Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Особа недоторканна"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Чонкіна одягли, взули, а коли він трохи підріс, стали помалу привчати до господарства. То сіно пошлють перевертати, то картоплю в льоху перебирати, то ще щось по господарству. За це й поплатилися.

Певного часу стали шукати в селі куркулів, та жодного не змогли знайти. А наказано було знайти неодмінно, хоча б для прикладу. Тоді знайшли Чонкіних, які експлуатували чужу, а до всього ще й дитячу, працю. Чонкіних заслали, а Іван потрапив до дитячого будинку, де його більше двох років марно мучили арифметикою. Спочатку він усе це покірно терпів, але, коли дійшло до ділення цілих чисел із залишком, не витримав і дременув у своє рідне село.

До того часу він уже трохи підріс і в нього вистачало сил, аби затягти супоню. Йому дали коня і послали працювати на молочнотоварну ферму. І, не забуваючи про високе походження Чонкіна, казали:

– Князю, запряжеш Чалого, поїдеш гній возити.

В армії його так не звали, бо не знали цього прізвиська, а у вигляді його нічого княжого не було. Командир батальйону Пахомов, зустрівши вперше Чонкіна, сказав, не замислюючись:

– На стайню.

Сказав, ніби вліпив. Саме на стайні й було місце Чонкіна. Відтоді він і їздив весь час конем – возив на кухню дрова й картоплю. До служби своєї він призвичаївся і швидко засвоїв її основні закони, як, приміром, «Боєць спить – служба йде», «Не квапся виконувати наказ, його можуть відмінити» і т. д. і т. ін. І хоча за всю службу він не став, як його однолітки, ні механіком, ні мотористом, життям своїм, коли б не старшина, Чонкін був би задоволений цілком. Його не посилали в наряди, не примушували мити в казармі підлогу, звільняли від стройової підготовки. Він навіть у казармі майже не бував, узимку звичайно спав на кухні, а влітку в стайні на сіні. Маючи пряме відношення до кухні, харчувався за нормою № 5, тобто за льотною нормою. Лише від одного загального обов’язку він не був звільнений – від політзанять.

4

Улітку, за гарної погоди, політзаняття відбувалися зазвичай не в приміщенні, а на галявині невеликого гаю, узбіч містечка. Чонкін, як завжди, запізнився, але цього разу не з власної вини. Спершу його виховував старшина, далі кухар Шурко в найостанніший момент послав його на склад по крупу. Комірника на складі не виявилося, довелося бігати по всьому містечку, розшукувати. Коли Чонкін приїхав нарешті конем до гаю, всі уже зібралися. Під час появи Чонкіна керівник занять старший політрук Ярцев вельми тонко пожартував, що, мовляв, раз Чонкін з’явився, значить, тепер усе гаразд – можна й розпочинати.

Бійці розташувалися на невеличкій галяві довкола широкого пенька, на якому сидів старший політрук Ярцев.

Чонкін випріг коня і прив’язав його неподалік до дерева, аби той зміг щипати траву, а собі вибрав місце попереду бійців, подалі від керівника занять. Він сів, підібгавши під себе ноги, і лише після цього роззирнувся. І одразу зрозумів, що місце вибрав найневдаліше. Поруч із ним, дивлячись на нього насмішкуватими голубими очима, сидів його заклятий ворог Самушкін. Цей Самушкін ніколи не поминав нагоди, аби вчинити Чонкіну якусь капость: у їдальні змішував цукор із сіллю, в казармі вночі (в тих рідкісних випадках, коли Чонкіну доводилось усе ж там спати) зв’язував докупи штани й гімнастерку, і Чонкін через це запізнювався на шикування. А якось Самушкін влаштував Чонкіну «велосипед» – уклав сплячому поміж пальці ніг клаптики паперу й підпалив. За це він отримав два наряди поза чергою, а Чонкін три доби шкутильгав.

Побачивши Самушкіна, Чонкін збагнув, що краще б він сів у мурашник, бо з грайливого настрою Самушкіна одразу зрозумів, що добра від нього ждати зайве.

Вивчали тему: «Моральне обличчя бійця Червоної Армії». Старший політрук Ярцев дістав із великого жовтого портфеля, що лежав у нього на колінах, конспект, погортав його, коротко нагадав бійцям те, про що йшлося на минулих заняттях, і запитав:

– Хто бажає виступити? Чонкін? – здивувався він, помітивши, що в Чонкіна сіпнулася рука.

Чонкін підвівся, поправив під паском гімнастерку і, переступаючи з ноги на ногу, втупився Ярцеву просто в очі. Так вони дивилися один на одного доволі довго.

– Ну що ж ви не відповідаєте? – не витримав Ярцев.

– Не готовий, товаришу старший політрук, – нерішуче пробурмотів Чонкін, опускаючи очі.

– Навіщо ж тоді ви піднімали руку?

– Я не піднімав, товаришу старший політрук, я жука діставав. Мені Самушкін кинув за шию жука.

– Жука? – зловісним голосом перепитав Ярцев. – Ви що, товаришу Чонкін, прийшли сюди вчитися чи жуків ловити?

Чонкін мовчав. Старший політрук підвівся і схвильовано закрокував галявиною.

– Ми з вами, – розпочав він, повільно підшукуючи слова, – вивчаємо дуже важливу тему: «Моральне обличчя бійця Червоної Армії». Ви, товаришу Чонкін, із політпідготовки відстаєте від більшості бійців, які на політзаняттях уважно слухають керівника. Але ж не за горами інспекторська перевірка. Із чим ви до неї прийдете? Тому, між іншим, і дисципліна у вас кульгає. Минулого разу, коли я був черговим по частині, ви не вийшли на фіззарядку. Ось вам конкретний приклад того, як слабка політична підготовка веде до прямого порушення військової дисципліни. Сідайте, товаришу Чонкін. Хто бажає виступити?

Здійняв руку командир відділення Балашов.

– Ось, – сказав Ярцев, – чомусь товариш Балашов завжди першим підводить руку. І його завжди приємно слухати. Ви конспект підготували, товаришу Балашов?

– Підготував, – скромно, але з гідністю сказав Балашов.

– Я знаю, що підготували, – сказав Ярцев, дивлячись на Балашова з неприхованою любов’ю. – Відповідайте.

Старший політрук знову сів на пеньок і, щоб показати заздалегідь, яку велику насолоду одержить він від чіткої і правильної відповіді Балашова, заплющив очі.

Балашов розгорнув загальний зошит у картонній палітурці і став читати голосно, виразно, не вставляючи від себе жодного слова.

Доки він читав, бійці займалися хто чим. Один, сховавшись за спину товариша, захопився «Мадам Боварі», двоє грали в «морський бій», Чонкін заглибився в свої думки. Думки в нього були різні. Уважно спостерігаючи життя, осягаючи його закони, він зрозумів, що влітку звичайно буває тепло, а взимку холодно. «А ось коли б було навпаки, – міркував він, – улітку холодно, а взимку тепло, то тоді б літо називалося – зима, а зима називалася б літо». Потім йому спало на думку інше, ще важливіше й цікавіше, але він ураз забув, що саме, і ніяк не міг пригадати. І думка про втрачену думку була нестерпною. У цей час його стусонули в бік. Чонкін озирнувся і побачив Самушкіна, про якого зовсім забув. Самушкін поманив його пальцем, показуючи, аби Чонкін нахилився, він, Самушкін, щось йому скаже. Чонкін завагався. Самушкін знову щось задумав. Крикнути у вухо, може, побоїться, старший політрук тут, а плюнути може.

– Чого тобі? – пошепки запитав Чонкін.

– Та ти не бійся, – прошепотів Самушкін і сам нахилився до Чонкінового вуха. – Ти знаєш, що в Сталіна було дві дружини?

– Одчепися, – відмахнувся Чонкін.

– Правду тобі кажу. Дві дружини.

– Годі теревенити, – сказав Чонкін.

– Не віриш – запитай у старшого політрука.

– Та навіщо мені це потрібно? – упирався Чонкін.

– Запитай, будь другом. Я запитав би, але мені незручно, я минулого разу задавав багато запитань.

По обличчю Самушкіна було видно, що йому дуже важливо, аби Чонкін надав йому цю дріб’язкову, врешті, послугу. І Чонкін, як людина добра, не вмів нікому й ні в чому відмовляти, тож здався.

Балашов усе ще читав свій конспект. Старший політрук слухав його неуважно, знаючи, що Балашов – боєць акуратний, напевне, переписав до конспекту все слово в слово з підручника і ніяких несподіванок у його відповіді бути не може. Але часу зоставалося обмаль, треба було опитувати інших, і Ярцев перебив Балашова.

– Дякую, товаришу Балашов, – сказав він. – У мене до вас ще запитання: чому наша армія вважається народною?

– Тому що вона служить народові, – не затинаючись, відповів Балашов.

– Так, а кому служать армії капіталістичних країн?

– Жменьці капіталістів.

– Правильно, – Ярцев був дуже втішений. – Я із задоволенням прослухав вашу відповідь. Ви правильно мислите, робите з пройденого матеріалу слушні висновки. Я ставлю вам «відмінно» і проситиму командира батальйону оголосити вам подяку з занесенням до особової справи.

– Служу трудовому народу, – тихо сказав Балашов.

– Сідайте, товаришу Балашов, – і своїми вузькими пронизливими очима старший політрук огледів бійців, які сиділи перед ним. – Хто хоче далі розвинути думку попереднього промовця?

Чонкін сіпнув рукою. Ярцев помітив.

– Товаришу Чонкін, як накажете розуміти ваш виразний жест? Може, ви знову боретеся з жуком?

– Запитання, товаришу старший політрук.

– Прошу, – політрук широко всміхнувся, всім своїм виглядом показуючи, що, звичайно, Чонкін може задати тільки дуже просте запитання і, можливо, навіть дурне, але він, Ярцев, мусить опускатися до рівня кожного бійця і роз’яснювати незрозуміле. І він помилився. Запитання, можливо, було дурне, але не таке просте.

– А правда, – запитав Чонкін, – що в товариша Сталіна було дві дружини?

Ярцев зірвався на ноги так різко, наче йому в одне місце ввіткнули шило.

– Що? – заволав він, тремтячи від люті й переляку. – Ви що верзете? Ви мене в цю справу не вплутуйте. – Він негайно збагнув, що сказав щось не те, і зупинився.

Чонкін розгублено кліпав. Він ніяк не міг зрозуміти, чим викликана така лють старшого політрука, і спробував пояснити своє запитання,

– Я, товаришу старший політрук, нічого, – сказав він. – Я тільки хотів попитати… Мені казали, що в товариша Сталіна…

– Хто вам казав? – закричав Ярцев не своїм голосом. – Хто, я вас запитую? Із чужого голосу співаєте, Чонкін?

Чонкін безпорадно озирнувся на Самушкіна, той спокійно гортав «Короткий курс історії ВКП (б)», наче все, що відбувалося, зовсім його не обходило. Чонкін розумів, що, коли послатися на Самушкіна, той відмовиться не зморгнувши. І, хоча Чонкін ніяк не міг дотямкувати, чим саме викликаний такий неймовірний гнів старшого політрука, йому було ясно, що Самушкін його знову підвів, можливо, навіть більше, ніж тоді, коли влаштував «велосипед».

А старший політрук, зірвавшись на крик, ніяк не міг зупинитися, він лаяв Чонкіна на всі заставки, що ось, мовляв, до чого призводить політична незрілість і втрата пильності, що такі, як Чонкін, дуже цінна знахідка для наших ворогів, котрі тільки й шукають найменшу щілину, куди, не гребуючи ніякими засобами, можна пролізти зі своїми підступами, що такі, як Чонкін, ганьблять не лише свій підрозділ і свою частину, а й узагалі всю Червону Армію.

Важко сказати, чим скінчився б монолог Ярцева, якби його не перебив днювальний Алімов. Видно, Алімов біг аж від містечка, бо довго не міг перевести подих і, приклавши руку до пілотки, важко дихав, мовчки дивлячись на Ярцева. Його поява збила Ярцева з пантелику, і він запитав роздратовано:

– Що там?

– Товаришу старший політрук, дозвольте звернутися, – Алімов сяк-так віддихався.

– Звертайтеся, – стомлено сказав Ярцев, опускаючись на пеньок.

– Рядового Чонкіна за наказом командира батальйону викликають у казарму.

Цій обставині були раді і Чонкін, і Ярцев.

Відв’язуючи коня, Чонкін лаяв себе, що чорт його смикнув за язика, можливо, вперше за всю службу задав запитання, і на тобі – така неприємність. І він твердо вирішив, що тепер ніколи в житті не задаватиме ніяких запитань, а то ще влипнеш у таку історію, що й не виплутаєшся.

5

Старшина Пєсков сидів у себе в каптьорці й суворою ниткою різав мило, готуючись до дня, коли його рота мала йти в лазню. У цей час його покликали до телефону, і комбат Пахомов наказав негайно розшукати Чонкіна, видати йому зброю, продпайок на тиждень і приготувати до тривалого несення караульної служби.

Якої саме служби і чому тривалої, старшина не зрозумів, але сказав «слухаюсь!», адже звик виконувати накази беззаперечно, згідно зі статутом. Каптенармуса Трохимовича, який допомагав йому різати мило, він послав на продсклад, а днювального Алімова послав розшукати Чонкіна. Відтак нарізав решту мила, витер рушником руки і сів писати листа своїй нареченій, яка жила в місті Котлас.

Після строкової служби старшина прослужив ще два роки, тепер хотів знову продовжити строк, але наречена цього не хотіла, не схвалювала. Вона вважала, що одруженому чоловікові краще працювати десь на заводі, ніж служити в армії. Старшина Пєсков з цим був не згоден, він писав:

«А ще, Любо, ви пишете, що цивільне життя краще за військове, ви, Любо, маєте про це помилкове уявлення, бо для кожного воїна Червоної Армії головне – долати всі труднощі й поневіряння військової служби. А також виховання підлеглих. Ви знаєте, що наша країна з усіх чотирьох боків знаходиться в капіталістичному оточенні і вороги тільки й мають на меті задушити Радянську країну, а наших дружин і дітей погнати в рабство. Тому в Червону Армію щорічно призиваються на військову службу молоді воїни, діти робітників і трудового селянства. І ми, загартовані воїни, повинні передати їм свій бойовий досвід і військову майстерність у справі виховання молодого покоління. Але питання це дуже серйозне, до людей треба виявляти щоденну суворість, бо ти з ними будеш по-доброму, а вони до тебе по-свинськи. Ото, наприклад, узяти звичайну сім’ю. Коли не будеш виховувати дитину суворо, з ремінцем, то вона виросте злодюжкою чи хуліганом, а діти, Любо, мета нашого життя. А коли не мати мети, то можна повіситися чи застрелитися (ось вам приклад: Маяковський, Єсенін)».

Старшина поставив крапку, вмочив перо в чорнило і став обдумувати наступну фразу. Він хотів якось зв’язати докупи питання сім’ї і шлюбу та обороноздатності держави, але, як саме зробити це, ще не знав, і тут його збили з пантелику – хтось постукав у двері.

– Увійдіть, – дозволив старшина.

Увійшов Чонкін. Він був такий засмучений своєю необачністю на політзаняттях, аж забув, що треба про своє прибуття доповісти за статутом, і запитав просто:

– Кликали, товаришу старшина?

– Не кликав, а наказав з’явитися, – поправив старшина. – Увійдіть і доповідайте, як годиться.

Чонкін повернувся до дверей.

– Відставити! – сказав старшина. – Як належить обертатися кругом?

Чонкін спробував зробити все, як треба, але знову сплутав і обернувся через праве плече. Тільки з третього разу розворот вдався йому більш-менш вдало, після чого старшина нарешті зглянувся на нього, дозволив увійти і доповісти про прибуття. Потім усунув йому в руки статут караульної і гарнізонної служби і відправив у казарму вчити обов’язки вартового. А сам зостався дописувати листа, наповнюючи його новими думками, що виникли в результаті спілкування з Чонкіним.

«Ось, Любо, для прикладу, у вас на заводі працює інженер із вищою освітою і має у своєму підпорядкуванні 10—12 чол. Він може наказати їм щось тільки на роботі, а після роботи чи під час вихідного дня вони йому вже не підкоряються і можуть чинити що завгодно, як то мовиться, ти сам по собі, а я сам по собі. У нас такого бути не може. У мене в роті 97 червоноармійців і молодшого комскладу. Я можу їм будь-коли віддати будь-який наказ, і вони виконають його безвідмовно, саме в строк, згідно зі статутом і військовою дисципліною, хоча я маю освіту п’ять класів».

На цьому місці його знову перебили. Двері відчинилися, в каптьорку хтось увійшов. Вважаючи, що це Чонкін, старшина, не повертаючи голови, сказав:

– Вийди, постукай і знову ввійди.

Йому відповіли:

– Я тобі постукаю.

Старшина дугою розвернувся на табуретці, водночас виструнчуючись, бо побачив перед собою підполковника Пахомова.

– Товаришу підполковник, за час вашої відсутності в роті ніяких подій… – розпочав, було, він, приклавши руку до пілотки, але підполковник його урвав:

– Де Чонкін?

– Відправлений для вивчення статуту караульної і гарнізонної служби, – чітко відрапортував старшина.

– Куди відправлений? – не зрозумів Пахомов.

– У казарму, товаришу підполковник, – відчеканив Пєсков.

– Ти що – божевільний? – заволав на нього підполковник. – Його літак чекає, а ти тут будеш статутами з ним займатися. Я тобі по телефону що казав? Негайно покликати Чонкіна і підготувати до відправки.

– Слухаюсь, товаришу підполковник! – старшина кинувся до дверей.

– Постривай. Сухий пайок отримали?

– Трохимович пішов і все нема. Може, з комірником розмовляє?

– Я ось йому порозмовляю. Тягни його сюди разом із продуктами!

– Зараз я пошлю днювального, – сказав старшина.

– Відставити днювального! – сказав Пахомов. – Не днювального, а сам бігом! Постривай! Даю тобі п’ять хвилин. За кожну зайву хвилину – доба арешту. Зрозумів? Бігом!

Зі старшиною підполковник розмовляв зовсім не так, як годину тому з командиром полку. Але й розмова старшини з Чонкіним мало скидалася на його розмову з підполковником. Щодо Чонкіна, то він таким тоном міг розмовляти хіба що з конем, бо кінь за ранжиром був ще нижчим. А вже нижчого за коня нікого не було.

Вибігши на вулицю, старшина глянув на свого кишенькового годинника, засік час і рушив, було, кроком, але, озирнувшись і побачивши, що підполковник Пахомов стежить за ним у вікно, побіг.

Бігти треба було метрів чотириста – в протилежний кінець містечка. На цьому шляху не було жодної споруди, за якою можна було б сховатися і потай від комбата перепочити, і старшина Пєсков почувався, ніби на пристріляній місцевості. Йому було двадцять п’ять літ, але за два роки надстрокової служби він бігав лише один раз і то по тривозі, коли ухилитися від бігу не було ніякої змоги. Старшина відвик бігати, і це давалося взнаки, та й спека, слід відзначити, стояла чимала.

На продуктовому складі було, як завжди, напівтемно і прохолодно. Рідкі сонячні промені, пробиваючись крізь діри в стіні й у стелі, пронизували приміщення, вириваючи з напівтемряви якісь ящики, діжки, мішки і яловичі туші, підвішені до перекладини поперек складу. Біля напівпрочинених дверей сидів комірник Дудник і, підперши підборіддя рукою, дрімав, розімлівши од спеки. Досить йому було заснути, як підборіддя зісковзувало зі спітнілої долоні. Дудник стукався підборіддям об стіл, розплющував очі, дивився на стіл підозріло і вороже, але, не маючи сил встояти перед спокусою, знову підпирав рукою підборіддя.

Висолопивши язика, влетів до складу старшина Пєсков. Він присів поруч із Дудником на ящик з-під крупів і запитав:

– Ти Трохимовича не бачив?

Дудник знову гепнувся об стіл і осоловіло поглянув на Пєскова.

– Га?

Старшина з повагою поглянув на підборіддя Дудника, яке витримує такі удари.

– Зуби цілі? – запитав він.

– Зуби то нічого, – сказав Дудник, струснувши головою і позіхаючи. – Я ось боюся – стіл доведеться в ремонт віддавати. Кого ти питався?

– Трохимович тут був?

– А-а, Трохимович. Трохимович був, – сказав Дудник, заплющуючи очі і знову підставляючи руку під підборіддя.

– Ти зажди спати, – старшина потермосив його за плече. – Куди він пішов?

Не розплющуючи очей, Дудник махнув вільною рукою в напрямку дверей:

– Туди.

Зрозумівши, що від Дудника толку не буде, старшина вийшов надвір і зупинився, розмірковуючи. Куди йти? Він подумки перебрав усі місця, де б міг бути Трохимович, але той міг бути де завгодно, і придумати зараз щось більш-менш вірогідне старшині було не так просто. Він витяг кишенькового годинника і глянув на нього. Із моменту отримання ним наказу йшла шоста хвилина. Старшина зітхнув. Він знав, що підполковник Пахомов слів на вітер ніколи не кидає. І Пєсков раптом тільки тепер зрозумів, що відбувається, напевне, щось надважливе, раз Чонкіна відправляють кудись літаком. Думка про важливість того, що відбувається, примусила його мозок працювати продуктивніше, старшина ще раз прикинув, де саме міг ховатися Трохимович, і, вже не вагаючись, кинувся до воєнторгівського магазину.

Пєсков не помилився. Трохимович стояв у порожньому магазині поруч із продавщицею Тосею і переповідав їй зміст фільму «Серця чотирьох». На підлозі біля його ніг лежав рюкзак із сухим пайком для Чонкіна.

За хвилину по тому підполковник Пахомов, поглянувши у вікно, побачив таку картину: стежкою в бік казарми з рюкзаком на плечі дрібно підстрибував Трохимович, позаду, підштовхуючи його кулаком у спину, біг старшина Пєсков.

Надвечір того ж дня, сидячи в окремій камері батальйонної гауптвахти, старшина Пєсков продовжував листа своїй нареченій з міста Котласа.

«А взагалі, Любо, – писав він, – життя армійське, звичайно, не мед. Це ж є такі люди, які користуються своїм становищем не для зміцнення військової дисципліни, а зовсім навпаки, з метою, аби знущатися зі свого підлеглого. І, звісно, в цивільному житті такого не буває, бо там кожна людина, відпрацювавши свої вісім годин на виробництві, вважає себе вільною, і коли якийсь інженер чи майстер накаже їй щось, то вона може послати його кудись подалі, і правильно зробить».

6

Ото вже правда: життя людини сповнене несподіванок. Коли б у цей день усе йшло за накресленим планом, то Чонкін після політзанять мав би привезти на кухню дрова, потім – обід, потім – сон, після сну – лазня. У лазні обіцяли видати нове обмундирування. (Чонкін уже розраховував відкласти це обмундирування і дві пари нових онуч на предмет майбутньої демобілізації.) Після лазні – знову на стайню, на склад по продукти для вечері, потому ввечері на відкритому майданчику – концерт художньої самодіяльності.

І раптом – трах-бах! – викликали в казарму, видали гвинтівку, скатку, рюкзак, посадили в літак, і через якихось півтори години Чонкін був уже чортзна-де, в селі, про яке він досі ніколи не чув і не підозрював, що воно існує на світі.

Його ще нудило від щойно пережитого першого в житті польоту, а пілоти (той, який його сюди привіз, та інший, котрий чекав тут) зачохлили зіпсований літак, прив’язали його до землі, сіли в справний і полетіли, наче їх тут і не було, а Чонкін залишився віч-на-віч із літаком і натовпом, що оточував його. Але й натовп поступово розсмоктався, покинувши Чонкіна на самоті.

Залишившись сам, він обійшов довкола літака, посмикав елерони і кермо повороту, вдарив ногою по колесу. І сплюнув. Навіщо його охороняти, від кого охороняти і скільки часу – невідомо. Підполковник Пахомов сказав – можливо, тиждень, а можливо, і більше. За тиждень можна від нудьги сконати. Раніше хоч із конем поговориш, і то діло. Він узагалі любив розмовляти з конем більше навіть, ніж з людьми, бо людині скажеш щось, та не те, ще й неприємностей матимеш купу, а кінь, хоч що йому скажи, все приймає. Чонкін із ним бесідував, радився, розповідав про своє життя, про старшину, жалівся на Самушкіна і на кухаря Шурка, кінь розумів що чи не розумів, а махав хвостом, кивав головою – реагував. А з цим драндулетом хіба погомониш? Він же неживий. Чонкін ще раз сплюнув і пройшов від носа до хвоста й від хвоста знову до носа. Роззирнувся.

Тутешня природа не подобалася йому вкрай. За три сотні кроків від нього крізь кущі верболозу свинцево блищала річка з дивною назвою Тьопа. Чонкін не знав, що вона так зветься, але все одно було гидко. Миршавий лісок, який тягнувся нижче за течією Тьопи, Чонкіну не подобався ще більше, а вже про решту простору й казати нічого. Земля була гола, горбиста і з камінням, село бідне. Два будинки обшальовані, решта – з потемнілих колод, наполовину повростали в землю, криті який дранкою, який – соломою.

Порожньо в селі. Хоч скільки дивися, не вгледиш живої людини. І нічого дивного в цьому немає – всі на роботі. А хто не на роботі, ховаються від спеки по хатах. Тільки смугасте теля, видно, одбилося від череди, лежить посеред шляху, висолопивши од спеки язика.

Якийсь чоловік проїхав на велосипеді берегом річки з граблями, прив’язаними за спиною.

– Ег-ге-ей! – загукав до нього Чонкін, але той не зупинився, не озирнувся, певне, не почув.

Іван прилаштував рюкзак на крилі літака і розв’язав, аби поглянути, що там йому поклали. У мішку лежали дві буханки хліба, банка м’ясних консервів, банка рибних, банка концентратів, шматок ковбаси, твердої, як дерево, і декілька шматочків цукру, загорнутих у газету. На тиждень, звичайно, не густо. Знав би заздалегідь, потяг би щось із льотної їдальні, а тепер що ж…

Пройшовся Чонкін знову вздовж літака. Кілька кроків туди, кілька назад. Узагалі, звичайно, є в його становищі й свої переваги. Зараз він не просто Чонкін, до якого можна запросто підійти, ляснути по плечу, сказати: «Гей ти, Чонкін» чи, наприклад, плюнути у вухо. Зараз він вартовий – особа недоторкана. І, перш ніж плюнути у вухо, мабуть, подумаєш. Тільки що: «Стій! Хто йде?», «Стій! Стрілятиму!» Справа серйозна.

Але якщо поглянути на все це з іншого боку…

Чонкін зупинився і, спершись на крило, замислився. Зоставили його тут на тиждень без підміни. А далі що? Статутом вартовому забороняється їсти, пити, палити, сміятися, співати, розмовляти, справляти природну нужду. Але ж стояти тиждень! За тиждень цей статут хочеш не хочеш – порушиш! Дійшовши такого висновку, попрямував до хвоста літака і тут же порушив. Озирнувся довкола – нікого.

Заспівав пісню:

 
Скакал казак через долину, через кавказские края…
 

Це була єдина пісня, яку він знав до кінця. Пісня була проста. Кожні два рядки повторювалися:

 
Скакал он садиком зеленым, кольцо блестело на руке…
Скакал он садиком зеленым, кольцо блестело на руке…
 

Чонкін помовчав і прислухався. Знову нікого й нічого! Хоч співай, хоч лусни, нікому ти не потрібен. Йому раптом стало сумніше, ніж досі, і він відчув нагальну потребу погомоніти хоча б із кимось, хоча б про щось.

Озирнувшись, побачив воза, який пилюжив по шляху в напрямку села. Чонкін приклав долоню козирком, придивився: у возі жінок чоловік десять сидять, звісивши ноги з полудрабка, а одна, в червоному платті, стоячи, кіньми править. Побачивши це, Чонкін відчув неймовірне хвилювання, яке ставало тим більшим, що ближче під’їжджав віз. Коли він зовсім наблизився, Чонкін і геть заметушився, застебнув комір і рвонув до шляху.

– Гей, дівки! – загукав він. – Давай сюди!

Дівки загомоніли, засміялися, а та, котра правила кіньми, прокричала у відповідь:

– Усім одразу чи через одну?

– Давай усім гамузом, тоді розберемося! – махнув рукою Чонкін.

Дівки загомоніли ще голосніше й замахали руками, наче припрошуючи Чонкіна до себе на воза, а та, що стояла, гукнула таке, що Чонкін навіть сторопів.

– Е-ех, жіночки-и! – від надміру почуттів вискнув він, але його ніхто вже не міг почути. В’їхавши в село, віз зник за поворотом, і тільки біла пилюка ще довго висіла в нагрітому повітрі.

Усе це подіяло на Чонкіна найприємнішим чином. Він зіперся на гвинтівку, і зовсім не дозволені статутом думки щодо жіночої статі почали оволодівати ним. Він так само все позирав довкола себе, але тепер уже не просто так, не зовсім без мети, тепер він шукав щось цілком певне.

І знайшов.

У найближчому городі він угледів Нюру Бєляшову, котра після денного відпочинку знову вийшла підгортати картоплю. Вона розмірено змахувала сапкою, і Чонкін бачив її з усіх боків. Він придивився і належно оцінив її опуклі форми.

Чонкіна одразу потягло до неї, але він поглянув на літак і лише зітхнув. І знову став ходити навколо літака. Декілька кроків туди, декілька кроків назад. Але «туди» кроків чомусь виходило дедалі більше, а звідтіля дедалі менше, і врешті-решт він ткнувся грудьми в тин із довгих кривих ворин. Це сталося для нього самого настільки несподівано, що, зустрівшись із запитальним Нюриним поглядом, Чонкін зрозумів, що мусить якось пояснити свій вчинок, і пояснив його так:

– Пити хочеться, – сказав він і для переконливості тицьнув себе пальцем у живіт.

– Це можна, – сказала Нюра, – тільки вода в мене тепла.

– Аби яка, – погодився Чонкін.

Нюра покинула сапку в борозні, пішла в хату й одразу повернулася з ківшиком із чорного заліза. Вода й справді була теплою, несмачною, вона пахла дерев’яною діжкою. Чонкін відпив трохи, а решту, нахилившись, вихлюпнув собі на голову.

– Й-ех, добре! – сказав він із перебільшеною бадьорістю. – Так я кажу?

– Ківшик на сучок повісьте, – відповіла Нюра, знову беручись за сапку.

Зустріч із Чонкіним її теж схвилювала, але вона не подала виду і стала працювати, чекаючи, що він піде. А йому йти не хотілося. Він постояв ще, помовчав і задав запитання одразу по суті:

– Сама живете чи з чоловіком?

– А вам нащо знати? – запитала Нюра.

– З інтересу, – відповів Чонкін.

– Сама чи не сама – вас це не обходить.

Ця відповідь задовольнила Чонкіна. Вона означала, що Нюра живе сама, але дівоча гордість не дозволяє їй відповідати прямо на такі запитання.

– Може, допомогти? – запропонував Іван.

– Не треба, – сказала Нюра, – я вже сама.

Але Чонкін уже перекинув через тин гвинтівку і сам проліз поміж воринами. Нюра попервах повідмовлялася задля годиться, та потім віддала Чонкіну свою сапку, а сама принесла з хліва другу. Удвох робити було веселіше. Чонкін працював легко і швидко, відчувалося, що цією справою займається він не вперше. Нюра спочатку пробувала його наздогнати, але, зрозумівши, що ці намагання марні, безнадійно відстала. Коли вони зупинилися для перекуру, вона зауважила йому з цікавістю:

– Самі, видно, сільські.

– Невже помітно? – здивувався Чонкін.

– Як не помітити, – сказала Нюра, ніяково похнюпившись. – У нас тут городяни були, допомагати приїздили. Так часом соромно дивитися. Сапку в руках тримати не вміють. Цікаво, чому їх там у містах вчать?

– Відомо – чому, – здогадався Чонкін. – Сало сільське жерти.

– Ото й воно, – погодилась Нюра. Чонкін поплював на долоні і взявся знову до роботи. Нюра, йдучи слідом, час від часу позирала крадькома на нового свого знайомого. Вона, звичайно, одразу помітила, що й зростом він не дуже-то вдався і обличчя не з вродливих, але їй при її задавненій самотині і такий підходив. А Чонкін, вона помітила, хлопець кмітливий і меткий, для господарства, одразу видно, годящий. І він подобався їй дедалі більше й більше, і в душі її навіть зажевріло щось схоже на надію.

7

Нюра була зовсім самотня. Самотнішої жінки не було в усьому селі, не рахуючи баби Дуні, але в тої життя вже наближалося до кінця, а Нюрі ледве виповнилося двадцять чотири роки. Життя саме в розквіті, але для заміжжя вік, мабуть, і завеликий. Ті, хто моторніший, постаралися вискочити до двадцяти та вже й дітей понароджували (в Нюриної ровесниці Тайки Горшкової взимку п’ятий хлопчик народився). І не було б образливо, якби була гірша за інших, так ні. Ні обличчям, ні станом Бог не зобидив, красунею, може, й не була, зате й почварою ніхто не вважав. І що та Нінка Курзова, яка зроду мала ґандж – пляму на пів-обличчя, а й та знайшла своє щастя, вийшла заміж за Кольку і зараз ходила на четвертому чи п’ятому місяці.