Текст книги "Князь Кий"
Автор книги: Владимир Малик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]
Києві друзі мовчки стояли довкола і з подивом спостерігали, як мінилося обличчя їхнього ватажка.
– Що, Кию? – тривожно спитав Ясен. – Невже ти гадаєш…
– Миттю обшукайте всю галявину і прилеглий ліс! – наказав замість відповіді Кий.
Десятки юнаків розсипалися увсібіч і занишпорили у пошуках князівни. Скоро один по одному почали повертатися назад.
– Немає…
– Ніде не видно…
– Як у воду впала…
Кий усе більше хмурнів. По високому чистому чолу побігли дрібні зморшки. Темнорусі брови насупилися, а в очах заблискотіли холодні лиховісні вогники.
А коли повернулися ні з чим останні дружинники, він сказав:
– Я впевнений – це справа рук Чорного Вепра! Він викрав князівну!
– Що мовиш, Кию! – вигукнув Щек. – Одумайся! Чорний Вепр – княжич, наш гість!
– Ми не пустимо тебе до нього! – виступив наперед Хорив, держачи за руку свою Малушу.
Інші отроки мовчали, не знаючи, що робити. Ніхто з них не наважувався перечити Києві. Але й зачепити княжича… Що ж тоді буде?
На бік старшого брата несподівано стала сестра.
– А як же Цвітанка? Що ми скажемо князю й княгині?
– Хоч би й не це, то я мав би визволити дівчину, друзі, – сказав Кий. – Я бачу, мої брати пояли собі жон, а сестриця вийшла заміж… Так знайте: і я нині появ собі жону – князівну Цвітанку…
– Ти взяв собі в жони князівну Цвітанку? – вигукнув Щек. – І вона добровільно пішла за тебе?
– Безперечно.
– Тоді ми будь-що маємо відшукати її! Відкопаємо з-під землі!
– Витрусимо душу з Чорного Вепра! – додав Хорив. – Ходімо до нього!
Вся молодша дружина русів на чолі з Києм рушила на протилежний бік галявини, де в оточенні своїх воїв стояв княжич. Багато хто був озброєний мечами або списами.
Кий ішов попереду.
– Чорний Вепре, – сказав він, зупинившись насупроти княжича, – пропала князівна Цвітанка…
– Он як!
– Ми обшукали все довкола – її ніде немає!
– Хтось із парубків умкнув її, напевне…
– Вона моя жона!
– Твоя жона?
– Так, а ти викрав її, яко тать!
– Ти думаєш, що говориш? Князівни, як бачиш, біля мене немає…
– Але біля тебе не вистачає і трьох твоїх воїв!
– Вони десь гуляють з дівчатами.
– Ні, вони схопили князівну і тримають у потайному місці для тебе!
– Це лжа!
– А якщо не лжа, якщо це правда, ти станеш зі мною на двобій?
Чорний Вепр завагався. Якась невиразна тінь промайнула в його блискучих чорних очах.
– Ти погрожуєш мені? Як смієш!
– Смію!
– Я княжич, а ти… Ти, власне, простий воїн… Князівна не могла згодитися на шлюб з тобою!
– Отже, виходить, ти викрав її?
– Я не сказав цього.
Київ голос прозвучав суворо:
– Скажеш! Або ж не зійдеш з цього місця! Клянусь Перуном, я уб'ю тебе!
Чорний Вепр вихопив меч.
– Вої, до мене!
Обидві сторони оголили мечі. Ніхто вже не сумнівався, що в наступну хвилину проллється кров. Над галявиною залягла моторошна тиша.
Та до сутички не дійшло. Раптом крізь гурт занімілих, наляканих хлопців і дівчат, розштовхуючи їх, прорвався розхристаний задиханий княжич Боривой.
– Кию, де сестра?.. Де Цвітанка?.. Князь Добромир… наш отець… помер…
Хлопець уткнувся Києві в груди й голосно заридав.
Звістка була така несподівана, що всіх приголомшила. Кий опустив меча в піхви, погладив розпатлану голову отрока.
– Коли це сталося?
– Щойно… Я зразу кинувся сюди… щоб сказати сестрі… Де вона?
– Її немає…
– Як немає?
– Вона зникла…
– Кию, що ти говориш!.. Не могла вона так просто зникнути!
– Є підозра, що її викрав Чорний Вепр.
– Викрав Чорний Вепр? – у Боривоя зразу просохли сльози. – І вона погодилася?
– Він узяв її силоміць. Викрав, яко тать!..
– А ти?.. Я ж знаю – вона кохала тебе!
– Я визволю її!
– А як же… Завтра ж похорон…
– Цвітанки не буде… Але поховаємо твого отця достойно! – запевнив хлопця Кий і, повернувшись до притихлих юнаків і дівчат, твердо прорік: – Загасіть вогонь!.. Розходьтеся по домівках!.. А завтра, як сонце підніметься до полудня, приходьте на острів – поховаємо князя Добромира!..
– Що ж робити з Чорним Вепром, Кию? – спитав Щек. – Втече!..
– Не втече! Проведіть його на острів і стережіть від злих людей – він наш гість і завтра разом з нами ховатиме князя уличів.
– Ти поплатишся за це, Кию! – вигукнув княжич. – Я ніколи не прощу тобі такого приниження!
– Я знаю, – відповів суворо Кий. – Але і я тобі не прощу викрадення моєї жони! Затям це собі!
КНЯГИНЯ ІСКРА
Видовбана з дуплистої липової колоди корста стояла на санях, запряжених парою волів.
У корсті – князь Добромир, споряджений у далеку дорогу. На ньому – біла сорочка з вишивкою, широкий князівський пояс, оздоблений золотими бляшками, такі ж білі, як і сорочка, штани, заправлені в м'які юхтові чоботи.
Обличчя у князя воскове, вимучене. Напіврозплющені очі втупилися в безхмарне синє небо, а великі жовті руки мирно складені на грудях – мовби відпочивають.
Біля корсти – княгиня Іскра та її син Боривой. Втрата мужа й дочки за одну ніч вкрила княгинині коси сріблястим інеєм, а очі – тугою. Однак вона не плаче, тільки губи міцно стулені та блідий лоб зрошується дрібненьким холодним потом.
Зразу за нею – старійшина Тур, його сини й родовичі. Насупроти – Чорний Вепр з воями. Він суворий, але іноді, коли поглядом зустрічається з Києм, в його чорних очах спалахують насмішкуваті іскорки. Цьому є своя причина. Рано-вранці, дізнавшись про сутичку між княжичем і Києм, старійшина нагримав на сина і розігнав сторожу, яка стерегла княжича.
– Ти здурів, Кию, тобі боги затьмарили розум! Погрожувати синові мого давнього друга! Княжичеві! Як я подивлюся у вічі Божедарові? Га? – кричав старий схвильовано. – У ніч на Купайла кожен може пояти собі жону, яку хоче! Сам винен, що не вберіг князівни! Навіщо відпускав від себе?.. Тепер визволяй її, як хочеш, а Чорного Вепра не чіпай! Чуєш?
І це при Чорному Вепрові та його воях!
Києві не залишалося нічого іншого, як, похнюпившись, відповісти:
– Чую, отче…
Біля волів, тримаючись рукою за ярмо, стоїть волхв Ракша – високий, похмурий. Легенький теплий вітерець бавиться довгим сивим чубом. Всі ждуть його знаку – проводжати князя до скелі Світовида, де отроки вже приготували останню постіль для покійника – чималу купу сухих смолистих дров.
Та волхв не поспішає – дивиться на сонце і жде, коли воно зверне з півдня.
Всі мовчать. Не личить тривожити спокій мертвого розпачливими криками, плачем або розмовами. Хай покійник востаннє вдосталь надивиться на глибоке синє небо, наслухається шуму вируючої води у річці та шемрання зеленого віття дерев, хай безмовно побесідує з наймилішими людьми – жоною та сином, що схилилися біля нього в жалобі.
Всі дивляться на сонце. Чи не пора?
Дивиться і Ракша.
Та саме тоді, коли він хотів було гейкнути на волів, до південного берега Росі, зза крутого горба, виїхало чотири вершники. Вони швидко спустилися вниз і перемахнули через міст.
Тур примружив проти сонця очі – хто б це міг бути?
– Наші, – сказав Кий. – Сторожа повертається з поля… І, здається, не з порожніми руками – ведуть якогось гунна…
Люди захвилювалися. Хлинули від князевої корсти назустріч приїжджим. Небіжчикові вже однаково, а живі про живе думають!..
Невеликий загін наблизився до селища. Попереду їхав отрок Гроза, близький родович Кия, – зовнішній вигляд цілком відповідав його найменню: був він ростом високий, на виду – похмурий, а силу мав бичачу. Покійна мати Києва розповідала, що коли її молодша сестра Божиця народила синапервістка, саме лютувала гроза і все плем'я збіглося, щоб подивитися на незвичайного хлопчика – такий він був великий, дужий і на виду грізний. Так і прозвали його Грозою. А коли виріс, то виявилося, що серце він мав м'яке, добре, лагідне і вивести його з рівноваги було майже неможливо.
З ним їхали нерозлучні друзі – вогнисточубий, веснянкуватий Ждан та неговіркий, з білими бровами і такими ж білими віями Велемир.
А хто ж четвертий? Руки його зв'язані за спиною, на плечах – сіра опанчиця, на голові – гостроверхий ковпак з повсті, на ногах – чирики з лошачої шкіри. І таке знайоме темне вилицювате обличчя!
Крек!
Кий аж кинувся наперед, вигукнув:
– Друзі, де ви спіймали сесю птаху? Гроза вайлувато сповз з коня.
– У степу, Кию… Поспішав кудись дуже… А ми з засідки і вискочили назустріч – от він нам прямо в руки і потрапив!
– Ну, й молодці!..
– Відбивався… Ждана поранив…
– Чим?
– Мав зброю – гуннську шаблю і лука…
«Гм, – здивувався Кий, – якщо гунн мав зброю, то одне з двох: або хтось йому дав її, коли він тікав з Родня, або ж він уже встиг добратися до своїх і там дістав… Але якщо він побував у гуннському стані, то як знову опинився тут?.. Невже гунни так близько?.. Чи каган послав його у розвідку?»
А вголос сказав:
– Спасибі вам, друзі, за бранця. І стережіть – дуже він нам потрібний!
Гроза і Велемир допомогли Крекові злізти з коня. Ніхто не помітив, як у цю мить Чорний Вепр швидко перезирнувся з гунном.
Відразу ж Ракша торкнув волів, і сани, шурхаючи полоззям по гарячій, мов присок, пилюці, зрушили з місця. Вслід за ними потік натовп людей – чоловіків, жінок, дітей.
Першими в ньому йшли княгиня Іскра і княжич Боривой.
Так мовчазна похоронна процесія перетнула майже весь острів, і Ракша зупинив волів біля підніжжя Світовидової скелі, де посеред чималої галявини лежала купа сухих дров. Тур з найстаршими і найповажнішими родовичами підняв корсту і поставив на них. Волхв Ракша дістав кремінь, кресало, трут і в ногах у небіжчика викресав вогню. Скоро полум'я зміцніло, загоготало, завирувало, почало лизати боки корсти, заповзати в неї.
Боривой, бачачи, як спалахнула на отцеві сорочка, заплакав. А княгиня раптом підняла догори руки і голосно промовила:
– О ясний Світовиде, і ти, могутній Перуне! Ви забираєте від мене мого милого лада князя Добромира… В радощах і в горі прожили ми сдільно все життя і по звичаю й покону племені нашого хочу і в смерті бути разом з ним!.. Тож прошу вас, боги, прийняти і мене разом з князем до себе! Бо жити без нього буде мені важко, гірко й нелюбо! – Потім обняла сина. – Прощай, Боривойчику, мізинчику мій найдорожчий! Знайди сестру Цвітанку – і будьте щасливі й долі милі! А я піду від вас за вітцем нашим, бо йому я зараз потрібніша!..
З цими словами вихопила з-під одягу ножа і вдарила ним себе в серце.
Болісний зойк Боривоя пролунав над сонячним островом.
– Матінко!
Але натовп, що сколихнувся від того крику, мовчав. Хто б же наважився відвести руку жони, коли вона добровільно побажала піти за своїм мужем у царство мертвих? Вона вчинила так, як велить предковічний покон і звичай слов'янських пращурів.
Іскра померла відразу, її поклали поряд з князем просто на багаття.
Вогонь розгорався все дужче. Малинові язики його шугнули вгору й охопили обох покійників з усіх боків. Стало нестерпно жарко. Люди відступили на чималу відстань, але й тут затуляли обличчя руками від вируючого полум'я.
Тільки золотоликий Світовид та суворий Перун зі своєї скелі холодно, мовби чимось незадоволені, дивилися чорними очима і на людей, і на багаття, і на небіжчиків, що лежали в вогні.
Їхня невдоволеність не пройшла повз увагу волхва Ракші.
– Боги вимагають жертви! – гукнув він, потрясаючи сивими патлами. – Князівської жертви!
Князівська жертва не проста. Тут не обійтися кров'ю бичка, ягниці чи свині, – потрібно пролити людську крівцю!
Серця людей наповнилися забобонним жахом і трепетом. Кожному хотілося побачити, як боги приймають людську жертву, але ж невідомо, на кого укаже божий перст.
– Ось винуватець смерті князя Добромира! – вигукнув Ракша і скарлюченим пальцем ткнув Крекові в груди. – Його принесемо в жертву богам! Хай проллється його кров разом з кров'ю князевого бойового коня!
– Хай проллється його кров! – луною відгукнулися родовичі.
– Ведіть його! І коня давайте сюди! І коня сюди!
Гроза і Велемир схопили Крека за руки – потягли до требища. Він закричав, почав опиратися, але його ззаду підштовхнув списом Ясен, а молодший брат Грози Тугий Лук вів позаду на поводі вороного князевого коня. За ними рушив Ракша, потім – старійшина Тур з синами, слідом – враз поблідлий княжич Чорний Вепр, а позаду – всі родовичі. Поспішали, товпилися, кожному хотілося стати ближче, щоб побачити, як проллється жертовна кров.
Перед капишем зупинилися.
На мовчазний знак Ракші підвели коня. Нічого не розуміючи і не підозріваючи, що хвилини його полічені, він спокійно похитував головою і помахував хвостом, відганяючи оводів.
Потім волхв подав знак Грозі й Велемиру – й ті підвели Крека. Волхв вийняв широколезого ножа – пальцем попробував, чи гострий.
Гунн посірів, смертельний жах округлив його вузькі очі, корчами зсудомив ошкіреного рота.
– Чекай, старий! Не вбивай! – раптом заговорив він досить добре мовою словенів, яку легко розуміли поляни. – Ваш бог задовольниться одною жертвою – віддайте йому коня! А мене не чіпайте!
Всі були вкрай здивовані – і Тур, і Кий, і Щек, і Хорив, і Боривой, і, особливо, Чорний Вепр.
– Гунне, ти говориш понашому? – вигукнув Ракша. – Чому ж не признавався раніше?
– Не було потреби…
– А тепер?
– А тепер ви хочете мене вбити…
– Ми принесемо тебе в жертву Даждьбогові!
– Це все одно… Я хочу жити! Відпустіть мене! Ваш бог задовольниться конем!
– Нам краще знати, чим задовольниться наш бог, гунне! – розсердився Ракша і підняв ножа над головою.
Але тут Чорний Вепр став перед гунном.
– Не руш, волхве! Полонений належить не вашому родові, а князеві Божедару! Його подарував йому старійшина Тур! – і витягнув меча.
Зчинився шум. Задні хотіли почути й побачити, що діється біля требища, і напирали на передніх, передні потисли і волхва, і Тура, і Крекових охоронців, і жертовного коня. Когось придушили – почувся болісний скрик.
Скориставшись замішанням, Чорний Вепр рубонув мечем по вірьовках, якими було стягнуто руки Крекові.
– Тікай! – крикнув погуннськи. – Мчи до Родня! Я наздожену тебе!
Крек, мов дика кішка, спритно плигнув на спину коневі, вихопив у сторопілого воя поводи, крикнув щосили:
– Вйо!
Кінь піднявся дибки – і люди кинулися перед ним врозтіч. Давлячи копитами тих, хто не встиг ухилитися, Крек вирвався з тісного кола нажаханих русів і помчав по схилові до Росі…
Ніхто не пустився в погоню – не було коней. А без коней хіба доженеш?
На якийсь час усі завмерли і довго не могли вийти з заціпеніння. Приголомшений волхв хотів щось сказати, але тільки зіпав волохатим ротом. Нарешті оговтався і в страшному збудженні, потрясаючи корчуватими руками, накинувся на Чорного Вепра.
– О боги, яке блюзнірство!.. Княжичу, ти зневажив Світовида, ти образив Перуна, ти відібрав у них требу! Цим накликав гнів богів на себе і на все наше плем'я! Небесні кари впадуть на наші голови – і не буде нам пощади! Коли б ти не був сином князя, ми, замість гунна, якому ти допоміг утекти, принесли б тебе в жертву богам! А так – іди від нас! І хай боги осудять тебе, яко святотатця, за вчинений злочин!
Всі мовчали, вражені і тим, що сталося, і тим, що сказав щойно волхв. Чорний Вепр зблід, до крові закусивши губу. Проклятий дідуган! Його варто було б провчити за такі слова! Але не зараз! Не час! Варто почекати, а вже потім, коли матиме владу над плем'ям, розправитися і з чаклуном, і з Києм, і з усім родом русів!
Він утягнув голову в плечі і, махнувши своїм воям рукою, швидко пішов униз, до лугу, де один з воїв стеріг коней. Всі розступилися перед ним, проводячи важкими, лиховісними поглядами.
* * *
Похорон затягнувся до самого вечора. В жертву богам зарізали дві ягниці з отари старійшини, і їхньою кров'ю оросили сухе каміння требища.
Потім жінки принесли брашно – хліб, смажене м'ясо, кисіль і ситу – і дорослі, відіславши зі старими жінками дітей додому, сіли до поминальної учти.
Коли стемніло, запалили вогонь. Полум'я осявало бородаті обличчя старих, веселі, захмелілі від сити очі отроків і жінок. Хоча Добромир і був князем, але князем чужим, і ніхто за ним особливо не тужив. Тому велися жваві розмови про купальську ніч, про княжича Чорного Вепра, про гуннів, а молодь жартувала і навіть потихеньку затягувала далеко не сумних пісень.
Тільки Києві та Боривоєві було не до веселощів. Княжич почервонілими від сліз очима дивився на пригасле вогнище, де лежали перепалені кістки його батьків, і кусок не ліз йому до горла. А Кий думав про Цвітанку. Де вона? Куди запроторив її Чорний Вепр? Як визволити дівчину?
Побачивши на очах у хлопця сльози, Кий обняв його за плечі, пригорнув до себе, прошепотів:
– Не плач! Ти ж княжич, муж, воїн! А мужеві не личить плакати!..
Боривой уткнувся старшому другові обличчям у груди і заридав ще дужче. Потім перегодя затих і довго так сидів, зігрітий теплими руками Кия, прислухаючись, як гучно й розмірено стукає в нього серце.
Опівночі зійшов місяць – осяяв усе довкола. З Росі повіяло нічною прохолодою, дихнуло вологим туманом і запахом водоростей.
Але ніхто з родовичів не рушив додому. Всі ждали сходу сонця.
Коли за лісом зарожевів край неба і на тисячі ладів заспівали, затьохкали пташки, волхв звелів подати корчагу – великий череп'яний глечик. З ним попростував до попелища, де вже згасла остання іскра. Обережно ступив у нього, взяв череп князя Добромира. Білий, перепалений, він захрускотів, зашурхотів – і розпався в його руках на дрібні скалки.
Волхв висипав їх у корчагу. Потім простягнув руку по череп княгині…
Так він визбирав усі кістки небіжчиків – наповнив ними посудину майже по вінця і, підкликавши до себе Хорива і Ясена, звелів нести до кладовища.
Хлопці повернули на лівий берег Росі. Мовчазні родовичі рушили за ними слідом.
Кладовище було розташоване на похилому горбі між двома ярами. Тут уже темніла свіжа неглибока яма. Біля неї сиділо кілька дідів з дерев'яними заступами.
Волхв забрав від хлопців корчагу – опустив у яму. Потім кинув на неї жменю землі. За ним підійшов Тур – зробив те ж саме. А тоді у мовчанні рушив увесь рід – чоловіки, жінки, старі й молоді. Кожен нахилявся – кидав пригорщу глини, примовляв:
– Хай буде вам, князю й княгине, легкою наша полянська земля!
Коли перейшли всі, чоловіки взялися за лопати, і над могилою незабаром виріс свіжий округлий горб.
ПЕРЕД ГРОЗОЮ
До півночі загін Чорного Вепра, наздогнавши Крека, швидко мчав на схід ледь помітною доріжкою, що звивалася по горбистому Пороссю. Позаду залишилися лісові хащі, звідки долітали тривожні крики нічних птахів, невеликі селища в глибоких балках, вузькі ниви побіля них, засіяні достигаючим житом. Врешті всі стомилися – і коні, й люди. Зморював сон.
Тоді княжич вибрав затишну місцину на узліссі і наказав стриножити коней.
Багаття не розкладали. Було тепло. З безхмарного неба світив сріблястий місяць, зі степу подихав легкий, настояний на запахові полину, чебрецю та ромашки вітрець, і стомлені вої, попадавши на траву, миттю поринули в глибокий молодечий сон.
Не спало двоє – Чорний Вепр і Крек.
Переконавшись, що всі міцно сплять, а коні мирно хрупають соковиту пашу, Чорний Вепр подав знак гуннові, і вони, відійшовши вбік, прилягли в тіні, під кострубатим стовбуром старої груші.
– Ну, розповідай – кагана Ернака бачив? – спитав тихо княжич.
– Бачив, – відповів Крек. – І все зробив так, як ти наказував, – талісман передав, про твою матір і про тебе розповів…
– Ну й що?
– Каган зрадів, що його сестра жива і що в нього є племінник…
– А про мій намір піддатися гуннам і з їхньою допомогою стати полянським князем казав?
– Аякже!
– Ну, й що відповів на це мій вуйко?
– Обіцяв допомогу і захист.
– А якщо мені не пощастить спекатися брата Радогаста?
– Тоді – князювання у племені уличів… Каганові потрібна там віддана людина.
Чорний Вепр полегшено зітхнув:
– Це добре… Коли ж чекати вуя з військом? Крек здвигнув плечима.
– От цього не знаю… Каган своїх намірів не розкриває нікому.
– Мені, своєму племінникові, міг би й розкрити, – образився княжич.
– Його довіру ще треба заслужити, Чорний Вепре.
– Я заслужу її… Так і передай Ернакові – заслужу! – сказав після роздуму Чорний Вепр. – І хай каган не гається, а йде на Рось! Князь Божедар, мій отець, уже такий старий і хворий, що боги от-от покличуть його до себе… Було б добре, щоб гунни підійшли до Родня ще до його смерті. Тоді мій брат Радогаст не встиг би зібрати під свою руку всю полянську силу… Розумієш?
– Ще б пак!
– У мене тут багато ворогів, та найстрашніші для мене двоє – Радогаст і воєвода молодих русів Кий. Хай допоможе мені вуйко знищити їх, а з іншими я сам розправлюся!
– Передам каганові про це…
– Тоді не гайся… Бери коня – і в путь!.. Жду тебе в першу ніч молодого місяця біля Родня.
– Гаразд, – сказав Крек і вклонився княжичеві в ноги. – Дякую, Чорний Вепре, що вдруге врятував мене від смерті. Повік не забуду цього. Хай береже тебе Тенгріхан!
Він підвівся, розтриножив коня, скочив у сідло і тихо, без шуму зник у сріблясто-синій імлі місячної ночі.
* * *
Родовичі, всі, як один, одягнуті в біле, з кладовища рушили додому, розтягнувшись попід горою купками, мов гуси, що повертаються з пастівника додому.
Тур ішов з волхвом, але Кий притримав його за рукав.
– Отче, відпусти нас з Боривоєм – пошукаємо Цвітанку, – промовив стиха, і в його голосі відчувся глухий, прихований біль.
– Де ж ви будете її шукати? Світ великий…
– Родня вона не минула… Або десь поблизу нього… Більше нікуди Чорному Вепрові її везти… Там і шукатимемо.
– А якщо потрапите княжичу до рук?
На все воля богів, отче. Але ж я не ликом шитий – сам постараюся обхитрити Чорного Вепра!
Тур з любов'ю глянув на сина. Гарний отрок! Уже, власне, муж! Спокійний, дужий, розумний! Як би радувалася душа Білиці, коли б боги не покликали її до себе! І старому батькові – радість, і молодшим братам та сестрі – опора!..
Однак дати згоду не поспішав.
– А якщо гунни посунуть?.. Я міркував, що ти станеш не тільки на чолі молодшої дружини, а поведеш усю силу руську. Бо мене вже роки гнуть донизу… А що гунни нападуть – чує моє серце. Недарма Крек так швидко об'явився в наших краях!
Кий задумався.
– Я не затримаюсь, отче… У поле ж пошлемо посилену сторожу. А замість себе залишу Щека, – він глянув у сині, трохи примерхлі очі батька. – Він впорається…
– Кого ж ти ще, крім Боривоя, візьмеш з собою?
– Хорива, Братана і Грозу.
– Гадаєш, досить буде?
– Гадаю, досить… Ми ж ідемо не на відкритий бій, а вивідачами. Чим менше нас, тим краще.
– Гаразд, їдьте… Але якнайшвидше повертайтесь!
– Повернемося, отче.
Повеселілий Кий підійшов до гурту отроків, котрі ждали на нього.
– Ну, що? – кинувся Боривой.
– Їдемо!
– Зараз?
– Який ти швидкий! – усміхнувся Кий і повернувся до отроків. – Друзі, хто хоче піти в поле сторожувати гуннів?
Всі ступили наперед.
– Я!
– Я!
– Я!
Кий підняв руку.
– Ні, так не годиться. Я сам назначу старших… Ясен, Вовчий Хвіст, Ломинога, Велемир! – названі отроки виходили наперед і ставали поряд з Києм. – Ви будете болярами… Кожен з вас візьме по п'ять воїв, коней, зброю, харчів на тиждень – і сьогодні в степ! Побачите гуннів – негайно дайте знати нашим!.. А ти, Щеку, залишишся воєводою замість мене… Отець скаже, що робити… Хорив же, Боривой, Братан і Гроза поїдуть зі мною… Всім вирушати не гаючись!
Другого дня, надвечір, подолавши нелегкий шлях від Кам'яного Острова до Родня, Кий зі своїми супутниками зупинився в густому лісі, біля самого Дніпра. Всі були стомлені й голодні. Підкріпившись сухарями і в'яленою рибою, стриножили коней і пустили в яр пастися, а самі лягли спочивати і відразу поснули.
Опівночі Кий прокинувся, розтермосив Хорива і Боривоя.
– Пора!
Хлопці продерли очі, почали позіхати. Але, згадавши, чого вони тут, враз схопилися на ноги.
– Що робитимемо, Кию?
– Передусім – на Родень! Якщо пощастить спіймати кого-небудь і ми дізнаємося, де Цвітанка, тоді подумаємо, що робити далі!.. Все – коней, харчі, кожушини – залишаємо тут. Гроза та Братан постережуть… З собою візьмемо тільки мечі та вірьовки, щоб зв'язати полоненого, якщо візьмемо, а також ганчірку – заткнути рота.
Щоб не плутатися по яругах, пішли берегом, понад самою водою. Зупинилися навпроти Родня. Прислухалися. Тихо хлюпощеться м'яка дніпровська хвиля у темній осоці, іноді десь скинеться щука, прокричить сова – і знову терпка тиша окутує землю… Ні людського гомону, ні гавкоту собак – усі сплять…
Обережно, хапаючись за стовбури дерев та за кущі, видерлися на гору і наблизилися до дерев'яної загорожі.
Кий підвівся навшпиньках і заглянув у дворище. Та побачив небагато: темні будівлі, купи дров попід загорожею, якісь неясні тіні вдалині, ї жодної людської постаті. Мов вимерли всі або поснули непробудним сном.
«Так і до лиха недалеко. Досить гуннам підійти вночі, оточити веську – ніхто живим не виприсне звідси», – подумав Кий.
Та думав він так передчасно. Коли, вхопившись за частокіл, підтягнувся вгору, щоб перемахнути в двір, під вагою тіла заскрипіло сухе дерево – і враз у темряві завалували собаки. Ціла зграя їх, з галасливим гавкотом, мов на ловах, кинулася на той звук.
Від воріт долинув сонний голос сторожа:
– Цуцу, кляті, щоб ви показилися! Спати не даєте!
Другий голос відповів:
– Тхора почули або лисицю! От і заходилися!
Собаки – а було їх не менше десятка – побачили чужинця і, збившись у гурт, стрибали на частокіл, гавкали, гарчали – аж захлиналися від люті.
Кий вилаявся:
– А хай йому грець! Тікаймо!
Щоб не наробити шуму, з гори спускалися поволі. Біля Дніпра зупинилися і якийсь час мовчали, вслухаючись у собачий гавкіт, що не вщухав.
– Вночі нам сюди не пробитися, – промовив Хорив. – Треба шукати іншого шляху. Якщо Цвітанка у Родні, то нелегко нам буде визволити її звідти!
Кий стиснув кулаки. Справді, вночі не потикайся – собачня здійме такий ґвалт, що й не радий будеш. А вдень тим паче – якраз потрапиш у лабети до Чорного Вепра. А він живим не випустить! Що ж робити?
І Хорив, і Боривой дивилися на нього мовчки, ждучи відповіді. Та хіба легко щось тут придумати?
– Ходімо назад. Поспимо до ранку, а там зійде ясен Даждьбог – осінить нас своїм золотим промінням, і ми придумаємо що-небудь…
Вони повернулися у яр, до товаришів, вибрали суху місцину, полягали один побіля одного, накрилися овчинами і миттю поснули.
Прокинулися від голосного співу пташок. З-за Дніпра, пробиваючи густу завісу рожевого туману, сонце бризнуло на свіжу, скроплену ранковою росою землю світлом і теплом.
Умившись холодною водою з лісового струмка, нашвидкуруч поснідали.
– А тепер, друзі, ходімо, – сказав Кий. – Не поталанило нам уночі, то, може, пощастить удень… Я гадаю так: будемо висліджувати Чорного Вепра і його людей. Хто має чутке вухо і гостре око, той багато чого дізнається…
Тепер ішли обережно, один за одним, ступаючи так тихо, щоб ні суха гілка не тріснула під ногами, ні листя на кущах не зашелестіло. Здершись на кручу, що сусідила через яр з Роднем, перевели дух.
– Ждіть на мене тут, – наказав Кий, – а я гляну з високості, з дерева, бо близько підходити до князівського двору вдень небезпечно.
І він спритно, мов білка, поліз угору по сукуватому стовбуру старезного дуба. Піднявшись над верховіттям темнолистих грабів, що густо поросли довкола, примостився на міцній гілляці. Звідси видно було і князівське дворище, і требище, і дорогу, що петляла понад Россю і вела в лісові нетрі, і Дніпро, і синю задніпрянську далечінь.
Сонце вже розігнало туман, і весь великий і прекрасний край лежав умитий сонцем, як на долоні. Та Києві ніколи було милуватися цією красою. Думка про Цвітанку, мов колючка, ятрила серце.
На Родні куріли дими, спокійно ходили люди. Долинуло припізніле кукурікання півня. Все було так, як, мабуть, кожного літнього ранку, відколи там поселився полянський князь.
Все так, але й не так. Десь, у темній хижці або ж поблизу, у таємному, тільки Чорному Вепрові та його вірним людям відомому місці, знемагає від страху та розпуки улицька князівна. Про що думає вона зараз? Про кого? Про нього? Про Боривоя? Про отця? Про матір?.. Адже про смерть батька та матері вона до цього часу ще не знає…
Кий приклав руку до лоба і пильно вдивляється в кожну постать, що з'являється на княжому подвір'ї. Чи не Чорний Вепр?
Здалеку важко розгледіти обличчя, але Києві здається, що молодшого княжича він упізнає по зростові, по чорному, підстриженому під макітру чубові та по золотих бляшках, якими оздоблений його пояс.
Та Чорного Вепра немає. Пройшло кілька сторожів, робучичів, князівських конюших, котрі доглядають коней, вийшов з хижі, сів на сірого огиря княжич Радогаст і кудись поїхав, почали поратися біля свиней та птиці дворові жінки.
На дуба здерлися Хорив і Боривой.
– Ну, що?
– А нічого! – відповів похмуро Кий. – Чорний Вепр мов крізь землю провалився!
Хлопці оглянулися довкола.
– Знайдеться! Не голка! Спить, мабуть, після повернення з Кам'яного Острова, а виспиться – вилізе на білий світ! – промовив Хорив.
– Будемо сподіватися.
Вони замовкли. У кожного було тяжко на серці. Києві – через Цвітанку, Боривоєві – через те, що залишився одиноднісінький, мов палець, на світі, а Хоривові – від того, що старший брат за останні дні змарнів і звівся нанівець.
Сиділи так довго, пантруючи за Роднем, і почали вже втрачати надію на те, що побачать молодшого княжича.
Сонце підбивалося все вище і вище, аж поки не спинилося прямо над Дніпром. Його золоті промені стали вже не просто теплими, а по-справжньому гарячими, і коли б не шпаркий вітерець, Стрибогів онук, що вільно шугав понад лісом і лунко шумів у дубовому гіллі, то хлопцям довелося б добре посмажитися. Але він остуджував їхні розгарячілі тіла і летів ген-ген за темні гори Заросся. Першим побачив Чорного Вепра Боривой.
– Ось він! Їде! – Отрок показав на дорогу, що звивалася попід лісом. – Та не з Родня, як ми ждали, а, навпаки, до Родня… Отже…
– Отже, він тільки-но повертається! – скрикнув Кий. – Десь, видно, загаявся, або ми випередили…
– Не поспішає, – додав Хорив. – Бач, як вої його розтягнулися, – притомилися, мабуть… І Цвітанки немає з ними…
Чорний Вепр справді їхав поволі. Кінь опустив голову і ледве переставляв ноги. Та й сам верхівець сонно похитувався в сідлі. А його вої, попустивши поводи, розтягнулися по дорозі на ціле поприще. Всіх розварила нещадна полуднева спека.
– Ну, от, княжичу, ми й знову звиділися, – промовив тихо Кий. – Тепер не згубимо тебе з очей!..
* * *
День минув у тривозі й напруженні. До самого заходу сонця Кий з друзями пильно стежив за Роднем, не обминаючи своєю увагою жодного болярина, воя чи робучича, котрі виходили та виїздили з воріт. Слідкували за кожним, хто викликав підозру, що може бути посланцем Чорного Вепра, – куди простує? Чи не в потаємне місце, де довірені люди тримають під сторожею Цвітанку?
Та як не приглядалися, нічого підозрілого виявити не змогли.
Так минув і ще один день.
Кий впадав у відчай: де дівчина, що з нею, чи жива вона? І ладен був піти на найвідчайдушніший крок. І тільки тверезий розум утримував його від необачного вчинку.
