно подушками.

Над ліжком, як годиться, висіли скляні рамці з квіточками і голубами по кутках, у рамці були вмонтовані фотографії господаря дому з самого малечку до останнього часу, фотографії дружини його, Афродіти, і численних найближчих родичів з обох боків. Над цим іконостасом висів загальний портрет подружжя Гладишевих, зроблений на замовлення з різних карток і так старанно розфарбований невідомим виконавцем, що обличчя, зображені на портреті, не мали геть ніякої схожості з оригіналами.

Друга стіна, проти вікна, була музейною. На ній у таких самих скляних рамцях були розміщені вже згадувані нами друковані відгуки на наукові пошуки Гладишева, і в окремих рамцях зберігався той самий лист відомого сільськогосподарського академіка, про який ми теж згадували.

На стіні між вікнами висіла одноствольна рушниця шістнадцятого калібру, котра, як здогадується, звичайно, читач, мусить колись вистрелити, а втім, ще невідомо, вистрелить вона чи дасть осічку, це покаже майбутнє.

Чонкін ще не встиг до ладу роздивитися, що було в цій кімнаті ще, а яєчня вже була готова, і Гладишев гукнув його до столу.

Тут було теж не вельми прибрано, але все ж чистіше, ніж у передпокої. Тут стояв мисник з посудом, була підвішена до стелі люлька – ложе Геракла, і стояла стара скриня без віка, завалена пошарпаними книгами, переважно наукового змісту (як, наприклад, «Міфи стародавньої Греції» чи популярна брошура «Муха – активний носій зарази»), а також неповною підшивкою журналу «Нива» за 1912 рік. Скриня ця була основним джерелом, із якого Гладишев черпав свою ерудицію.

На великому столі, накритому клейонкою з коричневими колами від гарячого посуду, шипіла на сковороді яєчня з салом, і хоч як Чонкіна нудило від запаху (він до нього вже, щоправда, трохи звик), проте від голоду нудило дужче, тож він не чекав, аби запрошення повторили, а без зайвих церемоній усівся за стіл.

Гладишев дістав із шухляди дві виделки, витер майкою, одну поклав перед гостем, а другу, зі зламаним зубом, узяв собі. Чонкін хотів одразу тицьнути виделкою в яєчню, але хазяїн його зупинив:

– Зачекай.

Дістав із мисника дві запилюжені склянки, подивився їх на світло, теж протер майкою, поставив на стіл. Збігав у сіни, приніс почату пляшку, заткнуту скрученою газетою, налив півсклянки гостеві і півсклянки собі.

– Ось, Ваню, – сказав він, присунувши до себе табуретку і продовжуючи розпочату розмову, – ми звикли ставитися до лайна з такою собі гидливістю, наче це щось погане. А коли розібратися, так це, можливо, найцінніша на землі речовина, бо все наше життя походить із лайна і на лайно знову перетворюється.

– Це ж як розуміти? – ввічливо запитав Чонкін, позираючи голодними очима на яєчню, що холола, проте не зважуючись братися за неї раніше від хазяїна.

– А як хочеш, – розвивав свою думку Гладишев, не помічаючи нетерплячки гостя. – От поміркуй. Для доброго врожаю треба угноїти землю лайном. Із лайна виростають трави, злаки і овочі, що їх їмо ми й тварини. Тварини дають нам молоко, м’ясо, вовну й усе інше. Ми все це споживаємо і перетворюємо знову на лайно. От і відбувається, як би це сказати, кругообіг лайна в природі. І, скажімо, навіщо ж нам споживати це лайно у вигляді м’яса, молока чи хоча б от хліба, себто в переробленому вигляді? Постає законне питання: чи ж не краще, відкинувши упередженість і вдавану гидливість, споживати його в чистому вигляді, як чудовий вітамін? Для початку, звісно, – поправився він, спостерігши, що Чонкіна пересмикнуло, – можна знищити природний запах, а згодом, коли людина звикне, зоставити все, як є. Але це, Ваню, справа далекого майбутнього й успішних дерзань науки. І пропоную, Ваню, випити за успіхи нашої науки, за нашу Радянську владу і персонально за генія у світовому масштабі товариша Сталіна.

– За зустріч, – поквапно підтримав його Чонкін.

Дзенькнуло скло об скло. Іван перекинув уміст своєї склянки і мало не гепнувся зі стільця. У нього одразу перехопило подих, наче хто сунув під дихавку кулаком. Нічого не бачачи перед собою, він навмання тицьнув виделкою у сковороду, одірвав шмат яєчні і, допомагаючи собі другою рукою, запхнув його в рот, проковтнув, обпікаючись, і тільки після цього видихнув повітря, що розпирало легені.

Гладишев, котрий спорожнив свою склянку без натуги, дивився на Івана з лукавою посмішкою.

– Ну як, Ваню, самогон?

– Первачок що треба, – похвалив Чонкін, витираючи долонею сльози. – Аж дух забиває.

Гладишев з тією ж самою усмішечкою присунув до себе пласку консервну банку, що правила за попільницю, хлюпнув у неї самогону і запалив сірника. Самогон спалахнув синім неяскравим полум’ям.

– Бачив?

– Із хліба чи з буряків? – поцікавився Чонкін.

– Із лайна, Ваню, – зі стриманою гордістю сказав Гладишев.

Іван похлинувся.

– Це як же ж? – запитав він, відсуваючись од столу.

– Рецепт, Ваню, дуже простий, – охоче пояснив Гладишев. – Береш на кіло лайна кіло цукру… – Перекинувши табуретку, Чонкін кинувся до виходу. На ґанку він мало не збив із ніг Афродіту з дитинчам і за два кроки від ґанку вперся лобом у дерев’яну стіну хати. Він блював, вивертаючи нутро.

Слідом за ним вибіг розгублений господар. Лунко гупаючи чобітьми, збіг з ґанку.

– Ваню, ти що? – співчутливо запитав він, торкаючи Чонкіна за плече. – Це ж чистий самогон, Ваню. Ти ж сам бачив, як він горить.

Іван щось хотів відповісти, але від згадки про самогон нові судоми схопили шлунок, і він ледве встиг розставити ноги ширше, аби не забризкати черевики.

– О Господи! – зі страшенною нудьгою висловилася раптом Афродіта. – Ще одного лайном напоїв, ірод проклятий, погибелі на тебе нема. Тьху на тебе! – вона смачно плюнула в бік чоловіка.

Той не образився.

– Ти, ніж плюватися, яблука кислого з льоху принесла б. Погано, бачиш, чоловікові.

– Та які там яблука! – застогнала Афродіта. – Ті яблука теж наскрізь просмерділи лайном. По всій хаті саме лише лайно, щоб тобі запастися, щоб тобі в ньому втопитися, дурню клятий! Піду я від тебе, ірода, жебракуватиму з дитиною, ніж у лайні гибіти.

І, не відкладаючи справи на безрік, вона підхопилася з Гераклом і чкурнула за хвіртку. Гладишев, покинувши Чонкіна, побіг за дружиною.

– Куди ти біжиш, Афродіто? – загукав він їй услід. – Вертайся, тобі кажуть, не ганьби мене й себе перед людьми. Гей, Афродіто!

Афродіта зупинилася, озирнулася і люто закричала йому в лице:

– Та яка ж я тобі Афродіта? Фроська я, втямив, йолопе клаповухий, Фроська!

Обернулася і, високо тримаючи на розчепірених руках перелякану до смерті дитину, побігла селом далі, підстрибуючи і спотикаючись.

– Фроська я, чуєте, люди, я Фроська! – вигукувала вона з такою несамовитою насолодою, наче після тривалої німоти знову почала говорити.

16

21 червня послу Німеччини в СРСР Шуленбургу було передано заяву, в якій говорилося, що за отриманими даними німецькі війська скупчуються біля західних кордонів Радянського Союзу. Радянський уряд просив уряд Німеччини дати пояснення з цього приводу. Ця заява була передана Гітлеру, коли до початку війни залишалися хвилини.

У цей час Чонкін, напередодні помирившись із Нюрою, ще спав. Потім відчув малу нужду і прокинувся. Певний час він лежав, не наважуючись вилізти з-під теплої ковдри і потай сподіваючись, що його бажання мине саме собою. Але бажання не минало. Він дотерпів до тієї миті, коли не можна було втрачати й секунди. Усунувши ноги в черевики і накинувши на голі плечі шинелю, він вискочив на ґанок, а далі не побіг, ніколи було.

Ранок був ясний, погідний. На траві, на листі дерев, на площинах літака лежала густа роса. Сонце вже одірвалося від обрію і на очах звужувалося. Червоні відблиски його лежали на вікнах хат. Панувала цілковита тиша, яку час від часу порушувало тихе і сонне мукання корів. Чонкін хотів було розбудити Нюру, щоб вона подоїла і вигнала до череди Красавку, але передумав і вирішив зробити це сам. Щоправда, коли він брав дійницю, Нюра прокинулася і хотіла вставати, та він їй сказав:

– Давай, спи далі.

І почимчикував до хліва.

Подоївши Красавку, він одчинив їй одну половинку воріт, але корова не виходила: вона звикла, що перед нею відчиняють ворота навстіж. «От скотина», – подумав Чонкін і хотів уперіщити її по спині засувом, але пожалів.

– Давай вимітайся, – миролюбно пробурмотів він, відкриваючи другу половинку воріт.

Красавка, презирливо покосувавши в бік Чонкіна, пройшла мимо і, урочисто похитуючи головою, увінчаною короткими рогами, попрямувала з двору.

Тут надійшла й череда.

Корови розбрелися по всій вулиці і, на ходу принюхуючись до стовпів та тинів, сонно зітхали.

За чередою, погойдуючись на коні, їхав новий пастух Льоша Жаров. Замість сідла під ним була стара куфайка, її драні рукави звисали і, як маятники, розгойдувалися в такт ході коня.

Угледівши пастуха, Чонкін захотів побалакати з ним і, підійшовши до хвіртки, гукнув:

– Гей, чуєш, ти! Як узагалі життя-то?

Льоша потяг на себе вуздечку, зупинив коня і з цікавістю подивився на Чонкіна, якого бачив уперше.

– Життя взагалі-то нічого, – сказав він, подумавши. – Підходяще життя.

Помовчали… Потім Чонкін поглянув на безхмарне небо і сказав:

– Сьогодні, видно, буде погідно.

– Буде погідно, коли не буде дощу, – сказав Льоша.

– Без хмар дощу не буває, – зауважив Чонкін.

– Без хмар не буває.

– А буває так, що і хмари є, а дощу все одно немає.

– Буває й так, – погодився Льоша.

На цьому вони розійшлися. Жаров поїхав доганяти череду, а Чонкін повернувся до хати.

Нюра спала, розкинувшись по всьому ліжкові. Будити її було шкода. Чонкін потинявся трохи по хаті, не знайшовши собі ніякої справи, все-таки підійшов до Нюри.

– Чуєш, ти, посунься, – сказав він, торкнувшись її плеча.

Сонце вже світило просто у вікно, промінь його впирався у протилежну стіну, на якій висіли ходики з погнутим циферблатом. Ходики були старі, механізм припав пилом, у ньому щось шаруділо й цокало. Стрілки показували чотири години – в цей час німці бомбардували Київ.

Кінець першої частини 1963—1967

Частина друга

1

Звістка про початок війни звалилася як сніг на голову, бо ніхто не думав, не передбачав. Щоправда, тижнів за півтора до цього баба Дуня всім розповідала свій сон, начебто її курка Клашка народила цапа з чотирма рогами, однак знавці трактували це видіння як безневинне: щонайгірше, міркували, на дощ. Тепер усе набуло іншого значення.

Чонкін про те, що сталося, дізнався не одразу, бо сидів у нужнику й нікуди не квапився. Його час був не лічений. Він був відпущений йому не для чогось вищого, а просто так. Щоб спостерігати плин життя, не роблячи висновків. Аби їсти, пити, спати і справляти природну нужду не тільки в моменти, визначені статутом караульної і гарнізонної служби, а й коли заманеться.

Літній нужник стояв на городі. Сонячні промені прошивали наскрізь цю вутлу споруду. Дзижчали зелені мухи, і павук з кутка спускався на павутинці, наче на парашуті.

На стіні праворуч, наколоті на цвяшок, висіли квадратні клапті газет. Чонкін зривав їх по черзі і прочитував, отримуючи при цьому чимало уривчастих відомостей з найрізноманітніших питань. Познайомився з деякими заголовками:

АВСЯ ЛІКУВАЛЬНИЙ СЕЗОН НА ВОЛОГОДСЬКИХ КУРОРТАХ

ІЙСЬКОВІ ДІЇ В СІРІЇ

ІЙСЬКОВІ ДІЇ В КИТАЇ

ОБЕЛЕН «ЛЕНІН І СТАЛІН В ЖОВТ

Замітку «НІМЕЦЬКИЙ ПРОТЕСТ США» прочитав повністю:

Берлін, 18 червня (ТАРС). За повідомлення

Німецького інформаційного бюро

ряд США в ноті від 6 червня

жадав від німецького повірен

в справах у Вашингтоні, аби співр

ки німецької інформаційної біб

в Нью Йорку, агентства Трансоцеа

лізничного товариства покинули

риторію США. Вимога вмотивована

робітники займалися начебто не

ою діяльністю. Німецький уряд ві

вимоги, як необґрунтовані, і за

ло протест проти дій Сполучених Ш

ть договору.

Не встиг Чонкін замислитися над діями США, як почувся віддалений Нюрин поклик:

– Ва-а-ню!

Чонкін нашорошив вуха.

– Ваню! І де ти?

Йому незручно було відгукуватися, і він мовчав.

– От дідько б його вхопив, і куди пропав! – репетувала Нюра, наближаючись. Виходу не було, довелося відгукуватись.

– Ну, чого галасуєш? – подав він голос, мимоволі знічуючись. – Я тут.

Нюра була вже зовсім поряд. Крізь вічко, яке утворилося на місці сучка, він побачив її обличчя, червоне від збудження.

– Виходь швидше! – сказала Нюра. – Війна!

– Ще чого бракувало! – не те щоб здивувався, а засмутився Чонкін. – Невже з Америкою?

– Із Німеччиною!

Чонкін здивовано свиснув і став застібати ґудзики. Він якось не йняв віри і, вийшовши назовні, запитав у Нюри, хто їй таку дурницю наплів.

– По радіо передавали.

– Може, брешуть? – міркував він.

– Не схоже, – сказала Нюра. – Усі до контори побігли на мітинг. Ходімо?

Він замислився і схилив голову набік.

– Раз уже така справа, мені, певно, не до мітингу. Ось він, мій мітинг, щоб він згорів, – сказав Чонкін і злісно сплюнув у бік літака.

– Облиш, – заперечила Нюра. – Кому він треба?

– Був непотріб, тепер знадобиться. Піди послухай, що кажуть, а я постою, подивлюся, як би не налетіли.

За хвилину з гвинтівкою через плече він ходив довкола літака і крутив головою, очікуючи нападу чи Німеччини, чи начальства. У нього вже боліла шия і рябіло в очах, коли загостреним слухом він уловив наростаючий звук «зи-зи-зи».

«Летить!» – стрепенувся Чонкін і витягнув шию. Перед очима майнула цятка. Зараз вона збільшиться, поступово набуваючи обрисів літака… Але цятка раптом зовсім щезла, і звук урвався. Ураз щось кольнуло Чонкіна, він ляснув себе по лобі і вбив комара. «Це не літак», – сказав він собі і витер залишки комара об штани.

Чи від удару по лобі, чи з причини немеханічної у мізках Чонкіна щось посунулося, і від того зрушення народилася тривожна думка, що він дарма тут гайнує час, що нікому він не потрібен і нікого по нього не пришлють. Він і раніше не думав про якесь своє особливе призначення, але все ж не сумнівався, що колись його про щось попросять. Хай не багато попросять, хоча б дурницю, хоча б про те, аби життя своє оддав задарма заради чогось путнього. З усього виходило, що й життя його непотрібне нікому. (Звісно, можливо, з точки зору великих досягнень таке скромне явище природи, як життя Чонкіна, коштувало якусь дрібничку, але в нього не було нічого ціннішого, чим він міг би поділитися з рідною Вітчизною.)

Із сумом усвідомлюючи свою непотрібність, Чонкін покинув об’єкт охорони і подався до контори, поблизу якої зібрався і ждав роз’яснень народ.

2

Широким півколом люди стояли перед високим гайком, обнесеним поруччям. Усі терпляче дивилися на оббиті потертою мішковиною двері, сподіваючись, що вийде начальство і додасть подробиць. Чоловіки похмуро диміли цигарками, жінки тихенько плакали, діти розгублено позирали на батьків, не розуміючи їхнього раптового смутку, бо для дитячої уяви немає нічого на світі веселішого, ніж війна.

Була середина дня, пекло сонце, час завмер на місці, начальство не з’являлося. Знічев’я люди слово по слову розговорилися. Плечовий, котрий, як завше, опинився в центрі уваги, втішав співгромадян, що війна ця триватиме не довше, ніж до найближчого дощу, коли вся німецька техніка неодмінно загрузне на наших дорогах. Курзов з ним погоджувався, але пропонував узяти до уваги факт, що німець, відгодований концентратом, може витримати чимало. Між людьми розгублено товкся дід Шапкін, незважаючи на свої дев’яносто літ, пригасаючу свідомість і цілковиту глухоту. Шапкін намагався з’ясувати, заради чого таке збіговисько, але ніхто не хотів йому відповідати. Нарешті Плечовий зглянувся і, вдавши, ніби тримається за ручки станкового кулемета, нечутними для діда звуками зобразив довгу чергу: «Та-та-та-та!» – а далі, наче галопуючи на гарячому жеребці, став вимахувати над головою уявною шаблею. Дід сприйняв це як належне, однак зауважив, що здавна хліб сіяли, а потім збирали, перш ніж молотити.

Поступово натовп розпався на окремі купки, в кожній з яких точилася своя розмова, котра не стосувалась того, що трапилося. Степан Луков сперечався зі Степаном Фроловим, що коли зчепити слона з паровозом, то слон перетягне. Плечовий зухвало стверджував, що по клітинках може змалювати будь-якого вождя чи тварину.

Іншого разу Чонкін подивувався б непересічному обдаруванню Плечового, але тепер було не до цього. Зайнятий своїми печальними думками, він одійшов за ріг, де був розкиданий стосик соснових колод. Іван вибрав несмолисту колоду, сів і поклав на коліна гвинтівку. Не встиг дістати маслянку з махоркою – наспів Гладишев.

– Сусіде, чи не даси газетки пригоститися твоєю махорочкою, бо сірники вдома забув?

– Бери, – сказав Чонкін, не дивлячись. Уже й махорка кінчалася.

Гладишев запалив, затягнувся, сплюнув крихти, що потрапили на язик, і шумно зітхнув:

– Ехе-хе!

Чонкін мовчав, дивлячись просто перед собою.

– Ехе-хе! – ще шумніше зітхнув Гладишев, намагаючись звернути на себе увагу Чонкіна.

Чонкін мовчав.

– Не можу! – сплеснув руками Гладишев. – Розум відмовляється сприймати. Це ж треба совість яку мати – їли наше сало й масло, а тепер підносять свиню у вигляді віроломного нападу.

Чонкін і на це нічого не відповів.

– Ні, ти подумай тільки, – гарячкував Гладишев. – Адже просто, Ваню, образливо до сліз. Люди, Ваню, повинні не воювати, а трудитися! На благо майбутніх поколінь, бо саме праця перетворила мавпу на сучасну людину. – Гладишев поглянув на співрозмовника і раптом дотямкував: – Але ж ти, мабуть, Ваню, і не знаєш, що людина походить від мавпи.

– Як на мене, хоч од корови, – відрубав Чонкін.

– Від корови людина піти не могла, – впевнено заперечив Гладишев. – Ти запитаєш чому?

– Не запитаю, – сказав Чонкін.

– Ну, можеш запитати, – Гладишев намагався втягти його в суперечку, аби показати свою освіченість. – А я тобі скажу: корова не працює, а мавпа працювала.

– Де? – несподівано запитав Чонкін і впритул поглянув на Гладишева.

– Що – де?

– Я тебе питаю: де твоя мавпа працювала? – сказав Чонкін, дратуючись дедалі більше. – На заводі, в колгоспі, на фабриці – де?

– От дурило! – захвилювався Гладишев. – Та які ж заводи, колгоспи і всячина, коли повсюди була суцільна дикість. Ти що, парубче, з глузду зсунувся? Це ж треба таке ляпнути! У джунглях вона працювала, ось де! Спершу на дерева лазила по банани, потім палицею стала їх збивати, а вже опісля й камінь у руки взяла…

Не даючи Чонкіну отямитись, Гладишев розпочав стисло викладати теорію еволюції, пояснив зникнення хвоста й шерсті, але довести свою лекцію до кінця не встиг: біля контори заворушилися, люди загомоніли, скупчилися перед ґанком. На ґанку стояв парторг Килін.

3

– Із якого приводу зібралися?

Звільна спершись на поруччя, Килін переводив погляд своїх маленьких рудих очей з одного обличчя на інше, чекаючи, доки всі вгомоняться й затихнуть.

Люди перезирнулися, не знаючи, як пояснити очевидне.

– Ну? – Килін затримав погляд на бригаді рільників. – Ти що скажеш, Шикалов?

Шикалов знітився, позадкував, наступив на ногу Плечовому, отримав запотиличника і зупинився з роззявленим ротом.

– Я жду, Шикалов, – нагадав Килін.

– Та я ж… Та ми ж… Дак повідомлення ж було, – нарешті здобувся на слові Шикалов.

– Яке повідомлення?

– Ось тобі й маєш! – здивувався Шикалов, озираючись нібито в пошуках свідків. – Чого дурня клеїш? Не чув, чи що? Було повідомлення.

– Що ти кажеш! – Килін сплеснув руками. – Невже було повідомлення? І що ж у цьому повідомленні мовилося, що більше нікому працювати не треба, а слід збиратися докупи і створювати натовп?

Шикалов мовчки похилив голову.

– І що це за люди! – з висоти свого становища нарікав Килін. – Ніякої тобі свідомості. Вам, я бачу, хоча б і війна, тільки б не працювати. Усім розійтися, і щоб через п’ять хвилин я тут не бачив жодної людини. Ясно? Відповідальність покладаю на бригадирів Шикалова і Талдикіна.

– Так би одразу й сказав! – зрадів Шикалов звичному ділу і повернувся обличчям до натовпу. – Ану, розійдись! Гей, дядьки, жінки, поглухли, чи що? Кому сказано? Ти що стоїш, рота роззявила? – Шикалов, витягши вперед волохаті руки, штовхнув жінку з дитинчам. Молодиця заверещала. Заверещало й дитя.

– Ти чого це штовхаєшся? – спробував захистити жінку Курзов. – Вона ж із дитям.

– Гайда, гайда! – стусонув його плечем Шикалов. – Із дитям, не з дитям, кожен тут ще й патякатиме.

Підскочив і миршавий Талдикін, накинувся на Курзова, вперся йому в живіт маленькими рученятами.

– Давай, давай, любий, – заторохтів він скоромовкою. – Нічого дарма шуміти, нерви псувати, тупцяй додому, спочинь, винця випий…

– А ти не штовхайся, – все ще впирався Курзов. – Нема такого закону, щоб штовхатися.

– А ніхто й не штовхається, – вуркотів Талдикін. – Я тільки так лоскочу.

– І лоскотати закону нема, – затявся Курзов.

– Ось тобі закон! – завершив дискусію Шикалов, піднісши до Миколиного носа свого здоровенного кулачиська.

А Талдикін, мов дрібна шавка, крутився вже серед іншого населення, то виринаючи, то пропадаючи.

– Розходьтесь, люди, розходьтеся! – повискував він тонким своїм, ласкавим голоском. – Чого витріщився? Тут вам не звіринець. До міста їдьте, там звіринець. А ти, дідусю, – вхопив він Шапкіна за рукав, – заснув, чи що? Чимчикуй звідсіля, нічого тут для тебе цікавого нема. Твій інтерес на цвинтарі, збагнув? На цвинтарі, кажу! – гукав він у зарослі сивим пухом дідові вуха. – Три дні, кажу, зайві вже живеш! Чимчикуй, дідусю, переставляй свої ніжки. Отак! Отак!

Поступово Шикалов і Талдикін здобули цілковиту перемогу над своїми односельцями. Майдан перед конторою тимчасово спорожнів.

4

Вказівка парторга декого здивувала. Вона здивувала б і його самого, коли б не… А втім, усе по порядку.

Близько трьох годин перед тим Килін і Голубєв «сиділи на телефоні», по черзі крутили ручку польового апарата. Голова змінював парторга, парторг голову, і все марно. У залізній трубці щось шаруділо, тріщало, цокало, грала музика, голос диктора повторював про початок війни і якась жінка проклинала якогось Митька, котрий пропив самовар і ватяну ковдру. Якось увірвався сердитий чоловічий голос і покликав Соколова.

– Якого Соколова? – запитав Голубєв.

– Сам знаєш, – відповів голос. – Передай йому: коли завтра не з’явиться до восьми нуль-нуль, відповідатиме за законами військового часу.

Голова тільки хотів пояснити, що ніякого Соколова тут нема, але сердитий голос зник, і невідомий Соколов, можливо, сам того не підозрюючи, вже готував себе до трибуналу. Поступившись місцем парторгу, Голубєв одійшов у куток, відчинив металевий сейф для секретних і цінних паперів, засунув у нього голову і став схожим на фотографа, який зараз скаже: «Спокійно, знімаю». Однак нічого такого він не сказав. У сейфі почулося неголосне булькання, після чого Іван Тимофійович висунув голову і витер рукавом губи. Зустрівши осудливий погляд парторга, він дістав із сейфа комірну книгу з якимись записами, погортав без інтересу і поклав на місце. Плювати, подумав він, байдуже. Війна все спише. Тільки б скоріше на фронт, а там усе по-чесному. Щоправда, через плоскостопість Іван Тимофійович до військової служби був непридатний, але цю ваду він сподівався приховати від комісії.

Доки Голубєв будував плани на майбутнє, Килін продовжував уперто накручувати ручку телефонного апарата. У трубці було чутно все, що завгодно, крім того, що було потрібно.

– Алло, алло! – кричав він раз по раз.

Хтось сказав йому: «З’їж лайна кіло», – але він не образився.

– Облиш, – порадив Іван Тимофійович. – Мітинг проведемо, протокол складемо, і гаразд.

Килін поглянув на нього довгим поглядом і з ще більшою несамовитістю накинувся на апарат. І раптом у трубці найдивовижнішим чином виник оксамитовий голос телефоністки:

– Станція!

Килін від несподіванки так розгубився, що слова не міг вимовити, тільки сопів у мокру від спітнілих рук трубку.

– Станція! – повторила телефоністка таким тоном, наче на своєму комутаторі тільки й дожидалася, аби їй зателефонували з Красного.

– Дівчино! – отямився й загукав Килін, побоюючись, аби вона не зникла. – Любесенька, будь ласкава… з учорашнього дзвоню… Борисова… негайно потрібен…

– З’єдную, – просто сказала дівчина, і в трубці так само чарівно виник чоловічий голос:

Борисов слухає.

– Сергію Никаноровичу, – заквапився парторг. – Килін турбує, з Красного. Ми тобі з Голубєвим дзвонимо, зв’язку нема, люди чекають, робота стоїть, час гарячий, не знаємо, що робити.

– Не втямлю, – здивувався Борисов. – Не втямлю, чого не знаєте. Мітинг провели?

– Та ні ж бо.

– Чому?

– Чому? – перепитав Килін. – Не знали, як бути. Справа, сам розумієш, відповідальна, а вказівки немає…

– Тепер утямив, – голос Борисова іронічно завібрував. – А ти, як по малій нужді йдеш, матню сам розстібаєш чи вказівки чекаєш?

Борисов звалив на голову Киліна весь запас свого сарказму, наче сам хвилину тому не дзвонив по всіх телефонах у надії на ту ж рятівну вказівку.

– Ну, гаразд, – змінив він нарешті гнів на милість. – Треба провести стихійний мітинг у світлі виступу товариша Молотова, і якомога швидше. Зберіть людей…