Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Особа недоторканна"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Володимир Войнович
Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна
Особа недоторканна

Передмова до українського видання

Якщо ви відносно молода людина і вперше взяли в руки цю книгу, то вам, можливо, буде цікаво дізнатися, що в Радянському Союзі вона була 20 років забороненою, але її читали, і досить широко. Розповсюджувалася виключно у Самвидаві, а потім і в Тамвидаві. Самвидавом займалися розповсюджувачі-добровольці, які на свій страх і ризик копіювали на друкарських машинках рукопис, що їм сподобався, передавали його своїм знайомим, а ті самі сідали за друкарську машинку. Ось так тираж, розпочинаючи з чотирьох примірників, множився цілком стихійно й іноді досягав значних чисел. Зрозуміло, що кожен примірник прочитувався багатьма людьми, отож кількість читачів значно перевищувала число роздрукованих примірників тексту. Саме це мав на увазі Олександр Галич, написавши в одній зі своїх пісень: «Эрика» берет четыре копии, вот и все и этого достаточно» («Еріка» – марка німецької друкарської машинки. – В.В.)

При цьому всі учасники самвидавського процесу, письменники, видавці й читачі не лише жодної матеріальної вигоди зі своєї діяльності не отримували, але й ризикували власним благополуччям, а в окремих випадках навіть свободою.

Поступово Самвидав став витіснятися Тамвидавом. Твори, які ходили по руках усередині країни, якимось чином потрапляли на Захід, там уже видавалися у вигляді нормальних книг і потім поверталися в нашу країну, куди їх завозили (знову ж таки, ризикуючи нарватися на серйозні неприємності) туристи, журналісти, дипломати, спортсмени, моряки та інші люди, котрі мали можливість пересікати вітчизняні рубежі.

Оскільки ця книга вважалася сатиричною, такою, що висміює радянські порядки, автор зазнав гонінь, був виключений зі Спілки радянських письменників, видворений із Радянського Союзу і позбавлений радянського громадянства. До цього часу книга уже була перекладена на три десятки мов, чим автор був задоволений, але все ж таки йому мріялось, що колись настане час і книга цілком легально буде видана в рідній країні, стане широко доступною його співвітчизникам. Чимало письменників цього ніколи не дочекалися, але автору «Чонкіна» пощастило. У грудні 1988 року вийшов номер журналу «Юность» з першими розділами роману і три з половиною мільйони примірників тиражу були миттєво розхоплені.

З тих пір минуло ще чверть віку. Ця книга перевидавалася безліч разів на хорошому папері, в красивих обкладинках, і, звичайно, мені це приємно. Але якими б привабливими не були сьогоднішні видання, а ті, самвидавські, на кепському папері, не надто вміло зшиті й зачитані до дір, викликають в мені особливе почуття. Зі збережених тодішніх видань «Чонкіна» мені особливо дорогі два машинописних – російською та литовською мовами, і з не зовсім товарним виглядом підпільне видання польської «Солідарності».

Чудовий поет Максиміліан Волошин якось висловився так: «Почетней быть твердимым наизусть и списываться тайно и украдкой, при жизни быть не книжкой, а тетрадкой». Але все ж таки, як то мовиться, свобода ліпше, аніж несвобода, і слава Богу, що тепер книги можна писати, видавати і читати не таємно і не потайки, а автор, видаючи книгу, ризикує тільки тим, що її не сприйме читач. У цьому розумінні у книги, яку ви відкрили, доля щаслива. Вона вижила в суворі роки заборон, але випробування свободою також витримала, про що свідчить те, що вона регулярно перевидається російською та іншими мовами світу й загальний тираж її обчислюється мільйонами примірників.

Українською мовою це друге видання. Перше вийшло в 1992 році і, за свідченням перекладача книги Михайла Каменюка, тоді розійшлося миттєво. Сподіваюся, це саме трапиться і тепер. Якщо вам вона також сподобається, то майте на увазі, що вся історія життя і пригод її героя – солдата Івана Чонкіна – від молодих літ до старості викладена в трьох книгах, а це лише перша з них. Сподіваюся, прочитавши її, ви захочете дізнатися, що з героєм трапилося надалі, і придбаєте всю трилогію.

Дякую!

Володимир Войнович

Особа недоторканна
Частина перша

1

Було це чи не було, тепер уже точно не скажеш, бо випадок, із якого розпочалася (і триває майже до наших днів) уся історія, трапився в селі Красне так давно, що й очевидців відтоді майже не зосталося. Ті, які лишилися, розповідають по-різному, а деякі й зовсім не пам’ятають. Та й, правду кажучи, не такий це випадок, аби тримати його в пам’яті стільки часу. Щодо мене, то я зібрав докупи все, що чув з цього приводу, і додав трохи од себе, додав, можливо, навіть більше, ніж чув. Урешті-решт, історія ця здалася мені настільки кумедною, що я вирішив викласти її письмово, а коли вона вам видасться нецікавою, нудною чи навіть дурною, так сплюньте і вважайте, ніби я нічого не розповідав.

Трапилося це начебто перед самою війною – чи то наприкінці травня, чи то на початку червня 1941 року, – в цей приблизно час.

Стояв звичайний, спекотний, як буває в цю пору року, день. Усі колгоспники були зайняті на польових роботах, а Нюра Бєляшова, яка служила на пошті, прямого відношення до колгоспу не мала і була цього дня вихідна, поралася на своєму городі – підгортала картоплю.

Була така спека, що, пройшовши три рядки з кінця в кінець городу, Нюра геть зморилася. Плаття на спині й під пахвами змокріло і, підсихаючи, ставало білим і жорстким від солі. Піт затікав у очі. Нюра зупинилася, аби поправити волосся, яке вибилося з-під хустинки, і поглянути на сонце – чи скоро обід.

Сонця вона не побачила. Великий залізний птах із перекошеним дзьобом, затуливши собою сонце і взагалі все небо, падав просто на Нюру.

– Ой! – з жахом зойкнула Нюра і, затуливши лице руками, ніби нежива, повалилася в борозну.

Кабан Борко, який рив землю біля ґанку, відскочив убік, але, збагнувши, що йому нічого не загрожує, повернувся на те ж місце.

Минув певний час. Нюра отямилася. Сонце пекло в спину. Пахло сухою землею і гноєм. Десь цвірінькали горобці і кудкудакали кури. Життя тривало. Нюра розплющила очі й побачила перед собою грудкувату землю.

«Чого ж це я лежу?» – подумала вона здивовано і враз згадала про залізного птаха.

Нюра була дівчина грамотна. Вона іноді читала «Блокнот агітатора», який регулярно виписував парторг Килін. У «Блокноті» недвозначно говорилося, що всілякі забобони дісталися нам у спадок від темного минулого і їх слід рішуче викорінювати. Ця думка здавалася Нюрі цілком справедливою. Вона повернула голову праворуч і побачила свій ґанок і кабана Борка, який і досі рив землю. У цьому не було нічого надприродного. Борко завжди рив землю, тільки-но знаходив для цього придатне місце. Та коли знаходив негодяще, також рив. Нюра повернула голову далі й угледіла чисту блакить неба і жовте сліпуче сонце.

Посміливішавши, Нюра повернула голову ліворуч і знову впала ницьма. Страшний птах існував реально. Він стояв неподалік від Нюриного городу, широко розчепіривши великі зелені крила.

«Згинь!» – подумки наказала вона і хотіла осінити себе хресним знаменням, але хреститися, лежачи на животі, було незручно, а підніматися вона боялася.

І раптом її наче струмом ударило: «Так це ж аероплан!» І справді, залізним птахом Нюрі видався звичайний літак «У-2», а перекошеним дзьобом уявлявся їй його нерухомий повітряний гвинт.

Ледве перелетівши через Нюрин дах, літак опустився, пробіг по траві і зупинився біля Федька Решетова, мало не збивши його правим крилом. Федько, рудий мордатий здоровань, відомий більше за його прізвиськом Плечовий, косив тут траву.

Льотчик, побачивши Плечового, розстебнув ремені, визирнув із кабіни і гукнув:

– Гей, дядьку, що це за село?

Плечовий нітрохи не здивувався, не злякався і, наблизившись до літака, охоче пояснив, що село називається Красне, а спершу називалося Грязне, а ще в їхній колгосп входять Клюквине і Ново-Клюквине, але вони по той бік річки, а Старо-Клюквине, хоча й по цей бік, належить до іншого колгоспу. Тутешній колгосп називається «Червоний колос», а той – імені Ворошилова. У «Ворошилові» за останні два роки змінилося три голови: одного посадили за крадіжки, другого – за розбещування малолітніх, а третій, якого надіслали для зміцнення, спочатку трохи позміцнював, а далі як запив, так і пив доти, доки не пропив особисті речі й колгоспну касу, і допився до того, що в нападі білої гарячки повісився у себе в кабінеті, залишивши записку, в якій було лише одне слово «ех» з трьома окличними знаками. А що те «ех!!!» мало означати, так ніхто й не збагнув. Щодо тутешнього голови, то він хоча й теж п’є без просипу, однак на щось іще сподівається.

Плечовий хотів повідомити льотчикові ще якісь подробиці з життя довколишніх поселень, але тут позбігалися люди.

Першими прибігли, як звичайно, хлопчаки. За ними поспішали жінки, деякі з дітьми, деякі вагітні, а багато хто і з дітьми й вагітні водночас. Були й такі, в яких одне дитинча за поділ ухопилося, інше за руку, друга рука тримає немовля та ще одне в животі дозріває. До речі, в Красному (та чи тільки в Красному?) жінки народжували охоче й рясно і завжди були або вагітні, або щойно після пологів, а іноді й наче щойно після пологів, а вже знову вагітні.

За жінками шкандибали діди й баби, а з дальніх ланів, покинувши роботу, бігли й решта колгоспників із косами, граблями і сапками, що надавало цьому видовищу явної схожості з картиною «Повстання селян», яка висіла в районному клубі.

Нюра, котра все ще лежала в себе на городі, знову розплющила очі і звелася на лікоть.

«Господи, – сяйнула в її голові тривожна думка, – я тут лежу, а люди вже давно дивляться».

Схопившись на свої ще не зміцнілі від переляку ноги, вона спритно пролізла між воринами тину і кинулася до натовпу, що поступово збільшувався. Позаду стояли жінки. Нюра, розпихаючи їх ліктями, стогнала:

– Ой жінки, пустіть!

І жінки розступилися, бо з Нюриного голосу розуміли, що їй конче треба пробитися наперед.

Далі стояли лави чоловіків. Нюра порозпихала і їх, примовляючи:

– Ой дядьки, пустіть!

І нарешті опинилася в першому ряду. Вона побачила зовсім близько літак з широкою смугою мастила аж по всьому фюзеляжу. І льотчика в коричневій шкіряній куртці, який, спершись на крило, розгублено дивився на люд, що підступав з усіх боків, і крутив на пальці потертий шолом з димчастими окулярами.

Поруч з Нюрою стояв Плечовий. Він поглянув на неї згори вниз, засміявся і сказав приязно:

– Ти дивись, Нюрка жива. А я думав, тобі вже кінець. Я ж ероплана перший помітив, авжеж. Я тут біля горба сіно косив, коли дивлюся: летить. І прямісінько, Нюрко, на твій дах, на бовдур просто, атож. Ну, думаю, зараз він його зчеше.

– Брешеш ти все, – сказав Микола Курзов, який стояв праворуч од Плечового.

Плечовий спіткнувся на півслові, поглянув на Миколу теж згори вниз, оскільки був вищим на цілу голову, і, подумавши, сказав:

– Бреше собака. А я кажу. А ти свого рота закрий та й не роззявляй, доки я тобі не дам дозволу. Утямив? А ні, так я тобі на язик наступлю.

Після того він зиркнув на людей, підморгнув льотчикові і, вдовольнившись враженням, яке справили його слова, вів далі:

– Ероплан, Нюрко, від твого димаря пройшов ото на вершок максима. А мініма й того менше. А коли б він твого бовдура зачепив, так ми б тебе завтра обмивали, атож. Я б не пішов, а Колька Курзов пішов би. Він до жіночого тіла цікавий. Його торік у Долгові в міліції три дні протримали за те, що він у жіночу лазню заліз і під лавкою сидів, атож.

Усі засміялися, хоча знали, що це неправда, бо Плечовий вигадав це зараз. А коли перестали сміятися, Степан Луков запитав:

– Плечовий, га, Плечовий, а ти, коли побачив, що ероплан за бовдур зачепиться, напудився чи ні?

Плечовий презирливо зморщився, хотів сплюнути, та нікуди було – кругом люди. Він проковтнув слину і сказав:

– А чого мені пудитися? Ероплан не мій, і димар не мій. Коли б мій був, може, й злякався б.

У цей час один із хлопчаків, які вешталися в дорослих під ногами, приловчився і вшкварив по крилу палицею, від чого крило загуло, мов барабан.

– Ти що робиш? – заволав на хлопчика льотчик. Хлопчисько злякано пірнув у натовп, але згодом знову з’явився. Палицю, однак, викинув. Плечовий, послухавши, який звук видало крило, похитав головою і запитав у льотчика, приховуючи глузування:

– Свинячою шкірою обтягнуто?

– Перкалем.

– А що це?

– Така річ, – пояснив льотчик. – Матерія.

– Дивина, – сказав Плечовий. – А я думав, він увесь із заліза.

– Якби із заліза, – знову встряв Курзов, – його б двигун у вишину не підняв.

– Піднімає не двигун, а підйомна сила, – сказав відомий своєю вченістю комірник Гладишев.

За вченість Гладишева всі поважали, проте в цих його словах засумнівалися.

Жінки цих розмов не слухали, в них була своя тема. Вони розглядали льотчика, не соромлячись його присутності, наче він був неживим предметом, і вголос обговорювали його вбрання.

– Шкірянка, жінки, – чистий хром, – стверджувала Тайка Горшкова. – Та ще зі складками. Для них, певно, хрому не шкодують.

Нінка Курзова заперечила:

– Це не хром, а шевро.

– Ой, не можу! – обурилася Тайка. – Яке ж шевро? Шевро ж бо з пухирцями.

– І це з пухирцями.

– А де ж тут пухирці?

– А ти помацай – побачиш, – сказала Нінка. Тайка з сумнівом поглянула на льотчика й мовила:

– Я помацала б, так він, напевне, лоскоту боїться.

Льотчик знітився і почервонів, бо не знав, як на все це реагувати. Його врятував голова Голубєв, який під’їхав до місця події на бідарці.

Сама подія застала Голубєва в той момент, коли він разом з одноруким рахівником Волковим перевіряв бабу Дуню на предмет самогоноваріння. Результати перевірки були наочними: голова злізав із бідарки дуже обережно, довго намацував носком чобота залізну скобу, що висіла на дротині замість підніжки.

Останнім часом пив голова часто і багато, не гірше, ніж той, який повісився в Старо-Клюквиному. Одні вважали, що він пив, бо був п’яницею, інші гадали, що спричинилася до того сім’я. Родина в голови була велика: дружина, в якої постійно боліли нирки, й шестеро повсякчас замурзаних дітей, котрі без угаву билися між собою і багато їли.

Усе це було б не так страшно, але, на лихо, справи в колгоспі йшли кепсько. Себто не так, аби дуже погано, можна було б навіть сказати – добре, але щороку дедалі гірше й гірше.

Спершу, коли від кожного двору все стягли в одну купу, купа та мала показний вигляд, і господарювати над нею було приємно, а потім дехто спохопився і пішов тягти назад, хоча назад не давали. І голова відчував себе в ролі тієї жінки, яку посадили на купу барахла – вартувати. Оточили її з усіх боків і тягнуть кожен собі. Одного за руку вхопить, інший у цей час з-під неї ще щось висмикне, вона до нього – той утік. Що тут вдієш?

Голова страждав, опинившись у такому становищі, не розуміючи, що не він один винен у цьому. Він весь час чекав, що от-от приїде якась інспекція і ревізія, і тоді він одержить за все і сповна. Із району наїжджали іноді різні ревізори, інспектори та інструктори, пили разом з ним горілку, закушували салом і яйцями, підписували посвідчення про відрядження і їхали собі. Голова навіть перестав їх боятися, але, як людина від природи недурна, розумів, що вічно так тривати не може, наскочить колись Найвища Найвідповідальніша Інспекція і скаже своє останнє слово.

Тому, дізнавшись, що на околиці, біля будинку Нюри Бєляшової, приземлився літак, Голубєв нітрохи не здивувався. Він зрозумів: час розплати настав, і приготувався зустріти його мужньо і достойно. Рахівникові Волкову наказав зібрати членів правління, а сам, пожувавши чаю, аби хоч трохи притлумити запах, сів у бідарку і поїхав до місця приземлення літака, поїхав назустріч своїй долі.

Коли він з’явився, натовп розступився, утворивши між ним і льотчиком живий коридор. Цим коридором голова досить твердою ходою пройшов до льотчика і здаля простягнув йому руку.

– Голубєв Іван Тимофійович, голова колгоспу, – чітко назвав він себе, намагаючись дихати про всяк випадок набік.

– Лейтенант Мелешко, – відрекомендувався льотчик. Голову трохи спантеличило, що представник Найвищої Інспекції такий молодий і в такому скромному званні, але він виду не подав і сказав:

– Дуже приємно. Чим можу вам зарадити?

– Та я й сам не знаю, – відповів льотчик. – У мене мастилопровід лопнув і двигун заклинило. Змушений був сісти.

– За завданням? – уточнив голова.

– Яке завдання? – спитав льотчик. – Я ж вам кажу – змушений. Двигун заклинило.

«Давай, давай, патякай більше», – подумав Іван Тимофійович, а вголос сказав:

– Коли щось із двигуном, так тут можна допомогти. Степане, – звернувся він до Лукова, – ти глянув би, що воно там таке. Він у нас на тракторі працює, – пояснив голова льотчику. – Будь-яку машину розбере і знову збере.

– Ламати – не будувати, – підтвердив Луков і, діставши з бокової кишені своєї засмальцьованої куртки розвідний гайковий ключ, рішуче посунув до літака.

– Е-е, не треба, – поквапно зупинив його льотчик. – Це не трактор, а літальний апарат.

– Різниці немає, – все ще не полишав надії Луков. – Що там гайки, що тут. В один бік крутиш – закручуєш, в інший бік крутиш – відкручуєш.

– Вам треба було не тут сідати, – сказав голова, – а біля Старо-Клюквиного. Там і МТС, і МТМ – ураз би полагодили.

– Коли змушений сісти, – терпляче пояснив льотчик, – вибирати не доводиться. Побачив – поле не засіяне, і сів.

– Травопільної системи дотримуємося, тому й не засіяно, – сказав голова, виправдовуючись. – Може, хочете оглянути поля чи перевірити документацію? Прошу до контори.

– Та навіщо мені ваша контора! – розсердився льотчик, завваживши, що голова до чогось хилить, а до чого збагнути не міг. – Хоча зачекайте. У конторі телефон є? Мені подзвонити треба.

– Чого ж одразу дзвонити? – образився Голубєв. – Ви б спершу поглянули що до чого, з людьми б погомоніли.

– Послухайте, – заблагав льотчик, – що ви мені голову морочите? Навіщо мені говорити з людьми? Мені з начальством поговорити треба.

«Он яка розмова почалася, – відзначив подумки Голубєв. – На «ви» і без матюків. І з людьми балакати не хоче, а зразу з начальством».

– Діло ваше, – сказав він приречено. – Тільки, я гадаю, з людьми погомоніти ніколи не завадить. Люди, вони все бачать, усе знають. Хто сюди приїжджав, і хто що казав, і хто кулаком по столу грюкав. Ет, що там казати! – він махнув рукою і запросив до себе в бідарку. – Сідайте, одвезу. Дзвоніть, скільки хочете.

Колгоспники знову розступилися. Голубєв послужливо підсадив льотчика в бідарку, відтак виліз сам, від чого ресора з його боку геть прогнулася.

2

Черговий по частині капітан Завгородній у розстебнутій гімнастерці і давно не чищених, укритих товстим шаром пилу чоботях, змучений спекою, сидів на ґанкові штабу і спостерігав за тим, що відбувалося перед входом до казарми, де розташувалася комендантська рота.

А відбувалося там от що. Червоноармієць останнього року служби Іван Чонкін, маленький, кривоногий, у гімнастерці, що збилася під паском, у пілотці, насунутій на великі червоні вуха, і в обмотках, які сповзали, стояв струнко перед старшиною роти Пєсковим і злякано дивився на нього запаленими від сонця очима.

Старшина, вгодований рожевощокий блондин, розсівся на лавочці з нефарбованих дощок і, заклавши ногу на ногу, посмоктував цигарку.

– Лягти! – неголосно, наче знехотя, скомандував старшина, і Чонкін слухняно гепнувся на землю.

– Відставити!

Чонкін зірвався на ноги.

– Лягти! Відставити! Лягти! Товаришу капітан! – гукнув старшина Завгородньому. – Ви не скажете, скільки на вашому золотому?

Капітан поглянув на свого великого годинника Кіровського заводу (не золотого, звичайно, старшина пожартував) і ліниво відповів:

– Пів на одинадцяту.

– Так рано, – пожурився старшина, – а спека, хоч вмирай. – Він обернувся до Чонкіна. – Відставити! Лягти! Відставити!

На ґанок вийшов днювальний Алімов.

– Товаришу старшина! – гукнув він. – Вас до телефону!

– Хто? – запитав старшина, невдоволено озираючись.

– Не знаю, товаришу старшина. Голос такий хрипкий, наче застуджений.

– Запитай хто.

Днювальний зник у дверях, старшина обернувся до Чонкіна.

– Лягти! Відставити! Лягти!

Днювальний повернувся, підійшов до лавки і, з жалем дивлячись на розпростертого в пилюці Чонкіна, доповів:

– Товаришу старшина, з лазні дзвонять. Запитують: мило самі будете отримувати чи пришлете когось?

– Ти ж бачиш, я зайнятий, – стримуючись, сказав старшина. – Скажи Трохимовичу – хай отримає. – І знову до Чонкіна: – Відставити! Лягти! Відставити! Лягти! Відставити!

– Слухай, старшина, – поцікавився Завгородній, – а за що ти його?

– Та він, товаришу капітан, нехлюй, – охоче пояснив старшина і знову поклав Чонкіна. – Лягти! Службу вже закінчує, а вітати не навчився. Відставити! Замість того щоб як належить честь віддавати, пальці розчепірені до вуха приставить і йде не стройовим кроком, а як на прогулянці. Лягти! – старшина дістав із кишені хустинку і витер спітнілу шию. – Стомишся з ними, товаришу капітан. Марудишся, виховуєш, нерви збавляєш, а толку катма. Відставити!

– А ти його мимо стовпа поганяй, – запропонував капітан. – Хай пройде десять разів стройовим кроком туди й назад і привітається.

– Це можна, – сказав старшина і поплював на цигарку. – Це ви правильно, товаришу капітан, кажете. Чонкін, ти чув, що сказав капітан?

– Чонкін стояв перед ним, важко дихаючи, і нічого не відповідав.

– А вигляд який! Весь у пилюці, замурзаний, не боєць, а тюхтій. Десять разів туди й сюди, рівняння на стовп, кроком… – старшина витримав паузу, – руш!

Ось так, – пожвавішав капітан. – Старшина, накажи: хай носок тягне краще, сорок сантиметрів від землі. Ех, роззява!

А старшина, заохочений підтримкою капітана, командував:

– Вище ногу. Руку зігнути в лікті, пальці до скроні. Я тебе навчу вітати командирів. Кругом …арш!

У цей час у коридорі штабу задзвонив телефон. Завгородній покосував на нього, але не підвівся, йти не хотілося. Він гукнув:

– Старшина, ти поглянь, у нього обмотка розмоталася. Він же зараз заплутається і впаде. Просто зі сміху померти. І навіщо тільки таке одоробло в армію беруть, га, старшина?

А телефон у коридорі дзвонив щораз наполегливіше і голосніше. Завгородній неохоче підвівся і пішов у штаб.

– Слухаю, капітан Завгородній, – мляво, спроквола сказав він у трубку.

Відстань між селом Красне і місцем розташування частини була кілометрів сто двадцять, а можливо, й більше, чути було кепсько, голос лейтенанта Мелешка забивали якийсь тріск, музика, і капітан Завгородній насилу зрозумів, у чому річ. Спочатку він не надав повідомленню лейтенанта належного значення і намірився додивлятися попереднє видовище, але дорогою від телефону до дверей збагнув сенс почутого. І, усвідомивши, що сталося, застебнув комір гімнастерки, витер чобіт об чобіт і пішов доповідати начальникові штабу.

Постукавши кулаком у двері (начальник штабу був трохи глухуватим), Завгородній, не чекаючи відповіді, прочинив їх і, переступивши поріг, закричав:

– Дозвольте ввійти, товаришу майор?

– Не дозволяю, – тихо сказав майор, не підводячи голови від своїх папірців.

Але Завгородній не звернув на його слова ніякої уваги, він не пригадував випадку, аби начальник штабу комусь щось дозволив.

– Дозвольте доповісти, товаришу майор?

– Не дозволяю, – майор підвів голову від паперів. – Що це у вас за вигляд, капітане? Неголені, ґудзики і чоботи не начищені.

– Пішов ти… – впівголоса сказав капітан і весело поглянув майору в очі.

По губах капітана начштабу зрозумів приблизний зміст сказаного, але не був певен цього, оскільки взагалі не міг собі уявити, аби молодший за званням грубив старшому. Тому він удав, що не зрозумів капітана, і вів своє:

– Коли вам нема за що купити крем у військторзі, я вам можу подарувати баночку.

– Дякую, товаришу майор, – ввічливо сказав Завгородній. – Дозвольте доповісти: в лейтенанта Мелешка відмовив двигун, і він змушений був сісти.

– Куди сісти? – не зрозумів начальник.

– На землю.

– Облиште жарти. Я вас запитую, де саме приземлився Мелешко.

– Біля села Красне.

– Що ж робити? – він розгублено подивився на Завгороднього.

Той стенув плечима.

– Ви начальник, вам видніше. На мою думку, треба доповісти командирові полку.

Начальник штабу і раніше не відзначався великою сміливістю по відношенню до вищих командирів, а тепер, через глухоту, боявся їх ще більше, пам’ятаючи, що його будь-коли можуть звільнити в запас.

– Командир зараз зайнятий, – сказав він, – керує польотами.

– Вимушена посадка – льотна подія, – нагадав Завгородній. – Командир мусить знати.

– Отже, ви гадаєте, зручно відривати командира для цієї справи?

Завгородній змовчав.

– А може, Мелешко сам якось справиться з цим?

Завгородній поглянув на нього зі співчуттям. Начштабу перевівся сюди з піхоти і мало розумівся на льотній справі.

– Дозвольте відлучитися з частини, товаришу майор. Я сам доповім командиру.

– От і гаразд, – зрадів майор. – Ви самі йдіть і доповідайте йому від свого імені. Ви черговий по частині і маєте право. Постривайте, Завгородній. Як же ви підете? А раптом у частині щось трапиться?

Але Завгородній уже не чув його, він вийшов і щільно зачинив за собою двері.

Приблизно через годину він повернувся у штаб із командиром полку підполковником Опаликовим та з інженером полку Кудлаєм. У штабі на той час виявився ще й підполковник Пахомов, командир батальйону аеродромної обслуги. Він з’ясовував із начальником штабу якісь свої справи і, коли з’явився Опаликов, хотів піти, але той його затримав. Стали обговорювати, як бути. Кудлай сказав, що на складі запасних частин немає, а в дивізії раніше, ніж за тиждень, не одержиш. Завгородній запропонував відстикувати крила, повантажити літак на автомашину і привезти сюди. Начальник штабу запропонував тягти літак на буксирі, чим викликав презирливу посмішку Завгороднього. Пахомов мовчав і щось відзначав у своєму блокнотику, виявляючи сумлінність у службі.

Опаликов слухав радників насмішкувато. Відтак підвівся і пройшовся з кутка в куток.

– Заслухавши й обговоривши всі ці нісенітниці, які кожен з вас виклав згідно зі своїми здібностями, я дійшов висновку, що літак ми залишимо на місці до прибуття двигуна. Якщо тягти його сто двадцять кілометрів на автомашині, від нього зостануться самі дрова. А поки що там треба поставити караул, хоча б від пацанів, аби не розтягли дошку приладів. Це тебе стосується, – він махнув рукою в бік Пахомова.

Підполковник Пахомов поклав блокнот на підвіконня і підвівся.

– Даруйте, нічого не вийде, – несміливо сказав він.

Хоча він за званням був рівний Опаликову, віком старший і безпосередньо йому не підкорявся, проте відчував перевагу Опаликова, знав, що той ближче до начальства, раніше за нього стане полковником, і тому звертався до нього на «ви».

– Це чому ж не вийде? – нетерпляче запитав Опаликов. Він не любив ніяких заперечень.

– Уся комендантська рота другий тиждень у караулі, і змінити ніким. – Пахомов узяв блокнота і зазирнув у нього. – Семеро в лазареті, дванадцять на лісозаготівлі, один у відпустці. Усі.

– Ну хоча б одного можна знайти? Хоча б завалящого котрогось. Хай він там поспить біля машини, лише було б з кого спитати.

– Жодного, товаришу підполковник, – при цьому Пахомов так жалісно кривився, що не повірити йому було просто неможливо.

– Так, справи кепські, – замислився Опаликов і враз вигукнув: – Ура! Знайшов! Послухай-но, пошли ти цього… як його… боєць у тебе є такий зачуханий, кіньми їздить.

– Чонкін, чи що? – не повірив Пахомов.

– Звичайно, Чонкін. До чого ж усе-таки я розумний чоловік, – здивувався Опаликов і ляснув себе долонею по лобі.

– Так він же… – спробував заперечити Пахомов.

– Що – він?

– На кухню дрова нікому буде возити.

– Незамінних людей у нас немає, – сказав командир полку.

– Ця теза була апробована. Підполковник Пахомов не насмілився заперечувати.

3

Любий читачу! Ви вже, звичайно, звернули увагу на те, що боєць останнього року служби Іван Чонкін був маленький на зріст, кривоногий та ще й червоновухий. «І що це за недоладна постать! – скажете ви обурено. – Де тут приклад для молодого покоління? І де автор побачив такого (в лапках) героя?» І я, автор, притиснутий до стінки і впійманий, що й казати, на гарячому, змушений буду зізнатися, що ніде я його не бачив, а вигадав, і зовсім не для прикладу, а просто знічев’я. «Припустімо, це так, – скажете ви недовірливо, – але навіщо ж вигадувати? Невже автор не міг узяти з життя справжнього воїна богатиря, високого, стрункого, дисциплінованого, відмінника навчально-бойової і політичної підготовки?»

Міг би, звісно, та не встиг. Усіх відмінників розхапали, і мені ось дістався Чонкін. Я спершу засмутився, потім змирився. Адже герой книги – наче дитина: яка вийшла, така і є, у вікно не викинеш. В інших, можливо, діти й кращі, й розумніші, а своє все одно дорожче від усіх, тому що своє.

У попередній біографії Чонкіна не було надто вже яскравих сторінок, на яких варто було б затримати вашу увагу, але хоча б у двох словах розповісти, звідки він родом, як жив і чим займався раніше, наче й треба.

Отже, в одному приволзькому селі жила свого часу якась Мар’яна Чонкіна, звичайна сільська жінка, вдова. Її чоловік Василь Чонкін загинув у чотирнадцятому році під час імперіалістичної війни, що, як відомо, потім перейшла у громадянську і тривала дуже довго. У той час, коли йшли бої за Царицин, село, де жила Мар’яна, опинилося на перехресті військових доріг, через нього проходили то червоні, то білі, просторий і порожній дім Мар’яни подобався й тим, і іншим. Якось у будинку Мар’яни цілий тиждень квартирував прапорщик Голицин, котрий мав якесь вельми далеке відношення до знаменитого роду російських князів. Потім він поїхав із цього села і, напевне, про нього забув, але село про нього не забуло. І, коли через рік, а може, й більше (ніхто не рахував), у Мар’яни народився син, у селі почали підсміюватися й подейкувати, що тут не обійшлося без участі князя. Щоправда, ще мали підозру на місцевого пастуха Сергійка, але Сергійко рішуче заперечував.

Сина Мар’яна назвала Іваном, а по батькові став він Васильович, бо так звали Мар’яниного загиблого чоловіка.

Перші шість років, про які в Івана не зосталось ніяких спогадів, він прожив у злиднях. Мати його слабувала, господарство геть занехаяла, жила сяк-так, перебиваючись з хліба на воду, доки не потонула якось у річці. Пішла на початку зими полоскати на Волзі білизну і провалилася. Саме до того часу і належать перші спогади Чонкіна про себе й навколишній світ.

Іван не зостався сам, його прихистили бездітні сусіди й однофамільники, а можливо, навіть родичі, – Чонкіни.

У них не було дітей багато років, вони навіть подумували, чи не взяти кого з притулку, а тут трапилася така нагода.