Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Особа недоторканна"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Гладишев полюбляв розповідати про свою справу, а Чонкін з нудьги був не проти того, аби послухати. Це їх зблизило, і вони потоваришували. Часом Чонкін вийде надвір у справах чи просто так, а Гладишев уже порпається на своєму городі – підгортає, прополює, поливає. І завжди в одному й тому ж костюмі: кавалерійське галіфе, заправлене в поношені юхтові чоботи, стара подрана майка і крислатий солом’яний бриль у вигляді сомбреро (де він тільки знайшов його, незрозуміло).

Чонкін помахає селекціонеру рукою:

– Сусіде, здоров!

– Бажаю здрастувати, – ввічливо відповість сусід.

– Як життя? – поцікавиться Чонкін.

– Труджусь, – звучить скромна відповідь.

Так слово за словом і триває розмова, повільна, невимушена.

– Ну коли ж то в тебе картопелька з помідором виросте?

– Постривай, ще рано. Усьому, як то мовиться, свій строк. Спершу ще одцвісти мусить.

– Ну, а якщо в цьому році знов не вийде, що робитимеш? – цікавиться Чонкін.

– У цьому має вийти, – з надією зітхає Гладишев. – Та ти сам поглянь. Стебло виходить наче й картопляне, а на листі нарізи, як на томатах. Бачиш?

– Та хто його зна, – сумнівається Чонкін, – зараз начебто й не розбереш.

– Ну як же ж не розбереш, – ображається Гладишев. – Ти поглянь, кущі які пишні.

– Щодо пишноти, це так, – погоджується Чонкін. І обличчя його жвавішає. У нього теж виникла ідея. – Чуєш, а так не може вийти, аби помідори були внизу, а картопля згори?

– Ні, так не може, – терпляче пояснює Гладишев. – Це суперечило б законам природи, бо картопля є частиною кореневої системи, а томати – зовнішній плід.

– А взагалі-то було б цікаво, – не здається Чонкін. Для Гладишева запитання Чонкіна, може, й видаються дурнуватими, але що дурніше запитання, то розумніше можна на нього відповісти, тому обидва провадили ці розмови з великим задоволенням. Щодень міцнішала їхня дружба. Вони вже домовлялися, щоб зустрітися по-сімейному: Чонкін із Нюрою, а Гладишев зі своєю дружиною Афродітою (так звав її Гладишев, а за ним стали звати й інші, хоча зроду вона мала ймення Фросина).

11

Того дня Чонкін устиг переробити купу справ. Натягав води, нарубав дров, нагодував дертю кабана Борка і зварив обід для себе й для Нюри. Відтак він звично, як був, у Нюриному фартуху сідав до віконечка і, підперши голову руками, чекав Нюру. А інколи, щоб час швидше збігав, сідав до вікна з вишиванням. Поглянути на солдата, який сидить у жіночому фартуху біля вікна та ще й вишиває, – сміхота, та що вдієш, коли Чонкіну подобалося вишивати? Цікаво йому було, коли з різнокольорових хрестиків складалася подоба півня, чи троянди, чи ще чогось.

Зараз він теж почав вишивати, але робота не йшла, думки про непевність його становища відволікали. Декілька разів він виходив на ґанок побалакати з Гладишевим, але того десь не було, а зайти до нього додому, потурбувати Чонкін посоромився, тим паче, що до цього жодного разу туди не заходив.

Щоб якось згайнувати час, узявся за тупішу, ніж вишивання, роботу – миття підлоги. Брудну воду виніс за хвіртку і вилив на дорогу.

Дівчинка років п’яти в квітчастому ситцевому платтячку гралася біля тину з кабаном Борком: зняла з голови шовковий бантик і пов’язала Боркові на шию. Борко крутив шиєю, намагаючись роздивитися бантик, але це йому не вдавалося. Побачивши Чонкіна, дівчинка поквапно зняла бантик з Борка і затисла в руці.

– Ти чия будеш, дівчинко? – запитав Іван.

– Я Киліна, а ти чий?

– А я сам свій, – посміхнувся Іван.

– А я таткова й мамина, – похвалилася дівчинка.

– А кого ти більше любиш – тата чи маму?

– Сталіна, – сказала дівчинка і, зніяковівши, втекла.

– Ти диви, Сталіна, – дивлячись їй услід, Чонкін похитав головою.

А втім, Сталіна він теж любив своєрідною любов’ю.

Помахуючи порожнім відром, попростував він назад до хати, і в цей час на свій ґанок виліз Гладишев, скуйовджений, з червоними смугами на щоці.

– Агов, сусіде! – зрадів Чонкін. – А я тебе тут дожидаюся більше години, куди це, міркую, запропав?

– Задрімав трохи, – ніяково сказав Гладишев, потягуючись і позіхаючи. – Після обіду книжку приліг прочитати про селекцію рослин, а воно, бач, розморило. Спека ж яка стоїть, просто кара. Не буде дощу – геть-чисто все вигорить.

– Сусіде, – сказав Чонкін, – хочеш тютюнцю? У мене самосад міцний, аж у горлі дере. Нюрка вчора на ринку в Долгові купила.

Він закотив фартуха, дістав із кишені маслянку з-під рушничного масла, набиту тютюном, і газету, складену книжечкою.

– Тютюн для здоров’я – шкідливе діло, – проголосив Гладишев, підходячи до паркану з жердин, що розділяв два городи. – Учені підрахували, що крапля нікотину вбиває коня.

Однак від пригощення відмовлятися не став. Запалив, закашлявся.

– Таки міцний тютюнець, – схвалив він.

– Тютюнець – самсон, молодим на цеє діло, а старим на сон, – підтримав Чонкін. – А в мене до тебе, сусіде, діло є невеличке.

– Яке діло? – скосив на нього око Гладишев.

– Та діло дрібниця, дурниця зовсім.

– Ну а все ж таки?

– Та так, не варто навіть і казати.

– Ну, раз не варто – не кажи, – розсудив Гладишев.

– Це, звичайно, так, – погодився Чонкін. – Але, з іншого боку, як же ж не казати? Прислали мене сюди на тиждень, і сухий пайок на тиждень, а поминуло вже півтора, а мене не беруть. І знову ж щодо сухого пайка ніяких звісток. Значить, я що ж, виходить, маю жити на жіночий рахунок?

– Так, це негаразд, – сказав Гладишев. – Ти тепер зовешся альфонс.

– Ну, це ти облиш, – не погодився Чонкін. – Ти дружину свою як хочеш називай, хоч горщиком, а мене зви, як і досі, Ванею. Так от я тобі до чого веду. Листа треба скласти до мого командира, як мені далі бути. Ти от чоловік грамотний, а я взагалі-то літери розумію, а пишу кепсько. У школі ще сяк-так кумекав, а далі в колгоспі і в армії все на коні та на коні – знай, тягни віжку то вправо, то вліво, а грамоти там ніякої не треба.

– А розписатися вмієш? – запитав Гладишев.

– Оце я можу. І читати, і розписуватися. Я, знаєш, як розписуюся? Спершу пишу «І», потім «Ч», потім кружечок, і далі все літера до літери і насамкінець таку рисочку з вивертом, і на всю сторінку від краю до краю. Утямив?

– Зрозуміло, – сказав Гладишев. – А папір, чорнило в тебе є?

– Аякже, – сказав Іван. – Нюрка ж поштаркою працює. Теж робота, скажу тобі, не для кожного. Голову треба велику мати.

– Ну, гаразд, – нарешті згодився Гладишев. – Пішли до тебе. А то в мене там жінка з дитиною, заважатимуть. А це справа серйозна, тут треба писати політично витримано.

Через годину політично витриманий документ було складено. Мав він такий вигляд:

Командиру батальйону тов. Пахомову

від рядового червоноармійця тов. Чонкіна Івана

РАПОРТ

Дозвольте доповісти, що за час Вашої відсутності і моєї присутності на посту, а саме по охороні бойової техніки – літака, ніяких подій не сталося, про що повідомляю в письмовій формі. А також дозвольте доповісти, що, вихований у дусі беззавітної відданості нашій Партії, народу і особисто Великому Генію тов. Сталіну Й. В., я готовий і надалі безвідмовно служити для захисту нашої Соціалістичної Батьківщини і охороні її кордонів, для чого прошу видати мені сухий пайок на невизначений час, а також недоотриманий мною комплект обмундирування.

У моєму проханні прошу не відмовити.

При цьому зостаюся…

– Складно, – схвалив Чонкін творіння Гладишева і поставив свій підпис, як обіцяв, через усю сторінку.

Гладишев написав ще й адресу на підготовленому Чонкіним конверті без марки і пішов задоволений.

Чонкін поклав конверта на стіл, узяв розтягнуту на п’яльцях серветку і сів до вікна. За вікном було вже не так спекотно, сонце хилилося до заходу. Скоро мала прийти Нюра, кабан Борко чекав її вже на горбі за селом.

12

Прив’язавши коня біля Нюриної хвіртки, голова Голубєв зійшов на ґанок. Не можна сказати, щоб при цьому він був геть незворушний, швидше навпаки, він заходив до Нюриної хати, відчуваючи приблизно таке хвилювання, як тоді, коли входив до першого секретаря райкому. Але він ще дорогою вирішив, що зайде, і зараз не хотів одступати від цього свого рішення.

Постукав у двері і, не чекаючи дозволу, відчинив їх. Чонкін, уздрівши його, злякано і розгублено забігав очима по кімнаті, шукаючи, куди б це засунути п’яльці.

– Рукоділлям займаєтеся? – запитав голова ввічливо, але підозріло.

– Хоч чим би займатися, аби не займатися, – сказав Чонкін і жбурнув п’яльці на лавку.

– Атож, – мовив голова, тупцяючи біля дверей і не знаючи, що казати далі. – Так, так, – сказав він.

– Так чи не так, перетакувати не будемо, – пожартував у відповідь Чонкін.

«Щось він крутить, уникає відповіді», – відзначив подумки голова і вирішив підійти до співбесідника з іншого боку, зачепивши питання зовнішньої політики.

– У газетах пишуть, – обережно сказав він, підходячи ближче до столу, – німці знов Лондон бомбили.

– У газетах чого не напишуть, – ухилився Чонкін від прямої відповіді.

– Як це так, – схитрував Голубєв. – У наших газетах дурниць не напишуть.

– А ви в якій справі? – запитав Чонкін, відчуваючи каверзу.

– А ні в якій, – безпечно сказав голова. – Просто зайшов поглянути, як живете. Донесення пишете? – запитав він, угледівши на столі конверт з військовою адресою.

– Та так, пишу, що трапиться.

«До чого ж розумна людина! – подумки захоплювався голова. – І з цього боку до нього підійдеш, і з іншого, а він все одно відповість так, що нічого не втямиш. Певно, вищу освіту має. А може, і французьку розуміє».

– Кес кесе, – сказав він несподівано для себе єдині французькі слова, які були йому відомі.

– Що таке? – Чонкін звів на нього злякані очі і закліпав почервонілими віями.

– Кес кесе, – вперто повторив голова.

– Що це ти? Що верзеш? – занервував Чонкін і схвильовано заходив кімнатою. – Ти покинь такі слова говорити. Ти говори, що треба, а так нічого. Я тобі теж не в тім’я битий.

– Я й бачу, що не в тім’я битий, – вирішив наступати голова. – Установили тут стеження. Дурні, гадаєте, не тямлять. А дурні нині теж порозумнішали. Ми все розуміємо. Може, в нас щось і не так, та не гірше, ніж в інших. Ото, приміром, «Ворошилов» чи «Заповіти Ілліча» – повсюди одна й та ж картина. А те, що минулого року сіяли по мерзлому ґрунту, так це ж за наказом. Згори наказують, а колгоспник за все відповідає. Не кажучи вже про голову. А ви тут літаками літаєте, пишете! – кричав він, розпалюючись дедалі більше й більше. – Ну й пишіть, що хочете. Напишіть, що голова колгосп розвалив, напишіть, що пияк. Я сьогодні ось випив і від мене тхне, – він нахилився до Чонкіна і дихнув йому просто в ніс. Чонкін відсахнувся.

– Та я нічого, – сказав він, виправдовуючись. – Я ж теж не просто собі, а за наказом.

– Так би одразу й сказав – за наказом, – аж наче зрадів голова. – А то сидить тут, як миша, жінкою прикинувся. А який наказ, га? Партквиток покласти? У тюрму? Будь ласка, піду. Краще вже в’язниця, ніж таке життя. Діток у мене шестеро, кожному по торбині – і жебракувати по селах. Якось прогодуються. Пиши! – наостанок він грюкнув дверима і вийшов.

Лише на вулиці він збагнув, що накоїв, і зрозумів, що тепер уже дістанеться йому на горіхи.

«Ну й нехай, – думав він злісно, відв’язуючи коня, – краще вже одразу, ніж щодня ждати й тремтіти від страху. Хай буде, що буде».

У правлінні його чекав рахівник Волков з фінансовим звітом. Голова підписав цей звіт, не дивлячись, відчуваючи мстиву насолоду: хай там навіть наплутано щось – тепер усе одно. Потому він розпорядився, щоб Волков підготував грошовий документ на фарби і пензлі для діаграми, про яку казав йому Борисов, і відпустив рахівника.

Зоставшись сам, він трохи отямився і взявся розкладати гору паперів, що лежали на столі. Тут панувало безладдя, і тепер голова вирішив розкласти папери на окремі купки за призначенням. Він поскладав вхідні в одну купку, вихідні (які, однак, не були відправлені) в іншу. Окремо склав фінансові документи, окремо заяви колгоспників. У цей час увагу його привернула розмова, яка чулася за перегородкою, що відокремлювала його кабінет од коридора.

– Коли вперше до камери входиш, тобі під ноги кладуть чистий рушник.

– Навіщо?

– А тому. Коли ти вперше, то через рушник переступиш. А якщо злодій в законі, то витреш об нього ноги – і в парашу.

– Так шкода ж рушника.

– Себе треба жаліти. Якщо ти через рушник переступиш, тобі почнуть робити… забувся, як називається слово… о, згадав, посвяту.

– Це що ще?

– Для початку пошлють у п’ятий куток. Це тобі зрозуміло?

– Це зрозуміло.

– Потім парашутний десант.

– Який там у камері парашутний?

– Ти слухай…

Голубєва ця розмова страшенно зацікавила. І він узяв її близько до серця. Він навіть подумав, що, може, не дарма підслухав. Може, незабаром ці знання йому знадобляться. Голоси йому були знайомі. Голос того, хто запитував, належав Миколі Курзову. Голос того, хто відповідав, був теж знайомий, але чий він, Голубєв не міг пригадати, хоч як силкувався.

– Парашутний десант робиться так. Тебе беруть за руки, за ноги і тричі кидають спиною на підлогу.

– Так боляче ж, – сказав Курзов.

– Там тобі не санаторій, – пояснив оповідач. – Ну, а потім ти вже наче й свій і разом з іншими береш участь у виборах.

– Хіба ж там бувають вибори?

– Вибори бувають навіть на волі. Там вибирають старосту. Один між коліньми затискує білетика з прізвищем. Інші по черзі з зав’язаними очима і руками підходять і витягують білетика зубами…

– Ну, це можна, – вдоволено сказав Курзов. – Нічого страшного.

– Страшного, звичайно, нічого. Тільки коли твоя черга підходить, тобі замість колін голий зад підставляють.

Голова був людиною гидливою і поморщився. Йому захотілося дізнатись, хто ж це так цікаво розповідає, і він вийшов у коридор, начеб для того, щоб зазирнути в бригадирську.

На довгій лавці під стінгазетою сиділи Микола Курзов і Льоша Жаров, якого три роки тому посадили на вісім літ за те, що він украв у млині мішок борошна. Побачивши голову, Льоша поквапно підвівся і стягнув з голови картуза з дірявим козирком, оголивши стрижену маківку з волоссям, яке щойно почало відростати.

– Здрастуйте, Іване Тимофійовичу, – сказав він таким тоном, яким розмовляють люди після тривалої розлуки.

– Здрастуй, – похмуро відповів голова, наче бачив Льошу тільки вчора. – Звільнився?

– Вискочив достроково, – мовив Льоша. – По заліках.

– До мене, чи що?

– До вас, – погодився Льоша.

– Ну, заходь.

Льоша рушив за головою до кабінету, обережно ступаючи своїми бувалими в бувальцях бутсами, наче боявся когось розбудити. Він почекав, доки голова сяде на своє місце, і лише після цього сам сів на краєчок табуретки з іншого боку столу.

– Ну, що скажеш? – помовчавши, похмуро запитав голова.

– На роботу до вас проситися прийшов, Іване Тимофійовичу, – шанобливо сказав Жаров, у хвилюванні розтягуючи на коліні картуза.

Голова замислився.

– На роботу, значить? – сказав він. – А яку я тобі можу дати роботу? Ти, Жаров, зарекомендував себе з поганого боку. Ось мені на МТФ людина потрібна. Я б тебе послав, так ти ж молоко крастимеш.

– Не крастиму, Іване Тимофійовичу, – пообіцяв Льоша. – Ось щоб мені провалитися на цьому місці – не крастиму.

– Не зарікайся, – махнув рукою Голубєв. – Тобі побожитися, як дурному з гори скотитися. Минулого разу скільки я тобі казав: «Гляди, Жаров, кепсько поводишся. Дограєшся». Казав я тобі чи ні?

– Казали, – підтвердив Жаров.

– Отож – «казали». А ти мені що казав? Нічого, мовляв, переживемо. Ось тобі й нічого.

– Даремно ви давнє пригадуєте, Іване Тимофійовичу, – проникливо мовив Льоша і глибоко зітхнув. – Я ваші слова в таборі згадував часто. Пам’ятаю, сиділи ми раз за обідом, і саме дали нам компот…

– Невже й компот дають? – зацікавлено запитав голова.

– Це де який начальник. Один голодом морить, а інший, коли хоче, щоб план виконували, і нагодує тебе, і одягне тепліше, тільки працюй сумлінно.

– Є, значить, і добрі начальники? – з надією перепитав голова і посунув до Жарова пачку цигарок «Делі». – Пали. Ну, а як там в розумінні масових заходів?

– Цього скільки завгодно, – сказав Льоша. – Кіно, самодіяльність, лазня раз на десять днів. Самодіяльність краща, ніж у нас у місті. Там у нас був один народний артист, два заслужених, а звичайних я й не рахував. Узагалі люду грамотного сидить… – Льоша стишив голос, – без ліку. Був у нас один академік. Десятку дали. Хотів зіпсувати кремлівські куранти, щоб вони на всю країну неточний час показували.

– Та ну? – голова недовірливо поглянув на Льошу.

– Оце тобі й ну. Шкідництва, скажу тобі, Іване Тимофійовичу, в нас повно. Ось, приміром, ти палиш цигарки, оці – «Делі», а й у них шкідництво.

– Та облиш ти, – сказав голова, але цигарку з рота витяг і поглянув на неї з підозрою. – Яке ж тут може бути шкідництво? Отруєні, чи що?

– Гірше, – переконливо сказав Льоша. – Оце можеш ти мені розшифрувати слово «Делі»?

– Що ж тут розшифровувати? «Делі» значить Делі. Місто є таке в Індії.

– Ех, – зітхнув Льоша, – а ще грамотний. Та коли хочеш знати, то по літерах «Делі» – це значить Дави Економічно Ленінський Інтернаціонал.

– Тихіше ти, – сказав голова і позирнув на двері. – Це, знаєш, нас із тобою не обходить. Ти мені краще щодо побутових умов поясни.

Потім до кабінету, не дочекавшись своєї черги, ввійшов Микола Курзов. Уранці йому треба було їхати на лісозаготівлю, і він просив голову виписати йому два кілограми м’яса, аби взяти з собою.

– Завтра прийдеш, – сказав голова.

– Як же завтра, – сказав Микола. – Завтра мені вдосвіта рушати на поїзд.

– Нічого, вирушиш післязавтра. Я довідку дам, що затримав тебе.

Він підождав, доки за Миколою зачиняться двері, і нетерпляче обернувся до Льоші:

– Гайда, розповідай далі.

Баба Дуня, яка відробляла мінімум трудоднів, чергуючи біля продуктового складу, бачила, що в вікні голови світло не гасло до години ночі.

Голова все розпитував Льошу про умови життя в таборі, і, за Льошиною оповіддю, виходило, що життя там не таке вже страшне. Працюють по дев’ять годин, а тут йому доводиться крутитися від зорі до зорі, годують тричі на день, а тут не щодня і двічі встигаєш поїсти. Кіно він уже з півроку не бачив.

Прощаючись, він пообіцяв Льоші пристойну роботу.

– Підеш поки що пастухом, – сказав він. – Пастимеш громадську худобу. Оплата, сам знаєш, п’ятнадцять карбованців з господаря і від колгоспу п’ятдесят соток за день, їжа – по домівках. Тиждень в одних, тиждень в інших. Попрацюєш пастухом, придивишся, далі, може, підшукаємо щось пристойніше.

Того дня голова повернувся додому в доброму настрої.

Він погладив по голівках дітей, навіть сказав щось ніжне дружині, від чого та, не звикши до чоловікової ласки, вийшла в сіни й трохи сплакнула.

Витерши сльози, вона внесла з льоху глечик холодного молока. Іван Тимофійович випив майже весь глечик, роздягнувся й ліг. Та йому довго ще не спалося. Він зітхав і перевертався, згадуючи до дрібниць розповіді Льоші Жарова. Але згодом утома взяла своє, і він стулив обважнілі повіки. «І там люди живуть», – подумав він, засинаючи.

13

– Земля має форму кулі, – пояснив якось Чонкіну Гладишев. – Вона постійно обертається довкола Сонця і довкола власної осі. Ми не відчуваємо цього обертання, бо самі обертаємося разом із Землею.

Про те, що Земля обертається, Чонкін чував і раніше. Не пам’ятав від кого саме, але від когось чув. Він тільки не міг зрозуміти, як на ній тримаються люди і чому не виливається вода.

Минав третій тиждень перебування Чонкіна в Красному, а з частини, де він служив, не було ні слуху ні духу. У нього вже продірявився черевик, а ніхто не їхав, ніхто не летів, ніхто не давав указівок, як бути далі. Чонкін, звичайно, не знав, що лист у частину, якого він оддав Нюрі, вона не відправила. Сподіваючись, що начальство забуло про існування Чонкіна, і не бажаючи нагадувати про нього навіть ціною сухого пайка, вона кілька днів носила цього листа у своїй брезентовій сумці, а далі потай од Івана спалила.

Тим часом у світі відбувалися події, які безпосередньо ні Нюри, ні Чонкіна не стосувалися.

14 червня у ставці Гітлера відбулася нарада по остаточному уточненню останніх деталей плану «Барбаросса». Ні Чонкін, ні Нюра ніякого уявлення про цей план не мали. У них були свої клопоти, які їм здавалися ближчими. Нюра, наприклад, за останні дні зовсім змарніла на обличчі, облізла, ніби кішка, і ледве ногами ступала. Хоча лягали вони рано, Чонкін їй спати не давав, будив по кілька разів на ніч для свого вдоволення, та ще й удень, ледве вона, стомлена, поріг переступить, він кидався на неї, як голодний звір, і тягнув до ліжка, не даючи сумку скинути з плеча. Уже вона часом ховалася од нього на сіннику чи в курнику, але він і там її напосідав, і не було ніякого порятунку. Вона й Нінці Курзовій скаржилася, а та з неї тільки сміялася, потай заздрячи, бо її Миколу і раз на тиждень підбити на це було не так-то просто.

Але цього самого дня, коли уточнявся план «Барбаросса», між Нюрою і Чонкіним сталося непорозуміння, та таке, що й казати незручно.

Діло було надвечір, Нюра, повернувшись із району, рознісши пошту і піддавшись Чонкіну двічі, прибирала в хаті, а він, щоб їй не заважати, вийшов із сокирою надвір і заходився лагодити паркан. Поправить стовпчик, одійде з примруженим оком, погляне і тішиться сам із себе: ось, мовляв, який майстер – хоч за що візьмусь, усе в руках горить. А Нюра мимохідь позирне у вікно і теж вдоволена. Відтоді, як з’явився Іван, у господарстві поступово настав лад. І піч не димить, і двері зачиняються, і коса клепана й гострена. Навіть така дрібниця, як залізко, щоб ноги від болота відчищати, а й те хіба б з’явилося без чоловіка?

Хороший чоловік чи кепський, надовго чи ненадовго, а все-таки свій. І приємно не тільки те, що він тобі по господарству допоможе, а потім спати з тобою ляже, приємне саме усвідомлення того, що він є, приємно сказати подрузі чи сусідці випадкове: «Мій учора дах перекривав, та вітром прохопило, простудився трохи, довелося молоком гарячим відпоювати». Або навіть і так: «Мій як очі заллє, так одразу за кочергу чи рогачі і давай гамселити, що під руку трапиться, тарілки вдома цілої не зосталося». Ось начебто й скарга, а насправді – ні, хвалькуватість. Адже не скажеш про нього, що паровоза винайшов чи атомне ядро розщепив, а хоча б щось скоїв, виявив себе, і на цьому спасибі. Мій! Часом трапиться такий, що й дивитися ні на що: кривий, горбатий, гроші пропиває, дружину і дітей товче до смерті. Здавалося б, навіщо він їй такий потрібен? Кинула б його та й годі, а от не кидає.

Мій! Чи хороший, чи кепський, а все ж не твій, а її. Мій!

Глипне Нюра у віконце, замислиться. Чи ж довго живуть разом, а вона вже до нього прив’язалася, серцем присохла. А чи ж варто? Чи ж не прийдеться невдовзі по живому одривати? Невже знову час настане такий – прийдеш додому, а вдома чотири стіни, хоч з тією говори, хоч з цією – жодна тобі не відповість.

Чонкін підрівняв останній кутовий стовпчик, відступив з сокирою на два кроки. Гаразд начебто, рівно. Усадив у стовпчик сокиру, дістав із кишені маслянку з махоркою, газетку, закадив, постукав у віконце:

– Чуєш, Нюрко, ти давай прибирай скоріше, зараз прийду, покачаємось.

– Відчепися, чортяко, – з ласкавою грубістю обізвалася Нюра. – Скільки можна?

– А скільки завгодно, – пояснив Чонкін. – Якби ти не сердилася, то я хоч би цілу добу.

Нюра тільки рукою махнула. Іван одійшов від вікна, замислився про своє майбутнє життя, а коли почув біля себе чийсь голос, навіть злякався, здригнувся від несподіванки.

– Армієць, запалити знайдеться?

Він звів очі і побачив поруч себе Плечового. Плечовий повертався з рибної ловлі. В одній руці він тримав вудочку, в другій прутик з нанизаними на ньому дрібними рибками. Рибок було штук десять. Чонкін знову дістав махорку з газетою і, простягши Плечовому, запитав:

– Ну, як рибка ловиться?

Плечовий приставив вудочку до паркану, затис прут з рибою під пахвою і, скручуючи самокрутку, сказав неохоче:

– Яка там нині ловитва? Це нещастя одне, а не риба. Котові оддам, хай жере. Раніше, бувало, щуки на блешню ловилися отакі, – він припалив од Іванової цигарки і, доторкнувшись правою рукою лівого плеча, витяг ліву руку, показуючи, які саме були щуки. – А нині щуку тут удень зі свічкою не знайдеш. Карасі їх, чи що, пожерли. А ти що, з Нюркою живеш? – змінив він ні з того ні з сього тему розмови.

– Ага, з Нюркою, – погодився Іван.

– І після служби думаєш з нею зоставатися? – допитувався Плечовий.

– Не вирішив іще, – замислено сказав Іван, не знаючи, чи варто довіряти свої сумніви малознайомій людині. – Узагалі, звичайно, Нюрка – жінка проворна і вдатна із себе, та я теж ще молодий, роздивитися треба спершу, що й до чого, а потім уже й заводити по закону сім’ю.

– А навіщо тобі роздивлятися? – сказав Плечовий. – Женися, та й край. У Нюрки все ж таки своя хата і своя корова. Та де ж ти ще таке знайдеш?

– Так-то воно, так…

– Ось я тобі й кажу – одружуйся. Нюрка – жінка дуже хороша, атож, тобі про неї ніхто поганого не скаже. Вона он скільки жила сама, проте ніколи ні з ким не тягалася, і чоловіка в неї зроду не було. Тільки з Борком одним і жила, атож.

– Із яким Борком? – насторожився Іван.

– Із яким Борком? А з кабаном її, – охоче пояснив Плечовий.

Чонкін від несподіванки вдавився димом, закашлявся, пожбурив цигарку на землю і розтоптав її каблуком.

– Облиш дивачити, – сказав він сердито. – Якого ще такого кабана вигадав?

Плечовий поглянув на нього голубими очима.

– А що я тобі сказав? Тут нічого такого й немає. Відома річ, жінка самотня, а їй теж треба, атож. І сам зваж – йому вже в обід сто літ, а вона його різати не хоче, а чому? Та як же його заріжеш, коли, бувало, вона в ліжко, а він до неї. Накриються ковдрою і лежать, як чоловік із жінкою. А так кого хоч на селі спитай, і тобі кожен скаже: краще від Нюрки нікого не знайти.

Задоволений справленим враженням, Плечовий узяв вудочку і неквапно пішов далі, попихкуючи цигаркою, а Чонкін довго ще стояв з одвислою нижньою щелепою, проводжаючи Плечового розгубленим поглядом і не знаючи, як ставитися до щойно почутої новини.

Нюра, підіткнувши спідницю, мила в хаті підлогу. Відчинилися двері, на порозі з’явився Чонкін.

– Зажди, протру підлогу, – сказала Нюра, не помітивши його збудження.

– Нічого мені чекати, – сказав він і пройшов у брудних черевиках до вішалки, де висіла гвинтівка. Нюра хотіла вилаяти його, але зрозуміла, що Чонкін чимсь засмучений.

– Що з тобою? – запитала вона.

– Нічого, – він зірвав гвинтівку і відкрив затвор, щоб перевірити набої.

Нюра з ганчіркою стала в дверях.

– Пусти! – він підійшов із гвинтівкою в руках і спробував відсунути її прикладом, наче веслом.

– Ти що це надумав? – закричала вона, зазираючи йому в вічі. – Навіщо ти рушницю береш?

– Пусти, сказано тобі, – він штовхнув її плечем.

– Скажи навіщо? – наполягала на своєму Нюра.

– Ну, гаразд, – Чонкін поставив гвинтівку до ноги і поглянув Нюрі в очі. – Що в тебе було з Борком?

– Та ти що? Із яким Борком?

– Звісно, з яким. Із кабаном. Ти з ним давно живеш?

Нюра спробувала посміхнутися.

– Ваню, ти це отак жартуєш?

Це запитання чомусь геть вивело його з рівноваги.

– Я ось тобі дам жарти! – він замахнувся прикладом. – Кажи, стерво, коли ти з ним злигалася?

Нюра поглянула на нього ошелешеним поглядом, наче намагаючись зрозуміти, чи не зсунувся він з глузду. А якщо ні, значить, вона несповна розуму, бо її бідолашний мозок не міг збагнути того, що прозвучало.

– Господи, що ж це таке діється! – простогнала Нюра.

Вона випустила з рук ганчірку і, обхопивши голову мокрими руками, одійшла до вікна. Сіла на лавку і заплакала тихо, безпорадно, як плачуть хворі діти, в котрих бракує сил плакати голосно.

Такої реакції на свої слова Чонкін не чекав. Він розгубився і, тупцяючи біля розчинених дверей, не знав, як йому чинити. Потім поставив гвинтівку до стіни і підійшов до Нюри.

– Нюрко, – сказав він, помовчавши, – ну, коли що й було, я ж нічого. Я його шмальну, та й по всьому. Принаймні хоч м’ясо буде сяке-таке. А то бігає по подвір’ю, наче собака, тільки хліб дарма переводить.

Нюра й далі плакала, і Чонкін не зрозумів, чула вона його чи ні.

Він провів своєю шорсткою долонею по її волоссю і, подумавши, сказав інакше:

– Ну, а коли не було нічого, так ти мені, Нюрко, скажи. Я ж не зо зла, а з дурного розуму. Мені Плечовий бухнув, а я, не подумавши, теж. Народ же в нас, Нюрко, лихий, недобрий, і, коли жінка чи дівчина живе самотньо, про неї чого тільки не скажуть.

Слова його, однак, заспокоєння не дали, а справили цілком протилежне враження. Нюра закричала диким голосом, упала на лавку, обхопила її руками і стала давитися риданням, здригаючись усім тілом.

Чонкін у відчаї забігав перед нею, заметушився, потім упав на коліна і, відриваючи Нюру од лавки, закричав їй простісінько у вухо:

– Чуєш, Нюрко, та ти що? Та я це так просто. Та мені ніхто нічого не казав, я все сам вигадав просто для жарту. Дурень я, чуєш, Нюрко, дурень. Ну хочеш, удар мене по голові ось хоч праскою, тільки не плач.

Він і справді вхопив з-під лавки праску і вклав її в Нюрину руку. Нюра праску пожбурила, і Чонкін інстинктивно відскочив, інакше б йому відбило ноги. Як не дивно, але, відкинувши праску, Нюра почала заспокоюватися і затихла, тільки плечі й далі здригалися. Чонкін збігав у сіни і приніс кухоль води. Цокаючи зубами об залізо, Нюра відсьорбнула ковток і поставила кухоль на лавку перед собою. Потім сіла, витерла сльози коміром плаття і запитала майже спокійно:

– Їстимеш?

– Не завадило б, – радо погодився Іван, задоволений, що все обійшлося. Йому вже й самому здавалися смішними його сумніви. Це ж треба було повірити в таку дурницю! І кому? Плечовому, який тільки й знає, що язиком плескати.

Іван збігав на вулицю, вніс сокиру в сіни, але, коли проходив мимо дверей, що вели з хати до хліва, почув приглушене рохкання Борка, і темний сумнів знову ворухнувся в його душі, він хотів, але не зміг його притлумити.

Нюра поставила на стіл два кухлі теплого молока, яке ще пахло коровою, і тепер гримкотіла в печі рогачами, виймаючи казанок з картоплею. Чонкін допоміг їй, усівся за стіл.

– Чуєш, Нюро, – сказав він, присуваючи до себе молоко, – ти хоч сердься, хоч не сердься, а Борка я завтра шмальну.

– За що? – запитала вона.

– Та до чого тут за що, ні за що. Раз отаке люди патякають, значить, треба шмальнути, і щоб не було ніяких розмов.

Він дивився на неї насторожено, але вона цього разу плакати не стала. Насипала картоплю в тарілки, підсунула одну Чонкіну, другу собі і мовила з гіркотою:

– А коли ти його вб’єш, гадаєш, люди одразу плескати перестануть? Ех, не знаєш ти, Ваню, наших людей. Та вони ж усі від радості завиють. І розмов буде… «Чого це, мовляв, кабана він раптом устрелив?» – «Ясно чого. Із ним же Нюрка жила». А далі – більше. Один слово скаже, інший два додасть. І вже так розмалюють, не гірше, ніж у книзі. «Пішла це Нюрка ввечері корову доїти, а Іван удома зостався. Чекає-чекає – нема Нюрки. Дай, думає, погляну, чи ж не заснула. Заходить він у хлів, а Нюрка…»