Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Особа недоторканна"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Цить ти! – заволав несподівано Чонкін і відсунув од себе кухоль, розхлюпавши по столу молоко.

Картина, змальована Нюркою, так вразила його, наче він сам це побачив, і всупереч доказам, якими вона хотіла його переконати, він знову спалахнув і, перекинувши лавку, кинувся до гвинтівки, що стояла біля дверей. Але Нюра випередила його. Вона стала в дверях, мов пам’ятник, і відсунути її Чонкіну було не під силу. Недавня історія повторилася. Чонкін штовхав Нюру плечем і казав:

– Пусти!

А вона відповідала йому:

– Не пущу!

А він наполягав на своєму:

– Пусти!

А вона відстоювала своє:

– Не пущу!

Потім Чонкін зморився, одійшов і сів на лавочку, затиснувши гвинтівку коліньми.

– Певно, Нюрко, правду бреше про тебе Плечовий, – із серцем сказав він. – Якби в тебе з Борком не було нічого, ти б за нього триматись не стала. Йому вже в обід сто літ, давно на сало пора, а ти його все бережеш. А коли так, то нам із тобою разом не жити. І питання, Нюрко, на цей момент стоїть так чи розтак, чи я, чи кабан, даю тобі на роздуми п’ять із гаком хвилин, а потім збираю свої манатки – і бувай здорова. – Він глипнув на ходики, що висіли навпроти вікна, засік час і, підперши голову рукою, відвернувся од Нюри, чекаючи на її рішення. Вона присунула до себе табуретку і сіла біля дверей. Обоє сиділи й мовчали, як на вокзалі, коли всі відповідні слова вже сказано, зосталося тільки поцілуватися, а тут повідомили, що поїзд запізнюється на дві години.

Минуло п’ять хвилин, п’ять хвилин з гаком, минуло шість хвилин. Чонкін повернувся до Нюри і запитав:

– Ну, що ти надумала?

– А що мені думати? – сказала вона сумно. – Ти, Ваню, сам усе вирішуй, сам чини, як знаєш. А Борка я вбивати не дам. З тобою я знайома без року тиждень, а він у мене живе, вважай, уже два роки. Я його маленьким у колгоспі взяла, коли йому було всього три деньочки. І молоком із пляшки через соску поїла, і в кориті купала, і грілку на живіт клала, коли він хворів. І він мені тепер, хоч смійся, хоч ні, начебто син. І для нього дорожчої від мене нема, тому він мене проводжає на роботу і зустрічає, коли назад іду. І хоч яка б була погода, а тільки на підгірок зійду, він назустріч мені мчить, хоч по снігу, хоч по багнюці. І так у мене, Ваню, іншого разу серце стискається, що присяду я над цим Борком і плачу, як дурепа, сама не знаю, від радості чи від горя, а швидше від того й іншого. До тебе, Ваню, я хоча й звикла і полюбила тебе, як чоловіка рідного, але ти сьогодні тут, завтра там, знайдеш собі іншу, кращу та гарнішу, а для Борка, окрім мене, нікого нема. І коли я буду сама, він підійде, вухом об ногу потреться, і вже веселіше, усе ж жива душа.

Її слова зворушили Чонкіна, але відступати він не став, бо мав про жінок тверду думку – раз відступиш, піддасися, потім на голову сядуть…

– Ну а що ж діяти, Нюрко? Адже ж це таке плетуть, аж сором просто.

– Дивись, Ваню, діло твоє.

– Ну, гаразд, він зібрав в оберемок гвинтівку, скатку, рюкзак і підійшов до Нюри. – Я ж, Нюрко, йду.

– Йди, – вона відчужено дивилася в куток.

– Ну й зоставайся, – сказав він і вийшов на вулицю. Вечоріло. На небі проступили перші зіроньки. На стовпі біля контори грало радіо. Передавали пісні Дунаєвського на слова Лебедєва-Кумача.

Чонкін скинув своє майно біля літака, сів на крило і замислився над непевністю щастя. Ще нещодавно, не більше години тому, був він цілком благополучною людиною, хоча й тимчасовим, але господарем дому, главою сім’ї, і раптом усе розвалилося, розлетілося, і він знову став самотнім, бездомним, прив’язаним до цього зіпсованого літака, мов собака до будки. Але собака, прив’язаний до будки, перебуває у вигіднішому становищі, його хоча б годують лише за те, що він собака, а його, Івана, залишили напризволяще і невідомо, збираються забрати чи ні.

Сидіти на нахиленому крилі було незручно, та й холодно ставало. Чонкін пішов до стогу, що стояв у городі, насмикав кілька оберемків сіна і став лаштуватися на нічліг. Сам ліг на сіно, а зверху вкрився шинелею.

Йому тут було не так уже й кепсько, принаймні звично, і він подумав, що зараз вийде Нюра і стане вибачатися і просити його повернутися назад, а він скаже: «Ні, нізащо. Ти сама так хотіла, і нехай так і буде». І треба ж таке! Ось уже ніколи не гадав, що доведеться жінку ревнувати, і до кого! Йому почулося з хліва Боркове рохкання, відтак Чонкін раптом уявив собі, як саме могла бути Нюра з кабаном, і його навіть пересмикнуло від огиди. Треба б його все-таки пристрелити. Так він подумав, але на те, щоб піти і зробити це зараз, у нього чомусь не вистачало ні зла, ні бажання.

Після пісень Дунаєвського передали останні вісті, а слідом за ними повідомлення ТАРС.

«Може, щодо білізації», – подумав Чонкін, якому слово «демобілізація» чи навіть «мобілізація» вимовити було не під силу навіть подумки. Говорили зовсім про інше.

– …Німеччина, – чітко вимовляла диктор, – так само неухильно дотримується умов радянсько-німецького пакту про ненапад, як і Радянський Союз, через що, на думку радянських кіл, чутки про наміри Німеччини порвати пакт і вчинити напад на Радянський Союз позбавлені всілякого ґрунту…

«Ґрунт, – подумав Чонкін, – дивлячись який. Якщо, приміром, суглинок, так це погибель, а коли сухий з піском, для картоплі кращого не треба. Хоча теж не зрівняти з чорноземом. І для хліба годиться, і для всього…» Подумав він про хліб, і одразу засмоктало під грудьми. Узагалі, звичайно, він теж дарма вдався в амбіцію. Плечовий що завгодно ляпне, тільки слухай, а він вуха розвісив, наче дурень. А тепер що ж. Тепер треба стояти на своєму, хоча начебто й ні до чого, і їсти, ох, як хочеться!

Тим часом уже геть посутеніло. Зорі тепер були розсипані по всьому небу, і одна з них, найяскравіша, жовта, висіла низько над обрієм, здавалося, пройди трохи і простягни руку – дістанеш. Гладишев казав, що всі небесні тіла обертаються і рухаються в просторі. Але ця зірка не оберталась. Вона висіла на одному місці, і, хоч скільки Чонкін мружився, ніякого руху не помічав.

Радіо, що почало було передавати концерт легкої музики, раптом захрипіло і змовкло, але одразу на зміну йому заграла гармошка, і хтось ще ламким басом заволав на всеньке село:

 
А хуліганом мать вродила,
А хуліганом назвала,
А фінку-ножик нагострила,
А хулігану подала.
 

І враз звідкілясь жіночий високий голос:

– Катько, сучко нещасна, ти підеш додому чи ні?

Далі гармоніст заграв «Раскинулось море широко», безсоромно перебріхуючи мелодію, напевне, тому, що в темряві не міг потрапити пальцями на потрібні кнопки.

Потім гармошка змовкла, і стало чути інші звуки, які досі не розрізнялися. Пищала польова миша, сюрчав цвіркун, хрумкотіла сіном корова і десь мостилися, в сонній тривозі кудкудакали кури.

Потім зарипіли двері. Чонкін насторожився. Але то були не Нюрині двері, а сусідські. На ґанок вийшов Гладишев, постояв, позітхав, можливо, звикаючи до темряви, відтак попростував до ватерклозету, спотикаючись між грядками і попихкуючи цигаркою. Потому ще постояв на ґанкові, покашляв, заплював цигарку і повернувся до хати. Невдовзі після цього вискочила Афродіта і квапливо помочилася біля ґанку. Потім Чонкін чув, як вона, зачиняючи за собою двері, довго гримкотіла засувом. Нюра не виходила, не просила вибачення і, здається, не збиралася.

14

Хтось торкнув його за лікоть. Він поглянув і побачив перед собою синє в нічному відблиску обличчя Плечового.

– Ходімо, – тихо мовив Плечовий і простяг Чонкіну руку.

– Куди? – здивувався Чонкін.

– Куди слід, – пролунала відповідь. Не хотілося Чонкіну підводитися і пертися серед ночі хтозна-куди і навіщо, але, коли йому казали «треба», він відмовлятися не вмів.

Вони йшли, пробираючись поміж високими деревами зі стовбурами білими, наче в беріз, але то були зовсім не берези, а якісь інші дерева, густо вкриті інеєм. Трава була також укрита памороззю, що мала вельми дивні властивості – на ній не зоставалося ніяких слідів. Чонкін помітив це, хоча і квапився, боячись спустити з ока Плечового, спина котрого то зникала, то знову з’являлася перед очима. Одне було незрозуміле Чонкіну: як можна орієнтуватися в цьому дивному лісі, де немає навіть найнепримітнішої стежки; він тільки-но хотів спитати про це Плечового, та саме в цей момент перед ними виник високий глухий паркан із вузькою хвірткою, в яку Чонкін ледве проліз слідом за своїм поводарем. За парканом була хатина, її Чонкін одразу впізнав, хоча й не гадав тут побачити, – це була хатина Нюрина.

Біля ґанку кружка й поодинці стояли якісь не відомі Чонкіну люди в однакових темних піджаках наопашки. Люди ці палили цигарки і розмовляли між собою – це було видно по тому, як вони розкривали і закривали роти, проте не видавали ніякого звуку. Не було чутно і звуків гармошки, що її, сидячи на ґанку, ліниво розтягував хлопець у високих хромових чоботях. А інший хлопець, у сандаліях, танцював перед гармоністом навприсядки, але в такому сповільненому темпі, наче плавав у воді. І теж цілком беззвучно. Навіть коли ляскав себе по колінах, нічого не було чути.

– Що це вони тут роблять? – запитав Іван Плечового і був дуже здивований, не почувши власного голосу.

– Не патякай! – суворо обірвав його Плечовий, чим украй вразив Чонкіна, до якого слова ці дійшли, але дійшли не через звукові коливання, не через вухо, а якимось іншим чином.

Гармоніст із байдужим виглядом відсунувся, звільняючи дорогу, і Чонкін слідом за Плечовим повільно зійшов на ґанок. Плечовий штовхнув ногою двері і пропустив Івана вперед. За дверима виявилися не сіни, як гадав собі Чонкін, а якийсь довгий коридор зі стінами, облицьованими білими блискучими плитками, і розісланою на підлозі червоною килимовою доріжкою. Чонкін і Плечовий пішли цією доріжкою, і через кожні кілька кроків перед ними виникали безмовні людські постаті, вони з’являлися – одна з правої стіни, інша з лівої, пильно вдивлялися в обличчя перехожих і, відступаючи, знову розчинялися в стіні. Потім виходили інші, схожі на попередніх, а може, й ті самі (Чонкін не встиг розгледіти їхні обличчя), вони знову пильно вдивлялись і знову розчинялися. І так тривало безліч разів, і коридор здавався довгим до нескінченності, аж ось Плечовий зупинив Чонкіна і кивнув праворуч:

– Сюди!

Чонкін розгублено тупцював на місці: перед ним була та сама стіна, облицьована білими блискучими плитами, в цих плитах відбивалися фігури Чонкіна і Плечового, але ніяких дверей, ніякого натяку на двері не було.

– Чого ж ти стоїш? Іди, – нетерпляче сказав Плечовий.

– Куди? – запитав Чонкін.

– Просто йди, не бійся.

Плечовий підштовхнув його вперед, і Чонкін несподівано для себе пройшов крізь стіну, ні до чого не доторкнувшись, нічого не зачепивши, наче вона була зіткана з туману. І тут він побачив просторий зал, яскраво освітлений голубуватим світлом, що виходило казна-звідки. Великий довгий стіл, який стояв посеред залу, був щедро заставлений випивкою і закускою, його, ніби мухи, обсіли гості.

Із того гулу, який прокочувався за столом, із настрою гостей і з усієї обстановки Чонкін одразу збагнув, що тут відбувається чиєсь весілля. І, поглянувши в кінець столу, негайно переконався в слушності своїх міркувань.

На чолі столу в білому вінчальному платті сиділа Нюра, і обличчя її сяяло щастям. Поруч неї, як належить, умостився на високому стільці наречений, меткий такий хлопчина в коричневій вельветовій куртці зі значком «Ворошиловський стрілець» на правому боці грудей. Наречений цей, посилено розмахуючи короткими руками, весело і швидко казав щось Нюрі і при цьому зиркав пустотливими очима то туди, то сюди, він завважив Чонкіна і кивнув йому просто, по-дружньому. Чонкін придивився до хлопчини – наче б і не з місцевих, і не з армійських, і в той же час було відчуття, ніби вони раніше десь зустрічалися, чи то випивали, чи ще щось, узагалі – знайомі.

Нюра, вздрівши Чонкіна, знітилася й опустила очі, але згодом, зрозумівши, що так поводитися безглуздо, підвела їх, тепер уже з викликом, у якому було одночасно й бажання виправдатись. Очі її наче казали: «Ти ж мені нічого такого не пропонував, просто жив, та й годі, а мені чого ждати і на що надіятись? Адже час іде, і тут нічого не буде, і там не вхопиш. Тому воно так все й сталося».

Чонкіну від усього цього зробилось якось не по собі. Не те щоб він ревнував (хоча було, звичайно, й це), найголовніше почуття, яке він пережив у цю хвилину, була образа. Адже могла сказати йому просто, так, мовляв, і так, а він би ще подумав, можливо, й женився б. Але ж нічого не сказала, а вже коли не сказала, то навіщо на весілля кликати? Хіба що на сміх.

Однак нічого цього він зараз уголос не висловив і не подав навіть виду, а вклонився, як належить, нареченому й нареченій і мовив ввічливо:

– Здрастуйте.

А потім зробив поклін решті і їм сказав загальне:

– Здрастуйте.

На це йому ніхто не відповів, а Плечовий підштовхнув у спину до столу, там саме стояла вільна табуретка. Чонкін умостився на цій табуретці і роззирнувся.

Ліворуч від нього сидів літній угодований мужчина в українській вишиванці, підперезаний шовковим крученим шнурком. У нього було кругловиде обличчя з маленьким товстим носом і навислими над очима густими вицвілими бровами. Голова була на тім’ї лисою зроду, а по краях виголена до блиску, з невеличким, що вже гоївся, порізом біля правого вуха. На тім’ї виднілося кілька темних плям, наче хтось гасив об нього недопалки. Мужчина доброзичливо зирив на нового сусіда маленькими очицями, що запливли жиром, і привітно посміхався.

Сусідка праворуч була Чонкіну приємніша: тут сиділа молоденька, років сімнадцяти дівчина з ледь опуклими грудьми, з двома хвостиками кісок із бантиками на кінчиках. Дівчина ця без усякої ложки, а просто ротом їла розмазану по тарілці манну кашу й поглядала на Чонкіна зацікавлено й пустотливо. І лише зараз Чонкін помітив, що всі, хто сидів за столом, як і його сусідка, тичуть ротом в тарілки, і ніяких виделок чи хоча б ложок перед ними нема, і наче вони й ні до чого. «Не інакше, чучмеки», – подумав Чонкін і запитально поглянув на Плечового, який прилаштувався навпроти, по той бік столу. Плечовий кивнув йому, аби він не хвилювався, мовляв, усе йде як слід, а червонощока жінка в крепдешиновому сарафані, котра сиділа поруч із ним, стала якось дивно підморгувати і кривитися, від чого Чонкін знітився, почервонів і перевів погляд на сусіда, а той посміхнувся йому, сказавши:

– Ти, голубе, не дрейф, тут усі свої, і ніхто тебе не зобидить.

– А я й не дрейфлю, – бадьорячись, сказав Чонкін.

– Дрейфиш, – не повірив сусід. – Ти тільки вдаєш, що не дрейфиш. А насправді, ох, як дрейфиш. Тебе звати як?

– Чонкін я, Ваня.

– А по батькові?

– Васильович, – охоче повідомив Чонкін.

– Це добре, – схвалив сусід. – Цар був колись Іван Васильович Грозний. Чув про такого?

– Узагалі щось чув, – підтвердив Чонкін.

– Добра була людина, душевна, – з почуттям сказав сусід. Підсунув до Чонкіна склянку з горілкою, а іншу взяв собі. – Давай, Ваню, вип’ємо.

Чонкін увесь зіщулився, затримав подих, як завжди, коли пив горілку, аби пішла, а вона виявилася без смаку, без запаху, звичайна вода. Однак у голові зашуміло, і настрій покращав одразу, Чонкін став почуватися вільніше.

Сусід підсунув до нього тарілку з закускою – огірочки квашені, картопелька смажена. Пошукав Чонкін очима виделку, не знайшов, хотів їсти руками, сусід знову втрутився:

– А ти, Ваню, ротом просто. Ротом воно зручніше.

Послухався Чонкін, спробував – дійсно, приємніше і смачніше. І навіщо люди виделки і ложки вигадали? Мити їх треба. Тільки зайвий клопіт.

А сусід усе дивився на нього доброзичливо, посміхався. Та й запитав:

– А ти, Ваню, бачу по петлицях, льотчиком, чи що, служиш?

Іван тільки хотів відповісти якось ухильно, аж тут сусідка праворуч втрутилася:

– Ні, – пискливим голоском сказала вона. – він конем їздить.

Здивувався Чонкін: така молода, а все знає. Звідкіля б?

– Невже конем? – зрадів сусід. – Це добре. Кінь – це наймиліше діло. Він тобі не гуде, не дирчить, і бензином від нього не тхне. І скільки ж у вас коней, цікаво, в частині?

– Чотири, – пропищала дівчина.

– А от і не чотири, – сказав Чонкін, – а три. Кобила була ряба, ногу зламала. Її на бойню відправили.

– Рябу відправили, а гніда народила лошатко, – доводила своє дівчина.

– Ти з нею не сперечайся. Вона знає, – сказав сусід. – Ти мені краще ось що розтолкуй – ероплан швидше бігає, ніж кінь, чи кінь швидше?

– Дурне запитання, – сказав Чонкін. – Та він коли низько летить, так просто – вжжик! – і нема його, а коли високо залізе, тоді повільно.

– Ти диви! – сусід похитав головою ошелешено і став задавати Чонкіну інші запитання: скільки йому років та чи довго в армії, як там годують, як одягають і на скільки дають онучі. І Чонкін відповідав йому охоче й ґрунтовно, доки не спохопився, що виказує незнайомцеві цілком секретну військову таємницю. І як це він примудрився! Адже скільки разів говорили, скільки попереджували: не патякай! Язикатий – знахідка для ворога!

А ворог у вишиванці вже геть знахабнів і, не криючись, бігав олівчиком по розкладеному на коліні блокноту.

– Чуєш, ти що робиш? – метнувся Чонкін до сусіда і простягнув руку до блокнота. – Віддай сюди!

– Та ти що, чого ото кричиш? – заметушився сусід, згортаючи блокнота в трубочку. – Чого кричиш? Люди довкола що подумають?

– А ти навіщо пишеш? – не вгамовувався Чонкін. – Теж мені письменник знайшовся. Оддай, кажу.

Він кинувся на свого супротивника і вже мало не вхопив блокнота, але сусід несподівано швидким рухом засунув його в рот і миттю проковтнув разом з олівцем.

– Нема, – сказав він, злісно всміхаючись і розводячи порожніми руками.

– Я тобі дам «нема», – загарчав Чонкін, кидаючись на нього з кулаками. – Я в тебе з горла видеру.

І хотів дійсно видерти, але сусід випручався і раптом заволав не своїм голосом:

– Гір-р-ко!

Чонкін згадав, що перебуває на весіллі, і, хапаючи сусіда за горло, теж задля годиться прокричав: «Гірко!» І всі присутні слідом за ним підхопили і з усіх кінців столу загукали:

– Гірко! Гірко!

А сусід, між іншим, починав уже похрипувати, і з горла в нього показався краєчок блокнота. Чонкін хотів прихопити його ще й іншою рукою і глянув скоса на нареченого й наречену – чи не дивляться. Але те, що він побачив, позбавило його геть усіх сил і бажання боротися за цей дурнуватий блокнот.

Молоді статечно підвелися, як і належить, коли гукають «гірко», поглянули на гостей, неначе питаючись очима, всерйоз вони чи просто знічев’я, відтак, подолавши ніяковість, наречений зігнув руку гачком, притягнув до себе різким рухом Нюрину голову і вп’явся своїми губами в її побілілі губи. Чонкін похолов, одразу згадавши, де, коли і за яких обставин він з ним зустрічався. Ще б пак – йому не згадати, коли нареченим був не хто інший, як кабан Борко, хоча й у вельветовій куртці, і зі значком, і зовні схожий на людину, а все ж кабан.

Чонкін хотів закричати людям, аби вони звернули увагу на те, що тут діється, на те, що кабан цілує людську дівчину, але кричати було марно, бо довкола стояв такий гармидер, повсюди чулося: «Гірко! Гірко!» – і навіть не «гірко», а інше якесь слово, теж знайоме Чонкіну. Він повів очима навкруги і тільки зараз чітко усвідомив, що тут коїться, збагнув, що за столом сидять зовсім не люди, а звичайні свині, стукають ратицями по столу і рохкають, як і належить свиням.

Чонкін затулив обличчя руками й опустився на табуретку. Господи, і що ж це таке діється, і куди він потрапив? У житті не згадував Бога жодного разу, а ось довелося.

Отямився він од тиші. Одвів від обличчя долоні. Свині зусібіч мовчки дивилися йому в лице. Вони наче ждали від нього якоїсь дії. Йому зробилося кепсько. Він зіщулився під цими поглядами. Відтак спалахнув.

– Ну чого дивитесь? Чого повитріщалися? – закричав він відчайдушно, ковзаючи очима по цих рилах.

Але слова його не мали ніякої відповіді і наче провалилися в глибокий колодязь.

Чонкін перевів погляд на сусіда. Товстий плямистий кнур в українській вишиванці незмигно дивився на нього тупими очицями, що запливли жиром.

– Ти, старий кабанюро, – загукав Чонкін, хапаючи сусіда за плечі і струшуючи, – ти чого на мене витріщився? Га?

Сусід нічого не відповів. Він тільки осміхнувся і дужими передніми ногами мовчки одірвав руки Чонкіна від своїх плечей. Чонкін зрозумів, що тут силою нікого не візьмеш, і похнюпився.

І враз пролунав гучний посеред тиші голос кабана Плечового:

– Чонкін, а ти чому не рохкав?

Чонкін звів очі на Плечового – про що це він?

– Ти не рохкав, Чонкін, – наполягав на своєму Плечовий.

– Так, він не рохкав, – солідно, наче бажаючи встановити істину, підтвердив сусід Чонкіна.

– Не рохкав! Не рохкав! – на всю залу пропищала молоденька свинка, сусідка з бантиком біля вух.

Чонкін, шукаючи порятунку, поглянув у бік Нюри, яка одна з-поміж усіх зберегла в собі ще щось людське. Нюра знічено похилила голову і тихо сказала:

– Так, Ваню, на мою думку, ти не рохкав.

– Цікаво, – весело поблискуючи очицями, сказав наречений Борко. – Усі рохкають, а він ні. Може, тобі не подобається рохкати?

У Чонкіна пересохло в роті.

– Та я цей…

– Що «цей»?

– Не знаю, – промимрив, похнюпившись, Чонкін.

– Він не знає, – весело пискнула молоденька свинка.

– Так, він не знає, – з гіркотою підтвердив кнур у вишиванці.

– Не розумію, – розвів передніми ногами Борко. – Рохкати – це ж так приємно. Це таке для кожного задоволення. Рохни, прошу тебе.

– Рохни, рохни, – зашепотіла молоденька свинка, підштовхуючи Чонкіна ліктем.

– Ваню, – сказала ласкаво Нюра. – Рохни, ну що тут такого? Я раніше теж не вміла, а тепер навчилася, і нічого. Скажи «рох-рох», та й годі.

– Навіщо вам усе це потрібно? – простогнав Чонкін. – Ну навіщо? Я ж вам нічого не кажу, рохкайте, коли до вподоби, тільки ж я тут до чого. Я ж усе-таки не свиня, а людина.

– Він людина, – пропищала свинка.

– Каже – людина, – здивовано звів брови кнур у сорочці.

– Людина? – перепитав Борко.

Це твердження Чонкіна видалося настільки кумедним, що всі свині, дружно вдаривши копитами в стіл, зарохкали від задоволення, а сусід у вишиванці тицьнувся мокрим рилом у вухо Іванові. Той схопився за вухо, та його вже не було: сусід, відвернувшись, спокійно його пережовував, наче це було не вухо, а, скажімо, якийсь капустяний листок.

Молоденька свинка, виткнувшись з-за Чонкіна, з цікавістю запитала:

– Смакує?

– Гидота, – поморщився той, ковтаючи пережоване.

– Чому ж це гидота? – образився Чонкін. – У тебе хіба краще?

– У мене свиняче, – з почуттям власної переваги відповів сусід. – Для холодцю незамінна річ. Ти, ніж патякати, рохкай давай.

– Рохкай, рохкай, – зашепотіла сусідка.

– Рохкай, тобі кажуть, – мовив Плечовий. Чонкін розсердився.

– Рох-рох-рох, – сказав він, передражнюючи свиней. – Задоволені?

– Ні, – поморщився Плечовий, – не задоволені. Ти рохкаєш так, наче тебе примушують. А ти маєш рохкати весело і щиро, аби тобі самому це подобалося. Ну, гайда, рохкай ще.

– Гайда, – підштовхнула ліктем свинка.

– Рох-рох! – закричав Чонкін, зображуючи на своєму обличчі надзвичайне захоплення.

– Пожди, – перебив Плечовий. – Ти тільки вдаєш, що тобі подобається, а насправді ти невдоволений. Але ми не хочемо, аби ти робив це через силу, ми хочемо, щоб це тобі подобалося по-справжньому. Ну ж бо, гайда, разом. Рох-рох!

Він рохкав спочатку неохоче, але згодом поступово перейнявся захопленням Плечового і сам уже рохкав так само захоплено й щиро, і на його очах з’явилися сльози радості й розчулення. І всі свині, яким передавалася його радість, зарохкали теж і застукотіли ратицями, і червонопика свиня в крепдешиновому сарафані лізла до нього через стіл цілуватися.

А кабан Борко раптом вискочив зі своєї вельветової куртки і, ставши вже справжнісінькою свинею, рвонув по столу галопом, промчав із кінця в кінець, повернувся назад і знову встрибнув у свою одежу. І тут із далекого кінця столу з’явилися золоті таці, свині підхоплювали їх і передавали далі з ратиць на ратиці. «Невже свинина?» – здригнувся Чонкін, але враз вжахнувся ще більше, побачивши, що це зовсім не свинина, а навіть навпаки – людське м’ясо.

На першій таці геть голий і цілком готовий до спожитку, посипаний цибулею і зеленим горошком, лежав старшина Пєсков, за ним з тим самим гарніром йшли каптенармус Трохимович і рядовий Самушкін. «Це я їх усіх зрадив», – збагнув Чонкін, відчуваючи, як волосся на його голові стає сторчма.

– Так, товаришу Чонкін, ви виказали військову таємницю і зрадили всіх, – підтвердив старший лейтенант Ярцев, погойдуючись на черговій таці і тремтячи посинілим від холоду тілом. – Ви зрадили своїх товаришів, Батьківщину, народ і особисто товариша Сталіна.

І тут з’явилася таця особисто з товаришем Сталіним. У руці, що звисала донизу, він тримав свою знамениту люльку і лукаво всміхався у вуса.

Охоплений невимовним жахом, Чонкін перекинув табуретку і кинувся до дверей, але спіткнувся і впав. Ухопився за поріг пальцями і, обламуючи нігті, хотів відповзти, та не зміг. Хтось міцно тримав його за ноги. Тоді він зібрав усі свої сили і, зробивши неймовірний ривок, боляче вдарився головою об крило літака.

…Був сонячний, яскравий день. Чонкін сидів на сіні під літаком і, потираючи ґулю на голові, все ще ніяк не міг зрозуміти, що відбувається. Хтось продовжував смикати його за ногу. Чонкін поглянув і побачив кабана Борка, не того, котрий сидів за столом у вельветовій куртці, а звичайного брудного (видно, щойно виліз із калюжі) кабана, який, ухопивши зубами обмотку на нозі Чонкіна, тягнув її до себе, впираючись у землю короткими передніми ногами і порохкуючи од задоволення.

– Ану геть, тварюко, заразо! – не своїм голосом заволав Чонкін, мало не знепритомнівши.

15

Борко, почувши голос господаря і зрозумівши його, як поклик, із радісним вищанням кинувся до Чонкіна, щоб привітатися, а якщо вдасться, то й лизнути у вухо, але одразу отримав страшний зустрічний удар каблуком у рило. Не сподіваючись на таку зустріч, він жалібно завищав, відскочив набік і, припавши до запилюженої землі тим місцем, яке в людей називається підборіддям, витягнувши вперед ноги, дивився на Чонкіна своїми маленькими очицями і тихо, як собака, скавчав.

– Я ось тобі поскавчу, – охолонувши й отямлюючись, пригрозив Чонкін і озирнувся. На траві поруч з ним лежала стара байкова ковдра, яку він, напевне, скинув уві сні. Тут же була й притиснута каменем записка. Нюра писала, пропускаючи, як завжди, голосні літери, а коли й ставила їх, то частіше не ті, що треба: «Я пшла на рботу, кліч пид прогом, капсняк в пчі, їж н здровя, привіт. Нюра». У написаному був, звісно, натяк на те, що Нюра не сердиться і ладна помиритися, коли Іван не стане впиратися.

– Не діждеш! – уголос сказав він і хотів пошматувати записку, але потім передумав і, склавши її вчетверо, засунув до кишені гімнастерки. Проте від згадки про капусняк одразу забурчало в животі, і він пригадав, що з учорашнього обіду нічого не їв.

Борко, який до цього заспокоївся і замовк, знову вискнув, наче закликаючи звернути увагу на нього, побитого й нещасного. Іван суворо покосував на кабана, але в того справді вигляд був настільки жалюгідний і ображений, що Чонкін не стримався й, ляснувши себе по нозі, покликав:

– Ходи сюди!

Треба було бачити, як охоче забув Борко незаслужену образу й кинувся до господаря, як радо він скавчав і рохкав, тицяючи рилом Чонкіна в бік, усім своїм виглядом наче показуючи: «Я не знаю, в чому я перед тобою завинив, але я винен, раз ти так вважаєш. Побий мене за це, вбий, коли треба, тільки прости».

– Ну, гаразд, гаразд, – буркнув Чонкін і став чухати Борка за вухом, від чого той одразу звалився у траву, спершу на бік, потім беркицьнувся на спину і довго лежав так, заплющивши від насолоди очі і витягши вгору зведені докупи свої короткі худі ніжки.

Нарешті Чонкіну це надокучило, він тицьнув Борка кулаком у бік і сказав:

– Геть звідси!

Борко миттю зірвався на ноги, відбіг, поглянув на Чонкіна насторожено, але, не помітивши в його очах злості, заспокоївся і погнався за куркою, що пробігала мимо.

Чонкін підвівся, струсив сіно з одежі, загорнув обмотку, підняв із землі гвинтівку і роззирнувся. На сусідському городі, звична вже, як частина пейзажу, маячила сутула постать Гладишева. Він ходив між грядками, нахиляючись над кожним кущем шдосу і щось над ним ворожачи. Дружина його, Афродіта, неохайна молодиця з заспаним обличчям і нечесаним волоссям, сиділа на ґанку, тримаючи на колінах однорічного сина Геракла (також жертва Гладишевої ерудиції), і дивилася на чоловіка з неприхованою відразою.

Аби читачеві були зрозумілі надалі стосунки між селекціонером та його дружиною, треба зупинитися бодай коротко на повчальній історії цього нерівного шлюбу.

Гладишев одружився на Афродіті років зо два до періоду, котрий змальовано тут, коли йому було вже під сорок. П’ять років до цього (після смерті матері) жив самотньо, справедливо вважаючи, що сімейне життя мало сприяє науковій творчості. Ну, а до сорока років (чи природа стала брати своє, чи самотність стомила) вирішив усе ж одружитися, хоча це виявилося справою нелегкою, попри те, що наречених у селі було доволі. Його розмови про чудовий гібрид наречені ще терпіли і погоджувалися навіть на те, аби вдвох, пліч-о-пліч нести крізь життя тягар наукового подвигу, сподіваючись, між іншим, що дурощі ці в Гладишева з часом минуть самі собою. Але, коли діло було вже владнано і наречена переступала поріг майбутнього свого дому, рідко яка витримувала тут бодай чверть години. Одна, кажуть, знепритомніла вже на другій хвилині. І ось чому. Добрива для своїх селекційних дослідів Гладишев тримав у хаті в спеціальних горнятках. Це були і торфоперегнійні горнятка, і горнятка з коров’яком і кінським гноєм, і горнятка з курячим послідом. А добривам Гладишев надавав великого значення. Він їх змішував у різних пропорціях, витримував на печі, на підвіконні, за певної температури, давав їм перебродити. І не лише влітку, але й узимку – це при забитих вікнах!

І тільки майбутня Афродіта, котра ніяких ілюзій стосовно своїх чарів не мала, витримала все. Дуже хотілося заміж.

Гладишев, коли зрозумів, що в нього іншого вибору немає, вирішив було облишити свою мрію про одруження, але згодом розсудив інакше. Відносно Фросини було в нього таке міркування, що коли він її, нікому не потрібну, підбере, то вона потім за таке його благородство заплатить цілковитою відданістю і йому, і його науці.

Але, як кажуть, людина передбачає, а Бог вирішує. Фросина спершу, щоправда, платила, але, народивши Геракла, стала вести з цими горнятками війну під приводом шкідливості їх для дитини. Спочатку натяками і вмовляннями, далі – сварками. Виносила горнятка в сіни. Гладишев уносив їх назад. Намагалася перетовкти їх. Гладишев товк її, хоча взагалі насильства не схвалював. Декілька разів вона ходила з дитиною до батьків, які проживали на іншому кутку села, але щоразу мати проганяла її назад.