Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Особа недоторканна"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Не одна Нюра, звичайно, в дівках сиділа, але в інших хоч були чи батьки, чи брати й сестри, чи ще хтось, а в неї – нікого. Були два брати старших – вона їх не пам’ятала. Один у три роки під час пожежі згорів, другий, трохи старший, від сипняка сконав.

Мати Нюрина померла чотири роки тому. До цього два роки скаржилася на поперек – усе її щось ламало та горбило, чи то від простуди, чи то від важкої праці – хтозна. Може, їй полежати треба було, перепочити, та як полежиш, коли бригадир щоранку мало не силоміць на вулицю витягає – треба працювати. І своє господарство теж, велике чи мале, а робота знайдеться. До фельдшера малася б сходити, а він за сім верст у Долгові. Сім верст туди та сім назад. А лікування у нього одне: на ніч ноги в гарячій воді попар і під ватяну ковдру. До ранку, мовляв, пройде. Звільнення, якщо температури немає, не доб’єшся. Коли, мовляв, усім звільнення давати, то хто ж працюватиме?

Коли матері зовсім кепсько стало і вона почала криком кричати, батько пішов до голови (тоді ще інший був, не Голубєв) коня просити, а той йому каже: «Тобі самому дати не можу, а як буде попутній – будь ласка». Коли попутній трапився, він уже був ні до чого. Цвинтар Красновський був поряд, за городами, і покійницю однесли туди на руках.

Батько Нюрин пожив ще рік у Красному, а потім, якимось пóбитом отримавши паспорт, подався до міста на заробітки. Працював там різноробочим на будівництві електростанції, далі перейшов до міліції, і односельці, котрі возили продавати колгоспні овочі, багато разів бачили його на ринку – ходив у формі з револьвером, ганяв спекулянтів. Спершу він Нюрі бодай зрідка писав листи, а потім одружився, в нього народилася дитина, став писати дедалі рідше, а згодом і зовсім перестав, тільки час від часу передавав привіти через знайомих.

Із заміжжям у неї нічого не вийшло, можливо, ще й тому, що мала зроду боязкий характер, не могла собою захопити, чи що, і один залицяльник кинув її через те, що була мовчазна, мовляв, ні про що навіть погомоніти; інший добивався від неї, аби згодилася на те, чого хотів, до заміжжя, і образився, що вона йому не вірить; третьому повірила, але він теж покинув – через те, що надто легко погодилася. А женихів і спочатку було негусто, а що далі, то менше їх ставало, танули, як сніг на долоні. Хто одружився, хто пішов в армію і не повернувся, а для тих, які підростали, своїх дівчат вистачало. Так ось і сталося, що Нюра лишилася сама. Самотність наклала особливий відбиток на її життя. Узяти хоча б її стосунки з худобою. В інших, скажімо, корова – це корова. Її годують, доять, вигонять до череди, та й годі. А Нюра за своєю коровою гляділа, чистила її, вибирала зі шкури шпичаки. І розмовляла з нею ласкаво, мов з людиною, і ділилася, як було щось смачне (коли шматочок цукру дасть, коли пиріжок), тому й корова до неї ставилася, ніби людина до людини. Череду в село приженуть, вона від череди одірветься і притьмом додому – скучила, значить. І грається з господинею. То її рогом підштрикне, начебто всерйоз, а насправді легенько, жартома. Але коли помітить, що хтось хоче Нюру образити, то тут уже не до гри, а очі кров’ю наллє, голову опустить і суне на кривдника – побережись!

А кабан Борко – той узагалі бігав за Нюркою, мов собака. Нюра років два тому взяла його в колгоспі маленьким триденним поросятком, маючи намір з часом зарізати. А поросятко трапилося слабеньке, багато хворіло. Нюра його також гляділа, як дитинча. Годувала з соски молоком, клала на живіт грілку, купала в кориті з милом, пов’язувала хустинкою і клала з собою в ліжко. Ви´ходила, а коли він підріс, не зважилась зарізати. Так він і жив у неї замість собаки, худий, брудний, літав подвір’ям, ганяв курей, проводжав Нюру, коли вона йшла на пошту, і зустрічав, коли поверталась. А вже вищання було і радості під час її повернення – на всеньке село.

Навіть кури були в неї не такі, як в інших. Сяде Нюра на ґаночку, а вони вже й тут. Яка на плече вилізе, яка на голову, і сидять, мов на сідалі, не здригнуться. І Нюра не ворушиться, боїться злякати. У селі через це з Нюри багато хто підсміювався, а вона не ображалась, проте думала, коли б трапився їй якийсь чоловік, хай і негарний, і не надто розумний, лише б добрий і до неї добре ставився, а вже вона теж не зосталася б у боргу, розкрилася б перед ним усією душею. І ось зараз поперед неї йшов борозною, змахуючи сапкою, маленький на зріст чоловік у військовій формі з червоними вухами, що стирчали з-під пілотки. Хто він, цей чоловік, чого хоче? Може, тільки час згаяти з нудьги, а може, й ні, хто його зна? Одразу не вгадаєш.

Літній день хоч який довгий, а й той наблизився до кінця. Помітним став рух повітря, потягло від річки Тьопи прохолодою, велике червоне сонце, перерізане навпіл перистою хмаринкою, торкнулося краєм курного обрію. Замукала на іншому кінці села скотина, і Нюра, зоставивши Чонкіна на городі, побігла зустрічати свою Красавку. Дорогою здибалася з Нінкою Курзовою, та йшла з довгим прутом, теж зустрічала корову. Пішли разом.

– Ну як, картоплю підгорнула? – ущипливо запитала Нінка. Уже все село, звичайно, звернуло увагу, що Нюра на городі працювала не сама.

– Ще трошки залишилося, – сказала Нюра.

– Тепер-от з помічником легше, – підморгнула Нінка.

– Та вже ж, звісно, в чотири руки, – сказала Нюра і почервоніла.

– Хлопчина хоч хороший? – діловито поцікавилася Нінка.

– Та хто його зна, – Нюра стенула плечима. – Чи ж з першого разу розбереш? Зросточку маленького, але так, видно, роботящий. Як пішов із сапкою по рядку, так я за ним угнатися ніяк не можу.

– Ну-ну, – схвалила Нінка, – а звати як?

– Іваном, – гордо повідомила Нюра, наче ім’я було особливе.

– Холостяк?

– А я й не спиталася.

– Дарма. Одразу питати треба.

– Та наче й незручно якось одразу.

– У лоб незручно, – переконано відповіла Нінка, – а так, ніби до слова, можна. Хоча все одно збреше.

– А навіщо йому брехати?

– Як не брехати? – сказала Нінка. – Усе наше життя складається з того, що чоловіки брешуть, а жінки їм вірять. А цей ще й військовий. Йому б лише час згаяти, та й годі. А ти його так попитай, та ще й спробуй у документ зазирнути, хоча в їхніх документах теж нічого може не бути, це ж не паспорт.

– Отже, цілковита безпорадність? – запитала Нюра.

– Виходить, так.

– А я йому чомусь вірю, – сказала Нюра. – Несхоже, щоб брехав.

– Коли віриш, діло твоє, – байдуже мовила Нінка, – але я б на твоєму місці його одразу до себе не допускала.

– А хто ж допускає? – знітилася Нюра.

– А я й не кажу, що допускаєш, а можеш допустити. А вони, чоловіки, та ще й військові, в них звичка така – своє діло зробить, а потім тебе ж на кпини візьме.

Тут Нінка стрибнула до тину, бо на дорозі з’явилася Красавка, яка мчала галопом, а за нею, не відстаючи, біг маленький песик і відчайдушно гавкав. Красавка летіла просто на Нюру з такою швидкістю, що, здавалось, ніяка сила її не зупинить, але перед Нюрою зупинилась мов укопана.

– От сатана яка, – злякано сказала Нінка. – Гляди, Нюрко, аби не взяла вона тебе на роги.

– Нічого, мене не візьме, – відповіла Нюра впевнено і почухала Красавчин лоб між рогами. Та задихалася від швидкого бігу і дихала шумно, широко роздуваючи ніздрі.

– А моєї зарази щось не видно, – сказала Нінка. – Побіжу, коли б ще в город до когось не вскочила. Заходь погомоніти, – як завжди запросила вона. – Пісень поспіваємо, посміємося.

І пішла собі, помахуючи лозиною.

На зворотному шляху Нюра забігла до баби Дуні і купила в неї півлітра самогону. Вона боялася, що баба Дуня зачне розпитувати, для чого самогон, і придумала сказати, ніби має приїхати батько. Але баба Дуня сама вже скуштувала свого зілля так, що їй усе було нецікаво.

Коли Нюра подоїла корову і вийшла на ґанок, Чонкін скінчив уже останнього рядка і сидів на траві, палив.

– Стомилися? – запитала Нюра.

– Плювати, – сказав Чонкін. – Мені ця робота тільки за розвагу.

– Я там стіл накрила, – поборовши внутрішню ніяковість, сказала Нюра.

– Стіл? – у Чонкіна загорілися очі, але він ураз згадав про свій обов’язок і тільки зітхнув. – Не можна мені. З охотою б, та не можна. У мене он стоїть, – із досадою махнув він рукою в бік літака.

– Та, Господи, хто ж його зачепить! – гаряче сказала Нюра. – У нас тут такий народ живе – хат не зачиняють.

– Невже не зачиняють? – запитав Чонкін з надією. – І що ж, жодного разу не бувало таких випадків, аби хтось щось?..

– Та що ви, – сказала Нюра. – Я ось за все своє життя й не пригадаю такого. Це ще коли я геть маленькою була, ще до колгоспу, в Степана Лукова, він отам живе за конторою, кінь пропав, та й то думали – цигани, а потім знайшли його, переплив на той бік.

– Ну, а як хлопчаки захочуть щось там відкрутити? – поступово здавався Чонкін.

– Хлопчаки вже спати полягали, – сказала Нюра.

– Ну, гаразд, – зважився Іван, – хвилин на десять, мабуть, зайду.

Він узяв свою гвинтівку, Нюра зібрала сапки.

У першій половині хати чисто, прибрано. На широкому столі стояли пляшка, заткнута ганчірочкою, дві склянки і дві тарілки – одна з вареною картоплею, друга з огірками. Чонкін одразу оцінив, що не вистачає м’ясного, і, покинувши гвинтівку в хаті, збігав до літака по рюкзак. Ковбасу Нюра одразу порізала великими шматками, а консерви відкривати не стали, не хотілося гаятись.

Чонкіна Нюра посадовила на лавку до стіни, а сама сіла навпроти на табуретку. Чонкін розлив самогон – собі повну склянку, Нюрі – половину, більше вона не дозволила. Чонкін підняв свою склянку і проголосив тост:

– За зустріч!

Після другої склянки Чонкіна розвезло. Він розстебнув гімнастерку, зняв паска, сидів, притулившись спиною до стіни, і про літак більше не думав. У сутінках, які ставали дедалі густішими, ніби в тумані, перед ним плавало обличчя Нюри, то роздвоюючись, то знову збираючись в одне ціле. Чонкін почувався весело, легко, вільно і неслухняним порухом пальця поманив Нюру до себе, сказавши їй:

– Ходи сюди.

– А нащо? – запитала Нюра.

– Просто так.

– Просто так можна і через стіл говорити, – впиралася вона.

– Ну ходи, – жалібно сказав він, – я ж тебе не вкушу.

– Ні до чого все це, – сказала Нюра і, обійшовши стіл, сіла ліворуч від Чонкіна на певній віддалі.

Помовчали. На протилежній стіні голосно цокотіли старі ходики, але їх у темряві не було видно. Бралося на ніч.

Чонкін глибоко зітхнув і присунувся до Нюри. Нюра зітхнула ще глибше і відсунулась. Чонкін знову зітхнув і присунувся. Нюра знову зітхнула і відсунулася. Скоро вона опинилася на самісінькому краєчку лавки. Сунутися далі було небезпечно.

– Щось холоднувато стало, – сказав Чонкін, кладучи ліву руку їй на плече.

– Та не так уже й холодно, – заперечила Нюра, намагаючись скинути його руку з плеча.

– Щось руки змерзли, – сказав він і правою поліз Нюрі за пазуху.

– А ви взагалі-то завжди на ероплані літаєте? – запитала вона, вдаючись до останньої відчайдушної спроби звільнитися.

– Завжди, – сказав він, просовуючи руку в неї під пахвою за спину, щоб розстебнути ліфчик.

8

Був чи то день, чи то вечір, чи то світло, чи то сутінки. Чонкін прокинувся від того, що відчув – хтось викрадає його літака. Він зірвався з ліжка, на якому поруч з ним нікого не було, і вибіг на ґанок. Тут він угледів Самушкіна, який поквапливо впрягав у літака білого коня, схожого на Чалого. «Ти що робиш?» – вигукнув Чонкін, але Самушкін, нічого не відповівши, швидко стрибнув у кабіну і вдарив коня віжками. Кінь підскочив і, чеберяючи ногами, легко полетів над землею, а за ним понад самісінькою землею полетів і літак. На нижньому крилі, звісивши ноги, сиділи ті ж дівчата, які вдень проїжджали повз Чонкіна на возі, серед них сиділа й Нюра, вона махала йому сапкою, щоб він доганяв. Чонкін побіг за літаком, і здавалося, ось-ось наздожене, але літак вислизав від нього, а бігти було дедалі важче, заважали перекинута через плече скатка і гвинтівка, яку він тримав у руці. Він подумав, що гвинтівка йому зовсім не потрібна, бо старшина забув видати набої, і, кинувши гвинтівку, побіг значно швидше. Ось він уже майже наздогнав літака і хотів ухопитися за простягнуту Нюрою сапку, як раптом перед ним постав старшина і грізно запитав: «Ти чому не вітаєшся?» Він на мить завмер перед старшиною, не знаючи, чи відповідати йому, чи й далі гнатися за літаком, а старшина знову закричав: «Ану ж бо пройди мимо стовпа і десять разів привітай його!» Чонкін став квапливо озиратися, аби швидше виконати наказ старшини, доки літак ще не відлетів далеко, але стовпа ніде не було видно.

«Значить, ти не бачиш цього стовпа! – закричав старшина. – А от я тобі зараз око вийму, тоді ти в мене все побачиш, що треба!» Із цими словами старшина підійшов до нього, вийняв праве око, простягнув уперед, у простір, і цим вийнятим оком Чонкін дійсно побачив перед собою потрісканий стовп, на якому горіла лампочка. Він ще подумав: навіщо вона, цікаво, горить, коли й без неї світла досить? Він узяв у старшини власне око і пішов у напрямку до стовпа, але згадав про літак і озирнувся.

Літак був тут же, за спиною. Він непорушно завис у повітрі над землею, а кінь безпорадно чеберяв ногами, проте не міг зрушити з місця. «Треба б його підкувати», – подумав він і побачив старшого політрука Ярцева, який вийшов з-за гори і манив його пальцем. Чонкін озирнувся на старшину, щоб спитати в нього дозволу, але старшина вже був зайнятий іншим: він мчав верхи на каптенармусі Трохимовичу по якомусь наїждженому колу, а посеред кола стояв підполковник Пахомов і батожив довгим нагаєм то одного, то другого.

Коли Чонкін підійшов до Ярцева, той нахилився до самого його вуха, а Чонкін злякався і закрив вухо долонею. «Не бійся, не плюне», – сказав позаду Самушкін. Іван забрав руку. Ярцев ураз перекинувся жуком і заліз йому у вухо. Чонкіну стало лоскотно, він хотів витрусити Ярцева, але той тихо мовив: «Не хвилюйтеся, товаришу Чонкін, ви – особа недоторкана, і я вам зробити нічого не можу. Мені доручено повідомити вам, що в товариша Сталіна ніяких дружин не було, бо він сам – жінка».

Сказавши це, Ярцев знову перекинувся людиною, зістрибнув на землю і подався за гору.

Тут з неба повільно спустився товариш Сталін. Він був у жіночому платті, вусатий і з люлькою в зубах. У руках він тримав гвинтівку.

– Це твоя гвинтівка? – строго запитав він з легким грузинським акцентом.

– Моя, – пробурмотів Чонкін неслухняним язиком і простягнув руку до гвинтівки, але товариш Сталін відсторонився і сказав:

– А де старшина?

Підлетів старшина верхи на Трохимовичі. Трохимович нетерпляче рив землю копитом, намагаючись скинути із себе старшину, але той міцно тримав його за вуха.

– Товаришу старшина, – сказав Сталін, – рядовий Чонкін кинув свій пост, втративши при цьому бойову зброю. Нашій Червоній Армії такі бійці не потрібні. Я раджу розстріляти товариша Чонкіна.

Старшина поволеньки зліз із Трохимовича, взяв у Сталіна гвинтівку і наказав Чонкіну:

– Лягти!

Чонкін ліг. Під ним була пилюка, грузька пилюка, яка його засмоктувала, лізла в рот, у вуха, в очі. Він намагався розгребти пилюку руками, ждав команди «відставити», але команди не було, і він провалювався дедалі глибше й глибше. Раптом до його потилиці доторкнулося щось холодне, він зрозумів, що це цівка рушниці і зараз гримне постріл…

…Він прокинувся, вкритий холодним потом. Поруч із ним, притулившись до його плеча, спала якась жінка, він не одразу згадав, хто ця жінка і як вони опинилися в одному ліжкові. Лише побачивши свою гвинтівку, яка спокійно висіла на вішалці для верхнього одягу, все згадав, зістрибнув на холодну підлогу і, наступаючи на зав’язки кальсонів, кинувся до вікна.

За вікном світало. Літак стояв на тому ж місці, його невеликі недоладні крила чітко чорніли на тлі просвітлілого неба. Чонкін полегшено зітхнув і, озирнувшись, зустрівся з Нюриним поглядом. Нюра хотіла заплющити очі, але не встигла, тепер не дивитися було б нерозумно, а дивитися – соромно. І соромно було, що рука її, пухка, біла, гола до плеча, лежить поверх ковдри. Нюра поволі потягла руку вбік, аби сховати, і при цьому всміхнулася ніяково. Чонкін теж знітився, але, не бажаючи цього показувати, не знаючи, що вчинити, ступив до Нюри, взяв її руку в свою, потряс злегка і сказав:

– Здрастуйте.

Того ранку жінки, які вигонили в поле худобу, бачили, як із Нюриної хати, босий і без гімнастерки, вийшов Чонкін. Наблизившись до літака, він довго одв’язував його, потім розібрав частину тину, вкотив літака на город, а тин знову загородив воринами.

9

Визначною рисою голови Голубєва була непереборна схильність до сумнівів. Коли дружина вранці питала його: «Що їстимеш – яєчню чи картоплю?» Він відповідав: «Давай картоплю».

Вона діставала з печі чавунець із картоплею, і цієї ж миті він знав цілком певно, що хоче яєчні. Дружина пхала чавунець назад і йшла в сіни по яйця. Повертаючись, зустрічалася з винуватим поглядом чоловіка – він знову хотів картоплі.

Іноді він навіть сердився:

– Давай щось одне, не примушуй мене думати про дурниці.

Право на вибір його завжди пригнічувало. Він невимовно мучився, коли міркував, яку сьогодні зодягти сорочку – зелену чи синю, які чоботи – старі чи нові. Щоправда, за останні двадцять з гаком років у країні було чимало зроблено для того, аби Голубєв не сумнівався, проте якісь сумніви в нього все ж лишалися і поширювалися часом навіть на такі речі, в яких узагалі сумніватися на той час було не заведено. І недарма другий секретар райкому Борисов казав іноді Голубєву:

– Ти ці свої сумніви облиш. Зараз треба працювати, а не сумніватися.

І ще він казав:

– Пам’ятай, за тобою ведеться пильне спостереження.

А втім, він казав це не лише Голубєву, а й багатьом іншим. Яке спостереження і як саме воно ведеться, Борисов не говорив, може, й сам не знав.

Якось Борисов провадив у райкомі нараду голів колгоспів із питання підвищення надоїв за поточний квартал. Колгосп Голубєва займав середнє місце з показників, його не хвалили й не лаяли, він сидів і розглядав новий гіпсовий бюст Сталіна, що стояв біля вікна на коричневому підвазоннику. Коли нарада закінчилася і всі стали розходитися, Борисов затримав Голубєва. Зупинившись біля погруддя вождя і машинально погладивши його по голові, секретар сказав:

– Ось що, Іване Тимофійовичу, парторг твій Килін каже, що ти мало уваги приділяєш наочній агітації. Зокрема, не дав грошей на діаграму росту промислового виробництва.

– Не дав і не дам, – твердо сказав Голубєв. – Мені корівник нема за що будувати, а йому тільки діаграми свої малювати, тринькати колгоспні гроші.

– Що значить – тринькати? – сказав секретар. – Що значить тринькати? Ти розумієш, що ти кажеш?

– Я розумію, – сказав Голубєв. – Я все розумію. Тільки шкода мені цих грошей. Їх у колгоспі й так не вистачає, не знаєш, як діри затикати. А ви ж потім самі з мене три шкури злупите, бо я – голова.

– Ти насамперед комуніст, а вже потім голова. А діаграма – це справа великої політичної ваги. І мені дивно бачити комуніста, котрий це недооцінює. І я ще не знаю, те, що ти кажеш, помилка чи тверде переконання, і, коли й надалі триматимешся тієї ж позиції, ми тебе ще перевіримо, ми в саму душу до тебе зазирнемо, чорт тебе забери! – розсердившись, Борисов ляснув Сталіна по голові і затряс рукою від болю, але враз вираз болю на його обличчі змінився виразом смертельного страху.

У нього одразу пересохло в горлі. Він розкрив рота й дивився на Голубєва незмигно, наче загіпнотизований. А той і сам до смерті злякався. Він волів би не бачити цього, але ж бачив, бачив! І як тепер бути? Удати, що не помітив? А раптом Борисов побіжить каятися, тоді він викрутиться, а йому, Голубєву, дістанеться за те, що не заявив. А коли заявити, то теж залюбки посадять, хоча б за те, що бачив.

Обидва пам’ятали випадок, коли школяр стріляв у вчительку з рогатки, а влучив у портрет і розбив скло. Коли б він вибив учительці око, йому, можливо, вибачили б, як неповнолітньому, але ж він влучив не в око, а в портрет, а це вже замах, ні більше, ні менше. І де тепер цей школяр, ніхто не знав…

Першим опам’ятався Борисов. Він поквапно дістав із кишені металевий портсигар і, розкривши його, тицьнув Голубєву. Той завагався – брати чи не брати. Відтак усе ж зважився – взяв.

– Ага, так про що ми з тобою говорили? – запитав Борисов, наче нічого й не сталося, але про всяк випадок відходячи від погруддя подалі.

– Про наочну агітацію, – послужливо нагадав Голубєв, потроху отямлюючись.

– Так ось я тобі кажу, – мовив Борисов уже іншим тоном, – не можна, Іване Тимофійовичу, недооцінювати політичне значення наочної агітації, і прошу тебе подружньому, ти вже про це поклопочись, будь ласка.

– Гаразд, поклопочуся, – похмуро відказав Іван Тимофійович, кваплячись піти.

– От і домовилися, – зрадів Борисов, він узяв Голубєва під руку і, проводжаючи до дверей, сказав, притишуючи голос: – І ще, Ванюшко, хочу тебе як товариша попередити, врахуй – за тобою ведеться пильне спостереження.

Голубєв вийшов на вулицю. Стояв, як і досі, сухий і сонячний день. Голова відзначив це невдоволено – час уже б і дощу бути. Його кінь, прив’язаний до металевої огорожі, тягся до куща кропиви, але не міг дістати. Голубєв заліз у бідарку, відпустив віжки. Кінь пройшов один квартал і сам, без будь-якої принуки, за звичкою зупинився навпроти дерев’яного будинку з вивіскою «Чайна». Біля чайної стояла підвода з бідонами з-під молока, голова одразу визначив, що підвода з його колгоспу. Кінь був прив’язаний до стовпа. Голубєв прив’язав до того ж стовпа і свого коня, піднявся хисткими сходинками ґанку і відчинив двері. У чайній пахло пивом і кислим капусняком.

Жінка, яка нудьгувала за прилавком, одразу звернула увагу на прибулого.

– Здрастуйте, Іване Тимофійовичу!

– Здоров, Анюто, – відповів голова, зиркаючи в куток.

Там Плечовий допивав своє пиво. Коли з’явився голова, він підвівся.

– Нічого, сиди, – махнув йому Голубєв і підождав, доки Анюта наллє йому звичну порцію – сто п’ятдесят горілки і кухоль нива. Горілку, як звично, вилив у пиво і попростував у куток до Плечового. Той знову спробував підвестися, але Голубєв притримав його за плече.

– Молоко здавав? – запитав голова, відсьорбуючи з кухля.

– Здавав, – сказав Плечовий. – Жирність, кажуть, замала.

– Переб’ються, – махнув рукою Голубєв. – А чого сидиш?

– А я тут Нюрку зустрів, поштарку, та й пообіцяв її підвезти, – пояснив Плечовий. – Ось і очікую.

– Що, живе вона зі своїм червоноармійцем? – поцікавився Іван Тимофійович.

– А чого ж їй не жити, – сказав Плечовий. – Він у неї замість домогосподарки, атож. Вона на пошту, а він води наносить, дров нарубає, капусняку наварить. Фартух Нюрчин надіне і ходить, як молодиця, порається по господарству, атож. Я сам не бачив, а народ базікає, наче він серветки ще хрестиком вишиває, – Плечовий засміявся. – Їй-богу, ото скільки живу, а такого, аби чоловік у жіночому фартуху ходив та ще й вишивав би, не бачив. І от що цікаво: прислали його начебто на тиждень, півтора минуло, а він і не чухається, атож. Я ось, Іване Тимофійовичу, не знаю, може, це все від темноти, але народ думку таку має, що недарма він, цей червоноармієць, сидить тут, а деякі прямо вважають – провадить слідство.

– Яке слідство? – насторожився голова.

Плечовий знав про підозріливість Голубєва і зараз зумисне його під’юджував і з задоволенням помічав, що слова його мають потрібний ефект.

– А хто його зна яке? – сказав він. – Тільки ясно, що задарма його тут не триматимуть, атож. Якщо ероплан поламаний, значить, його треба лагодити. А коли він у такому стані, що й лагодити не можна, значить, викидати треба. Чого ж дарма людину тримати? Отому люди, Іване Тимофійовичу, і сумніваються. Чутки ходять, – Плечовий заговорив тихіше і нахилився до голови, – що колгоспи розпускатимуть назад.

– Ну, це ти облиш, – сердито сказав голова. – Не буде цього ніколи, і не надійся. Працювати треба, а не плітки збирати.

Він допив свого «йоржа» і підвівся.

– Ти, Плечовий, ось що, – сказав він наостанок, – якщо Бєляшової довго не буде, не жди, нічого. І своїм ходом дійде, невелика пані.

Попрощавшись з Анютою, він вийшов, сів на бідарку і поїхав додому. Але мовлене Плечовим запало йому в душу і поєдналось зі словами Борисова про те, що за ним, Голубєвим, ведеться пильне спостереження. Яке ж спостереження і як воно ведеться? Чи ж не через цього червоноармійця? Чи ж не навмисно його підіслали? Щоправда, зовні він не схожий на такого, якого можна підіслати. Але й ті, хто підсилає, теж не дурні, вони такого й не пошлють, аби одразу було видно, що він підісланий. Коли б знати це точно! Та як дізнаєшся? І тут у Голубєва народилася хвацька думка: «А що, коли підійти до цього червоноармійця, грюкнути кулаком об стіл, кажи, мовляв, за яким завданням тут сидиш і хто тебе на це направив?» А коли навіть за це й буде щось, так уже краще відразу, ніж отак ждати хтозна якої небезпеки.

10

Отож, півтора тижня поминуло відтоді, як Чонкін потрапив у Красне і поселився у Нюри. Він тут уже прижився, з усіма перезнайомився, став своєю людиною, і не було ніяких натяків на те, що звідсіля його заберуть. Не можна сказати, щоб Чонкіну таке життя не подобалося. Навпаки, ні підйому тобі, ні відбою, не кажучи вже про фіззарядку чи політзаняття. Хоча і в армії в розумінні їжі він влаштувався не кепсько, але ж тут хліб, молоко, яйця, все свіже, цибулька простісінько з грядки та ще й жінка під боком – чим не життя? Та на місці Чонкіна будь-хто погодився б стояти на такому посту до самої демобілізації, ще й рік-другий прихопив би надстроково. І все ж у становищі Чонкіна було щось таке, що не давало йому жити спокійно, а саме те, що лишили його тут наче й на тиждень, але тиждень цей поминув, а з частини ні слуху ні духу, ніяких подальших розпоряджень. Коли вирішили затримати, то треба повідомити якось, та й сухий пайок не завадило б поповнити. Це добре, що він тут так прилаштувався, а то давно б уже зуби на полицю.

Останні дні, щоразу виходячи надвір, Чонкін задирав голову і видивлявся в небо, чи не з’явиться там цятка, яка повільно збільшуватиметься, і прикладав до вуха долоню, чи не почується гудіння двигуна. Та ні, нічого не було видно, нічого не було чути.

Не знаючи, до чого вдатися, і геть зневірившись, Чонкін вирішив звернутися по пораду до мудрої людини. Такою людиною виявився сусід Нюри – Кузьма Матвійович Гладишев.

Кузьму Гладишева не лише в Красному, а й по всій окрузі знали як людину вчену. Про вченість Гладишева свідчив хоча б той факт, що на дерев’яному нужнику, який стояв у нього на городі, великими чорними літерами було написано: «WАТЕR СLОSЕТ».

Займаючи непримітну і низькооплачувану посаду колгоспного комірника, Гладишев зате мав багато вільного часу для поповнення знань і утримував у своїй маленькій голові стільки різноманітних відомостей з різних галузей, що люди, знайомі з ним, тільки зітхали заздро і з повагою – оце, мовляв, так! Чимало з них стверджувало, що, розбуди Гладишева опівночі і питай будь-що, він не замислюючись дасть найґрунтовнішу відповідь і будь-яке явище природи пояснить з точки зору сучасної науки, без участі потойбічних божественних сил.

Усіх цих знань Гладишев добився виключно шляхом самоосвіти, бо смішно ж було б приписувати тут якусь заслугу церковнопарафіяльній школі, де він закінчив усього лише два класи. Знання, надбані Гладишевим, можливо, і пролежали б у його голові без будь-якого вжитку, коли б не Жовтнева революція, яка звільнила народ від усілякого рабства і кожному громадянинові дозволила дертися до сяючих і кам’янистих вершин науки. Треба відзначити, що в розкріпаченому розумі Гладишева й раніше виникало багато оригінальних наукових ідей. Кожен життєвий факт не поминав його уваги, а наштовхував на різноманітні думки. Побачить, скажімо, Кузьма на печі тарганів і міркує: а чи не можна їх, припустимо, зв’язати між собою і спрямувати в один бік? Це ж така сила вийде, що її з вигодою можна використати в сільському господарстві. Погляне на хмаринку і міркує: а чи не можна замкнути її в оболонку і використати як аеростат? Кажуть (тепер це важко перевірити), що саме Гладишев першим, задовго до професора Шкловського, висловив припущення про штучне походження супутників Марса.

Але, окрім усіх цих супутніх ідей, була в Гладишева ще й така, якій він вирішив присвятити все своє життя і опосередковано через неї обезсмертити своє ім’я в науці, а саме: натхнений прогресивним ученням Мічуріна й Лисенка, задумав він створити гібрид картоплі з помідором, себто таку рослину, в якої внизу росли б плоди картоплі, а згори одночасно дозрівали б помідори. Майбутній свій гібрид Гладишев назвав у дусі того великого часу «Шлях до соціалізму», чи скорочено «ШДОС», і мав намір поширити свої досліди на всю територію рідного колгоспу, але йому цього не дозволили, тож довелося обмежитися територією власного городу. Ось чому йому доводилося купувати картоплю і помідори в сусідів.

Досліди ці поки що реальних результатів не давали, хоча деякі характерні ознаки шдосу стали вже з’являтися: листки і стебла на ньому були наче картопляні, зате коріння – викапане помідорне. Але, незважаючи на численні невдачі, Гладишев не вішав носа, розуміючи, що справжнє наукове відкриття вимагає праці і багатьох жертв. Люди, котрі знали про ці досліди, ставилися до них з недовір’ям, однак хтось Гладишева помітив і підтримав, чого не могло бути в прокляті царські часи.

Якось у районній газеті «Більшовицькі темпи» було видрукувано про Гладишева великий, у два підвали, нарис під рубрикою «Люди нового села», який називався «Селекціонер-самородок». Тут же було вміщено й фотографію самородка, який схилився над кущем свого гібрида, наче розглядаючи крізь нього зримі риси прекрасного майбутнього нашої планети. Після районної відгукнулася й обласна, надрукувавши невелику замітку, а далі вже й всесоюзна в проблемній статті «Наукова творчість мас» згадала прізвище Гладишева в загальному списку. У своїх пошуках і в боротьбі з рутиною Гладишев опирався ще на відгук одного сільгоспакадеміка, хоча відгук був негативним. На листа, надісланого йому особисто, академік відповів, що досліди, які провадить Гладишев, – антинаукові й безперспективні. Але, попри все, він радив Гладишеву не розчаровуватися і, посилаючись на приклад древніх алхіміків, стверджував, що в науці ніяка праця не буває даремною, можна шукати одне, а знайти інше. І лист цей, незважаючи на його зміст, справив на адресата сильне враження, тим паче, що надрукований був на офіційному бланку солідної установи, де Гладишева називали «шановний товаришу Гладишев» і де академік власноручно залишив підпис. І на всіх, хто читав листа, це теж справляло певне враження. Але коли самородок – укотре вже – розпочинав із кимось обговорювати перспективи, які відкриються перед світом після впровадження шдосу, люди нудилися, відходили вбік, і Гладишев, подібно до багатьох наукових геніїв, перебував у цілковитій самотності, доки не трапився йому Чонкін.